Преподобномученики Давидо-Гереджийські

Місяця квітня на 5-й день.

Преподобний Давид Гареджійський заснував багато великих і малих чернечих обителей. Правилом святого Давида заборонялося прямо вступати до нього в братство; якщо хто-небудь хотів жити з ним, то його спершу посилали трудитися протягом трьох років на пустельно відокремлене життя у висіченій цим же новопочатківцем подвижником десь у скелі маленькій і вузькій келії. Якщо новоначальний виносив страшне навіть для погляду, не тільки для життя, пустельне усамітнення, то тоді приймається святим пустельником Давидом.

Часто виходило так, що той, хто обрав таке суворе життя, не повертався вже до святого, а перебував до самої своєї кончини в обраному ним місці, славословив Бога і мав найближче духовне спілкування зі святим отцем Давидом.

Близько цього нового подвижника з плином часу збиралися ревнителі його життя, висікали собі келії в скелі за подобою його келії і починали жити з ним за статутом, даним святим Давидом. Таким чином через деякий час ще за життя преподобного навколо його обителі влаштувалося багато монастирів найближчих його учнів.

Першим із таких монастирів був заснований святим Додо, – це той, що розташований навпроти Лаври святого Давида, іменований нині Іоанно-Хрестительською пустинею. Незабаром усі скелі, що оточують Лавру Давида, вкрилися келіями святих подвижників Христових.

До цього дня збереглися споруди і печери дванадцяти великих колись монастирів і незліченної безлічі келій і киновій. Пам’ять зберегла такі найменування великих Давидо-Гареджійських обителей:

Воскресенська (мученицька)

Бертубані (квартал ченців)

Святого Додо (Додос-рка)

Іоанно-Хрестительська

Чічхітурі

Тетрі-сенакебі (білих келій)

Магазана, або Мгвіме

Колагірі

Мохатулі (розписана)

Веран-Гареджа

Пір-Укугмарті

Лавра святого Давида

(ці іменування дано в русифікованій транскрипції публікацій минулого століття).

На південь за хребтом, у скелях якого висічена Лавра святого Давида, є чудова і досить велика обитель Воскресіння Христового зі збереженими донині розписаним живописом візантійської роботи чудовим соборним храмом і безліччю дрібних церков. Нині ця колишня обитель іменується “Монастир Удабно”. Найдавніші фрески цього монастиря (IX століття) сильно постраждали від безбожного лихоліття XX століття, і особливо від варварських військових навчань, які проводили в Гареджійській пустелі в 60-70 роках цього століття.

Соборний храм цього монастиря присвячений Воскресінню Христовому. Але Хресний хід у ніч на Великдень відбувався над монастирем на горі, де було влаштовано маленьку церкву, на зразок ротонди Гробу Господнього.

Ченці Давидо-Гареджійських монастирів мали звичай у храмове свято сходитися в яку-небудь із пойменованих обителей і одностайно святкувати цей день.

У нещасну для Іверії годину зверонравний шах перський Аббас I напав на Грузію 1615 року з незліченним військом і піддав усю Іверію руйнуванню і спустошенню.

Він, наситившись кров’ю християнською, вирушив полювати в степи Караязькі, де не думав знайти кого-небудь із людей, – і що ж? Шах зупинився для ночівлі в Гареджійських горах і спочивав у пишно прибраному наметі, навколо якого розташувалися намети головних його воїнів і охоронців, а далі – табір його полчищ. Близько опівночі, ближче до світанку, стали доходити до шахських вух шум далекої річки і тихе віяння вітру, а з навколишніх місць клики птахів і виття звірів.

Шах вдався до мрій і роздумів про свою могутність і про свої подвиги на славу милостивого до нього Аллага, маючи на увазі під словом “подвиг” безжалісне винищення християн у всіх підкорених ним країнах. Раптом у його намет проникло слабке, ледь помітне вогняне світло, що здалося йому спочатку примарою. Шах стривожився і, вийшовши з намету, побачив, що на краю степу, на горі, начебто рухалася і йшла низка вогнів. Це ченці всієї пустелі Гареджійської обходили Хресним ходом маленьку церкву, оспівуючи радісне для всякої душі “Христос воскрес! …”

“Що це таке, – закричав шах, вказуючи на вогонь, – пожежа, чи що?”

“Пресвітлий всесильний шах! – відповіли йому воїни, серед яких були відступники від віри, але також і таємні християни. Вони знали причину цього вогню і особливість місцевості і тому відповіли шаху з низьким поклоном. – Сьогодні, володарю шаху, велике свято у християн; у цих місцях живуть гареджійські ченці, які нині святкують Великдень Христовий і обходять церкву з запаленими свічками”.

“Значить, не вся Грузія віддана мечу! Ще залишаються в живих ченці, а я думав, що вся Грузія стерта під моїми стопами. Винищити зараз же всіх! Порубати і цих усіх, щоб жодна душа з них вдень не залишилася в живих! Чуєте! І всі їхні оселі піддати спустошенню і розоренню, і винищити все дощенту!” – розлютився шах.

“Всесвітлий шах! – почали звертатися до нього деякі з вельмож, – ці люди мирні, не носять зброї і зовсім не небезпечні для шахської величності; вони моляться тільки Богові за всіх і допомагають навіть нашим правовірним, приймають їх у себе на нічліг, годують їх і постачають усім необхідним, і сам Пророк велів щадити таких молитовників”. Від цих слів лють шаха тільки посилилася, і він зажадав: “Послати зараз же воїнів і винищити всіх!”

Марні були слова вельмож, вони повинні були коритися своєму зверонравному владиці. Негайно спорядився загін воїнів і вирушив прямо до монастиря Святого Воскресіння.

У ніч заутрені Великодня з’явився Ангел Божий настоятелю Лаври Давида, на ім’я Арсенію, і сказав йому: “Господь наш Іісус Христос закликає вас усіх нині до небесного Свого чертога. Цієї ночі буде велика спокуса для вас, ви будете посічені мечем. Хто хоче врятувати своє тимчасове життя, нехай тікає або ховається, а той, хто хоче врятувати свою душу для вічності, буде відданий мечу і увінчається від Господа вінцем нетлінним. Оголоси про цей заклик Божий усім ченцям, що зібралися в обитель”.

І відійшов Ангел, залишивши преподобного Арсенія в деякому збентеженні – як відкрити цей заклик Божий братії, яка зібралася для зустрічі Світлого Воскресіння Христового, а не для зустрічі смертоносних ворогів християн. У скорботному роздумі став він готуватися служити святу Божественну літургію.

У цей час увійшов до нього в якійсь справі його келейник і, бачачи свого духовного отця в тривожному стані з несвятковою печаллю на обличчі, здивувався дивній зміні в ньому і запитав: “Отче, що з тобою? Чому чесне обличчя твоє говорить мені про страшну і незрозумілу для мене скорботу, яка віщує, як помічаю, велику напасть і горе?”

Авва Арсеній, нарешті, після тривалого мовчання каже йому: “Чадо моє прелюбливе і ангельське, нинішньої ночі Ангел з’явився мені та приніс звістку бентежну”.

“А що таке?” – здивовано запитав його послушник.

“Та ось те, – відповів настоятель, – що всі зібрані тут ченці покликані Господом до вечері таємної та вічної через мечеве посічення, і наказано мені оголосити всім: хто хоче врятувати своє тимчасове життя, щоб тікали звідси, а хто бажає життя і трапези небесної, нехай очікують тут гострого меча і смерті. І ось не знаю, що робити, як оголосити зібраній у нас тут всій пустельній братії”.

Послушник вигукнув: “Отче, чи варто про це сумувати? Господь закликає нас до Себе, невже не йти нам до Нього, питаю тебе? Для чого зібралися ми в цю пустелю, як не заради того, щоб нести до кінця взятий нами хрест? Навпаки, отче мій, радуйся і втіш нас, що ми цієї ночі віддамося в руки Господа нашого Ісуса Христа. Думаю, що не буде тут жодного, хто б не побажав подібного результату собі. Оголоси, отче, не бійся, всі з радістю приймуть слова твої і приготуються через смерть з’єднатися з Господом”.

Сказавши це, він вийшов, і незабаром настоятель і його келейник повідали всім про сповіщений згори заклик. Ченці стали готуватися до прийняття смертної чаші.

Тільки два послушники, злякавшись смерті й муки, порадилися між собою і пішли з монастиря, щоб врятуватися від меча. Вони перейшли лощину між двох обителей – святого Давида і святого Дододо – і зупинилися на одній із гір.

Ченці здійснили належне за чином богослужіння і сповістили один одному “Христос Воскрес!” – “Воістину Воскрес!”.

Ченці давали мирне цілування один одному, цілуючи Хрест, Євангеліє, ікони; прощаючись з усіма і прощаючи все, – розлучалися до зустрічі в обителях Отця Небесного. У монастирі Святого Воскресіння почалася Божественна літургія.

Раптом під кінець літургії під час співу “Отче наш…” під гуркіт барабанів і зурни перські воїни оточили обитель.

Настоятель Лаври Давида ігумен Арсеній негайно вийшов до ватажка воїнів і просив його, сказавши: “В ім’я Єдиного Бога, який всіма народами сповідується, дозвольте нам скінчити службу Йому, а потім що завгодно буде вам, те й робіть із нами! Для нас смерть ніщо, бо вона страшна для плоті живої, а ми, що прийняли хрест, пішли від світу за Христом нашим на розп’яття, добровільно свою плоть умертвили. Смерть – радість велика для нас, бо руйнується гріховна і немічна плоть наша, а несонна душа наша приймає упокоєння в руках Отця Небесного і спілкування з Христом Богом нашим. Але благаємо вас, варвари, якщо ви жадаєте смерті нашої і захоплення скарбів монастирських наших, нехай буде вам відомо, що посеред нас не знайдеться хто-небудь озброєний або охочий боротися і чинити опір вам. Ми, присутні на торжество відсвяткування Великодня Христового і заради причащання нашого Великодня вічного, всі зміцнюємося благодатним натхненням душ наших, взявши в руки жезл віри у Воскреслого Ісуса Христа.

Молимо вас, дайте нам час, щоб скуштувати нам вічну цю і нетлінну Пасху, яка є Плоть заради нас на Хресті волею зарізаного Агнця Непорочного і Безневинного, Христа Бога нашого, а після того ми добровільно віддамо себе в руки ваші й принесемо себе в жертву Отцю з Христом Ісусом, заради нас у жертву принесеним. Охороняйте входи цієї церкви пильно, щоб ніхто з нас не вислизнув від рук ваших. Ніхто не прийде на допомогу нам. Ніхто не дасть нам надію порятунку від вас, ми всі добровільно віддаємося розсуду вашому, і після звершення Божественної літургії робіть із нами, що хочете”.

Почувши слова ці, перси поміркували між собою, що коли ченці нізвідки не чекають на допомогу проти них, а самі не можуть чинити опір, то всі скарби монастирські нині ж будуть у шахській владі, тож слід дати їм час на прохання їхнє, а потім можна буде розправитися з ними, як велів шах.

Так поважали прохання старця Арсенія. Таким чином Бог, Який приготував ченців бути мучениками істини і причасниками Христу Спасителю, вшанував коханих Своїх пресвятим стражданням заради Імені Сина Свого, а пребезжалостних ворогів привів у милість, бо не попустив їм напасти на святих Своїх, доки ченці не скуштують Животворящої Пасхи.

Після люб’язних Богу зітхань і молитов усі, хто приготував себе для принесення в жертву сповідництва, долучилися Святих Таїн.

Після закінчення Євхаристії настоятель і за ним усі ченці одягли мантії, настоятель узяв у руки жезл і хрест і вийшов у супроводі 6000 (за іншими свідченнями – 600) братів, серед яких були насельники всіх інших обителей.

Ставши віч-на-віч із ватажком персів, преподобномученик Арсеній сказав: “Тепер ми готові, роби, що велено тобі! Стоїмо перед тобою без зброї, не шануємо шаха твого, ні в що не ставимо закон вашого Магомета, проклинаємо його і відчужуємо його від себе! Краще прийняти смерть, ніж коритися вашому богомерзкому закону і вам, і ось голову мою даю тобі, а за мною і ці воїни Христові радісно зустрічають меч твій”.

Настоятеля було усічено першим.

Потім розлючені, подібно до звірів, воїни кинулися з оголеними мечами на святих отців і винищили всіх без винятку, розкидавши святі їхні тіла по всьому подвір’ю монастирському на поталу птахам небесним і диким звірам, а потім зрадили всю обитель Воскресіння Христового страшному розоренню і спустошенню.

Кілька воїнів увійшли під час пограбування обителі в одну маленьку церкву, в якій служив схимник, старець високого життя. Вони застали його майже перед самим причастям. Нелюдські воїни хотіли миттю повалити з престолу Святу Жертву, але старець негайно прийняв усю Чашу і тим позбавив Святі Таємниці від варварської наруги. Один із лиходіїв схопив за бороду святого старця і негайно зняв мечем його чесну голову. Так закінчив дні свого життя подвижник, ім’я якого внесено перстом Божим у Книзі життя!

Несамовитий убивця поклав чесну главу на престол, а тіло було відкинуто валятися на землі. Кров із голови потоком полилася по престолу; незабаром вона запеклася на кам’яному престолі, так що до наших днів залишалася помітною для погляду побожного християнина. Кров із тіла обагрила стелю і бічні стіни маленької церкви. На внутрішніх стінах церков і келій Воскресенської обителі видимі були кров’яні плями від побитих там подвижників на свідоцтво їхньої святої кончини.

Ці знаки страждань до останніх днів існування Воскресенської обителі залишалися видимим свідченням вільного Христа заради мучеництва преподобних отців Гареджійських.

Насельники інших монастирів і келій також були віддані мечу і нарузі. Таким сумним результатом закінчилося в XVII столітті існування обителей, що служили майже одинадцять століть розсадниками православ’я і святого християнського життя в Грузії.

Небо засвідчило муки преподобних отців. На святі тіла, порубані на шматки, опустилися три світлоносні стовпи і стояли над усією місцевістю Гареджійською протягом трьох діб, а в повітрі видно було незліченну безліч рожевих віночків, що видають незвичайні пахощі. Згадані вище двоє послушників, які тікали від страждань, перейшовши гору, в якій була висічена обитель святого Додо, темної і глухої ночі йшли поспішно, тікаючи від тимчасової смерті. Розмірковуючи між собою про те, що трапилося, нарешті, один запитав іншого: “Куди йдемо і навіщо йдемо? Прийшли ми в монастир не зі світу, а тепер подібно до псів повертаємося на колишню блювотину; чому не вмерли ми з нашими батьками, чого нам залишатися одним у цьому гіркому й тривожному житті?”

І сказав один іншому: “Ходімо, брате, помремо з нашими батьками і будемо з ними в царстві Отця нашого Небесного”. Раптово їх облистало світло у вигляді трьох світлоносних стовпів, що спускалися з неба на тіла мучеників, і від цього світла ніч перетворилася майже на світлий день.

Отже, прокинувшись від духовної дрімоти, вони побачили, що з неба спустилося на обителі безліч вінків, а два з них жалюгідно пливли в повітрі вгору. Бачачи цю скорботу небес, – весь всесвіт спостерігав сумне повернення віночків, вони швидкими кроками пустилися тікати, подібно до оленів на джерело, на колишнє своє місце, до вбитих тіл своїх вождів духовних.

Спустившись в улоговину, що відокремлює дві обителі, вони встали на дорозі, що знаходиться між обителями святого Давида і Хрестителя Іоанна, майже навпроти маленького монастиря святого великомученика Якова Перського, над яким донині стоїть сторожова башта з небагатьма келіями, і зустріли тут розлючених, подібно до вовків, воїнів.

Ці вівці словесні, що повернулися до Христа Його, сповідали Христа Бога, прокляли Магомета і його закон. Перси тут же порубали страждальців Христових на дрібні шматки і розкидали останки їх по землі на поживу птахам і диким звірам.

Але Бог, що любить і прославляє святих своїх, не залишив і цього місця без знамення; на тому місці, де їх було порубано, згодом проросла троянда, яка росте донині (свідоцтво XIX століття) посеред безводного, сухого і кам’янистого ґрунту, рівно на самій середині дороги, між існуючими обителями святого Давида і святого Іоанна Хрестителя.

І зеленіє цей кущ посеред безвідрадної пустелі, висохлої й обгорілої від страшної спеки. Колір тієї троянди темно-малиновий, запах же дивовижно запашний. Багато хто з вірою користувався її цвітом і листям для полегшення своїх недуг і за молитвами святих мучеників отримував зцілення. Троянда та служила єдиною прикрасою для двох обителей у три дні П’ятидесятниці. Скільки хто не намагався цю троянду пересаджувати з ґрунтом і тримати температуру, за якої вона цвіте, але ніде вона не приживалася.

Згодом цар іверський Арчіл з усією ретельністю зібрав кістки мучеників і поклав їх у маленькій церкві в довгій труноподібній кам’яній шухляді, так що їх було видно всім християнам з південного боку біля святого престолу у вівтарі. Святі кістки стали виділяти запашне миро на утвердження і вірне свідчення святої мученицької кончини сповідників Христових.

Це чудесне витікання миру зі святих кісток спонукало всю братію обох пустель – Лаври святого Давида та Іоанно-Хрестительської – просити католікоса Антонія I скласти їм службу і встановити на честь них свято у вівторок Світлої седмиці, тобто на третій день Пасхи.

Православна Іверська церква святкує цей день, просячи святих мучеників бути заступниками біля Престолу Воскреслого Господа, нехай воскресить Він народ іверський для нового життя – життя майбутнього століття і зробить чад її громадянами небесного Єрусалима.

Тропарі, кондаки, молитви та величання