...
Преподобний Пимен Угреський (М'ясников), архімандрит p1aqtndi45qklutllfgu4g1pa4
Житія святих,  Серпень

Преподобний Пимен Угреський (М’ясников), архімандрит

Місяця серпня на 17-й день

Преподобний Пимен (у миру Петро Дмитрович М’ясников) народився 10 серпня 1810 року в місті Вологді. Батьки його, Дмитро Опанасович і Авдотья Петрівна, були людьми благочестивими, чесними й достатніми і походили з торгового стану.
Коли Петру виповнилося сім років, його почали вчити грамоти. Народних училищ на той час у Вологді не було, і діти людей середнього класу вчилися грамоти, де доведеться. Неподалік від будинку М’ясникових жила одна старенька – Крилова, з духовного звання, зирянка з міста Нікольська. Старенька ця мала невеличкий будиночок і займалася випіканням здобних ватрушок; у неї були три доньки немолодих уже років – старша, Пелагія Єгорівна, була кравчинею, а обидві молодші – черевичницями та невгамовними співачками. Пелагеї Єгорівні випало на долю бути викладачкою грамоти хлопчикові Петру. Він і його товариш, на ім’я Андрійко, щодня ходили до цієї вчительки.

Коли Петру було вже років десять-одинадцять і він міг вільно читати, він взявся до читання Біблії великого й чіткого друку єлизаветинських часів, яка була в батьківському домі. Читання божественної книги мало на нього великий вплив і залишило в розумі юнака незабутні сліди: він охолов до всього тимчасового і, розмірковуючи більше про небесне, ніж про земне, почав думати, як би йому вступити в монастир. Батько його був церковним старостою у своєму приході, і Петро, коли тільки міг, неодмінно бував у церкві. Він часто також ходив у Духів монастир і, зустрічаючись там з одним подвижником, познайомився з ним. Він був людиною благочестивою і, крім храму Божого, майже ніде не бував. Жив він у відокремленій келійці, яку для нього збудували в себе на подвір’ї всіма шанованими у Вологді літніми дівицями Ачяб’євими. Цей подвижник, до якого Петро почав ходити, підтримував у юнакові його благочестивий настрій.

Досягнувши сімнадцятирічного віку, Петро дістав собі книгу “Алфавіт Духовний” і, прочитавши її, остаточно утвердився в думці відмовитися від світу.

Юний послушник Петро перебував на послуху в келарній, помічником келаря. Не без користі провів він час свого новоначальства в Новоєзерському монастирі і через багато років, згадуючи про своє там проживання, розповідав багато подробиць баченого ним і різні обставини тамтешнього життя, що глибоко врізалися в його пам’ять.

Після смерті архімандрита Феофана, що настала 3 грудня 1833 року, Петро прожив ще кілька місяців у Новоєзерському монастирі, а в червні вирушив на батьківщину, до Вологди, клопотати про своє звільнення від суспільства.

Отець Ігнатій (Брянчанінов), що був на той час ігуменом Лопотового монастиря, забезпечив Петра двома листами, з яких один був адресований відомому Оптинському старцю і вчителю, отцю Леоніду (Наголкіну), інший – до отця Іларія молодшого, що жив колись у Свірському монастирі разом із Брянчаніновим.

Завдяки цим двом листам Петра радо прийняли в Оптиній пустині.

Ієромонах Іларій, до якого Петро також мав лист від батька Ігнатія, був в Оптиній пустелі ризничим, і так як, крім нього, був ще й інший Іларій, то на відміну від того цей називався молодшим.

За рекомендацією ігумена Ігнатія (Брянчанінова) 1834 року ієромонаха Іларія призначили настоятелем Миколо-Угрешського монастиря Московської єпархії зі зведенням у сан ігумена, і, відбуваючи на своє нове місце служіння, взяв із собою послушника Петра як свого келейника.

Під час вступу свого на Угрешу Петро був досконалий юнак, і хоча від народження йому йшов уже двадцять четвертий рік, він здавався на вигляд незрівнянно молодшим; невеликого зросту, міцної статури, але не надто щільний, з живими, проникливими очима, які все бачили, все помічали; з темними широкими бровами і густим, як шовк, темно-каштановим волоссям; бороди і вусів не було ще й ознак.

Він приїхав із Вологди в підряснику з товстого чорного сукна “оптинського” крою і в шкіряному поясі з тюленя, відомому під назвою “соловецьких” поясів. Таке вбрання здалося дуже дивним угрешській братії; багато над ним сварилися; говорили, що в штатному монастирі так не вдягаються; називали його кожухом, проте Петро анітрохи цим не ображався і, не звертаючи уваги на те, що кажуть інші, і чи гарним, чи поганим знаходять його одяг, продовжував носити свій підрясник, доки він йому підходив.

Тижня через два після приїзду він подав прохання про своє прийняття в братство монастиря.

При настоятельських келіях для келейника особливої комірчини не було, а в передній був відгороджений кут із вікном, і тут прожив Петро перші п’ять років свого перебування на Угреші.

26 березня 1838 року ігумен Іларій постриг послушника Петра в мантію і нарік йому ім’я Пимен на честь великого подвижника чернецтва, ніби провіщаючи йому, що і його ім’я в сучасному чернецтві буде шанобливе й залишиться приснопам’ятним. Після того він цілий тиждень незмінно перебував в Успенській церкві, де його постригли, і незабаром, звільнений від посади келейника, отримав окрему келію.

Усі колишні його послухи залишилися за ним, а замість келійного він отримав послух церковний.

У лютому 1839 року монах Пимен був хіротонізований у сан ієродиякона.

Ігумен Іларій мало входив у матеріальні потреби обителі, думаючи більше про духовну її будову. Ієромонаху Пимену доводилося піклуватися про її добробут, і на ньому лежали всі тяготи управління. Мало-помалу він освоювався з ними і непомітно готувався до тієї багатосторонньої діяльності, якої зажадала від нього згодом багатолюдна і велика обитель, завдяки йому процвітала і прославилася.

16 жовтня 1853 року стараннями отця Пимена і за підтримки митрополита Московського Філарета Миколо-Угреський монастир перетворили зі штатного на гуртожительський, а ієромонаха Пимена звели на ігумена і призначили настоятелем обителі, зважаючи на те, що ігумен Іларій подав прохання про звільнення на спочинок.

Щодо моральних якостей отця Пимена можна сказати, що для себе він не був ні користолюбним, ні корисливим, ні корисливим до речей. Маючи в руках десятки і сотні тисяч, він не зберіг власне для себе жодного рубля і все, що було в нього грошей, велів записати монастирськими.

Будучи у ставленні до братії вельми вимогливим, він, коли потрібно було втішити кого-небудь, нагородити, допомогти, не соромився і давав повною мірою. Старшим із братії, коли відпускав їх побувати в Москві, давав по п’яти, по десяти рублів і більше, а коли після багатьох років проживання в монастирі хто-небудь із ієромонахів відпрошувався на прощу до Києва або на батьківщину, і це було далеко, він давав значну, достатню з надлишком для подорожі кількість грошей, узгоджуючи з потребами кожного, і були випадки, що він давав і по кількасот рублів. Він умів вимагати, умів стягувати і, караючи суворо, любив і втішити людину гідну з братії, умів щедро і не соромлячись нагородити і заохотити. Він завжди носив у кишені безліч срібних монет, і коли, зустрівши його, просив у нього перехожий, жебрак, погорілий, робітник або мандрівник, він не відмовляв ніколи і, опустивши руку в кишеню, і зважаючи на те, хто був той, хто просив, давав йому стільки, скільки вважав за потрібне і достатнє.

Він не відмовляв послушникам, які живуть у монастирі і добре поводяться, платив за них податі або оброк, хоча б це становило і кілька десятків рублів. “Він трудиться для монастиря і братії, – говорив отець Пимен, – чому ж монастирю і не допомогти йому?”

У пісні дні та під час покладених постів отець Пимен, згідно зі статутом, помірно вживав належну їжу і протягом Великої Чотиридесятниці, хоча й суворо утримувався від риби, але не засмучував себе надмірною стриманістю, а казав: “Дай Боже дотриматись у точності й того, що нам належить за статутом, не мудрувати, а в простоті виконувати”.

Отець Пимен був завжди старанний до церковного богослужіння і, глибоко пройнятий духом чернецтва, суворо дотримувався статуту церковного і не дозволяв ніяких відступів ні в самій службі, ні в годинах богослужіння, які, одного разу встановлені, ніколи не змінювалися. Сам він, поки дозволяло йому здоров’я, завжди приходив на утреню, що починалася о третій годині в будні, а в недільні та у святкові дні годиною або півгодини раніше; сам призначав, кому з ієромонахів або ієродияконів читати Шестопсалміє, вибирав із Прологу читання з шостої пісні та залишався до кінця, але на ранню обідню молитися не залишався, а приходив до пізньої. Вельми часто в будні він сам читав кафізми або канон, не дуже голосно, але так виразно і виразно, що у всій церкві чулося кожне його слово.

Читання його вирізнялося простотою і плавністю: він не знижував і не підвищував голосу, читав мірно і неспішно. Він не схвалював тих, які під час читання, як він висловлювався, виляють голосом. “Читай просто і виразно, а голосом не виляй; слово Божественне має свою власну силу і не вимагає, щоб ми намагалися своїм голосом надавати йому вираз; я вважаю це навіть за зарозумілість, ніби я можу своїм читанням справити більше враження, ніж сенс того, що Церква поклала читати; слово Боже більше подіє, ніж наш голос”.

До 1866 року належить подія, вельми важлива для Угрешського монастиря, яка принесла велику честь отцю Пімену і заслужила йому повсякчасну, нескінченну подяку тисяч людей, – це заснування і відкриття монастирського народного училища.

У 1869 році архімандрита Пимена було призначено благочинним гуртожиткових монастирів Московської єпархії. До нього під керівництво надійшли такі чоловічі монастирі: Троїцький Коломенський Ново-Голутвин, Миколо-Угреський, Миколо-Пешношський, Старо-Голутвин Коломенський, Бобрєнєв, Білопесоцький, Миколо-Берлюковський, Спасо-Гуслицький, Давидовська пустель, Єкатерининська пустель і жіночі: Бородінський, Аносін-Борисоглібський, Спасо-Влахернський, Хрестовоздвиженський-Лукинський і Одигітріївська-Зосимова пустинь.

Знайшли помилку