Кончина святителя Тихона, патріарха Московського

Місяця березня на 25-й день.

Василь Іванович Беллавін (майбутній патріарх Московський і всієї Русі) народився 19 січня 1865 року в селі Клин Торопецького повіту Псковської губернії, у благочестивій родині священика з патріархальним устроєм. Діти допомагали батькам у господарстві, ходили по худобу, всі вміли робити своїми руками.

У дев’ять років Василь вступає до Торопецького Духовного училища, а в 1878 році, після закінчення, залишає батьківський будинок, щоб продовжити освіту в Псковській семінарії. Василь був доброї вдачі, скромний і привітний, навчання давалося йому легко, і він радо допомагав однокурсникам, які прозвали його «архієреєм». Закінчивши семінарію одним із найкращих учнів, Василь успішно склав іспити до Петербурзької Духовної академії у 1884 році. І нове поважне прізвисько – “патріарх”, отримане ним від академічних друзів і виявилося провидцем, говорить про спосіб його життя в той час. У 1888 році закінчивши академію 23-річним кандидатом богослов’я, він повертається до Пскова і три роки викладає у рідній семінарії. У 26 років, після серйозних роздумів, він робить перший свій крок за Господом на хрест, схиливши волю під три високі чернечі обітниці – дівоцтва, злидні і послух. 14 грудня 1891 року він приймає постриг з ім’ям Тихін, на честь святителя Тихона Задонського, наступного дня його висвячують на ієродиякона, і незабаром – на ієромонаха.

1892 року о. Тихона переводять інспектором у Холмську Духовну семінарію, де він стає ректором у сані архімандрита. А 19 жовтня 1899 року в Свято-Троїцькому соборі Олександро-Невської Лаври відбулася хіротонія його на єпископа Люблінського з призначенням вікарієм Холмсько-Варшавської єпархії. Лише рік пробув святитель Тихон на своїй першій кафедрі, але коли прийшов указ про його переведення, місто наповнилося плачем – плакали православні, плакали уніати та католики, яких також було багато на Холмщині. Місто зібралося на вокзал проводити так мало у них послуживого, але так багато ними коханого архіпастиря. Народ силоміць намагався утримати від’їжджаючого владику, знявши поїздну обслугу, а багато хто й просто ляг на полотно залізниці, не даючи можливості відвезти від них дорогоцінну перлину – православного архієрея. І лише сердечне навернення самого владики заспокоїло народ. І такі проводи оточували святителя все його життя. Плакала православна Америка, де й досі його називають Апостолом Православ’я, де він протягом семи років мудро керував паствою: долаючи тисячі миль, відвідував важкодоступні та віддалені парафії, допомагав облаштовувати їхнє духовне життя, зводив нові храми, серед яких – величний Свято-Микольський. у Нью Йорку. Його паства в Америці зросла до чотирьохсот тисяч: росіяни та серби, греки та араби, звернені з уніатства словаки та русини, корінні жителі – креоли, індіанці, алеути та ескімоси.

Очолюючи протягом семи років стародавню Ярославську кафедру, після повернення з Америки, святитель Тихон верхи на коні, пішки чи човном добирався до глухих сіл, відвідував монастирі та повітові міста, приводив церковне життя у стан духовної згуртованості. З 1914 року по 1917 рік він керує Віленською та Литовською кафедрою. У Першу світову війну, коли німці були вже під стінами Вільно, він вивозить до Москви мощі Віленських мучеників, інші святині і, повернувшись у ще не зайняті ворогом землі, служить у переповнених храмах, обходить лазарети, благословляє і розмовляв з  військовими, що йдуть захищати Вітчизну.

Незадовго до своєї смерті святий Іоанн Кронштадтський в одній із розмов зі святителем Тихоном сказав йому: «Тепер, Владико, сідайте Ви на моє місце, а я піду відпочину». Через кілька років пророцтво старця збулося, коли митрополит Московський Тихон жеребом був обраний патріархом. У Росії був смутний час, і на Соборі Російської Православної Церкви, що відкрився 15 серпня 1917 року, було порушено питання про відновлення патріаршества на Русі. Думку народу у ньому висловили селяни: «У нас більше немає Царя, немає батька, якого ми любили; Синод любити неможливо, тому ми, селяни, хочемо патріарха».

Час був такий, коли все й усіх охопила тривога за майбутнє, коли ожила і розросталася злість і смертельний голод заглянув в обличчя трудовому люду, страх перед пограбуванням та насильством проник у будинки та храми. Передчуття загального хаосу, що насувається, і царства антихриста охопило Русь. І під грім гармат, під стрекотіння кулеметів поставляється Божою рукою на патріарший престол первосвятитель Тихон, щоб зійти на свою Голгофу і стати святим Патріархом-мучеником. Він горів у вогні духовної муки щогодини і мучився питаннями: «Доки можна поступатися безбожною владою?» Де грань, коли благо Церкви він зобов’язаний поставити вище за благополуччя свого народу, вище за людське життя, до того ж не своє, але життя вірних йому православних чад. Про своє життя, про своє майбутнє він уже зовсім не думав. Він сам був готовий на загибель щодня. «Нехай ім’я моє загине в історії, аби Церкві була користь», – говорив він, йдучи за своїм Божественним Учителем до кінця.

Як слізно плаче новий патріарх перед Господом за свій народ, Церква Божу: «Господи, сини Твої залишили Заповіт Твій, зруйнували жертовники Твої, стріляли по храмових та кремлівських святинях, били священиків Твоїх…» Він закликає людей очистити серця покаянням і молитвою , воскресити «за годину Великого відвідування Божого у нинішньому подвигу православного руського народу світлі незабутні справи благочестивих предків». Для піднесення у народі релігійного почуття з його благословенню влаштовувалися грандіозні хресні ходи, у яких незмінно брав участь найсвятіший. Безбоязно служив він у храмах Москви, Петрограда, Ярославля та інших міст, зміцнюючи духовну паству. Коли під приводом допомоги голодуючим була спроба розгрому Церкви, патріарх Тихон, благословивши жертвувати церковні цінності, виступив проти зазіхань на святині та народне надбання. В результаті він був заарештований і з 16 травня 1922 по червень 1923 перебував у ув’язненні. Влада не зломила святителя і була змушена випустити його, проте почала стежити за кожним його кроком. 12 червня 1919 року і 9 грудня 1923 року було здійснено спроби вбивства, при другому замаху мученицьки загинув келейник Святішого Яків Полозов. Незважаючи на гоніння, святитель Тихон продовжував приймати народ у Донському монастирі, де він самотньо жив, і люди йшли нескінченним потоком, приїжджаючи часто здалеку або пішки долаючи тисячі верст. Останній болісний рік свого життя він, переслідуваний і хворий, незмінно служив у недільні та святкові дні. 23 березня 1925 року він відправив останню Божественну літургію в церкві Великого Вознесіння, а у свято Благовіщення Пресвятої Богородиці спочив про Господа з молитвою на устах.

Прославлення святителя Тихона, патріарха Московського і всієї Русі, відбулося на Архієрейському Соборі  Православної Церкви 9 жовтня 1989 року, в день припинення апостола Іоанна Богослова, і багато хто бачив у цьому Промисл Божий. «Діти, кохайте одне одного! – каже в останній проповіді апостол Іван. – Це заповідь Господня, якщо дотримаєтьсяїї, то й досить».

В унісон звучать останні слова патріарха Тихона: «Чадця мої! Усі православні  люди! Усі християни! Тільки на камені зла  добром будується непорушна слава і велич нашої Святої Православної Церкви, і невловиме навіть для ворогів буде Святе ім’я її, чистота подвигу її чад і служителів. Слідуйте за Христом! Не зраджуйте Йому. Не піддавайтеся спокусі, не губіть у крові помсти і душу. Не будьте переможені злом. Перемагайте зло добром!

Минуло 67 років від дня смерті святителя Тихона, і Господь дарував Церкві святі його мощі на зміцнення її на важкі часи. Спочивають вони у великому соборі Донського монастиря.

Тропарі, кондаки, молитви та величання