Преподобний Кирило Білоєзерський

Преподобний Кирило народився в другій половині XV століття в місті Галичі від багатих і шляхетних батьків, які вирізнялися благочестям і християнськими чеснотами. Народженню його передувало чудесне знамення, яке вказувало на його надзвичайну долю. Одного разу, коли преподобний Кирило перебував ще в утробі матері, остання під час Божественної служби почула його голос, який тричі вигукнув: “Святий, Святий, Святий Господь Саваоф, сповни вся земля слави Його!” Вражена жахом мати не зрозуміла значення цієї події і зберегла її до часу в таємниці від усіх.

Уже в юному віці святий Кирило виявився настільки зрілим духовно, що з усіх шляхів життя, що представлялися йому, без коливання вибрав шлях чернецтва. Будучи всього 15 років від роду, він вирішив таємно піти з дому в обитель преподобного Корнилія Комельського, оскільки багато чув про неї і спосіб життя її братії від своїх батьків. Помолившись Богу, він з радістю вирушив у дорогу, не взявши з собою нічого, крім того одягу, який був на ньому. Обитель відстояла від міста Галича верстах за 80-ти. Пройшовши 15 верст, він зустрів благообразного старця з білим волоссям і бородою. Вигляд старця так подіяв на юнака, що він у сльозах і з якоюсь радістю кинувся до ніг незнайомця, просячи в нього благословення. Старець підняв його і сказав: “Мир тобі, чадо, і благословення! Звідки ти і куди йдеш, і чого шукаєш від жебрака й убогого старця?”

Кирило розповів йому, як він захотів бути ченцем і таємно пішов від своїх батьків. Старець схвалив його і запитав, де саме він думає мати перебування.

“Прости мене, отче, – відповів Кирило, – я думав про обитель преподобного Корнилія, якщо на те буде воля Божа і Богоматері”.

Старець вихвалив Бога, який вклав у серце юнака цей намір, і запропонував іти разом із собою, назвавшись ченцем Комельської обителі, який повертався до монастиря після виконання доручення, яке було на нього покладено. На другий день шляху, проведеного подорожніми в пості й молитві, стало видно монастир. Старець наставив юнака від Божественних Писань і, помолившись, вказав йому на монастир: “Бачиш, чадо, монастир цей? Іди скоро до блаженного Корнилія, я буду тобі помічником і благатиму блаженного Корнилія, нехай будеш благодаттю Христовою чернець”.

Коли Кирило став біля ніг його просити благословення і молитов, старець сказав: “Встань, чадо! Бог, Творець усіляких, нехай благословить тебе і сподобить тебе великого Ангельського образу, і нехай будеш ти посудиною обраний Святого Духа”.

Слідом за цим старець став невидимим, і Кирило зрозумів, що це було Боже відвідування.

Наблизившись до монастиря, Кирило зустрів ченців біля воріт обителі і запитав ігумена. Упавши в ноги преподобному Корнилію, він зі сльозами благав прийняти його в монастир. Проникливий Корнилій одразу прозрів у цьому смиренному юнакові майбутнього подвижника, але, звернувши увагу на його літа, сказав:
“О, чадо! Бачиш, як багато тут скорбот і подвигів, ти ж юний, не досяг ще досконалого віку і, як гадаю, не можеш переносити праці, яка тобі тут належить”. “Отче святий! – відповів Кирило. – Оскільки Сам Провидець Бог, що хоче всім людям спастися через Нього і в розум істини прийти, привів мене до твоєї святині, хоча мого порятунку, то все, що ти наказуєш мені робити, я буду виконувати, тільки врятуй мене грішного”. “Благословенний Бог, чадо, що зміцнив тебе в цьому намірі, – сказав ігумен. – Відтепер буди служи братії з усяким смиренням, терпінням і послухом”. Після цього юнака постригли з ім’ям Кирило.

Досягнувши виконання свого заповітного бажання, молодий чернець весь віддався Богу. Дні він проводив у постійних трудах, а ночами, відганяючи сон, молився і славословив Господа. Його труди, стриманість, смиренність і послух викликали здивування братії і навіть самого преподобного Корнилія. Всі раділи, що він перебуває серед них, і у всіх на вустах були його подвиги.

Тим часом батьки преподобного Кирила безуспішно шукали його в Галичі та сусідніх селах і містах і вже оплакували його як померлого. Незважаючи на те, що ними було оголошено нагороду за сповіщення про сина, багато років до них не доходило про нього жодної звістки. Нарешті, випадково від одного старця Корнилієвого монастиря, який зайшов до їхнього будинку, вони дізналися про місцеперебування Кирила і про його доброчесне життя. Мати його згадала при цьому і розповіла, що було їй передвістя про високу долю сина, і сама виявила намір наслідувати його приклад і прийняти постриг. За її порадою чоловік її з дарами вирушив у монастир, щоб побачити сина і переконатися в тому, що він живий.

Прибувши в Комельський монастир, отець Кирила отримав від ченців підтвердження звістки, принесеної раніше старцем. З’явившись до ігумена, він приховав мету свого прибуття і просто оголосив, що прийшов до обителі з наміром помолитися і прийняти благословення у славного подвижника.

“Нехай Бог вшанує стопи твої, і нехай не осьще праця твоя буде”, – відповів йому Корнилій.

На подальші розпитування ігумена він додав, що прийшов із Галича і приніс із собою частину маєтку для роздачі братії. Преподобний дозволив роздачу милостині і відпустив його в монастирський готель. Коли почалася Божественна служба і всі ченці зайняли свої місця, батько Кирила увійшов до храму, прийняв благословення в ігумена й обійшов усю братію, подаючи милостиню кожному окремо, але не міг упізнати свого сина. Кирило ж одразу впізнав батька і, отримавши гроші, вийшов із храму і віддав милостиню жебракам. Повернувшись після служби у свою келію, Кирило впав на коліна перед образом Богоматері та почав молитися: “О, Всемилостива Господи Боже Богородице Діво! Ти надія наша і покров і притулок усім християнам. Тому і я грішний на Тебе сподіваюся. Молися, Господи, Сину Своєму і Богу нашому за батьків моїх, нехай не відлучені будуть від вічного життя, і нехай сподобить їх сприйняти благий образ, чернечий образ, нехай будуть обрані до обраного стада”.

Молитва його була почута. Не бачачи серед ченців свого сина, батько Кирила впав у відчай. Наступного дня, коли він зі сльозами молився в храмі, його побачив преподобний Корнилій, закликав до себе і сказав: “Чадо! Розкажи мені про свої скорботи, що обтяжують душу, нехай мною грішним подасть Бог тобі полегшення. Бо немає користі віддаватися безмірній печалі, але личить змиритися перед Богом, коли прийшла скорбота. Не віддавай душу свою печалі, бо вона знищує мужність духу, як міль у ризі та черв’як у дереві, так і печаль у людині”.

Отець Кирила розповів усе, що приховував раніше. Дізнавшись, що він прийшов тільки для того, щоб побачити сина, ігумен сказав: “Якщо ти такий довгий шлях зробив для цього, то подивися на того, кого ти бажаєш бачити”.

Почувши ці слова, отець Кирила зрадів, бо зрозумів, що син його знайдений, і став чекати наступного дня в монастирській странноприимной.

Преподобний Кирило, сповіщений ігуменом про бажання свого батька, глибоко засмутився, що не міг зовсім сховатися від рідних. Тільки поступаючись порадам настоятеля, якого не хотів ослухатися, він вийшов до батька. Той ледь міг упізнати сина – така велика була зміна в зовнішньому його вигляді від постійної стриманості та багатьох трудів. Преподобний на колінах випросив у батька, що плакав, прощення і благословення. Потім він став говорити, що пішов від світу, зненавидів усе суєтне, залишивши тимчасове для вічного, і що не хоче відволікатися від небесного. Несподівано батько оголосив, що і він бажає постригтися і жити разом із сином в одній обителі. Цей намір дуже обрадував Кирила. Він поспішив до преподобного Корнилія з клопотанням за батька, і той, особисто випробувавши останнього, велів постригти його з ім’ям Варсонофія. Ігумен сам наставив нового ченця в чернечому житті, а для подальшого піклування доручив його Кирилу. Кирило прийняв свого батька як Ангела Божого. Вісім днів потому було отримано звістку, що померла мати преподобного Кирила, яка також прийняла чернечий образ з ім’ям Олени. Кирило велів слугам з дому свого батька роздати весь маєток жебракам і відпустити на волю всіх рабів.

Батько преподобного Кирила помер через три роки після постригу. Оплакавши його, Кирило сказав самому собі: “І я смертний” – і посилив свої подвиги. Він старанно трудився в куховарні, пекарні та виконував усі інші монастирські роботи, з благоговінням стояв у храмі, мав досконалу покору не тільки ігуменові, а й усієї братії, виснажував себе постом, вправлявся у пильнуванні та молитві, вдень і вночі читав у келії Слово Боже та житія святих, співав псалми та безперестанку виливав рясні сльози, згадуючи про смертний час. Його духовна зрілість була визнана всією братією і, здавалося, готувала йому високу долю в монастирі. Але преподобний Кирило, захистивши себе лагідністю і смиренністю, не мав на землі іншої турботи, окрім турботи про догоду Богові. Рухомий прагненням все до більшої і більшої досконалості, він задумав покинути гуртожиток і оселитися в пустелі. Отримавши схвалення свого наміру від преподобного ігумена, Кирило помолився і вийшов таємно з монастиря в одному рваному одязі.

Він пішов на північ, до океану. Там, обходячи все Помор’я, поневіряючись у пустелях, горах і лісах, харчуючись грибами, травою і сосновою корою, бачачи більше звірів, ніж людей, провів він багато років. Покинувши північ, він обійшов підмосковні країни і доходив до Новгорода і Псковської області, скрізь відвідуючи святі місця. Ніде він не заходив до мирських будинків і не приймав милостині, за винятком невеликої кількості їжі. Вдень мандрував вулицями, а ночі проводив у молитві та співі псалмів. У храми приходив до початку співу і з точністю виконував церковні статути. Ходив у латаному одязі й босий, страждаючи від морозу, сонця, дощу, комарів та інших комах, і виснажував себе постом і спрагою. Не задовольняючись, однак, цим, він захотів для більшої зручності подвигів обрати собі для перебування одне певне місце. Ставши на молитву, він просив вказівок у Спасителя і Богоматері і раптом почув голос із неба: “О, блаженний Кириле, коханий Мій! Ти вже зробив усе добре, зберіг заповіді Мої і пройшов тісний і сумний шлях. Нині йди до Білоозера – там уготовано тобі місце, в якому ти можеш врятуватися”. Разом із цим яскраве світло блиснуло з боку Білоозера. Преподобний Кирило пішов у цьому напрямку і, досягнувши Тихвінського монастиря, провів три доби в молитві на паперті монастирського храму. Коли стомлений пильнуванням він задрімав, уві сні йому явилася Богоматір і сказала: “Угодниче Пресвятої Трійці, рабе Мій Кириле, ступай на схід, до Білоозера, і явить тобі Господь, Син мій і Бог, спокій старості твоєї”.

Взявши із собою ікону Тихвінської Божої Матері, преподобний Кирило вирушив у дорогу, досяг Білозерського повіту, оминув Андоезеро і зійшов поблизу Нового озера на Кобилину гору. Озирнувшись тут, він побачив у східній частині Нового озера гарний місцевий острівець і в ньому вогненний стовп, що піднімався від землі до неба. Це був Червоний острів, що належав селянам сусіднього села Шиднем – Дію, Григорію і Давиду. Кирило пішов на острів і на східному його боці знайшов велику ялину. Пригнувши гілки дерева до землі, він влаштував на кшталт хатини і оселився в ній 1517 року, 4 березня, на пам’ять “преподобнаго Герасима, иже на Йордані”. Першої ночі йому з’явився Ангел в образі чоловіка в білих ризах і сповістив, що Червоний острів призначений йому Господом для спочинку. Наступного дня він вирушив у село Шиднем і випросив у Дія, Григорія і Давида дозволу оселитися на острові.

Оселившись на Красному острові, преподобний Кирило власноруч побудував собі невелику келію і поруч із нею келію для братії, що збиралася. Наступного, 1518 року він побудував дві невеликі церкви в ім’я Воскресіння Христового і Пресвятої Богородиці Одигітрії та, отримавши посвячення, став безперервно звершувати Божественну службу. Поступово обитель наповнювалася ченцями і облаштовувалася. Серед перших учнів преподобного відомий Діонісій. Преподобний Кирило сам будував будинки для монастирських служб, рубав ліс, орав землю і садив овочі. Були благодійники, які давали обителі кошти і припаси і тим забезпечували її існування. Великий князь Василь Іоаннович подарував на прокормлення обителі села Кобилино і Шиднем, князь Іван Васильович Пеньков видав грамоту про щорічну дачу від свого будинку монастирю по 40 мір жита, 20 пудів солі, 2 пуди олії і по 20 кіл сиру. Випадкові відвідувачі монастиря, які приходили до преподобного Кирила, приносили обителі більш-менш значну милостиню. Від самого початку, як видно з обставин життя преподобного, монастир користувався рибним ловом в озері і був дійсним власником острова.

Працюючи над влаштуванням монастиря, преподобний Кирило чимало зазнав труднощів і випробувань. Так, на самому початку часто приїжджали рибалки, які утискали й ображали подвижника. Їхній ворожнечі святий протиставив терпіння і лагідність. “Навіщо, – говорив він, – скорботи багато і капості наносите мені, люди? Це бісівське навчання”.

Одного разу на острів з’явилася розбійницька зграя якогось Івана і з погрозами почала вимагати у подвижника гроші. Преподобний грізно сказав грабіжникам: “Улюблені діти, раби й угодники батька вашого диявола! Навіщо прийшли ви до мене на острів?” Потім він повідомив їм, що все його майно знаходиться в келії. Один розбійник увійшов у келію і почав голосно кликати на допомогу, кричачи, що його б’ють два юнаки. Але товариші не могли подати йому допомоги, оскільки самі раптово втратили зір. Розбійники жахнулися і стали молити про прощення і зцілення, обіцяючи не повертатися більше на острів. За молитвою преподобного Кирила зір було їм повернуто.

Іншим разом Євдоким, селянин з околиць обителі, таємно прийшов на острів і нарізав лип. Переправляючи ліс на човні до іншого берега, Євдоким перекинувся з човном і став тонути. Старець Кіріак, побачивши його в небезпеці, поспішив до преподобного. Взявши в руки хрест, преподобний прибіг до берега й захистив того, хто гинув, хресним знаменням. Негайно Євдоким схопився за судно, а вітер, що піднявся за молитвою преподобного Кирила, прибив його з судном до берега. Пробачивши грішника, що розкаявся, Кирило заборонив йому на майбутній час рубати ліс на острові. Відтоді Євдоким мав глибоку віру в преподобного і часто приходив до нього за благословенням.

Після того якісь злі люди вкрали дзвони біля церкви Воскресіння Христового. Повертаючись додому, викрадачі не могли знайти дороги і, довго блукаючи лісом, знову опинилися на березі озера, прямо проти острова. У цей час, ніби випадково, їх побачив преподобний Кирило і велів перевезти їх на острів. Разом із ними перенесено було і дзвони в кошмах, тобто в повсті (ймовірно, загорнуті, щоб приховати викрадення). Коли подвижник став їх питати, для чого принесли вони дзвони, ті, хто викрав їх, впали в ноги і просили про помилування. Піднявши їх, преподобний сказав їм лагідно: “Діти! Викрадаючи чуже, ніхто ще не збагачувався, але багато хто втрачав своє”.

Від сорому і страху винні не могли ні говорити, ні дивитися на святого. Заборонивши їм чинити так надалі, Кирило велів нагодувати їх і відпустити з миром.

В особистому своєму житті святий Кирило не полишав колишніх духовних подвигів і докладав до них багато праць, слугуючи в усьому зразком братії. Він уже явно для всіх досяг вершини чеснот, де не могли його похитнути ніякі спокуси. Одного разу якась жінка з околиць озера спробувала схилити його на гріх. З безсоромністю вона увійшла в його келію в той час, коли він молився, готуючись до служби. Але, побачивши чудесне сяйво, що виходило від його обличчя, вона здригнулася від жаху і почала кричати ніби від болю.
На запитання блаженного, для чого вона прийшла до нього, жінка сказала, що вона тільки хотіла попросити вогню. Преподобний викрив її перед усією братією і привів до каяття. Наслідком цього випадку було те, що преподобний Кирило заборонив жінкам приходити на острів.

Чутка про доброчесне життя преподобного Кирила привернула до нього багато відвідувачів, які часто здалеку приходили до нього за благословенням, молитвою або духовною настановою. Він усіх приймав із радістю. На самому початку його перебування на Красному острові преподобний Олександр Свірський надіслав до нього свого старця Никифора на доказ своєї духовної любові і спілкування. Старець Никифор прийшов на берег озера через дві години після заходу сонця, в той час, коли Кирило стояв на звичайному своєму правилі в келії. Читаючи кондак Богородиці “О, Всепетая Мати”, преподобний зойкнувся серцем і відчув присутність старця на березі. Закінчивши молитви, він переїхав у човні на північний бік і побачив подорожнього, який заснув на камені. Сильне світло з неба розбудило старця, і після взаємних привітань обидва подвижники переїхали на острів. Розмовляючи зі старцем, преподобний Кирило висловлював радість з приводу спілкування з ним преподобного Олександра і дивувався терпінню свого співрозмовника, який носив важкі вериги. Після відходу відвідувача святий поставив хрест на тому місці, де було помічено світло з неба.

Благодать Божа, що рясно спочила на преподобному Кирилі, відкривалася і стороннім. Одного Великого Четверга старець обителі Діонісій бачив, як преподобний Кирило звершував літургію в служінні диякона. Всі братія приходили і долучалися Святих Таїн. Після служби Діонісій не бачив більше диякона, і коли запитав про нього преподобного, то отримав у відповідь: “Чадо Діонісіє! Доль Божих не випробовуй і до відходу мого до Бога не повідомляй нікому, що тобі відкрив Господь, духовної радості Податель”.

Диякон Миколай із міста Білозерська, який дуже шанував преподобного Кирила, прийшов до нього по благословення. Побачивши його, преподобний сказав: “Чого заради, чадо, прийшов до мене, жебрака й убогого старця, і якої втіхи шукаєш у мене в пустелі? Іди скоро в дім свій і побачиш немовля чоловічої статі, що лежить із матір’ю, і матимеш втіху серцю своєму”.

Миколай, який ніколи не мав і не очікував дітей, спочатку не повірив у це, оскільки, коли він пішов із дому, нічого не віщувало подібної події, але, повернувшись у місто, він знайшов усе так, як сказав блаженний.

Князь Іоанн Васильович Пеньков з Кубени, який особливо шанував ікону Тихвінської Божої Матері і щорічно жертвував Тихвінському монастирю гроші, свічки і ладан, тяжко захворів. Не бачачи полегшення, він став старанно молитися перед іконою Богоматері про дарування йому зцілення. Після молитви йому явився уві сні преподобний Кирило і сказав: “Іди з миром до Тихвіна і звідти до моєї пустині, і молитвами Пресвятої Богородиці і преподобного Кирила Білого отримаєш зцілення від своєї злої хвороби”.

Прибувши в монастир на Новому озері, князь одразу впізнав преподобного Кирила і впав до ніг його, називаючи своїм цілителем. Він розповів преподобному і братії все, що з ним трапилося, і просив святого відслужити йому літургію і молебень із водосвяттям. Був великий мороз, і ніхто не міг стояти під час служіння (у той час церкви не опалювалися). Преподобний же Кирило служив у розірваній ризі й босий. Князь, випивши святої води, зовсім одужав. Тоді ж він власноруч написав грамоту про щорічну видачу обителі святого Кирила різних припасів і, обдарувавши обитель щедрою милостинею, прийнявши запропоновану йому святим Кирилом монастирську трапезу, вирушив у зворотний шлях.

Новгородський купець Феодор дорогою до міста напився води в річці Колпі і став біснуватим. Товариші мусили зв’язати його залізними путами і з великими труднощами привели до преподобного Кирила. Помолившись над хворим, святий захистив його хресним знаменням, окропив святою водою, і Феодор став здоровий.

1532 рік був останнім роком життя преподобного Кирила. Відчувши наближення смерті, він закликав братію і сказав: “Уже наближається кінець мій, браття. Я відходжу від цього життя і віддаю вас у руки Божі, нехай збереже Він вас і утвердить у любові Своїй. Я тільки тілом йду від вас, духом же буду з вами. Нехай буде вам відомо, що з благодаті Божої монастир мій і після смерті моєї ніколи не збідніє, якщо любов буде між вами”.

Далі подвижник, який помирав, зі сльозами наставляв братію вести суворе життя, постити, мати старанність і благоговіння до служби, взаємну любов і покору. Коли він помирав, братія нічого не відповідали і з великою скорботою дивилися на свого згасаючого наставника. Блаженний зберігав мовчання до другої години опівдні, лежачи із заплющеними очима і без руху. Після другої години він почав задихатися, але потім знову звернувся до братії: “Браття мої й отці! Цей час уже заколот у людях, буде лихо велика на землі нашій і гнів великий на людях, і впадуть від вістря меча, і полонені будуть від язичників, і боягузи, і глади, і мори будуть великі, як явив мені Господь”.

Старець Діонісій просив преподобного відкрити, що буде після цього.

“Зараз бачив я царя, – сказав Кирило, – на престолі сидить, і перед ним стоять двоє хоробрих отроків, що мають на головах царські вінці. І дав їм Господь у руки зброю на супротивних, і переможені будуть вороги їхні, і вклоняться всі народи, і буде царство наше вмиротворене Богом і влаштоване. Ви ж, браття і отці, моліться зі сльозами Богу і Пречистій Його Богоматері за державу царства царства Російської землі”.

Потім святий знову наставляв братію, особливо застерігав від пияцтва, і закінчив заповітом поховати його посеред острова, на місці, затоплюваному водою, і в тому одязі, в якому він був. Братія приступили до нього і стали прощатися. Причастившись Святих Таїн, преподобний Кирило сказав: “Слава Богу за все”, захистив себе хресним знаменням, прочитав молитву і помер. Це було 4 лютого 1532 р. Обличчя померлого просяяло чудовим світлом, ніби вказуючи на його душевну чистоту. Невтішно горювала братія, яка винесла тіло до церкви і здійснила звичайне відспівування. На похованні святого була присутня безліч навколишніх жителів, які за власним спонуканням прийшли в монастир віддати останню шану великому подвижнику.

Незабаром після кончини преподобного Кирила почалися чудеса при його гробі. Старець Кіріак, учень преподобного і монастирський рибалка, будучи тяжко хворий, не міг бути присутнім при останніх годинах свого вчителя і багато сумував про це. Преподобний Кирило з’явився йому уві сні з двома юнаками в білому одязі, які тримали в руках запалені свічки, захистив його хресним знаменням і сказав: “Навіщо ти, брате Кіріак, так довго страждаєш? Встань і йди лови рибу на потребу братії”.

Прокинувшись від сну, розслаблений Кіріак відчув, що він володіє руками і ногами. На його прохання його привели до гробу преподобного, і він став сповідувати свої гріхи преподобному Кирилу як живому. Отримавши досконале зцілення біля гробу, Кіріак повідав чудо братії, яка зібралася, а наступного дня за велінням чудотворця вирушив на рибну ловлю і наловив таку безліч риби, що її вистачило на день пам’яті преподобного, коли в обитель збиралося дуже багато народу.

Слуга князя Феодора Чеснока-Вадбольського Григорій, який втратив зір і відчував нестерпний біль в очах, зцілився від дотику до гробу преподобного й окроплення голови освяченою самим преподобним Кирилом водою.

Дружина білозерського жителя Олена Текутова довгий час безуспішно лікувалася від своєї тяжкої хвороби. Одного разу вночі вона подумала про поїздку до мощів преподобного Кирила, але потім забула про це. Коли хвороба її посилилася і вона очікувала вже смерті, преподобний з’явився їй уві сні, благословив її святим хрестом, окропив водою і сказав: “Встань, чадо, іди в монастир мій і біля церкви Воскресіння помолися Богу і Пречистій Його Богоматері, і отримаєш зцілення біля гробу мого”. Виконавши волю святого, вона одужала.

Скоморох Стефан, який жив у місті Білозерську, два роки лежав розслаблений. Чуючи про чудеса преподобного Кирила, він, подібно до інших, побажав вдатися до його допомоги. Не дійшовши до обителі всього 12 верст, він впав у цілковиту знемогу і став просити угодника Божого зцілити його, даючи обітницю постригтися в його монастирі. Негайно йому з’явився преподобний і велів іти в монастир, помолитися в храмі Воскресіння і прикластися до цілебоносного гробу. Зробивши за вказівкою святого і отримавши зцілення, Стефан прийняв постриг з ім’ям Сергія і жив в обителі преподобного до своєї смерті.

Син білозерського жителя Данила Текутова Симеон мав горб. Батько привіз його в монастир і поклав його на труну святого. Після молебню отрок став зміцнюватися і після окроплення святою водою зовсім зцілився. Інший раз захворів сам Данило. Він також був привезений своїми батьками в обитель і одужав після дотику до гробу преподобного і після окроплення святою водою.

Чернець Новоезерської обителі Мартініан зовсім знесилений від зубного болю. Дізнавшись, що ченці Тихон, Іоанникій і Геронтій зцілилися біля гробу преподобного, він пішов до гробу, помолився перед ним і, взявши до рота святої води, отримав зцілення.

Старець Макарій з Карельської сторони, постриженик Сінного монастиря, прийшов жити в обитель преподобного, але, маючи сварливий і свавільний характер, незабаром почав перенапружуватися суворим устроєм життя в обителі та перейшов у Білозерський монастир. Тут він впав у тяжку хворобу, багато страждав і, прийшовши в каяття, став молитися преподобному Кирилу. Отримавши після молитви полегшення, він прибув у монастир преподобного і ледве наблизився до його гробу, як був повалений невидимою силою на землю і лежав цілий день без руху. Коли він прийшов до тями, братія приклали його до гробу, і він отримав зцілення. Сівши біля труни, Макарій розповів братії, що він бачив бісів, які повалили його на землю і мучили, поки благовидний сивий старець, що з’явився, з блискучим чолом і з жезлом у руці не розігнав їх. Старець дав йому вервицю і сказав: “Встань, брате, будь здоровий і не гріши більше”.

Якомусь Вікулу з навколишньої обителі, який тривалий час страждав від виснажливої лихоманки, преподобний Кирило з’явився уві сні в розірваній ризі, яку носив за життя, в супроводі чоловіка у світлому одязі, який тримав у руках Євангеліє, і сказав: “Іди в обитель блаженного Кирила, бо зцілення багато бувають від гробу його, і якщо з вірою прийдеш і помолишся святому, то будеш зцілений”. Вчинивши так, Вікул позбувся хвороби. Від тієї ж хвороби зцілився біля гробу преподобного житель Білозерська Елевферій.

Під час хвороби залози, що поширилася в Росії, від якої помирало багато народу, у місті Білозерську захворів на цю хворобу мешканець Василь Євфимієв і всі його домашні. Василь і його дружина вже втратили всяку надію на одужання і готувалися до смерті. Одного разу хворий відчув деяке полегшення, впав у дрімоту і в дрімоті, майже несвідомо, звернувся з молитвою до преподобного Кирила. Негайно йому з’явився святий і запитав: “О, Василю, ти хворий?” “Вельми хворий, навіть до смерті”, – відповів йому Василь. “Якщо хочеш бути здоровим з усім домом своїм, – сказав преподобний Кирило, – то йди в мій монастир і отримаєш там зцілення”. Василь відвідав обитель, зцілився сам і всі його домашні.

1542 року цареві Іоанну Васильовичу Грозному з’явився уві сні благообразний старець-монах і сказав: “Царю, не ходи завтра в палату до третьої години дня”, причому назвав і палату. “Чого заради не ходити?” – запитав цар. – “Щоб не померти марною смертю”. – “Хто ти, як твоє ім’я і як ти наважився увійти в мої покої?” – запитав цар. “Ім’я моє Кирило Білий, пустель моя розташована за 30 верст від Білозерська”, – відповів старець і, додавши: “Послухай мене, царе, зроби те, що я тобі сказав”, зник.

Прокинувшись, цар відчув страх і провів час до ранку в молитві. Будучи впевненим, що монах, який з’явився йому, посланий від Бога, цар не пішов удень до палати, про яку говорив преподобний Кирило, хоча й мав звичай щодня бувати в ній, і став чекати пояснення слів старця. Тим часом у палаті зранку зібралися князі, бояри та придворні й очікували царського виходу, дивуючись про причини незвичайного уповільнення. О третій годині дня почувся гуркіт, ніби від грому, палата потряслася і впала, задавивши під собою безліч людей. Зраділий своїм порятунком цар розповів усім про бачення, яке він бачив, і почав розпитувати, чи не був хто на Білому озері і чи не знає пустель Кирила. Серед наближених його знайшлися ті, хто був у цій пустелі, і від них він дізнався, що пустель розташована саме на тій відстані від Білозерська, яку було вказано йому у видінні. Цар негайно послав у пустинь грамоту з вимогою до себе ігумена і старця з братії. Прибулі на цю вимогу ігумен Вассіан і старець Сильвестр привезли цареві образ преподобного Кирила, написаний на іконі, освячену при його труні воду і хліб. Цар одразу впізнав у зображенні святого старця, який з’явився йому, і поклонився іконі зі словами: “О, преподобний отче і преблаженний Кириле великий, швидкий помічник і теплий заступник і рятівник від марної смерті, поспівувавший мені у святих своїх молитвах до Христа Бога!”

Розповівши ігумену і старцю про чудо, що було з ним, він повелів пригостити їх і відпустив додому, подарувавши їм ризи і церковне начиння, 1000 рублів грошей на монастирську будову і прикрасу церков, на дванадцять чоловік братії столові мідні й олов’яні посудини, для келій рукомої, балії і мідні водоноси і грамоту, якою в монастирське володіння відводилася земля з усіма селами, селянами і угіддями на протязі трьох верст від обителі на всі боки. Дізнавшись про царське жалування, братія монастиря вигукнули: “Будь, царе, здоровий на царському своєму престолі на многа літа!” – і піднесли за нього молитви.

У 1571 році в народі була пошесть – виснажливий кашель. Багато хворих на цю недугу отримували зцілення біля гробу преподобного Кирила, і серед інших – мешканець сусіднього з обителлю села Замошшя Мелетій, який ледь не помер. Цього ж року в обитель було приведено на пам’ять преподобного отрока Йосипа, який з дворічного віку страждав на бісну недугу. Батьки хворого попросили братію відслужити молебень біля гробу святого і під час молебню зі сльозами волали до преподобного: “Помилуй нас, рабе Божий, – син наш дуже страждає, гріхів наших заради!” Коли хворого приклали до гробу, недуга зникла назавжди.

Дружина жителя Білозерська Іоанна Євсєєва Марія не могла розплатитися від тягаря і сильно страждала. Родичі хворої закликали до себе знахарок, але ті не надали їй ніякої допомоги. Тоді, бачачи, що Марія близька до смерті, винесли її в чисту кімнату, поклали на особливе ложе і стали робити інші приготування до смерті. У цей час чоловік її приніс ікону Богоматері і почав молитися перед нею, згадуючи і преподобного Кирила. Після цього Марії в тій самій кімнаті з’явився преподобний в образі високого благообразного старця з невеликою сивою бородою і, перехрестивши її, сказав: “Маріє, май віру до блаженного Кирила Білого – і будеш здорова!” Негайно хвора розв’язалася від тягаря і стала здорова.

Симеон, родом із Кемської сторони, який жив в обителі преподобного, пішов одного разу в ліс по гриби і ягоди для братії і багато днів блукав у ньому, відшукуючи шлях. Вибившись зовсім із сил і втративши надію повернутися в монастир, він сів під деревом і в очікуванні смерті почав молитися преподобному Кирилу. Раптом йому з’явився благообразний старець і велів слідувати за собою. Привівши Симеона до монастиря, старець сказав: “Іди, чадо, з миром до гробу блаженного Кирила” – і став невидимим.

9 листопада 1612 року зцілився, закликаючи ім’я святого Кирила, житель міста Ростова Димитрій, уражений паралічем під час перебування в монастирі преподобного.

1620 року в селі Кем Білозерського повіту, біля церкви Пресвятої Богородиці жив священик Михайло з дружиною Антоніною, яка давно страждала важкими припадками. У неділю 23 липня з Антоніною трапився особливо сильний напад, що тривав з ранку до вечора. Коли вона в знемозі лежала під наглядом вдови Дарії, їй з’явився преподобний Кирило у святительському одязі та з хрестом у руках і сказав: “Чадо, ти страждаєш? Іди в монастир мій, помолися Господу Богу, прикладися до моєї труни – і будеш здорова”.

Здивована хвора повідомила Дарії, що почувається краще і просила її дати за себе обітницю вклонитися труні святого Кирила. Дарія розповіла про це рідним хворої, але ті не надали цьому значення. Слідом за цим напади поновилися і тривали щодня з ранку до ночі. 30 липня Антоніна одна залишилася у своїй кімнаті і, очікуючи наближення недуги, зі сльозами молилася Божій Матері і преподобному Кирилу. Раптом відчинилися двері й увійшов чудотворець. Він був у святительському вбранні, обличчя його світилося, у правій руці він тримав кадило, а в лівій хрест і незапалену свічку. Воскуривши фіміам перед іконами й Антоніною, преподобний сказав: “Чадо, не бійся мене; ти будеш здорова”.

Давши їй свічку і ладан, він велів їй замовити молебень, який би співали весь час, поки горить свічка, і самій тримати цю свічку і ладан у папері; потім все, що залишиться від свічки в папері, покласти до кемської церкви Покрова Пресвятої Богородиці на зцілення хворим, які приходять із вірою, а ладан віддати до церкви Миколи Чудотворця на Ковжі; на пам’ять цієї події написати образ його явлення і поставити його в церкві Покрова над місцевим образом. Потім він став говорити: “Чадо, не вели чоловікові чотиришлюбних і тришлюбних чоловіків і жінок пускати в храм. Також нехай не входять і ті, які мають з ким-небудь ворожнечу і не примирилися. Чи бачиш, чадо, Боже відвідування і покарання, як Бог карає світ цей багатьма стратами за нестриманість: чи то знаходженням іноплемінних воїнів, чи то голодом, чи то мором? Бо свята Божі не виконують, у середу і п’ятницю не постять і недільних днів не шанують: живуть по-звірячому, як свині в калі валяються. Якщо не покаються і не залишать злих своїх справ, то буде велика кара від Бога. Ти ж, поки не сходиш до мого монастиря, харчуйся тільки ягодами і не приймай ніякої іншої їжі”.

Довго преподобний повчав хвору і, закінчивши промову, став невидимим. Антоніна відчула себе здоровою і тільки не могла володіти язиком, але, сходивши в обитель і помолившись біля гробу преподобного, вона отримала повне зцілення. Після цього вона дала обітницю щорічно приходити в обитель преподобного Кирила до дня його пам’яті. Однак у перший же день пам’яті святого (4 лютого 1621 року) вона залишилася вдома, думаючи піти в монастир наступного разу. 11 лютого Антоніна раптово осліпла, а на третій день відчула на собі вплив якоїсь невидимої сили, що утримувала її на одному місці. У глибокому жаху і каятті Антоніна вдалася до допомоги преподобного Кирила і знову отримала зцілення, приклавши до очей віск, що залишився від свічки святого Кирила, і пославши замість себе чоловіка в обитель.

Відтоді вона і чоловік її до смерті не порушували цієї обітниці.

1628 року монастир відвідала дружина окольничого Микити Годунова Ганна разом зі своїми дітьми, щоб помолитися за царське здоров’я і за дарування царю дітей. Після літургії та молебню вона попросила дати їй трохи землі від труни блаженного, якій народ приписував цілющу силу. Коли ігумен під час співу тропарів преподобному Кирилу наказав підняти поміст над труною і нахилився, щоб узяти землі з-під помосту, на подив усіх присутніх здійнялася запашна хмара, яка потім поширилася всією обителлю. У той самий час зцілилися двоє хворих, які були при труні: Іван Шишкін та Ірина Волохова (або Молакова).

Після низки чудес, що сталися біля труни преподобного Кирила в присутності Анни Годунової, настоятель і братія Новоєзерського монастиря донесли про те, що відбулося, цареві Михайлу Феодоровичу і патріарху Філарету. Цар і патріарх наказали митрополиту Ростовському Варлааму провести на місці розслідування обставин справи. Розслідування було проведено за дорученням митрополита ігуменом Білозерського монастиря Філіпом і колишнім ігуменом того ж монастиря Никоном. Під час дізнання були присутні: білозерський протопоп, білозерські городяни, влада Білозерського повіту, священики та багато людей всяких чинів. Усі присутні одноголосно, на словах і письмово, засвідчили справедливість донесення монастиря і, крім того, повідомили і засвідчили безліч і інших чудес. Донесення про це було надіслано через митрополита Варлаама царю і патріарху. З невідомих причин справа зупинилася на цьому, і очікуваного всіма церковного прославлення преподобного Кирила як угодника Божого цього разу не відбулося.

За царювання Михайла Феодоровича братія і вкладники Новоєзерського монастиря і шанувальники преподобного в Москві та інших містах розпочали будівництво кам’яної церкви на славу преподобного Кирила на його гробі. Але, можливо, внаслідок того, що дізнання про чудеса не мало подальшого руху, вся справа обмежилася заготівлею невеликої кількості цегли та інших матеріалів.

За царювання Олексія Михайловича, у травні 1648 року, у Москві спалахнув народний заколот проти деяких осіб, які були в наближенні царя. Начальника пушкарського наказу Петра Траханітова, дяка Єлеазара Чистого і багатьох інших було вбито і пограбовано. Бунтівний натовп приступив до Червоного ґанку і вимагав видачі боярина Бориса Івановича Морозова, царського вихователя і родича, і вже розбив його будинок і розграбував майно. Боярина насилу встигли вкрити від рук розлюченого натовпу, і незабаром він таємно втік у Кирило-Білозерський монастир. Ігумен Новоєзерського монастиря Амфілохій і братія, дізнавшись про перебування його в сусідстві з ними, послали до нього ченця Іону з образом і житієм преподобного Кирила. Боярин із честю прийняв образ і з благоговінням прочитав житіє святого. Після цього душа його наповнилася якоюсь радістю і захопленням, страхи і горе, що мучили його, зовсім зникли, і він захотів вклонитися гробу преподобного Кирила. Відслуживши молебень на труні і зі сльозами помолившись святому, боярин сказав ігумену і братії: “Отці святі, помоліться за мене Господу Богу, Пречистій Його Богоматері та преподобному чудотворцю Кирилу. Якщо Бог умилосердиться наді мною за молитвами преподобного Кирила, і повернуся в царюючий град, і великий государ забажає мене у свій царський синкліт, у перший мій чин, то я збудую на цьому місці кам’яну церкву на честь і славу Воскресіння Христового і на похвалу святого Кирила”.

Зраділі ігумен і братія відповіли йому палкими благопобажаннями. Роздавши багату милостиню, боярин повернувся в Кирило-Білозерський монастир. За деякий час у Москві вщухло хвилювання, боярина покликали до царя, і він посів своє колишнє становище. Наступного, 1649 року Морозов приступив до виконання своєї обіцянки. 4 вересня за його наказом архімандрит Кирило-Білозерського монастиря Афанасій і старець келар Саватій Юшков були на підставі кам’яного храму. У їхній присутності почали копати рови, і коли повели один рів поблизу того місця, де була гробниця преподобного Кирила, під гробницею на глибині пів-аршини від поверхні землі серед деревного коріння відкрилася абсолютно неушкоджена труна. Без патріаршого указу і митрополичого наказу архімандрит і келар не наважилися взяти землю з труни, відкрити і засвідчити її. Труну було до указу обкладено кругом дошками, а про відкриття донесено митрополита Ростовського Варлаама, патріарха Йосипа і боярина Морозова. Морозов, отримавши сповіщення, розповів цареві все, що з ним було, і ознайомив його з житієм і чудесами преподобного Кирила. У жовтні патріарх за порадою з царем послав Вологодському архієпископу Маркелу грамоту з приписом їхати на Нове озеро, оглянути мощі святого, перенести їх у тимчасове приміщення, влаштувати святкування і донести про все цареві й патріарху.

Архієпископ Маркелл прибув до Новоєзерського монастиря разом з архімандритом Кирило-Білозерського монастиря Афанасієм і того ж монастиря келарем Саватієм і соборними старцями. 7 листопада при ігумені новоєзерському Амфілохії, монастирській братії та численному скупченні народу він наказав очистити труну від землі, відкрити її й оглянути мощі та одяг. Після огляду архієрей і священний собор переклали тіло в нову труну і перенесли його в дерев’яну церкву Воскресіння Христового. У церкві святкували Успіння Пресвятої Богородиці, співали соборну вечірню, заутреню і перед літургією молебень Всемилостивому Спасу, Богородиці й усім святим і святили воду. Багато хто з хворих, які були на урочистості, отримали зцілення. Народ брав від старої труни частинки дерева і брав їх із собою з вірою в їхню цілющу силу.

1651 року за царським велінням у дерев’яному храмі Воскресіння було поставлено нову раку для мощей преподобного Кирила. Близько того ж часу було встановлено загальноцерковне святкування йому як святому Російської Церкви. У 1652 році було закінчено будівництво нової кам’яної церкви і освячено 22 серпня Кирило-Білозерським архімандритом Митрофаном і новоєзерським ігуменом Амфілохієм. У день освячення з великою честю, зі свічками, кадилами і співом святі мощі були покладені в новій церкві Воскресіння на правій стороні, біля південних дверей, над тим місцем, де була раніше труна в землі.

9 березня 1722 року Новоєзерський монастир відвідав імператор Петро Великий. Імператор пробув близько трьох годин, молився біля труни преподобного, оглядав стару і нову гробниці, церковне начиння і монастирське майно, і читав у келії настоятеля житіє святого. 15 березня Петро, перебуваючи в Преображенському, наказав перекласти мощі преподобного Кирила зі старої гробниці в нову. Це веління було виконано за розпорядженням Святійшого Синоду архімандритом Кирило-Білозерського монастиря Іринархом.

 

Тропарі, кондаки, молитви та величання