...
Преподобномучениця Варвара (Яковлєва) p1blb1hkr221p10at87k19016tj3
Житія святих,  Липень

Преподобномучениця Варвара (Яковлєва)

Місяця липня на 5-й день

Хрестова сестра Марфо-Маріїнської обителі милосердя, Варвара Яковлєва, однією з перших пішла по стопах великої княгині і стала служити ближнім у заснованій Єлисаветою Феодорівною обителі. Вона була келейницею настоятельки й однією з найближчих сестер. Але цим не пишалася, залишаючись ласкавою і доступною для всіх. Близькі Єлисавети Феодорівни добре знали її і називали Варею.

Звідки, і з якого середовища прийшла в обитель сестра Варвара – нам невідомо. За своєю матінкою-настоятелькою вона добровільно пішла на страждання і смерть, виконавши заповіт Господа: “Немає більшої любові тієї, як коли хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 5,13).

Усі алапаївські в’язні знали, що на них чекає в недалекому майбутньому. Вони свідомо готувалися до смерті і молили Господа зміцнити їх у сповідницькому подвигу. 5 (18) липня 1918 р. черницю Варвару скинули в шахту старого рудника разом з Єлисаветою Феодорівною та іншими членами імператорського дому. Преподобномучениця інокиня Варвара здійснила свій подвиг у віці тридцяти п’яти років.

Преподобномучениця Велика княгиня Єлисавета народилася 20 жовтня 1864 року в протестантській сім’ї Великого герцога Гессен-Дармштадтського Людвіга IV і принцеси Аліси, дочки англійської королеви Вікторії. 1884 року вона вийшла заміж за Великого князя Сергія Олександровича, брата Імператора Російського Олександра III.

Бачачи глибоку віру свого чоловіка, Велика княгиня всім серцем шукала відповідь на питання – яка ж релігія істинна? Вона гаряче молилася і просила Господа відкрити їй Свою волю. 13 квітня 1891 року, в Лазареву суботу, над Єлисаветою Феодорівною було звершено чин прийняття в Православну Церкву. Того ж року Великого князя Сергія Олександровича було призначено генерал-губернатором Москви.

Відвідуючи храми, лікарні, дитячі притулки, будинки для людей похилого віку та в’язниці, Велика княгиня бачила багато страждань. І скрізь вона намагалася зробити що-небудь для їх полегшення.

Після початку 1904 року російсько-японської війни Єлисавета Феодорівна багато в чому допомагала фронту, російським воїнам. Трудилася вона до повної знемоги.

5 лютого 1905 року сталася страшна подія, що змінила все життя Єлисавети Феодорівни. Від вибуху бомби революціонера-терориста загинув Великий князь Сергій Олександрович. Кинувшись до місця вибуху, Єлисавета Феодорівна побачила картину, яка за своїм жахом перевершувала людську уяву. Мовчки, без крику і сліз, стоячи навколішки в снігу, вона почала збирати і класти на ноші частини тіла гаряче коханого і живого ще кілька хвилин тому чоловіка.

У годину важкого випробування Єлисавета Феодорівна просила допомоги і розради у Бога. Наступного дня вона причастилася Святих Тайн у храмі Чудова монастиря, де стояла труна чоловіка. На третій день після загибелі чоловіка Єлисавета Феодорівна поїхала у в’язницю до вбивці. Вона не відчувала до нього ненависті. Велика княгиня хотіла, щоб він розкаявся у своєму жахливому злочині і молив Господа про прощення. Вона навіть подала Государю прохання про помилування вбивці.

Єлисавета Феодорівна вирішила присвятити своє життя Господу через служіння людям і створити в Москві обитель праці, милосердя і молитви. Вона купила на вулиці Велика Ординка ділянку землі з чотирма будинками і великим садом. В обителі, яку було названо Марфо-Маріїнською на честь святих сестер Марфи і Марії, було створено два храми – Марфо-Маріїнський і Покровський, лікарню, яку згодом вважали кращою в Москві, та аптеку, в якій ліки відпускали бідним безплатно, дитячий притулок і школу. Поза стінами обителі було влаштовано будинок-лікарню для жінок, хворих на туберкульоз.

10 лютого 1909 року обитель розпочала свою діяльність. 9 квітня 1910 року за всенічним бдінням єпископ Дмитровський Трифон (Туркестанов; † 1934) за чином, розробленим Святійшим Синодом, посвятив насельниць у звання хрестових сестер любові і милосердя. Сестри дали обітницю, за прикладом черниць, проводити дівоче життя в праці та молитві. Наступного дня за Божественною літургією святитель Володимир, митрополит Московський і Коломенський, поклав на сестер восьмикутні кипарисові хрести, а Єлисавету Феодорівну звів у сан настоятельки обителі. Велика княгиня сказала того дня: “Я залишаю блискучий світ … але разом з усіма вами я сходжу в більш великий світ – у світ бідних і страждаючих”.

У Марфо-Маріїнській обителі Велика княгиня Єлисавета Феодорівна вела подвижницьке життя: спала на дерев’яному ліжку без матраца, часто не більш як три години; їжу вживала вельми помірковано і суворо дотримувалася постів; опівночі вставала на молитву, а потім обходила всі палати лікарні, нерідко до світанку залишаючись біля ліжка тяжкохворого. Вона говорила сестрам обителі: “Чи не страшно, що ми з помилкової гуманності намагаємося присипляти таких страждальців надією на їхнє уявне одужання. Ми надали б їм кращу послугу, якби заздалегідь приготували їх до християнського переходу у вічність”. Без благословення духівника обителі протоієрея Митрофана Серебрянського і без порад старців Оптиної Введенської пустелі, інших монастирів вона нічого не робила. За повний послух старцю вона отримала від Бога внутрішню розраду і здобула мир у своїй душі.

З початку першої світової війни Велика княгиня організувала допомогу фронту. Під її керівництвом формувалися санітарні поїзди, влаштовувалися склади ліків і спорядження, відправлялися на фронт похідні церкви.

Зречення Імператора Миколи II від престолу стало великим ударом для Єлисавети Феодорівни. Душа її була вражена, вона не могла говорити без сліз. Єлисавета Феодорівна бачила, в яку прірву летіла Росія, і гірко плакала за російським народом, за дорогою їй царською сім’єю.

В її листах того часу є такі слова: “Я відчувала таку глибоку жалість до Росії та її дітей, які в даний час не знають, що творять. Хіба це не хвора дитина, яку ми любимо у сто разів більше під час її хвороби, ніж коли вона весела і здорова? Хотілося б понести її страждання, допомогти їй. Свята Росія не може загинути. Але Великої Росії, на жаль, більше немає. Ми… повинні спрямувати свої думки до Небесного Царства… і сказати з покірністю: “Хай буде воля Твоя”.

Велику княгиню Єлисавету Феодорівну заарештували на третій день святої Пасхи 1918 року, у Світлий вівторок. Того дня святитель Тихон служив молебень в обителі.

З нею дозволили поїхати сестрам обителі Варварі Яковлевій і Катерині Янишевій. Їх привезли в сибірське місто Алапаєвськ 20 травня 1918 року. Сюди ж доправили Великого князя Сергія Михайловича і його секретаря Феодора Михайловича Ремеза, Великих князів Іоанна, Костянтина та Ігоря Костянтиновичів і князя Володимира Палея. Супутниць Єлисавети Феодорівни відправили в Єкатеринбург і там відпустили на свободу. Але сестра Варвара домоглася, щоб її залишили при Великій княгині.

5(18) липня 1918 року в’язнів уночі повезли в напрямку села Синячихи. За містом, на покинутому руднику, і стався кривавий злочин. З площадною лайкою, б’ючи мучеників прикладами гвинтівок, кати стали кидати їх у шахту. Першою зіштовхнули Велику княгиню Єлисавету. Вона хрестилася і голосно молилася: “Господи, прости їм, не знають, що роблять!”.

Єлисавета Феодорівна і князь Іоанн упали не на дно шахти, а на виступ, що знаходиться на глибині 15 метрів. Сильно поранена, вона відірвала від свого апостольника частину тканини і зробила перев’язку князю Іоанну, щоб полегшити його страждання. Селянин, який випадково опинився неподалік від шахти, чув, як у глибині шахти звучала Херувимська пісня – це співали мученики.

Кілька місяців потому армія адмірала Олександра Васильовича Колчака зайняла Єкатеринбург, тіла мучеників були витягнуті з шахти. У преподобномучениць Єлисавети і Варвари та у Великого князя Іоанна пальці були складені для хресного знамення.

Під час відступу Білої армії труни з мощами преподобномучениць 1920 року доставили в Єрусалим. Нині їхні мощі спочивають у храмі рівноапостольної Марії Магдалини біля підніжжя Єлеонської гори.

Преподобномучениця інокиня Варвара була хрестовою сестрою і однією з перших насельниць Марфо-Маріїнської обителі в Москві. Будучи келейницею і сестрою, найближчою до Великої княгині Єлисавети Феодорівни, вона не вихвалялася і не пишалася цим, а була з усіма добра, лагідна і ввічлива, і всі любили її. У Єкатеринбурзі сестру Варвару відпустили на волю, але і вона, і інша сестра – Катерина Янишева – просили повернути їх в Алапаєвськ. У відповідь на залякування Варвара сказала, що готова розділити долю своєї матінки-настоятельки. Як старшу за віком, в Алапаєвськ повернули її. Мученицьку кончину вона прийняла у віці близько 35 років.

Пам’ять преподобномучениць Великої княгині Єлисавети та інокині Варвари звершується 5 (18) липня і в день Собору новомучеників і сповідників Російських.

Знайшли помилку