Преподобний Діонісій Радонезький

Місяця травня на 12-й день

Він народився місті Ржеве і був сучасником першого російського патріарха Іова. Хлопчик рано залишився сиротою і здобув освіту в монастирі, після чого прийняв постриг. Незабаром його призначили настоятелем Старицького Успенського монастиря. Сюди ж був засланий самозванцем Святитель Йова. Він був зустрінутий тут преподобним Діонісієм, бо належить святительському сану.

У 1610 році архімандрит Діонісій був обраний настоятелем Троїце-Сергієвої Лаври. На той час у країні панувала смута. Лавра була в облозі. Преподобним Діонісієм була організована оборона монастиря. Він став співавтором звернення до російського народу, який сколихнув визвольний рух.

Преподобний займався та виправленням богослужбових книг. Але вороги звинуватили святого Діонісія у викривленні перекладів. Після наклепу його заарештували і катували. Усі знущання святий переносив із смиренністю. Переглянути вирок для преподобного Діонісія стало можливим лише після повернення з полону патріарха Філарета. Святого повністю виправдали. 1633 року він мирно відійшов до Господа.

Преподобний Діонісій народився у місті Ржеві і ще в дитинстві переселився з батьками до Стариці на Волзі. Він був дитиною тихою, від ігор з однолітками відмовлявся, і вони її не раз били: подумаєш, мовляв, гордий який, вважає, напевно, що він кращий і розумніший за інших. Але хлопчик, навпаки, був лагідним і, хоча був незвичайним, сам себе таким не вважав.

Коли він вивчився грамоті і досяг повноліття, то батьки одружили його проти його волі.

Він завжди намагався дотримуватися Божі заповіді, і невдовзі всі стали це помічати. І церковне начальство поставило його священиком. Він служив в одному з навколишніх сіл, за 12 верст від міста.

Так минуло шість років. Аж раптом сталося жахливе: раптово захворіли і один за одним померли його дружина та двоє синів-малюток. Сильно сумував Діонісій. Але що робити! Потрібно жити далі. Тепер він був самотній і вільний, тому пішов у Старицьку обитель і прийняв чернецтво.

Якось у церковних справах Діонісій приїхав до Москви. Він хотів купити книгу та зайшов на базар. Молодий і красивий, чернець різко виділявся серед простого і грубуватого люду. І один чоловік, що стояв за прилавком, став ображати його. – Тобі тут не місце, чернець! – сказав він. – Іди краще розважатися з панночками, вони люблять таких красенів.

Але Діонісій не обурився і без жодної злості відповідав кривдникові:

Ти маєш рацію, брате, я справді такий грішник, як ти думаєш. Мабуть, Бог тобі відкрив, що я погана людина. Якби я був справжнім ченцем, то не тинявся б по торжищу серед мирських людей, а сидів би у себе в келії. Вибач мені грішного, заради Бога.

Люди, що стояли поруч, здивувалися і зворушилися. Тут, у ринкових рядах, ніхто не ліз за словом у кишеню, і лайка була звичайною справою. І раптом юнак, з обличчям, як у Ангела, смиренно терпить образи і погоджується, що дістав. Хтось не витримав і крикнув чоловікові-торговцю:

Який ти невігла! Сорому в тебе немає!

Ні, браття, – сказав інок, – це я винний. Моя справа – келія та монастир, а я вештаюся базаром, як нероба. Цю людину Сам Господь мені послав, щоб я схаменувся і в голову прийшов. – Дякую тобі, брате!

І він вклонився образі.

Той спочатку стояв, як громом уражений, а потім спробував вибачитися, але інок уже втік.

Через деякий час Діонісія зробили настоятелем монастиря.

Незабаром після цього до Старицької обителі під вартою привезли патріарха Іова. Хто ж його позбавив найвищого церковного сану? Хто ув’язнив гідного і чесного Йова в монастир, як у в’язницю? То були вороги святої Русі. І зробили вони це за наказом Лжедимитрія. Цей пройдисвіт справді був брехуном. Він за підтримки ворогів увійшов до Москви. Він усіх обдурив, сказавши, що нібито є сином царя Івана Грозного, який нещодавно помер, спадкоємцем престолу. І сам оголосив себе государем.

Лжедимитрій велів Діонісію утримувати патріарха суворо, «в озлобленні скорботному». Йов заважав самозванцю, бо не визнавав його сином царя. Він називав Лжедимитрія злодієм і боговідступником, яке помічників – зрадниками. У своїх грамотах Іов писав, що новий цар – «розстрига (вигнаний із Церкви служитель), відомий злодій та син простолюдина». І казав: «Хай буде анафема!». Тобто: ці люди мають бути відлучені від Церкви та прокляті. А Лжедимитрій лютував. Він боявся викриття і хотів якнайшвидше позбутися Іова.

Але святий Діонісій прийняв вигнаного патріарха з любов’ю і у всіх своїх справах питав у нього поради. Це дуже втішало безневинного страждальця.

Лжедимитрій пробув на царському престолі менше ніж рік. Незабаром обурені москвичі його вбили, і настав час, який називається Смутним. Смута в країні – це як каламут у воді, яка раніше була чистою, а тепер бруд піднявся з дна. Всюди піднялися бунти, селянські повстання, а заразом доводилося воювати з чужоземними загарбниками. Тому що польське та литовське військо підступило до Москви. Усюди було руйнування, вбивство та неподобство.

Сталося якось преподобному Діонісію повертатися з Ярославля з одним боярином. А дорога була тоді небезпечна, і багато проливалося крові чесних людей під час нападів розбійників. Тому архімандрит Діонісій змовився зі своїми супутниками називатися Сергієвим. Ім’я святого Сергія Радонезького відоме тоді було по всій Русі, і в жодного душогуба не піднялася б рука на друзів самого Сергія.

Якщо, говорив Діонісій, – поїдемо ми дорогою просто як є, то нас пограбують злодії і, може, навіть уб’ють, а якщо називатимемося іменем чудотворця Сергія, то врятуємося.

І точно, не раз зупиняли їх люди зі звірячими фізіономіями, готові без роздумів пустити в хід ніж чи сокиру.

Хто такі? – грізно питали вони мандрівників. – І куди слідуєте?

Ми – Сергієви, – відповідали ті. – І їдемо до лаври.

І це була правда, вони справді прямували до лаври, Троїце-Сергіїв монастир.

Гаразд, – відповіли лихі люди. – Коли так, то їдьте.

І проїхали вони багато небезпечних місць. Неподалік лаври їх зустрів Троїцький служитель випросив:

Хто їде?

Вони відповіли:

Старці Троїце-Сергієва монастиря, їдемо з монастирських сіл.

Але той, знаючи всіх своїх старців, не повірив і каже:

Чи не Старицький це архімандрит, якого я посланий з грамотами від царя і патріарха?

І вручив Діонісію грамоти, з яких преподобний дізнався, що призначений настоятелем Троїце-Сергієвої лаври.

Здивувався Діонісій, що ледве на ім’я Сергія Радонезького врятувався він від розбійників, як воля Божа ставить його керувати лаврою, яку заснував і прославив сам преподобний Сергій.

І пролив Діонісій рясні та радості сльози.

А лавра тільки-но відбила облогу ворожого війська. Тепер, виходить, Діонісій ставав не просто главою лаврських ченців, але заразом і їх полководцем, воєначальником. Тому що ченці не тільки молилися Богу в російських монастирях, а й у важку годину відважно, зі зброєю в руках, захищали їхні стіни, замикаючись усередині, як у фортеці.

Страшний був час. Народ страждав від звірства ворожих зграй. Натовпи російських людей, голих, босих, змучених, бігли до Троїцької обителі, як до єдиного надійного захисту. Одні з них були понівечені вогнем, у інших вирване на голові волосся. Безліч калік лежало біля доріг, поранених, без рук, без ніг, у опіках від розпеченого каміння, яким їх катували.

Вся обитель Святої Трійці наповнилася хворими, голодними та вмираючими. І в навколишніх селах було те саме.

Зі сльозами благав святий Діонісій лаврських ченців допомагати нещасним. Вони ж відповіли йому з безнадійним смутком:

Хто ж, отче, у такому лиху не опустить рук? Як допомогти? Хіба на таку безліч вистачить їжі та цілющого зілля?

Але Діонісій, ридаючи, говорив:

Ось у таких-то спокусах і треба виявляти твердість у вірі та любов до ближнього. Як би за нашу невіру, лінощі і скнарість не покарав нас Господь!

Розчулені ченці від його плачу і стали питати в нього, як же бути. А він продовжував:

Послухайте мене, браття! Ви бачили, що Москва в облозі, а вороги по всій нашій землі розсипалися. Зараз у монастирі людей багато, але мало серед них здатних боротися, і ті гинуть від хвороб, голоду та ран. Згадайте, друзі, коли ми присягалися Господу, обіцяли Йому по черзі померти, померти, а не жити. Якщо у таких бідах не буде в нас воїнів-захисників, то що буде? Отже, все, що у нас є в льохах: хліб житній, пшеницю і квас, – все віддамо, браття, пораненим, а самі будемо їсти хліб вівсяний, без квасу, з однією водою, – і не помремо. Адже ми під захистом Самого Господа та Його чудотворців. Чого нам боятися? Чи не загине свята обитель.

І ось закипіла діяльність. Преподобний Діонісій посилав ченців та монастирських слуг підбирати нещасних околиць, привозити до монастиря та лікувати. На гроші з монастирської скарбниці почали будувати дерев’яні будинки для хворих та безпритульних. Знайшлися їм і лікарі. І ченці всіх лікували та годували, а самі їли лише хліб із вівса, і то раз на день. І пили одну воду. І чергували брати біля хворих вдень та вночі.

І, з Божої милості, чудовим чином не закінчувався в монастирських льохах хліб для голодних і поранених.

Але все одно ченці поховали багато таких людей, яким уже нічим не можна було допомогти. Біди та нещастя тривали півтора роки. І ніколи в одну могилу не клали одного, а завжди по кілька померлих – так їх було багато. І всіх відспівували в церкві, як ведеться, і ховали з християнськими почестями.

І всі півтора роки Москва була в облозі, і всі півтора роки стояв безперестанку Діонісій на молитві і в церкві Божій, і в келії, і багато сліз пролив за російський народ.

Він розсилав грамоти містами із закликом стати на захист Батьківщини.

«Згадаймо, – говорилося там, – справжню православну віру і станемо спільно проти зрадників та проти вічних ворогів християнства! Самі бачите, яке розорення влаштували вони у Московській державі. Якщо ми звернемося до Бога, і Пречистої Богородиці, і всіх святих, обіцяючи створити подвиг віри, то Милостивий Владика відверне від нас праведний Свій гнів і позбавить лютої смерті та поневолення іновірцями».

А коли прийшло з Нижнього Новгорода битися з ворогом військо Мініна та Пожарського, святий Діонісій благословив ратних людей на подвиг.

З лаври посилали війську церковний одяг, прикрашений перлами, щоб ці коштовності можна було продати, а на виручені гроші купити для воїнів їжу та зброю. І з Божою допомогою столицю було очищено від ворогів.

Діонісій взявся відновлювати Троїцьку лавру. Її вежі та стіни після облоги були сильно зруйновані; Келії, що вціліли від вогню, стояли без дахів. Багато працівників із мирських розбіглися.

Але випробування для Діонісія не скінчилися. Недруги та заздрісники стали розповсюджувати про нього брехливі чутки. І був ув’язнений преподобний у Новоспаському монастирі.

Там його морили голодом і мучили димом, і змушували щодня здійснювати по тисячі поклонів. А преподобний сам до цієї тисячі додавав ще тисячу.

У свята його водили, а іноді возили верхи на старій шкапі, до митрополита на смирення. Тут у кайданах він стояв на відкритому дворі в літню спеку з ранку до вечірньої служби. І навіть чаші води не давали йому. А грубі й злісні невігласи всіляко знущалися з нього, навіть кидали в нього брудом. Але преподобний все приймав з упокорюванням, спокійно, без гніву, тільки молився за кривдників Богові.

Чернь, тобто простолюдини, натовпом виходила на вулицю, коли на худого коня везли святого старця з обителі або в обитель, щоб над ним потішатись і кидати в нього камінням та брудом. Але Діонісій завжди був спокійний і ні до кого не відчував злих почуттів.

Потім його виправдали і відпустили в Троїце-Сергієву лавру. Але ще багато разів потерпів він від заздрісників наклеп і навіть знущання. І все переніс. Від нього самого ніколи не чули нічого образливого. Якщо треба було доручити ченцю якусь справу, Діонісій зазвичай казав:

Зроби, якщо хочеш.

Тож ті, хто були ледачі, зазвичай не виконували доручення.

Тоді добрий наставник, трохи помовчавши, говорив:

Час, брате, виконати наказ: іди та зроби.

Так, у подвигах і турботах про братія монастиря і про всю Русь провів дні життя святий Діонісій. А коли відійшов до Господа, то багато чудес скоїлося біля його мощей і молитвами до нього.

Тропарі, кондаки, молитви та величання