Мученики Атоній, Іоан та Євстафій, що у Литві постраждали

Місяця квітня на 14-й день

Ці святі мученики були із града литовського Вільна, за нечестивим тоді звичаєм — поклонники вогню, як же й інші краю того люди. Антоній-бо та Іоан братами були по крові, з усієї душі християнське благочестя полюбили. Коли Несор до Литви прийшов, від нього божественне прийняли хрещення, у ньому ж старший літами Іоаном наречений був, а той, що по ньому, — Антонієм іменований. І провадили після хрещення життя, як християнам годилося. Служили ж князю литовському Ольґерду і таїли перед ним християнську свою віру, проте не змогли втаїти, бо відрізнялися від інших зміненим уставом свого життя і звичаю. Не хотіли-бо вже на інших бути подібними, стригти так голову і бороду, як же нечестиві обстригали, ані їсти в пісні дні м’ясо, ані щось інше нечестиве, християнству супротивне, чинити. І спитав їх якось князь, чому не дотримуються литовських давніх законів. Визнали сміливо себе християнами. Князь же примушував їх, аби відреклися християнства й скуштували покладеного перед ними на трапезі м’яса. Але вони твердо стояли у християнській вірі, м’яса не хотіли скуштувати, бо тоді день був пісний. Звелів тому князь замкнути їх у в’язниці похмурій, в яку ж вони із веселістю, не як до темниці, але як на царювання, ішли, радіючи й дякуючи Богові, бо сподобилися за ім’я Його святе страждати. Коли пробули вони в темниці рік один, змалодушив Іоан, втомився від темничної скрути і мук забоявся — послав до князя прохання, щоб звільнив його з ув’язнення, обіцяв всі накази його виконати. Князь же радий був, звелів відпустити обох і до попередньої служби повернув їх. Іоан-бо зовні уподібнювався до нечестивих, чинячи за звичаями їхніми і виконуючи волю княжу, всередині в серці своєму християнства дотримувався, таємно молячись до Христа Бога, Його ж явно, через страх перед муками, не смів визнавати. Антоній же анітрохи не змінив християнського свого звичаю, але відкрито робив те, що істинному християнинові робити випадає, а Іоанові докоряв через його малодушність і боязливість і переконував його всіляко, аби прийшов до покаяння і не боявся мук, знову щоб визнав Христа відкрито. Нечестиві ж бачили Іоана, старшого брата, що у всьому підкорявся князеві, на Антонієві діла не зважали. У якийсь час, коли, як звично, обидва брати Іоан і Антоній перед князем стояли, Іоан їв дане йому м’ясо, хоч пісний день був, блаженний же Антоній не хотів скуштувати, визнаючи себе християнином, — знову через те, велінням княжим, у темниці його замкнули. А Іоана зневажали всі: християни не любили як відступника, нечестиві докоряли як непостійному, який ані батьківської давньої не зберіг віри, ані тої, що пізніше захотів, християнської, не зберіг цілою. Отямився Іоан і у своєму падінні почав каятися зі сльозами і, підійшовши до вищезгаданого пресвітера Нестора, просив його, щоб заступником за нього був до брата, аби простив йому гріх його і в спільноту свою щоб прийняв. Те чувши від пресвітера, Антоній відповів: «Не може бути в мене з ним ніякого єднання, поки спершу відкрито не визнає Христа і християнської віри. Коли ж те зробить, тоді все для нас буде спільним». Іоан же справді каявся, слова братові з любов’ю прийняв і шукав зручного часу, коли б міг відкрито християнське визнати благочестя. Одного дня, коли князь у лазні мився, прислуговував йому Іоан і, бачивши зручний час, набрався сміливости й християнином себе перед князем визнав без страху. Князь же, тому що сам був тоді в лазні, нічого не посмів там йому зробити ані не показав свого на нього гніву. Потім, коли при багатьох уже, що перед князем стояли, Іоан велегласно християнином себе назвав, зразу, велінням княжим, був схоплений, і всі, що там були, немилостиво руками й палицями довго били його і в темницю вкинули. Те бачивши, святий Антоній невимовної радости сповнився, і перебували обидва в темниці, славлячи Бога, де ж і пречистих життєтворних Христових Таїнств від вищеназваного єрея причастилися. Через декілька років святого мученика Антонія засудили на смерть безчесну, наче злодія, на дереві мав бути повішений. Коли йому звечора про те сповістили, цілу ніч ту без сну перебував, хвалячи Бога, і молячись, й утверджуючи брата до безстрашного за Христа страждання. Переконував, аби пильнувався першого падіння і пророчо передбачав йому: «Після моєї, — казав, — кончини, і ти, брате, не через довгий час, такою ж маєш кончиною до Христа перейти». Коли світав день, причастилися обидва божественних і життєтворних Тіла і Крові Христових, і близько обідньої години вивели святого мученика Христового Антонія з темниці і на дубі велінням княжим повісили в 14-ий день січня. І так непереможний Христовий воїн святу свою й непорочну душу передав у руки Христа, Бога свого, Його ж полюбив. Святий же мученик Іоан залишений був у темниці, сподівалися-бо нечестиві звабити його і від християнської віри відвернути. Але коли бачили його незмінного у святій вірі і сміливого, що і в темниці Христа проповідував, на таку ж смерть, як же і брата його раніше, засудили — у той же рік задушенням заморили, на тому ж повісивши дубі місяця квітня у двадцять четвертий день. Так і цей страстотерпець, подвиг мученицький закінчивши, пішов до подвигоположника Христа, за Нього ж добре подвизався. Тіла ж їхні святі, Антонія та Іоана, разом на одному місці вірні чесно поховали.

Після них страждав блаженний Євстафій, він юний був літами, але доблестю багатьох перевищував, гарний був з лиця, гарніший же душею і розумом. Пізнав-бо істинного Бога, відкинув безбожжя нечестивих, полюбивши Христа, прийшов до вищезгаданого пресвітера Нестора, про святу віру в нього повчившись, прийняв Божественне хрещення і відтоді богоугодно у християнстві перебував, як же доброму годиться християнинові, чисте провадив життя в пості і молитві, всілякі здійснював доброчинства. Служив і він Ольґердові-князю. Одного разу, коли роздивлявся князь на князювання своє і звичаї землі своєї, стояв перед ним Євстафій, прислуговуючи йому. На нього ж поглянувши, князь бачив на голові його волосся — був же звичай у нечестивих, що вогню, як богові, поклонялися, обстригати часто голову і бороду, а блаженний юнак Євстафій, тому що відкинув нечестиву й безумну їхню віру і прийняв святе хрещення, відтоді зберіг волосся голови своєї непідстриженим. Те бачивши, князь спитав його: «Ти християнин?» І коли він християнином себе відкрито визнав, гнівом збісився князь і захотів святого відвернути від доброго його наміру. Спочатку м’ясо примушував його їсти. Той же не лише їсти, але навіть очима поглянути на нього не захотів, був-бо піст перед Різдвом Христовим і п’ятниця. Те бачивши, князь більше розпалився гнівом і спочатку палицями залізними звелів немилостиво бити юнака святого. Той же, битий без жалю, настільки мужньо терпів, що не лише не закричав, але навіть не застогнав ані сльози не випустив з очей, а більше дякував Богові, що сподобив його за ім’я Його святе страждати. Таке мужнє терпіння мученикове на більшу лють зрушило князя, і звелів воду студену (зима люта тоді налягла) лити в уста його. І посиніла плоть його від великої студені, проте зовсім не скорився святий князеві, щоб їсти м’ясо в час посту. Через те князь лютіших йому завдав мук: звелів поламати і роздробити кості ніг його, ступні, литки аж до колін, а волосся голови разом зі шкірою здерти, ніс же і вуха відрізати. У таких муках святий перебував три дні, проте, наче не відчуваючи болю, не бентежився ані знаку якогось суму на лиці своєму не виявляв, а й розмовляв любо з деякими християнами, які через страждання його плакали, і говорив до них: «Не плачте, брати, через мене, що земна ця хатина тіла мого ранами ламається, сподіваюся-бо прийняти від Христа, Бога нашого, хатину нерукотворну вічну на небесах». Після того бачив князь, що нічого не досягне, засудив мученика на смерть, звелів на тому ж повісити дубі, на якому того ж року перші два святі мученики Антоній та Іоан повішені були. Слуги ж, взявши його ледь живого, вели на смерть, а святий Євстафій, хоч і поламані зовсім мав стегна свої, і литки, і ступні, проте, допомогою Божою підкріплюваний, наче зовсім здоровий тілом і цілком не постраждав, ішов добре і швидко, не лише за тими, що вели його, але й випереджуючи їх. І коли прийшли до вищезгаданого дуба, катові слуги наклали мотузку на шию мученикову й повісили його. І так страждалець Христовий душу свою святу передав у руки Божі, місяця грудня в тринадцятий день. Тіло ж його чесне покинене було так висіти близько землі на поїдання звірам і кровожерним птахам, проте ні один звір чи птах не наблизився до нього — Бог його охороняв. Тоді через три дні цілим взяли його вірні й чесно поховали біля тіл мучеників, які раніше постраждали. Чудесно ж це було (Бог мучеників своїх прославляє), що після кончини їхньої ніхто із засуджених на дубі тому ані під ним померти не мав присуду, хоч місце ж те було призначене для покарань, на ньому всі достойні кару смертну приймали. Проте після страждання святих ні один там не був страчений. Через якийсь час, коли примножилися християни в тому граді і віра свята день за днем росла й міцніла, зібралися вірні і пішли просити князя, щоб дав їм те місце, на якому ж ті троє святих мучеників за Христа померли. Князь же схилився до прохання їхнього, Бог так влаштував, — дав їм прохане місце. Християни зрубали той дуб, збудували церкву в ім’я Пресвятої Тройці: Отця, і Сина, і Святого Духа, а там, де був дуб, божественний Престол влаштували і внесли в ту церкву мощі святих мучеників Христових Антонія, Іоана і Євстафія на славу Бога, у Тройці Святій славленого, Йому ж належить всіляка слава, честь і поклоніння нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

Тропарі, кондаки, молитви та величання