Місяця вересня на 24-й день

Преподобномученик Віталій народився 10 серпня 1890 року у селі Дьяково Федосіївської волості Старицького повіту Тверської губернії у ній селянина Івана Кокорєва. Серед селян тоді зберігалося високе уявлення про служіння Богу; серед найвищих форм цього служіння вважалося чернецтво. І тому син селянина, закінчивши сільську школу, направив свій шлях до Валаамського монастиря, відомий на той час своїми схимниками та старцями. Тут юнак прожив півроку, а потім, устоявшись у своїй рішучості обрати чернечу дорогу, повернувся на батьківщину і вступив у 1912 році до послушників Нілової пустелі. Через деякий час він був прийнятий до братії і пострижений у чернецтво з ім’ям Віталій.
У Ніловій пустелі чернець Віталій трудився до її закриття в 1928 році. Ченці, незважаючи на закриття монастирів та їх руйнування, і поза їхніми стінами намагалися вести молитовний спосіб життя і жити за монастирським статутом. З цією метою вони організовували чернечі громади. В одній із таких громад, яка називалася «Божа справа», і продовжував працювати монах Віталій. Але влада не збиралася залишати і тіні християнства на російській землі, і через рік громаду було закрито, а ченців заарештовано за звинуваченням у несплаті податків. Монах Віталій був засуджений до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі та засланий у місто Миколаївськ-на-Амурі на Далекий Схід.
У Тверську область та рідні місця він повернувся лише у 1935 році. Один із священиків, що його знали, порадив йому влаштуватися на вільне місце сторожа в храм села Хвошня Пінівського району і заодно нести в храмі при богослужіннях послух паламаря. Він так і зробив: влаштувався на роботу до храму сторожем, а жив у селі Пустошка, винаймаючи кімнату у селян.
У січні 1937 року начальник Пінівського районного відділення НКВС почав викликати на допити мешканців району, членів сільради, бригадира колгоспу та колгоспників, обираючи тих, хто був вороже налаштований до Церкви та бажав якнайшвидшого закриття храму.
Вони показали, що дяк хвошнянської церкви чернець Віталій ходить по домівках селян-одноосібників і в самий день Всесоюзного перепису, 1 січня 1937 року, він відвідував деяких селян; що віруючі, і зокрема чернець Віталій, збиралися разом і читали вголос Євангеліє, а також співали церковні співи, що відбувалося це в робочий час, і представник місцевої влади вимагав від них, щоб вони розійшлися.
«Свідки» — бригадир колгоспу та голова сільради — перерахували всіх селян-одноосібників, які ходили до храму, припускаючи, що НКВС їх заарештує, а храм закриє, і таким чином релігійне питання у селі буде вирішено.
У день свята Різдва Христового, 7 січня, начальник Пінівського відділення НКВС допитав ченця Віталія.
— Слідство має у своєму розпорядженні дані про те, що ви проводили нелегальні зборища віруючих у селі Пустошка Слаутинської сільради, де обробляли в антирадянському напрямку віруючих, особливо з одноосібників.
— Нелегальних зборищ віруючих я не організовував, у селі Пустошка дуже часто відвідував віруючих… у жовтні 1936 року я один молився за молитовником… було це годині о десятій вечора, і, очевидно, багато хто дізнався про це моління…
Відомостей цих було недостатньо для арешту — указу про арешт усіх священнослужителів тоді ще не було, і ченця Віталія після допиту було звільнено. Лише наприкінці липня і на початку серпня були укази про знищення Руської Православної Церкви, і тоді вже 4 серпня ченця Віталія заарештували і ув’язнили в Осташківській в’язниці і 6 серпня допитали.
— Скажіть, чи ви визнаєте себе винним в антирадянській діяльності?
— Ні, винним не визнаю себе.
— Наслідком встановлено, що ви групували довкола себе одноосібників, серед яких вели антирадянську агітацію. Скажіть, чи визнаєте себе у цьому винним?
— Я відвідував квартири одноосібників… і сам живу у одноосібниці… Відвідуючи квартири одноосібників, я ніколи не вів з ними антирадянських розмов, тож винним себе в антирадянській агітації не визнаю.
— Скажіть, яку мету ви мали, відвідуючи одноосібників?
— Відвідуючи одноосібників, я жодної корисливої мети не мав.
— Відвідуючи одноосібників, які розмови чи розмови з ними вели?
— Наразі згадати цих розмов не можу.
Знову НКВС допитав «чергових свідків». Зокрема, було викликано такого противника церкви у селі, як голова колгоспу «Шлях Леніна». Він розповів, що церковники просили його продати старий сарай для лагодження ганку в церкві, але він відмовив їм. Також він показав, що заходив до церковної сторожки, де в цей час були одноосібники. Він зажадав від них, щоб вони розійшлися. Але й наступного разу, коли за доносом одного з колгоспників він зайшов у церковну сторожку, він застав селян читаючими Святе Письмо і сказав:
— Як вам не соромно збиратись у робочий час!
Один із присутніх відповів:
— А вам яка справа, що ми тут зібралися, ви працюєте у колгоспі, а ми працюємо на стороні та купуємо хліб у кооперації. Він став наполягати, щоб усі розійшлися.
— На мою думку, — сказав голова свої свідчення, — у них організовано антирадянське угруповання…
Після цього знову допитали ченця Віталія.
— Чим викликаний ваш відхід із Нілової пустелі?
— Я пішов із Нілової пустелі, бо монастир з усіма ченцями розігнали і замість монастиря організували дитячу колонію.
— Як ви влаштувалися дяком і водночас церковним сторожем хвошнянської церкви, хто вас рекомендував?
— Після прибуття з заслання мені хтось із церковних служителів сказав, що у хвошнянській церкві потрібен сторож, і я пішов і був прийнятий на роботу.
— Скільки разів ви були присутні на засіданні церковної двадцятки протягом 1936 та 1937 років і які там питання обговорювалися?
— Я був на засіданні церковної двадцятки, коли мене наймали. Від інших зборів я відходив і, коли ще був, не пам’ятаю.
— Проживаючи у громадянки Марії Вишнякової, куди часто збиралися одноосібники та віруючі колгоспники, що ви їм розповідали та навіювали?
— Збиралися чи ні у Марії Вишнякової віруючі, я не знаю, а сам я уникав зборів. З окремими особами зустрічався.
— Які у вас, церковників, були розмови про конституцію, позику та становище в колгоспах?
— Про конституцію я чув, що люди задоволені конституцією. Про позику я розмовляв лише з уповноваженим під час передплати позики. Про колгоспи точилася розмова, що нині добрий урожай і колгоспники цим задоволені.
Щоб схилити обвинуваченого до самозастереження, слідчий влаштував очну ставку ченця Віталія з головою колгоспу, який сказав, що у березні 1936 року, зайшовши до будівлі церковної сторожки, він залишив тут засідання двадцятки.
— Обвинувачений Кокорєв, ви визнаєте, що у березні 1936 року у сторожці хвошнянської церкви було нелегальне збіговисько церковників, на якому ви були присутні та вели антирадянську пропаганду? — спитав слідчий.
— У березні 1936 року жодного нелегального збіговиська у сторожці церкви не було, на зборах я не був присутній і антирадянською агітацією там не займався.
— Свідку, скажіть, — звернувся слідчий до голови колгоспу, — у серпні 1936 року на нелегальному зборищі був Кокорєв чи ні, що там обговорювали?
— У серпні 1936 року я зайшов у сторожку і в підвищеному тоні сказав: «Навіщо зібралися у робочий час?» Олександров, колишній кулак, заявив: «А яка вам справа до нас, нема чого тут ходити, ви працюєте за трудодні, але нічого не отримуєте, а ми, де хочемо, там і працюємо, і купимо собі хліба, торгівля вільна». Я запропонував їм розійтись, бо вони зібралися в робочий час і відволікають колгоспників; за кілька хвилин вони розійшлися.
— Ви, звинувачений Кокорєв, були на зборищі у сторожці церкви в серпні 1936 року, де Олександров виступав з антирадянськими висловлюваннями, сперечаючись із головою колгоспу, який увійшов?
— У серпні 1936 року на нелегальному зборищі у сторожці церкви я не був жодного разу і не пам’ятаю, чи були такі збори, де б Олександрів та інші були присутні і їх розігнав голова колгоспу.
Були викликані й інші свідки, серед них староста храму, але звинувачень, виставлених слідчим, не підтвердили. 9 вересня слідство було закінчено, і 3 жовтня Трійка НКВС засудила ченця Віталія до розстрілу. Він був розстріляний 7 жовтня 1937 року.
Зарахований до святих Новомучеників і Сповідників Російських на Ювілейному Архієрейському Соборі Російської Православної Церкви в серпні 2000 року для загальноцерковного шанування.