Преподобна Софія (Хотокуріду)

Місяця квітня на 23-й день

Софія була родом із сільської місцевості області Ардасі Трапезундської митрополії на Понте. Дочка Аманатія Саулідіса і Марії, з малих років вона ходила по храмах і капличках. Вона була красивою: карі очі, вузьке обличчя. Її волосся було русявим, і вона заплітала його в п’ять кіс. Вона дуже пишалася своїм волоссям і тому, ймовірно, пізніше зовсім перестала про нього піклуватися. Батьки видали її заміж відносно пізно, піддавшись тиску родичів. Вони були богобоязливі й не наполягали на заміжжі, надаючи дівчині повну свободу у виборі шляху.

Від не надто тривалого шлюбу (1907-1914) з Йорданом Хотокурідісом народилася дитина, але вона незабаром померла, а чоловік згинув у військових таборах у внутрішніх областях Понта. Ці події спонукали Софію до глибокого покаяння і подвижництва протягом усього життя.

Вона почала подвижницьке жительство ще на Понті, на своїй батьківщині, далеко від родичів, – на самоті на горі. Під час гонінь перед нею постав святий Георгій і, оголосивши їй про небезпеку, що насувається, наказав повідомити це селянам, щоб вони встигли сховатися. Так і сталося, і село було врятовано.

А про її повернення до Греції як біженки розповідають таке. Був сильний шторм, і корабель, на якому пливли біженці, кілька разів мало не пішов на дно. Але врешті-решт усі врятувалися. Капітан, перехрестившись, сказав пасажирам: “Серед вас є якийсь праведник, і він вас врятував”. Тоді очі всіх звернулися до Софії, яка одна в кутку не припиняла молитви протягом усієї подорожі. Ця розповідь збереглася в записі, ось як сама стариця розповідає про те, що сталося:

“Хвилі наповнилися Ангелами, і постала Богородиця:

– Ви пропадете, бо ви сильно згрішили.

– Пречиста Діво, нехай я загину, бо я грішна, але нехай спасуться люди”.

Корабель носив ім’я святителя Миколая.

Коли нарешті вони досягли Греції, Сама Богородиця постала їй і сказала: “Приходь у Мій дім”. Тоді Софія запитала: “Хто Ти, і де Твій дім?” “Я живу в Клісурі”, – такою була відповідь.

У перші роки проживання Софії в монастирі ігуменом там був ієромонах Григорій (Магдаліс), літній святогорець, людина великої чесноти. У нього Софія навчилася духовного життя і завжди згадувала його ім’я з великою повагою.

Її вбрання було жебрацьким. Білизни в неї не було. Іноді взимку вона накидала на спину діряву ковдру або проїдену мишами шаль. Вона ходила боса. Часом на ній була вовняна рвана і стара шапочка і якісь старі капці або черевики. Іноді вона збирала у камін листя і гілки і заривалася в них, як миша. Одного разу мало не сталася пожежа, і вона, прокинувшись, ледве встигла вискочити, щоб не згоріти заживо. Виявилося, що її лахміття підгоріло, але вона так і ходила, поки не знайшлося чогось кращого. Бачачи її лахміття, в якому вона була і в холод, і в дощ, прочани приносили їй новий теплий одяг, але блаженна, беручи його, одразу віддавала біднякам, так, щоб права рука не знала, що творить ліва. Вона не носила нового одягу, і навіть того, який одягали тільки один раз.

Її голова була завжди зав’язана чорною хусткою. Ще на Понті вона перестала піклуватися про волосся і не розчісувала його, і воно стало жорстким, як кінська грива. Від її голови виходили пахощі. Одного разу вона спробувала зістригти волосся спереду, але для цього знадобилися ножиці для стрижки овець.

Вечорами, сидячи біля каміна, вона просила когось, хто вмів читати, почитати їй житія святих з маленьких брошурок, які вона зберігала у себе. Коли було дуже холодно, паломники, бачачи її роззутою, просили її підкинути дров у камін. Тоді вона скрикувала довгим “Не-е-е-ет” – цей скрик досі стоїть у вухах паломників, і вони зі сльозами розчулення повторюють його.

Софія прийшла в монастир у віці 44 років. Щоб нікого не бентежити своєю красою, вона мазала обличчя сажею і кіптявою з казанків. Вона брала запалене вугілля без щипців голими руками.

Її їжа завжди була пісною. Паприка і цибуля-порей, запечені в попелі, трохи маринованих зелених запліснявілих помідорів і інколи в скоромні дні трохи солоної риби. Для себе вона не готувала. Тільки коли чекала на відвідувачів, вона відправляла жінок варити квасолю або макарони, з маслом або без, і скільки б не засипали в каструлю, їжі виходило рівно стільки порцій, скільки було потрібно. Усім подорожнім і паломникам вона варила каву. Вона ніколи не мила турку, і та завжди була покрита кавовою гущею, але вона нікому не дозволяла її мити. Та ніхто ніколи й не гребував цією туркою, хоч би якою брудною вона здавалася.

Вона збирала дикі трави, гриби і мох і їла все це сирим, рясно посипавши сіллю. По суботах і неділях вона додавала в їжу ложку олії. Іноді вона відкривала рибні консерви і їла їх за кілька днів, коли вони покриються на палець цвіллю. Вона клала їжу в мідну посудину і їла після того, як вона позеленіє від цвілі, так що здавалося, що вона неодмінно отруїться і помре. Вона варила листя і папороть. Вона не очищала виноград від мурах і не викидала гнилі ягоди. І після такої їжі з нею ніколи не траплялося нічого поганого. Вона завжди була вдячна Господу і з глибокою радістю говорила: “Возраділо серце моє”.

Ніколи не було такого, щоб вона зачепила або засмутила когось. Коли вона розуміла, що хтось був у скрутному становищі через гріхи, що мучать його, вона з розумінням підходила до такої людини. Вона кілька разів заговорювала з нею, ніби закликаючи таємно від усіх, і знову віддалялася. Та людина розуміла це і йшла за нею. Тоді вони вдвох сідали так, щоб їх не бачили і не чули інші, і вона, не даючи їй розкрити гріх або проблему, спочатку втішала, а потім наставляла корисними для душі й сповненими любові словами Господніми. Часом вона говорила: “Вони прийшли до Богородиці чорними, а йдуть білими”.

Особливо дбала вона про незаміжніх дівчат, яким трапилося збитися зі шляху. Вона збирала їх навколо себе і напоумляла краще за матір. Вона говорила їм не розповідати більше про своє падіння і дбала про те, щоб видати їх заміж, постачаючи їм посаг з того, що приносили їй люди. “Богородиця не втратить вас”, – додавала вона.

Сама Софія жила в повній убогості. Коли ставало зовсім важко жити у каміні, вона піднімалася на верхній поверх у келію під номером 1. Там у неї були листя і солома, на які вона лягала. Але цікавість людська добралася і сюди. І що вона виявила? Під соломою лежали гострі камені. Під час окупації під соломою вона ховала олію або іншу харчі й роздавала їх у притаманний їй спосіб там, де була потреба.

Через її руки проходило багато грошей. Вона брала їх і залишала де доведеться: у кущах, під камінням, у ямах, у щілинах стін, під дерев’яними сходами, під черепицею. Але щойно в них з’являлася потреба, вона одразу ж їх знаходила і віддавала туди, де було необхідно.

Вона бачила багато спокусливих дій мирян, ченців і священиків, але ніколи нікого не засуджувала.

Студенти і віруюча молодь, простий люд і воєначальники, черниці та ігумені, високі за званням і смиренні священики і ченці, навіть з Єрусалима і Франції, – всі вони приходили побачити цей “скелет” і почути слова Божі. Дехто навіть записував за тією, кого деякі дурні й недалекі селяни називали по-понтійськи “палала” (божевільна) і навіть “Софія-дурнуля”, і над якою сміялися.

Усе це вона розуміла, але нічого не говорила. Мова її завжди була ласкавою, навіть якщо її погляд був серйозним і глибоким. Її зовнішність багатьох лякала. Улюбленою її фразою було: “Майте багато терпіння, багато терпіння”. Вона говорила і повторювала цю фразу, бо все її життя було терпінням і суворим подвигом заради Христа.

Незадовго до своєї смерті Софія весь час повторювала: “Я піду, а через деякий час на батьківщину прийде велика біда”. Коли відбулися кіпрські події, її учні зрозуміли це пророцтво.

На відспівуванні був ігумен монастиря архімандрит Нектарій, а похоронне слово виголосив отець Хризостом Аваянос, розпочавши з вірша “Прийнявши хрест… вчила ти нехтувати плотью… належати ж за душею, річчю безсмертною” – з тропаря преподобним жонам. Він несподівано опинився в обителі – за божественним наклепом, разом з отцем Григорієм Хаджиніколау, але ж йому ніхто нічого не повідомляв. Від імені клісуритів виголосив промову і вчитель Георгій Галіцас. Товариство клісуритів надіслало гроші на сорокоуст і на поминання протягом року з її племінником Ісааком Саулідісом.

8 років потому – 1982 року – знайшли її мощі: все пахло базиліком, і ці пахощі зберігалися кілька днів. Інші бачили сяйво, що піднімається до небес.

Серед зарослих хрестів древніх отців за вівтарем храму святого Іоанна Предтечі стояв мармуровий надгробок. На мармурі під хрестом був висічений напис:

“Софія Хотокуріду, черниця святої обителі Богородиці, померла 06.05.1974 у віці 88 років”.

У важкі часи Христос являє таких людей, про яких одразу й не скажеш, що вони можуть утримати народ у вірі…

Її мощі зберігаються з благоговінням. Багато хто як великий скарб зберігає також шматочок її лахміття. У деяких є частинки її мощей. Її хустку зберігає її вірна учениця, і ця хустка творить чудеса – особливо для безплідних і вагітних жінок. Це шматок чорної старої і рваної тканини, що виділяє пахощі, то слабкі і ледь помітні, то сильні і дивовижні.