Праведний Димитрій Горський 011288
Житія святих,  Грудень

Праведний Димитрій Горський

Місяця грудня на 15-й день

Народився 1740 року. Його батько, селянин Ігнатій, жив у слободі Осинівській Старобільського повіту Харківської губернії, на парафії Миколаївської церкви села Закаменки (нині селище Новопсков Луганської області), і промишляв ткацтвом. Дмитро також вивчився ремеслу батька, одружився, і залишився жити на тому ж місці.
Незважаючи на похилий вік, Ігнатій вів нетверезий спосіб життя, нерідко промотував спільний із сином заробіток, що часто слугувало приводом для взаємних сварок. Одного разу, повернувшись втомленим додому з польових робіт, Димитрій застав свого батька нетверезим. Маючи буйну вдачу, Ігнатій почав дошкуляти синові, що й послужило початком сварки. Розгнівавшись, Димитрій рукою вдарив батька. Одразу ж схаменувшись, він вискочив з дому. З цього моменту його душею оволоділа сильна скорбота про скоєне.

Дочекавшись недільного богослужіння, Димитрій поспішив до храму. Після служби він розповів парафіяльному священику про свою скорботу. Той порадив випросити прощення в батьків і згладити свій гріх постом. Повернувшись додому, він упав у ноги батькові і, обливаючись сльозами, каявся і просив вибачення. Протверезілий Ігнатій охоче пробачив сина. Але ні піст, ні покаяння не повернули Димитрію душевної тиші. Він ставав дедалі задумливішим, дедалі менше спілкувався з ріднею. Проводячи ночі без сну, незабаром він став схожий на тінь. Родичі вирішили, що на нього “навели порчу”. Випробувавши різні методи народної медицини і не отримавши результатів, вони залишили Димитрія в спокої.

Незабаром помер батько, недовго прожила і дружина Димитрія. Залишившись жити з дочкою, він був повністю наданий собі. Вільний час присвятив слізній молитві та каяттю у своєму гріху.

Одного разу навесні пішов до Києво-Печерської Лаври, щоб у святинь і київських старців знайти спокій своїй змученій душі. Прийшовши до Лаври, охоплений побожним жахом, Димитрій застиг біля порога Великої Успенської церкви. Журячись про свій гріх, у глибині душі він думав, що Ангел Божий, який стоїть на сторожі храму, не допустить до нього такого великого грішника. Довго він стояв занурений у свої думки, не наважуючись переступити поріг храму, доки не відчув на плечі чиюсь руку і, озирнувшись, побачив сліпого схимника – прозорливця Вассіана. Взявши Димитрія за руку, старець сказав йому: “Хіба ти не знаєш, що Христос за грішників помер?!” і ввів його в храм. Вражений красою храму і лаврського співу, Димитрій поринув у слізну молитву. Наступного дня він сповідався ієромонаху-духівникові, який, вислухавши сповідь, пояснив усю тяжкість вчинку Димитрія, наклав на нього епітимію і благословив причаститися святих Христових Таїн. Прийнявши Святе Причастя, Димитрій нарешті отримав довгоочікуваний душевний мир. Помолившись у лаврі та вклонившись мощам святих, він повернувся додому.

Повернувшись із Києва, продовжив звичайний перебіг свого життя, трудячись і відвідуючи богослужіння. Так минуло багато років.

Одного разу, перебуваючи на службі в церкві, Димитрій почув за читанням Євангелія слова: “Коли ж дівоча рука твоя спокушає тебе, то відріж її та відкинь від себе” (Мф. 5:30). Ці слова розпалили в його душі стару скорботу. У своїй простоті він вирішив відсікти собі праву руку, якою згрішив проти батька. Одного раннього ранку, приготувавши сокиру, він вдарив себе і перерубав кістку нижче ліктя, хоча й не відсік руки повністю. Стікаючи кров’ю, він повернувся в будинок і багато днів пролежав у гарячці. Як засвідчив сам старець Димирій, під час забуття, в гарячці, йому було видіння. Після побаченого він докорінно змінив спосіб життя.

Димитрій продав своє майно, роздавши частину жебракам, а частину залишивши своїй дочці. Коли він залишив рідну домівку, йому було 42 роки. Спочатку він вирушив у паломництво на рік, поклоняючись святиням і розмовляючи з духовними людьми: священиками, ченцями, старцями. Після повернення у своє село, оселився на правому крутому березі річки Айдар, за пів півверсти від села Закаменки і слободи Осикової, в уступах глинистої гори. Тут він викопав землянку і оселився в ній для звершення подвигів посту і молитви. Пустельна місцевість знаходилася на гірській височині, від якої він отримав згодом прізвисько – Горський. Тут, у келійній безмовності, він продовжував свій молитовний подвиг. Ніч проводячи за читанням Псалтиря, вдень він трудиться на невеликому городі, влаштованому біля його келії. Згодом рука його зрослася, але сильна травма назавжди позбавила його можливості нею користуватися. Під час роботи Ісусова молитва не покидала його вуст. Келія його була проста у своєму оздобленні: у святому кутку, перед іконами Пресвятої Богородиці та святителя Димитрія Ростовського, постійно жевріла лампада і горіли свічки; ложе його було з хмизу, ніколи нічим не застелялося; біля узголів’я замість подушки лежав камінь. Взимку, поверх легкого одягу, він носив довгу суконну сувійку.

Подвижник вів дуже суворе і пісне життя. Зазвичай його їжею були овочі з городу і сухарі, які приносили односельці. Згодом, біля гори забило джерело, яке місцеві жителі називали Димитровським і вважали його цілющим.

Зображень Димитрія Горського не збереглося, але дійшов його опис: високий на зріст, сухий і тонкий тілом, до старості мав він прямий стан; довгасте його обличчя обрамляло білосніжне волосся і борода, яка доходила до пояса; приємна усмішка пожвавлювала його добре і привітне обличчя, яке мало відбиток постійного смутку; очі його були сірого кольору, швидкі і проникливі.

Пішовши від світу, старець не покинув храм Божий. Він постійно відвідував усі богослужіння в Микільському храмі села Закаменки. За спогадами сучасників, ідучи до церкви, зберігав суворе мовчання, ніколи не відповідав на запитання односельців, які зустрічалися. У храмі завжди ставав у найзатишнішому місці, і на кожній літургії сповідався і причащався святих Христових Таїн. Після богослужіння, взявши просфору, віддалявся у свою пустинь.

Чутка про подвижника скоро облетіла всі околиці, і до печерки Димитрія потягнувся народ. Спочатку він приймав відвідувачів неохоче, але потім, за порадою духівника, вирішив не відмовляти людям, які приходять до нього по допомогу. Згодом місця перед келією старця стало не вистачати для всіх охочих послухати його. Тому Димитрій для зручності тих, хто слухає, і щоб не порушувати тишу своєї пустельної келії, для спілкування з тими, хто приходить, обрав зручне місце на вершині гори, куди піднімався з печерки вранці та ввечері. Сидячи на дикому камені, що лежав там, він вислуховував своїх відвідувачів і давав поради духовної мудрості.

Поради старця були прості й нехитрі, але сповнені життєвої мудрості та християнської чесноти. Він навчав, що потрібно старанно відвідувати храм Божий, шанувати воскресіння і святкові дні, не лихословити, утримуватися від пияцтва і нечистоти, бути милосердним до жебраків і непам’ятозлобним до ворогів. Але найчастіше наставляв батьків, щоб вони не дратували своїх дітей несправедливістю, а дітей – поважати і слухатися в усьому батьків. Як на живий приклад подібного злочину подвижник вказував на самого себе, розповідаючи сумну історію свого проступку проти батька, показуючи при цьому свою всохлу руку. Гірко плачучи Димитрій просив тих, хто приходив, не наслідувати його злочину; взаємно плакали і його слухачі, слухаючи його настанови. Для простих селян праведний Димитрій явив себе доблесним виконавцем заповідей Христових, викривачем тих беззаконь, які коїлися в селах, правилом віри і образом лагідності, наставником істинного благочестя.

Простий народ ніс до келії старця сухарі або хліб, хто сорочку, а хто олію і свічки. Усе це з любов’ю приймав подвижник і більшу частину принесеного роздавав нужденним, собі ж залишав лише найнеобхідніше, та й те, що гірше. Але грошей він не приймав, навіть не торкався до них, пам’ятаючи, що через них сталася його сварка з батьком. Тим, хто приносив гроші, він радив роздавати їх жебракам або жертвувати в Закаменську церкву на свічки святителю Миколі, в ім’я якого вона освячена. Не у всіх приймав подвижник приношення: були випадки, коли, викриваючи таємний гріх відвідувача, зовсім відсилав його від себе. Особливою любов’ю старця користувалися діти: він завжди був добрий до них, намагався чимось почастувати й наставляв християнських істин.

Незважаючи на постійний піст, молитовні чування і подвиги пустинножительства, праведний Димитрій дожив до глибокої старості, провівши в затворі 46 років. На заході земного життя став рідко виходити до відвідувачів, віддаючись молитовній безмовності. Незадовго до преставлення подвижник захворів. Передчуваючи близькість смерті, Димитрій побажав причаститися. Священик Закаменської церкви прийняв його передсмертну сповідь і напучував його святими Христовими Тайнами. Незабаром, у присутності одного лише таємного свого друга, Петра Назарцева, святий віддав дух свій у руки Богові, в ніч на 15 грудня 1828 року, на 89 році життя.