...
Мученик Миколай Варжанський 638a1c3ee6374398039057
Житія святих,  Серпень

Мученик Миколай Варжанський

Місяця серпня на 23-й день

Мученик Микола народився 25 листопада 1881 року в Овруцькому повіті Волинської губернії в сім’ї чиновника Георгія Варжанського. Як і багато вихідців із західних губерній Росії, які зазнали на собі всю витонченість впливу різного роду сект та інослав’я, Микола Юрійович усім серцем спрямувався до православ’я, розуміючи, що поза ним немає порятунку, і що якщо справою свого життя обирати служіння народу, то воно повинно бути пов’язане з проповіддю слова Христового. Тому він вступає до Духовної семінарії, а потім до Московської Духовної академії, яку закінчує 1907 року зі ступенем кандидата богослов’я.

1907 року Микола одружився з дівицею Зінаїдою, донькою протоієрея Неофіта Любимова, настоятеля Воскресенської церкви на Ваганьковському цвинтарі в Москві. Протоієрей Неофіт Любимов був відомим у Москві місіонером і проповідником і мав своє видавництво, що випускало місіонерську та апологетичну літературу. Спільні устремління зблизили згодом Миколу Юрійовича з його тестем протоієреєм Неофітом, а їхня місіонерська, просвітницька діяльність і сповідницький подвиг були увінчані мученицьким вінцем.
У 1908 році Миколу Юрійовича було призначено спочатку на посаду помічника протисектантського місіонера Московської єпархії, а потім – московського єпархіального місіонера. З 1911 року, не полишаючи місіонерської діяльності, він служив у канцелярії Святійшого Синоду; крім того, він викладав у Московській Духовній семінарії. У 1912 і в 1914 роках він був нагороджений орденами Станіслава і Анни 3-го ступеня.
На початку ХХ століття однією з найпоширеніших вад стало пияцтво, що поширилося особливо широко серед робітників. Пияцтво доводило людей до відчаю і самогубства, руйнувало сім’ю й основи держави, нищило віру й заглушало добре насіння, посіяне Господом у серцях людей. Як мужній воїн Христовий вступив Микола Юрійович у боротьбу з цим страшним пороком. Ним було організовано за Семенівською заставою в Лефортові, населеному в основному робітниками, Варнавинське товариство тверезості, яке мало своє приміщення і свій храм. Як лекторів Микола Юрійович запрошував відомих професорів, і лекції збирали до тисячі осіб. Незабаром ревний і самовідданий борець за душі людей – Микола Юрійович став добре відомим у середовищі робітників. Але що більше робітники, які звільнилися від пияцтва, прив’язувалися до мужнього місіонера, то сильніше ненавиділи його ті, хто був зацікавлений у поширенні цього пороку в народному середовищі.
За десять років невтомних місіонерських праць Миколою Юрійовичем було написано і видано близько сорока книг і брошур на теми, що стосуються боротьби із сектами, як старими, так і новими, подібними до толстовців. Микола Варжанський, наводячи приклади з творів Льва Толстого, переконливо показав, що Лев Толстой, по суті, пантеїст, який заперечує Бога Творця.
24 квітня 1917 року в приміщенні Варнавинського товариства тверезості за Семенівською заставою проходили лекції відомих місіонерів і професорів. Головою читань був Микола Юрійович, у президії сиділи відомі професори і священики. У залі були присутні близько тисячі слухачів – чоловіків і жінок, переважно робітників. Перед початком лекцій Микола Юрійович запропонував помолитися Богу, потім, звернувшись до присутніх, сказав: “Брати і сестри, зараз буде лекція професора Кузнєцова з питання об’єднання Церкви”.
Лектор, торкнувшись історії Російської Православної Церкви, закликав православних об’єднуватися навколо Церкви. Він говорив про об’єднання і новий суспільний лад, зауваживши, що він навряд чи народу принесе багато хорошого. Після доповіді почалися дебати і було багато промовців, деякі з яких вельми відверто висловлювали свої думки про події, що відбуваються. Іноді із залу лунали гучні протести, але щоразу Микола Юрійович вставав і вельми миролюбно намагався заспокоїти аудиторію.
Голова місцевої Ради робітничих і солдатських депутатів Степанов, присутній у залі, вирішив, що на читаннях проводять агітацію за повернення старого ладу, і послав за нарядом міліції. Під час промови четвертого оратора в зал увірвався озброєний наряд міліціонерів; наставивши револьвери на членів президії, вони закричали: “Ні з місця, вас заарештовано!” Степанов схопився на стіл і зачитав папір, що приміщення Варнавинського товариства тверезості реквізовано для культурно-просвітницьких цілей. У цей час пролунали крики: “Ідіть! Будуть стріляти!” У залі почалася паніка. Частина людей, тиснучи один одного, кинулася на сходи, але більшість перейшла до сусіднього будинкового храму і, опустившись на коліна, почала молитися. Варта, яка оточила заарештованих місіонера Варжанського і професора Кузнєцова, заявила їм, що вони проти лекції по суті нічого не мають, але вона відволікає народ від його головної справи – від революції. “Ви кличете народ у безпартійні церковні організації, – сказав один із них, – а народу потрібно займатися політикою. Коли Росія буде влаштована, тоді й можете це робити”.
Під час пояснення з вартою Варжанський і Кузнєцов помітили, що колишній державний лад перешкоджав свободі слова і Церкви, але, як це не дивно, це повторюється і тепер. “Ми ніякого насильства не чинимо”, – заперечили стражники, які щойно розігнали слухачів і тримали заарештованих під дулами револьверів. Незабаром усіх заарештованих було звільнено.

Під час Помісного Собору 1917 року Микола Юрійович виконував обов’язки діловода Відділу про зовнішню і внутрішню місію та про церковну дисципліну.
У жовтні 1917 року більшовики захопили Кремль. У ці дні вони обстріляли Микільські ворота, пошкодивши снарядами чудотворний образ святителя Миколая. 1 травня, яке нова влада зажадала святкувати як інтернаціональне свято, припало в 1918 році на Страсну середу. Влада повеліла закрити чудотворний образ святителя Миколая на Микільських воротах червоним полотнищем із написом “Хай живе першотравневе інтернаціональне свято!”. Але сталося диво – образ сам собою звільнився від червоного полотнища.
Микола Варжанський описав це у випущеному ним листку, що мав назву “Сказание о чудотворном образе святого Угодника Божого святителя Миколая над Микільськими воротами в Москве”. Згодом влада публікацію про це чудо поставила Миколі Юрійовичу в провину. У цьому листку він писав: “Всю ніч зі Страсного вівторка на Страсну середу Червону площу охороняли і ніхто не міг сюди підійти. Вранці в Страсну середу помітили, що повішене ціле червоне полотнище прорвалося так, що чудотворний образ Угодника Божого Миколи став видний для всіх і став, за зауваженням багатьох, незрівнянно світлішим, ніж був досі. Червоне полотнище почало рватися частинами, шматками, стрічками і впало зовсім. Спочатку хотіли пояснити, що полотнище розірване вітром, а потім було надруковано, що ніби полотнище повішено прорізане, хоча тисячі народу бачили, що воно було ціле, не прорізане. Як би не було, але Господь не попустив покриття багряницею чудотворних образів. Розлетілося червоне полотнище, яким прикрита була чудотворна ікона святого Угодника Миколая.
Врятував Чудотворець Миколай колись від татар, врятує і тепер, якщо тільки будемо старанно молитися йому й стоятимемо за святу Віру Православну і за святині наші навіть до смерті”.
31 травня 1918 року Микола Юрійович зайшов на квартиру протоієрея Іоанна Восторгова, де в цей час відбувався обшук і де були присутні деякі інші гості отця Іоанна, і був тут заарештований, а потім поміщений у Бутирську в’язницю. Ордер на його арешт був виписаний лише наступного дня.
Звинувачення Миколі Юрійовичу збиралися з публікацій газет, що виходили після Лютневої революції. Зокрема, в газеті “Вечірні новини” від 14 червня 1917 року було опубліковано таке повідомлення: “На одному з останніх засідань реквізиційної комісії при виконавчому комітеті московських громадських організацій обговорювали питання про реквізицію Варнавинського товариства, де на початку революції було заарештовано під час доповіді професора Духовної академії Кузнєцова. На засідання реквізиційної комісії було допущено депутацію від Варнавинського товариства на чолі з місіонером Варжанським, який представив свої міркування про неприпустимість реквізиції.
Прихильники реквізиції вказали, що Варнавинське товариство є осередком контрреволюції – місцем, звідки виходить відкрита погромна пропаганда, чому й наполягають на закритті товариства. Один із членів комісії пропонував перед вирішенням питання про реквізицію доручити комісії із забезпечення нового ладу перевірити заяви про погромну діяльність товариства. У результаті голосування питання про реквізицію Варнавинського товариства було вирішено негативно”.
На підставі цієї публікації слідчий ЧК вивів таке звинувачення Миколі Юрійовичу: “Реакціонер найчистішої води, веде завжди погромну і чорносотенну агітацію. Головним йому гніздом стало Варнавинське товариство тверезості”.
7 червня слідчий ЧК допитав Миколу Юрійовича. Відповідаючи на його запитання, сповідник сказав, що йому 37 років, що він є московським єпархіальним місіонером, сектознавцем. Після закінчення академії весь час займався сектознавством і проповідуванням православ’я. “Виступаючи з проповіддю, – сказав Микола Юрійович, – я ніколи не торкався політичних питань, за винятком тих пунктів, що стикаються з церковним життям. З Восторговим я познайомився ще будучи студентом, коли він був московським єпархіальним місіонером, цікавлячись релігійними питаннями. До яких політичних партій у цей час належав Восторгов, мене мало цікавило. Листівку “Сказание о чудотворном образе святого Угодника Божого святителя Миколая Чудотворця” редагував я. Видаючи листівку, я мав на меті інформаційний характер і підтримання релігійних почуттів у народі”.

Майже одразу після арешту Миколи Юрійовича до слідчої комісії почало звертатися безліч людей і організацій із проханням про його звільнення. До ЧК звернулися ректор і члени Правління Московської Духовної семінарії, Спілка церковнопарафіяльних громад, що об’єдналися при московській Преображенській, що в Преображенському, церкві, Рада об’єднаних парафій, Рада Варнавинського народного товариства тверезості. До цих численних прохань про звільнення невинного сповідника долучився і Патріарх Тихон. Але всім прохачам від імені членів слідчої групи ЧК Розмировича і Цейтліна була одна відповідь – відхилити. 14 серпня до Верховного Революційного Трибуналу звернулася дружина заарештованого, Зінаїда Неофітівна, з проханням надати їй особисте побачення з чоловіком, але їй у цьому було відмовлено.
20 червня слідчий ЧК Косарєв, який вів справу, запропонував усіх обвинувачених у справі, пов’язаних із протоієреєм Іоанном Восторговим, включно з Миколою Варжанським, розстріляти.
23 липня 1918 року Колегія слідчого відділу ЧК постановила: справу Варжанського припинити і здати в архів. 8 вересня слідча комісія звернулася до ВЦВК по дозвіл ліквідувати справи позасудовим порядком, і справа з відання Революційного трибуналу повернулася до ЧК. 3 грудня 1918 року Президія колегії відділу по боротьбі з контрреволюцією засудила Миколу Варжанського до розстрілу.
Майже одразу після арешту Миколи Юрійовича, 6 червня 1918 року, йому було надіслано до в’язниці ікону Божої Матері “Стягнення загиблих” із написом: “Усердно молимося за дорогих страстотерпців”. Дізнавшись, що засуджений до розстрілу, Микола Юрійович передав образ Божої Матері дружині, написавши на іншій його стороні: “Нехай збереже тебе і заступить Своїм Матір’яним Покровом Пречиста Заступниця Матір Світла. Молись, люба Зіночко, голубко моя, Богородиці, Вона покриє твоє вдівство раннє і сиріток. Прости мене, люба моя, і за мене молись”.
Миколу Юрійовича Варжанського розстріляли, а потім поховали на пустирі за огорожею Калитниковського кладовища в Москві. На могилі родичі встановили металевий хрест із написом, але згодом хрест було зламано, місце поховання втрачено.

Знайшли помилку