Преподобна Досифея затворниця, Київська

1721 року в родині рязанських дворян Тяпкіних народилась дочка, яку охрестили Дариною. Коли дівчинці виповнилось два роки, вона разом з батьками побувала у Вознесенському монастирі в Москві, де несла монаший подвиг її бабуся стариця Порфирія. Коли бабуся познайомилась із своєю маленькою онукою, то прикипіла до неї всім серцем і всією душею та вмовила батьків залишити дівчинку в монастирі під її опікою. З раннього дитинства дівчинка навчалася смирення і порядку. У дев’ятирічному віці батьки забрали її з обителі, та виявилося, що за ці роки Дарина стала справжньою монахинею, вона ніяк не могла сприйняти домашньої розкоші, легковажності й суєти. Але рідні її не розуміли і навіть насміхались, та юна подвижниця уваги на це не звертала, тільки молилась ночами Богу і чекала зручного моменту, щоб  назавжди покинути батьківську оселю.

…Ось ліс закінчився – далі широка дорога. Залишилось тільки вибрати місце для чернечого подвигу – Дарина іде у Вознесенський монастир. Але прийшовши туди, вона зрозуміла, що це не те місце, де їй можна подвизатись у пості й молитві, – рідні будуть шукати в першу чергу тут. Недовго думаючи, Дарина підстригла коротко волосся, купила на базарі чоловічу одежу і прийшла в Троїце-Сергієву Лавру, представившись селянином Досифеєм. Настоятель прийняв юнака в обитель послушником.

За промислом Божим молодий селянин у Сергієвій лаврі пробув три роки. Покинути стіни обителі змусили Досифея невпинні пошуки батьками зниклої доньки. Довго мандрувала Дарина і нарешті досягла своєї мети, увійшовши у ворота Києво-Печерської лаври. Сміливо звернувшись до настоятеля лаври архімандрита Іларіона (Негребецького), вона під виглядом юнака просила прийняти його. Там наважується стати послідовником преподобного Антонія Печерського. Оселившись за Києвом, на Китай-горі, багато років прожила в печері, проводячи життя в суворому пості, мовчанні й безперервній молитві. Хліб і воду затворнику приносив старець Китаєвої пустині. Коли наставав Великий піст, Досифей закривався в печері наглухо і виходив тільки вночі, щоб набрати моху і корінців, якими харчувався тоді.

Але немає нічого тайного, що б не стало явним. Як не ховався названий юнак від людської слави, як не закривався у своїй печері – слава про подвижника розійшлась далеко за околицями Києва. Дуже багато народу почало стікатись на Китай-гору до старця, але Досифей ніколи не виходив з печери. Благословення і врозумлення люди могли отримати від нього через маленьке віконце біля входу. І от знову ж, за промислом Божим, через двадцять років після того як Досифей пішов у затвор, біля віконечка побачив свою рідну сестру. Вона прийшла до старця і почала розповідати про сімейні нещастя, про зниклу сестру, про самотність і відчай. Подвижник, не показуючи обличчя, заспокоїв її і сказав, що вона, навпаки, повинна радіти за зниклу безвісти, бо та пішла заради Господа.

За деякий час Досифей переселився в Лавру. Проживши  чотири роки в Дальніх печерах, був змушений повернутись у Китаєву пустинь через безперервний потік людей до нього, який не давав можливості усамітнення.

Передчуваючи свій відхід до Господа, старець вийшов із затвору, обійшов усі китаєвські келії, просячи прощення в монахів, і знову замкнувся у своїй печерці. На ранок 25 вересня (ст. ст.) 1776 р. послушник не зміг достукатись до старця, зібрав братію. А коли відчинили двері, то зрозуміли, що душа його відлетіла до Господа. У руках подвижника був сувій з написом: «Тіло моє вже приготоване до переходу у життя вічне; молю вас, браття, не торкаючись поховайте його за загальним уставом».

І тільки після смерті Досифея, за велінням Божим, його сестра другий раз приїхала в Київ, і довідавшись, що вже немає старця в живих, почала цікавитись його життям. Уважно роздивившись портрет, виявила в затворнику Досифеєві свою рідну сестру Дарію, яка багато років тому заблудилась у лісі й зникла…

До сьогодні на могилу стариці на Китаєвій горі, що неподалік Києва, їдуть люди, сподіваючись на зцілення, врозумлення і молитовне заступництво благодатної подвижниці.