Мучениця Анна Шашкіна

Місяця квітня на 28-й день.

Мучениця Анна народилася 13 лютого 1888 року в селі Пігаскіно Пошехонського повіту Ярославської губернії в сім’ї селянина Василя Шашкіна. Закінчивши сільську школу, Анна жила разом із батьками і з часом мала намір вступити в монастир. Вона часто їздила до Павло-Обнорського монастиря, що був у Вологодській губернії, до його настоятеля архімандрита Никона (Чулкова), до якого за порадою і молитовною допомогою зверталося тоді багато тих, хто шукав порятунку; серед них було багато жінок і дівчат, і батько Никон згодом заснував із них чернечу громаду в селі Захарове, яка через гоніння на Церкву, що розпочалися, існувала спочатку під виглядом сільськогосподарської артілі, а потім комуни. Як раніше Павло-Обнорський монастир, так тепер, після його закриття безбожниками, чернечу громаду в Захарові стали відвідувати віряни, зустрічаючись тут з архімандритом Никоном.
У середині тридцятих років із заслань і ув’язнення почали повертатися священики, заарештовані в 1929-1931 роках, і починали знову служити в храмах; тим часом обновленці, які захопили за цей час за підтримки влади православні храми, ледве утримували їх, не маючи пастви. І тоді вони знову закликали радянську владу і НКВС до сприяння в боротьбі проти Православної Церкви.
На початку 1936 року обновленці міста Пошехонье-Володарська писали владі: “Через обставини, що вкрай ускладнилися… з боку тихоновської громади при Успенській церкві міста Пошехонье-Володарська, що виражаються… у відкритій боротьбі з обновленською орієнтацією… Вони… відкрито засуджують храм, як єретичний…
У тихонівців дуже часто бувають нелегальні збори. 7 січня 1936 року Смирнов Олексій Євграфович, як головний керівник тихоновської громади, ввечері зібрав у себе гостей, близько двадцяти п’яти осіб, зокрема був Петро Богородський, ігуменя Леоніда, багато колишніх черниць та інші особи, і закінчився цей бенкет далеко за північ. А чому це не може бути нелегальним зібранням? Адже це невідомо нам, про що вони вели бесіду.
Крім цього, користуючись припливом святочних святкувань, наклеп і навушництво пішли в усі села даного району із закликом до… бойкотування всіма силами всіх обновленських служителів культу; спокушаючи темні сили вірою у святість Бога лише тихоновщини… близько все це бачачи, як гніздо ворожнечі і нелегальності, просимо вас передати нам наш храм, щоб уникнути наслідків, а так само небажання мати таких сусідів, де, крім релігійних цілей, переслідуються залишки колишніх царських звичок…
А тому ще раз переконливо просимо вас… щоб уникнути всіх наслідків не тільки за наш храм, а й за район, припинити докорінно розвиток цього гнізда нелегальності та передати храм нам, обновленцям”.

Наприкінці 1936 року, ще до одержання наказу про масові арешти, співробітники Ярославського НКВС розпочали арешти духовенства і вірян в області. 10 січня 1937 року Ганну Василівну Шашкіну викликали на допит, і слідчий запитав її, чи правда, що вона збирала підписи мешканців, які хотіли належати до тихонівської громади. Ганна Василівна пояснила, що 1935 року помер син її брата, і парафіяльний їхній священик Петро Богородський відмовився брати участь у його похованні, зазначивши, що мешканці цього села не належать до православної громади, і нехай вони спершу визначаться: до православного храму чи до обновленців ходитимуть, чи до обновленців; тоді вона взялася зібрати підписи мешканців – тих, хто вважає себе православними.
– А ви до якої орієнтації належите? – запитав її слідчий.
– Я особисто належу до тихонівської орієнтації.
– Чому ж тоді Богородський вимагав підписів за тихонівську громаду від усього вашого села?
– Я цього пояснити не можу.
Наступного разу слідчий викликав Ганну Василівну на допит 20 лютого і став докоряти в замиканнях, тим часом як відомо, що вона знайома зі старостою храму Олексієм Євграфовичем Смирновим, який давав їй читати книжку Сергія Нілуса “Протоколи сіонських мудреців”, і слідчий одразу ж на допиті пред’явив цю книжку.
– Чому ви приховували від слідства відомості про книгу Нілуса і контрреволюційні міркування по суті її змісту?
– Я приховувала про книгу Нілуса “Протоколи сіонських мудреців” тому, що не хотіла видати Смирнова, який суворо наказував, щоб ми ніколи нікому нічого про це не говорили.
– Отже, ви знали, що книга “Протоколи сіонських мудреців” є контрреволюційною книжкою, тому й приховували знайомство з нею від слідства?
– Мені Смирнов говорив, що книга ця заборонена, але чому, не сказав.
– У зв’язку з переписом населення СРСР, серед населення міста поширювали контрреволюційні провокаційні чутки, які випливають зі змісту книжки “Протоколи сіонських мудреців” і ваших міркувань про прихід антихриста, про друк і так далі. Ці чутки поширювали ви з метою зриву заходів радянської влади з перепису. Підтверджуєте ви це?
– Ні, це я заперечую, жодних контрреволюційних провокаційних чуток я не поширювала і про ці чутки нічого не чула.
Викликавши наступного разу на допит Анну Василівну, слідчий став домагатися від неї, щоб вона сказала, як давно вона чула про архімандрита Никона і від кого, але вона на це запитання відповідати відмовилася.

4 березня 1937 року слідчий знову викликав її на допит і знову став запитувати про отця Никона: як давно і як близько вона була з ним знайома, але і цього разу вона нічого не відповіла, і того самого дня слідчий оголосив їй, що її заарештовано як підозрювану.
18 березня слідчий знову викликав Ганну Василівну на допит і заявив:
– Вам пред’явлено постанову про притягнення вас як обвинуваченої у злочині, передбаченому статтею 58-ю. Обставини злочину викладені в підписаній вами постанові. Визнаєте ви себе винною в цьому?
– Визнаю, що зі Смирновим я зв’язок мала, кілька разів відвідувала його будинок, а також часто разом ходили до… церкви. Книгу Сергія Нілуса “Протоколи сіонських мудреців” я у Смирнова бачила, її читала Гудкова, яка мені розповідала її зміст, але контрреволюційних чуток я серед населення не поширювала. Жодних питань про війну, про перемогу фашизму, про відновлення в СРСР капіталістичного ладу тощо ми зі Смирновим і Гудковою не обговорювали. Богородського я знаю як священика, і, справді, за його завданням я збирала підписи за тихонівську церкву, але нікого не залякувала, підписувалися всі добровільно… Архімандрита Павловського монастиря Никона я знаю. Бувала кілька разів у нього в монастирі, коли ще він був відкритий. У 1924 році Никон був у місті Пошехоньє-Володарську, був у нашому домі, а після закриття монастиря я з ним зв’язку не маю і де він, не знаю.
– Скільки часу ви жили в Никонівській “комуні”?
– Я членом Никонівської “комуни” не була, але в “комуні” була кілька разів.
– А навіщо ви “комуну” відвідували?
На це запитання Ганна Василівна відповідати відмовилася.
– Ви знали, що Никонівська “комуна”, по суті, була нелегальним монастирем, організованим для боротьби з радянською владою?
Анна Василівна і на це запитання відповідати відмовилася.
– Кого ви відвідували з членів “комуни”?
– У “комуні” я зупинялася у завідувачки, Ганни Олександрівни Соловйової.
– Звідки вам відома Соловйова?
– Соловйову я знала через її тітку, черницю Таїсію. Крім того, Соловйова, коли бувала в місті, зупинялася в мене.

– Маючи зв’язок із керівницею “комуни”, ви не могли не знати цілей і завдань цієї “комуни”. Слідство вимагає від вас відвертих свідчень.
Ганна Василівна відмовилася відповідати на це запитання.
3 квітня відбувся останній допит, під час якого слідчий знову спробував дізнатися в Ганни Василівни, що вона знає про місце, де перебуває архімандрит Никон.
– Зв’язку з архімандритом Никоном я не маю і де він перебуває нині, не знаю, – відповіла Ганна Василівна.
– А навіщо і до кого ви їздили восени 1936 року в Тутаївський район?
– Восени 1936 року я дійсно їздила в… гості до своєї знайомої на ім’я Євдокія… прізвище її я не знаю. Була в неї три дні.
– А як ви знайомі з Євдокією?
– Я з Євдокією знайома давно. Коли раніше ходила в Тутаїв, то зупинялася в неї ночувати, і вона, коли бувала в місті, теж ночувала в мене.
– Як же ви не знаєте її прізвища?
– Прізвища її я дійсно не знаю, і не знаю, чим вона займається.
– Ви явно брешете. Ви в Тутаївський район їздили з метою відвідування архімандрита Никона, який переховується від покарання і проводить активну контрреволюційну роботу. Вимагаю від вас відвертих свідчень.
– Ні, в архімандрита Никона я не була і де він переховується, не знаю.
– За що був розстріляний ваш дядько, Олександр Федорович Шашкін, і сидів його син, Василь Олександрович Шашкін?
– Мій дядько, дійсно, 1918 року був розстріляний, але за що, я не знаю. Також не знаю, за що сидів його син, до революції він був урядником.
15 серпня 1937 року Особлива Нарада при НКВС засудила Ганну Василівну до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі, і її відправили з першим етапом у Північно-Східні табори НКВС. Ганна Василівна Шашкіна померла 11 травня 1940 року в лікарні окремого табірного пункту Милга в одному з Північно-Східних таборів НКВС, і її було поховано в невідомій могилі.