З “Добротолюбства” Про зречення від світу 1. Хто хоче з успіхом звершувати подвиг чернецтва, тому треба зовсім розрахуватися зі світом, і блага його всі залишити, і справою з нього вийти, і всяку пристрасть до речей його відсікти.
Цю істину вражаюче навіяв святий Антоній одному братові, який, відмовившись від світу і роздавши бідним усе, що мав, утримав при собі небагато чогось на випадок потреби і прийшов до святого Антонія. Старець, подивившись на нього, довідався, що в ньому, і сказав йому: “Якщо хочеш бути ченцем, піди в таке-то селище, купи м’яса, розріж його на тонкі шматки і, скинувши вбрання, розвісь на плечі й на руки – і так прийди сюди”. Брат зробив, як велів йому старець; і тут собаки, птахи і шершні оточили його і ранами покрили все тіло його. Коли прийшов він знову до старця, цей запитав його, чи зробив він, що йому було наказано; він, скаржачись, показав рани свої. Тоді святий Антоній сказав йому: “Так буває з тими, хто, полишаючи світ, хоч дещицю якусь із маєтку притримує при собі: ранами вкриють його демони, і, понівечений, впаде він у бранях” (Дост. оповідь 20; Patr. graec., t. 40, р. 1099).
Того ж предмета стосується і наступне сказання, збережене Кассіаном¹ (Coll. 24, гл. 11:10). Прийшов до святого Антонія брат, який думав, що немає жодної необхідності йти зі світу, і почав говорити: “Більшу ціну має той, хто трудиться в місті або селищі, виконуючи все, що потрібно для досягнення досконалості духовної”.
Святий Антоній запитав його: “Та ти де і як живеш?” Той відповідав: “Живу в будинку батьків, які доставляють мені все потрібне. Це позбавляє мене всіх турбот і піклувань, і я безперестанку зайнятий тільки читанням і молитвою, без усякої розваги духу чимось стороннім”.
Святий Антоній запитав його знову: “Скажи мені, сину мій, чи сумуєш ти разом із ними в прикрощах їхніх і чи радієш ти радощам їхнім?” Той зізнався, що відчуває і те й інше.
Тоді старець сказав йому: “Знай же, що і в майбутньому віці будеш ти розділяти долю з тими, з ким у цьому житті ділиш ти радість і горе. І не тим тільки шкідливий для тебе обраний тобою спосіб життя, що, через щоденну майже зміну життєвих випадковостей, занурюєш розум твій у безперервні роздуми про земне, – а й тим, що позбавляє тебе того плоду, який одержав би ти, якби сам, працями рук своїх, здобував собі їжу, за прикладом апостола Павла, котрий і серед праць проповіді Євангелія руками своїми здобував потрібне й собі, й тим, що були з ним, – як казав він це до ефесян: Самі знаєте, як на вимогу мою і тим, хто зі мною, послужили руки мої ці (Діян. 20:34 2Сол. 3:7-9
Ось чому і ми, маючи можливість користуватися допомогою рідних, воліємо краще добувати собі утримання в поті чола, ніж забезпечувати себе доставкою його від рідних. Охоче обрали б ми останнє, якби могли вважати його більш корисним. До того ж знай, що якщо, будучи здоровим, ти живеш за чужий рахунок, то поїдаєш надбання бідних і немічних”.
2. Загальні відповіді на запитання: що ж робити?
Той, хто залишив світ, вступає в абсолютно нову сферу життя, яка хоча, звісно, не зовсім невідомою буває для нього, багато, однак, представляє сторін, які мимоволі викликають запитання: що ж робити? І як жити треба?
До святого Антонія не раз зверталися з таким питанням, і ось його відповіді:
3. Запитував його про це авва Памво², і він відповів йому: “Не покладайся на свою праведність; істинно кайся за минулі гріхи; приборкуй язик, серце і черево” (Patr. graec.; t. 40, р. 1093., Дост. каз. 6).
4. Ось що сказав він із цього ж питання авві Пімену³: “Справа, найславетніша з усіх справ, які може робити людина, є – сповідувати гріхи свої перед Богом і своїми старцями, засуджувати самого себе і бути готовим зустріти кожну спокусу, до останнього подиху” (Patr. ib. 1084; Дост. сказ. 4).
5. Інший хтось запитував його: “Що мені робити, щоб догодити Богові?”
Святий Антоній відповідав: “Куди б ти не пішов, завжди май Бога перед своїми очима; що б ти не робив, май на те свідоцтво у Святому Письмі; і в якому б місці ти не жив, не скоро йди звідти. Дотримуйся цих трьох заповідей – і врятуєшся” (Дост. розповідь. 3; Patr. ib. 1083).
6. Ще одному учневі навіював він: “Огиду знайди до черева свого, до вимог століття цього, до похоті злої і до честі людської: живи так, як би тебе не було у світі цьому, і знайдеш спокій” (Patr. lat., t. 73, р. 1049).
7. Ось що, як пише святитель Афанасій, говорив авва Антоній до братій, які приходили до нього: “Завжди майте страх перед очима своїми; пам’ятайте Того, Хто мертвить і живить (1Сам. 2:6
Зненавидьте світ і все, що в ньому; зненавидьте всіляке тілесне заспокоєння; зречіться цього життя, щоб жити для Бога; пам’ятайте те, що ви обіцяли Богові, бо Він стягне цього від вас у день Суду. Голодуйте, жадайте, наготуйте, бдіння звершуйте, плачте, ридайте, зітхайте в серці своєму; випробовуйте себе, чи варті ви Бога; нехтуйте плоттю, щоб врятувати вам душі свої” (Дост. розповідь. 33 і в Житії).
8. Подібну до цього докладну вказівку того, що має робити ченцеві, наводить святий Кассіан.
“З давніх-давен, – каже він, – ходить чудова настанова блаженного Антонія, що чернець, прагнучи до вищої досконалості, не повинен обмежуватися наслідуванням одному будь-якому з успішних отців, тому що ні в кому не можна знайти всі пологи чеснот у досконалості. Але один прикрашається веденням; інший сильний здоровим глуздом; третій твердий непохитним терпінням; інший вирізняється смиренністю, інший – стриманістю, інший – благодатною простотою серця; той перевершує інших великодушністю, а цей – милосердям; той пильнуванням, а цей – мовчанням або працьовитістю. Тому монах, який бажає складати духовні стільники, повинен, подібно до мудрої бджоли, будь-яку чесноту запозичувати в того, хто найбільше освоєний із нею, і складати її в посудині серця свого, не звертаючи уваги на те, чого немає в когось, але до тієї чесноти приглядаючись, і ту собі засвоїти, ревно старанно ревнуючи, якою хто вирізняється” (Inst. с. V. 1, 4).
Сила, що рухає на подвиги і підтримує в них Якщо зробити перелік усього зазначеного, виявиться досить просторе поле для подвигів. Питається, яка сила рухає на них трудівника і підтримує його в трудах? Сила ця є ревність про спасіння, слави заради імені Божого, готова на все. Є ця ревність – у ченця всі подвиги в ходу. Немає її – все стало.
9. Тому, коли одного разу брат, у якого не вистачало цієї ревності, прийшовши до святого Антонія, просив його помолитися за нього, великий старець відповів йому: “Ні я, ні Бог не зглянеться над тобою, якщо ти не будеш дбати сам про себе і молитися Богові” (Дост. оповідь. 16).
10. З цієї ж причини радив він тримати себе в постійній увазі до Бога і в бадьорості, вихваляючи, як велику чесноту, якщо хто в увесь час життя свого трудиться неослабно Господу і до останнього подиху стоїть на варті підступів спокусника (Patr. graec., t. 40, р. 1083).
11. Тому переконував не послабляти собі ні в чому, але з терпінням зберігати завжди той самий дух ревнощів, кажучи: “Чернець, який кілька днів трудиться і потім послаблює собі, потім знову трудиться і знову не дбайливо, – такий чернець однаково нічого не робить, і ніколи не досягне він досконалості життя, через нестачу сталості ревнощів і терпіння” (Patr. lat., t. 73, р. 1049).
12. Тому того, хто шукає легкість, він називав тим, хто не розуміє свого чину і своїх цілей, і весь неуспіх у ченців спричиняв через нестачу старанності до праці.
“Тому, – говорив він, – ми не досягаємо успіху, що не знаємо свого чину і не розуміємо, чого вимагає справа, до якої беремося, але хочемо досягти чесноти без праці. Тому, як тільки зустрінемо спокусу у своєму місці, переходимо на інше, думаючи, що є де-небудь місце, в якому немає диявола. Але хто пізнав, що є брань, той не дає собі послаблення, але постійно воює, з Божою допомогою” (Patr. graec., t. 40, р. 1093).
13. Чудове на цей предмет слово святого Антонія до тих, які одного не хочуть, іншого не можуть.
Прийшли одного разу якісь братія до святого Антонія і кажуть йому: “Дай нам настанову, як спастися”. Старець відповідав їм: “Ви чули Писання? І цього дуже досить для вас”. Але вони сказали: “Ми і від тебе, отче, хочемо що-небудь почути”. Тоді старець сказав їм: “У Євангелії сказано: аще тебе хто вдарить у десну твою ланиту, зверни йому й іншу (Мф. 5:39
Керівники ревнощів Ревнощі самі по собі бувають іноді сліпими і можуть прийняти напрямки, невідповідні з цілями розпочатого життя. Тому вони мають бути огороджені керівниками. Хто ж ці керівники? Святий Антоній вказує їх два: своє міркування і порада досвідчених. <…>
Своє міркування
15. На цей предмет вказує наступний вислів. Коваль, узявши шматок заліза, наперед дивиться, що йому робити: косу, меч чи сокиру. Так і ми наперед повинні міркувати, до якої нам приступити чесноти, щоб не марно трудитися (Дост. сказ. 35).
Найближче було б, звісно, керуватися своїм міркуванням, якби його завжди на все і у всіх вистачало. Але оскільки цього сказати не можна, то більш вірне і безпечне керівництво є – порада досвідчених.
Порада досвідчених
16. У цьому сенсі говорить святий Антоній: “Я знаю ченців, які після багатьох зусиль впали й зазнали божевілля, тому що понадіялися на свої справи та знехтували заповіддю Того, Хто сказав: запитай у батька твого, і сповістить тобі (Повт. 32:7
17. І ще: Святе Письмо говорить: Їм, котрі не мають керівництва, падають, як листя (Притч. 11:14 Сир. 32:21
Людина, яка без поради робить справи свої, схожа на місто неогороджене, в яке хто не захоче входить і розкрадає його скарби (Patr. graec., t. 40, р. 1098).
18. Питати інших святий Антоній вважав настільки рятівною справою, що навіть сам учитель усіх звертався з питанням до учня свого, який досяг успіху, проте ж і як той сказав, так і чинив.
Бо оповідають, що, коли авва Антоній отримав від імператора Констанція письмове запрошення прибути до Константинополя, то звернувся до Павла Препростого4 з питанням: “Чи повинен я йти?” І коли той сказав: “Якщо підеш, буде Антоній, а якщо не підеш, то будеш авва Антоній”, чим не схвалювалася така подорож, – то він спокійно залишився на місці (Дост. сказ. 32).
19. Так і всім іншим радив він чинити, кажучи: “Чернець, якщо можна, повинен питати старців про всякий крок, який робить у келії своїй, і про всяку краплю води, яку випиває. Я знаю деяких ченців, які впали, бо думали одні, самі по собі, догодити Богові” (Patr. graec., t. 40, р. 1082; Дост. сказ. 38).
20. Святий Антоній не схвалював довіри до свого судження. Чи не тому поставився він із похвалами і до авви Йосипа⁵, який сказав на одне запитання з Писання: “Не знаю”, – що цим, окрім смиренності, виражалася і недовіра до свого розуму?
Це було так: прийшли до святого Антонія старці, а з ними був і авва Іосиф. Старець, бажаючи випробовувати їх, запропонував їм вислів із Письма і став питати кожного, почавши з молодших: “Що означає цей вислів?” Кожен говорив по своїх силах, але старець кожному відповідав: “Ні, не впізнав”. Після всіх він каже авві Іосифу: “Ти що скажеш про цей вислів?” – “Не знаю”, – відповів Іосиф. Авва Антоній каже: “Авва Іосиф вступив на шлях, коли сказав: “Не знаю” (Дост. оповідь. 17).
21. Утім, і іншим довіряти радив він не без обмежень. Треба наперед упевнитися в правомірності й досвідченості старця – і тоді вже довіряти його слову й беззаперечно приймати його поради.
Ознака, за якою це можна розпізнати, є згода слова його зі словом Божим. “Треба дивитися, – говорив він, – на те, що наказано. Якщо хто вкаже тобі що-небудь таке, що згідно із заповідями Господа нашого, – прийми це з покірністю і старайся дотримуватися, нехай виповниться і в нас слово апостола: покоряйтеся один одному в страсі Божому (Гал. 5:13 Діян. 4:19
Покорятися належить Богові більше, ніж людині (Діян. 5:29 Ін. 10:5 Гал. 1:8
Привід до такого обмеження, ймовірно, подали аріани, які приваблювали інших до себе виглядом благочестя і потім напоювали отрутою свого лжевчення. А можливо, і те послужило до цього приводом, що дехто брався керувати інших, самі досвідом не пізнавши багато чого.
На цей випадок вони мали звичай говорити: стародавні отці йшли в пустелю і там, працями своїми багатьма вилікувавши душі свої, розуміли, як можна лікувати й інших. Тому, повертаючись звідти, ставали рятівними лікарями інших. З нас же якщо трапиться комусь вийти в пустелю, то ми перш, ніж оздоровимось самі, беремо на себе турботу про інших, від чого повертається до нас колишня неміч і бувають нам остання гірша за перших (Лк. 11:26 Лк. 4:23
Чим розпалювати ревнощі? У людині ніщо рівно не стоїть, проте то посилюється, то слабшає. Так і ревнощі – то полум’яніють, то згасають.
В останньому випадку треба їх розпалювати, щоб зовсім не згасли. Чим же і як?
По-перше, пам’яттю про смерть. Неодноразово твердив святий Антоній усім закарбувати в розумі й серці, що цей день, який ми проживаємо, є останній.
22. По-друге, приведенням на думку того, що буде після смерті.
Щоб закарбувати в душах своїх учнів цю думку, він розповідав їм, що відкрито було йому самому, як оповідає про те Афанасій Великий у його життєписі.
Одного разу, перед споживанням їжі, близько дев’ятої години, вставши помолитися, святий Антоній відчув у собі, що він захоплений розумом і, що найдивовижніше, бачить сам себе, нібито він поза собою і хтось нібито піднімає його в повітрі; в повітрі ж стоять якісь похмурі та страшні обличчя, які робили замах на те, щоб перегородити йому шлях до сходження.
Путівники Антонія чинили їм опір, але ті приступали ніби з правами, вимагаючи звіту, чи не підлягає Антоній у чомусь їхній владі. Треба було поступитися, і вони готувалися вести рахунок.
Але коли вони хотіли вести звіт від самого народження святого Антонія, провідники його заперечили тому, кажучи: що було від народження, те викреслив Господь, коли він дав чернечу обітницю; ведіть звіт відтоді, як став він ченцем і дав обітницю Богові; але в цьому відношенні обвинувачі його ні в чому не могли звинуватити його, чому відступили, – і шлях до сходження Антонія став вільним і безпрограшним.
Після цього святий Антоній став відчувати, що він знову входить сам у себе, і потім став зовсім колишнім Антонієм.
Але він уже забув про їжу і весь залишок того дня і ніч усю провів у зітханнях і молитвах, дивуючись, зі скількома ворогами чекає на нас боротьба і з якими труднощами доведеться людині проходити по повітрю. Тоді прийшли йому на пам’ять слова апостола Павла про князя влади повітряної (Еф. 2:2 Еф. 6:13 Тит. 2:8
23. Так оповідає святитель Афанасій, і хоч не помічено потім ніде, щоб святий Антоній розповідав про те іншим, але сумніватися в тому не слід, тому що знати про бачене потрібно було не стільки для нього, скільки для інших.
Про інше бачення, яке стосується того ж предмета, помічено, що він розповідав його й іншим.
Святитель Афанасій пише: вів святий Антоній одного разу розмову з братами, які прийшли до нього, про стан душі після смерті і про те, де буде її місцеперебування. Наступної ж ночі кличе його Хтось згори, кажучи: “Встань, вийди і дивись”; Антоній виходить (бо знав, Хто наказував йому) і, звівши погляд, бачить якогось велетня, потворного і страшного, який головою торкався хмар. А тут із землі здіймалися якісь пернаті, з яких один велетень перегороджував шлях, а інші перелітали через нього і, оминувши його, вже безбідно здіймалися в гору. На останніх він скреготав зубами, а про перших радів. Невидимий голос сказав при цьому: “Антоній! Зрозумій бачене”.
Тоді відкрився розум його, і він зрозумів, що це є проходження душ від землі і що велетень цей є споконвічний ворог наш, який утримує недбайливих, тих, що підкорялися його навіюванням, і забороняє їм йти далі, а ревних, тих, хто не слухав його, затримати не може, і вони проходять вище за нього.
Таке бачення святий Антоній сприйняв ніби за нагадування собі і став докладати ще більших старань для досягнення успіху в подвигах протистояння всьому ворожому. З тією ж метою, тобто для збудження більших ревнощів про чистоту життя, розповідав він про це видіння й іншим.
Авва Кроній⁶ каже, що одного разу святий Антоній розповідав про це видіння перед великим зібранням. До того ж він доповнював, що святий Антоній перед цим видінням цілий рік молився, щоб йому відкрито було, що буває після смерті з душами праведних і грішних; що у велетня руки простягнуті були по небу, а під ним лежало озеро завбільшки з море, у яке падали птахи, яких вдаряв він рукою (Палладій, гл. 24).
У латинському “Отчечнику” в оповіданні про це дається думка, що пернаті тоді тільки були вдарені велетнем і падали в озеро, коли зупинялися самі в повітрі нижче за його руки, не маючи сил піднятися вище за них; а які сильні були піднятися вище за його руки та голову, на тих він тільки скреготів зубами, дивлячись, як вони злітали потім до неба й їх приймали Ангели (Patr. lat., t. 73, р. 1044). <…>
25. Не менш сильно може проганяти розлінення і збуджувати енергію і наступне видіння, про яке розповідає сам святий Антоній.
“Молив я Бога, – каже він, – показати мені, який покров оточує і захищає ченця. І бачив я ченця, оточеного вогняними лампадами, і безліч Ангелів стерегли його, як зіницю ока, захищаючи мечами своїми. Тоді я зітхнув і сказав: ось що дано ченцеві! І незважаючи, однак, на те, диявол долає його – і він падає. І прийшов до мене голос від Милосердного Господа і сказав: нікого не може скинути диявол: він не має більше жодної сили після того, як Я, сприйнявши людське єство, розтрощив його владу. Але людина сама від себе падає, коли віддається недбальству і підкоряється своїм похотям і пристрастям. Я запитав: чи всякому ченцеві дається такий покров? І мені було показано безліч ченців, огороджених таким захистом. Тоді я воззвав: блаженний рід людський, і особливо воїнство ченців, що має Господа, настільки Милосердного і настільки Людинолюбного! Будемо ж ревнувати про спасіння своє і, прогнавши всяке недбальство, старанно нести труди наші, нехай сподобимося Царства Небесного, благодаттю Господа нашого Іісуса Христа” (Patr. grace., t. 40, р. 1083). <…>
27. Тим і іншим нагадуванням, тобто про смерть і про те, що буде після смерті, розпалюється страх Божий, який є третім збудником ревнощів.
До страху Божого закликав святий Антоній, як ми бачили вже, у багатозмістовному вислові: “Завжди майте страх Божий, бійтеся Того, Хто мертвить і живить”.
В іншому короткому вислові він вказує в страху Божому джерело готовності та придатності на всі чесноти.
“Страх Божий, – каже він, – є початок усіх чеснот і початок премудрості. Як світло, входячи в якийсь темний дім, розганяє темряву його і висвітлює його, так страх Божий, коли ввійде в серце людське, то проганяє темряву і запалює в ньому ревність до всіх чеснот” (Patr. graec., t. 40, р. 1084).
28. Тому всіляко застерігав від втрати цього страху. “Не виходь, – говорив, – з келії, а то втратиш страх Божий. Бо як риба, витягнута з води, помирає, так завмирає страх Божий у серці ченця, якщо він виходить із келії блукати назовні” (там само).
29. Але всі ці підтримки ревнощів діють примусово, тягнуть назовні, хоча влаштовуються всередині. Треба здобувати внутрішніх збудників ревнощів, так, щоб вони самі били з серця, як ключ води.
До цього доводять серце: 1) відчуття солодкості життя по Богу. Поки не утвориться це відчуття, доти ревнощі наші ненадійні.
Тому, коли один брат запитав святого Антонія: “Чому, коли Бог, за всім Писанням, обіцяє душі блага вищі, душа не буває постійно твердою в пошуках їх, а ухиляється до скороминущого тлінного і нечистого?” – він відповідав: “Хто не скуштував ще солодощів небесних благ, той не приліпився ще до Бога від щирого серця свого, тому й повертається на тлінне. Але поки досягне хто такої досконалості, має працювати Богові з покірності святій волі Його, так щоби такий із пророком казав: скот бих у Тебе (Пс. 72:23
30. Звідси: 2) любов до Бога – ще сильніший збудник ревнощів.
Святий Антоній сам по собі знав, що любов сильніша за страх, і говорив: “Я вже не боюся Бога, але люблю Його (тобто не страхом спонукаю себе, як тримати себе, але любов’ю), бо любов геть виганяє страх (1Ін. 4:18
31. І інших переконував він, щоб найбільше виховували в собі любов до Бога як силу незламну і невідпадаючу.
Так, коли одного разу запитали його братія: “Чим краще можна догодити Богові?” – він відповів: “Найугодніша Богові справа є справа любові. Її виконує той, хто невпинно хвалить Бога в чистих думках своїх, збуджуваних пам’яттю про Бога, пам’яттю про обітовані блага і про все, що Він для нас зробити благоволив. Від пам’ятання про все це народжується любов повна, як наказано: полюби Господа Бога твого від усього серця твого, і від усієї душі твоєї, і всією силою твоєю (Повт. 6:5 Пс. 41:2 Рим. 8:35,39
32. Від цієї або разом з нею приходять: 3) радість добродіяння і перебування в порядках Божих, які своєю чергою стають збудником ревнощів.
Сюди відноситься наступний вислів святого Антонія.
Запитали його: “Що є радість про Господа?” Він відповів: “Справою виконати будь-яку заповідь із радістю, на славу Божу – ось що є радість за Господа. Бо коли виконуємо Його заповіді, нам слід радіти; навпаки, коли не виконуємо їх, слід нам засмучуватися. Тому постараємося виконувати заповіді з радістю серця, щоб взаємно втішатися в Господі. Тільки всіляко при цьому будемо остерігатися, щоб, радіючи, не піднестися гордістю, але всю надію свою покладати на Господа” (Patr. graec., t. 40, р. 1095. Подібна думка у Василя Великого).
Подвиги, і добродіяння зокрема Так, керована і запальна ревність спрямовується на подвиги, і тілесні, і душевні, і на всяке добродіяння.
33. Скільки треба виснажувати плоть свою, вказав святий Антоній у загальному повчанні про подвиги (див. п. 7) і в обчисленні причин руху похоті (див. витяг п. 18), між якими стоїть і харчування вдосталь плоті, чим (як на засіб проти таких рухів) вказується на виснаження тіла постом (Дост. розповідь. 22).
Святий Антоній заповідав бути до тіла дуже суворим (див. п. 7) і засуджував будь-яку поблажку. Тому недоброзичливо поставився до тих, хто ходять у лазню. “Отці наші, – говорив він, – і облич своїх ніколи не вмивали, – а ми ходимо в лазні мирські” (Алфав. патер., ст. 4).
34. Після упокорення плоті велике значення надавав він приборканню язика.
Цей подвиг ставив він поряд із мандрівництвом, кажучи: “Мандрівництво наше в тому, щоб тримати зачиненими уста свої” (там же, с. 4, обор.).
35. Ті ж, які кажуть усе, що спадає їм на думку, схожі на двір без воріт, на який сходить хто забажає, підходить до стайні й відв’язує осла. Думка ця хоч не святим Антонієм висловлена, але в присутності його і ним, звісно, схвалена (Дост. сказ. 18).
36. І ще більшого значення надавав сидінню в келії. “Як риби, – каже він, – залишившись довго на суші, вмирають, так і ченці, перебуваючи довго поза келією або перебуваючи з мирськими людьми, втрачають любов до безмовності. Тому, як риба рветься в море, так і ми повинні поспішати в келію, щоб, залишаючись поза нею, не забути про внутрішнє пильнування” (Дост. каз. 10).
37. Взагалі радив тримати себе в келії так суворо, щоб келія для ченця була печею вавилонською, що обпалює в ньому все нечисте (Patr. graec., t. 40, р. 1086).
38. Допускав, однак же, він і деяке послаблення в напрузі подвигів, як видно з відповіді його мисливцеві.
Кажуть, що хтось, у пустелі ловлячи диких звірів, побачив, що авва Антоній жартував із братіями, і спокусився. Старець, бажаючи запевнити його, що потрібно іноді давати послаблення братії, каже йому: “Поклади стрілу на лук свій і натягни його”. Він зробив так. Старець каже йому: “Ще натягни”. Той ще натягнув. Знову каже:
“Ще натягни”. Мисливець відповідав йому: “Якщо я понад міру натягну лук, то він переломиться”. Тоді старець сказав йому: “Так і в справі Божій: якщо ми надміру напружуватимемо сили братів, то вони скоро розладнаються. Тому необхідно іноді давати хоча б деяке послаблення братії”.
Мисливець, почувши це, прийшов у розчулення і пішов від старця з повчанням. А братія, зміцнюючись тим, повернулися на своє місце (Дост. розповідь. 13).
Більше, втім, збереглися такі вислови і оповіді, в яких вказуються душевні подвиги або настрої серця, що обумовлюють успіх. Такими є:
39. Терпіння.
Воно стільки потрібне подвижнику, що, якщо його немає, то й сам він ніякої ціни не має.
Так, хвалили братія святому Антонію одного ченця. Коли чернець цей прийшов, святий Антоній захотів випробувати його, чи перенесе він образу, і побачивши, що не переносить, сказав йому: “Ти схожий на село, яке спереду гарне, а ззаду розграбоване розбійниками” (Дост. оповідь. 15).
40. Терпіння потрібне тому, що спокуси для нас потрібні. І святий Антоній говорив: “Ніхто без спокус не може увійти в Царство Небесне; якби не було спокус, ніхто б і не врятувався” (Дост. каз. 5).
41. Молитва.
Цьому вчив він прикладом, бо всі знали, як довго він молився. Ми знаємо, говорили учні його, блаженний старець іноді так заглиблювався в молитву, що простоював на ній цілу ніч, і коли сонце, що сходить, припиняло цю його полум’яну у захопленні розуму молитву, ми чули, як він говорив: “Навіщо заважаєш ти мені, сонце? Ти для того ніби й сходиш, щоб відволікати мене від Божественного розумного світла” (Patr. lat., t. 73, р. 848).
42. Сльози.
Так, коли брат запитав святого Антонія: “Що мені робити з гріхами моїми?” – він відповів: “Хто хоче звільнитися від гріхів, плачем і стогоном звільниться від них; і хто хоче налаштуватися на чесноти – слізним плачем налаштується. Сам псалмоспів є плач. Пам’ятай приклад Єзекії, царя іудейського, який, як написано в Ісаї пророка (Іс. 38
43. Місця ж сміху не знаходив святий Антоній у житті ченця, і коли учні запитали його: “Чи можна нам коли-небудь сміятися?” – відповів: “Господь наш засуджує тих, хто сміється, коли каже: горе вам, хто сміється нині, як розплачетесь і заплачете (Лк. 6:25
Отже, вірному ченцеві не слід сміятися, нам слід паче плакати за тих, якими хулиться ім’я Боже, з тієї причини, що вони переступають закон Його і все життя своє вичікують, загрузнувши в гріхах. Будемо ридати і плакати, безперестанку благаючи Бога, щоб Він не попустив їм загрузнути в гріхах і смерть не застала їх перш ніж вони покаялися” (Patr. graec., t. 40, р. 1096. Подібне у Василя Великого: Кр. прав. 31).
44. Смирення, що привертає покров згори і убезпечує від усіх падінь.
“Бачив я, – говорив святий Антоній, – одного разу всі сіті ворога, розпростерті по землі, і із зітханням сказав: хто ж уникне їх? Але почув голос, що говорив мені: смиренномудрість” (Дост. каз. 7).
45. Тому навіював потім: “Якщо подвизаємося добрим подвигом, то повинно нам вкрай упокорюватися перед Господом, щоб Він, знаючи неміч нашу, покривав нас правицею Своєю та оберігав; бо, якщо вознесемося гордістю, Він візьме покров Свій від нас – і ми загинемо” (Patr. graec., t. 40, р. 1090).
46. Іншим разом сказав він: “Як гордість і піднесення розуму скинули диявола з висоти небесної в безодню, так смиренність і лагідність підносять людину з землі на небо” (там же, с. 1081).
47. Тому, щоб подвиг, наприклад, мовчання не призвів до гордості, він радив надавати йому самознищувального сенсу. “Якщо хто, – казав він, – бере на себе подвиг мовчання, нехай не думає, що проходить якусь чесноту, але нехай тримає в серці, що тому мовчить, що не гідний говорити” (Patr. lat. 73, р. 1051).
48. Навіював також святий Антоній, що Сам Господь так веде нас внутрішньо, що приховує від нас наше добро, щоб утримати в смиренних про себе почуттях.
Він казав: “Якщо мельник не буде закривати око тварини, що обертає колесо, то справа його не буде йти успішно. У цієї тварини паморочилася б голова, і вона падала б, не маючи можливості працювати. Так і ми, за Божим улаштуванням, отримуємо прикриття, щоб нам не бачити добрих справ своїх, щоб, догоджаючи собі за них, ми не загордилися і не втратили плоду всіх трудів своїх!
Це буває, коли ми залишені буваємо обурюватися нечистими помислами, в яких ми не можемо не засуджувати самих себе і своєї думки. А в такому становищі роздуми про нашу доброту не можуть мати місця; і, отже, наше маленьке добро прикривається і не видно буває через ці нечисті помисли” (перифраз, там же, с. 1037).
49. Наскільки згубною є зарозумілість, напрочуд разюче навіювалося падінням юного подвижника після здійсненого ним дива.
Повз місце, де трудився цей юний, ішли старці до святого Антонія і вкрай втомилися. Він покликав диких ослів і наказав їм донести на собі цих старців до святого Антонія. Коли старці сказали про це святому Антонію, він відповів: “Чернець цей, як мені здається, є кораблем, повним вантажу; але не знаю, чи зійде він у пристань”.
І справді, помріявши про себе, він упав через кілька часу. Прозрівши це, святий Антоній сказав учням: “Зараз упав той юний подвижник. Підіть, подивіться”. Вони пішли й побачили, як він сидить на рогожі й оплакує зроблений гріх (Дост. оповідь. 94)⁷.
50. Але наскільки зарозумілість згубна, настільки ж, навпаки, рятівне – приниження. Це представляє приклад черевичника, про якого святий Антоній мав вказівку згори.
Святий Антоній молився в келії своїй і почув голос, який говорив йому: “Антоній! Ти ще не прийшов у міру такого-то черевичника в Олександрії”.
Святий Антоній пішов до Александрії, знайшов цього башмачника і переконав його відкрити, що є особливого в його житті. Він сказав: “Я не знаю, щоб коли-небудь робив якесь добро, чому, вставши вранці з ліжка, перш ніж сяду я за роботу, кажу: всі в цьому місті від малого до великого увійдуть до Царства Божого за свої добрі справи; один я за гріхи мої засуджений буду на вічні муки. Це ж саме з усією щирістю сердечною повторюю я і ввечері перед тим, як ляжу я спати”. Почувши це, святий Антоній усвідомив, що точно, не дійшов ще до такої міри (Patr. lat. 73, р. 785).
51. Чи не це послужило приводом до того, що він потім часто повторював повчання: “Нам треба завжди в усьому самих себе докоряти і звинувачувати, і робити це щиро, бо хто сам себе докоряє, того виправдовує і прославляє Бог” (там само). <…>
53. Іншим разом запитали його ще: “Як треба служити братії?”
Він відповідав: “Браття, які хочуть служити братії, нехай служать їм, як слуги своїм панам, і як Господь служив Петру, якому зробив Він останню послугу, будучи Творцем його. Цим показав Господь, що якщо ті, котрі відкидають прислугу, яку їм надають, не є бездоганні, – то тим паче гідні осуду ті, котрі низьким вважають послужити братам. Якщо перші не матимуть частини з Господом, як сказав Господь Петру, то що сказати про останніх?” (Patr. graec., t. 40, р. 1095).
54. І взагалі говорив він: “Від ближнього – життя і смерть. Бо якщо ми здобуваємо брата, то здобуваємо Бога; а якщо спокушаємо брата, то грішимо проти Христа” (Дост. каз. 9).
55. Співчуття і поблажливість до падаючих.
В обителі авви Іллі з одним братом сталася спокуса. Його вигнали звідти, і він пішов у гору до авви Антонія. Авва Антоній, потримавши його кілька часу у себе, послав в обитель, з якої він прийшов. Але братія знову прогнали його.
Він знову прийшов до авви Антонія і сказав йому: “Не захотіли прийняти мене браття, отче!” Тоді старець послав його з такими словами: “Буря застала корабель на морі, він втратив вантаж свій і ледве сам урятувався; а ви хочете потопити й те, що врятувалося біля берега”. Братія, почувши, що брата послав до них авва Антоній, негайно прийняли його (Дост. каз. 21).
56. В одній обителі обмовили брата в блудодіянні, і він прийшов до авви Антонія. Прийшли також і браття з обителі, щоб вилікувати його і знову до себе взяти. Вони стали викривати його, навіщо він так зробив; а брат захищався, кажучи, що він нічого такого не робив.
Трапилося тут бути й авві Пафнутію Кефалу⁸. Він сказав їм таку притчу: “На березі річки бачив я людину, яка загрузла по коліна в багнюці. Деякі прийшли подати йому допомогу і занурили його по саму шию”.
Авва Антоній сказав після цього: “Ось істинно така людина, яка може рятувати і лікувати душі!” Братія, зворушені словами старців, вклонилися братові і, за порадою старців, прийняли його знову до себе (Дост. каз. 29).
57. Чудова думка святого Антонія про те, хто може мати справжнє братолюбство.
Він говорив: “Людина ніколи не може бути істинно доброю, як би не бажала того, якщо не вселиться в неї Бог; бо ніхто ж Добрий, тільки Бог єдиний” (Patr. lat. 73, р. 785).
Остання мета всього і верх досконалості 58. Це боговселення, або життя в Бозі, і є остання мета всіх подвижницьких трудів і верх досконалості. Сам Бог показав це святому Антонію, коли він сподобився такого одкровення в пустелі: “Є в місті дехто, подібний до тебе, мистецтвом лікар, що надлишки свої віддає нужденним і щодня співає з Ангелами Трьохсвяте” (тобто за досконалості любові до ближнього в Бозі живе й перед Богом ходить) (Дост. розповідь. 24).
8. Досконалість святого Антонія і слава на небі
59. Говорили про авву Антонія, що він був прозорливець, але, уникаючи поголоски людської, не хотів розголошувати про це; йому відкривали і теперішні, і майбутні події світу (Дост. сказ. 30).
60. Один старець просив у Бога, щоб йому побачити отців (у славі); і побачив він їх усіх, крім авви Антонія. Він запитав того, хто показував йому: “Де ж авва Антоній?” Той відповідав: “Антоній там, де Бог!” (Дост. каз. 28).
З “стародавнього Патерика” Одного разу братія зі Скиту пішли до авви Антонія. Зійшовши на корабель, щоб відплисти до нього, знайшли вони одного старця, який вирушав у той самий бік. Братія не знали його. Сидячи на кораблі, говорили про вислови отців і з Писання; розповідали також і про рукоділля свої. Старець усе мовчав.
Увійшовши в пристань, вони дізналися, що і старець вирушав також до авви Антонія.
Коли вони прийшли до Антонія, він сказав їм: “Доброго супутника знайшли ви в цьому старці”. Сказав і старцю: “Добрих братів і ти знайшов, авва”.
“Вони хороші, – відповів старець, – але в них двір не має воріт: хто хоче, підходить до стайні й відв’язує осла”.
Це сказав він тому, що вони говорили все, що не приходило їм на думку (4, 1).
* * *
Авва Антоній говорив: “Думаю, що тіло має рух природний, природжений йому; але воно не діє, коли душа не хоче, – і буває в тілі один рух без похоті. Є й інший рух, що походить від харчування і розпалювання тіла їжею і питтям. Жар крові, що походить від них, викликає збудження в тілі. Тому-то й сказав апостол Павло: не впивайтеся вином, в ньому ж є блуд (Еф. 5:18 Лк. 21:34
Отже, потрібно знати, що рухи в тілі бувають трьох родів: один природний, інший – від нерозбірливості в їжі і третій – від демонів” (5, 1).
* * *
Преподобний авва Антоній, перебуваючи колись у пустелі, впав у відчай і у велике затьмарення помислів і говорив Богу: “Господи! Я хочу спастися, а помисли не дозволяють мені. Що мені робити в скорботі моїй? Як спасуся?”
І незабаром вставши, Антоній вийшов геть – і ось, бачить когось, схожого на себе, який сидів і працював, потім встав з-за роботи і помолився; потім знову сів і плів мотузку9; далі знову став на молитву. Це був Ангел Господній, посланий для настанови і підкріплення Антонія.
І Ангел сказав Антонію: “І ти роби так – і спасешся!” Почувши це, Антоній отримав велику радість і відвагу – і, чинячи так, спасався (7, 1).
* * *
Авва Макарій Великий прийшов одного разу до авви Антонія в гору. Коли він постукав у двері, Антоній вийшов і запитав: “Хто ти?” “Я Макарій”, – відповідав він.
Антоній зачинив двері і пішов, залишивши старця.
Але, коли побачив терпіння Макарія, відчинив йому двері, привітав його і сказав: “Чувши про твої справи, я давно бажав бачити тебе”. З любов’ю прийняв його і заспокоїв, бо Макарій дуже втомився.
Коли настав вечір, авва Антоній намочив для себе кілька пальмових гілок. Авва Макарій сказав йому: “Дозволь і мені намочити для себе”. “Намочи”, – відповів Антоній. Макарій, зробивши велику зв’язку гілок, намочив їх.
Сівши з вечора, вони плели, розмовляючи про користь душевну. І мотузка [Макарія] через отвір спускалася в печеру.
Блаженний Антоній вранці зійшов у печеру і, побачивши величину мотузки авви Макарія, здивувався і, цілуючи його руки, сказав: “Велика сила виходить із рук цих!” (7, 14).
* * *
Брат запитав старця: “Що мені робити, отче? Я не виконую жодної чернечої справи, але перебуваю у великій безтурботності: їм, п’ю, сплю, маю ганебні помисли і сильне обурення, переходячи від справи до справи, від помислів до помислів”.
Старець сказав: “Сиди у своїй келії і що можеш, роби без збентеження. Я бажаю і малого, що можеш зробити ти нині, як колись авва Антоній здійснював великі подвиги в пустелі. І впевнений, що той, хто перебуває в келії своїй заради імені Божого і стежить за своєю совістю, перебуває і сам на місці авви Антонія” (7, 39).
* * *
Деякі братія пішли до авви Антонія розповісти йому про якісь явища, які вони бачили, і дізнатися від нього, чи справжні це були явища, чи від демонів. З ними був осел, і він упав дорогою.
Щойно вони прийшли до старця, він, попереджаючи їх, сказав: “Чому у вас на дорозі впав молодий осел?” Братія запитали його: “Як ти дізнався про це, авва?” “Демони показали мені”, – відповідав їм старець.
Тоді братія кажуть йому: “Ми про це й прийшли запитати тебе: ми бачимо явища, і вони часто бувають справжні, чи не помиляємося ми?”
Старець із прикладу осла показав їм, що вони походять від демонів (10, 2).
* * *
Авва Антоній, проникаючи в глибину доль Божих, запитав, кажучи: “Господи! Чому одні небагато живуть – і вмирають, а інші – живуть до глибокої старості? Чому одні бідні, а інші живуть багато? Чому нечестиві багатіють, а благочестиві бідні?” Тоді був до нього голос, що промовляв: “Антонію! Себе слухай! То – суди Божі, і тобі немає користі знати їх” (15, 1).
* * *
Авва Антоній сказав авві Пімену: “У тому полягає діяння людини, щоб гріх свій покладати на голову свою перед Богом і очікувати спокус до останнього подиху” (15, 2).
* * *
Авва Антоній говорив: “Чернець, якщо можна, повинен відверто казати старцям, скільки він робить кроків або скільки п’є крапель у своїй келії, щоб якось не погрішити і в цьому”.
* * *
Брат, який згрішив у цьому, знайшов у пустелі відокремлене і тихе місце і просив батька свого, кажучи: “Дозволь мені оселитися в ньому; я сподіваюся на Бога і твої молитви, бо я розраховую багато потрудитися”. І не дозволив йому авва його, кажучи: “Істинно знаю я, що ти багато маєш трудитися, але через те, що ти не маєш старця, не можеш сподіватися, що твоє нове діло угодне Богові, і через те, що ти наважишся думати, що виконуєш справу, цілком чернечу, цим занапастив працю свою й міркування” (11, 2).
* * *
Якийсь брат прийшов до авви Сисоя¹⁰ в гору авви Антонія. І коли вони розмовляли, брат сказав авві Сисою: “Отче, невже ти не досяг міри авви Антонія?” Старець відповідає: “Яким чином я можу досягти в міру цього святого? Якби я мав один із помислів авви Антонія, то був би весь як вогонь. Втім, я знаю людину, яка (хоча і) з великими труднощами, може носити помисел його” (15, 59).
* * *
Троє з отців мали звичай щороку ходити до блаженного авви Антонія. І двоє з них запитували його про помисли і про спасіння душі, а один завжди мовчав, ні про що не питаючи.
Після багато часу каже йому авва Антоній: “Ось стільки часу приходиш ти сюди і ніколи не питав мене”. І той, відповідаючи, сказав йому: “Досить для мене тільки дивитися на тебе, отче” (17, 5).
Зі “скитського Патерика” Авва Антоній говорив: “Приходить час, коли люди будуть божеволіти, і якщо побачать когось, хто не божеволіє, повстануть на нього і будуть говорити: “Ти божеволієш”, – тому що він не подібний до них”.
* * *
Авва Макарій одного разу ходив до авви Антонія і, поговоривши з ним, повертався в Скит.
Отці вийшли до нього назустріч. Старець, розмовляючи з ними, сказав: “Я говорив авві Антонію, що у вас тут немає приношення¹¹”.
Отці почали говорити про інше і не питали у старця, що відповідав Антоній. І старець не сказав їм.
Тоді один зі старців зауважив: “Так, якщо отці побачать, що братія забувають запитати про справу, для них корисну, то самі за обов’язок собі ставлять почати мову про це. Але якщо братія не змушують їх до продовження розмови, то вони вже перестають говорити, щоб не показати, що вони говорять тоді, коли їх не питають, і щоб слова їхні не залишилися порожніми”.
* * *
Авва Антоній передбачав авві Аммону¹², кажучи: “Ти встигнеш у страху Божому!” Потім вивів його з келії, вказав йому на камінь і сказав: “Брань цей камінь і бий його”. Аммон зробив це. Авва Антоній запитав його: “Що, камінь нічого не сказав?” “Нічого”, – відповів Аммон. “У цю міру прийдеш і ти”, – сказав йому тоді авва Антоній. Що і здійснилося.
* * *
Деякі братія прийшли до авви Антонія і запропонували йому слова з Книги Левит. Старець пішов у пустелю, а за ним таємно пішов авва Аммон, який знав його звичай.
Старець відійшов на далеку відстань, став на молитву і гучним голосом воззвав: “Боже, пошли Мойсея, і він пояснить мені слова ці!” І прийшов до нього голос, який говорив із ним. Авва Аммон розповідав про себе, що він хоча чув голос, який говорив з Антонієм, але сили слів не зрозумів.
* * *
Авва Антоній говорив: “Я ніколи не віддавав перевагу своїй користі перед користю брата свого”.
* * *
Авва Антоній прийшов одного разу до авви Аммона на гору Нітрійську, і коли вони побачилися один з одним, авва Аммон каже: “Молитвами твоїми примножилася братія, і деякі з них бажають побудувати собі келії на віддалі, щоб перебувати в безмовності. На якій відстані велиш ти будувати келії?” Авва Антоній відповів: “Скуштуємо їжі о дев’ятій годині і підемо походимо по пустелі і подивимося місце”.
Вони йшли пустелею до самого заходу сонця.
Тоді авва Антоній каже: “Зробимо молитву і поставимо тут хрест, щоб тут будували ті, хто бажає будувати. Тамтешні, якщо захочуть відвідати тутешніх, нехай приходять сюди, з’ївши свій малий шматок о дев’ятій годині, а тутешні нехай те саме роблять, відходячи туди; і вони не розважатимуться під час взаємного відвідування”.
Відстань же була на дванадцять верст¹³.
Коментарі З “Добротолюбія” Переклад і складання виконані святителем Феофаном Затворником. Випереджаючи публікацію свого перекладу цих сказань, святитель пише: “Такі вислови і сказання у великій кількості вміщено в “Достопам’ятних сказаннях”, але окрім цих є інші, що наводяться в 40-му томі Patr. graec. і в нашому “Алфавітному патерику”; інші ще наводяться Кассіаном; є декілька в різних статтях отцівських збірок”. Тут вони розміщені упорядником “у деякому порядку, подібно до попередніх правил. Спочатку йдуть оповіді, що відносяться до руху зі світу, яким починається подвижництво, а потім ідуть і всі інші вислови і оповіді за порядком пустельного життя”. Публікується за: Добротолюбіє. Т. 1. С. 101-120. – Прим. ред.
Із “Стародавнього патерика” Публікується за: Древній патерик, викладений по главах. Изд. 3-е. М., 1899 (Репринт: М., 1991).
Зі “Скитського патерика” Публікується за: Скитський патерик. М., 2001. С. 112, 125, 297-298, 316, 334, 353-354.
* * *
1 Див. про нього в примітці “Преподобний Пафнутій”.
2 Див. про нього в додатку “АВВА ПАМВО”
3 Преподобний Пимен Великий подвизався зі своїми братами Паїсієм і Анувієм в одній келії в Скиту. Після багатьох років суворого усамітненого подвижництва, коли навіть правителю країни і рідній матері було відмовлено у відвідуванні, преподобний Пимен почав приймати тих, хто приходив до нього за порадами. Так його відвідав, переодягнувшись простим воїном, імператор Феодосій Великий (правив у 370-395 рр.). Прославившись святістю і богомисленням, Пимен Великий відійшов до Господа близько 450 року, проживши майже 110 років. Пам’ять його 27 серпня / 9 вересня. – Прим. ред.
4 Див. про нього в додатку “ПАВЕЛ ПРЕПРОСТИЙ”.
5 Учень Антонія Великого, який подвизався в Скиту. Сказання про нього збереглися в “Стародавньому” і “Скитському” патериках. – Прим. ред.
6 Див. про нього Додаток “ПРО НІТРІЙСЬКИХ ПУСТИННИКІВ” 1
7 У “Скитському” і “Стародавньому” патериках додано: “Побачивши учнів старця, чернець говорив їм: “Скажіть старцю, щоб він благав Бога дати мені десять днів життя, і я сподіваюся очистити гріх свій”. Але не минуло й п’яти днів, як він помер”. – Прим. ред.
8 Про нього див. ПРЕПОДОБНИЙ ПАФНУТІЙ
9 Плетіння мотузок з пальмових гілок часто було основним рукоділлям аскетів, оскільки давало можливість самостійного існування і не заважало одночасно займатися Іісусовою молитвою; та й матеріал завжди був під рукою: біля печер росли або були спеціально посаджені пальми, плодами яких подвижники харчувалися. З пальмового листя вони виготовляли кошики, мішки, рогожі, підстилки, корабельні снасті, матеріал для одягу. Рукоділля позбавляло пустельників від зневіри, а настільки низька праця – від гордині. – Прим. ред.
10 Преподобний Сисой Великий спочатку мав духовну опіку над преподобним Ором (пам’ять 7/20 серпня), учнем Антонія Великого, у пустелі Скит, потім подвизався на горі Антонія. З ранньої юності відрікся він від світу і провів у суворій аскезі близько 72 років. Своїми подвигами авва Сисой так догодив Господу, що здобув дар вигнання нечистих духів і воскресіння мертвих. Помер у глибокій старості близько 429 року. Пам’ять його 6/19 липня. – Прим. ред.
11 Йдеться про Євхаристійне приношення. Мабуть, в обителі не служили літургію. – Прим. ред.
12 Про авву Аммона, єпископа, див. АММОН НИТРІЙСЬКИЙ- Прим. ред.
13 Йдеться про влаштування чернечого життя преподобним Аммоном Нітрійським у пустелі Келлій. Див. про нього на АММОН НИТРІЙСЬКИЙ – Прим. ред.
Джерело:
Из «Добротолюбия» Об отречении от мира 1 . Кто хочет с успехом совершать подвиг иночества, тому надобно совсем рассчитаться с миром, и блага его все оставить, и делом из него выйти, и всякое пристрастие к вещам его отсечь.
Эту истину впечатлительно внушил святой Антоний одному брату, который, отказавшись от мира и раздав бедным все, что имел, удержал при себе малость некую на случай нужды и пришел к святому Антонию. Старец, посмотрев на него, узнал, что в нем, и сказал ему: «Если хочешь быть монахом, поди в такое-то селение, купи мяса, разрежь его на тонкие куски и, скинув одеяние, развесь на плечи и на руки – и так приди сюда». Брат сделал, как велел ему старец; и тут собаки, птицы и шершни окружили его и ранами покрыли все тело его. Когда пришел он опять к старцу, сей спросил его, сделал ли он, что ему было приказано; он, жалуясь, показал раны свои. Тогда святой Антоний сказал ему: «Так бывает с теми, кто, оставляя мир, хоть малость какую из имения придерживает при себе: ранами покроют его демоны, и, истерзанный, падет он в бранях» (Дост. сказ. 20; Patr. graec., t. 40, р. 1099).
Того же предмета касается и следующее сказание, сохраненное Кассианом1 (Coll. 24, гл.11:10). Пришел к святому Антонию брат, думавший, что нет никакой необходимости уходить из мира, и начал говорить: «Больше цены имеет тот, кто подвизается в городе или селении, исполняя все, что требуется для достижения совершенства духовного».
Святой Антоний спросил его: «Да ты где и как живешь?» Тот отвечал: «Живу в доме родителей, которые доставляют мне все нужное. Это избавляет меня от всех забот и попечений, и я непрестанно занят только чтением и молитвою, без всякого развлечения духа чем-либо сторонним».
Святой Антоний спросил его опять: «Скажи мне, сын мой, скорбишь ли ты вместе с ними в горестях их и сорадуешься ли ты радостям их?» Тот признался, что испытывает и то и другое.
Тогда старец сказал ему: «Знай же, что и в будущем веке будешь ты разделять участь с теми, с кем в сей жизни делишь ты радость и горе. И не тем только вреден для тебя избранный тобою образ жизни, что, по причине каждодневной почти перемены житейских случайностей, погружаешь ум твой в непрестанные помышления о земном, – но и тем, что лишает тебя того плода, который получил бы ты, если б сам, трудами рук своих, добывал себе пропитание, по примеру апостола Павла, который и среди трудов проповедания Евангелия руками своими добывал нужное и себе, и тем, кои были с ним, – как говорил он это ефесянам: сами весте, яко требованию моему и сущим со мною послужисте руце мои сии (Деян. 20:34 ). Делал же это он в наше назидание, чтобы дать нам пример, как писал он к фессалоникийцам: не безчинствовахом у вас, ниже туне хлеб ядохом у кого, но в труде и подвизе нощь и день делающе, да не отягчим ни когоже от вас: не яко не имамы власти, но да себе образ дамы вам, во еже уподобитися нам (2Сол. 3:7-9
Вот почему и мы, имея возможность пользоваться пособием родных, предпочитаем лучше добывать себе содержание в поте лица, нежели обеспечивать себя доставкою его от родных. Охотно избрали бы мы последнее, если бы могли считать его более полезным. К тому же знай, что если, будучи здоров, ты живешь на чужой счет, то поедаешь достояние бедных и немощных».
2 . Общие ответы на вопрос: что же делать?
Оставивший мир вступает в совершенно новую область жизни, которая хотя, конечно, не совсем безызвестною бывает для него, много, однако ж, представляет сторон, которые невольно вызывают вопрос: что же делать? И как жить должно?
К святому Антонию не раз обращались с таким вопросом, и вот его ответы:
3 . Спрашивал его о сем авва Памво2 , и он ответил ему: «Не уповай на свою праведность; истинно кайся о прошедших грехах; обуздывай язык, сердце и чрево» (Patr. graec.; t. 40, р. 1093., Дост. сказ. 6).
4 . Вот что сказал он по сему же вопросу авве Пимену3 : «Дело, славнейшее из всех дел, какие может совершать человек, есть – исповедовать грехи свои пред Богом и своими старцами, осуждать самого себя и быть готовым встретить каждое искушение, до последнего издыхания» (Patr. ib. 1084; Дост. сказ. 4).
5 . Иной некто спрашивал его: «Что мне делать, чтобы угодить Богу?»
Святой Антоний отвечал: «Куда бы ты ни пошел, всегда имей Бога перед своими очами; чтобы ты ни делал, имей на то свидетельство в Священном Писании; и в каком бы месте ты ни жил, не скоро уходи оттуда. Соблюдай сии три заповеди – и спасешься» (Дост. сказ. 3; Patr. ib. 1083).
6 . Еще одному ученику внушал он: «Отвращение возымей к чреву своему, к требованиям века сего, к похоти злой и к чести людской: живи так, как бы тебя не было в мире сем, и обретешь покой» (Patr. lat., t. 73, р. 1049).
7 . Вот что, как пишет святитель Афанасий, говорил авва Антоний к братиям, приходившим к нему: «Всегда имейте страх пред очами своими; помните Того, Кто мертвит и живит (1Сам. 2:6
8 . Подобное сему подробное указание того, что должно делать монаху, приводит святой Кассиан.
«Издавна, – говорит он, – ходит дивное наставление блаженного Антония, что монах, стремясь к высшему совершенству, не должен ограничиваться подражанием одному какому-либо из преуспевших отцов; потому что ни в ком нельзя найти все роды добродетелей в совершенстве. Но один украшается ведением; другой силен здравым рассуждением; третий тверд непоколебимым терпением; иной отличается смирением, иной – воздержанием, иной – благодатною простотою сердца; тот превосходит других великодушием, а этот – милосердием, тот бдением, а этот – молчанием или трудолюбием. Поэтому монах, желающий составлять духовные соты, должен, подобно мудрой пчеле, всякую добродетель заимствовать у того, кто наиболее освоен с нею, и слагать ее в сосуде сердца своего, не обращая внимания на то, чего нет у кого, но к той добродетели присматриваясь и ту себе усвоить, ревнуя какою кто отличается» (Inst. с. V. 1, 4).
Сила, движущая на подвиги и поддерживающая в них Если сделать перечень всего указанного, окажется довольно просторное поприще для подвигов. Спрашивается, какая сила движет на них труженика и поддерживает его в трудах? Сила эта есть ревность о спасении, славы ради имени Божия, готовая на все. Есть эта ревность – у инока все подвиги в ходу. Нет ее – все стало.
9 . Поэтому, когда однажды брат, у которого недоставало этой ревности, придя к святому Антонию, просил его помолиться о нем, великий старец ответил ему: «Ни я, ни Бог не сжалится над тобою, если ты не будешь заботиться сам о себе и молиться Богу» (Дост. сказ. 16).
10 . По сей же причине советовал он держать себя в постоянном внимании к Богу и в бодренности, хваля, как великую добродетель, если кто во все время жизни своей работает неослабно Господу и до последнего издыхания стоит на страже козней искусителя (Patr. graec., t. 40, р. 1083).
11 . Потому убеждал не послаблять себе ни в чем, но с терпением хранить всегда тот же дух ревности, говоря: «Монах, который несколько дней подвизается и потом послабляет себе, потом опять подвизается и опять нерадит, – такой монах все равно что ничего не делает и никогда не достигнет он совершенства жизни, за недостатком постоянства ревности и терпения» (Patr. lat., t. 73, р. 1049).
12 . Поэтому ищущего легкость называл он не понимающим своего чина и своих целей и весь неуспех у иноков производил от недостатка усердия к трудничеству.
«Потому, – говорил он, – мы не преуспеваем, что не знаем своего чина и не понимаем, чего требует дело, к которому приступаем, но хотим достигнуть добродетели без труда. Оттого, коль скоро встретим искушение в своем месте, переходим на другое, думая, что есть где-нибудь место, в котором нет диавола. Но кто познал, что есть брань, тот не дает себе ослабы, но постоянно воинствует, с Божией помощью» (Patr. graec., t. 40, р. 1093).
13 . Замечательно на сей предмет слово святого Антония к тем, которые одного не хотят, другого не могут.
Пришли однажды какие-то братия к святому Антонию и говорят ему: «Дай нам наставление, как спастись». Старец отвечал им: «Вы слышали Писание? И сего очень довольно для вас». Но они сказали: «Мы и от тебя, отец, хотим что-нибудь услышать». Тогда старец сказал им: «В Евангелии сказано: аще тя кто ударит в десную твою ланиту, обрати ему и другую (Мф. 5:39
Руководители ревности Ревность сама по себе бывает иногда слепа и может принять направления, несообразные с целями начатой жизни. Поэтому она должна быть ограждена руководителями. Кто же эти руководители? Святой Антоний указывает их два: свое рассуждение и совет опытных. <…>
Свое рассуждение
15 . На этот предмет указывает следующее изречение. Кузнец, взяв кусок железа, наперед смотрит, что ему делать: косу, меч или топор. Так и мы наперед должны рассуждать, к какой нам приступить добродетели, чтобы не напрасно трудиться (Дост. сказ. 35).
Ближе бы всего, конечно, руководиться своим рассуждением, если б его всегда на все и у всех доставало. Но как этого сказать нельзя, то более верное и безопасное руководство есть – совет опытных.
Совет опытных
16 . В сем смысле говорит святой Антоний: «Я знаю монахов, которые после многих трудов пали и подверглись безумию, потому что понадеялись на свои дела и презрели заповедь Того, Кто сказал: вопроси отца твоего, и возвестит тебе (Повт. 32:7
17 . И еще: Священное Писаниеговорит:имже несть управления, падают аки листвие (Притч. 11:14 без совета ничего не твори (Сир. 32:21
Человек, без совета делающий дела свои, походит на город неогражденный, в который кто ни захочет входит и расхищает его сокровища (Patr. graec., t. 40, р. 1098).
18 . Спрашивать других святой Антоний считал столь спасительным делом, что даже сам учитель всех обращался с вопросом к ученику своему, преуспевшему, однако же и как тот сказал, так и поступал.
Ибо повествуют, что, когда авва Антоний получил от императора Констанция письменное приглашение прибыть в Константинополь, то обратился к Павлу Препростому4 с вопросом: «Должно ли мне идти?» И когда тот сказал: «Если пойдешь, будет Антоний, а если не пойдешь, то будешь авва Антоний», чем не одобрялось такое путешествие, – то он спокойно остался на месте (Дост. сказ. 32).
19 . Так и всем другим советовал он поступать, говоря: «Монах, если можно, должен спрашивать старцев о всяком шаге, который делает в келлии своей, и о всякой капле воды, какую выпивает. Я знаю некоторых монахов, которые пали, потому что думали одни, сами по себе, угодить Богу» (Patr. graec., t. 40, р. 1082; Дост. сказ. 38).
20 . Святой Антоний не одобрял доверия к своему суждению. Не потому ли отнесся он с похвалами и об авве Иосифе5 , сказавшем на один вопрос из Писания: «Не знаю», – что этим, кроме смирения, выражалось и недоверие к своему уму?
Это было так: пришли к святому Антонию старцы, а с ними был и авва Иосиф. Старец, желая испытывать их, предложил им изречение из Писания и стал спрашивать каждого, начав с младших: «Что значит сие изречение?» Каждый говорил по своим силам, но старец каждому отвечал: «Нет, не узнал». После всех он говорит авве Иосифу: «Ты что скажешь о сем изречении?» – «Не знаю», – отвечал Иосиф. Авва Антоний говорит: «Авва Иосиф попал на путь, когда сказал: «Не знаю» (Дост. сказ. 17).
21 . Впрочем, и другим доверять советовал он не без ограничений. Надо наперед удостовериться в правомыслии и в опытности старца – и тогда уже доверяться его слову и беспрекословно принимать его советы.
Признак, по которому это можно распознать, есть согласие слова его со словом Божиим. «Надобно смотреть, – говорил он, – на то, что повелевается. Если кто укажет тебе что-либо такое, что согласно с заповедями Господа нашего, – прими то с покорностью и старайся соблюдать, да исполнится и в нас слово апостола: повинуйтеся друг другу в страхе Божии (Гал. 5:13 Еф. 5:21 ). Напротив, если кто укажет тебе что, противное Божественным заповедям, то скажи дающему наставление: аще праведно есть тебя слушать паче нежели Бога? (Деян. 4:19 ).
Повиноватися подобает Богови паче, нежели человеком (Деян. 5:29 ). Будем помнить также слово Господа: овцы Мои гласа Моего слушают, по чуждем же не идут… яко не знают чуждаго гласа (Ін. 10:5 аще мы, или Ангел с небесе благовестит вам паче, еже благовестихом вам, анафема да будет (Гал. 1:8
Повод к такому ограничению, вероятно, подали ариане, которые привлекали иных к себе видом благочестия и потом напояли ядом своего лжеучения. А может быть, и то послужило к сему поводом, что иные брались руководить других, сами опытом не изведав многого.
На этот случай они имели обычай говорить: древние отцы уходили в пустыню и там, трудами своими многими уврачевав души свои, уразумевали, как можно врачевать и других. Поэтому, возвратясь оттуда, становились спасительными врачами других. Из нас же если случится кому выйти в пустыню, то мы прежде, чем оздоровеем сами, берем на себя заботу о других, от чего возвращается к нам прежняя немощь и бывают нам последняя горша первых (Лк. 11:26 врачу, исцелися сам прежде (Лк. 4:23
Чем возгревать ревность? В человеке ничто ровно не стоит, но то усиливается, то слабеет. Так и ревность – то пламенеет, то погасает.
В последнем случае надо ее возгревать, чтобы совсем не погасла. Чем же и как?
Во-первых, памятью о смерти. Неоднократно твердил святой Антоний всем напечатлеть в уме и сердце, что этот день, который мы проживаем, есть последний.
22 . Во-вторых, приведением на мысль того, что будет по смерти.
Чтобы напечатлеть в душах своих учеников эту мысль, он рассказывал им, что открыто было ему самому, как повествует о том Афанасий Великий в его жизнеописании.
Однажды, перед вкушением пищи, около девятого часа, встав помолиться, святой Антоний ощутил в себе, что он восхищен умом и, что всего удивительнее, видит сам себя, будто бы он вне себя и кто-то как бы возводит его по воздуху; в воздухе же стоят какие-то мрачные и страшные лица, которые покушались преградить ему путь к восхождению.
Путеводители Антониевы сопротивлялись им, но те приступали будто с правами, требуя отчета, не подлежит ли Антоний в чем-либо их власти. Надо было уступить, и они готовились вести счет.
Но когда они хотели вести счет с самого рождения святого Антония, путеводители его воспротивились тому, говоря: что было от рождения, то изгладил Господь, когда он дал иноческий обет; ведите счет с того времени, как сделался он иноком и дал обет Богу; но в этом отношении обвинители его ни в чем не могли уличить его, почему отступили, – и путь к восхождению Антония сделался свободным и невозбранным.
После сего святой Антоний стал ощущать, что он опять входит сам в себя, и потом стал совсем прежним Антонием.
Но он уже забыл о пище и весь остаток того дня и ночь всю провел в воздыханиях и молитвах, дивясь, со сколь многими врагами предстоит нам брань и с какими трудами должно будет человеку проходить по воздуху. Тогда пришли ему на память слова апостола Павла о князе власти воздушныя (Еф. 2:2 ). Ибо враг имеет в воздухе власть вступать в борьбу с проходящими по оному, стараясь преградить им путь. Почему более всего и советовал апостол: примите вся оружия Божия, да возможете противитися в день лют (Еф. 6:13 ) и да посрамится враг, ничтоже имея глаголати о нас укорно (Тит. 2:8
23 . Так повествует святитель Афанасий, и хоть не замечено потом нигде, чтобы святой Антоний рассказывал о том другим, но сомневаться в том не следует, потому что знать о виденном нужно было не столько для него, сколько для других.
О другом того же предмета касающимся видении замечено, что он рассказывал его и другим.
Святитель Афанасий пишет: вел святой Антоний однажды разговор с пришедшими к нему братиями о состоянии души по смерти и о том, где будет ее местопребывание. В следующую затем ночь зовет его Некто свыше, говоря: «Встань, выйди и смотри»; Антоний выходит (ибо знал, Кто приказывал ему) и, возведши взор, видит какого-то великана, безобразного и страшного, который головой касался облаков. А тут с земли поднимались какие-то пернатые, из которых одним великан преграждал путь, а другие перелетали через него и, миновав его, уже безбедно возносились горе. На последних он скрежетал зубами, а о первых радовался. Невидимый голос сказал при сем: «Антоний! Уразумей виденное».
Тогда отверзся ум его, и он уразумел, что это есть прохождение душ от земли и что великан этот есть исконный враг наш, который удерживает нерадивых и покорявшихся его внушениям и возбраняет им идти далее, а ревностных и не слушавших его задержать не может, и они проходят выше его.
Такое видение святой Антоний принял как бы за напоминание себе и стал прилагать еще большее старание о преуспеянии в подвигах противления всему вражескому. С той же целью, то есть для возбуждения большей ревности о чистоте жизни, рассказывал он о сем видении и другим.
Авва Кроний6 говорит, что однажды святой Антоний рассказывал об этом видении пред большим собранием. Причем он дополнял, что святой Антоний пред этим видением целый год молился, чтобы ему открыто было, что бывает по смерти с душами праведных и грешных; что у великана руки простерты были по небу, а под ним лежало озеро величиною с море, в которое падали птицы, которых ударял он рукою (Палладий, гл. 24).
В латинском «Отечнике» в рассказе об этом дается мысль, что пернатые тогда только ударяемы были великаном и ниспадали в озеро, когда останавливались сами в воздухе ниже его рук, не имея сил подняться выше их; а которые сильны были подняться выше его рук и головы, на тех он только скрежетал зубами, смотря, как они воспаряли потом к небу и были принимаемы Ангелами (Patr. lat., t. 73, р. 1044). <…>
25 . Не менее сильно может прогонять разленение и возбуждать энергию и следующее видение, о котором рассказывает сам святой Антоний.
«Молил я Бога, – говорит он, – показать мне, какой покров окружает и защищает монаха. И видел я монаха, окруженного огненными лампадами, и множество Ангелов блюли его, как зеницу ока, ограждая мечами своими. Тогда я воздохнул и сказал: вот что дано монаху! И несмотря, однако, на то, диавол одолевает его – и он падает. И пришел ко мне голос от Милосердого Господа и сказал: никого не может низложить диавол: он не имеет более никакой силы после того, как Я, восприяв человеческое естество, сокрушил его власть. Но человек сам от себя падает, когда предается нерадению и поблажает своим похотям и страстям. Я спросил: всякому ли монаху дается такой покров? И мне было показано множество иноков, огражденных такою защитою. Тогда я воззвал: блажен род человеческий, и особенно воинство иноков, что имеет Господа, столь Милосердого и столь Человеколюбивого! Будем же ревновать о спасении своем и, прогнав всякое нерадение, усердно нести труды наши, да сподобимся Царствия Небесного, благодатию Господа нашего Иисуса Христа» (Patr. grace., t. 40, р. 1083). <…>
27 . Тем и другим напоминанием, то есть о смерти и о том, что будет по смерти, возгревается страх Божий, который есть третий возбудитель ревности.
К страху Божию призывал святой Антоний, как мы видели уже, в многосодержательном изречении: «Всегда имейте страх Божий, бойтесь Того, Кто мертвит и живит».
В другом кратком изречении он указывает в страхе Божием источник готовности и годности на все добродетели.
«Страх Божий, – говорит он, – есть начало всех добродетелей и начало премудрости. Как свет, входя в какой-либо темный дом, разгоняет тьму его и освещает его, так страх Божий, когда войдет в сердце человеческое, то прогоняет тьму и возжигает в нем ревность ко всем добродетелям» (Patr. graec., t. 40, р. 1084).
28 . Потому всячески предостерегал от потери сего страха. «Не выходи, – говорил, – из келлии, а то потеряешь страх Божий. Ибо как рыба, извлеченная из воды, умирает, так замирает страх Божий в сердце монаха, если он выходит из келлии блуждать вне» (там же).
29 . Но все эти поддержки ревности действуют понудительно, влекут совне, хотя устрояются внутри. Надо стяжать внутренних возбудителей ревности, так, чтобы она сама била из сердца, как ключ воды.
До этого доводят сердце: 1) ощущения сладости жизни по Боге. Пока не образуется это ощущение, до тех пор ревность наша ненадежна.
Поэтому, когда один брат спросил святого Антония: «Отчего, когда Бог, по всему Писанию, обещает душе блага высшие, душа не бывает постоянно тверда в искании их, а уклоняется к преходящему тленному и нечистому?» – он отвечал: «Кто не вкусил еще сладостей небесных благ, тот не прилепился еще к Богу от всего сердца своего, потому и возвращается на тленное. Но пока достигнет кто такого совершенства, должно работать Богу из покорности святой воле Его, так чтобы таковой с пророком говорил: скотен бых у Тебе (Пс. 72:23
30 . Отсюда: 2) любовь к Богу – еще сильнейший возбудитель ревности.
Святой Антоний сам по себе знал, что любовь сильнее страха, и говорил: «Я уже не боюсь Бога, но люблю Его (то есть не страхом побуждаюсь, как держать себя, но любовью), ибо любы вон изгоняет страх (1Ін. 4:18
31 . И других убеждал он, чтобы более всего воспитывали в себе любовь к Богу как силу несокрушимую и неотпадающую.
Так, когда однажды спросили его братия: «Чем лучше можно угодить Богу?» – он ответил: «Самое угодное Богу дело есть дело любви. Его исполняет тот, кто непрестанно хвалит Бога в чистых
помышлениях своих, возбуждаемых памятью о Боге, памятью об обетованных благах и о всем, что Он для нас совершить благоволил. От памятования о всем этом рождается любовь полная, как предписывается: возлюбиши Господа Бога твоего от всего сердца твоего, и от всея души твоея и всею силою твоею (Повт. 6:5 якоже желает елень на источники водныя, тако желает душа моя к Тебе, Боже (Пс. 41:2 кто ны разлучит от любве Божия? Скорбь ли, или теснота, или гонения, или голод, или нагота, или беда, или меч? Ничто же (Рим. 8:35,39
32 . От сей или вместе с нею приходят: 3) радость доброделания и пребывания в порядках Божиих, которые в свою очередь становятся возбудителем ревности.
Сюда относится следующее изречение святого Антония.
Спросили его: «Что есть радость о Господе?» Он ответил: «Делом исполнить какую-либо заповедь с радостью, во славу Божию – вот что есть радость о Господе. Ибо когда исполняем Его заповеди, нам должно радоваться; напротив, когда не исполняем их, должно нам печалиться. Поэтому постараемся исполнять заповеди с радостью сердца, чтобы взаимно соутешаться в Господе. Только всячески при этом будем опасаться, чтобы, радуясь, не вознестись гордостью, но все упование свое возлагать на Господа» (Patr. graec., t. 40, р. 1095. Подобная мысль у Василия Великого).
Подвиги, и доброделание в частности Так, руководимая и возгреваемая ревность обращается на подвиги, и телесные и душевные, и на всякое доброделание.
33 . Сколько надо измождать плоть свою, указал святой Антоний в общем наставлении о подвигах (см. п. 7) и в вычислении причин движения похоти (см. извлеч. п. 18), между которыми стоит и питание вдоволь плоти, чем (как на средство против таких движений) указывается на истощание тела постом (Дост. сказ. 22).
Святой Антоний заповедовал быть к телу очень строгим (см. п. 7) и осуждал всякую поблажку. Поэтому неблаговолительно отнесся о тех, кто ходят в баню. «Отцы наши, – говорил он, – и лиц своих никогда не умывали, – а мы ходим в бани мирские» (Алфав. патер., ст. 4).
34 . После усмирения плоти большое значение придавал он обузданию языка.
Этот подвиг ставил он наряду со странничеством, говоря: «Странничество наше в том, чтобы держать затворенными уста свои» (там же, с. 4, обор.).
35 . Те же, которые говорят все, что ни приходит им в голову, походят на двор без ворот, на который всходит, кто ни захочет, подходит к стойлу и отвязывает осла. Мысль эта хоть не святым Антонием высказана, но в присутствии его и им, конечно, одобрена (Дост. сказ. 18).
36 . И еще большее значение придавал сидению в келлии. «Как рыбы, – говорит он, – оставшись долго на суше, умирают, так и монахи, находясь долго вне келлии или пребывая с мирскими людьми, теряют любовь к безмолвию. Посему, как рыба рвется в море, так и мы должны спешить в келлию, дабы, оставаясь вне оной, не забыть о внутреннем бдении» (Дост. сказ. 10).
37 . Вообще советовал держать себя в келлии так строго, чтобы келлия для инока была пещью вавилонскою, обжигающей в нем все нечистое (Patr. graec., t. 40, р. 1086).
38 . Допускал, однако же, он и некоторое послабление в напряжении подвигов, как видно из ответа его охотнику.
Сказывают, что некто, в пустыне ловя диких зверей, увидел, что авва Антоний шутил с братиями, и соблазнился. Старец, желая уверить его, что нужно иногда давать послабление братии, говорит ему: «Положи стрелу на лук свой и натяни его». Он сделал так. Старец говорит ему: «Еще натяни». Тот еще натянул. Опять говорит:
«Еще натяни». Охотник отвечал ему: «Если я сверх меры натяну лук, то он переломится». Тогда старец сказал ему: «Так и в деле Божием: если мы сверх меры будем напрягать силы братий, то они скоро расстроятся. Поэтому необходимо иногда давать хотя б некоторое послабление братии».
Охотник, услышав это, пришел в умиление и пошел от старца с назиданием. А братия, укрепясь тем, возвратились в свое место (Дост. сказ. 13).
Более, впрочем, сохранились такие изречения и сказания, в которых указываются душевные подвиги или расположения сердца, услов- ливающие успех. Таковы:
39 . Терпение.
Оно столько нужно подвижнику, что, коль скоро его нет, то и сам он никакой цены не имеет.
Так, хвалили братия святому Антонию одного монаха. Когда монах сей пришел, святой Антоний захотел испытать его, перенесет ли он оскорбление, и увидев, что не переносит, сказал ему: «Ты похож на село, которое спереди красиво, а сзади разграблено разбойниками» (Дост. сказ. 15).
40 . Терпение нужно потому, что искушения для нас нужны. И святой Антоний говорил: «Никто без искушений не может войти в Царствие Небесное; не будь искушений, никто бы и не спасся» (Дост. сказ. 5).
41 . Молитва.
Этому учил он примером, ибо все знали, как долго он молился. Мы знаем, говорили ученики его, блаженный старец иногда так углублялся в молитву, что простаивал на ней целую ночь, и когда восходящее солнце пресекало сию его пламенную в восхищении ума молитву, мы слыхали, как он говорил: «Зачем мешаешь ты мне, солнце? Ты для того будто и восходишь, чтобы отвлекать меня от Божественного умного света» (Patr. lat., t. 73, р. 848).
42 . Слезы.
Так, когда брат спросил святого Антония: «Что мне делать с грехами моими?» – он ответил: «Кто хочет освободиться от грехов, плачем и стенанием освободится от них; и кто хочет настроиться на добродетели – слезным плачем настроится. Само псалмопение есть плач. Помни пример Езекии, царя иудейского, который, как написано у Исаии пророка (Іс. 38
43 . Места же смеху не находил святой Антоний в жизни инока, и когда ученики спросили его: «Можно ли нам когда-нибудь смеяться?» – ответил: «Господь наш осуждает смеющихся, когда говорит:горе вам, смеющимся ныне, яко возрыдаете и восплачете (Лк. 6:25
Итак, верному монаху не должно смеяться, нам должно паче плакать о тех, коими хулится имя Божие, по той причине, что они преступают закон Его и всю жизнь свою иждивают, погрязая во грехах. Будем рыдать и плакать, непрестанно умоляя Бога, чтобы Он не попустил им ожестеть во грехах и смерть не застала их прежде покаяния» (Patr. graec., t. 40, р. 1096. Подобное у Василия Великого: Кр. прав. 31).
44 . Смирение, привлекающее покров свыше и обезопасивающее от всех падений.
«Видел я, – говорил святой Антоний, – однажды все сети врага, распростертые по земле, и со вздохом сказал: кто же избегнет их? Но услышал глас, говорящий мне: смиренномудрие» (Дост. сказ. 7).
45 . Поэтому внушал потом: «Если подвизаемся добрым подвигом, то должно нам крайне смиряться пред Господом, чтобы Он, ведающий немощь нашу, покрывал нас десницею Своею и хранил; ибо, если вознесемся гордостью, Он примет покров Свой от нас – и мы погибнем» (Patr. graec., t. 40, р. 1090).
46 . В другой раз сказал он: «Как гордость и возношение ума низвергли диавола с высоты небесной в бездну, так смирение и кротость возвышают человека от земли на небо» (там же, с. 1081).
47 . Поэтому, чтобы подвиг, например, молчания не привел к гордости, он советовал давать ему самоуничижительный смысл. «Если кто, – говорил он, – берет на себя подвиг молчания, пусть не думает, что проходит какую добродетель, но пусть держит в сердце, что потому молчит, что не достоин говорить» (Patr. lat. 73, р. 1051).
48 . Внушал также святой Антоний, что Сам Господь так ведет нас внутренно, что скрывает от нас наше добро, чтобы удержать в смиренных о себе чувствах.
Он говаривал: «Если мельник не будет закрывать глаз животного, вращающего колесо, то дело его не будет идти успешно. У сего животного кружилась бы голова, и оно падало бы, не имея возможности работать. Так и мы, по Божию устроению, получаем прикрытие, чтобы нам не видеть добрых дел своих, дабы, ублажая себя за них, мы не возгордились и не потеряли плода всех трудов своих!
Это бывает, когда мы оставляемы бываем обуреваться нечистыми помыслами, в которых мы не можем не осуждать самих себя и своей мысли. А в таком положении помышление о нашей доброте не может иметь места; и, следовательно, наше маленькое добро прикрывается и не видно бывает из-за этих нечистых помыслов» (перифраз, там же, с. 1037).
49 . Сколь пагубно самомнение, разительно внушалось падением юного подвижника после совершенного им чуда.
Мимо места, где подвизался сей юный, шли старцы к святому Антонию и крайне утомились. Он позвал диких ослов и повелел им донести на себе сих старцев до святого Антония. Когда старцы сказали о сем святому Антонию, он отвечал: «Монах этот, как мне кажется, есть корабль, полный груза; но не знаю, взойдет ли он в пристань».
И действительно, возмечтав о себе, он пал через несколько времени. Прозрев это, святой Антоний сказал ученикам: «Сейчас пал тот юный подвижник. Пойдите, посмотрите». Они пошли и увидели его сидящим на рогоже и оплакивающим сделанный грех (Дост. сказ. 94)7 .
50 . Но сколь самомнение пагубно, столь же, напротив, спасительно – уничижение. Это представляет пример башмачника, о котором святой Антоний имел указание свыше.
Святой Антоний молился в келлии своей и услышал глас, говоривший ему: «Антоний! Ты еще не пришел в меру такого-то башмачника в Александрии».
Святой Антоний пошел в Александрию, нашел этого башмачника и убедил его открыть, что есть особенного в его жизни. Он сказал: «Я не знаю, чтобы когда-нибудь делал какое-либо добро, почему, вставши утром с постели, прежде, чем сяду я за работу, говорю: все в этом городе от мала до велика войдут в Царствие Божие за свои добрые дела; один я за грехи мои осужден буду на вечные муки. Это же самое со всею искренностью сердечною повторяю я и вечером прежде, чем лягу я спать». Услышав это, святой Антоний сознал, что точно, не дошел еще в такую меру (Patr. lat. 73, р. 785).
51 . Не это ли послужило поводом к тому, что он потом часто повторял наставление: «Нам надо всегда во всем самих себя укорять и обвинять и делать это искренно, ибо кто сам себя укоряет, того оправдывает и прославляет Бог» (там же). <…>
53 . В другой раз спросили его еще: «Как должно служить братиям?»
Он отвечал: «Братия, которые хотят служить братиям, пусть служат им, как слуги своим господам и как Господь служил Петру, которому оказал Он последнее услужение, будучи Творцом его. Этим показал Господь, что если те, которые отвергают оказываемое им услужение, не безупречны, – то тем более достойны осуждения те, которые низким считают послужить братиям. Если первые не будут иметь части с Господом, как сказал Господь Петру, то что сказать о последних?» (Patr. graec., t. 40, р. 1095).
54 . И вообще говорил он: «От ближнего – жизнь и смерть. Ибо если мы приобретаем брата, то приобретаем Бога; а если соблазняем брата, то грешим против Христа» (Дост. сказ. 9).
55 . Сострадание и снисхождение к падающим.
В обители аввы Илии с одним братом случилось искушение. Его выгнали оттуда, и он пошел в гору к авве Антонию. Авва Антоний, подержав его несколько времени у себя, послал в обитель, из которой он пришел. Но братия опять прогнали его.
Он снова пришел к авве Антонию и сказал ему: «Не захотели принять меня братия, отче!» Тогда старец послал его с такими словами: «Буря застигла корабль на море, он потерял груз свой и с трудом сам спасся; а вы хотите потопить и то, что спаслось у берега». Братия, услышав, что брата послал к ним авва Антоний, тотчас приняли его (Дост. сказ. 21).
56 . В одной обители оклеветали брата в блудодеянии, и он пришел к авве Антонию. Пришли также и братия из обители, чтобы уврачевать его и опять к себе взять. Они стали обличать его, зачем он так сделал; а брат защищался, говоря, что он ничего такого не делал.
Случилось тут быть и авве Пафнутию Кефалу8 . Он сказал им такую притчу: «На берегу реки видел я человека, который увяз по колена в грязи. Некоторые пришли подать ему помощь и погрузили его по самую шею».
Авва Антоний сказал после сего: «Вот истинно такой человек, который может спасать и врачевать души!» Братия, тронутые словами старцев, поклонились брату и, по совету старцев, приняли его опять к себе (Дост. сказ. 29).
57 . Замечательна мысль святого Антония о том, кто может иметь истинное братолюбие.
Он говорил: «Человек никогда не может быть истинно добрым, как бы ни желал того, если не вселится в него Бог; ибо никто же Благ, токмо Бог един» (Patr. lat. 73, р. 785).
Последняя цель всего и верх совершенства 58 . Это боговселение, или жизнь в Боге, и есть последняя цель всех подвижнических трудов и верх совершенства. Сам Богпоказал сие святому Антонию, когда он сподобился такого откровения в пустыне: «Есть в городе некто, подобный тебе, искусством врач, который избытки свои отдает нуждающимся и ежедневно поет с Ангелами Трисвятое» (то есть при совершенстве любви к ближнему в Боге живет и пред Богом ходит) (Дост. сказ. 24).
8 . Совершенство святого Антония и слава на небе
59 . Говорили об авве Антонии, что он был прозорливец, но, избегая молвы людской, не хотел разглашать о сем; ему открываемы были и настоящие, и будущие события мира (Дост. сказ. 30).
60 . Один старец просил у Бога, чтобы ему увидеть отцов (в славе); и увидел он их всех, кроме аввы Антония. Он спросил того, кто показывал ему: «Где же авва Антоний?» Тот отвечал: «Антоний там, где Бог!»
(Дост. сказ. 28).
Из «древнего Патерика» Однажды братия из Скита пошли к авве Антонию. Взойдя на корабль, чтобы отплыть к нему, нашли они одного старца, отправляющегося в ту же сторону. Братия не знали его. Сидя на корабле, говорили об изречениях отцов и из Писания; рассказывали также и о рукоделиях своих. Старец все молчал.
Войдя в пристань, они узнали, что и старец отправлялся также к авве Антонию.
Когда они пришли к Антонию, он сказал им: «Доброго спутника нашли вы в этом старце». Сказал и старцу: «Добрых братий и ты нашел, авва».
«Они хороши, – отвечал старец, – но у них двор не имеет ворот: кто хочет, подходит к стойлу и отвязывает осла».
Это сказал он потому, что они говорили все, что ни приходило им на ум (4, 1).
* * *
Авва Антоний говорил: «Думаю, что тело имеет движение естественное, прирожденное ему; но оно не действует, когда душа не хочет, – и бывает в теле одно движение без похоти. Есть и другое движение, происходящее от питания и разгорячения тела пищею и питием. Происходящий от них жар крови производит возбуждение в теле. Потому-то и сказал апостол Павел: не упивайтеся вином, в немже есть блуд (Еф. 5:18 ); равно и Господь в Евангелии сказал ученикам Своим: внемлите себе, да не когда отягчают сердца ваша объядением и пиянством (Лк. 21:34
Итак, нужно знать, что движения в теле бывают трех родов: одно естественное, другое от неразборчивости в пище и третье – от демонов» (5, 1).
* * *
Преподобный авва Антоний, пребывая некогда в пустыне, впал в уныние и в большое омрачение помыслов и говорил Богу: «Господи! Я хочу спастись, а помыслы не позволяют мне. Что мне делать в скорби моей? Как спасусь?»
И вскоре встав, Антоний вышел вон – и вот, видит кого-то, похожего на себя, который сидел и работал, потом встал из-за работы и помолился; после опять сел и вил веревку9 ; далее опять стал на молитву. Это был Ангел Господень, посланный для наставления и подкрепления Антония.
И Ангел сказал Антонию: «И ты делай так – и спасешься!» Услышав сие, Антоний возымел великую радость и дерзновение – и, поступая так, спасался (7, 1).
* * *
Авва Макарий Великий пришел однажды к авве Антонию в гору. Когда он постучался в дверь, Антоний вышел и спросил: «Кто ты?» «Я Макарий», – отвечал он.
Антоний затворил дверь и ушел, оставив старца.
Но, когда увидел терпение Макария, отворил ему дверь, приветствовал его и сказал: «Слышав о твоих делах, я давно желал видеть тебя». С любовью принял его и успокоил, ибо Макарий очень утомился.
Когда наступил вечер, авва Антоний намочил для себя несколько пальмовых ветвей. Авва Макарий сказал ему: «Позволь и мне намочить для себя». «Намочи», – отвечал Антоний. Макарий, сделав большую связку ветвей, намочил их.
Сев с вечера, они плели, беседуя о пользе душевной. И веревка [Макария] через отверстие спускалась в пещеру.
Блаженный Антоний поутру сошел в пещеру и, увидев величину веревки аввы Макария, удивился и, лобызая его руки, сказал: «Великая сила исходит из рук сих!» (7, 14).
* * *
Брат спросил старца: «Что мне делать, отец? Я не исполняю никакого монашеского дела, но нахожусь в большой беспечности: ем, пью, сплю, имею постыдные помыслы и сильное возмущение, переходя от дела к делу, от помыслов к помыслам».
Старец сказал: «Сиди в своей келлии и что можешь, делай без смущения. Я желаю и малого, что можешь сделать ты ныне, как некогда авва Антоний совершал великие подвиги в пустыне. И уверен, что пребывающий в келлии своей ради имени Божия и блюдущий свою совесть находится и сам на месте аввы Антония» (7, 39).
* * *
Некоторые братия пошли к авве Антонию рассказать ему о неких явлениях, которые они видели, и узнать от него, истинные ли то были явления или от демонов. С ними был осел, и он пал по дороге.
Как скоро они пришли к старцу, он, предварив их, сказал: «Отчего у вас на дороге пал молодой осел?» Братия спросили его: «Как ты узнал об этом, авва?» «Демоны показали мне», – отвечал им старец.
Тогда братия говорят ему: «Мы об этом-то и пришли спросить тебя: мы видим явления, и они часто бывают истинные, не заблуждаемся ли мы?»
Старец из примера осла показал им, что они происходят от демонов (10, 2).
* * *
Авва Антоний, проникая в глубину судеб Божиих, вопросил, говоря: «Господи! Почему одни немного живут – и умирают, а другие – живут до глубокой старости? Почему одни бедны, а другие живут богато? Почему нечестивые богатеют, а благочестивые бедны?» Тогда был к нему глас, глаголющий: «Антоний! Себе внимай! То – суды Божии, и тебе нет пользы знать их» (15, 1).
* * *
Авва Антоний сказал авве Пимену: «В том состоит делание человека, чтобы грех свой полагать на главу свою пред Богом и ожидать искушений до последнего издыхания» (15, 2).
* * *
Авва Антоний говорил: «Монах, если можно, должен откровенно сказывать старцам, сколько он делает шагов или сколько пьет капель в своей келлии, чтобы как-нибудь не погрешить и в этом».
* * *
Брат, погрешивший в этом, нашел в пустыне уединенное и тихое место и просил отца своего, говоря: «Позволь мне поселиться в нем; я надеюсь на Бога и твои молитвы, ибо я рассчитываю много потрудиться». И не позволил ему авва его, говоря: «Истинно знаю я, что ты много имеешь трудиться, но потому, что ты не имеешь старца, не можешь надеяться, что твое новое дело угодно Богу, и потому, что ты дерзаешь думать, что исполняешь дело, совершенно монашеское, этим погубляешь труд свой и рассуждение» (11, 2).
* * *
Некий брат пришел к авве Сисою10 в гору аввы Антония. И когда они разговаривали, брат сказал авве Сисою: «Отче! Неужели ты не достиг в меру аввы Антония?» Старец отвечает: «Каким образом я могу достигнуть в меру сего святого? Если бы я имел один из помыслов аввы Антония, то был бы весь как огонь. Впрочем, я знаю человека, который (хотя и) с большим трудом, может носить помысл его» (15, 59).
* * *
Трое из отцов имели обыкновение каждый год ходить к блаженному авве Антонию. И двое из них спрашивали его о помыслах и о спасении души, а один всегда молчал, ни о чем не спрашивая.
После многого времени говорит ему авва Антоний: «Вот столько времени приходишь ты сюда и никогда не спрашивал меня». И тот, отвечая, сказал ему: «Достаточно для меня только смотреть на тебя, отче» (17, 5).
Из «скитского Патерика» Авва Антоний говорил: «Приходит время, когда люди будут безумствовать, и если увидят кого не безумствующим, восстанут на него и будут говорить: “Ты безумствуешь», – потому что он не подобен им».
* * *
Авва Макарий однажды ходил к авве Антонию и, побеседовав с ним, возвращался в Скит.
Отцы вышли к нему навстречу. Старец, беседуя с ними, сказал: «Я говорил авве Антонию, что у вас здесь нет приношения11 ».
Отцы начали говорить о другом и не спрашивали у старца, что отвечал Антоний. И старец не сказал им.
Тогда один из старцев заметил: «Так, если отцы увидят, что братия забывают спросить о деле, для них полезном, то сами за долг себе вменяют начать речь о сем. Но если братия не вынуждают их к продолжению разговора, то они уже перестают говорить, дабы не показать, что они говорят тогда, когда их не спрашивают, и чтобы слова их не остались пустыми».
* * *
Авва Антоний предсказывал авве Аммону12 , говоря: «Ты успеешь в страхе Божием!» Потом вывел его из келлии, указал ему на камень и сказал: «Брани этот камень и бей его». Аммон сделал это. Авва Антоний спросил его: «Что, камень ничего не сказал?» «Ничего», – отвечал Аммон. «В сию меру придешь и ты», – сказал ему тогда авва Антоний. Что и исполнилось.
* * *
Некоторые братия пришли к авве Антонию и предложили ему слова из Книги Левит. Старец пошел в пустыню, а за ним тайно последовал авва Аммон, знавший его обыкновение.
Старец отошел на далекое расстояние, стал на молитву и громким голосом воззвал: «Боже, пошли Моисея, и он изъяснит мне слова сии!» И пришел к нему голос, говоривший с ним. Авва Аммон сказывал о себе, что он хотя слышал голос, говоривший с Антонием, но силы слов не понял.
* * *
Авва Антоний говорил: «Я никогда не предпочитал свою пользу пользе брата своего».
* * *
Авва Антоний пришел однажды к авве Аммону в гору Нитрийскую, и когда они увиделись друг с другом, авва Аммон говорит: «Молитвами твоими умножилась братия, и некоторые из них желают построить себе келлии в отдалении, чтобы пребывать в безмолвии. В каком расстоянии велишь ты строить келлии?» Авва Антоний отвечал: «Вкусим пищи в час девятый и пойдем походим по пустыне и посмотрим место».
Они шли по пустыне до самого захождения солнца.
Тогда авва Антоний говорит: «Сотворим молитву и поставим здесь крест, чтобы здесь строили желающие строить. Тамошние, ежели захотят посетить здешних, пусть приходят сюда, съев свой малый кусок в девятом часе, а здешние пусть то же делают, отходя туда; и они не будут развлекаться при взаимном посещении».
Расстояние же было на двенадцать верст13 .
Комментарии Из «Добротолюбия» Перевод и составление выполнены святителем Феофаном Затворником. Предваряя публикацию своего перевода этих сказаний, святитель пишет: «Такие изречения и сказания в большом числе помещены в “Достопамятных сказаниях», но кроме этих есть другие, которые приводятся в 40-м томе Patr. graec. и в нашем “Алфавитном патерике»; иные еще приводятся Кассианом; есть несколько в разных статьях отеческих сборников». Здесь они размещены составителем «в некотором порядке, подобно предыдущим правилам. Вначале идут сказания, относящиеся к движению из мира, которым начинается подвижничество, а потом идут и все прочие изречения и сказания по порядку отшельнической жизни». Публикуется по: Добротолюбие. Т. 1. С. 101–120. – Прим. ред.
Из «Древнего патерика» Публикуется по: Древний патерик, изложенный по главам. Изд. 3-е. М., 1899 (Репринт: М., 1991).
Из «Скитского патерика» Публикуется по: Скитский патерик. М., 2001. С. 112, 125, 297–298, 316, 334, 353–354.
* * *
1 См. о нем в примечании «Преподобный Пафнутий».
2 См. о нем в приложении «АВВА ПАМВО»
3 Преподобный Пимен Великий подвизался со своими братьями Паисием и Анувием в одной келлии в Скиту. После многих лет строгого уединенного подвижничества, когда даже правителю страны и родной матери было отказано в посещении, преподобный Пимен начал принимать приходивших к нему за советами. Так его посетил, переодевшись простым воином, император Феодосий Великий (правил в 370–395 гг.). Прославившись святостью и богомыслием, Пимен Великий отошел ко Господу около 450 года, прожив почти 110 лет. Память его 27 августа / 9 сентября. – Прим. ред.
4 См. о нем в приложении «ПАВЕЛ ПРЕПРОСТЫЙ».
5 Ученик Антония Великого, подвизавшийся в Скиту. Сказания о нем сохранились в «Древнем» и «Скитском» патериках. – Прим. ред.
6 См. о нем Приложение «О НИТРИЙСКИХ ПУСТЫННИКАХ» 1
7 В «Скитском» и «Древнем» патерике добавлено: «Увидев учеников старца, монах говорил им: “Скажите старцу, чтоб он умолил Бога дать мне десять дней жизни, и я надеюсь очистить грех свой». Но не прошло и пяти дней, как он скончался». – Прим. ред.
8 О нем см. ПРЕПОДОБНЫЙ ПАФНУТИЙ
9 Плетение веревок из пальмовых ветвей часто было основным рукоделием аскетов, так как давало возможность самостоятельного существования и не мешало одновременно заниматься Иисусовой молитвой; да и материал всегда имелся под рукой: возле пещер росли или были специально поса жены пальмы, плодами которых подвижники питались. Из пальмовых листьев ими изготовлялись корзины, мешки, рогожи, подстилки, корабельные снасти, материал для одежды. Рукоделие избавляло отшельников от уныния, а столь низкий труд – от гордыни. – Прим. ред.
10 Преподобный Сисой Великий сначала имел духовное окорм- ление у преподобного Ора (память 7/20 августа), ученика Антония Великого, в пустыне Скит, затем подвизался на горе Антония. С ранней юности отрекся он от мира и провел в строгой аскезе около 72 лет. Своими подвигами авва Сисой так угодил Господу, что стяжал дар отгнания нечистых духов и воскрешения мертвых. Скончался в глубокой старости около 429 года. Память его 6/19 июля. – Прим. ред.
11 Речь идет о Евхаристическом приношении. Видимо, в обители не служили литургию. – Прим. ред.
12 Об авве Аммоне, епископе, см. АММОН НИТРИЙСКИЙ– Прим. ред.
13 Речь идет об устроении монашеского жития преподобным Аммоном Нитрийским в пустыне Келлий. См. о нем на АММОН НИТРИЙСКИЙ – Прим. ред.
Источник:
