Преподобний Олексій Ошевенський, ігумен

Місяця квітня на 20-й день.

Преподобний Олександр Ошевенський народився 17 березня 1427 року за 80 верст від Білозерська у Вишеозерській волості, за кілька місяців до смерті преподобного Кирила Білозерського († 9 червня 1427 р.), з яким був пов’язаний у подальшому духовними узами все життя.

Олексій (мирське ім’я преподобного Олександра Ошевенського), п’ятий син багатого хлібороба Никифора Ошевена і дружини його Фотинії, був довгоочікуваною дитиною і народився за старанними молитвами Фотинії. Сама Божа Матір разом із преподобним Кирилом Білозерським з’явилася їй і обіцяла народження сина за клопотанням преподобного Кирила. Хоча Олексій був молодшим сином, батьки сподівалися бачити в ньому спадкоємця і їхнього годувальника в старості. У дитинстві хлопчика навчили грамоти і готували з нього заповзятливого господаря. У 18 років юнака намагалися одружити. З дозволу батьків він вирушив помолитися в Кирило-Білозерський монастир і залишився там.

Ігумен полюбив юнака за смиренність і незабаром запропонував йому прийняти постриг. Але Олексій відмовився, вирішивши випробувати себе. Вивчаючи Святе Письмо, він шість років прислуговував братії послушником і лише тоді прийняв чернечий постриг.

На той час батьки його переселилися в село Волосово, за 30 верст від Каргополя вниз по річці Онезі. Незабаром Никифор випросив у новгородського боярина Іоанна місце для поселення біля річки Чур’юги, що отримало назву Ошевенської слободи.

Преподобний Олександр просив у ігумена дозволу прийняти від батьків останнє благословення і прощення, щоб потім піти на усамітнене житіє. Не відразу благословив ігумен молодого ченця. Він попереджав його про небезпеку пустельножительства. Але преподобний Олександр боявся подвижницької слави, яку він мав серед братії, і вдруге просив відпустити його з монастиря. Нарешті настоятель благословив його.

Зраділий зустріччю батько запропонував синові оселитися на річці Чур’юзі й обіцяв сприяти в улаштуванні пустелі. Преподобному Олександру сподобалося місце. Він поставив хрест у фундамент майбутньої обителі і дав обітницю перебувати тут до кінця життя. Після того преподобний Олександр повернувся в Кирило-Білозерський монастир і певний час ніс послух на криласі, у куховарні та на хлібні. Його посвятили в сан диякона. Нарешті, коли преподобний Олександр прийшов до ігумена втретє і розповів йому, як кликав його на влаштування обителі дивовижний голос, як обіцяв він перебувати на тому місці, настоятель відпустив його, благословивши іконами Божої Матері Одигітрії та святителя Миколая Чудотворця.

Преподобний Олександр освятив вибране місце іконами, доручив батькові спостерігати за будівництвом церкви, а сам вирушив до архієпископа Новгородського Іони (1459-1470). Архієпископ Іона висвятив його в сан пресвітера і поставив ігуменом обителі. Бояриня Анастасія та її син Юрій готові були віддати монастирю всю волость, але преподобний Олександр прийняв грамоти лише на необхідні землі. Побудований храм було освячено в ім’я святителя Миколая. З твердістю і мужністю почав преподобний трудитися у створеній обителі. Старець, який приїхав разом із ним із Кирило-Білозерського монастиря, не витримав важкого пустельного життя і поїхав назад. Але мало-помалу зібралася братія. Преподобний запровадив суворий гуртожитковий статут, який вимагав цілковитого мовчання в храмі й на трапезі, коли читали житія; у келії ченці не повинні були бути без діла, а під час виконання послуху творити Іісусову молитву або читати псалми. “Браття, – говорив преподобний ігумен, – нехай не лякають нас труди і скорботи пустелі. Ви знаєте, що шляхом скорбот входять у Царство Небесне. Нехай живе у вас взаємна любов і смиренність. Бог є любов, і Він любить смиренних”.

Багато хто навіть із мирян приходив до преподобного і користувався його настановами. Два племінники святого прийняли постриг у його монастирі, чим розгнівали одного з братів преподобного, Амвросія. Преподобний Олександр лагідністю пом’якшив брата, але племінники охололи в ревності до подвигів і залишили обитель. Скорботи за спасіння духовних чад засмутили здоров’я преподобного. Він лежав і не міг не тільки підняти руку або голову, але навіть вимовити слово. У такій знемозі святий Олександр молився преподобному Кирилу, своєму покровителю. Преподобний Кирило з’явився в білих ризах і, осінивши хворого хрестом, сказав: “Не сумуй, брате! Я помолюся, і будеш здоровий. Тільки не забувай обітниці, не залишай цього місця. Я буду допомагати тобі”. Прокинувшись, преподобний відчув себе здоровим і вранці пішов до церкви. На підкріплення братії він розповів про відвідини преподобного Кирила. 27 років преподобний трудився в заснованій ним обителі і мирно помер 20 квітня 1479 року.

Після смерті ігумена обитель почала швидко занепадати. Але преподобний не залишив піклування про неї. Одного разу монастирському служителю Марку було видіння уві сні: обитель повна народу; сивий старець у святительському одязі хрестом осяває тих, хто працює на будівництві. Інший старець, з довгою бородою, окроплює святою водою, а третій, середнього зросту, з русявим волоссям, кадить. Четвертий, молодий, стежить за ними здалеку. Третій старець, а це був преподобний Олександр Ошівенський, пояснив, що йому допомагають святитель Миколай Чудотворець і преподобний Кирило Білозерський, а юнак, який стояв віддалік, був дяком Матвієм, якого невдовзі постригли з ім’ям Максим та обрали ігуменом обителі, як і напророкував у видінні преподобний Олександр. Чернець Максим був поставлений в ігумена архієпископом Новгородським Сергієм (1483-1485) і відновив обитель. Він настоятелював до 1525 року.

Під час побудови нового храму в ім’я святителя Миколая за вказівкою преподобного Олександра, який з’явився, були знайдені його нетлінні мощі. Тоді ж був написаний його образ згідно з тим, яким він був ченцям, і за розповіддю старця, який знав його. Преподобний Олександр Ошівенський був середнього зросту, з сухим обличчям і запалими щоками, з невеликою і негустою бородою, з сивиною в русявому волоссі. У такому вигляді він і зображується на іконах.

Тропарі, кондаки, молитви та величання