Преподобний Пимен Угреський

Місяця серпня на 17-й день

Преподобний Пімен (у світі Петро Дмитрович М’ясников) народився 10 серпня 1810 року у місті Вологді. Батьки його, Дмитро Опанасович та Авдотья Петрівна, були люди благочестиві, чесні та заможні, походили з торговельного стану.
Коли Петру минуло сім років, його вчили грамоті. Народних училищ на той час у Вологді не було, і діти людей середнього класу навчалися грамоті, де доведеться. Неподалік будинку М’ясникових жила одна бабушка – Крилова, з духовного звання, зирянка з міста Микільська.

Коли Петру було років десять-одинадцять і він міг вільно читати, він взявся за читання Біблії великого і чіткого друку єлизаветинських часів, що був у батьківському домі. Читання божественної книги мало на нього великий вплив і залишило в розумі юнака незабутні сліди: він охолов до всього тимчасового і, думаючи більше про небесне. ніж про земне, почав думати, як би йому піти в монастир. Батько його був церковним старостою у своїй парафії, і Петро, ​​коли тільки міг, неодмінно бував у церкві. Він часто ходив у Духів монастир де і познайомився з одним подвижником. Він був людиною благочестивою, крім храму Божого майже ніде не бував. Жив він у відокремлені келії, яку для нього збудували. Цей подвижник, до якого Петро почав ходити, підтримував у юнаку його благочестивий настрій.

Досягши сімнадцятирічного віку, Петро дістав собі книгу “Алфавіт Духовний” і, прочитавши її, остаточно утвердився на думці відмовитися від мирського.

Знаючи крутий характер свого батька, не надто схильного до чернецтва, Петро дуже побоювався відкритися йому, передбачаючи з його боку сильний опір. На щастя, дві з його молодших сестер відпросилися у батька піти до Горицького Троїцького монастиря. Це полегшило і Петрові розмову з батьком, і той, хоч і не дуже охоче і не відразу, однак погодився не заважати благочестивому юнакові наслідувати приклад сестер.

Юний послушник Петро перебував на послуху в келарній, помічником келаря. Не без користі провів він час свого новоначалія в Новоєзерському монастирі і через багато років, згадуючи про своє там проживання, розповідав багато подробиць баченого ним і різні обставини тамтешнього життя, що глибоко відобразилися в його пам’яті.

Після смерті архімандрита Феофана (3 грудня 1833 року), Петро прожив ще кілька місяців у Новоєзерському монастирі, а в червні вирушив на батьківщину до Вологди.

Святитель Ігнатій (Брянчанінов), який був на той час ігуменом Лопотова монастиря, забезпечив Петра двома листами, один з яких був адресований відомому Оптинському старцю і вчителю, отцю Леоніду (Наголкіну), інший – до отця Іларія молодшого, що жили колись у Сіверському монастирі. разом із Брянчаніновим. Завдяки цим двом листам Петро був привітно прийнятий в Оптиній пустині.

Ієромонах Іларій був призначений настоятелем Миколо-Угреського монастиря Московської єпархії зі зведенням у сан ігумена. Відбуваючи своє нове місце служіння, взяв із собою послушника Петра як свого келійника.

Він приїхав з Вологди в підряснику з товстого чорного сукна “оптинського” крою та в шкіряному поясі з тюленя, відомому під назвою “соловецький”. Таке вбрання здалося дуже дивним угреській братії; багато над ним насміхалися; казали, що у штатному монастирі так не одягаються; називали його кожухом, проте Петро анітрохи цим не ображався і не звертаючи уваги на те, що говорять інші продовжував носити свій підрясник, поки він йому годився. Через два тижні після приїзду він подав прохання про своє прийняття до братства монастиря.

При настоятельських келіях для кілейника особливої ​​комірчини не було, а в передній був відгороджений кут з вікном, і тут Петро прожив перші п’ять років свого перебування на Угреші.

26 березня 1838 року ігумен Іларій постриг послушника Петра в мантію і дав йому ім’я Пімен, на честь великого подвижника чернецтва, як би передвіщаючи йому, що і його ім’я в сучасному чернецтві буде шановане і залишиться пам’ятним. Після того він цілий тиждень перебував в Успенській церкві, де був пострижений, і незабаром, звільнений з посади келійника отримав окрему келію.

Всі колишні його послухи залишилися за ним, а замість келійного він отримав церковне послух. У лютому 1839 року монах Пімен був хіротонізований у сан ієродиякона.

Угреський казначей отець Серафим, дуже хороший монах і людина здатна, на початку 1839 року був переведений митрополитом Філаретом (Дроздовим) до Московського Знаменського монастиря, а на його місце був призначений ієродиякон Пімен. Менш як за рік настоятелю монастиря було наказано відправити ієродиякона Пімена до вікарія Московського для посвяти в ієромонаха. 25 квітня 1840 року ієродиякон Пімен був висвячений у сан ієромонаха. 26 лютого 1844 – затверджений на посаді казначея.

Ігумен Іларій мало цікавився буденними потребами обителі, думаючи більше про духовний її лад. Ієромонаху Пімену доводилося мати піклування про її добробут, і на ньому лежали всі тяготи управління. Поступово він освоювався з ними і непомітним чином підготовлявся до тієї багатосторонньої діяльності, яку зажадала від нього згодом багатолюдна і велика обитель, завдяки йому процвіла і прославилася.

16 жовтня 1853 року стараннями отця Пімена і за підтримки митрополита Московського Філарета Миколо-Угреський монастир був перетворений зі штатного на гуртожитний, а ієромонах Пімен був зведений в сан ігумена і призначений настоятелем обителі з огляду на те, що ігумен Іларій подав прохання про його звільнення.

Щодо моральних якостей отця Пімена можна сказати, що для себе він не був ні корисливий, ні пристрасний, ні речелюбний. Маючи в руках десятки і сотні тисяч, він не зберіг власне собі жодного рубля і всі гроші, які в нього були велів записати монастирськими. Але, не будучи пристрасний для себе особисто, не можна сказати, щоб він був зовсім чужий користолюбства для обителі. Навпаки, він постійно думав про те і докладав усе своє старання, щоб збільшити і зміцнити речовий добробут Угреші, і тішився, коли робилося щось для обителі, і журився, якщо бажане їм не здійснювалося або сповільнювалося. Але й за всієї своєї відданості інтересам монастирським і за повсякчасного і невсипущого про нього піклування, він перш за все пам’ятав своє чернече звання і тому з великою обережністю робив кожен крок, побоюючись подати привід до невигідного відгуку про чернецтво, і з великою обачністю приймав пропозиції благодійників.

Відношення до братії було дуже вибагливе. Коли потрібно було втішити когось, нагородити, допомогти, він не соромився і давав повною мірою. Старшим з братії, коли відпускав їх побувати в Москві, давав по п’ять, по десять рублів і більше, а коли через багато років проживання в монастирі хтось з ієромонахів відпрошувався на паломництво до Києва або на батьківщину, і це було далеко, він давав значну, достатню з надлишком для подорожі кількість грошей, відповідно до потреб кожного, і були випадки, що він давав і по кілька сотень рублів. Він умів вимагати, стягувати, караючи суворо любив і втішити, людину гідну з братії вмів щедро і не соромлячись нагородити і заохотити. Він завжди носив у кишені безліч срібних монет, і коли при зустрічі з ним перехожий, жебрак, погорілий, робітник чи мандрівник просив допомоги він не відмовляв ніколи і опустивши руку в кишеню і дивлячись по тому, хто був прохачем, давав йому стільки , скільки вважав за потрібне.

Він не відмовляв послушникам, які мешкали в монастирі і добре себе поводили, платив за них податі або оброк, хоча б це становило і кілька десятків рублів. “Він працює для монастиря і братії, – говорив отець Пімен, – чому ж монастирю і не допомогти йому?”

У пісні дні і під час покладених постів отець Пімен, згідно зі статутом, помірно вживав належну їжу і в продовження Великої Чотиридесятниці, хоч і суворо утримувався від риби, але не пригнічував себе надмірною помірністю, а говорив: “Дай Бог дотриматися в точності , що нам належить за статутом, не мудрувати, а в простоті виконувати ” .

Отець Пімен був завжди старанний до церковного богослужіння і глибоко пройнятий духом чернецтва, суворо дотримувався уставу церковного і не дозволяв жодних відступів ні в самій службі, ні в годинах богослужіння. Сам він, поки дозволяло йому здоров’я, завжди приходив на утрішню, що починалася о третій годині по буднях, а недільні і святкові дні на годину чи півгодини раніше; сам призначав, кому з ієромонахів чи ієродияконів читати Шестопсалміє, вибирав із Пролога читання за шостою піснею і залишався до кінця, але на ранню обідню молитися не залишався, а приходив до пізньої. Дуже часто в будні він сам читав кафізми чи канон, не дуже голосно, але так виразно, що у всій церкві чулося кожне його слово.

Читання його відрізнялося простотою і плавністю: він не знижував і не піднімав голосу, читав мірно й неквапливо. Він не схвалював тих, які при читанні виляють голосом. “Читай просто і виразно, голосом не виляй; слово Божественне має свою власну силу і не вимагає, щоб ми намагалися своїм голосом надавати йому виразу; я вважаю це навіть за зарозумілість, ніби я можу своїм читанням справити більш враження, ніж сенс того що Церква поклала читати, слово Боже більше подіє, ніж наш голос».

Він був глибоко і щиро благочестивий, не мудурував і не сумнівався у вченнях Святої Церкви чи святих отців. Йому часто траплялося говорити мирянам у відповідь на якийсь сумнів чи на вибачення, що вони не виконують статуту Церкви.

24 серпня 1858 року за визначні заслуги з влаштування монастиря митрополит Московський Філарет звів ігумена Пімена в сан архімандрита. За цей час працями отця Пімена було збудовано у монастирі п’ять церков. Усі вони були освячені митрополитом Московським Філаретом.

До 1866 відноситься подія, дуже важлива для Угрешського монастиря, що принесла велику честь отцю Пімену і заслужила йому постійну, нескінченну подяку тисяч людей – це установа і відкриття монастирського народного училища. У 1869 році архімандрит Пімен був призначений благочинним гуртожитнього монастиря Московської єпархії.

Над отцем Піменом виповнилося слово Христа Спасителя: “Коли хто Мені служить, вшанує його Батько Мій”. На все своє життя отець Пімен невпинно пам’ятав своє чернече звання і з цього погляду дивився на кожен свій крок, на всі свої дії, насамперед ставлячи собі запитання: “Чи пристойно це для ченця чи неосудно?” Він свято зберігав чернечі обітниці моральної чистоти й цнотливості, нестяжання та послуху, любив чернецтво, глибоко був пройнятий його духом і бажаючи бути сам істинним ченцем, намагався оселити цей дух не тільки в Угреській обителі, ним керованій, а й у всіх гуртожиткових монастирях підлеглих його веденню як благочинному. Його цінували, поважали та шанували три святителі, митрополити Московські.

Праведна кончина архімандрита Пімена була 17 серпня 1880 року. Вшанування архімандрита Пимена почалося відразу після його блаженної кончини, безліч паломників приходило до місця його поховання. Каплиця над могилою отця Пімена ніколи не була безлюдною, багато хто приносив йому свої молитви, зітхання, скорботи та радості.

Відновлення шанування архімандрита Пімена відбулося разом із відкриттям обителі у 1990 році.

Архієрейський Собор РПЦ визначив зарахувати до лику загальноцерковних святих і включити в Місяцеслов Руської Православної Церкви преподобного Пимена Угрешського (М’ясникова; 1810–1880; пам’ять 17/30 серпня), раніше прославленого як місцевошанованого святого.