Преподобномученик Макарій (Моржов)

Місяця травня на 28-й день

Преподобномученик Макарій народився 16 травня 1872 року в селі Пахомівська Верхівської волості Вельського повіту Вологодської губернії в сім’ї селянина Степана Моржова, а під час хрещення його нарекли Михайлом. Освіту він здобув у церковно-парафіяльній школі. 1899 року пішов до Смоленської Зосимової пустині в Олександрівському повіті Володимирської губернії, в якій проходив послух білизняника і трапезника. 1900 року настоятель монастиря ігумен Герман призначив послушника Михайла келейником духівника обителі ієромонаха Олексія (Соловйова), згодом відомого старця; 22 лютого 1903 року послушника Михаїла постригли в чернецтво з ім’ям Макарій, увесь час він виконував послух келейника старця Олексія, який у 1908 році пішов у саміт і брав братію і народ уже тільки в церкві, а з 1916 року, прийнявши схиму, пішов у повний затвор.
Участь у Всеросійському Церковному Соборі 1917-1918 років змусила старця на деякий час залишити затвор. На Соборі йому було доручено тягнути жереб з ім’ям майбутнього Патріарха, яким став митрополит Московський Тихон (Белавін). Через неміч старець не брав участі в останній сесії Собору, виїхавши в пустинь, у затвор, потрапити до нього можна було, лише написавши прохання Святішому. У липні 1919 року Патріарх Тихон розпорядився, щоб благословення на відвідування старця давав намісник Троїце-Сергієвої Лаври архімандрит Кронід (Любимов). І той поставив перед старцем питання: або приймати всіх, що означало закінчення затвора, або не приймати нікого, крім чернечої братії. Ієросхимонах Алексій обрав останнє. Згодом затвор було дещо послаблено, і духовні діти старця, хоча й обмежено, знову стали відвідувати його.
Спілкуючись зі старцем, його келейник, бувало, згадував прочитане, як архієпископ Ярославський Леонід (Краснопевков), свого часу буваючи у митрополита Московського Філарета (Дроздова), думав: “Інші за щастя вважають бачити портрет митрополита Філарета, а я його бачу віч-на-віч”; подаючи старцю Олексію чай або обід, чернець Макарій згадував архієпископа і думав: “Щасливий я, що, перебуваючи при такому батюшці, не тільки бачу його, але й є постійним його прислужником”.
30 січня 1923 року помер настоятель Зосимової пустелі схиігумен Герман; наступного дня після його похорону в монастир з’явилася ліквідаційна комісія, члени якої заявили, що монастир буде закрито. У травні 1923 року пустинь було закрито, і ченці розійшлися хто куди, де хто зміг знайти притулок.
Ієросхимонах Олексій із келейником оселилися в Сергієвому Посаді, три дні вони прожили в готелі, а потім для них було знято приміщення з двох кімнат – більша для ченця Макарія, а менша для ієросхимонаха Олексія. Духовні діти старця збирали посильні пожертвування, і на це вони жили. Кожному, хто жертвує, отець Олексій смиренно вклонявся і, дякуючи, говорив: “Адже я тепер жебрак, живу подаянням, мене добрі люди годують, а сам я вже не можу працювати”.
До 1925 року старець ще був у силах ходити по кімнаті, але потім ноги його так ослабли, що він зліг у ліжко, і, коли треба було пити чай або їсти, келейник садив його в ліжку, але згодом і це вже було важко для старця.
Одного разу чернець Макарій довів отця Олексія до умивальника і попросив його постояти, поки він усе для нього приготує, але старець так ослаб, що без підтримки не зміг встояти й, упавши на табуретку, що стояла поруч, сильно розбився. Келейник поклав його на ліжко, викликали лікаря, і той сказав, що в отця Олексія зламані два ребра. Наступного дня приїхав лікар із Москви і, оглянувши старця, сказав, що ребра цілі, тільки сильно забиті. Келійник, дізнавшись про це, добродушно зауважив: “Ось, нашуміли на всю Росію, що отець Макарій отцю Олексію два ребра зламав, а вони виявилися цілими”.

Чернець Макарій завжди дивувався старцю, наскільки у того були великі смиренність і почуття вдячності. Старець майже щодня дякував келейнику за найнікчемніші послуги, щодня просячи вибачення, і таким ставленням, бувало, до сліз зворушував його. Одного разу в кімнаті ченця Макарія сидів архієрей, який приїхав до старця. Отець Олексій покликав до себе келейника. Той пішов і незабаром повернувся заплаканим. Єпископ узяв отця Макарія за руку і запитав: “Що з тобою?” І келейник тільки й зміг, стримуючи ридання, вимовити: “Старець у мене прощення просить”.
Ієросхимонах Олексій усе життя неопустимо поминав у своїй молитві безліч імен живих і покійних і говорив келейнику, щоб він нікому не відмовляв прийняти записки з іменами помолитися. Поминання поступово збільшувалося і, коли отець Олексій ще служив літургію, то виймати частинки з просфор йому доводилося протягом двох годин. В останні роки свого життя отець Олексій благословив ченцеві Макарію читати записки йому вголос і призначив термін поминати записаного чотири місяці. Але і при цьому імен було так багато, що старець велів читати їх по частинах.
“Одного разу приїхав до нас ієродиякон Іоанникій, не нашої братії, – розповідав отець Макарій, – і залишився вранці посидіти з батюшкою, а я ходив до ранньої обідні. Прийшовши з церкви, зігрів я самовар і прошу благословення у батюшки пити чай з отцем Іоанникієм у моїй келії, а батюшка сказав:
– Бог благословить, візьміть і мене з собою пити чай. Я кажу йому:
– Батюшка, ви не можете йти, у вас ноги хворі, а ось ми нап’ємося, тоді я і принесу вам сюди чаю.
Він простягає нам руки і з легкою посмішкою, ласкаво так каже:
– Візьміть мене з собою, ну, ведіть мене, як архієрея, чи що.
Я і отець Іоанникій знову стали переконувати його, що не можна йому йти з хворими ногами. Він смиренно і спокійно залишився лежати один, а нас відпустив. Взагалі, коли в нас не було чужих, то я спершу напував батюшку чаєм, а потім уже сам пив, але коли бували гості, то я говорив батюшці:
– Батюшка, благословіть спочатку гостей пригостити, а вам потім принесу.
Він у таких випадках говорив:
– Добре, пригощайте їх, а я і після нап’юся.
Але бувало й так скаже:
– Гостя приведи сюди, він зі мною поп’є”.
І тоді подавався чай у батюшки в келії.
2 жовтня 1928 року ієросхимонах Олексій, причастившись Святих Христових Таїн, мирно помер. Чернець Макарій, допомагаючи одягати старця для поховання, весь час плакав і цілував його.
Передбачалося здійснити похорон скромно, як того хотів сам старець, але народ швидко дізнався про смерть праведника і став у великій кількості стікатися до труни. Було відслужено панахиду. Отець Макарій стояв біля труни розгублений і розчулений, зі сльозами на очах. Можливо, ніхто не був у той момент ближче до старця, ніж він, який протягом двадцяти восьми років оберігав його святий спокій, а в останні роки став йому і доглядальницею, і нянькою.
Отець Макарій був до самої смерті старця вірним йому і турботливим помічником, і старець молився за себе, за келейника і за всіх, хто допомагав йому: “Господи мій, Господи! Прийми смиренне це моління моє. Позбав мене від раптової смерті. Але перед настанням смерті моєї, заради очищення безлічі гріхів моїх, заради принесення істинного покаяння і напуття Святими Таїнствами, заради християнського переходу в життя вічне – блаженне в мирі душевному… Сподоби мене, Преблагий Господи, зазнати хворобу передсмертну без непосильних страждань, без нарікання, з вдячністю.
Сподоби і тих, хто оточує мене, розумно і в благодушшій любові послужити мені при одрі моєму хвороби в ім’я Твоє і через цю святу справу знайти собі благовоління Твоє, Всемилостивий і Благословенний на віки віків. Амінь”.
Незабаром після смерті старця, 7 жовтня 1928 року, у Високо-Петровському монастирі ченця Макарія висвятили на ієродиякона, а наступного дня – на ієромонаха.

Але що після смерті старця було йому належне життя! – і він, коли прийшло на те благословення Боже, поспішив у вінценосне майбутнє, щоб скоріше з’єднатися зі старцем у радості й блаженстві життя вічного.
Ієромонаха Макарія заарештували серед багатьох інших, які подібно до нього йшли чернечим шляхом, 5 квітня 1931 року, і того самого дня його допитали. Відповідаючи на запитання слідчого, він сказав: “До Москви я їжджу, щоправда, рідко, але в кого зупинявся, я не скажу, тому що вже краще буду терпіти один і не приносити неприємностей своїм знайомим. У Москві я бував у церквах, але в яких не пам’ятаю. У Загорську я знайомих не маю, у більшості сиджу вдома. Зрідка, коли з’явиться бажання, я служу в церквах Петра і Павла, на цвинтарі Кокуївському та в інших. Решту часу я займаюся чорною роботою… очищаю двори від снігу, колю дрова…”.
Після перших допитів отця Макарія перевезли до Бутирської в’язниці в Москві. Слідчі не задовольнилися стриманими відповідями ієромонаха, розраховуючи, що, будучи келейником старця Олексія і знаючи всіх тих, хто приходив до нього на бесіду, він багато чого зможе їм розповісти. 17 квітня слідчий знову допитав отця Макарія. Назвавши кількох людей із тих, хто приходив до старця, отець Макарій додав: “Про що говорили вони зі старцем Олексієм, я не пам’ятаю, завдяки слабкій пам’яті… близько ні з ким не знайомий, а знаю їх тільки по приходу до старця Олексія”.
Слідчий став питати, якого світогляду дотримується ієромонах Макарій, що він думає про радянську владу і про антихриста і чи не вважає антихристом саму радянську владу. І отець Макарій, не приховуючи своїх переконань, сказав: “Радянську владу я розглядаю як попущення Боже за гріхи, але вважаю, що істинний християнин повинен терпляче переносити всі гоніння і переслідування з боку влади. За царської влади гріхів було менше і тому не було ніяких утисків на Церкву… але щойно народ став відходити від віри і гріхів накопичилося багато, тоді Бог і попустив радянську владу. Це покарання триватиме доти, доки люди не схаменуться і знову стануть визнавати Бога, бо за благодіяння Бог нагороджує. Чи пошле Він нагороду у вигляді іншої влади, чи зробить якось інакше – сказати не можу, бо шляхи Господні несповідимі… Ще має з’явитися антихрист, але коли він з’явиться, сказати важко, хоча дехто вважає, що ознаки появи антихриста вже є: падіння релігійності, переслідування релігії… причому вважають, що п’ятикутна радянська зірка – є печатка антихриста. Однак я не беруся стверджувати, що це саме так, бо ще нічого не доведено. Дехто вважає також, що гріх приймати кооперативні книжки і вступати в колгоспи, вбачаючи в цьому справу богопротивну, але я вважаю, що все це торгові умови… Запитували мене на сповідях, чи можна вступати, на що я відповідав, що це справа не релігійна, а господарська, а коли запитували про антихриста, я відповідав, що немає жодної потреби визначати строки появи антихриста, а потрібно жити по-християнськи… Про себе прошу Бога, щоб Він допоміг мені врятуватися, і вважаю, що і в сучасних богохульних умовах теж можна врятуватися – якщо не відкрито, то таємним подвигом, бо ж молитися можна і таємно…”.
6 червня 1931 року Колегія ОДПУ засудила отця Макарія до розстрілу. Ієромонах Макарій (Моржов) був розстріляний 10 червня 1931 року і похований у спільній невідомій могилі на Ваганьковському кладовищі в Москві.