Преподобний Василь Поляномерульський (Пояна-Мерулуйський)

Місяця квітня на 25-й день

Блаженний старець Василь народився 1692 року, імовірно в Малоросії. Від юності своєї він, охоплений божественним бажанням, віддалявся в пустельні й відокремлені місця, щоб долучитися до рівноангельського життя інших подвижників. Близько 1713 року він разом з іншими ченцями пішов у скит Долгоуци, розташований у лісі на кордоні Волощини та Молдавії. Василь керував ним протягом 20 років. Але оскільки це місце не принесло йому того спокою, якого він шукав, щоб присвятити себе нерозсіяній молитві, він побудував скит на віддалі від населених місць, у Пояна Мерулуй, або Мерлополянах (“Яблунева галявина”), у долині Бузеу.

1733 року завдяки підтримці князя Костянтина Маврокордата він побудував там дерев’яну церкву і келії, продовжуючи керувати духовним життям скиту Долгоуци. Надавши свідоцтва чистоти своєї віри і справжності подвижницького життя, преподобний Василь домігся для скиту статусу ставропігійної обителі. Тим самим він перейшов безпосередньо у відання Волоського митрополита, який мав право втручатися в монастирські справи тільки в разі ухилення братії від православної віри.

Життя в Поляномерульському скиту було влаштоване за Афонським статутом, і обитель славилася другою Святою Горою. Старець Василій сам багато разів бував на Афоні і під час свого другого перебування там постриг преподобного Паїсія (Величковського; пам’ять 15 листопада) в малу схиму. Розповідаючи йому про небезпеку усамітненого життя, він порадив йому віддати перевагу гуртожитку, що дає змогу ченцю виявити власні слабкості, пізнати свою міру і покаятися, щодня звертаючись із молитвою до Господа, щоб сподобитися Його благодаті. Інакше чернець носитиме в собі марнославство і гординю, не помічаючи, що слідує своїм власним пристрастям. Розлучаючись зі святим Паїсієм, старець Василь передав йому суть того способу життя, якого ревно дотримувався сам.

Крім молитви, ченці Поляномерульського скиту займалися перекладом творінь святих отців-подвижників, таких, як святі Ісаак Сирин, Іоанн Ліствичник, Григорій Синаїт, Ісихій і Філофей Синаїт. До творів трьох останніх старець Василій склав дорогоцінні передмови, в яких він роз’яснює, як саме слід розуміти те, що святі отці пишуть про молитву Ісусову. Вказуючи на небезпеку суто тілесного подвигу, він наголошує на важливості духовної тверезості та внутрішньої молитви, доступної також і мирянам. Він писав, що, щоб ця молитва була почута, слід чинити за прикладом євангельської вдови, яка волала вдень і вночі, благаючи суддю надати їй справедливість (див.: Лк. 18:1). Хоча святий віддавав перевагу Ісусовій молитві, він наполягав також на важливості церковних служб, які відправляються згідно з Типіконом, однак тривалість їх, вважав він, має бути помірною. Саме це поєднання ісихастської традиції з правилами гуртожиткового уставу було повною мірою здійснено учнем старця Василя – святим Паїсієм (Величковським).

Старець Василій, сам того не бажаючи, прославився на всій румунській землі. Його навіть запросили на церковний Собор, скликаний 1749 року в Бухаресті, коли там перебували патріархи Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський. Як писав преподобний Паїсій, єпископи випробували його віру і духовне вчення і знайшли святого людиною непорочною і непохитною в православній вірі, визнавши, що він перебуває в “знанні Божественного Писання і вчення богоносних отців … і в міркуванні духовному та вседосконалому віданні священних правил святої Східної Церкви”.

І так, підготувавши шлях відновленню ісихастського життя, старець Василій спочив у мирі 25 квітня 1767 року в Пояна Мерулуй. У цьому скиту його мощі спочивають донині в безвісному місці.

Тропарі, кондаки, молитви та величання