Преподобний Макарій Алтайський (Глухарєв)

Місяця травня на 18-й день

Архімандрит Макарій (у миру Михайло Якович Глухарєв) був першим місіонером Руської Православної Церкви в Гірському Алтаї (нині Республіка Алтай).
Михайло Глухарєв народився 8 листопада 1792 року в сім’ї священика соборної церкви Введення у храм Пресвятої Богородиці м. В’язми Смоленської губернії. Початкову дуже гарну освіту Михайло здобув від батька, який закінчив повний курс духовної семінарії, що в ті часи було рідкістю. Батько Яків настільки добре підготував свого сина з латині, що в семирічному віці хлопчик міг займатися перекладом з російської мови на латинську. За такої підготовки його одразу визначили до третього класу духовного училища при Предтеченському монастирі м. Вязьми.
За відмінні успіхи Михаїла Глухарєва з В’яземського духовного училища перевели до Смоленської духовної семінарії, після успішного закінчення якої 1813 р. його призначили вчителем у Смоленське духовне училище. Через рік його як кращого вихованця семінарії направили до щойно відкритої Санкт-Петербурзької духовної академії, ректором якої був святитель Філарет (Дроздов), згодом митрополит Московський, який багато і плідно потрудився на славу Церкви Божої (1994 року зарахований до лику святих).
Михаїла Глухарєва після випробувань було прийнято відразу на другий курс академії. Його глибокі знання з богослов’я, історії, географії, володіння латинською, німецькою, французькою, давньогрецькою та давньоєврейською мовами різко вирізняли його серед однокурсників. Був він помічений і ректором академії архімандритом Філаретом (Дроздовим), який так полюбив талановитого вихованця за його благочестя, високу і добру моральність, що все життя був духовним наставником і покровителем о. Макарія. Макарія. Преподобний Макарій також до кінця свого життя зберіг відданість своєму вчителю.
На 27 році життя – 24 червня 1818 р. у Михайла Глухарєва сталася подія, яка різко змінила все його подальше життя. Його постригли в чернецтво в домовій архієрейській церкві, отримавши ім’я Макарія, 25 червня 1818 року його висвятили в сан ієродиякона, а ще за три дні, 28 червня, – в сан ієромонаха. У 1821 р. отець Макарій був зведений у сан ігумена, потім архімандрита і отримав в управління Костромський Богоявленський монастир. Але вже наприкінці 1825 р. його звільнили на спокій у Київську Лавру з магістерським окладом. До цього часу здоров’я отця архімандрита було так підірвано, що він не міг продовжувати діяльність на своєму колишньому терені. У 1826 р. він переводиться в Глинську Богородицьку пустинь, що в Курській єпархії. Це було бажання самого архімандрита Макарія, який, почувши про духовні подвиги настоятеля пустині ігумена Філарета (Данилевського), побажав стати його учнем.
“Не дивно, – йдеться в Глинському патерику, – вчитися недосвідченому в досвідченого, не вченому – у вченого, але дивно, коли досвідчена і вчена людина йде під початок вчитися в недосвідченого і молодшого за себе саном. Це сталося з отцем Макарієм. Він, який блискуче закінчив Духовну академію, добре вивчив мови, магістр богослов’я, колишній ректор Костромської духовної семінарії та настоятель Богоявленського монастиря, професор богословських наук, у сані архімандрита переходить до бідної глухої Глинської пустелі під керівництво ненауковця, але досвідченого в духовному житті отця Філарета, поновлювача Глинської гуртожительної пустелі Курської єпархії. Яка велика рідкість не тільки в теперішній, а й у релігійний час! Якби отець Макарій раніше не мав наставників на шлях спасіння, такий подвиг його не виходив би з ряду звичайних. Але вчений архімандрит від молодості й до останнього часу постійно був під керівництвом: спершу у свого благочестивого рідного батька – священика, потім, у Санкт-Петербурзькій духовній академії, – у батька ректора, архімандрита Філарета (Дроздова), згодом незабутнього митрополита Московського, якому “відкривав свої помисли і без волі його нічого не розпочинав”.
У Катеринославі на посаді інспектора духовної семінарії отець Макарій мав старця Ліверія, “людину святого життя, учня знаменитого Паїсія (Величковського)”. У тиші цієї “школи Христової” о. Макарій, виснажуючи тіло своє стриманістю і постом, “глибше вдивлявся в потайники своєї душі, неупереджено дізнавався про свої недоліки, оглядав пристрасті, які ще не виснажувались, і, “ніщоже сумняшеся”, сповідував їх досвідченому настоятелю. Йому віддав себе, щоб розтрощити насамперед свавілля, – “цю мідну стіну, що відлучає душу від істинного просвітництва”, і навикнути до Христового послуху, який він називав “лікарським кровопусканням, у якому душа очищається від чорних, нечистих і гнилих кровей свавілля і дурості”. З розбитим почуттям власного безсилля, з надією на милосердя Боже став сходити він у “слізну юдоль смирення”.

Крім подвигів чернечих, отець Макарій у Глинській пустині, переважно у свята, загальнозрозуміло і переконливо говорив у храмі повчання, а в келії перекладав Біблію з єврейської мови на російську. Оптинський старець ієромонах Макарій (Іванов) писав святителеві Ігнатію (Брянчанінову), тоді ще архімандриту, що, перебуваючи “в Глинській пустелі на усамітненні, архімандрит Макарій (Глухарьов) перекладав “Ліствицю” російською мовою: намір його був видати її”. Одночасно він порівнював уже наявні переклади “Ліствиці”. Найкращим о. Макарій визнав переклад старця Паїсія. У Глинській пустині архімандрит Макарій переклав російською мовою також бесіди св. Григорія Двоєслова і “Сповідь” блаженного Августина. З благословення митрополита Московського Філарета архімандрит Макарій подав прохання до Св. Синоду про бажання бути місіонером на Алтаї, навертати до православ’я тюркські народи, які живуть там. Як Синод, так і світська влада задовольнили це прохання і 27 травня 1829 р. наказали о. Макарію їхати місіонером. Макарію їхати місіонером до Сибіру.
У Тобольську о. Макарій і два його помічники в місіонерській службі (вихованці місцевої духовної семінарії Олексій Волков і Василь Попов) отримали місіонерські паспорти. За спільною згодою у них було утворено братство, один із пунктів якого свідчив: “Бажаємо, нехай буде у нас все спільне: гроші, їжа, одяг, книги та інші речі, і ця міра нехай буде для нас зручною в прагненні до одностайності”. Для участі в місіонерській діяльності вимоги до подвижників були дуже високі: вони мали володіти глибокими знаннями основ християнського віровчення, вільно розмовляти іншонародною мовою, бути обізнаними з медициною, педагогікою, розумітися на природничих і сільськогосподарських науках. Для підготовки таких фахівців існували відповідні навчальні заклади, такі, як Санкт-Петербурзька, Київська, Казанська духовні академії; Іркутська, Тобольська церковно-вчительські семінарії та інші.
Архімандрит Макарій був призначений у Бійський округ, населений язичниками телеутами. 3 серпня 1830 р. преосвященний Євген відслужив Божественну літургію в Тобольському Соборі перед відправленням місіонера до місця його праць. Отримавши похідну церкву, 990 рублів асигнаціями на проїзд і утримання, з двома семінаристами о. Макарій вирушив із Тобольська. Макарій вирушив із Тобольська до Бійська, де зупинився в будинку бійського священика о. Петра Сінкіна. Петра Сінкіна. До прибуття преподобного на Алтай парафіяльними священиками було охрещено не більш як 300 язичників, тож майже всі жителі Бійського і Кузнецького округів були язичниками.
Ось як описує заснування Алтайської Духовної Місії протоієрей Василь Вербицький, один із найчудовіших продовжувачів апостольського служіння преподобного Макарія на Алтаї: “Перший виїзд о. Макарія з Бійська з Бийська був 4 липня, коли він приїхав на Алтай. Макарія з Бійська був 4 вересня 1830 р. в улуз Улалу, в 100 верстах на південний захід від Бійська, між гір Алтайських, куди він прибув 6 числа, на запрошення одного хрещеного інородця, улалінського жителя, і хрестив тут кочового татарина Елеску, 17 років, який жив у нього, інородця, кочового татарина Елеску, що жив тут, і назвав його в Святому Хрещенні Іоанном. Звернення цього первістка до благодаті Божої, яким ім’ям він закарбований, сповнило преосвященнішого Євгена жвавою радістю. Вітаючи о. Макарія від усієї душі, преосвященніший молив Господа, нехай відчинить і іншим багатьом двері свого милосердя словом і молитвою отця архімандрита.
О. архімандрит Макарій з усіх міркувань бачив, що Улала – найзручніше місце для заснування табору місії, і особливо тому, що по лівий бік цього селища на недалекій відстані розташована область чорньових татар, а по правий – алтайських калмиків; але не міг на зиму переселитися сюди, хоч і бажав, бо не мав змоги мати тут квартиру. На той час тут жили три російських бджоляра і сім’ї чотири хрещених інородців з кочових татар, і нехрещених телеутів сімейств до п’ятнадцяти, що були тоді в кочовому стані.

Після відкриття зими отець Макарій припускав вирушити з виправником у ті селища, в які татари збиратимуться для віддачі ясака. І до половини цієї першої зими мав притулок у Бійську. Іншу частину зими провів він з Олексієм Волковим у Сайдипському козачому форпості. Навесні, у травні 1831 року, о. Макарій переїхав в Улалу, купивши тут хату в російського бджоляра Ащеулова. Але незабаром, дізнавшись, що улалінці, побоюючись бути хрещеними, хочуть відкочувати звідси до Кузнецького округу, пішов подалі від них, переселившись у Майму (за вісім верст), де було більше зручностей, яких в Улалі місія тоді не могла мати.
Спочатку дикі інородці не хотіли мати стосунків з отцем Макарієм і уникали християнства. Але потім придивилися, і о. Макарій з Майми почав знайомитися. Макарій з Майми почав знайомитися з улалінськими телеутами і здобувати честь Христовій Церкві з чорнових татар та алтайських калмиків, оселяючи їх осіло в Маймі та інших селах. Тим часом улалінці більше і більше вдумувалися в усі дії о. Макарія, сповнені любові. Макарія, сповнені любові, милосердя і жалісливості до бідних інородців, переконали їх у тому, що він – людина зовсім не небезпечна, але гідна всякої поваги і любові, повної довіри і покірності, і більша частина їх, будучи пройняті багаторазово почутим від нього словом істини, прийняли Св. Хрещення (1834 р.) і віддалися йому, як діти батькові. Тоді о. Макарій назад переселився до них в Улалу; втім, часом жив і в Маймі. У цей час він мав два снаряди похідної церкви, один в Улалі, а інший – у Маймі, і, використовуючи один св. антимінс, даний для церкви Всемилостивого Спаса, відправляв богослужіння поперемінно в обох таборах до прибуття до нього працівників (у 1836 р.) і отримання другого св. служителя для церкви на честь Смоленської ікони Божої Матері (у 1840 р.). Незабаром охрестилися й інші улалінці (1835 і 1836 рр.), а потім повернулися й ті, які спочатку, побоявшись бути охрещеними, відкочували звідси і також прийняли Св. Хрещення. З того часу, маючи головне місцеперебування в Улалі, о. Макарій відвідував звідси. Макарій відвідував звідси кочових татар, калмиків і телеутів Кузнецького округу протягом 13 років і 8 місяців. Всього преподобний охрестив близько 700 дорослих і стільки ж дітей”.
Дивно, як страждаючи тілесними недугами, отець Макарій переносив тривалі переходи і переправи через гірські річки, як він переносив позбавлення мандрівного життя, виконуючи свій пастирський обов’язок: оголошуючи, хрестячи, відвідуючи духовних чад. У цей час він починає думати про навчання грамоти корінних народів. Адже інакше вони не могли вникнути в зміст його проповідей, брати участь у богослужіннях. Так було розпочато величезну дослідницьку роботу зі створення алтайської писемності та словника (букваря) окремих фраз і слів обсягом у 3000 слів. Основою цієї писемності був російський алфавіт. Грамоти і письма алтайці навчалися в місіонерській школі в селі Улала при головному стані місії.
Перший період місіонерської діяльності о. Макарія був найважчим, незважаючи на це, були досягнуті й деякі позитивні результати: навернено, хоча й невелику, кількість язичників у православ’я, створено перші поселення новохрещених інородців, відкрито перші місіонерські школи. Отець Макарій розумів, що в перші роки життя новохрещені потребують всебічної допомоги і не можуть бути надані самим собі. Цю ідею він вперше і став проводити в життя в місії.
Він будував для новохрещених будинки, купував худобу, землеробські знаряддя праці, насіння зернових культур для посіву, – словом, усе, що необхідно було для осілого способу життя. На ці потреби він витрачав свій магістерський оклад, крім того, преподобний першим із сибірських місіонерів став застосовувати Положення Державної Ради від 17 червня 1836 р. “Про пільги інородцям, які приймають Святе Хрещення”. Згідно з ним знову охрещені звільнялися від усяких податків і повинностей, включно з ясаком і рекрутчиною, на три роки після Хрещення. Він також домігся того, що, починаючи з 1836 р., місія фінансувалася установою з християнізації корінних народів. А сам продовжував знайомити своїх пасомих з основами культурного землеробства, городництва, агротехніки, для чого передплачував із Санкт-Петербурга хліборобські журнали, насіння овочів, лікарських трав, книжки про вівчарство та хліборобську хімію.
При Улалінському стані засновано жіночу громаду, яка згодом перетворилася на жіночий монастир.
Таким чином, за роки служіння на Алтаї – з дня заснування Алтайської Духовної Місії до 4 липня 1844 р. – було закладено основи діяльності місії на півстоліття вперед.
У 1844 р. архімандрита Макарія було звільнено з місії та визначено настоятелем Болховського Троїцького Оптинського монастиря, куди він і відбув 4 липня. Помер преподобний 18 травня (за ст. стилем) 1847 року в Болховському монастирі. Був похований у монастирському соборному храмі праворуч від вівтаря. На місці його поховання було встановлено два бокові вівтарі – Воскресіння Христового і Воскресіння Праведного Лазаря.
1983 року преподобного Макарія зараховано до лику святих, і його ім’я внесено до Собору Сибірських святих.

Тропарі, кондаки, молитви та величання