Слово 1. Про зречення від світу і про чернече життя Страх Божий є початком чесноти. Кажуть, що він – породження віри і посівається в серці, коли розум усунутий від мирських клопотів, щоб кружляючі від ширяння думки свої зібрати йому в міркуванні про майбутнє відновлення. Для того, щоб покласти підставу чесноти, найкраще людині тримати себе в усуненні від справ життєвих і перебувати в слові світла стежками правих і святих, які Духом вказав і найменуванням Псалмоспівець (див. Пс. 22:3,118:35
Початок шляху життя – повчатися завжди розумом у словах Божих і проводити життя в убогості. Напоювання себе одним сприяє вдосконаленню в іншому. Якщо напоюєш себе вивченням слів Божих, це допомагає досягненню успіху в убогості; а досягнення успіху в безкорисливості приносить тобі дозвілля досягати успіху у вивченні слів Божих. Допомога ж того й іншого сприяє швидкому зведенню цілої будівлі чеснот.
Ніхто не може наблизитися до Бога, якщо не віддалиться від світу. Віддаленням же називаю не переселення з тіла, але усунення від мирських справ. У тому й чеснота, щоб людина не займала розуму свого світом. Серце не може перебувати в тиші і бути без мрій, поки почуття чимось зайняті42 ; тілесні пристрасті не приходять у бездіяльність і лукаві помисли не убожіють без пустелі. Поки душа не прийде в захват вірою в Бога, прийняттям в себе сили її відчуття, доти не вилікує немочі почуттів, не зможе з силою знехтувати видимою речовиною, що слугує перепоною внутрішньому, і не відчує в собі розумного породження свободи; і плід того й іншого – порятунок від тенет. Без першого43 не буває другого44 ; а де друге правішественне, там третя45 зв’язується ніби вуздою46 .
Коли примножиться в людині благодать, тоді за бажанням праведності страх смертний робиться для неї легким для зневаги, і багато причин знаходить вона в душі своїй, через які заради страху Божого має терпіти скорботу. Усе, що вважається таким, що шкодить тілу і раптово діє на природу, а отже, призводить до страждань, ні в що не ставиться в очах людини, як порівняти з тим, на що вона сподівається в майбутньому. Без потурання спокус неможливо пізнати нам істини. Точне ж посвідчення в цьому знаходить людина в думці, що Бог має про людину велике промисел і що немає людини, яка б не перебувала під Його Промислом, особливо ж ясно, ніби за вказівкою пальця, вбачає це на тих, хто шукає Бога, і на тих, хто зазнає страждань заради Нього. Але коли збільшиться в людині збідніння благодаті, тоді все сказане виявляється в ній майже в протилежному вигляді. У неї знання, через дослідження, буває більшим за віру, а надія на Бога є не у всякій справі, і Промисел Божий про людину заперечується. Така людина постійно піддається в цьому47 підступам тих, хто підстерігає її стрілами своїми, що “в мороці сострелять” (Пс. 10:2
Початок істинного життя в людині – страх Божий. А він не терпить того, щоб перебувати в чиїйсь душі разом із ширянням розуму48 ; тому що під час служіння почуттям серце відволікається від насолоди Богом, тому що внутрішні думки відчуттям їхнім, як кажуть, зв’язуються в самих чуттєвих органах, які їм служать49 .
Сумнів серця приводить у душу боязнь. А віра може робити волю твердою і при відсіканні членів. Якою мірою перемагає в тобі любов до плоті, такою не можеш бути відважним і безтрепетним під час багатьох протиборств, що оточують те, що любиш ти.
Той, хто бажає собі честі, не може мати нестачі в причинах для смутку. Немає людини, яка б зі зміною обставин не відчула в розумі своєму зміни у ставленні до належної справи. Якщо прагнення, як кажуть, є породженням почуттів, то нехай замовкнуть, нарешті, ті, хто стверджує про себе, що і під час розваги зберігають вони мир розуму. Цнотливий не той, хто у праці, під час боротьби і подвигу, говорить про себе, що припиняються тоді в ньому сороміцькі помисли, але хто істинністю серця уціломудровує споглядання розуму свого, так що не слухає він безсоромно непотрібних помислів. І коли чесність совісті його свідчить про вірність свою поглядом очей, тоді сором уподібнюється завісі, повішеної в потаємному вмістилищі помислів. І непорочність його, як цнотлива діва, дотримується Христу вірою.
Для відвернення заклопотаних душею прихильностей50 до непотребу і для усунення тривожних спогадів, що постають у плоті, які виробляють бунтівне полум’я, ніщо не буває таким достатнім, як занурення себе в любов до вивчення Божественного Писання та збагнення глибини його думок. Коли помисли занурюються в насолоду збагненням осягненням потаємної в словах премудрості, тоді людина, завдяки силі, яку витягує з них просвітлення, залишає позаду себе світ, забуває все, що в світі. І стирає в душі всі спогади, всі дієві образи уречевлення світу, а нерідко знищує саму потребу звичайних помислів, що відвідують природу. Сама душа перебуває в захваті від нових уявлень, що зустрічаються їй у морі таємниць Писання.
І знову, якщо розум плаває на поверхні вод, тобто моря Божественних Писань. моря Божественних Писань, і не може проникнути своєю думкою Писання до самої глибини, збагнути всі скарби, які ховаються в глибині його, то і цього самого, що розум зайнятий завзяттям до збагнення Писання, досить для нього, щоб єдиним помислом про гідне міцно зв’язати свої помисли і перешкодити їм, як сказав хтось із богоносних, прагнути до єства тілесного, тоді як серце немічне і не може винести озлоблень51 , що трапляються під час зовнішніх і внутрішніх сварок.
І ви знаєте, який тяжкий поганий помисел. І якщо серце не зайняте веденням, то не може подолати бунтівності тілесного збудження.
Як швидкості коливання терезів у вітряну бурю перешкоджає тяжкість того, що зважується, так коливанню розуму перешкоджають сором і страх. А в міру збідніння страху і сорому є причина для того, щоб розум безперестанку поневірявся, і тоді, у міру видалення з душі страху, коромисло розуму, як вільне, коливається туди і сюди. Але як коромислу терезів, якщо чаші їхні обтяжені дуже важким вантажем, нелегко прийти вже в коливання від подиху вітру, так і розум, під тягарем страху Божого і сорому, насилу спокушається тим, що призводить його до коливання. А якою мірою збідніє в розумі страх, такою ж мірою починають володіти ним мінливість і мінливість. Примудрись же в основу ходи своєї покладати страх Божий і в небагато днів, не роблячи кружлянь на шляху, будеш біля врат Царства.
У всьому, що зустрінеться тобі в Писаннях, дошукуйся мети слова, щоб проникнути тобі в глибину думки святих і з більшою точністю зрозуміти її. Божественною благодаттю ті, хто в житті своєму прямує до просвіти, завжди відчувають, що ніби уявний якийсь промінь проходить по віршах написаного і відрізняє розуму голі слова від того, що душевному віданню сказано з великою думкою.
Якщо людина багатозначні вірші читає, не заглиблюючись у них, то і серце її залишається бідним, і згасає в ньому свята сила, яка за дивовижного розуміння душі доставляє серцю найсолодший смак.
Будь-яка річ зазвичай прагне до спорідненого їй. І душа, що має в собі долю духу, коли почує вислів, що містить у собі потаємну духовну силу, полум’яно сприймає зміст цього виразу. Не всяку людину пробуджує до подиву те, що сказано духовно і що має в собі сокровенну велику силу. Слово про чесноти вимагає серця, яке не переймається землею і близьким з нею спілкуванням. У людині ж, розум якої заклопотаний турботою про минуще, чеснота не пробуджує помислу до того, щоб полюбити її і прагнути володіння нею.
Зречення від чогосьи за своїм походженням передує союзу з Богом, хоча нерідко, за даруванням благодаті, в деяких виявляється, що останній передує першому, тому що любов’ю покривається любов52 . Звичайний порядок дарування благодаті інший у порядку загальному для людей. Ти ж зберігай загальний чин. Якщо прийде раніше до тебе благодать, це – її справа. А якщо не прийде, то шляхом усіх людей, яким йшли вони, поступово йди для сходження на духовний стовп.
Усяка справа, що робиться споглядально і виконується за заповіддю, даною для неї, зовсім не видима тілесними очима. І всяка справа, що здійснюється діяльно, буває складною, тому що заповідь, яка тільки одна, саме діяльність заради тілесних і безтілесних, потребує і того, і іншого, у спогляданні і в діяльності. Бо єдине є поєднання споглядання та діяльності.
Справи, що демонструють дбайливість про чистоту, не пригнічують почуття, що збуджується пам’ятанням минулих вчинків, але смуток, що відчувається під час цього пам’ятання, запозичують із розуму. І відтоді перебіг припам’ятовування проводиться в розумі з користю. Ненаситність душі в придбанні чесноти перевершує частину видимих прагнень пов’язаного з нею тіла53 . Будь-яку річ прикрашає міра. Без міри обертається на шкоду і те, що вважають прекрасним.
Чи хочеш розумом своїм бути в спілкуванні з Богом, прийнявши в себе відчуття цієї насолоди, не поневоленої почуттям? Послужи милостині. Коли всередині тебе віднаходиться вона, тоді зображається в тобі ота свята краса, якою уподібнюєшся Богові. Всеосяжність справи милостині54 виробляє в душі, без усякого зволікання часу, спілкування з єдиним сяйвом слави Божества55 .
Духовне єднання є безперестанне пам’ятання; воно безперервно палає в серці полум’яною любов’ю, в ухилянні від заповідей запозичуючи силу до перебування в союзі, не з насильством природі і не за природою. Бо там56 знаходить (людина) опору для душевного споглядання, щоб воно міцно утвердилося на ній. Тому серце приходить у захват, закриваючи двоякі почуття свої, плотські й душевні. До духовної любові, яка відбиває невидимий образ57 , немає іншого шляху, якщо людина не почне насамперед бути щедролюбною такою ж мірою, якою досконалий Отець, як сказав Господь наш, бо так заповідав Він слухняним Йому покладати підставу цю58 .
Інше слово дієве, і інше слово красиве. І без пізнання речей мудрість уміє прикрашати слова свої, говорити істину, не знаючи її, і тлумачити про доброчесність, хоча сама людина не пізнала досвідчено справи її. Але слово від діяльності – скарбниця надії; а мудрість, не виправдана діяльністю, запорука сорому.
Що художник, який малює на стінах воду і не може тією водою втамувати своєї спраги, і що людина, яка бачить чудові сни, те саме і слово, не виправдане діяльністю. Хто говорить про чесноти, що сам випробував на ділі, той так само передає це тому, хто слухає його, як інший віддає іншому гроші, здобуті працею своєю. І хто з власного здобуття посіває вчення в слух тих, хто його слухає, той із відвагою відвертає вуста свої, кажучи духовним своїм чадам, як старий Яків сказав цнотливому Йосипу: “аз же даю тобі” єдину частку “понад братію твою, що я взяв у аморреїв мечем моїм і луком” (Бут. 48:22
Кожній людині, яка живе нечисто, жадане життя тимчасове. Другий по ньому, хто позбавлений пізнання59. Чудово сказав хтось, що страх смертний засмучує чоловіка, засуджуваного своєю совістю. А хто має в собі добре свідчення, той стільки ж бажає смерті, як і життя. Не визнавай того істинним мудрецем, хто заради цього життя поневолює розум свій боязні і страху. Усе добре і погане, що не трапляється з плоттю, вважай за сновидіння. Бо не в смерті одній зречешся цього, але часто і перед смертю залишає це тебе і віддаляється. А якщо що-небудь із цього має спілкування60 з душею твоєю, то вважай це своїм стяжанням у цьому віці; воно піде з тобою і в вік майбутній. І якщо це є щось добре, то веселися і дякуй Богові в розумі своєму. Якщо ж це є щось погане, то будь засмучений, і зітхай, і намагайся звільнитися від цього, поки ти в тілі.
Будь упевнений, що до всякої доброї справи, здійснюваної в тобі свідомо чи несвідомо, посередниками для тебе були хрещення і віра, за допомогою яких покликаний ти Господом нашим Іісусом Христом на справи Його благі. З Отцем і Святим Духом Йому слава, і честь, і подяка, і поклоніння на віки віків! Амінь.
* * *
42
Тобто поки почуття дбають про предмети зовнішні.
43
Віддалення від світу.
44
Впивання вірою в Бога.
45
Свобода.
46
Думка темна; за сирійським текстом це місце після слова “внутрішньому” читається так: “Розум є причина свободи, і плід обох є схильність. Без першого друга неможлива; і де немає другої, там третя ніби стримується вуздою”.
47
Тобто в питанні про Промисел Божий.
48
Тобто з розсіюванням розуму земними речами.
49
За сирійським текстом це місце читається так: “Бо внутрішні рухи зустрічають перешкоди з боку почуттів, які б повинні були служити їм при сприйнятті ними (внутрішніми рухами) їхнього об’єкта”.
50
Колишніх вражень.
51
Маються на увазі злі помисли, завдані зовнішніми предметами, що збуджують пристрасті.
52
Тобто любов’ю до Бога витісняється любов до земного (за сирійським текстом).
53
Тобто прагнення душі до чесноти перевершує пристрасть тіла до предметів видимих (за сирійським текстом).
54
Сенс: сукупність добрих справ, зосереджена в милосерді (за сирійським текстом).
55
Тобто славою Божества, яка тільки одна сяє (за сирійським текстом).
56
Тобто в постійному зберіганні заповідей.
57
Бога в собі.
58
І саме, коли говорить: “будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний є” (Лк. 6:36 Мф. 19:21 Мф. 5:48
59
Пізнання добра.
60
Тобто зв’язок.
Слово 2. Про подяку Богові, з додаванням короткого викладу початкових навчань Подяка того, хто приймає, спонукає того, хто дає, давати дари більші за попередні. Хто невдячний за мале, той і в більшому брехливий і неправедний.
Хто хворий і знає свою хворобу, той повинен шукати лікування. Хто усвідомлює хворобу свою, той близький до зцілення свого і легко знайде його. Жорстокістю серця множаться хвороби його; і якщо хворий чинить опір лікарю, муки його збільшуються. Немає гріха непростимого, крім гріха нерозкаяного. І дар не залишається без посилення, хіба тільки коли немає за нього подяки. Частина безглуздого мала в очах його.
Тримай завжди в пам’яті тих, хто перевершує тебе чеснотою, щоб безперестанно бачити в собі недолік проти їхньої міри; утримуй завжди в умі найтяжкіші скорботи тих, хто сумує, та озлоблених, щоб самому тобі віддавати належну подяку за малі й нікчемні скорботи, які бувають у тебе, і бути в змозі переносити їх із радістю.
Під час своєї поразки, розслаблення і лінощів, зв’язаний і утримуваний ворогом у болісному томлінні та в тяжкій справі гріха, уявляй у серці своєму колишній час дбайливості своєї, як був ти турботливий про все навіть до малості, який показав подвиг. Як із завзяттям противився тим, хто бажав перешкодити твоїй ході. Понад же цього, подумай про ті зітхання, з якими хворів ти за малі недоліки, що з’являлися в тобі від недбальства твого, і про те, як у всіх цих випадках отримував ти переможний вінець. Бо всіма такими спогадами душа твоя збуджується нібито з глибини, вдягається полум’ям ревнощів, нібито з мертвих повстає від потоплення свого, підноситься і гарячим протиборством дияволу й гріху повертається в первісний свій чин.
Згадай про падіння сильних і змиришся в чеснотах своїх. Пригадай тяжкі падіння занепалих у давнину і тих, хто покаявся, а також висоту і честь, яких сподобилися вони після цього, і приймеш сміливість у покаянні своєму.
Переслідуй сам себе, і ворог твій прогнаний буде наближенням твоїм. Умирись сам із собою, і умиряться з тобою небо і земля. Намагайся увійти у внутрішню свою клітку, і побачиш клітку небесну; тому що та й інша – одне й те саме, і, входячи в одну, бачиш обидві. Ліствиця іншого царства всередині тебе, сокровенна в душі твоїй. У собі самому занурся від гріха і знайдеш там сходження, за якими в змозі будеш сходити.
Писання не витлумачило нам, що́ суть речі майбутнього віку. Але воно просто навчило нас, як відчуття насолоди ними ми можемо здобути ще тут, перед природною зміною і виходом зі світу цього61. Хоча Писання, щоб спонукати нас до жадання майбутніх благ, зобразило їх під іменами речей у нас жаданих і славних, приємних і дорогоцінних, коли говорить: “їх око не бачило, і вухо не чуло” (1Кор. 2:9
Духовна насолода не є користування речами, які самостійно перебувають поза душею тих, хто їх приймає. А інакше сказане: “Царство Боже всередині вас є” (Лк. 17:21 Мф. 6:10
Бо необхідно, щоб саме стяжання було подібне до застави, і ціле – частині. І сказане: як у дзеркалі (1Кор. 13:12
Не той любитель чесноти, хто з боротьбою робить добро, але той, хто з радістю приймає подальші за тим лиха. Не велика справа терпіти людині скорботи за чесноту, як і не вагатися розумом в обранні доброї своєї волі при звабливому лоскотанні почуттів.
Усяке каяття, після відібрання свободи62, таке, що ні радості воно не випромінює, ні дає права на нагороду тому, хто його здобув.
Покрий того, хто грішить, якщо немає тобі від цього шкоди: і йому додаси бадьорості, і тебе підтримає милість Владики твого. Немічних і засмучених серцем підкріплюй словом і всім, наскільки можлива рука твоя, – і підкріпить тебе Вседержительна Правиця. З засмученими серцем будь у спілкуванні і працею молитовною, і співчуттям сердечним – і проханням твоїм відверзнеться джерело милості.
Постійно обтяжуй себе молитвами перед Богом у серці, що має чистий помисел, сповнений розчулення, – і Бог збереже розум твій від помислів нечистих і поганих, нехай не заперечуєш про себе шлях Божий.
Постійно вправляй себе в роздумах, читаючи Божественні Писання, з точним їхнім розумінням, щоб, за неробства розуму твого, не засмічувався зір твій чужими сквернами непотребства63.
Не наважуйся спокушати розум свій непотрібними помислами або зором осіб, що вводять тебе в спокусу, навіть коли думаєш, що не будеш подоланий цим, тому що і мудрі таким чином затьмарювалися і впадали в юродство. Не приховуй полум’я в пазусі своїй, без сильних скорбот плоті своєї64. Юності важко без навчання65 віддатися під ярмо святині. Початок затьмарення розуму (коли ознака його починає відкриватися в душі) насамперед вбачається в лінощах до Божої служби і до молитви. Бо, якщо душа не відпаде спершу від цього, немає іншого шляху до душевного зваблення; коли ж позбавляється вона Божої допомоги, зручно впадає в руки супротивників своїх. А також, як тільки душа робиться безтурботною до справ доброчесності, неодмінно захоплюється в протилежне тому. Бо перехід з якого б то не було боку є вже початок боку противного. Добродіяння є піклування про душевне, а не про суєтне. Невпинно відкривай неміч свою перед Богом, і не будеш спокушений чужими, як скоро залишишся один без Заступника свого.
Діяльність хресна двояка; за двоякістю єства і вона поділяється на дві частини. Одна, що полягає в терпінні тілесних скорбот66, вироблених дією дратівливої частини душі, і є, і називається діяльність. А інша полягає в тонкому діянні розуму і в Божественному роздумі, а також і в перебуванні на молитві, і так далі; вона здійснюється жаданою частиною душі і називається спогляданням. І одна, тобто діяльність, очищає, за силою ревнощів, пристрасну частину душі, а друга – дієвість душевної любові, тобто природне прагнення, що просвітлює розумну частину душі.
Кожну людину, яка перш ніж досконало навчитися в першій частині, переходить до цієї, другої, приваблювану її солодкістю, не кажу вже – своєю лінощами, охоплює гнів67 за те, що не вмертвила раніше “уди” свої, “яже на землі” (Кол. 3:5
Кажуть: “Що від Бога, то приходить само собою, а ти й не відчуєш”. Це правда, але тільки якщо місце чисте, а не осквернене.
Якщо ж нечиста зіниця душевного ока твого, то не насмілюйся спрямовувати погляд на сонячну кулю, щоб не втратити тобі і цього малого променя, тобто простої віри, і смиренності, і серцевого сповідування, і малих посильних тобі справ, і не бути вивергнутим у єдину сферу духовних істот, яка є темрява непроглядна, то, що поза Богом і є подобою пекла, як вивергнули того, хто не засоромився прийти на шлюб у нечистому одязі.
Працями і зберіганням себе виділяється чистота помислів, а чистотою помислів – світло мислення. Звідси ж по благодаті розум прямує до того, над чим почуття не мають влади, чого і не вчать, і не навчаються вони.
Уяви собі, що чеснота є тілом, споглядання – душею, а та й інша – одна досконала людина, яку з’єднує дух із двох частин, із чуттєвого і розумного. І як неможливо, щоб душа отримала буття і була народжена без досконалого утворення тіла з його членами; так душі прийти до споглядання другого, тобто до духу одкровення – до споглядання,а це неможливо без звершення діла доброчесності, а це 69 – це оселя міркування, що сприймає одкровення.
Споглядання є відчуття Божественних таємниць, сокровенних у речах і в їхніх причинах. Коли чуєш про віддалення від світу, про залишення світу, про чистоту від усього, що є у світі, тоді потрібно спочатку зрозуміти й дізнатися, але поняттям не простонародним, а суто розумним, що значить саме найменування: світ, з яких відмінностей складається це ім’я, і ти будеш в змозі дізнатися про душу свою, наскільки далека вона від світу й що домішано до неї від світу. Слово ” світ” є ім’ям збірним, що обіймає собою так звані пристрасті. Якщо людина не знала раніше, що таке світ, то не досягне вона до пізнання, якими членами далека від світу і якими пов’язана з ним.
Багато є таких, які двома або трьома членами зреклися світу, і відмовилися від спілкування ними зі світом, і подумали про себе, що стали вони чужими світові в житінні своєму; бо не зрозуміли й не вгледіли премудро, що двома тільки членами померли вони світові, а інші ж їхні члени в тілі живуть світові. Втім, не спромоглися вони усвідомити в собі і пристрастей своїх; і як не усвідомили їх, то не подбали і про їхнє подолання.
За умоглядним дослідженням, світом називається і склад збірного імені, що охоплює собою окремо взяті пристрасті. Коли взагалі хочемо найменувати пристрасті, називаємо їх світом; а коли хочемо розрізняти їх за відмінністю найменувань їхніх, називаємо їх пристрастями. Пристрасті ж суть частини наступної течії світу; і де припиняються пристрасті, там світ став у своїй наступності. І пристрасті такі: прихильність до багатства, до того, щоб збирати будь-які речі; тілесна насолода, від якої походить пристрасть тілесного прагнення; бажання честі, з якого витікає заздрість; бажання розпоряджатися начальницьки; гордості за пишність влади; бажання вбиратися й подобатися; прагнення до людської слави, що буває причиною злопам’ятства; страх за тіло. Де пристрасті ці припиняють свою течію, там світ помер; і якою мірою бракує там деяких із цих частин, такою мірою світ залишається поза, не діючи тими частинами складу свого, як і про святих сказав дехто, що, коли вони були ще живі, стали вони мертві, бо, живучи в плоті, жили не по плоті. І ти дивись, якими з цих частин живеш; тоді дізнаєшся, якими частинами ти живеш і якими помер світу. Коли пізнаєш, що таке світ, тоді з відмінності всього цього пізнаєш і те, чим пов’язаний ти зі світом і чим зрікся його. І скажу коротше: світ є плотське життя і мудрування плоті. По тому самому, що людина вихитила себе з цього, пізнається, що вийшла вона зі світу. І відчуження від світу пізнається за цими двома ознаками: за чудовим життям і за відмінністю понять самого розуму. Із цього, нарешті, виникають у думці твоїй поняття про речі, в яких блукає думка своїми поняттями. За ними зрозумієш міру життя свого: чи жадає чогось єство без насильства над собою, чи є в тобі якісь животіння незнищенні або які, вироблені тільки випадком; чи прийшов розум до усвідомлення понять абсолютно нетілесних, чи весь він рухається в матеріальному, і це матеріальне пристрасне. Бо печатки уречевлення справ, під якими розум мимоволі постає в усьому, що не робить, суть чесноти. У них-то без немочі запозичує для себе причину до гарячності й зібраності помислів із доброю метою попрацювати тілесно, для вправляння цієї гарячності, якщо тільки робиться це непристрасно. І дивись, чи не знемагає розум, зустрічаючись із цими печатками таємних помислів, через краще полум’янення за Богом, яким зазвичай відтинають суєтні пам’ятання70.
Цих небагатьох ознак, показаних у цьому розділі, замість багатьох книг достатньо буде для того, щоб просвітити людину, якщо вона мовчить і живе у відлюдництві. Страх за тіло буває в людях стільки сильний, що внаслідок нього нерідко залишаються вони нездатними здійснити що-небудь високославне і високочесне. Але коли на страх за тіло припадає страх за душу, тоді страх тілесний знемагає перед страхом душевним, як віск від сили вогню, що спалює його. Богу ж нашому слава на віки віків! Амінь.
* * *
61
За сирійським текстом думка інша: “Але воно просто навчило нас, що тут, без зміни нашої природи і зміни місця, ми не можемо отримати відчуття про блаженство від них”.
62
Зрозуміло, ймовірно, старечий вік, коли багато видів спокус недоступні або втрачають свою спокусливість, і, отже, не потрібно подолання себе і прояву свободи волі, щоб їм опиратися.
63
За давнім слов’янським перекладом: “Чужими непотрібними помислами”.
64
Притч. 6:27: “Чи може хто взяти собі вогонь у пазуху, щоб не прогоріла сукня його”?
65
У духовних подвигах.
66
Тілесних поневірянь, неминучих у боротьбі з пристрастями.
67
Божий.
68
Той утримується покаранням.
69
Добродіяння.
70
У сирійському тексті все це місце читається так: “Цей його матеріальний напрямок є пристрасний стан, або відбиток зовнішньої діяльності. Бо розум мимоволі уявляє собі також ті речі, за допомогою яких він здійснює чесноти, і ними в чималому ступені спонукається до хвилювання і до збирання думок. Бо, навіть якщо мета спрямована до добра, розум може ще, внаслідок нестачі вправи, бути діяльним у напрямку до тілесного, хоча не пристрасно і доти, доки йому таємна дія думкових образів не готує скорботи через сильніше полум’янення завдяки Богові, що зазвичай відтинає марнотратні спогади”.
Слово 3. Про те, що душа до пізнання Божої премудрості й Божих створінь доходить без зусиль, якщо мовчить далеко від світу й життєвих турбот; бо тоді може пізнавати єство своє й ті скарби, які має прихованими всередині себе Коли не ввійшли в душу ззовні життєві клопоти, але перебуває вона в природному своєму стані, тоді нетривала буває праця її і доходить вона до пізнання Божої премудрості; бо віддалення душі від світу та мовчанка її природно спонукають її до пізнання Божих творінь, а від цього вона підноситься до Бога, в подиві здивовано дивується і перебуває з Богом. Бо коли в душевне джерело не входять води ззовні, тоді природні води, що виливаються в ній, безперестанку породжують у душі думки про чудеса Божі. А як тільки душа виявляється такою, що не має цих думок, то це означає або що подано до того якусь причину якимись чужими спогадами, або що почуття від зустрічі з предметами викликали проти неї заколот. Коли ж почуття ув’язнені безмовністю, не дозволяється їм спрямовуватися назовні, і за допомогою безмовності застаріють пам’ятки; тоді побачиш, що таке – природні помисли душі, що таке – саме єство душі, і які скарби має вона прихованими в собі. Скарби ж ці становить пізнання безтілесних, що виникає в душі саме собою, без попередньої думки про нього і без зусиль. Людина навіть не знає, що такі помисли виникають у природі людській. Бо хто був їй учителем? Або як осягнув він те, що, і будучи умопредставленим, не може бути з’ясовано для інших? Або хто був наставником його в тому, чого анітрохи не вчився він в іншого?
Така-то природа душі. Отже, пристрасті суть щось додаткове, і в них винна сама душа. Бо за природою душа безпристрасна. Коли ж чуєш у Писанні про пристрасті душевні й тілесні, нехай буде тобі відомо, що говориться про це стосовно причин пристрастей; бо душа за природою безпристрасна. Не приймають цього ті, хто тримається зовнішнього любомудрия, а подібно до них – і їхні послідовники. Навпаки, ми віруємо так, що Бог створеного за образом створив безпристрасним. Створеного ж за образом розумію по відношенню не до тіла, але до душі, яка невидима. Бо всякий образ знімається з належного зображення. Неможливо ж уявити кому-небудь образ, не бачивши раніше подоби. Тому слід упевнитися, що пристрасті, як сказали ми вище, не в природі душі. Якщо ж хто суперечить сказаному, то ми запропонуємо йому запитання, і нехай відповість він нам.
Питання. Що таке єство душі? Чи безпристрасне щось і сповнене світла, чи пристрасне і затьмарене?
Відповідь. Якщо колись єство душі було світлим і чистим, через прийняття ним у себе блаженного світла, а подібно до цього таким же виявляється, коли повертається до первісного стану, то безсумнівно вже, що душа буває поза своїм єством, як тільки приходить у пристрасний рух, як стверджують і вихованці Церкви. Тому пристрасті прибули в душу згодом, і несправедливо казати, нібито пристрасті – у єстві душі, хоча вона і приводиться ними в рух. Отже, явно, що приводиться вона в рух зовнішнім, не як своїм власним. І якщо пристрасті називаються душевним71, тому що душа приводиться ними в рух без участі тіла, то і голод, і спрага, і сон будуть душевними ж, бо і в них, а також під час відсікання членів, у гарячці, у хворобах і подібному до цього, душа страждає і зовоздихає з тілом. Бо душа співчуває тілу через спілкування з ним, як і тіло співчуває душі; душа радіє при веселощах тіла, приймає в себе і скорботи його. Богу ж нашому слава і держава навіки! Амінь.
* * *
71
У грецькій читається “природними”, але згідно з давніми слов’янськими рукописами краще читати “душевними”.
Слово 4. Про душу, про пристрасті та про чистоту розуму, у запитаннях і відповідях Запитання. Що таке природний стан душі? Що таке стан протиприродний? Що таке стан надприродний?
Відповідь. Природний стан душі є пізнання Божих створінь, чуттєвих і уявних. Надприродний стан є збудження до споглядання Пресущественного Божества. Протиприродний же стан є рух душі в тих, хто бентежиться пристрастями, як сказав божественний і великий Василій, що душа, коли опиняється співзвучною з єством, перебуває горе́, а коли опиняється поза своїм єством, є долу на землі; коли ж буває горе́, опиняється безпристрасною; а коли єство зійде з притаманного йому чину, тоді відкриваються в ньому пристрасті. Отже, випливає нарешті, що пристрасті душевні не суть душевні за єством. Якщо душа в охуждаемих тілесних пристрастях приходить у такий самий рух, як і в голоді та в жадобі, то, оскільки в міркуванні цих останніх не встановлено їй закону, не стільки буває вона варта осуду, як в інших пристрастях, що заслуговують на осуд. Трапляється, що іноді декому буває попущено Богом зробити щось, мабуть, недоречне, і замість осуду й докорів відплачується йому благою відплатою. Так було з пророком Осією, який поспілкувався з блудницею, з пророком Ілією, який через ревнощі Божі здійснив убивство, і з тими, хто, за велінням Мойсея, мечем убив своїх батьків. Утім, говориться, що в душі, і без тілесного єства, природно є хіть і дратівливість, і це суть пристрасті душі.
Питання. Чи то згідно з єством, коли пожадливість душі запалена Божественним, чи коли звернена на земне й тілесне? І для чого душевне єство виявляє ревнощі свої з дратівливістю? І в якому випадку роздратування називається природним? Чи тоді, як душа дратується через якесь плотське прагнення, або через заздрість, або через марнославство, або через щось подібне, або коли дратує її що-небудь протилежне цьому? Нехай відповідає, у кого слово, і ми підемо за ним.
Відповідь. Божественне Писання багато говорить і часто вживає іменування не у власному значенні. Інше притаманне тілу, але сказано про душу. І навпаки, властиве душі позначається про тіло. І Писання не розділяє цього; але розумні розуміють це. Так і з притаманного Божеству Господа інше, незастосовне до людської природи, сказано в Писанні про Всесвяте Тіло Його; і навпаки, принизливе, притаманне Йому за людством, сказано про Божество Його. І багато хто, не розуміючи мети Божественних словес, поповзнулися в цьому, погрішивши невиправно. Так, у Писанні не розрізняється суворо властиве душі і властиве тілу. Тому якщо чеснота природним чином є здоров’ям душі, то недугою душі будуть уже пристрасті, щось випадкове, що прив’язалося до єства душі і виводить її з власного здоров’я. А з цього випливає, що здоров’я передує в єстві випадковій недузі. Якщо ж це справді так (що і справедливо), то значить уже, що чеснота є природним станом душі, випадкове ж72 поза єством душі.
Питання. Пристрасті тілесні природно чи випадково приписуються тілу? І пристрасті душевні, що належать душі, за зв’язком її з тілом, чи природно, чи в невласному сенсі їй приписуються?
Відповідь. Про пристрасті тілесні ніхто не наважиться сказати, що приймаються в невласному сенсі. А про душевні пристрасті, як скоро дізналися і всі визнають, що душі природна чистота, треба сміливо сказати, що пристрасті анітрохи не природні душі; бо хвороба пізніше за здоров’я. А одному і тому ж єству неможливо бути разом і добрим, і лукавим. Тому необхідно одне передує іншому; природно ж те, чим передує інше; тому що про все випадкове говориться, що воно не від єства, а прибуло ззовні; і за всіма випадковими і такими, що прибули, слідує зміна, єство ж не переінакшується і не змінюється.
Будь-яка пристрасть, що служить для користі, дарована від Бога, пристрасті тілесні вкладені в тіло на користь і зростання йому; такі ж і пристрасті душевні. Але коли тіло, позбавленням властивого йому, примушене стати поза своїм добробутом і слідувати душі, тоді воно знемагає і зазнає шкоди. Коли ж і душа, полишивши належне їй, піде за тілом, тоді й вона зазнає шкоди, за словом божественного апостола, який каже: “бо плоть полюбляє дух, а дух – плоть, і ті протистоять одне одному” (Гал. 5:17
Але коли одне єство входить у згоду з іншим, тоді воно знаходиться не в тому, що йому своє, але в протилежному тому. А якби пристрасті були в душі природно, то чому душа терпіла б від них шкоду? Властиве єству не шкодить йому.
Питання. Чому тілесні пристрасті, що плекають і зміцнюють тіло, шкодять душі, якщо вони не властиві їй? 74 І чому чеснота утішає тіло, а душу зрощує?
Відповідь. Чи не помічаєш, як те, що поза єством, шкодить йому? Бо кожне єство сповнюється веселощів, наблизившись до того, що йому властиво. Але ти бажаєш знати, що властиво кожному з цих єств? Зауваж: що допомагає єству, те йому притаманне; а що шкодить, то чуже і прийшло ззовні. Отже, оскільки пізнано, що пристрасті тіла і душі одні іншим протилежні, то вже все, що скільки-небудь допомагає тілу і приносить йому відпочинок, властиво йому75. Але коли здружилася з цим душа, не можна сказати, що це їй природно; бо що властиво єству душі, то – смерть для тіла. Втім, у невласному сенсі, сказане вище приписується душі; і душа, через неміч тіла, поки носить на собі це, не може від цього звільнитися, бо природно вступила в спілкування зі скорботним для тіла, через те єднання, яке незбагненна Премудрість встановила між рухом душі й рухом тіла. Але хоча і в такому вони взаємному спілкуванні, проте ж відмінні і рух від руху, і воля від волі, а також і тіло від духу.
Утім, єство не переінакшується; навпаки, кожне з єств, хоч і вкрай ухиляється, у гріх то чи в чесноту, проте ж приводиться в рух власною своєю волею. І коли душа піднесеться над піклуванням про тіло, тоді вся цілком цвіте духом у рухах своїх і серед неба носиться в незбагненному. Втім, і в цьому стані не забороняє тілу пам’ятати притаманного йому. І також, якщо тіло опиняється в гріхах, душевні думки не перестають випромінюватися в розумі.
Питання. Що таке чистота розуму?
Відповідь. Чистий розумом не той, хто не знає зла (бо такий буде скотоподібним), не той, хто за своєю сутністю перебуває в стані дитячому, не той, хто приймає на себе вигляд чистоти. Але ось чистота розуму – просвітлення Божественним, після діяльної вправи в чеснотах. І не сміємо сказати, щоб набув цього хтось без спокуси помислами, бо інакше він був би не наділений тілом. Бо не наважуємося говорити, щоб наше єство до самої смерті не було бореться і не терпіло шкоди. Спокусою ж помислів називаю не те, щоб підкорятися їм, але щоб покласти початок боротьбі з ними.
Перерахування рухів помислів
Рух помислів у людині буває від чотирьох причин: по-перше, від природної тілесної похоті; по-друге, від чуттєвого уявлення мирських предметів, про які людина чує і які бачить; по-третє, від предзайнятих понять76 і від душевної схильності, які людина має в розумі; по-четверте, від прираження бісів, які воюють з нами, залучаючи до всіх пристрастей, зі сказаних раніше причин. Тому людина навіть до смерті, поки вона в житті цієї плоті, не може не мати помислів і брані. Бо, поміркуй сам, чи можливо, щоб перед тим, як людина вийде зі світу, і перед смертю прийшла в бездіяльність якась одна з цих чотирьох причин? Або чи можливо тілу не домагатися необхідного і не бути змушеним побажати чогось мирського? Якщо ж недоречно уявляти собі щось подібне, тому що єство має потребу в таких речах, то значить уже, що пристрасті діють у всякому, хто носить на собі тіло, хоче він того чи не хоче. Тому всякій людині, як тій, що носить на собі тіло, необхідно охороняти себе не від однієї якоїсь пристрасті, яка явно і безперестанку в ній діє, і не від двох, а від багатьох пристрастей. Ті, хто переміг у собі пристрасті чеснотами, хоча й бувають тривожні помислами та наслідками чотирьох причин, проте ж не поступаються над собою перемогою, бо мають силу, і розум їхній захоплюється благими й Божественними пам’ятаннями.
Питання. Чим відрізняється чистота розуму від чистоти серця?
Відповідь. Інше є чистота розуму, а інше – чистота серця. Бо розум є одне з душевних почуттів, а серце обіймає в собі і тримає у своїй владі внутрішні почуття. Воно є корінь, а якщо корінь святий, то і гілки святі, тобто якщо серце доводиться до чистоти, то зрозуміло, що очищаються і всі почуття. Якщо розум докладе старань до читання Божественних Писань або попрацює дещо в постах, у пильнуваннях, у мовчанні, то забуде колишній свій спосіб мислення і досягне чистоти, щойно віддалиться від поганого життя; однак же не матиме постійної чистоти, бо як скоро він очищається, так само скоро й оскверняється. Серце ж досягає чистоти багатьма скорботами, поневіряннями, віддаленням від спілкування з усім, що є у світі мирського, і умертвінням себе для всього цього. Якщо ж досягло воно чистоти, то чистота його не оскверниться чимось малим, не боїться великих, явних чвар, розумію чвари страшні; тому що набуло собі міцний шлунок, що може скоро перетравити всяку їжу, неварену в людях немічних. Бо лікарі кажуть, що всяка м’ясна їжа незручна, але багато сили повідомляє тілам здоровим, коли приймає її міцний шлунок. Так, усяка чистота, набута швидко, за короткий час і з малою працею, скоро втрачається й оскверняється. Чистота ж, досягнута багатьма скорботами і набута тривалим часом, не боїться будь-якого приросту, що не перевищує міру, в якій-небудь із частин душі, тому що зміцнює душу Бог. Йому слава на віки віків! Амінь.
* * *
72
За давнім слов’янським перекладом: “пристрасті ж поза єством душі”.
73
Тобто “плоть бажає протилежного духу, а дух – протилежного плоті, вони один одному противляться”.
74
За сирійським текстом сенс такий: “Чому задоволення пристрастей тіла дає йому ріст і міцність, тоді як задоволення пристрастей душі шкодить їй, хоча вони начебто їй повинні бути властиві?”
75
Слів: “притаманне йому” в грецькому виданні немає, доповнені ж вони з давнього слов’янського рукопису. У сирійському тексті це місце читається так (після слова “протилежні”): “то все, що тілу приносить користь і радість, має розглядатися як чуже природі душі і покладене на неї тільки за допомогою запозичення, якщо вона собі засвоїть це; бо те, що належить природі душі, смертоносне для тіла”.
76
Колишніх вражень.
Слово 5. Про почуття, а разом і про спокуси Почуття цнотливі й зібрані воєдино породжують у душі мир і не попускають їй входити77 у випробування речей. А коли душа не приймає в себе відчуття речей, тоді перемога відбувається без боротьби. Якщо ж людина обуриться і дозволить, щоб мали до неї доступ прираження78, то змушена тоді буває витримувати боротьбу. Обурюється ж і первісна чистота, яка буває вельми проста і рівна. Бо через це недбальство більша частина людей, або й цілий світ, виходять із природного й чистого стану. Тому ті, хто живуть у світі, в тісних зв’язках з мирськими людьми, і не можуть очистити розуму, з тієї причини, що багато пізнали зла. Мало хто ж у змозі повернутися до первісної чистоти розуму. Тому кожній людині слід з обережністю дотримуватися завжди почуттів своїх і розуму від приражень. Бо багато потрібно тверезості, невсипущості, передбачливості. Велика простота прекрасна.
Людській природі, щоб зберігати межі послуху Богові, потрібен страх. Любов до Бога збуджує в людині любов до здійснення чеснот, через це прагне до подяки. Духовне ведення природно слідує за діянням чеснот. Тому ж і іншому передують страх і любов. І знову, любові передує страх. Всякий, хто не соромиться говорити, що можна придбати останні, не роблячи перших79, безсумнівно, покладає першу підставу погибелі для душі своєї. Такий шлях Господній, що останні народжуються від перших.
Любові до брата свого не замінюй любов’ю до якоїсь речі; тому що брат твій таємно придбав усередину себе Того, Хто найдорожчий. Залиш мале, щоб придбати велике. Знехтуй зайве і малоцінне, щоб придбати багатоцінне. Будь мертвий у житті своєму, щоб жити по смерті. Віддай себе на те, щоб умирати в подвигах, а не жити в недбальстві. Бо не ті тільки мученики, які прийняли смерть за віру в Христа, а й ті, які вмирають за дотримання заповідей Христових. Не будь нерозумний у проханнях своїх, щоб не образити тобі Бога нерозумністю. Будь мудрий у своїх молитвах, щоб сподобитися тобі слави. Проси досточесного у Того, Хто дає, без заздрощів, щоб за мудре своє бажання отримати від Нього і пошану. Премудрості просив собі Соломон, і оскільки у Великого Царя просив премудрого, то з премудрістю прийняв і царство земне. Єлисей просив сугубою мірою тієї благодаті Духа, яку мав учитель, і прохання його не залишилося невиконаним.
Ізраїль просив маловажного, і спіткав його гнів Божий. Залишив він те, щоб у справах Божих дивуватися страшним чудесам Божим, і домагався задовольнити похотіння утроби своєї. Але “ще брашню сущу у вустах їхніх, і гнів Божий піднявся на ня” (Пс. 77:30-31
Не проси в Бога того, що Сам Він без прохання дає нам за Своїм промислом, і дає не тільки Своїм і улюбленим, а й тим, хто не має знання про Нього. Бо сказано: не будьте, “як язичниці, лише” промовляючи в молитвах своїх (Мф. 6:7 Мф. 6:25,32 Мф. 6:33
Якщо просиш чогось у Бога і Він зволікає почути тебе незабаром, не засмучуйся, бо ти не премудріший за Бога. Буває ж це з тобою або тому, що недостойний ти отримати прохане; або тому, що шляхи серця твого не відповідні, але противні проханням твоїм; або тому, що не прийшов ти ще в міру, щоб прийняти дарування, якого просиш. Бо не повинно нам завчасно торкатися великих мір, щоб дарування Боже, від швидкості прийняття його, не зробилося марним; бо легко отримане скоро і втрачається; все ж, придбане з хворобою серцевою, і зберігається з обережністю.
Терпи спрагу заради Христа, нехай упоїть тебе Своєю любов’ю. Зміжи очі свої для життєвих приємностей, нехай сподобить тебе Бог, щоб мир Його царював у серці твоєму. Утримуйся від того, що бачать очі твої, нехай сподобишся духовної радості. Якщо неугодні будуть Богові справи твої, не домагайся в Нього прославлення, щоб не уподібнитися людині, яка спокушає Бога. Суголосна з життям твоїм має бути і молитва твоя. Бо тому, хто прив’язаний до земного, неможливо домагатися небесного, і тому, хто зайнятий мирським, немає можливості просити Божественного; тому що побажання кожної людини показується справами її; у чому показує вона своє прагнення, про те подвизається в молитві. Хто бажає великого, той не буває зайнятий маловажним.
Будь вільний, хоча і пов’язаний ти тілом, і заради Христа доведи свободу свого послуху. Будь і розсудливий у простоті твоїй, щоб не бути тобі окраденим. Полюби смиренність у всіх справах своїх, щоб позбутися непримітних сіток, які завжди знаходяться на шляху смиренномудренних. Не відвертайся від скорбот, тому що ними входиш у пізнання істини; і не бійся спокус, тому що через них знаходиш гідне. Молися, щоб не впадати в спокуси душевні, а до спокус тілесних готуйся з усією міцністю своєю. Бо поза ними не зможеш наблизитися до Бога; бо серед них уготований Божественний спокій. Хто тікає від спокус, той тікає від чесноти. Розумію ж спокусу не хтивістю, але скорботами.
Запитання. Як узгоджується між собою сказане: “моліться, щоб не ввійдете в напасть” (Мф. 26:41 Лк. 13:24 Мф. 10:28 Мф. 10:39 Мф. 10:38 Діян. 14:22 Ін. 16:33 Лк. 21:19
О, якої тонкощі розуму вимагає шлях вчень Твоїх, Господи! Завжди буде поза ним той, хто не читає осмислено і з веденням. Коли сини Зеведеєві та мати їхня побажали сидіння з Тобою в Царстві, сказав Ти їм таке: “Чи можеш ти пити чашу, яку Я маю пити, чи хрещенням, яким Я хрещуся, хреститися?” (Мф. 20:22
Відповідь. Сказано: молися, щоб “не внити” у спокуси щодо віри. Молися, щоб разом із демоном хули і гордині “не внити” у спокуси зарозумілістю розуму твого. Молися, щоб, за Божим попущенням, “не внити” тобі в явну диявольську спокусу, через худі думки, які помислив ти розумом своїм і за які попускається на тебе спокуса. Молися, щоб не відступив від тебе Ангел цнотливості твоєї, щоб гріх не підняв на тебе полум’яніючої брані і не розлучив тебе з ним. Молися, щоб “не внити” у спокусу – дратувати одного проти іншого, або у спокусу двоєдушності й сумніву, якими душа вводиться у велике боріння. А спокуси тілесні готуйся приймати від усієї душі, і перепливай80 їх усіма своїми членами, і очі свої наповнюй слізьми, щоб не відступив від тебе хранитель81 твій. Бо поза спокусою не вбачається Промисел Божий, неможливо набути дерзновення перед Богом, неможливо навчитися премудрості Духа, немає також можливості, щоб Божественна любов утвердилася в душі твоїй. До спокус людина молиться Богу як чужий хто. Коли ж входить у спокуси за любов’ю до Бога і не допускає в себе зміни82, тоді постає перед Богом як такий, що має Його боржником своїм, і як щирий друг, бо, на виконання волі Божої, вів боротьбу з ворогом Божим і переміг його. Ось що означає сказане: “моліться, щоб не ввійдете в напасть”. І ще: молися, щоб у страшну диявольську спокусу “не внитися” тобі через пихатість твою, але через любов твою до Бога нехай сприяє тобі сила Божа, і тобою переможе ворогів своїх. Молися, щоб у спокуси ці “не внити” тобі за порочність помислів і справ твоїх; але нехай спокуситься любов твоя до Бога, і прославиться сила Його в терпінні твоєму. Йому слава і держава на віки віків! Амінь.
* * *
77
Захоплюватися.
78
Помислів.
79
Тобто ведення і роблення чеснот без любові та страху.
80
У сирійському тексті: “купайся в них”.
81
Ангел.
82
Буде непохитним.
Слово 6. Про милосердя Владики, за яким з висоти величі Своєї зійшов до немочі людської, і про спокуси І ще Господь наш, промишляючи згідно зі Своєю милістю і в міру благодаті Своєї, якщо вникнеш осмислено, повелів молитися і про тілесні спокуси. Бо, знаючи, що єство наше, через перстне і тлінне тіло, немічне і не в змозі протистояти спокусам, коли буває в них, і тому відпадає від істини, обертається назад і долається скорботами, наказав молитися, щоб не впадати нам у спокуси раптово, якщо й без них можна догодити Богові. А якщо людина, прагнучи високої чесноти, раптово впаде в страшні спокуси і не витримає, то не може вона в цей час дійти до досконалості в чесноті.
Не слід нам мати лицемірства ні до себе самих, ні до інших, зі страху залишати справу шляхетну й чесну, в якій приховано життя душі, і виставляти приводи та вчення, що потурають слабкості, як, наприклад, оце: “моліться, нехай не потрапите в напасть” (Мф. 26:41
Тому всіма силами нехтуймо тілом, віддаймо душу Богові і про ім’я Господнє вступимо в боротьбу зі спокусами. І Хто врятував Йосипа в землі Єгипетській і показав у ньому подобу й зразок цнотливості, Хто зберіг неушкодженим Даниїла в рові лев’ячому та трьох юнаків у печі вогненній, Хто врятував Єремію з рову тинного та дарував йому милість у таборі халдейському, Хто Петра вивів із ув’язнення за замкнутих дверей, а Павла врятував від сонмища іудейського, коротше сказати, Хто завжди на всякому місці, у всякій країні притаманний рабам Своїм і виявляє в них силу і перемогу Свою, дотримується їх у багатьох надзвичайних обставинах, показує їм порятунок Свій у всіх скорботах їхніх, Той і нас нехай укріпить і нехай врятує серед хвиль, що оточують нас! Амінь.
Нехай буде в душах наших стільки ж ревнощів проти диявола і його приставників, скільки мали Маккавеї, і святі пророки, і апостоли, і мученики, і преподобні, і праведні, котрі встановили Божественні закони й заповіді Духа в місцях найстрашніших, у найтяжчих спокусах, і світ, і тіло кинули позаду себе, і встояли в правді своїй, не поступившись над собою перемогою небезпекам, що разом із їхніми душами оточували й тіла, але перемігши їх мужньо. Імена їхні написані в книзі життя навіть до Пришестя Христового, і вчення їхнє, за Божим велінням, зберігається для нашої настанови й укріплення, як свідчить апостол (див. Рим. 15:4
Отже, дорогий, як добрі ліки для слабких очей, утримуй в розумі Промисел Божий, яким охороняється все від початку і донині; пам’ять про це зберігай у собі щогодини, про це міркуй і піклуйся, із цього витягай для себе настанови, щоб призвичаїтися тобі зберігати в душі своїй пам’ять про велич честі Божої й тим здобути душі своїй вічне життя у Христі Іісусі, Господі нашому, Який, як Бог і людина, став Заступником Бога і людей. До слави, що оточує Престол честі Його, не можуть наближатися чини Ангельські; але заради нас з’явився Він у приниженому і смиренному образі, як каже Ісая: “Бачили Його, і не було в Ньому ні вигляду, ні доброти” (Іс. 53:2
Слово 7. Про гріхи довільні, мимовільні та такі, що скоюються з якоїсь нагоди Є гріх, скоєний через неміч, у який людина захоплюється мимоволі; і є гріх, скоєний довільно і через незнання. Буває також, що інший зробить гріх через якусь нагоду, і ще – через закостеніння і навик у злі. Ось усі роди і види гріхів; і хоча всі вони гідні осуду, проте ж, порівнюючи належні за гріхи покарання, виявляється, що один більший за інший. На іншого падає найбільший осуд, і насилу приймається від нього покаяння, а гріх іншого близький до прощення. І як Адам, Єва і змій, хоча всі отримали від Бога відплату за гріх, проте ж вельми різною мірою зазнали прокльону, так буває і з синами їхніми: кожному тяжкість покарання співвідноситься з наміром його і пристрастю до гріха. Якщо хто, не маючи бажання служити гріху, через недбальство про доброчесність захоплюється в гріх, тому що не вправлявся в чеснотах, то важко такому перебувати в гріху; та й покарання його важке. А якщо трапиться, що той, хто піклується про чесноти, спокушений буде якимось гріхом, то, без сумніву, близька до нього милість, щоб очистити його гріх.
Інакшим є гріх, що чиниться, коли людина виявляється такою, що дбає про доброчесність і є постійною у діланні, так що й уночі не спить, дбаючи, щоб не зазнати шкоди в тому, про що в неї турбота, і вдень усюди носить із собою тягар свій, і вся турбота її про доброчесність, але під час цих та подібних до них турбот, чи то через непізнання яке, чи то через будь-які перешкоди на шляху її, тобто на шляху чеснот, вона не може бути вправною, а не може бути врятованою. тобто на шляху чесноти, і від хвиль, які щоразу здіймаються в членах її, або внаслідок ухилення, попущеного їй для випробування її свободи, вагова чаша в неї відхиляється дещо вліво, і тілесною неміччю захоплюється вона в один із видів гріха; і водночас скорбить, сумує, хворобливо зітхає вона в душі своїй через лихо, яке сталося з її боку від опірних.
Інший же гріх, коли людина виявляється слабкою і недбайливою у діланні чесноти, зовсім залишила шлях її, рабськи прагне до послуху всякій гріховній насолоді, виявляє завзяття шукати засоби для якнайповнішої насолоди, подібно до якого-небудь раба, готовий з ретельністю виконати волю ворога свого і члени свої приготувати на зброю дияволу з усяким йому послухом, анітрохи не має наміру подумати про покаяння, наблизитися до чесноти, присікти зло і покласти край згубному шляху своєму.
Інакший гріх від намірів і падінь, які можуть трапитися на шляху чесноти і на стежці правди. Бо, за словами отців, на шляху чесноти і на шляху правди трапляються падіння, перешкоди, примуси тощо.
Інша ж справа – падіння душі, цілковита її загибель, досконале залишення. Хто явно належить до числа таких, той, коли впаде, нехай не забуває любові Отця свого; але якщо трапиться йому впасти і в різноманітні гріхи, нехай не перестає піклуватися про добро, нехай не зупиняється у своїй течії; але, і перемагає, нехай знову повстає на боротьбу зі своїми оппонентами, і щодня нехай починає покладати підвалину зруйнованому будинку, до самого кінця свого життя, маючи у вустах пророче слово: “не радій за мене”, супротивнику моєму, “як упав”; бо знову “встану, а коли сяду в темряві”, Господь осяє “мене” (Міх. 7:8); і нітрохи нехай не припиняє битви до самої смерті, поки є в ньому подих, нехай не віддає душі своєї на здолання, навіть і під час самої поразки. Але якщо й щодня розбивається човен його, і зазнає аварії весь вантаж, нехай не перестає піклуватися, запасатися, навіть позичати, переходити на інші кораблі та пливти зі сподіванням, аж доки Господь, зглянувшись на подвиг його та змилостивившись над розтрощеним його життям, не пошле йому милість Свою та не дасть йому сильних спонукань83 зустріти й витерпіти розпалені стріли ворога. Така премудрість, що подається від Бога; такий мудрий хворий, що не втрачає надії своєї. Краще бути нам засудженим за деякі справи, а не за залишення всього. Тому-то авва Мартініан вмовляє не знемагати від безлічі подвигів, від різноманітних і частих сварок на шляху правди, не повертатися назад і не поступатися ворогові перемоги над собою якимось ганебним для нас чином. Бо, як якийсь чадолюбивий батько, в чинному і стрункому порядку, говорить він таке:
Порада преподобного Мартініана
“Якщо ви, чада, справді подвижники, які прагнуть чеснот, і є у вас душевне піклування, то забажайте розум ваш представити Христу чистим і робити справи Йому угодні. Бо неодмінно повинно вам витримати за це всіляку боротьбу, що її піднімають природні пристрасті, потяг світу цього, постійна та безперервна злість демонів, з якою зазвичай нападають на вас, і з усіма їхніми зловмисними хитрощами. Не бійтеся, що жорстокість брані безперервна і тривала; не вагайтеся від довготривалості боротьби; не слабшайте і не тремтіть від ворожих ополчень; не впадайте в безодню безнадійності, якщо, можливо, і трапиться вам на якийсь час наскочити і згрішити. Але якщо і потерпите що-небудь у цій великій брані, будете вражені в обличчя і уражені, це нітрохи не перешкодить вам прагнути до доброї вашої мети. Паче ж перебувайте в обраному вами діланні й досягайте цієї жаданої й похвальної якості, тобто щоб опинитися в брані твердими, непереможеними, обагренними кров’ю виразок своїх, і жодним чином не припиняйте боротьби зі своїми супротивниками”.
Такі повчання великого старця. Не треба вам слабшати або знемагати через сказане вище84. Горе ж тому ченцеві, який бреше обітниці своїй і, зневажаючи совість свою, подає руку дияволові, щоб той піднявся проти нього у вигляді будь-якого малого або великого гріха, і який не може знову стати перед обличчям ворогів своїх скрушеною частиною душі своєї. З яким обличчям постане він перед Суддею, коли, досягнувши чистоти, друзі його зустрінуть один одного – ті самі, з якими, розлучившись у дорозі своїй, пішов він стежкою погибелі, втратив і ту відвагу, яку мають перед Богом преподобні, і ту молитву, що йде з чистого серця, підноситься горі понад Ангельські Сили й нічим не забороняється, поки не отримає проханого в ній і з радістю не повернеться до тих вуст, хто її промовив? І найстрашніше те, що, як тут він розлучився з ними в дорозі своїй, так і його розлучить з ними Христос того дня, коли світла хмара понесе на хребті своєму тіла, що сяють чистотою, і поставить у брамі небесній. Бо через те саме, що тут уже засуджено справи їхні, “не воскреснуть нечестиві на суд, а грішники – на раду праведних” (Пс. 1:5
* * *
83
Міцності сил.
84
Заради різних браней.
Слово 8. Про зберігання і спостереження себе від людей розслаблених і недбайливих; про те, що від зближення з ними запановує в людині недбальство й розслаблення, і вона сповнюється всілякою нечистою пристрастю, – і про збереження себе від близькості з юними, щоб розум не осквернився непотрібними помислами… Хто забороняє устам своїм обмовляти, той зберігає серце своє від пристрастей. А хто зберігає серце своє від пристрастей, той щогодини бачить Господа. У кого думка завжди про Бога, той проганяє від себе демонів і викорінює насіння їхньої злоби. Хто щогодини назирає за своєю душею, у того серце звеселяється одкровеннями. Хто зір розуму свого зосереджує всередині себе самого, той бачить у собі зорю Духа. Хто ухилився від усякого паріння розуму, той бачить Владику свого всередині серця свого. Якщо любиш чистоту, за якої можна побачити Владику всіляких, то ні на кого не нарікай і не слухай того, хто нарікає на брата свого. Якщо інші сперечаються при тобі, замкни вуха і біжи звідти, щоб не почути тобі виразів гнівних і не померла душа твоя, позбувшись життя. Серце роздратоване не вміщує в собі таємниць Божих; а лагідне і смиренномудре є джерело таємниць нового віку.
Ось, якщо будеш чистий, то всередині тебе небо, і в собі самому побачиш Ангелів і світло їхнє, а з ними і в них і Владику Ангелів. Кого хвалять справедливо, той не терпить шкоди. Але якщо втішна для нього похвала, то безкорисливий він творець. Скарб смиренномудрого всередині нього, і це – Господь. Той, хто спостерігає за язиком своїм, довіку не буде ним обкрадений. Вуста мовчазні тлумачать таємниці Божі, а швидкий на слова віддаляється від Творця свого. Душа доброго сяє паче сонця і щогодини звеселяється баченням Божественних одкровень. Хто піде за тим, хто любить Бога, той збагатиться таємницями Божими; а хто піде за несправедливим і гордовитим, той віддалиться від Бога і ненависний буде друзями своїми. Мовчазний язиком у всій зовнішності своїй набуває смиренному іншу чинність, і він без зусиль візьме гору над пристрастями. Пристрасті викорінюються і втікають від них безперестанним зануренням думки в Бога. Це меч, що умертвляє їх. Як за безмовної тиші чуттєвого моря носиться і плаває дельфін, так і за безмовності й утихомирювання дратівливості та гніву в морі серцевому, у всякий час, на радість серця, носяться в ньому таємниці й Божественні одкровення.
Хто бажає бачити Господа всередині себе, той докладає зусилля очищати серце своє невпинним пам’ятанням про Бога, і таким чином, за світлості очей розуму свого, щогодини буде він бачити Господа. Що буває з рибою, що вийшла з води, те буває і з розумом, який виступив з пам’яті про Бога і ширяє в пам’яті про світ. Скільки людина віддаляється від співбесіди з людьми, стільки ж удостоюється відважного розумом своїм співбесіди з Богом, і якою мірою відтинає від себе розраду світу цього, такою ж мірою удостоюється радості Божої про Духа Святого. І як гинуть риби від нестачі води, так розумні рухи, що виникають від Бога, зникають у серці ченця, який часто звертається і проводить час із людьми мирськими.
Мирянин, який бідує і злостраждає у справах мирських і життєвих, кращий за ченця, який злостраждає і в мирських справах проводить час. Хто з полум’яною ревністю вдень і вночі шукає Бога в серці своєму і викорінює в ньому поразки, що бувають від ворога, той страшний демонам і жаданий до Бога й Ангелів Його. У чистого душею уявна область усередині нього; сонце, що сяє в ньому, – світло Святої Трійці; повітря, яким дихають мешканці області цієї, – Утішний і Всесвятий Дух; ті, що сидять із ним, – святі й безтілесні природи; а життя, і радість, і радість їхні – Христос, світло від світла – Отця. Такий і баченням душі своєї щогодини тішиться, і дивується красі своїй, яка справді у стократ блискучіша за світлість сонячну. Це – Єрусалим і Царство Боже, всередині нас сокровенне, за Господнім словом (Лк. 17:21
А хто дратівливий, хто гнівливий, хто славолюбний, хто жадібний, хто корисливий, хто обжерливий, хто поводиться з мирянами, хто хоче, щоб виконувалася власна його воля, хто запальний і сповнений пристрастей, – усі такі перебувають у такому самому сум’ятті, як ті, хто воює вночі, і відчувають пітьму, перебуваючи за межами царини життя і світла. Бо область ця становить долю добрих, смиренномудрих, які зробили серця свої чистими. Людина не може побачити краси, яка всередині неї, поки не знехтує всякою красою поза нею і не знечестить її. Вона не може підвести погляду прямо до Бога, поки не зречеться зовсім від світу. Хто принижує і применшує самого себе, того упремудрить Господь. А хто сам себе вважає премудрим, той відпадає від Божої премудрості. Якою мірою язик утримується від багатоголосся, такою осяюється розум до розрізнення думок, а багатоголоссям бентежиться і найрозумніший розум.
Хто зубожіє в мирському, той збагатиться в Бозі; а друг багатих зубожіє Богом. Хто цнотливий, смиренномудрий, гребує вільністю в словах і вигнав із серця дратівливість, той (упевнений я в цьому), щойно стане на молитву, бачить у душі своїй світло Святого Духа і радіє у сяйвам осяяння світлом Його, і радіє баченням слави цього осяяння та зміною своєю до уподібнення до цієї слави. Немає іншого діяння, яке б могло скидати так полки нечистих демонів, як бачення в Бозі.
Дехто з отців розповідав мені таке: “Одного дня сидів я, і розум мій був полонений видіннями. А коли прийшов я до тями, міцно зітхнув. А біс, що стояв проти мене, щойно почув це, злякався і, як би зжертий якоюсь блискавкою, закричав від нужди і як би гнаний кимось, віддався втечі”. Блаженний, хто пам’ятає про свій відхід із цього життя й утримується від прив’язаностей до насолод світу цього, бо багаторазово збільшене блаженство отримає під час відходу свого, і не збідніє для нього блаженство це. Він є народжений від Бога; і Святий Дух – годувальник його; з лона Духа смокче він життєдайну поживу і, на радість свою, відчуває сморід Його. А хто прив’язаний до мирського, до світу і до заспокоєння його, хто любить бесіду зі світом, той втрачає життя, і мені нема чого сказати про нього; залишається тільки з воланням плакати невтішним плачем, який розтрощить серця тих, хто чує цей плач.
Ті, що перебувають у темряві, піднесіть голови свої, нехай осяються світлом обличчя ваші! Вийдіть з-під влади мирських пристрастей, нехай вийде в посередництво вам Світло, що є від Отця, і служителям Таємниць Своїх нехай накаже розв’язати пута ваші, щоб слідами Його прямувати вам до Отця. На жаль! Чим ми пов’язані і що нам перешкоджає бачити славу Його? О, якби розірвалися узи наші, і нам, шукаючи, знайти Бога нашого! Якщо хочеш знати людські таємниці і не досяг ще до того, щоб дізнатися по духу, – дізнаєшся за промовами, способом життя і розпорядком кожного, якщо ти мудрий. Хто чистий у душі й невинний у способі життя, той завжди з цнотливістю вимовляє слова Духа і відповідно до міри свого розуміння міркує і про Божественне, і про те, що в ньому самому. А в кого серце розтрощене пристрастями, у того ними ж і язик приводиться в рух. Якщо стане він говорити і про духовне, то буде міркувати під впливом пристрасті, щоб у неправді здобути перемогу. Мудрий помічає таку людину при першій зустрічі, і чистий відчуває її сморід.
Хто душею і тілом відданий завжди марнослів’ю і ширянням розуму, той блудник; хто погоджується і бере співучасть із ним у цьому, той перелюбник; і хто спілкується з ним, той ідолослужитель. Дружба з юними є блуд, яким гребує Бог. До пом’якшення такої людини немає пластиру. А хто всіх однаково любить за співчуттям і без розрізнення, той досяг досконалості. Юний, слідуючи за юним, змушує розважливих плакати і ридати за них; старець же, слідуючи за юним, набуває пристрасть, яка смердючіша за пристрасть юних. Хоч би й про чесноти міркував він з юними, але серце його уражене. Юний, якщо він смиренномудрий і мовчазний, якщо чистий серцем від заздрості й дратівливості, віддаляється від усякої людини й уважний до себе, то скоро розуміє пристрасті недбайливого старця. А якщо старець неоднаково прихильний до старця і до юного, то всіма силами старайся з таким не мати спілкування, але паче віддаляйся від нього.
Горе недбайливим, які вдають і під зовнішністю чистоти живлять власні свої пристрасті. Хто досяг сивини в чистоті помислів, у доброму житінні й у стриманості язика, той тут ще насолоджується насолодою плоду пізнання85, а під час відходу свого від тіла приймає Божу славу.
Ніщо не охолоджує так вогню, що вдихається в серце ченця Святим Духом до освячення душі, як поводження з людьми, багатоголосся та будь-яка розмова, окрім розмови з чадами Таїн Божих, яка сприяє збільшенню пізнання Божого та зближенню з Богом, тому що така бесіда сильніше від усіх чеснот будить душу до того86 життя, викорінює пристрасті та присипляє кепські помисли. Не набувай собі друзів і товаришів, крім таких87, щоб не покласти спотикання душі своїй і не ухилитися тобі від шляху Господнього. Нехай звеличиться в серці твоєму любов, що з’єднує і сполучає тебе з Богом, щоб не полонила тебе любов мирська, якій причина і кінець – тління. Перебування і поводження з подвижниками – тих і інших збагачує таємницями Божими. А любов до недбайливих і ледачих робить, що, віддавшись спільно парінню розуму, вони наповнюють черево до пересичення і без міри. Такому неприємними здаються страви без друга його, і каже він: “Горе тому, хто їсть хліб свій на самоті, бо не солодкий йому буде”. І вони запрошують один одного на бенкети і платять цим один одному, як найманці. Геть від нас, ці мерзенні відносини, це непристойне і нечестиве проведення часу! Біжи, брате, від тих, хто звик до подібних справ, і ніяк не погоджуйся їсти разом із ними, хоч би трапилася тобі й потреба, бо трапеза їхня мерзенна, при ній прислужують біси; друзі нареченого-Христа не куштують її.
Хто часто влаштовує бенкети, той працівник блудного демона88 і оскверняє душу смиренномудрого. Простий хліб із трапези непорочного очищає душу того, хто їсть, від усякої пристрасті. Смерд від трапези обжерливого – велика кількість страв і печива. Божевільний і безглуздий притягується до неї, як пес до м’ясної крамниці. Трапеза того, хто перебуває завжди в молитві, солодша від усяких пахощів від мускусу і пахощів від світу; боголюбивий жадає її, як безцінного скарбу.
З трапези тих, хто постує, хто перебуває в пильнуванні і трудиться за Господа, запозичуй собі ліки життя і збуди від омертвіння душу свою. Бо серед них, освячуючи їх, лежить Улюблений, і гіркоту страждання89 їхнього перетворює на несповідувану насолоду Свою; духовні ж і небесні служителі Його осяяють їх і святі їхні страви. І я знаю одного з братії, який ясно бачив це власними своїми очима. Блаженний, хто затулив собі вуста від усякого сластолюбства, що відлучає його від Творця. Блаженний, кому їжею є Хліб, що зійшов з неба і дарував життя світу. Блаженний, хто на полі своєму побачив Зрошення життя, що з милосердя виходить із надр Отчих, і до Нього звів око. Бо, коли вип’є Його, звеселиться і процвіте серце його, і буде в веселощах і радості. Хто в їжі своїй побачив Господа свого, той ховається від усіх і один причащається Його, не вступаючи в спілкування з негідними, щоб не стати їхнім співпричасником і не залишитися без осяяння променем Господнім. А в кого в їжу домішана смертоносна отрута90, той не може куштувати її з приємністю без друзів своїх. Той – вовк, що пожирає мертвечину, хто вступає в дружбу заради власного свого черева. Яка ненаситність у тебе, нерозумний, хочеш наповнити черево своє за трапезою недбайливих, де душа твоя сповнюється всякої пристрасті! Цих застережень достатньо для тих, які можуть приборкувати черево.
Вельми солодкий сморід пісника, і зустріч із ним звеселяє серця розважливих; а на обжерливого від поводження з пісником нападає страх, і він вживає всіх заходів не їсти з ним.
Люб’язний Богові спосіб життя стриманого, тоді як сусідство його вельми важке для любостяжательного. Мовчазний багато вихваляється у Христа; але не буде приємним наближення його тим, яких біси вловили пристрастю до забав і паріння розуму. Хто не любить смиренномудрого і лагідного, окрім гордовитих і лихослівних, які далекі від його діяння?
Хтось розповідав мені з власного свого досвіду: “У які дні маю я бесіду з ким-небудь, в ті з’їдаю по три або по чотири сухарі на день, і якщо стану примушувати себе до молитви, то розум мій не має дерзновення до Бога, і не можу спрямувати до Нього думки. Коли ж розлучуся зі співрозмовниками на безмовність, у перший день примушую себе з’їсти півтора сухаря, у другій – один, а як скоро утвердиться розум мій у безмовності, посилююся з’їсти один цілий сухар, і не можу; розум же мій невпинно з дерзновенням розмовляє з Богом, хоча й не примушую його до того, і світлозарність Божества, не зменшуючись, осяює мене, і вабить мене бачити красу Божественного світла й веселитися нею. Якщо ж під час безмовності трапиться комусь прийти і говорити зі мною хоча б одну годину, неможливо мені тоді не додати їжі, не залишити чогось із правила, не розслабитися розумом до споглядання іншого світла”. Ось бачите, браття мої, які прекрасні й корисні терпіння й усамітнення, яку силу і яку зручність приносять подвижникам. Блаженний, хто заради Бога перебуває в мовчанні і наодинці їсть хліб свій, тому що завжди він розмовляє з Богом. Йому слава і держава нині, і завжди, і навіки! Амінь.
* * *
85
Духовного.
86
Духовної.
87
Тобто тих, які суть чада Таїн Божих.
88
Виконавець плотської похоті.
89
Зрозуміло, праця посту і подвигу.
90
Гріховний.
Слово 9. Про чин і статут новоначальних і про те, що личить їм Ось цнотливий і люб’язний Богові чин – не звертати очей туди й сюди, але простягати завжди погляд уперед; не марнувати, а говорити тільки необхідне потрібне; задовольнятися вбогим одягом для задоволення тілесних потреб; користуватися наїдками, що підтримують тіло, а не для обжерливості: їсти всього потроху, не нехтувати одним, а інше обирати й цим одним охоче наповнювати чрево, а решту ж відкидати91. Вище всякої чесноти розсудливість. Вина ж, коли немає з тобою друзів або не маєш хвороби чи занепаду сил, не їж. Не переривай мови, коли говорить інший; і не відповідай, як невіглас, але будь твердий92, як мудрець. І де б не перебував ти, вважай себе меншим за всіх і служителем братії своїх. Ні перед ким не оголюй жодного члена свого; не наближайся ні до чийого тіла без необхідної причини. Не дозволяй, щоб і до твого тіла наближався хтось без важливої, як сказано, причини. Ухиляйся від зухвалості в промовах, як від смерті. І сну своєму придбай цнотливий чин, нехай не віддалиться від тебе сила, що охороняє тебе93. Де ти не спиш, нехай ніхто, якщо тільки можна, не бачить тебе. Ні перед ким не вивергай слини. Якщо, коли сидиш за трапезою, знайде на тебе кашель, відверни обличчя своє назад і так кашляй. Їж і пий із цнотливістю, як пристойно чадам Божим. Не простягай руки своєї, щоб із безсоромністю взяти що-небудь із запропонованого друзям твоїм. А якщо сидить із тобою мандрівник, раз і два запроси його скуштувати, і пропонуй трапезу благочинно, а не в безладді. Сиди чинно і скромно, не оголюючи жодного з членів своїх. Коли позіхаєш, затули вуста свої, щоб не бачили інші; бо, якщо втримаєш дихання своє, позіхання мине. Якщо входиш у келію настоятеля, або друга, або учня, бережи очі свої, щоб не бачили, що там є. Якщо ж спонукає до того помисел, будь уважний до себе, не слухайся його, і не роби цього. Бо хто безсоромний у цьому, той чужий чернечого образу і самого Христа, який дарував нам цей образ. Не звертай погляду на ті місця, в яких заховане начиння в келії друга твого. Тихо відчиняй і зачиняй двері у себе і у друга свого. Ні до кого не входь раптово, але постукавши ззовні і випросивши дозволу, потім вже увійди благоговійно.
Не будь квапливий у ході своїй без необхідної потреби, що змушує поспішити. Усім будь слухняний у всякій добрій справі, тільки не йди за любостяжательнимі, або сріблолюбцями, або миролюбцями, нехай не виявиться послух твій справою диявольською. Розмовляй з усяким лагідно, дивись на всякого цнотливо, нічиїм обличчям не насичуй очей своїх. Йдучи дорогою, не випереджай старших за тебе. А якщо друг твій відстав, відійшовши трохи вперед, почекай його. Хто не так чинить, той нерозумний і уподібнюється свині, якій немає закону. Якщо друг твій почне розмову з ким-небудь з тих, хто зустрівся, зачекай його і не квап його. Здоровий хворому нехай завчасно скаже: зробимо, що потрібно.
Нікого не викривай у якому б то не було проступку, але себе вважай у всьому відповідальним і винним у гріхах. Усяку низьку справу робити зі смиренномудрістю не відмовляйся і не ухиляйся. Якщо змушений засміятися, не виставляй назовні зубів своїх. Якщо змушений говорити з жінками, відверни обличчя від зору їхнього і так розмовляй з ними. А від черниць, від зустрічі і розмов з ними і від споглядання їх віддаляйся, як від вогню і як від сітки диявольської, щоб у серці своєму не остудити тобі любові до Бога і не заплямувати серця свого тиною пристрастей. Якщо вони і сестри тобі по плоті, стережися від них, як від чужих. Остерігайся зближення зі своїми, щоб серце твоє не охололо в любові Божій. Вільного поводження і співбесіди з юними уникай, як дружби з дияволом. Одного май співрозмовника і співтаємника – того, хто боїться Бога і завжди уважний до себе самого, бідний у хатині своїй, але багатий таємницями Божими. Приховуй від усякого свої таємниці, діяння і брані. Ні перед ким, крім крайньої потреби, не сиди з відкритою головою94. З цнотливістю приступай до виконання необхідної потреби, ніби соромлячись Ангела, який тебе береже, і роби справу зі страхом Божим, і примушуй себе до самої смерті, хоча б і неприємно було це серцю твоєму.
Краще тобі прийняти смертоносну отруту, ніж їсти разом із жінкою, хоча це буде мати або сестра твоя. Краще тобі жити разом зі змієм, ніж спати і лежати під одним покровом разом з юним, хоча буде це брат твій по плоті. Якщо йдеш дорогою і скаже хто зі старших тобі: “Іди, будемо співати”, послухайся його. А якщо не скаже цього, язиком мовчи, серцем же славослов Бога. Нікому ні в чому не опирайся, ні з ким не сварися, не бреши, не клянися ім’ям Господа Бога твого. Будеш зневажати, сам не зневажай. Будеш скривджений, сам не скривджуй. Нехай краще гине тілесне разом із тілом, тільки б не зазнало шкоди щось душевне. Ні з ким не входь у суд, а незаслужено засуджений – терпи. Не полюби душею своєю чогось мирського, але підкоряйся ігуменам і начальникам, а від близьких стосунків із ними утримуйся, бо це мережа, що ловить недбайливих на погибель.
Тобі, обжерливий, що намагається догодити череву своєму, краще вугілля вогняне ввергнути в утробу свою, ніж печіння правителів і начальників. На всіх виливай милість і від усіх будь принижений. Оберігай себе від багатоголосся, бо воно вгашає в серці уявні рухи, що бувають від Бога. Як лева, що кидається на всіх, уникай міркувань про догмати: не сходися для цього ні з вихованцями Церкви, ні з чужими. Не проходь і стогнами гнівливих або сварливих, щоб серце твоє не сповнилося дратівливості й душею твоєю не запанувала темрява спокуси. Не живи разом із гордовитим, нехай не буде дієвість Святого Духа забрана від душі твоєї, і нехай не стане вона житлом усякої лукавої пристрасті. Якщо ж дотримаєшся ти, людино, цих запобіжних заходів і будеш завжди займатися богодумством, то душа твоя справді побачить у собі світло Христове і не потьмяніє на віки вічні. Христу слава і держава навіки! Амінь.
* * *
91
Слова “інше ж відмітати” доповнені з давнього слов’янського перекладу.
92
В приборканні язика.
93
Ангел Хранитель.
94
Точніше: “без накидки”.
Слово 10. Розповіді святих мужів, їхні преподобні вислови та чудесне житіє Одного дня пішов я в келію до одного святого брата і через неміч свою приліг у нього на одному місці, щоб походив він за мною заради Бога, бо знайомих у мене нікого там не було. І бачив я, як цей брат встає вночі завчасно і має звичай приходити на правило до братії. Досить часу він віршував і раптом на весь той час, доки тривало це з ним, полишав правило, падав на обличчя своє і до ста чи більше разів із палкістю, яку запалювала в серці його благодать, бив головою в землю. Після цього вставав, цілував хрест Владичний, знову робив уклін, і цілував той самий хрест, і знову падав на обличчя своє. І такого звичаю дотримувався він усе життя, так що неможливо зобразити мені числом безлічі його колінопреклонінь. Та й хто був би в змозі порахувати поклони цього брата, які клав він щоночі? Разів двадцять зі страхом і палкістю, з любов’ю, розчиненою благоговінням, цілував він хрест і знову починав вірш, а іноді від великого спалаху помислів, що розпалювали його палкістю своєю, коли не міг терпіти розпалювання цього полум’я, перемагає радість і вигукує, бо не може втриматись. Тому багато дивувався я благодаті цього брата, і подвигу, і тверезості його в справі Божій. Вранці ж, після першої години, коли сідав він за читання, ставав подібним до людини полоненої, і протягом кожної глави, яку він читав, неодноразово падав на обличчя своє, і на багатьох віршах підносив руки свої до неба, і славословив Бога. Від роду ж йому був сороковий рік. Вживав він і їжу в дуже малій кількості, і дуже суху. І оскільки понад міру і силу робив часті примуси тілу своєму, то здавався подібним до тіні, чому жалість збуджувала в мені знемогу обличчя його, яке так змарніло від багатої неїдимості, що в ньому не було і двох перстів. І нерідко казав я йому: “Пожалій і себе, брате, у подвигу своєму, і це добре житіє, яке здобув ти; не сплутай і не порви цього, подібного до духовного ланцюга, житія твого, і через бажання додати трохи праці не загуби й не зупини зовсім перебіг шляху свого. Їж у міру, щоб не втратити можливості їсти; не простягай ноги своєї понад силу, щоб не стати зовсім нездатним до справи”. Був же він милостивий, вельми скромний, і милість надавав з благодушністю.
Чистий за вродженими якостями, готовий на розраду, мудрий за Богом, усіма любимий був за чистоту свою і за благодушність. З братією ж, коли мали в ньому потребу, нерідко працював дня по три і по чотири і тільки до вечора йшов у свою келію, тому що майстерний був і у всякому служінні. Коли ж набував щось, хоча мав у тому потребу, з великої поваги своєї до великих і малих, не міг сказати95, що не має того. І навіть коли працював із братією, то здебільшого робив це нібито з поваги і примушував себе, не знаходячи для себе задоволення у виходах із келії. Таким було житіє і навернення96 іншого справжнього чудового брата. Богу ж нашому нехай буде слава навіки! Амінь.
* * *
95
Тому, хто просить.
96
З іншими.
Слово 11. Про старого старця Іншим разом знову пішов я до одного старого, прекрасного й доброчесного старця. Він вельми любив мене, і був, хоча невіглас у слові, але освічений веденням і глибокий серцем, і говорив, що навіювала йому благодать; не часто виходив він зі своєї келії, хіба що тільки на святі служби; був уважний до себе і жив у безмовності. Одного разу сказав я йому: “Прийшов мені, отче, помисел піти в недільний день на церковну паперть, сісти там і рано вранці їсти, щоб кожен, хто входить і виходить, побачивши мене, принизив”. На це старець відповів мені так: “Писано, що всякий, хто робить спокусу мирянам, не побачить світла. А ти нікому не відомий у цій стороні, житія твого не знають, будуть же казати, що ченці з ранку їдять; особливо97 же браття тут новоначальники й немічні у своїх помислах; багато хто з них, маючи віру до тебе й користуючись від тебе, щойно побачать, що зробив ти це, зазнають шкоди. Стародавні отці робили так, з причини багатьох скоєних ними чудотворінь і з причини честі, яку вони отримували, та прославляючи їхнє ім’я, і робили це, щоб піддати себе безчестю, приховати славу житія свого і усунути від себе причини до гордині. А тебе що змушує вчинити подібним до цього чином? Хіба не знаєш, що всякому життю свій чин і свій час? Ти не маєш такого чудового житія і такого імені, а живеш, як і інші браття. Ти собі не принесеш користі, а іншому зашкодиш. До того ж така дія корисна не всім, але одним досконалим і великим, тому що в цьому98 є дозвіл почуттів99. А тим, хто досяг тільки середини, і новоначальним вона шкідлива, тому що такі мають потребу в більшій обережності й у підпорядкуванні почуттів. Старці вже пережили час обережності, отримують користь, з чого тільки захочуть. Бо недосвідчені купці у великих оборотах великі завдають собі збитків, а в маловажних оборотах скоро йдуть з успіхом уперед. І знову, як сказав я, усякій справі свій порядок, і всякому роду життя відомий час. Хто завчасно починає, що понад його міру, той нічого не здобуває, а посилює тільки собі шкоду. Якщо жадано тобі це, з радістю терпи те безчестя, яке з Божого погляду, а не з твоєї волі спіткає тебе, і не бентежся, не питай ненависті до того, хто безчестить тебе”.
Була в мене одного разу ще бесіда з цим розсудливим чоловіком, який скуштував плоду з древа життя за труди, понесені ним з ранньої юності до вечора старості своєї. І, давши мені багато уроків чесноти, говорив він ще так: “Усяка молитва, в якій не обтяжувалося тіло і не сумувало серце, ставиться в один ряд із недоношеним плодом утроби, тому що така молитва не має в собі душі”, – і ще говорив мені: “Людині любопримхливій, яка хоче поставити на своєму слові, лукавій розумом і безсоромній у почуттях своїх, нічого не дай, і в неї зовсім нічого не бери, щоб тобі не віддалити від себе чистоту, набуту великими зусиллями, і не наповнити серця свого темрявою і збентеженням”.
* * *
97
Не повинно цього робити тому, що браття…
98
Тобто в такій дії.
99
Свобода користування почуттями, навченими в добрі.
Слово 12. Про іншого старця Пішов я колись у келію до одного з отців. Святий же нечасто кому відчиняв двері. Але, як тільки побачив у вікно, що йду я, сказав мені: “Чи хочеш увійти?” – і я відповідав: “Так, чесний отче”. Після ж того, як увійшов я, звершив молитву, сів, і багато про що ми поговорили, наостанок запитав я його: “Що мені робити, отче? Інші приходять до мене, і я нічого не здобуваю, і ніякої не отримую користі з бесіди з ними, але соромлюся сказати їм: не ходіть. Навіть перешкоджають вони мені нерідко виправляти звичайне правило, і тому сумую”. На це відповів мені блаженний оний старець: “Коли прийдуть до тебе такі любителі неробства, як скоро посидять небагато, зроби їм вигляд, що хочеш стати на молитву, і тому, хто прийшов, скажи з поклоном: “Помолимося, брате, тому що настав уже для мене час правила, і не можу порушити його, важко мені робиться, коли хочу виконати його в іншу годину, і це буває для мене причиною збентеження, і без крайньої будь-якої потреби не можу залишати правила. А тепер немає необхідності, щоб скасована була моя молитва”. І не відпускай його без того, щоб не молився з тобою. Якщо скаже: “Молись, а я піду”, – зроби йому уклін і скажи: “Любові заради сотвори зі мною хоча цю одну молитву, щоб мені була користь від молитви твоєї”. – І коли станете, продовжи молитву твою навіть понад те, як звик ти робити. Якщо так будеш чинити з ними, щойно прийдуть до тебе, то, дізнавшись, що не потураєш їм і не любиш неробства, не наблизяться й до місця того, про яке почують, що ти там.
Тому дивись, щоб тобі через лицемірство не розорити справи Божі. Якщо ж зустрінеться хтось із отців або збентежений мандрівник, то побути з таким вменіться тобі замість найдовшої молитви. Але якщо мандрівник буде один з любителів марнослів’я, то заспокой його по можливості і відпусти з миром”.
Один з отців сказав: “Дивуюся, чуючи, що деякі в келіях своїх займаються рукоділлям і можуть без упущення здійснювати правило своє і не бентежитися”. Вирік же гідне здивування слово: “Правду кажучи, якщо виходжу за водою, то відчуваю замішання у своєму звичаї і в порядку іншого і зустрічаю перешкоду для вдосконалення своєї розважливості “100.
* * *
100
Тобто в справі міркування своїх помислів.
Слово 13. Про запитання одного брата Той самий старець запитав одного разу деякий брат: “Що мені робити? Нерідко буває в мене якась річ, в якій маю потребу або через неміч, або у справі, або з іншої якоїсь причини, і без цієї речі не можу жити в мовчанні, але бачу, що хто-небудь має в ній потребу, і, подоланий жалем, віддаю йому цю річ, а часто роблю це і тому, що буваю кимось проханий. Бо змушують мене до того і любов, і заповідь, і поступаюся, що самому мені потрібно. А потім потреба для мене цієї речі робить, що впадаю в занепокоєння і збентеження помислів; і це відволікає мій розум від піклування про мовчання, іноді навіть буваю змушений залишити мовчання і йти шукати тієї ж речі. Якщо ж дістає терпіння не виходити з безмовності, то буваю у великій скорботі і в сум’ятті помислів. Тому не знаю, що обрати мені: чи для заспокоєння брата свого робити те, що розсіює мене і припиняє мою безмовність, чи зневажати прохання і перебувати в безмовності?”
На це старець відповів і сказав: “Якщо милостиня, або любов, або милосердя, або будь-що, що шанується зробленим для Бога, перешкоджають твоїй мовчанці, звертають твій погляд на світ, ввергають тебе в турботу, затьмарюють у тобі пам’ятання про Бога, переривають молитви твої, творять у тобі сум’яття та безладдя думок, роблять так, що ти припиняєш займатися Божественним читанням, залишаєш цю зброю, яка позбавляє від ширяння розуму, послаблюють обережність твою, роблять так, що, будучи досі зв’язаним, починаєш ходити вільно і, вступивши в усамітнення, повертаєшся в суспільство людей, пробуджують на тебе поховані пристрасті, дозволяють стриманість почуттів твоїх, воскрешають для світу тебе, померлого світові, від ангельського ділання, про яке в тебе єдина турбота, низводять тебе й ставлять на боці мирян, – то нехай загине така правда! Бо виконувати обов’язок любові, приносячи заспокоєння тілесне, є справою для людей мирських, а якщо й ченців, то недостатніх, які не перебувають у мовчанні, або таких, у яких мовчанка з’єднана з одностайним гуртожитком, які безперестанку і входять, і виходять. Для таких це є справа прекрасна і гідна подиву.
А тим, які справді обрали для себе відлюдництво від світу і тілом, і розумом, щоб установити думки свої у відокремленій молитві, в омертвінні для всього скороминущого, для зору мирських речей і для пам’ятання про них, – таким не личить служити Христові діяльністю чогось тілесного й правдою справ явних (щоб ними виправдатися), але, за словом апостола, умертвінням удів своїх, “яже на землі” (Кол. 3:5
Слово 14. Про одного брата, якого докоряли Одного разу докоряли якогось брата за те, що він не подав милостині, і він зухвало й гордо відповідав тому, хто докоряв йому: “Ченцям не зобов’язано подавати милостиню”. Але той, хто дорікнув йому, заперечив йому: “Видно і видно того ченця, якому не зобов’язано подавати милостиню. Бо не зобов’язаний той, хто з відкритим обличчям може сказати Христу, як написано: “Ось, ми залишили все, і слідом за Тобою йдучи” (Мф. 19:27
Запитання. Чи не може чернець, який злостраждає в безмовності, придбати два види занять, тобто думати про Бога і мати в серці іншу турботу?
Відповідь. Думаю, що той, хто має намір перебувати в безмовності, коли все залишить і буде піклуватися про свою одну душу, не зможе без упущення впоратися в справі безмовності, навіть якщо поставить себе поза життєвою турботою; а тим більше, якщо буде піклуватися і про інше. Господь залишив Собі у світі тих, хто працює Йому і дбає про чад Його, і обрав Собі таких, які служили б перед Ним. Бо не в земних тільки царів можна помічати відмінність чинів і бачити, що славнішими є ті, котрі завжди стоять перед обличчям царя й беруть участь у його таємницях, аніж ті, котрі займаються справами зовнішніми; але можна бачити те саме в справах Царя Небесного, а саме: якого дерзновення набули ті, яких повсякчасне перебування в молитві зробило співрозмовниками й таїнниками Його; якого сподобляються вони багатства і небесного, і земного, і якою мірою виявляють вони владу свою над усякою тварюкою, більше, ніж ті, хто служить Богові своїми статками й життєвими благами і вдовольняють Його творінням добрих справ, що також вельми важливо й прекрасно. Тому повинно нам брати за взірець не останніх, які ще недостатні в справах Божих, а тих подвижників і святих ратоборців, які прекрасно здійснили житіє своє, залишили все життєве і на землі обробляли Царство Небесне, одного разу назавжди відреклися від земного і простягнули руки до воріт небесних.
Чим догодили Богові стародавні святі, які проклали нам шлях цього житія? Іже у святих Іоанн Фівейський, цей скарб чеснот, це джерело пророцтва, чи тим догодив Богові, що в тілесних потребах спочивав братів усередині затвора свого, чи молитвою й безмовністю? Не сперечаюся, що і першим багато хто також догодив Богові, але менше тих, хто догодив молитвою і залишенням усього. Бо від тих, хто живе в безмовності і прославляється нею, є явна певна допомога братам їхнім. Розумію ж, що під час потреби допомагають вони нам словом або приносять за нас молитви. А що крім цього (якщо пам’ятання або піклування про що-небудь життєве таїться в серці тих, хто перебуває в безмовності), то це не справа духовної мудрості. Бо не тим, хто мовчить, а тим, хто живе поза безмовністю, сказано: “Віддайте бо кесареве кесареві, а Боже Богові” (Мф. 22:21
Якщо ж хто, заперечуючи йому, згадає про божественного апостола Павла, що він працював власними своїми руками і подавав милостиню, то скажемо йому, що Павло один міг усе робити; ми ж не знаємо, щоб інший був Павло, подібно до нього здатний на все. Бо покажи мені іншого такого Павла, і повірю тобі. До того ж, що буває з Божого погляду, того не виставляй на вид для справ загальних. Бо інше є справа благовістя, а інше – діяльність безмовності. Ти ж, якщо маєш намір триматися безмовності, будь подібний до Херувимів, які не піклуються ні про що життєве. І не думай, що, крім тебе і Бога, є хтось інший на землі, про кого б піклуватися тобі, – як навчений ти раніше за тебе колишніми батьками. Якщо не озлобить хто власного серця свого, і не буде із зусиллям утримувати милосердя свого так, щоб стати далеким від піклування про все подільне, і заради Бога, і заради чогось життєвого, і не буде перебувати в одній молитві в певні на те часи, то не може він бути вільним від збентеження й турботи і перебувати в безмовності. Тому, коли прийде тобі думка подбати про що-небудь під приводом чесноти й тим збурити тишу, яка в тебе в серці, тоді скажи тій думці: “Прекрасний шлях любові, прекрасна справа милосердя заради Бога, але я заради ж Бога не хочу цього”. – “Зупинись, отче, – сказав один чернець, – заради Бога поспішаю за тобою”, і той відповів: “І я заради Бога біжу від тебе”. Авва Арсеній заради Бога ні з ким не розмовляв ні про користь душевну, ні про що інше. Інший заради Бога весь день говорив і приймав усіх мандрівників, які приходили; а він замість цього обрав мовчання і мовчання, і з цієї причини серед моря теперішнього життя розмовляв із Божественним Духом, і в найбільшій тиші перепливав його на кораблі безмовності, як ясно бачили це подвижники, які довідалися про це в Бога. І ось закон безмовності: замовкнути для всього. А якщо і в безмовності опинишся сповненим сум’яття і будеш бентежити тіло рукоділлями, а душу турботою про когось, то суди сам, яку проводиш тоді безмовність, піклуючись про багатьох, щоб догодити тим Богові? Бо соромно і сказати, нібито без залишення всього, без віддалення себе від усякого піклування можна досягти успіху в безмовному житії. Богу ж нашому слава!
* * *
101
Сокровенним діянням.
102
Двох образів житія.
103
Не встигнеш ні в тому, ні в іншому.
104
Піклування.
Слово 15. Про різні відмінності безмовності, про владу розуму і про те, наскільки владний розум збуджувати власні свої рухи в різних видах молитви, яку межу дано молитві самим єством, до якої межі молитва твоя вже не є молитвою, хоч те, що робиш, ти й називаєш молитвою… Слава Тому, Хто рясно вилив дари Свої на людей! Він зробив, що і тілесні служать Йому в чині створінь безтілесних, і природу перстних сподобив промовляти про такі таємниці, а найбільше – людей грішних, подібних до нас, негідних і чути такі промови. Але Він, по благодаті Своїй, відчинив нам сліпоту серцеву до розуміння оних, з розгляду Писання і вчення великих отців. Бо внаслідок власного свого подвигу не спромігся я пізнати досвідом і тисячну частину того, що написав своїми руками, особливо ж у цьому творі, який запропоную для збудження й просвіти душ ваших і всіх тих, хто читає його, з тією надією, що, можливо, прокинуться й, жадаючи цього, почнуть ділання.
Інша справа – молитовна насолода, а інша – молитовне споглядання. Останнє такою мірою вище за перше, якою досконала людина вища за недосконалого отрока. Іноді вірші робляться солодкими в устах, і віршування одного вірша в молитві незліченно триває, не дозволяючи переходити до іншого вірша, і той, хто молиться, не знає насичення. Іноді ж від молитви народжується якесь споглядання, і перериває воно молитву вуст, і той, хто молиться в спогляданні, стає тілом бездиханним, прийшовши в захват. Такий стан називаємо ми молитовним спогляданням, а не виглядом чогось і образом, або мрійливою примарою, як кажуть нерозумні. І знову в цьому молитовному спогляданні є міра і відмінність обдарувань; і це ще молитва, бо думка ще не переступила туди, де немає вже молитви, в такий стан, що вищий за молитву. Бо рух язика і серця до молитви суть ключі, а що після цього, то вже є вхід у потаємні клітки. Тут нехай замовкнуть усілякі вуста, усілякий язик; нехай замовкне і серце – цей охоронець помислів, і розум – цей керманич почуттів, і думка – цей птах, який швидко парить і безсоромно птахається, і нехай припиниться всяке їхнє хитрування. Тут нехай зупиняться ті, хто шукає: бо прийшов Владика.
Слово 16. Про чисту молитву Як уся сила законів і заповідей, які Богом дано людям, за словом отців, має межею чистоту серця, так усі роди й види молитви, якими тільки люди моляться Богові, мають межею чисту молитву. Бо і зітхання, і колінопреклоніння, і сердечні прохання, і найсолодші крики, і всі види молитви, як сказав я, мають межею чисту молитву і до неї тільки мають можливість простягатися. А від чистоти молитовної і до внутрішньої, щойно думка переступила цю межу, не матиме вона вже ані молитви, ані руху, ані плачу, ані влади, ані волі, ані прохання, ані прагнення, ані насолоди чимось з того, на що сподівається в цьому житті або в майбутньому віці. І тому після чистої молитви іншої молитви немає. До цієї тільки межі всякий молитовний рух і всі види молитви доводять розум владою свободи. Тому й подвиг у молитві. А за цією межею буде вже здивування, а не молитва; тому що все молитовне припиняється, настає ж якесь споглядання, і не молитвою молиться розум. Будь-яка, якого б то не було роду, здійснювана молитва відбувається за допомогою рухів; але як тільки розум входить у духовні рухи, не має там молитви. Інша справа – молитва, а інша – споглядання в молитві, хоча молитва і споглядання запозичують собі початок один в одному. Молитва є сіяння, а споглядання – збирання руків’їв [снопів], під час якого той, хто збирає, дивується незабутнім видовищем, як із малих і голих посіяних ним зерен раптом зросли перед ним такі гарні класи. І він у власному своєму діланні105 перебуває без усякого руху; тому що будь-яка здійснена молитва є молінням, що містить у собі або прохання, або подяку, або похвалу. Розглянь же уважніше, чи один із цих видів молитви, або прохання чого-небудь, буває, коли розум переступає свою межу і входить в цю область? Питаю ж про це того, хто відає істину. Але не у всіх ця розсудливість, а тільки в тих, які стали глядачами і служителями справи цієї або вчилися в таких батьків, і з вуст їхніх пізнали істину, і в цих і подібних до цих дослідженнях провели життя своє. Як із багатьох тисяч ледве знаходиться один, який виконав заповіді і все законне з малим недоліком і досяг душевної чистоти, так із тисячі хіба один знайдеться такий, що спромігся, з великою обережністю, досягти чистої молитви, розірвати цю межу й прийняти це таїнство; тому що чистої молитви ніяк не могло спромогтися багато людей, спромоглися ж вельми рідкісні, а той, хто досягнув того таїнства, що вже за цією молитвою, ледве, з благодаті Божої, перебуває і з роду в рід.
Молитва є благанням і піклуванням про що-небудь і бажанням чого-небудь, як-то: позбавлення від тутешніх або майбутніх спокус, або бажання спадщини батьків; благання – це те, чим людина здобуває собі допомогу від Бога. Цими рухами і обмежуються рухи молитовні. А чистота й нечистота молитви залежать від такого: як тільки в той самий час, коли розум готується принести один зі сказаних нами рухів своїх, домішується до нього якась стороння думка або занепокоєння про що-небудь, тоді молитва ця не називається чистою; тому що не від чистих тварин приніс розум на жертовник Господній, тобто на серце – цей духовний Божий жертовник. А якби хто згадав про цю, у отців звану духовною, молитву і, не зрозумівши сили отецьких висловів, сказав: “Ця молитва в межах молитви духовної”, то думаю, якщо точніше вникнути в це поняття, то хула буде, якщо якась тварюка скаже, нібито духовна молитва хоч трохи схиляється. Бо молитва, що схиляється, – нижча за духовну. Всяка ж духовна молитва вільна від рухів. І якщо чистою молитвою навряд чи хто молиться, то що сказати про молитву духовну? У святих отців було за звичаєм усім добрим рухам і духовним діянням давати іменування молитви. І не тільки отцям, а й усім, які просвічені баченням, зазвичай усяке прекрасне діяння ставити майже за одне з молитвою. Ясно ж, що інша справа – молитва, а інша – вчинені справи. Іноді цю, так звану духовну, молитву в одному місці називають шляхом, а в іншому – пізнанням, а деінде – розумним баченням. Бачиш, як отці змінюють назви духовних предметів? Бо точність іменувань встановлюється для предметів тутешніх, а для предметів майбутнього віку немає справжньої і істинної назви, є ж про них одне просте пізнання, яке вище за всяке найменування і всякого складового початку, образа, кольору, обрису і всіх придуманих імен. Тому, коли пізнання душі піднесеться з видимого світу, тоді отці на означення іншого пізнання вживають які хочуть назви, бо точних іменувань оному ніхто не знає. Але, щоб утвердити на цьому віданні душевні помисли, вживають вони найменування і притчі, за висловом святого Діонісія, який каже, що заради почуттів вживаємо притчі, склади, пристойні імена і вислови. Коли ж дією Духа душа рухома до Божественного, тоді зайві для нас і почуття, і їхня діяльність, так само, як зайві сили духовної душі, коли вона, через незбагненну єдність, перетворюється на подобу до Божества і у своїх рухах осявається променем вищого світла.
Отже, повір, брате, що розум має можливість розрізняти свої рухи тільки до межі чистої молитви. Як же скоро досягне туди, і не повертається назад, або полишає молитву – молитва робиться тоді ніби посередницею між молитвою душевною і духовною. І коли розум у русі, тоді він у душевній царині; але щойно вступає він у цю царину, припиняється і молитва. Бо святі в майбутньому віці, коли розум їхній поглинутий Духом, не молитвою моляться, а зі здивуванням оселяються у славі, що веселить їх. Так буває і з нами. Щойно розум сподобиться відчути майбутнє блаженство, забуде він і самого себе, і все тутешнє, і не матиме вже в собі руху до чого-небудь. Тому дехто з упевненістю насмілюється сказати, що свобода волі спрямовує і приводить у рух за допомогою почуттів усяку здійснювану чесноту і всякий чин молитви, в тілі чи то, чи то в думці, і навіть самий розум – цього царя пристрастей. Коли ж управління і спостереження Духа запанують над розумом – цим домобудівником почуттів і помислів, тоді відбирається у природи свобода, і розум путеводиться, а не путеводить. І де тоді буде молитва, коли природа не в силах мати над собою влади, але іншою силою путководиться сама не знає куди, і не може здійснювати рухів думки, в чому б їй хотілося, але опановує в ту ж мить силу, що полонила її, і не відчуває, де путководиться нею? Тоді людина не матиме і бажання; навіть, за свідченням Писання, не знає, в тілі вона чи поза тілом (див. 2Кор. 12:2
Чому ж цій невимовній благодаті, якщо вона не є молитвою, дається найменування молитви?
Відповідь. Причина цього, як стверджуємо, та, що благодать ця дається гідним під час молитви і початок свій має в молитві, так як, за свідченням отців, окрім подібного часу, немає і місця для відвідування цієї достославної благодаті. Найменування молитви дається їй тому, що від молитви путєводиться розум до цього блаженства, і тому, що молитва буває причиною його; в інші ж часи не має воно місця, як показують отецькі писання. Бо знаємо, що багато святих, як розповідається і в житіях їхніх, ставши на молитву, були захоплені розумом.
Але якщо хто запитає: чому ж у цей тільки час бувають ці великі й невимовні обдарування, то відповідаємо: тому що в цей час більше, ніж у всякий інший, людина буває зібрана в себе й підготовлена до слухання Богові, жадає й очікує від Нього милості. Коротше сказати, це є час стояння біля воріт царських, щоб благати царя; і пристойно здійснитися проханню того, хто благає і призиває в цей час. Бо чи буває інший якийсь час, у який би людина стільки була приготована і так спостерігала за собою, крім часу, коли приступає вона до молитви? Чи, можливо, пристойніше отримати їй щось таке в той час, коли спить, або працює щось, або коли розум її збурений? Бо ось і святі, хоча не мають дозвільного часу, бо щогодини зайняті духовним, проте ж і з ними буває час, коли не готові вони до молитви. Бо нерідко займаються або роздумами про будь-що, що трапляється в житті, або розгляданням тварюк, або іншим, що справді корисне. Але під час молитви споглядання розуму спрямоване до Єдиного Бога і до Нього спрямовує всі свої рухи, Йому від серця, з рачінням і безперервною палкістю приносить благання. І тому-то в цей час, коли в душі буває одне-єдине піклування, пристойно випромінюватися Божественному благоволінню. І ось бачимо, що, коли священик приготується, стане на молитву, умилостивляючи Бога, молячись і збираючи свій розум воєдино, тоді Дух Святий сходить на хліб і на вино, запропоновані на жертовнику. І Захарії під час молитви з’явився Ангел, і провістив народження Іоанна. І Петру, коли під час шостої години молився в світлиці, з’явилося видіння, яке вело його до покликання язичників плащаницею, що зійшла з неба, та ув’язненими в ній тваринами. І Корнилію під час молитви з’явився Ангел і сказав йому написане про нього. І так само Іісусу синові Навину промовляв Бог, коли в молитві схилився він на обличчя своє. І з очистилища, що було над ківотом, звідки священик про все, що повинен був знати, у видіннях був від Бога таємнонавідований у той самий час, коли архієрей раз на рік, у страшний час молитви, при зібранні всіх поколінь синів Ізраїлевих, які стояли на молитві в зовнішній скинії, входив у Святе святих і вклонявся на лице своє, – чув він Божі дієслова в страшному й несказанно видіннях. О, яке страшне це таїнство, якому служив при цьому архієрей! Але такі й усі видіння, що являлися святим під час молитви. Бо який інший час такий святий і за святинею своєю стільки придатний для прийняття обдарувань, як час молитви, в який людина розмовляє з Богом? У цей час, коли відбуваються молитвослів’я, і благання перед Богом, і співбесіда з Ним, людина із зусиллям звідусіль збирає воєдино всі свої рухи й думки і занурюється думкою в Єдиному Бозі, і серце її наповнене буває Богом; і тому розуміє вона незбагненне. Бо Дух Святий, у міру сил кожного, діє в ньому, і діє, про що хто молиться; тож уважністю молитва позбавляється руху, і розум уражається та поглинається подивом, і забуває про прагнення власного свого прохання, і в глибоке захоплення занурюються рухи його, і буває він не у світі цьому. І тоді не буде там відмінності між душею і тілом, ні пам’яті про що-небудь, як сказав божественний і великий Григорій: “Молитва є чистота розуму, яка одна, під час подиву людини, відокремлюється від світла Святої Трійці”. Чи бачиш, як приділяється молитва тим, хто приходить у здивування, розумінням того, що народжується від неї в розумі, за сказаним мною на початку цього писання і в багатьох інших місцях? І ще, той же Григорій каже: “Чистота розуму є здіймання уявного. Вона уподібнюється небесному кольору, в ній під час молитви просяває світло Святої Трійці”.
Питання. Коли ж хто сподобляється всієї цієї благодаті?
Відповідь. Сказано: під час молитви. Коли розум скине стару людину й зодягнеться в людину нову, благодатну, тоді побачить чистоту свою, подібну до небесного цвіту, що її старійшини синів Ізраїлевих найменовували місцем Божим (див. Вих. 24:10
* * *
105
У стародавньому і слов’янському перекладах замість слів “у своєму діланні”, читається “у своєму баченні”.
Слово 17. Про душу, яка шукає глибокого споглядання, щоб зануритися в ньому від плотських помислів, збуджуваних пам’ятанням речей Усе, що вище за інше, приховано від того, чого воно вище; і не інше тіло служить йому за природою якоюсь завісою, тож може і відкривати його потаємність. Будь-яка уявна сутність не ззовні себе запозичує те, що становить власну її відмінність: навпаки, усередині її рухів визначена ця відмінність, тобто може вона безпосередньо вступити у більшу світлість до прийняття першого світла чи стати подібною до іншого чину, який, вочевидь, відрізняється не місцем, а чистотою прийняття та переваги, або відповідно до розумової міри за ступенем прийняття гірських маневрів і сил. Будь-яка сутність, яку можна уявити, прихована для сутності, яка нижча за неї; одна ж від одної приховані вони не за природою, а за рухами чеснот; і кажу це про святі сили, про душевні чини і про демонів. Перші від середніх, і середні від третіх приховані і за природою, і за місцем, і за рухами. Сутності ж кожного чину, і самі для себе, і одна для одної в тому самому чині, чи видимі вони, чи невидимі, приховані по веденню, а від сутностей нижчого чину – за природою; тому що бачення в істот безтілесних не поза ними, як в істот тілесних, але бачити їм одна одну – значить і чеснотами, і мірою рухів бути їм усередині рухів істот, які вони бачать. Тому, якщо в рівній частці вони гідні, то, хоча й віддалені один від одного, однак не мрійливо, але в неправдивому баченні, в істинному єстві бачать один одного, крім Причини всіляких, Яка, як Єдина Гіднопоклонна, вища за цю різницю. Демони, хоча і вкрай нечисті, проте ж у чинах своїх не приховані один від одного, але не бачать двох чинів106, які вищі за їхні, тому що духовне бачення є світлом руху, і він-то самий служить для них і дзеркалом, і оком. І як тільки затьмаряться рухи, істоти не бачать вищих чинів. У власному своєму чині бачать один одного, оскільки вони дебеліші за духовні чини. І це має місце в міркуванні демонів.
Душі ж, поки опоганені й затьмарені, не можуть бачити ні один одного, ні себе самих, а якщо очистяться і повернуться в древній стан, у якому створені, то ясно бачать ці три чини, тобто чин нижчий їхній, чин вищий і один одного. І не тому, що зміняться в тілесний вигляд, побачать тоді Ангелів чи то, чи демонів, чи один одного; навпаки, побачать у самому єстві і в духовному чині. А якщо скажеш, що неможливо бути видимим демону або Ангелу, якщо не зміняться вони, не візьмуть на себе видимого образу, то це означатиме, що бачить уже не душа, а тіло. Але в такому разі яка потреба в очищенні? Бо ось, і нечистим людям часом з’являються демони, так само як і Ангели; втім, коли бачать вони, бачать тілесними очима, і тут немає потреби в очищенні. Але не те буває з душею, що досягла чистоти; навпаки, бачить вона духовно, оком природним, тобто прозорливим, або розумним. І не дивуйся тому, що душі бачать одна одну, навіть будучи в тілі. Бо представляю тобі доказ ясний, який за істинністю свідчить, – розумію ж блаженного Афанасія Великого, – який у творі про Антонія Великого говорить: Великий Антоній, стоячи якось на молитві, побачив чиюсь душу, піднесену з великою честю, і догодив тому, хто удостоївся такої слави; блаженний же був Аммун із Нітрії, і та гора, на якій жив святий Антоній, була на відстані тринадцяти днів шляху від Нітрії. Цим прикладом про три, сказані вище, чини доведено вже, що духовні природи бачать одна одну, хоча й віддалені одна від одної, і що не перешкоджають їм бачити одна одну відстань і тілесні почуття. Так само і душі, коли досягають чистоти, бачать не тілесно, а духовно; тому що тілесний зір відбувається відкрито і бачить, що перед очима, віддалене ж вимагає іншого бачення. Горні чини107 у бутті незліченно численні й іменуються за відмінністю і чином.
Бо чому названі Началами, Владами, Силами? Пануваннями названі, можливо, як такі, що відзначені честю. І вони нечисленніші за підлеглих їм, як сказав святий Діонісій, єпископ Афінський, але більші за владою і веденням, і дуже розділені за величчю своїх чинів. Бо простягаються від чину до чину, поки не досягнуть до єдності паче за всіх великого і могутнього – Голови і основи всієї тварюки. Главою ж називаю не Творця, але Того, Хто стоїть на чолі чудес справ Божих. Бо багато хто – нижче промислу премудрості Бога, їхнього і нашого Творця, і стільки нижче, скільки ті, що під ними перебувають, – нижче за них самих. Називаю ж нижчими, маючи на увазі висоту і низькість не в місці, а в силі пізнання, відповідно до тієї міри, яку набувають порівняно з наступним, більшим чи меншим, пізнанням. Бо всі ці духовні сутності Божественне Писання назвало дев’ятьма духовними іменами та розділило їх на три ступені; і першу ділить на великі, високі та святі Престоли, багатоочітих Херувимів та шестикрилих Серафимів; другу ж ступінь – на Панування, Сили та Влади, а третю – на Початки, Архангелів та Ангелів. Чини ж ці з єврейської тлумачаться: Серафими – ті, що зігрівають і спалюють; Херувими – багаті пізнанням і мудрістю; Престоли – Божа опора і Божий спокій; і цими іменами названі чини ці за їхніми діяннями. Іменуються ж Престоли як достойні, Панування – як такі, що мають владу над усяким царством, Початки – як такі, що влаштовують ефір, Влада – як такі, що владарюють над народами та над кожною людиною, Сили – як міцні силою та страшні своїм баченням, Серафими – як ті, що освячують, Херувими – як ті, що несуть, Архангели – як пильні охоронці, Ангели – як ті, що посилаються.
У перший день створено дев’ять духовних природ у мовчанні, і одна природа – словом; і це – світло. Другого дня створено твердь. Третього дня створив Бог зібрання вод і прозябання злаків; четвертого – відділення світла; п’ятого – птахів, плазунів і риб; шостого – тварин і людину. Улаштування цілого світу – довгота і широта; початок – схід; кінець – захід; права сторона – північ; ліва – південь. Цілу землю поставив Бог, як одр; найвище небо – як шкіру, і склепіння, і куб; друге небо, як колесо, примкнене до першого неба, і те, що примкнене до неба та землі; океан – як пояс, що оточує небо та землю, а всередині його високі гори, які сягають неба, і позаду гір сонце, щоб проходило там упродовж цілої ночі, і посеред цих гір велике море, що займає біля трьох чвертей усієї суходолу. Богу ж нашому нехай буде слава!
* * *
106
Тобто ангельського і душевного.
107
Духи.
Слово 18. Про бачення єства безтілесних, у запитаннях і відповідях Запитання. Скількома різними способами людська природа сприймає бачення єства безтілесних?
Відповідь. Осягнення всякого простого й тонкого єства духовних тіл108 підлягає почуттю природи людської в трьох різних видах: або в дебелості видимого предмета – здійснення, або в тонкощах цього предмета – нездійсненно, або в істинному спогляданні, тобто в спогляданні самої сутності. Що до першого, то на це мають владу і почуття; що до другого, то душа вбачає це в одній поверхні; що до третього, то потрібна тут сила єства розумного. І ще, що до кожного з двох останніх109, то на це мають владу воля і розум; і що до волі і душевної насолоди і того, з чим вона складена110, то воля буває першою цьому причиною. І це суть породження свободи, хоча, під час потреби, свобода і воля зберігають мовчання, доки має місце і зупиняється на цьому діяння. В одному випадку вона вказує тільки і буває без підбадьорливої волі і без істинного пізнання, тому що почуття здатні приймати в себе випадкове без участі волі. Цими трьома способами святі Сили, спілкуючись із нами, служать для нашої настанови і для влаштування нашого життя.
Нечисті ж демони, коли наближаються до нас на погибель, а не на користь нашу, можуть у нас приводити в дію два тільки способи; не можуть же приступати до нас, для спокушання нашого, третім способом; тому що демони зовсім не мають сили приводити в нас у рух природні помисли розуму. Бо синам темряви неможливо наближатися до світла. Але святі Ангели володіють тим, що можуть приводити в рух і просвіщати помисли, тоді як демони – володарі та творці хибних думок – виплодків темряви; тому що від світлоносних приймається світло, а від потемнілих – темрява.
Питання. Яка причина, що тим дано світло, а цим ні?
Відповідь.
Кожен із цих учителів те знання, якому вчить, спершу сам у собі розглядає, вивчає, сприймає, смакує і тоді вже може пропонувати його тим, кого вчать. Перші111 вчителі точне пізнання про речі передають із власного здорового пізнання; і це суть ті, які на самому початку можуть усе обіймати у швидкому осягненні найшвидшого і найчистішого розуму. Демони ж володіють швидкістю, але не світлом. Інша ж справа – швидкість, а інша – світло. Перша без другого веде до погибелі того, хто володіє нею. Другий показує істину, а перша – привид істини, тому що світло показує дійсність речей, і множиться, і зменшується відповідно до способу життя. Святі Ангели з власного пізнання вливають у нас пізнання про рух речей, пізнання, яке самі спершу куштують, і осягають, і тоді передають нам. І також другі112 вчителі, у міру свого знання, збуджують у нас уявлення про рух речей, бо інакше про те, в чому самі не перебували, немає потреби їм у нас збуджувати праві помисли113. Утім, будь упевнений, як уже сказав я, що якби ми й могли прийняти, то вони не були б у змозі навчити нас істинного пізнання, хоча спочатку й мали його. І знову, кожен із них збуджує тих, кого навчають, до того чи до протилежного, згідно з порядком, яким він керується.
А я визнаю за істину те, що розум наш, і без посередництва святих Ангелів, може сам собою і не навчаючись порушуватися до доброго, хоча пізнання про зло без посередництва114 демонів не сприймають почуття і не приводяться злом у рух, і розум не може сам собою зробити зла. Бо добре насаджене в природі, а зле – ні. Усе ж чуже і те, що приходить ззовні, для того, щоб бути пізнаним, має потребу в якомусь посереднику. Тим часом як усе, що росте всередині, проникає хоча б скільки-небудь у природу і без навчання. І якщо такою є властивість людини, що сама собою збуджується вона до добра, то зростання її і світлозарність можливі і без споглядання Ангелів. Втім, вони наші вчителі, так само як вчителі і взаємно один до одного. Нижчі вчаться у тих, які припадають на них і мають більше світла; і таким чином вчаться одні в інших, піднімаючись поступово до тієї одиниці, яка має вчителем Святу Трійцю. І самий знову перший чин ствердно говорить, що не сам собою вчиться він, але має вчителем посередника Ісуса, від Якого приймає і передає нижчим.
Міркую так, що розум наш не має природної сили спрямуватися до Божественного споглядання115, і однією лише недосконалістю дорівнюємо ми всім небесним єствам, – тому що в нас і в них діє благодать. За єством же, і людському, і ангельському розуму споглядання Божества чуже, тому що споглядання це не співвідноситься до інших споглядань. У всіх же розумних, і перших, і середніх, істотах не за природою буває, але благодаттю відбувається споглядання всього сущого, і небесного, і земного; і не єство осягнуло це, як інші речі.
Розумне споглядання, в якому перебуває чин істот небесних, і бачення, до пришестя Христа у плоті, не були для них стільки доступні, щоб проникати їм у ці таємниці. Але коли втілилося Слово, відчинилися їм двері в Ісусі, як каже апостол. А якби ми стали непорочними й чистими, то міркую (а це й справді так), що в нас – людей – думки наші, без посередництва істот небесних, не могли б наблизитися до одкровень і пізнань, які підносять до вічного споглядання, що є справжнім одкровенням таємниць, бо розуму нашому бракує такої сили, яка є в гірських істот, котрі сприймають одкровення й споглядання безпосередньо від Вічного. Бо і вони приймають в образі, а не без прикриття; подібно до них приймає116 і наш розум. Бо кожен чин приймає через передачу від іншого чину з дотриманням суворого порядку і розрізнення в повідомленні від першого чину другому, поки таємниця не перейде таким чином до всіх чинів. Але багато таємниць зупиняються на першому чині і не простягаються на інші чини, тому що, крім першого чину, всі інші не можуть вмістити в себе величі таємниці. А деякі з таємниць, виходячи від першого чину, відкриваються одному другому чину, і їм зберігаються в мовчанні, інші ж чини не збагнули їх; і деякі таємниці доходять до третього і до четвертого чину. І ще, в одкровеннях, видимих святими Ангелами, бувають збільшення і зменшення. А якщо так буває у них, то кольми паче чи можемо ми прийняти такі таємниці без їхнього посередництва? Навпаки, від них буває те, що в розумі святих є відчуття одкровення якоїсь таємниці.
І як скоро попущено Богом, щоб одкровення передавалося від чину вищого і потім нижчого до іншого чину, то в такий спосіб, як скоро Божою мановеною попущено доходити чомусь до єства людського, доходить це до людей, які на все це гідні. Бо через гірські чини приймають святі світло споглядання навіть до славного Присносутності – цієї невивчуваної таємниці, а самі вони приймають один від одного, тому що вони є “службовцями, що посилаються” до тих, хто готовий стати спадкоємцями життя (Євр. 1:14
Кажу ж, що мучимі в геєні вражаються бичем любові! І яка гірка і жорстока ця мука любові! Бо ті, хто відчули, що згрішили вони проти любові, терплять муку більшу за всяку муку, що приводить у страх; печаль, що вражає серце за гріх проти любові, страшніша за всяке можливе покарання. Недоречна нікому така думка, що грішники в геєні позбавляються любові Божої. Любов є породження пізнання істини, яке (в чому кожен згоден) дається всім взагалі. Але любов силою своєю діє двояко: вона мучить грішників, як і тут трапляється другові терпіти один від одного, і радує собою тих, хто дотримав обов’язок свій. І ось, за моїм міркуванням, геєнська мука є каяття. Душі ж горніх синів любов упоює своїми втіхами.
Запитання. Когось запитали: коли людина дізнається, що отримала відпущення гріхів своїх?
Відповідь. І запитаний відповідав: коли відчує в душі своїй, що досконало, від щирого серця зненавиділа гріхи, і коли явно дає собі напрямок, протилежний колишньому. Такий сподівається, що отримав від Бога залишення гріхопадінь, як той, хто зненавидів уже гріх, за свідченням совісті, яке набув у собі, за апостольським словом: неосуджена совість сама собі свідок (див. Рим. 2:15
Нехай сподобимося і ми отримати відпущення гріхів наших по благодаті і людинолюбству Безначального Отця з Єдинородним Сином і Святим Духом. Йому слава на віки віків! Амінь.
* * *
108
Духовними тілами називаються тут безтілесні й нематеріальні сутності, які найменовані єством нескладним.
109
Видів осягнення.
110
Під цим розуміється розум, як думає видавець грецького тексту Никифор Феотокіс.
111
Ангели.
112
Демони.
113
У грецькому тексті немає заперечення перед словом “необхідності”; але оскільки без нього сенс виходить невірний, то ми в перекладі дотримувалися думки видавця грецького тексту Никифора Феотокіса, який пропонує додати це заперечення.
114
Без навіювання.
115
Хоча в грецькій книзі сказано ствердно (“имать”), але сенс наступного і початок 4-го слова показують, що переклад преп. Паїсія “не имать” правильніший. (Примітка до перекладу преп. Паїсія).
116
Видіння та одкровення.
Слово 19. Зразок міркування про день недільний і про суботу, і приточне їхнє значення День недільний є неприйнятна нами, поки ми з плоттю і кров’ю, таємниця пізнання істини, і вона перевершує думки. У цьому столітті немає дня восьмого, ні суботи, у справжньому сенсі. Бо той, хто сказав: “Спочивай Бог у день сьомий” (Бут. 2:2
Як удостоєні приймають тут таємниці недільного дня в притчі, а не самий день по суті його, так і подвижники приймають таємниці суботи в притчі, але не насправді саму суботу, яка є відпочинком від усього скорботного і досконалим заспокоєнням від занепокоєнь117. Бо таїнство, а не справжню дійсність влаштовувати дав нам тут Бог. Справжня і незрівнянна субота є труною, що показує і знаменує досконале заспокоєння від тягаря пристрастей і від опірного спокою ділання. Там суботствує все людське єство – і душа, і тіло. Бог за шість днів упорядкував увесь склад світу цього, влаштував стихії, пріснорушному їхньому рухові дав впорядкування для служіння, і не зупиняться вони в перебігу до свого розорення.
Їх-то силою, тобто силою первісних стихій, склав Він і наші тіла. Але і стихіям не дав спокою в русі їхньому, ні тілам нашим, що зі стихій походять, відпочинку від ділання. Межу ж відпочинку від ділання поклав у нас доти, доки тіла наші підуть за першою своєю спорідненістю, і це є дозвіл від життя цього. Так і Адаму сказав: “у поті чола твого знеси хліб твій”. І чи довго буде це? “доки не повернешся в землю, з якої взятий ти”, і яка “виростить тобі терни та вовчки” (Бут. 3:18-19
П’ять тисяч і п’ятсот з гаком років Бог залишав Адама трудитися на землі, бо до того часу “не з’явився святий шлях”, як каже божественний апостол (Євр. 9:8 Гал. 6:8 Бут. 3:19
Якщо Господь у всьому був для нас образом, у таїнстві, у всіх різних діях домобудівництва Свого, і навіть до дев’ятої години п’яти не припиняв діла і праці (а це є таємниця ділання нашого ціле життя), у суботу ж спочив у гробі, то де ті, хто стверджує, що в житті ще є субота, тобто відпочинок від пристрастей? Про день же недільний високо для нас і говорити. Наша субота є день поховання. Там дійсно суботствує істота наша. Щодня ж, поки стоїть земля, належить нам потреба виривати з неї терни. За тривалість тільки нашого ділання убожіють ці терни, тому що не цілком очищається від них земля. І якщо це так, і при тимчасовому оленінні або при малому недбальстві множаться терни, і вкривають обличчя землі, пригнічують посіяне тобою і працю твою обертають на ніщо, то кожен вже день повинно очищати землю, тому що припинення очищення збільшує безліч тернів, від яких нехай очистимося по благодаті Єдиносущного і Єдинородного Сина Божого! Йому слава з Безначальним Отцем і Животворящим Духом навіки! Амінь.
* * *
117
Див. Євр. 4:9-10
118
Тобто через припинення молитви земля серця нашого грубіє.
Слово 20. Щоденне нагадування про те, що найпотрібніше і що вельми корисно для того, хто перебуває в келії своїй і вирішив бути уважним до одного тільки себе. Хтось із братії написав це і завжди покладав це перед собою, нагадував про це собі і говорив: “Нерозсудливо зжив ти життя своє, людино посоромлена і гідна будь-якого зла; остережися хоча б цього дня, що залишився від днів твоїх, які минули даремно без діл добрих і збагатилися ділами лихими.
Не питай ні про світ, ні про життя в ньому, ні про ченців, ні про справи їхні, ні про те, як вони живуть, наскільки велике їхнє діло, не переймаючись нічим подібним. Таємничо вийшов ти зі світу і вважаєшся ніби мертвим у Христі. Будь готовий і озбройся терпінням проти будь-якої ганьби, будь-якої образи, висміювання і осуду від усіх. І все це приймай з радістю, як справді того гідний; переноси з подякою всяку працю, і всяку скорботу, і всяке лихо від демонів, чию волю виконував ти; мужньо зноси будь-яку скруту, і що трапиться природно, і всі прикрощі. У надії на Бога терпи позбавлення того, що необхідно для тіла і незабаром перетворюється на гній. Бажай все це приймати в надії на Бога, не чекаючи нізвідки більше ні порятунку, ні чиєїсь розради. “Зкинь на Господа смуток твій” (Пс. 54:23
* * *
119
У грецькому тексті сказано: “на Нього”. Переклад: “на них” узято з преп. Паїсія.
Слово 21. Про різні предмети. У запитаннях і відповідях Запитання. Якими узами зв’язується серце людське, щоб не прагнути йому до зла?
Відповідь. Тими, щоб постійно слідувати премудрості й надлишково навчатися вченням життя. Бо немає інших міцніших уз, щоб стримувати ними безчинство думки.
Питання. Де межа прагнень у послідовника премудрості і чим закінчується навчання її?
Відповідь. Справді неможливо в ході своїй досягти своєї межі, тому що і святі не дійшли в цьому до досконалості. Шляху премудрості немає кінця; вона прямує вище і вище, поки не з’єднає послідовника свого з Богом. Те й становить її ознаку, що осягнення її безмежне, тому що Премудрість є Сам Бог.
Запитання. Яка перша стезя, що наближає нас до премудрості, і в чому її початок?
Відповідь. У тому, щоб усією силою прагнути слідом за Премудрістю Божою, і в цьому прагненні від усієї душі поспішати до самого кінця життя, навіть із любові до Бога не вознерадіти і про те, щоб, якщо потрібно, здихатися життя і відкинути його від себе.
Питання. Хто гідно іменується розумним?
Відповідь. Той, хто дійсно зрозумів, що є межа цього життя. Він може покласти межу і своїм гріхам. Бо яке знання або яке розуміння вище за це – примудритися людині вийти з життя цього в нерослому стані, не маючи жодної частини, оскверненої смородом прагнення, і жодного бруду в душі, яку залишає насолода прагнення. Бо якщо якась людина стоншує думки свої, щоб проникнути їй у таємниці всіх створінь, і збагачується винаходами і спостереженнями в усякому віданні, але душа її засмічена гріховним брудом, і не здобула вона свідоцтва про надію душі своєї, проте ж думає, що благополучно увійшла до пристані надії, то немає на світі людини, що є нерозумнішою за неї, бо справи її, в безперервному прагненні її до світу, довели її тільки до мирської надії.
Питання. Хто воістину міцніший за всіх?
Відповідь.
Той, хто поблажливо ставиться до скорбот тимчасових, у яких сховані життя і слава перемоги його, і не жадав широти, в якій ховається сморід сорому, і яка того, хто знаходить її, в усі часи напоює з чаші зітхання.
Питання.
Яка буває шкода в ході до Бога, якщо хто, через спокуси, ухиляється від добрих справ?
Відповідь.Неможливо наблизитися до Бога без скорботи; без неї і праведність людська не зберігається незмінною.І якщо людина залишає справи, що примножують праведність, то залишає і справи, що охороняють її.І робиться вона подібною до скарбу, що не охороняється, і до борця, з якого згорнута його зброя, коли оточили його полки ворогів його, і до корабля, що не має снастей своїх, і до саду, з якого відведене джерело води.
Питання.Хто освічений у своїх поняттях?
Відповідь.Хто вмів відшукати гіркоту, потаємну в солодощах світу, заборонив устам своїм пити з цієї чаші, дошукується завжди, як врятувати душу свою, не зупиняється у своєму прагненні, доки не зрікнеться цього світу, і зачиняє двері почуттів своїх, щоб не увійшла в нього прихильність до цього життя, не викрала в нього таємних скарбів його.
Питання.Що таке світ?Як пізнаємо його і чим шкодить він любителям своїм?
Відповідь.Світ є розпусниця, яка тих, хто дивиться на неї з пожадливістю краси її, привертає до любові до себе.І ким, хоча частково, взяла гору любов до світу, хто обплутаний ним, той не може вийти з рук його, поки світ не позбавить його життя.І коли світ скине з людини все, і в день смерті винесе її з дому її, тоді дізнається людина, що світ справді підлабузник і обманщик.Коли ж буде хто посилюватися вийти з темряви світу цього, поки ще схований у ньому, не зможе бачити шлях його.І, таким чином, світ утримує в собі не тільки учнів і чад своїх і тих, які пов’язані ним, а й нестяжательних, і подвижників, і тих, які розтрощили пута його і одного разу стали вище його.Ось, і їх різними способами починає вловлювати у справи свої, валить до ніг своїх і зневажає.
Питання. Що робити нам із тілом, коли оточать його хвороба й тягар, а з ним разом знеможе і воля в побажанні доброго і в першій міцності своїй?
Відповідь. Нерідко буває з іншими, що одна половина їхня пішла слідом за Господом, а інша половина залишилася у світі, і серце їхнє не відмовилося від тутешнього, але розділилися вони самі в собі й іноді дивляться вперед, а іноді назад.І гадаю, тим, хто розділився в собі самих і наближається до шляху Божого, Премудрий дає пораду, кажучи: “не приступай до нього з роздвоєним серцем” (Сир. 1:28 Сир. 6:19 Мф. 16:24
Запитання.Що означає відректися від себе самого?
Відповідь.Як той, хто приготувався зійти на хрест, одну думку про смерть має в думці своїй і в такий спосіб сходить на хрест, як людина, яка не думає, що знову матиме частку в житті теперішнього віку, так і той, хто бажає виконати сказане.Бо хрест є воля, готова на всяку скорботу. І Господь, коли хотів навчити, чому це так, сказав: хто хоче жити в цьому світі, той занапастить себе для життя істинного; а хто занапастить себе тут “Мене заради” (Мф. 10:39 Ін. 10:28
Тому треба точно знати, що якщо людина не зненавидить життя свого у світі, через прагнення до життя майбутнього і блаженного, то не може цілком перенести всіляких скорбот і печалей, що спіткають її щогодини.
Запитання.
Яким чином людина відсікає колишню свою звичку і привчається в житті до недоліків і подвижництва?
Відповідь.
Тіло не погоджується жити без задоволення потреб його, поки оточене тим, що слугує для насолоди й розслаблення, і розум не може втримати його від цього, доки це тіло не буде усунуто від усього, що викликає розслаблення. Бо коли відкрито перед ним видовище насолоди й суєт і щогодини бачить те, що служить для розслаблення, тоді пробуджується в ньому полум’яне побажання цього і, немов би розпалюючи його, дратує.
Тому-то Викупитель Господь Господь зобов’язав тому, хто зобов’язався йти слідом за Ним, всепремудро120 і вельми добре заповідав: оголитися і вийти зі світу (див. Мф. 19:21
“Нехай вийдемо до Нього”, – каже, – “за межами міста, і приймемо ганьбу Його” (Євр. 13:12-13
Коли людина бажає мати тільки потрібне для підтримання тіла її, тоді і потреби її робляться легкозаперечуваними, і навіть у необхідний час помірного задоволення потребам своїм дивиться вона на це не з пожадливістю, і малим чимось121 підпорядковує собі тіло, і дивиться на це як на щось легкозаперечуване, і наближається до їжі не через солодкість її, а щоб допомогти природному єству і підкріпити його.Такі засоби скоро доводять людину до того, що приступає вона до подвижництва з нескорбним і безтурботним помислом.Отже, дбайливому ченцеві доречно швидкою ногою, не повертаючись назад, тікати від усього того, що воює з ченцем, не входити в спілкування з тим, що веде з ним боротьбу, але утримуватися навіть від єдиного погляду на них і, скільки можливо, віддалятися від їхнього наближення.
І кажу це не тільки про черево, а й про все, що вводить у спокусу і брань, чим спокушається і випробовується свобода ченця.Бо людина, коли приходить до Бога, робить із Богом заповіт утримуватися від усього цього, саме ж не задивлятися на обличчя жіноче, не дивитися на красиві обличчя, не плекати ні до чого прагнення, не розкошувати, не дивитися на ошатні вбрання, не дивитися на всілякий порядок, заведений у мирян, не слухати слів їхніх і не цікавитися ними, бо пристрасті набувають більшої сили від зближення з усім подібним до цього, як таким, що розслабляє подвижника та змінює думки його й наміри.І якщо погляд на що-небудь хороше збуджує волю істинного ревнителя і схиляє до звершення добра, то явно, що і протилежне цьому має силу полонити розум. І якщо з мовчазним розумом не трапляється чогось більшого, а тільки кидає він себе в бранний подвиг, то і це велика вже втрата – самому себе з мирного стану довільно кинути в збентеження.
І якщо один зі старців, подвижників і борців, побачивши юнака, який не мав бороди і був схожий на дружин, визнав це шкідливим для помислу і згубним для свого подвигу, то чи може хто обуритися в чомусь іншому122, коли цей святий не наважився увійти й попобити брата? Бо мудрий старець міркував: “Якщо подумаю тільки в цю ніч, що є тут щось таке, то і це буде для мене великою шкодою”.Тому-то не ввійшов він і сказав їм: “Не боюся я, чада; але для чого ж мені і бажати марно споруджувати на себе брань?Спогад про що-небудь подібне викликає в розумі марне збентеження.У кожному члені цього тіла ховається приманка.На людину чекає від цього велика боротьба, і має вона охороняти себе і полегшувати для себе загрозу, що загрожує в цьому, рятуючись від неї втечею, а щойно наближається що-небудь таке, людина, хоч і примушує себе до добра, проте ж буває в небезпеці від цього, завжди бачачи це і жадаючи цього”. У землі бачимо багато потаємних отрут, і влітку через спеку ніхто не знає їх; коли ж зволожені будуть і відчують силу прохолодженого повітря, тоді виявляється, де була похована в землі кожна отрута.
Так і людина, коли вона в благодаті безмовності й у теплоті стриманості, тоді справді буває в спокої від багатьох пристрастей; якщо ж входить у мирські справи, то бачить тоді, як зростає кожна пристрасть, піднімає голову свою, особливо якщо відчує сморід спокою. Сказав же я це для того, щоб ніхто не вдавався до самовпевненості, поки живе в цьому тілі й поки не помре; хотілося мені також показати, що тікати й віддалятися від усього, що веде до порочного життя, багато допомагає людині в подвижницькому змаганні.
Завжди повинно нам боятися того, про що один спогад заподіює нам сором, і також не зневажати совісті, і не нехтувати нею. Отже, спробуймо видалити тіло на певний час у пустелю і змусимо його набути терпіння.
А що найважливіше, нехай кожен (хоч би це й сумно було для нього, зате нема чого вже буде йому боятися) намагається, де б він не був, віддалятися від причин брані, щоб, коли прийде потреба, не впасти йому від близькості їх.
Питання.Хто відкинув від себе всяке піклування і вступив у подвиг, який у нього початок брані з гріхом і чим починає він цю боротьбу?
Відповідь.Всім відомо, що всякій боротьбі з гріхом і пожадливістю служить початком праця пильнування і посту, особливо ж, якщо хто бореться з гріхом, який усередину нас перебуває.У цьому вбачається ознака ненависті до гріха і пожадливості його в тих, хто веде цю невидиму боротьбу; починають вони постом, а після нього сприяє подвижництву нічне пильнування.
Про піст і увагу Хто протягом цілого свого життя любить бесіду з цим подружжям, той буває другом цнотливості.Як початком усьому поганому слугує заспокоєння утроби і розслаблення себе сном, що розпалює блудну хіть, так святий шлях Божий і основа всіх чеснот – піст.Пильнування, неспання в службі Божій, у розпинанні тіла цілий день і ніч, на противагу солодощам сну.Піст – огорожа всякої чесноти, початок подвигу, вінець стриманих, краса дійства і святині, світлість цнотливості, початок християнського шляху, матір молитви, джерело цнотливості й розуму, вчитель безмовності, попередник усіх добрих справ. Як здоровим очам властиве прагнення світла, так посту, якого дотримуються з розсудливістю, властиве прагнення молитви.
Як скоро почне хто постити, жадає вже з цього часу розумом своїм прийти в жадання співбесіди з Богом, бо тіло того, хто постить, не терпить того, щоб цілу ніч проспати на ліжку своєму.Коли на вуста людині накладається печатка постів, тоді помисел її повчається в розчуленні, серце її виділяє молитву, на обличчі в неї смуток, і сороміцькі помисли далекі від неї, не видно веселощів в очах її, ворог вона похітливих і марнотратних бесід. Ніхто ніколи не бачив, щоб розважливий пістник став рабом лихого прагнення.Піст із розсудливістю – велика обитель для всякого добра.А хто не дбає про піст, той призводить до коливання все добре, тому що піст був заповіддю, спочатку даною нашому єству для застереження проти споживання їжі, і порушенням посту впав початок нашого створення.Але в чому полягало перше приниження, з того починають подвижники досягати успіху в страху Божому, як тільки почнуть зберігати закон Божий. З чого почав і Спаситель, коли з’явився світу на Йордані.
Бо після хрещення Дух вивів Його в пустелю, і постив Він там сорок днів і сорок ночей. Так само і всі, хто йде слідом за Спасителем, на цій підставі стверджують початок свого подвигу, тому що піст є зброя, уготована Богом.
І хто, якщо не дбає про нього, не буде докорений за це? Якщо поститься Сам Законоположник, то як не поститися будь-кому з тих, хто дотримується закону?
Тому-то до посту рід людський не знав перемоги, і диявол ніколи не зазнавав поразки своєї від нашого єства, але від цієї зброї знесилився на самому початку. І Господь наш був вождем і первістком цієї перемоги, щоб на главу єства нашого покласти перший переможний вінець. І щойно диявол бачить цю зброю на комусь із людей, негайно приходить у страх цей противник і мучитель, негайно думає і згадує про поразку свою в пустелі Спасителем, і сила його розтрощується, і погляд на зброю, дану нам Начальником нашим, спокушає його. Яка зброя сильніша за цю?І що надає стільки сміливості серцю в боротьбі з духами злоби, як жага заради Христа?Бо якою мірою обтяжується і злостраждає тіло в той час, як оточує людину полк демонів, такою мірою серце сповнюється надією. Одягнений у зброю посту в усякий час розпалюється ревністю. Бо і ревнитель Ілля, коли ревнував до закону Божого, перебував у цій справі – в пості.Піст тому, хто його здобув, нагадує заповіді Духа.Він є посередник Старого Закону і благодаті, даної нам Христом.Хто не дбає про піст, той і в інших подвигах розслаблений, недбальствує, немічний, показує тим початок і погану ознаку розслаблення душі своєї, а тому, хто з ним воює, дає випадок для перемоги, бо голим і беззбройним виходить на подвиг, а тому очевидно, що вийде з боротьби без перемоги, бо члени його не зодягнені в теплоту жаги в пості.Такий піст. Хто перебуває в ньому, у того розум непохитний і готовий зретити і відбити всі люті пристрасті.
Про багатьох мучеників кажуть, що того дня, в який очікували вони прийняти вінець мучеництва, якщо дізнавалися про це або по одкровенню, або за сповіщенням від когось із друзів своїх, нічого не їли всю ніч, але з вечора до ранку стояли бадьоро на молитві.Прославляючи Бога в псалмах, піснях і піснях духовних, з веселощами й радощами чекали вони того часу, як інші, котрі приготувалися до шлюбу, щоб постувати, щоб зректи меч.Тому й ми, покликані до невидимого мучеництва, щоб прийняти вінці святині, будемо тверезими, і нехай вороги наші не отримають знака зречення ні одним членом, ні однією частиною нашого тіла.
Запитання.Чому нерідко інші, і навіть багато хто, маючи, можливо, і справи ці, не відчувають тиші, і заспокоєння пристрастей, і миру помислів?
Відповідь.Пристрасті, потаємні в душі, не виправляються, брате, тілесними тільки працями; вони не утримують і помислів про те, що пробуджується завжди почуттями.Труди ці охороняють людину від побажань, щоб не була ними переможена, і від демонської спокуси, але не приносять душі миру і тиші.Бо справи і труди тоді приносять душі безпристрасність, умертвляють уди, “що на землі” (Кол. 3:5
Безмовність, як сказав святий Василій, є початок очищення душі.Бо коли в зовнішніх членах припиняться зовнішній заколот і піклування про зовнішнє, тоді розум від зовнішніх турбот і ширяння повертається в себе і заспокоюється в собі, а серце пробуджується до дослідження внутрішніх душевних думок.І якщо людина добре встоїть у цьому, то приходить вона потроху в стан простувати до душевної чистоти.
Запитання. Чи не може душа очиститися і під час перебування поза дверима? 124
Відповідь.
Якщо дерево щодня поливають, то чи засихає колись корінь його? Чи зменшується коли в посудині, в яку щодня додають?
І якщо чистота не інше що є, як віддалення від життя вільного і залишення цієї звички, то як і коли побажає очиститися душею своєю той, хто діяльно, сам собою або іншими, за допомогою почуттів, оновлює в собі пам’ятання старої звички, тобто пізнання знову пороку? Коли може очиститися душею своєю від цього або звільнитися від зовнішніх протидій, щоб хоч побачити себе?
Якщо серце щодня оскверняється, то коли воно очищається від скверни? Не в силах він протистояти дії зовнішньої сили, чи не тим паче не може очистити серця, коли стоїть посеред військового табору і щодня чекає чути часті звістки про битву? І як наважиться він сповістити мир душі своїй? Якщо ж віддалиться від цього, то може потроху припиняти спершу внутрішні хвилювання.
Поки річка не перегороджена вгорі, не вичерпуються води її внизу.Коли ж прийде людина в безмовність, тоді душа може розрізняти пристрасті й розумно пізнавати свою мудрість.Тоді і внутрішня людина пробуджується на духовну справу і з кожним днем більше відчуває потаємну мудрість, що цвіте в душі її.
Запитання.Які точні вказівки і близькі ознаки, за якими людина відчуває, що почала вона бачити в собі плід, прихований у душі?
Відповідь.Коли сподобиться хто благодаті багатьох сліз, що проливаються без примусу, тому що сльози покладено розуму ніби якоюсь межею між тілесним і духовним, між станом пристрасним і чистотою.Поки не прийме людина цього обдарування, відбувається справа її ще в зовнішній тільки людині, і ще зовсім не відчула вона дієвості таємниць духовної людини.Бо коли людина почне залишати тілесне теперішнього віку і виявляється такою, що переступила цю межу того, що перебуває в єстві, тоді скоро досягає цієї благодаті сліз. І сльози ці починаються від першої обителі потаємного житія і зводять людину до досконалості любові Божої.І чим далі125 досягає успіху вона, тим більше збагачується цією благодаттю, доки від тривалого виливу сліз не почне пити їх і в їжі своїй, і в питті своєму.
І це точна ознака, що розум вийшов зі світу цього і відчув цей духовний світ. Але якою мірою людина розумом своїм наближається до цього світу, такою ж мірою зменшуються сльози ці.І коли розум досконало буває в цьому світі, тоді зовсім позбавляється він цих сліз. І це є ознака, що людина похована в пристрастях.
Про відмінність сліз Бувають сльози, що спалюють, і бувають сльози, що вгамують.Тому всі ті сльози, які виходять із сутності серця від скорботи про гріхи, висушують і спалюють тіло; а нерідко і найпанівніше в душі, під час вилиття сліз, відчуває від них шкоду.І спершу людина з примусу вступає на цей ступінь сліз, і ними відчиняються їй двері увійти на другий ступінь, кращий за перший; і це є країна радості, в якій людина приймає милість. Це вже сльози, що проливаються через розсудливість: вони і прикрашають, і притупляють тіло, і виходять невимушено самі собою; і не тільки, як сказано, притупляють тіло людське, а й вигляд людини змінюється.Бо сказано: “Серцю, що радіє, обличчя цвіте, а в печалях сушить, нарікає” (Притч. 15:13
Запитання. Що означає воскресіння душі, про яке говорить апостол: “якщо воскреснете з Христом” (Кол. 3:1
Відповідь. Апостол, сказавши: “Бог, що з темряви світлу засяяти, що засяяло в серцях наших” (2Кор. 4:6 Єз. 36:26
Питання. У чому полягає (кажучи коротко) сила діяння безмовності?
Відповідь. Безмовність умертвляє зовнішні почуття і воскрешає внутрішні рухи. А заняття зовнішнім робить протилежне тому: збуджує зовнішні почуття і умертвляє внутрішні рухи.
Питання. Що буває причиною видінь126 і одкровень, бо дехто має видіння, а дехто трудиться більше за них, проте ж видіння не діє в них стільки?
Відповідь.
Причин цього багато. Одні з них – домобудівничі, мають на меті загальну користь, інші ж – розраду, відвагу й навчання немічних.
І по-перше, все це влаштовується з милості Божої до людей; здебільшого ж влаштовується це заради трьох родів людей: або заради людей простих і вкрай незлобивих, або заради деяких досконалих і святих, або заради тих, що мають полум’яну ревнощі Божі, зреклися й цілком зреклися світу, віддалилися від співжиття з людьми, покинувши все, не чекаючи жодної допомоги від видимого, пішли слідом за Богом. На них-то нападає боязнь внаслідок їхнього усамітнення, або оточує їх небезпека смертна від голоду, від хвороби або від якої-небудь обставини і від скорботи, так що наближаються вони до відчаю.
Тому якщо таким бувають розради, а тим, які перевершують їхніми трудами, не буває, то перша цьому причина – непорочність і порочність, і саме совісті127. Друга ж причина, напевно, є така: щойно хто має людську розраду або розраду чимось видимим, то не буває йому подібних розрад, хіба що за якимось домобудівництвом, заради загальної користі. У нас же слово про пустельників; і свідок сказаному один з отців, який молився про розраду і почув: “Достатньо для тебе розради людської і бесіди з людьми”.
І інший дехто, подібно до цього, коли був у пустельництві й вів життя пустельне, щогодини тішився благодатною втіхою; а коли зблизився зі світом, шукав за звичаєм розради – і не знайшов, і благав Бога відкрити йому причину, кажучи: “Чи не заради єпископства, Господи, відступила від мене благодать?”
І йому було сказано: “Ні, – але тому, що Бог промишляє про тих, хто живе в пустелі, і їх удостоює таких розрад”.Бо неможливо, щоб будь-хто з людей мав видиму розраду, а водночас отримав і невидиму від благодаті, Божественну й таємничу128, хіба за якимось, згаданим вище потаємним домобудівництвом, яке відоме в таких випадках лише Домобудівельникові, який є єдиним, хто будує.
Питання.Одне й те саме – бачення і одкровення, чи ні?
Відповідь.Ні. Вони різні між собою.Одкровення129 часто називається те й інше.Бо оскільки виявляється потаємно130, то всяке бачення називається одкровенням.Одкровення ж баченням не називається.Слово “одкровення” здебільшого вживається про пізнаване, про те, що розумом випробовується і розуміється. Бачення ж буває всілякими способами, наприклад, у зображеннях і образах, як бувало колись старозавітним, у глибокому сні або в бадьорому стані, і іноді з усією точністю, а іноді ніби в примарі та дещо неявно; чому й сам, хто має видіння, часто не знає, в бадьорому стані бачить він або в сонному.Можна і через голос чути про заступництво, а іноді бачити якийсь образ, іноді ж (бачити) ясніше, віч-на-віч.І бачення, і спільне перебування, і запитання, а з ним і співбесіда – це святі сили, видимі гідними, які творять одкровення.І такі видіння бувають у місцях найбільш пустельних і віддалених від людей, де людина необхідно має в них потребу; тому що немає в неї іншої допомоги і розради від самого місця. Одкровення ж, що відчуваються розумом, за чистоти легкоприйнятні, і бувають тільки досконалим і тим, хто може розуміти.
Питання.Якщо досяг хто серцевої чистоти, що служить її ознакою?І коли пізнає людина, що серце її досягло чистоти?
Відповідь.Коли всіх людей бачить хто добрими, і ніхто не видається йому нечистим і оскверненим, тоді справді чистий він серцем. Бо як сповнитися слову апостольському, за яким повинно всіх однаково від щирого серця честю великих собі творити (див. Флп. 2:3 Авв. 1:13
Питання. Що таке чистота і де межа її?
Відповідь. Чистота є забуття способів ведення через єство, запозичених від єства у світі131. А щоб звільнитися від них і стати поза ними, ось цьому межа: прийти людині в первісну простоту і первісну незлобивість єства свого і стати немовби немовлям, тільки без дитячих недоліків.
Питання. Чи може хто піднятися на цей ступінь?
Відповідь. Так. Бо, ось, інші приходили в міру цю, як і авва Сисой прийшов у цю міру так, що питав учня: “Їв я чи не їв?” І інший дехто з отців прийшов до такої простоти і майже до дитячої невинності, чому зовсім забував усе тутешнє, тож став би і їсти до Прилучення, якби не перешкоджали йому в цьому учні; і, як немовля, приводили його учні до Прилучення. Отже, для світу був він немовля, для Бога ж – досконалий душею.
Питання. Які помисли і роздуми повинно мати подвижникові, який перебуває на безмовності, в безмовній своїй келії? І що належить йому безперестанку робити, щоб розум його не мав дозвілля для суєтних помислів?
Відповідь.
Запитуєш про помисли і роздуми, як людина стає мертвою в келії своїй? Хіба людина дбайлива і твереза душею має потребу питати, як їй поводитися, коли буває вона одна сама з собою?
Яке інше заняття у ченця в келії його, крім плачу?
Хіба буває в нього час від плачу звернутися до іншого помислу?
І яке заняття краще за це? Саме перебування ченця і самотність його, уподібнюючись перебуванню в гробі, далекому від радості людської, вчать його, що діяльність його – плач. І саме значення імені його до того ж закликає і переконує, тому що називається він нарікаючим, тобто сповненим смутку в серці. І всі святі в плачі переселялися з цього життя. Якщо ж святі плакали, і, поки не переселилися з життя цього, очі їхні завжди були сповнені сліз, то хто ж не буде плакати?
Втіха ченцеві породжується плачем його. І якщо досконалі й переможні тут плакали, то як стерпить сповнений виразок, щоб перебувати йому без плачу? Хто мав мертвеця свого, що лежить перед собою, і бачить, що сам він умертвлений гріхами, того чи потрібно вчити, з якою думкою користуватися йому сльозами?Душа твоя, яка для тебе дорожча за цілий світ, вмертвіла від гріхів і лежить перед тобою; невже ж не вимагає вона плачу? Тому якщо підемо на безмовність і з терпінням перебуватимемо в ній, то, звісно, в змозі перебуватимемо в плачі.Тому будемо невпинно в розумі своєму молити Господа, щоб дарував нам плач.Бо якщо приймемо цю благодать, кращу і кращу за інші дарування, то за допомогою її досягнемо чистоти.А як скоро досягнемо її, не відніметься вже в нас чистота до самого виходу нашого з життя цього.
Тому блаженні чисті серцем, тому що немає часу, коли б не тішилися вони цією солодкістю сліз, і в ній завжди бачать вони Господа.Поки ще сльози в них на очах, вони сподобляються зору одкровень Його на висоті молитви своєї; і немає в них молитви без сліз.Це й означає сказане Господом: “блаженні ті, що плачуть, бо ті втішаться” (Мф. 5:4
Запитання. Оскільки інші, через неміч тіла, не в змозі безперестанку плакати, що повинно мати їм для охорони розуму, щоб проти нього, коли він нічим не зайнятий, не повставали пристрасті?
Відповідь. Пристрасті не можуть повстати на душу і збентежити подвижника, якщо у самітництві його, віддаленому від усякого розсіювання, серце його не переймається життєвими справами, хіба що тільки буде він ледачий і недбальствуючий до свого обов’язку. А переважно, якщо буде вона вправлятися у вивченні Божественних Писань, то, займаючись вишукуванням їхнього змісту, перебуває нітрохи не тривожною пристрастями.
Бо при зростаючому й укоріненому в ньому розумінні Божественних Писань, тікають від нього суєтні помисли, і розум його не може відстати від бажання читати Писання або роздумувати над прочитаним, і не звертає він ані малої уваги на життя теперішнє, через вельми велику насолоду від свого заняття, підносячись над цим133 у глибокій пустельній мовчазності. Тому забуває себе і єство своє і робиться ніби людиною, яка прийшла в несамовитість, зовсім не пам’ятає про це століття, переважно зайнята думкою про велич Божу і, занурюючись у це розумом, говорить: “Слава Божеству Його!” і ще: “Слава чудесам Його!
На яку висоту звів Він мою убогість: чому сподобив мене повчатися, на які наважуватися помисли, чим тішити душу мою!” Звертаючись думкою до цих чудес і завжди ними вражений, перебуває він у безперестанному захваті і ніби вже куштує життя після воскресіння, тому що мовчання вельми багато сприяє цій благодаті.
Бо розум його знаходить можливість перебувати в собі самому з миром, який придбаний ним у безмовності. А водночас збуджується цим до пам’ятання того, що узгоджується з порядком життя його. Бо, подумки уявляючи славу майбутнього віку і блага, за сподіванням уготовані праведним, які перебувають у тому духовному житті й у Бозі, і нове те відновлення, не утримує ані в думці, ані в пам’яті того, що є у світі цьому. І коли буде цим захоплений, знову переноситься звідти спогляданням до віку цього, в якому ще живе, і в подиві говорить: “”О, глибина багатства і премудрості”, пізнання, смисленості, розумності та домобудівництва незбагненного Бога, “як неспробованими є судові Його і не дослідженими є шляхи” Його (Рим. 11:33
І чому спочатку поставив нас у цьому світі, поставив у нас любов до довголітнього в ньому життя і раптово викрадає нас із нього смертю, чималий час зберігає нас у нечутливості та нерухомості, знищує образ наш, розливає розчинення134 наше, змішує його із землею, дозволяє, щоб склад наш зруйнувався, зотлів та зник, і щоб зовсім не лишилося нічого від людського єства; а потім, у час, який визначив Своєю премудрістю, що гідно поклоняється, коли забажає, спорудить нас в іншому образі, який Йому тільки відомий, і введе нас в інший стан? Цього не тільки ми, люди, сподіваємося, а й самі святі Ангели, які не мають потреби в цьому світі, через незвичайність єства свого, які малим чим не досягли досконалості, очікують на наше повстання з тління, коли повстане рід наш з пір’я і оновиться тління його.
Бо заради нас і їм заборонено вхід, і вони чекають одноразового отвору дверей нового віку.І ця тварюка (Ангели) з нами спочиває від тягаря тіла, що обтяжує нас, як каже апостол: “як і сама тварюка об’явлення синів Божих сподівається, щоб звільнитися від праці тління на волю слави чад Божих” (Рим. 8:19,21
І звідси вже підноситься розумом своїм до того, що передувало утворенню світу, коли не було ніякої тварюки, ні неба, ні землі, ні Ангелів, нічого з наведеного в буття, і до того, як Бог, за єдиною примхою Своєю, раптово привів усе з небуття в буття, і будь-яка річ постала перед Ним у досконалості. І знову сходить розумом своїм до всіх створінь Божих, звертає увагу на дивовижність створінь у Бога і на премудрість творінь Його, в подиві розмірковуючи сам із собою: “Яке диво!
Наскільки домобудівництво і Промисел Його перевищують усяке поняття, наскільки дивовижна сила Його міцніша за всі творіння Його! Як із небуття привів Він у буття створіння це – цю незліченну безліч різних речей?
І як знову розорить її, знищивши цей дивовижний благоустрій, цю лепоту створінь, цю струнку течію тварюк, годинник і час, це поєднання ночі й дня, річні зміни, ці різноманітні квіти, що прозябають із землі, ці чудові будівлі міст і в них оздоблені палаци, це швидкий рух людей, це існування їхнє, обтяжене працями від пришестя у світ до самого відходу? І як раптово припиниться дивовижний цей порядок, і настане інший вік, і спогад про першу цю тварюку зовсім не зійде нікому на серце, і будуть інша видозміна, інші думки, інші турботи!
І єство людське також не згадає зовсім про цей світ і про перший спосіб життя свого, тому що розум людський приліпиться до споглядання того стану, і розуму людей не буде дозвілля повернутися знову до брані з плоттю і кров’ю. Бо з розоренням цього віку негайно візьме початок вік майбутній. І кожна людина скаже тоді таке: “О матір, забута своїми чадами, яких народила, виховала й умудрила, і які в одну мить зібрані на чуже лоно та стали справжніми чадами неплідної, яка ніколи не народжувала! “Возвеселися, неплідна, нерожаюча” (Іс. 54:1
І тоді ніби в нестямі роздумує і каже: “Скільки ще часу стоятиме вік цей? І коли вік майбутній візьме початок? Скільки ще часу храмам цим спати в цьому вигляді, і тілам бути змішаними з перстию?
Яким буде це життя?У якому образі повстане і складеться єство це? Як перейде воно в нове створіння?” І коли розмірковує він про це і подібне до цього, приходить він у захват, здивування і мовчазне мовчання, і повстає він у цей час, і схиляє коліна, і з рясними сльозами возносить подяку і славослів’я Єдиному Премудрому Богові, що завжди славиться в усепремудрих справах Його.
Отже блаженний, хто сподобився такого!Блаженний, у кого такий помисел і день і ніч!Блаженний, хто про це і подібне до того розмірковує всі дні життя свого!І якщо людина на початку своєї безмовності не відчуває сили таких споглядань, через ширяння розуму свого, і не може ще підноситися до сил135 сказаних вище чудес Божих, то нехай не сумує і нехай не полишає тиші безмовного життя свого!Бо і хлібороб, коли сіє, не одразу з посівом насіння бачить і колос; але за посівом слідує в нього зневіра, праця, знемога власних членів, вигнання товаришів, розлука з близькими людьми.А коли перетерпить це, приходить інший час, у який услаждается делатель, і скаче, і радіє, і веселиться.
Який же це час? Коли скуштує він хліба136, здобутого потом своїм, і в безмовності дотримано буде роздуми його. Бо велику й нескінченну насолоду збуджують у серці й у невимовне здивування приводять розум – безмовність і ці, сказані вище, терплячі роздуми, що терпляться в безмовності. І блаженний, хто терпляче перебуває в ньому, тому що відкрилося перед ним це Боготочне джерело, і пив він із нього, і насолодився, і не перестане пити з нього завжди, у всякий час, у всяку годину дня й ночі, до кінця й останнього краю цілого свого тимчасового цього життя.
Питання. Що головне у всіх трудах справи цієї, тобто безмовності, щоб людині, яка дійшла і до цього, можна було знати, що досягла вона вже досконалості в житії?
Відповідь. Те, коли сподобиться людина безперестанного перебування в молитві. Бо, як тільки досягла вона цього, зійшла на висоту всіх чеснот і стала вже обителлю Святого Духа. А якщо хто не прийняв безсумнівно цієї благодаті Утішителя, то не може вільно здійснювати перебування в цій молитві, тому що, як сказано, коли вселиться в кого з людей Дух, тоді не припинить він молитви, бо сам Дух молиться завжди (див. Рим. 8:26
Запитання. Що таке духовна молитва? І як подвижнику сподобитися її?
Відповідь.
Душевні рухи, за сувору непорочність і чистоту, робляться причетними дієвості Святого Духа. І її сподобляється один з багатьох тисяч людей, тому що це – таємниця майбутнього стану і життя.
Бо він підноситься, і єство перебуває недієвим, без жодного руху і пам’яті про тутешнє. Не молитвою молиться душа, але почуттям відчуває духовні речі того віку, що перевищують людське поняття, розуміння яких можливе тільки силою Святого Духа.
А це є розумне споглядання, але не рух і не шукання137 молитви, хоча від молитви запозичило собі початок. Бо через це деякі з подібних цим людей досягали вже досконалості чистоти. І немає години, в яку б внутрішній їхній рух був не в молитві, як сказали ми вище. І коли припадає Дух Святий, завжди знаходить таких у молитві; і від цієї молитви підносить їх до споглядання, яке називається духовним зором. Бо не мають вони потреби ні в образі тривалої молитви, ні в стоянні і в чині тривалої служби. Для них достатньо згадати про Бога, і негайно полоняться любов’ю Його. Утім, не нерадять зовсім і про стояння на молитві, коли віддають честь молитві, і, окрім безперервної молитви, у призначені години стоять на ногах.
Бо бачимо святого Антонія, що стояв на молитві дев’ятої години і відчув піднесення розуму свого.
І інший з отців, з піднятими руками стоячи на молитві, приходив у захоплення на чотири дні.
І багато інших, під час такої молитви, були полонені сильною пам’яттю про Бога і великою любов’ю до Нього, і приходили в захоплення.Сподобляється ж її людина, коли зберіганням заповідей Господніх, що протистоять гріху, і внутрішньо, і зовнішньо позбудеться гріха.Хто полюбить ці заповіді і скористається ними за чином, для того необхідним стане звільнитися від багатьох людських справ, тобто позбутися тіла і бути поза ним, так би мовити, не за єством, але за потребою. Хто веде життя за образом Законоположника і керується заповідями Його, в тому неможливо залишатися гріху.Тому Господь обіцяв у Євангелії тому, хто зберіг заповіді, створити в нього обитель (див. Ін. 14:23
Питання.У чому досконалість багатьох плодів Духа?
Відповідь.У тому, коли сподобиться хто досконалої любові Божої.
Питання. І як дізнається людина, що досягла її?
Відповідь. Коли пам’ять про Бога в розумі її, тоді серце її негайно збуджується любов’ю до Бога, і очі її рясно виводять сльози. А той, хто перебуває в любові Божій, ніколи не позбавляється сліз, тому що ніколи не має нестачі в тому, що живить у ньому пам’ять про Бога; чому і уві сні своєму розмовляє з Богом. Бо любові зазвичай робити що-небудь подібне, і вона є досконалість людей у цьому їхньому житті.
Питання. Якщо після багатої праці, злостраждання, боротьби, якої зазнала людина, помисел гордині не соромиться приразитися до неї, бо запозичує собі поживу в лепоті чеснот її та розраховує на велич понесеної нею праці, то чим здолати людині помисел свій і здобути в душі своїй таку твердість, щоб не скорилася вона помислу?
Відповідь.
Коли пізнає хто, що відпадає він від Бога, як сухий листок падає з дерева, тоді розуміє силу душі своєї: тобто чи своєю силою набув він чеснот цих і переніс заради них усі боріння, тим часом як Господь утримував допомогу Свою й попускав йому одному вступати в боротьбу з дияволом і не ходити з ним разом, як зазвичай бере участь Він у боротьбі з тими, хто бореться, і сприяє їм; тоді виявляється сила його; краще ж сказати, ясною робиться поразка та утруднення його. Бо зі святими завжди буває Промисел Божий, що охороняє і зміцнює їх.
Ним перемагає всякий чин людей, якщо буває в подвигу і в стражданнях мученицьких і в інших лихах, що спіткають за Бога і заради Нього терплять. І це ясно, очевидно і безсумнівно.
Бо як єство може перемогти силу лоскотань, що безперестанку збуджуються в членах людей, заподіюють їм скорботу і дуже сильні для того, щоб подолати їх? І чому інші бажають перемоги і люблять її, але не можуть здобувати її при сильному протиборстві своєму, навпаки ж того, щодня зазнають поразки від тілесних лоскотань і перебувають у праці, в плачі і в знемозі, трудячись за душі свої, а ти зручно зможеш понести домагання тіла, які настільки люті, – і не приходити від цього у велике збентеження? І як тіло, яке в інших випадках чутливе до страждань і не терпить ураження терням, що вкололо його ніготь, може подолати різання залізом, переносити розбиття членів і всякого роду муки і не перемагатися стражданнями, не відчуваючи, як зазвичай єство, навіть відмінності цього в муках, якщо, окрім природної сили, не приходить ззовні [з усіх боків, з усіх боків] інша сила, яка віддзеркалює від нього лютість мук? І оскільки заговорили ми про Божий Промисел, то не полінуємося навести на пам’ять одну корисну для душі розповідь, що піднімає людину в борах її.
Один юнак, на ім’я Феодор, у якого все тіло зазнало мук, запитаний кимось: “Чи відчуваєш ти муки?”, відповідав: “Спочатку відчував, а згодом побачив якогось юнака, який витирав піт моїх терзань, зміцнював мене і дарував мені прохолоду під час страждання мого”. О, як великі Божі щедроти! Наскільки близька буває благодать Божа до тих, хто трудиться за ім’я Боже, щоб їм із радістю терпіти за Нього страждання!
Тому не будь невдячний, людино, до Божого про тебе промислу.
Якщо, зрештою, явно, що ти не переможець, а тільки ніби знаряддя, перемагає ж у тобі Господь і ти туне отримуєш переможне ім’я, хто забороняє тобі і в усякий час просити тієї самої сили, і перемагати, і приймати похвалу, і сповідуватися138 Богові?
Хіба не чув ти, людино, скільки подвижників від укладення світу, будучи невизнаними до цієї благодаті, впали з висоти життя і з висоти подвигів своїх? Скільки численні й різні дари Божі роду людському самі по собі, стільки ж буває відмінності в дарах, що приймаються, і відповідно до ступеня тих, хто їх приймає.
Бувають менші й більші дари Божі; хоча всі вони високі й дивовижні, але один перевершує інший славою і честю, і ступінь ступеня вищий. І також: присвятити себе Богові і жити доброчесно є одне з великих обдарувань Христових.
Бо багато хто, забувши, що завдяки цій благодаті сподобився стати відлученим від людей і присвяченим Богові, причасником і спадкоємцем обдарувань Його, обраним і удостоєним служіння і священнодійства Богові, замість того, щоб безперестанку вустами своїми дякувати за це Богові, ухилилися в гординю і зарозумілість і думають про себе не як про тих, хто отримав благодать священнодійства, щоб священнодіяти Богові чистим життям і духовною працею, а як про тих, хто чинить милість Богові, якби належало їм розсудити, що Бог вилучив їх з-поміж людей і зробив прісними Своїми для пізнання таємниць Його.
І не тремтять вони всією душею своєю, міркуючи таким чином, особливо ж, коли бачать, як у тих, хто міркував так само, як це, перш ніж вони, раптово відібрали гідність, і як Господь умить повалив їх із тієї високої слави й честі, яку мали вони, і схилилися вони до нечистоти, нечутливого вжитку й студодіяння, як худоба. Оскільки вони не пізнали сили своєї і не утримували невпинно в пам’яті Того, Хто дав їм благодать – здійснювати перед Ним служіння, стати включеними до Царства Його, бути співмешканцями ангелів і наближатися до Нього ангельським життям, то Бог усунув їх від ділання їхнього, і тим, що залишили безмовність і змінили спосіб життя свого, показав їм, що не їхня була сила, якщо дотримувалися вони благочиння в житті й не турбували їхні спонукання єства, демонів та інших інших спротивів, натомість була це сила благодаті Божої, яка виробляла в них те, чого світ через складнощі цього не може вмістити чи чути і в чому вони перебували тривалий час, і їх не можна було перемогти; чому, звісно, була в них якась супутня їм сила, достатня для того, щоб у всьому допомагати їм і охороняти їх. Але оскільки забули вони про силу цю, то виповнилося на них слово, сказане апостолом: “бо не спокусилися мати в розумі Бога”, Владику свого, що згуртував пір’я для духовного служіння, “зрадив їх у нехитромудрий розум” (Рим. 1:27-28
Питання. Чи буває колись, щоб той, хто наважиться раптом зовсім зректися співжиття з людьми і через благу ревність раптово піти в безлюдну і страшну пустелю, помер від цього з голоду, через брак у себе покрову та іншого необхідного?
Відповідь.
Хто безсловесним тваринам, перш ніж створити їх, приготував житло і дбає про їхні потреби, Той не знехтує творіння Свого, а переважно тих, хто боїться Його, хто просто і не допитливо пішов за Ним.
Хто волю свою в усьому віддає Богові, той не дбає вже про потреби тіла свого, про лихоліття і страждання його, але бажає перебувати в житті потаємному і вести життя принижувальне, не боїться скорбот, але вважає приємним і солодким відчуження від цілого світу за чистоту життя, виснажуючи себе серед пагорбів і гір, живе як поневірянин у колі безсловесних тварин, не погоджується заспокоюватися тілесно і проводити життя, сповнене скверн. І коли віддає себе на смерть, щогодини плаче і молиться, щоб не втратити йому чистого Божого житія, тоді отримує від Бога допомогу. Йому слава і честь!Він нехай збереже нас у чистоті Своїй і нехай освятить нас святинею благодаті Святого Духа, на честь імені Свого, щоб святе ім’я Його в чистоті прославлялося на віки віків!Амінь.
* * *
120
“Всепремудро” в грецькому виданні немає; вставлено нами з перекладу преп. Паїсія.
121
Тобто малою кількістю їжі.
122
Той, хто піднімає брань.
123
Тобто премудрості безмовності.
124
Т. е. поза келією.
125
У цьому житії.
126
Духовних.
127
До цих слів видавець грецького тексту Никифор Феотокіс зробив таку примітку: “Це – або непорочність від тілесних пристрастей, але не душевних і сумління; або непорочність, але не досконала й повна; або непорочність так звана, але не суща насправді”.
128
Слів “невидиме – таємниче” в грецькому тексті немає (там стоїть тільки слово “це”); але вони є в перекладі преп. Паїсія.
129
Замість “одкровенням”, можливо, треба читати “видіннями”, як пропонує Никифор Феотокіса.
130
І в тому, і в іншому.
131
Преподобний Ісаак розрізняє тут вид знання сущих за єством і вид знання сущих через єство. Перший же противний чистоті, а другий має бути забутий для досягнення чистоти. Вид знання сущих через єство є знання речей не просто за єством, але з домішкою думок, що походять від вживання речей не за єством, а за пристрастю. Так, уявлення в думках золота як творіння Божого є знання сущого за природою; а уявлення золота з корисливим прагненням є знання сущого через природу.
132
Тобто до отримання дару плачу.
133
Тобто над суєтними помислами цього життя.
134
Розсипає тіло.
135
До величі.
136
Духовного.
137
У грецькій мові мова без заперечення; але тут віддано перевагу давнім слов’янському і сербському перекладам.
138
Приносити хвалу.
Слово 22. Про те, що тіло, яке боїться спокус, робиться другом гріха Хтось зі святих сказав, що другом гріха робиться тіло, яке боїться спокус, щоб не дійти йому до крайнощів і не позбутися життя свого.
Тому Дух Святий примушує його померти. Бо знає, що, якщо не помре, не переможе гріха. Якщо хто хоче, щоб вселився в нього Господь, то примушує він тіло своє служити Господу, трудиться в заповідях Духа, написаних в апостола, і береже душу свою від справ плотських, описаних апостолом (див. Гал. 5:19-21
Ось, пустеля не біжить від нас”.
Не вір йому, хоч і сильно благатиме і дасть багато обіцянок. Воно не виконає того, що говорить. Коли схилишся на прохання його, ввергне тебе у великі падіння, з яких не будеш у змозі повстати і вийти.
Коли прийдеш від спокус у зневіру і переситишся ними, скажи сам собі: “Знову жадаєш ти нечистоти і сороміцьких життів”.І якщо тіло скаже тобі: “Великий гріх самому себе вбивати”, то відповідай йому: “Сам себе вбиваю, бо не можу жити нечисто. Помру тут, щоб знову не побачити мені істинної смерті душі моєї, смерті для Бога. Краще мені померти тут заради непорочності і не жити поганим життям у світі. Довільно обрав я смерть цю за гріхи свої. Сам себе умертвляю, тому що згрішив я Господу; не буду більше прогнівляти Його. Що мені в житті далекому від Бога? Буду терпіти озлоблення ці, щоб не бути відчуженим від небесної надії. Що Богу в житті моєму в цьому світі, якщо живу в ньому погано і прогніваю Бога?”
Слово 23. Послання, написане до одного брата, любителя безмовності Оскільки знаю, що любиш ти безмовність і що диявол, знаючи волю твого розуму, під приводами добра обплутує тебе в багатьох речах, доки не розчавить і не заперечить тебе в чеснотах, які містять у собі багато видів доброго, то, щоб мені, як члену, тісно пов’язаному з тобою, добрий брате, допомогти твоєму доброму бажанню корисним словом, поклопотався я написати, чого я сам навчився в мужах, мудрих на доброчесність, і в Писаннях, і в отців, і власним досвідом. Бо, якщо людина не буде нехтувати і почестями, і безчестям і заради безмовності терпіти ганьбу, наругу, шкоду, навіть побої, не зробиться посміховиськом, а ті, хто бачить її, не стануть вважати її юродивою та дурнею, то не зможе вона перебувати в доброму намірі безмовності, тому що, якщо людина одного разу відчинить двері з якихось спонукань, то диявол не припинить виставляти їй на вид деякі з цих спонукань, під багатьма приводами, для частих і незліченних зустрічей із людьми. Тому якщо ти, брате, істинно любиш чесноту такої мовчанки, яка не терпить у собі ані розсіювання, ані відторгнення, ані відокремлення, і якою перемагали стародавні, то знайдеш у такому разі можливість здійснити похвальне своє бажання, щойно уподібнишся до своїх отців і матимеш намір у собі показати житіє їхнє. А вони полюбили досконалу мовчанку, не дбали виявляти любов близьким своїм, не намагалися вживати сили свої на їхнє заспокоєння і не соромилися уникати зустрічі з тими, кого шанують людьми поважними. Так вони йшли і не були засуджені людьми мудрими і провідними, як такі, що нехтують братами, зневажають їх, нехтуючими, недбайливими, позбавленими розуму, що на їхнє виправдання і сказано тим, хто шанує мовчанку і самітництво більше, ніж співтовариство з людьми. “Людина, – каже він, – яка досвідчено осягає солодкість безмовності в келії своїй, не як той, хто нехтує ближнім, тікає від зустрічі з ним, але заради того плоду, який збирає від безмовності”. “Для чого, – запитує він, – авва Арсеній вдавався до втечі і не зупинявся, зустрічаючи кого-небудь?” Авва ж Феодор, якщо зустрічав когось, то зустріч його була як меч. Нікому не говорив він привітання, коли перебував поза своєю келією.
А святий Арсеній не вітав навіть і того, хто приходив до нього з привітанням. Бо одного разу хтось із отців прийшов бачити авву Арсенія, і старець відчинив двері, думаючи, що це служитель його, але коли побачив, хто був той, хто прийшов, впав на обличчя своє, і, довго благаючись встати, за запевненням того, хто прийшов, що візьме благословення і піде, святий відмовився, кажучи: “Не встану, доки не підеш”. І не встав, поки той не пішов. І робив блаженний це для того, щоб, якщо одного разу подасть їм руку, знову не повернулися до нього.
Подивися ж на продовження слова, і тоді не скажеш, що, можливо, Арсеній знехтував цим батьком або кимось іншим, через незначущість його, а іншому заради честі його надав лицемірство і розмовляв з ним. Навпаки, Арсеній однаково бігав від усіх, і від малих, і від великих. Одне було в нього перед очима – заради безмовності нехтувати спілкуванням із людьми, чи буде то людина велика чи мала, і заради честі безмовності й мовчання від усіх понести на собі докір. І ми знаємо, що приходив до нього архієпископ, блаженний Феофіл, а з ним був і суддя тієї країни, який мав бажання бачити святого і надати йому честь.
Але Арсеній, коли сидів перед ними, навіть малим словом не вшанував їхнього високого сану, хоча й дуже вони бажали чути слово його.
І коли архієпископ став просити його про те, добрий старець помовчав трохи і потім каже: “Чи збережете слово моє, якщо скажу вам?” Вони виявили згоду, сказавши: “Так”. Старець же сказав їм: “Якщо почуєте, що тут Арсеній, не наближайтеся туди”. Чи бачиш дивовижну вдачу старця?Чи бачиш зневагу його до людської бесіди? Ось людина, яка пізнала плід безмовності. Блаженний не міркував, що прийшов учитель вселенський і глава Церкви, але уявляв у думці таке: “Одного разу назавжди помер я для світу, яка ж користь від мерця живим?” І авва Макарій докорив його сповненою любові докором, сказавши: “Що ти бігаєш від нас?” Старець же представив йому дивовижне і гідне похвали виправдання, відповівши: “Богу відомо, що люблю вас; але не можу бути разом і з Богом, і з людьми”. І цьому дивовижному віданню навчений він не іншим ким, але Божим голосом. Бо сказано було йому: “Бігай, Арсенію, людей, і спасешся”.
Жодна дозвільна людина, яка любить бесіди, нехай не буде настільки безсоромною, щоб спростовувати це, перекручуючи слова Арсенієва, і нехай не говорить всупереч цьому, що це – винахід людський і винайдений на користь безмовності. Навпаки, це – вчення Небесне. І нехай не подумаємо ми, нібито сказано це було Арсенію в тому сенсі, щоб тікати і віддалятися йому від світу, а не в тому, щоб бігати йому також і від братії! Після того як залишив він світ, пішов і оселився в лаврі, знову молився він Богу, запитуючи: як можна жити йому доброчесно? – і говорив: “Укажи мені шлях, Господи, як врятуватися”, і думав, що почує щось інше; але і вдруге почув знову той самий Владичний глас: “Бігай, Арсенію, мовчи і мовчи. І хоча багато користі (сказано йому) у побаченні і в бесіді з братами, проте ж не стільки корисно для тебе розмовляти з ними, скільки бігати від них”. І коли прийняв це блаженний Арсеній у Божественному одкровенні, і так як, коли був ще у світі, наказано йому бігати, і потім, коли був із братією, сказано те саме, тоді запевнився він і зрозумів, що для здобуття доброго життя недостатньо йому бігати тільки мирських, треба ж тікати від усіх однаково. Бо чи може хто опиратися і перекословити Божественному гласу? Та й божественному Антонію сказано було в одкровенні: “Якщо бажаєш мовчати, йди не тільки до Фіваїди, а й навіть до внутрішньої пустелі”. Тому, якщо Бог велить нам тікати від усіх і стільки любить мовчання, коли перебувають у ньому ті, хто любить Його, хто стане виставляти на показ будь-які приводи до того, щоб перебувати в співбесіді і зближенні з людьми? Якщо Арсенію й Антонію корисні були втеча й обережність, то наскільки ж корисні вони немічним? І якщо тих, і в слові, і в спогляданні, і в допомозі яких мав потребу цілий світ, Бог вшанував більше за їхню мовчазність, ніж за сприяння всьому братству, краще ж сказати – всьому людству, то наскільки ж більше мовчання потрібне тому, хто не в змозі добре охороняти себе? Знаємо і про іншого якогось святого, що брат його захворів і був ув’язнений в іншій келії. А оскільки святий у весь час хвороби його перемагав свою співчутливість і не приходив побачитися з ним, то хворий, наближаючись до відходу свого з життя, послав сказати йому: “Якщо ти не приходив до мене дотепер, то прийди тепер, щоб бачити мені тебе перш ніж я відійду від світу, або прийди сюди вночі, і я поцілую тебе, і спочию”. Але блаженний не погодився навіть і в цей час, коли природа зазвичай вимагає нашого співчуття один до одного і переступає визначення волі, але сказав: “Якщо вийду, то не очищуся серцем моїм перед Богом, бо нерадів відвідувати духовних братів, єство ж віддав перевагу Христу”. І брат помер, а він не бачив його.
Тому ніхто через лінощі помислів нехай не виставляє на вигляд, що це неможливо, нехай не зневажає і нехай не обертає на ніщо свою безмовність, відкинувши Божий про нього Промисел. Якщо святі перемогли саме єство, яким би міцним воно не було, і якщо Христос любить, коли вшановують безмовність, тим часом як залишають у нехтуванні чад Його, то яка може бути в тебе інша потреба, якою ти не міг би знехтувати, коли підпадаєш під неї? Ця заповідь, в якій сказано: “Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю”, і всім розумом твоїм (Мф. 22:37
Досвід – справді вчитель для всіх.
Будь здоровим. Богу ж нашому подяка і слава на віки віків! Амінь.
Слово 24. Послання до якогось брата природного і духовного, який, живучи у світі й бажаючи бачитися з Ісааком, переконував і благав у листах своїх прийти до нього Не такі ми сильні, як думаєш ти, блаженний; і, можливо, не знаєш ти немочі моєї і того, що неважка для тебе погибель моя139, а тому, ніби розпалений природністю за звичаєм її, безперестанку просиш мене про те, про що і нам дбати, чого і тобі бажати, не повинно.Не проси в мене, брате, цього, що лише заспокоює плоть і її мудрування, але попіклуйся про спасіння душі моєї. Трохи ще часу, і перейдемо ми з віку цього. Скільки облич зустріну, коли прийду до тебе! Скільки побачу людських звичаїв і місць, поки не повернуся у своє місце! Скільки причин до помислів прийме душа моя при зустрічі з людьми! Скільки збентеження зазнає від пристрастей, що прокинулися в ній, від яких заспокоїлася дещо! Це і тобі не невідомо. Що ченцеві шкідливо бачити мирське, сам ти це знаєш. І дивись, яка зміна відбувається в розумі того, хто тривалий час мовчав із самим собою, коли він раптом знову впадає в це, і бачить, і чує, що для нього незвично.
Якщо тому, хто в подвигу і веде ще боротьбу з супротивником своїм, шкодить і зустріч із ченцями, коли вони не близькі до його устрою, то поміркуй, у яку криницю впадемо140 ми, котрі особливо довгим досвідом набули пізнання? О, якби позбутися нам жала ворога нашого! Тому не вимагай від мене, щоб я без потреби зробив це. Нехай не спокушають нас ті, хто стверджує, нібито ніякої шкоди немає для нас від того, що чуємо і бачимо щось, бо ми нібито однакові за думками своїми і в пустелі, і в світі, і в келії, і поза нею, і не змінюємося через лагідність нашу, і не приймаємо лихої зміни, і під час зустрічі з обличчями і речами не відчуваємо тривоги пристрастей. Ті, хто стверджують це, якщо і рани приймають, не знають цього; але ми не досягли ще цього душевного здоров’я; бо маємо на собі смердючі виразки, і вони закиплять черв’яками, якщо і один день не буде про них піклування, і залишаться вони неперев’язаними, не будуть обкладені пластиром і стягнуті пов’язками.
* * *
139
Ти вважаєш зручним те, від чого може статися моя погибель.
140
Прийшовши у світ.
Слово 25. Про три способи ведення, про різницю їхнього ділання і понять, про віру душі, про таємниче багатство, що в ній сокровенне, і про те, наскільки ведення світу цього відрізняється у способах своїх із простотою віри Душа, що проходить стежками життя і шляхом віри, і нерідко досягла успіху в цьому останньому, якщо звертається знову до способів ведення, починає незабаром шкутильгати у вірі, і втрачається в ній духовна її сила, яка виявлялася в чистій душі взаємністю допоміг141 і через простоту не входила в дослідження всього того, що в ній і до неї належить142. Бо душа, що одного разу143 з вірою віддала себе Богові й багаторазовим досвідом пізнала Його сприяння, не піклується вже про себе, але зв’язується здивуванням і мовчанням і не має змоги знову повернутися до способів свого пізнання й уживати їх у діло, щоб інакше, за їхнього супротиву, не позбутися Божого промислу, що потай невсипуще дивиться на душу, дбає про неї і невпинно слідує за нею всіма способами, – не позбутися ж тому, що душа збожеволіла, замислившися, нібито сама достатньо може помишляти про себе силою свого пізнання.
Бо ті, в яких засяє світло віри, не доходять уже до такого безсором’я, щоб знову їм просити в Бога в молитвах: “Дай нам це”, або: “Візьми в нас те”, і анітрохи не дбають вони про себе самих, бо духовними очима віри щогодини бачать Отцівський Промисел, яким осяює їх Той істинний Батько, Який безмірно великою любов’ю Своєю перевершує всяку отцівську любов, більше за всіх може й має силу сприяти нам до надлишку, в більшій мірі, ніж як ми просимо, розмірковуємо й уявляємо собі.
Знання протилежне вірі. Віра в усьому144, що до неї відноситься, є порушення законів пізнання, втім – пізнання не духовного. Визначення145 пізнання те, що воно не має влади що-небудь робити без розвідки й дослідження, а, навпаки, розшукує, чи можливо тому бути, про що думає й чого хоче. Що ж робить віра? Вона не погоджується перебувати в тому, хто наближається до неї неправо.
Пізнання без розшуку і без своїх способів дії не може бути пізнане. І це є ознака коливання в істині. А віра вимагає єдиного чистого і простого способу мислення, далекого від усякого хитрування і вишукування способів146.
Дивись, як вони противляться один одному. Дім віри є думка, що немовлятіє, і просте серце. Бо сказано: “у простоті серця” свого прославили Бога (Діян. 2:46-47 Мф. 18:3
Знання є межа єства і охороняє його на всіх шляхах його. А віра здійснює ходу свою вище єства. Знання не наважується допустити до себе будь-що руйнівне для єства, але віддаляється від цього; а віра без зусиль дозволяє і каже: “на аспіда і василіска наступиш, і поперешиш лева і змія” (Пс. 90:13 Йов. 23:13 Іс. 43:2 Мф. 21:22 Флп. 4:5-6
Знання завжди шукає способів до охорони тих, хто його здобуває. А віра каже: “Якщо не Господь збудує дім, всує трудишася той, хто будує, якщо не Господь збереже град, всує бде стоїть” (Пс. 126:1
Бо знання на всякому місці хвалить страх, як сказав Премудрий: “Блаженна душа того, хто боїться Господа” (Сир. 34:15 Мф. 14:30 Рим. 8:15 Єз. 2:6 Мк. 16:17-18 Мк. 9:23
Питання. Кому уподібнюється у справі своїй той, хто сподобився скуштувати солодощі віри і знову звернувся до ведення душевного?
Відповідь. Тому, хто знайшов дорогоцінну перлину і обміняв її на мідний обол; тому, хто залишив повновладну свободу і повернувся в стан злиднів, сповнений страху і рабства. Бездоганне ведення, але вища за нього віра. Якщо й докоримо, то не саме ведення докоримо. Хай не буде цього! Але ми докоряємо те, що воно вживає різні способи, в яких йде воно всупереч вірі150, і те, що наближається воно до чинів демонських. Згодом ми це розсудимо ясно, а також: скільки сходинок, на які піднімається цими способами ведення? Яка різниця відкривається на кожному щаблі? Якими думками збуджується ведення за кожного способу, коли тримається їх? У якому з цих способів, коли слідує їм, воно опирається вірі й виходить із єства? І яка буває в ньому різниця? І на якому ступені (коли повертається до первісної своєї мети) приходить у єство своє і ставить щабель до віри добрим життям? І до чого дає простягатися відмінності цього стану? І як переходить від цього до вищого? І які способи цього іншого, або першого151, ступеня? І коли пізнання сполучається з вірою, робиться з нею єдиним цілим, вдягається нею у вогняні помисли, загоряється духом, набуває крил безпристрасності та від служіння земному, уживши інші способи, підноситься в область Творця свого?
Утім, до часу досить нам знати, що віра, і ступені її, і ходіння в них – вищі за пізнання.
Саме пізнання вдосконалюється вірою і набуває сили підніматися вгору, відчувати те, що вище за будь-яке відчуття, бачити те сяйво, невловиме розумом і пізнанням створінь. Пізнання є щаблем, яким людина сходить на висоту віри і, щойно досягає її, більше вже не потребує його. Бо сказано: нині “від частини розуміємо, від частини думаємо “152. “Коли ж прийде досконале, тоді те, що від частки, скасується” (1Кор. 13:9-10
Ось справи правди: піст, милостиня, пильнування, святиня153 і все інше, що здійснюється тілесно; любов до ближнього, смиренномудрість серця, прощення154 проступків, поміркованість про блага155, дослідження таїнств, таємниць, потаємних у Святому Письмі, роздуми розуму про справи найдосконаліші, як зберігати межі душевних рухів, та інші чесноти, що здійснюються в душі. Усе це має потребу у віданні, тому що пізнання охороняє це і вчить порядку в цьому. І все це тільки сходинки, якими душа сходить на горню висоту віри; і це називається чеснотами. Але життя віри вище за чесноти, і творення її – не праця, але досконалий спокій, і розрада, і словеса в серці, і воно156 відбувається в думках душі. Її також ділання – всі дивовижні види духовного життя, проходження яких подає відчуття духовного життя, і насолоду, і насолоду душевну, і пожадливість, і радість за Богом, і все інше, що в такому житті дається душі, гідній благодаті тамтешнього блаженства, і що, наче зазначене вірою в Божественних Писаннях, здійснюється тут Богом, багатим у Своїх обдаруваннях.
“Здивування”. Хто-небудь скаже: якщо всі ці блага, і перераховані перед цим справи чесноти, і віддалення від лихого, і розрізнення тонких думок, що виникають у душі, і боротьба з думками, і протиборство пристрастям дратівливим, і все інше, без чого віра не може показати сили своєї в душевній праці, – якщо все це здійснюється пізнанням, то чому ж пізнання вважається протилежним вірі?
“Вирішення сумніву”. Відповідаємо: три суть уявні способи, якими пізнання сходить і сходить; і буває зміна як у способах, якими водиться пізнання, так і в самому віданні; і через це воно шкодить і допомагає. Три ж способи суть: тіло, душа, дух. І якщо пізнання в єстві своєму одне, то, по відношенню до цих сфер уявного і чуттєвого, воно стоншується, змінює свої способи і діяння думок своїх. Вислухай, нарешті, який порядок цього діяння і які причини, через які воно шкодить і допомагає. Знання є Боже дарування єству розумних створінь, дане спочатку, при їх створенні, і воно за своєю природою просте і неподільне, як світло сонячне, але згідно з діловодством своїм набуває змін і поділу.
* * *
141
Від благодатних посібників.
142
Тобто при всіх діях душі.
143
Абсолютно.
144
У всіх своїх діях.
145
Закон.
146
Дії.
147
Тобто зухвалості, самовпевненості.
148
Тобто підпорядкування суєті, що слідує за марним ширянням розуму.
149
Недостатньо.
150
У грецькому і стародавньому слов’янському перекладі читається “єству”, але у преп. Паїсія читаємо “опір вірі”.
151
Вищою.
152
Тобто почасти знаємо, почасти уявляємо. У тексті послання до Коринтян сказано: “почасти знаємо, і почасти пророкуємо”.
153
Чистота тіла.
154
Ближнім.
155
Небесних.
156
Ділання.
Слово 26. Про перший ступінь пізнання Коли пізнання слідує плотському прагненню, тоді зводить докупи такі способи: багатство, марнославство, оздоблення, тілесний спокій, піклування про словесну мудрість, придатну для управління у світі цьому, та виливає оновлення у винаходах, мистецтві, науці, і все інше, чим увінчується тіло в цьому видимому світі. А за цими відмінними рисами, як сказали і розподілили ми, ведення робиться противним вірі. І воно іменується голим пізнанням, тому що виключає будь-яке піклування про Божественне, і через переважання тіла вносить в розум нерозумне безсилля, і все піклування його абсолютно про цей тільки світ. Ось поняття про себе цього пізнання: воно, без жодного сумніву, є уявною силою, що таємно править людиною, Божественна дбайливість, що назирає над нею і абсолютно про неї піклується. Тому не Божому Промислу приписує воно управління світом, але все добре в людині, порятунок її від шкідливого для неї і природне її остереження від нещасть і від багатьох супротивів, які таємно і явно супроводжують єство наше, здаються їй наслідком власної її дбайливості і власних її способів. Таке поняття про себе пізнання, що розмірковує157. Воно мріє, що все буває за його промислом; і в цьому погоджується з тими, хто стверджує, що немає управління цим видимим світом. Утім, не може вона перебувати без безперестанного піклування і без страху за тіло, а тому оволодіває нею малодушність, смуток, розпач, страх від бісів, острах від людей, чутки про розбійників, чутки про смерті, дбайливість у хворобі, тривога в убогості й нестачі потрібного, страх смерті, страх страждань і злих звірів, і все інше, подібне до цього і подібне до моря, в якому щогодини день і ніч бентежаться і спрямовуються на плавців хвилі, бо знання це не має піклування про себе перекидати на Бога, сподіваючись на віру в Нього. А тому в усьому, що стосується його самого, буває зайняте вигадуванням засобів і хитрощів. Коли ж способи його винаходів в одному якомусь випадку виявляться недійсними, таємничого ж у цьому Промислу воно не вбачатиме, тоді сперечається з людьми, які перешкоджають і противляться йому.
У цьому-то пізнанні насаджено древо пізнання доброго і лукавого, що викорінює любов.
І воно розшукує малі провини інших людей, провини їхні та немочі, і налаштовує людину вчителювати, перекословити на словах, вигадувати лукаві засоби і хитрощі; вдається воно до інших способів, образливих для людини. У ньому гординя і гординя, тому що всяку добру справу привласнює собі, а не Богові приписує.
Віра ж справи свої приписує благодаті, тому й не може вихвалятися, як написано: “все можу про Христа, що зміцнює мене” (Флп. 4:13 1Кор. 15:10 1Кор. 8:1
Пізнання істинне душу тих, хто його здобув, вдосконалює в смиренні, як удосконалило Мойсея, Давида, Ісаю, Петра, Павла та інших святих, які сподобилися цього, в міру природи людської, досконалого пізнання. І в подібних до цих святих знання їхнє завжди поглинається надзвичайними спогляданнями, Божественними одкровеннями, високим спогляданням духовного, невимовними таїнствами, і душа їхня в очах їхніх вважається попелом і пір’ям. Інше ж знання, як і властиво йому, хизується, бо ходить у темряві, цінує надбання своє порівняно з тим, що на землі, і не знає, що є щось краще за нього. У звеличення ж втягуються всі тому, що вони на землі, життя своє зважують плоттю, спираються на справи свої і не думають в розумі своєму про незбагненне. І піддаються цьому, поки плавають у хвилях цих. Але святі досягають успіху в славній Божественній чесноті; і ділання їхнє горе, і думка їхня не ухиляється в піклування про винаходи і про марнославне, бо ті, хто ходять у світлі, не можуть помилятися. Тому всі, хто віддалився від світла пізнання Сина Божого і ухилився від істини, ходять цими стежками. Ось перший ступінь пізнання, на якому людина піде за плотською похоттю! Це-то ведення ми і засуджуємо, і визнаємо його противним не тільки вірі, а й усякому чиненню чесноти.
* * *
157
Грецькою це приблизно те саме, що “того, хто філософствує”.
Слово 27. Про другий ступінь пізнання Коли людина, полишивши перший ступінь пізнання, буває зайнята душевними думками й побажаннями, тоді у світлі єства душі як тілесними почуттями, так і душевними думками робить такі вищезазначені158 чудові справи, а саме: піст, молитву, милостиню, читання Божественних Писань, різні чесноти, боротьбу із пристрастями та інше. Бо всі благі справи, всі різні добрі стани, що вбачаються в душі, і дивовижні образи служіння на дворі Христовому, на цьому другому ступені пізнання, діланням сили його159 здійснює Дух Святий. І воно вказує серцю стежки, що ведуть нас до віри, через нього збираємо напуття до майбутнього віку. Але й тут ще ведення тілесне160 і складне. Хоча і це знання є шлях, що веде і супроводжує нас до віри, проте ж є і ще вищий ступінь знання. І якщо хто досягне успіху, то знайде можливість, за допомогою Христової, бути піднесеним і на цей ступінь, коли підставу свого ділання покладе в мовчазному видаленні від людей, у читанні Писань, у молитві та в інших добрих справах, якими здійснюється все, що відноситься до другого пізнання. І ним виробляється все добре; воно і називається веденням справ, тому що чуттєвими справами, за посередництвом тілесних почуттів, робить справу свою на зовнішньому ступені. Амінь.
* * *
158
Див. Слово 25.
159
Цього пізнання.
160
У своїх уявленнях.
Слово 28. Про третій ступінь пізнання, який є ступінь досконалості Послухай же, як людина стоншується, набуває духовності й уподібнюється в житті невидимим Силам, які служіння своє відправляють не чуттєво виробленими справами, а такими, які звершуються дбайливістю розуму. Коли пізнання піднесеться над земним і над піклуванням про роблення земного і почне випробовувати свої помисли в тому, що приховано від очей усередині, і деяким чином почне нехтувати тим, від чого буває непотребство пристрастей, і простреться горе́, і послідує вірі в турботі про майбутній вік і в жаданні обітованого нам, і в вишукуванні потаємних таїнств, тоді сама віра поглинає це пізнання, і навертається, і народжує оне знову, так що цілком стає воно духом.
Тоді може здійматися воно на крилах у царині безтілесних, торкатися глибин і невловимого моря, уявляючи в умі Божественні й дивовижні дії правління в єствах істот уявних і чуттєвих, і досліджує духовні таємниці, які можна збагнути думкою простою і тонкою. Тоді внутрішні почуття збуджуються до духовного ділання відповідно до стану, що буває в тому житті безсмертя і нетління, тому що ще в тутешньому, ніби потай, воно161 прийняло уявне воскресіння, як істинне свідчення про загальне оновлення.
Ось три способи пізнання, з якими пов’язано162 весь перебіг людини в тілі, в душі, в дусі. Відтоді, як починає людина розрізняти зло від добра, і доки не вийде вона зі світу цього, пізнання душі її перебуває в цих трьох мірах. І повноту всякої неправди і нечестя, і повноту правди, і те, щоб торкнутися глибини всіх таємниць духу, виробляє єдине знання в цих трьох мірах, і в ньому міститься всякий рух розуму, коли піднімається або опускається він у добрі або в злі, або в середньому між добром і злом. Ці ж міри у отців називаються: природне, протиприродне і надприродне. І це суть три напрямки, за якими піднімається і опускається пам’ять розумної душі, коли за сказаним або за єством робить хтось правду, або понад єством захоплюється її пам’яттю, у спогляданні Бога, або поза єством виходить пасти свиней163, як той, хто марнотратить багатство своєї розсудливості, працюючи з безліччю демонів.
Сукупний огляд трьох пізнаннь Перший ступінь пізнання охолоджує душу для справ ходи по Богу. Другий зігріває душу для швидкої течії до того, що на ступені віри. Третя ж є заспокоєння від ділання (що є образ майбутнього), що в єдиному присноповчанні розуму насолоджується таємницями майбутнього. Але оскільки єство не може ще зовсім піднятися над станом омертвіння і тягарем плоті та вдосконалитися в тому духовному віданні, яке вище за інше пізнання, що ухиляється, то й пізнання це не в змозі послужити до досконалості, яка не має нестачі; не може людина бути і в світі мертвості, і – зовсім залишити єство плоті. Але поки людина живе в плоті, залишається вона в перехідному стані від одного знання до іншого. То раптом душа її, як убогий і жебрак, починає звершувати служіння на другій, середній ступені чесноти, яка закладена в єстві і може бути зроблена за допомогою єства тілесного; то перебуває, подібно до тих, хто прийняв Духа синопсису, в таїнстві свободи, насолоджується благодаттю Духа, який гідно дає цю благодать, і знову повертається до смиренності справ своїх, і це – справи, які звершуються за допомогою тіла. І благодать зберігає їх, щоб ворог не полонив її164 принадами, які можна знайти в цьому лукавому віці, і помислами збентеженими і спокушеними165 , бо людина, доки ув’язнена під завісою дверей плоті, не має надії. Бо у віці цьому недосконалому немає досконалої свободи. Усяке діяння пізнання полягає в робленні й тривалій вправі; діяння ж віри не ділами здійснюється, але виконується духовними думками, в чисто душевній дії; і воно вище почуттів. Бо віра витонченіша за пізнання, як пізнання витонченіше за речі чуттєві. Усі святі, які сподобилися знайти життя це (а це є захоплення до Бога), силою віри перебувають у насолоді отим вищим за природне життям.
Віру ж розуміємо не ту, якою людина вірить у відмінність гідних поклоніння і Божественних Іпостасей, у перевершувальне все, особливо166 єство самого Божества, і в дивовижне домобудівництво167, досконале в людстві сприйняттям нашого єства (хоча й ця віра вкрай висока), – але віру, яка засяює в душі від світла благодаті, яка свідоцтвом розуму підкріплює серце, щоб не вагалося воно в безсумнівності надії, далекої від усякої зарозумілості.
І віра ця виявляється не в збільшенні слуху вух, а в духовних очах, які бачать приховані в душі таємниці, невидиме й божественне багатство, сокровенне від очей синів плоті, що його відкриває Дух, котрий харчується з трапези Христової, у повчанні законам Христовим, як сказав Господь:
“якщо заповідей Моїх додержитеся, пошлю вам Утішителя, “Духа істини, якого світ не може прийняти, і Той навчить вас всякої істини” (Ін. 14:15,17,26
Сила ця є Сам Утішитель, що міцністю віри, як вогнем, запалює душевні члени. І душа спрямовується, нехтуючи168 всякою небезпекою в надії на Бога, на крилах віри підноситься над видимою тварюкою і буває завжди немовби захопленою, в подиві перед Божественною дбайливістю, у непорушному спогляданні та невидимому розглядінні Божественного єства, приучуючи розум бути уважним до роздумів про таємниці Його. Бо, доки не прийде Той169, Хто є звершення таїнств, і доки явно не сподобимося одкровення оних, віра між Богом і святими священнодійствує невимовні таїнства, яких, за благодаттю Самого Христа, і ми нехай сподобимося, тут – як застава, а в самій дійсній істині – там, у Царстві Небесному з тими, хто любить Його. Амінь.
* * *
161
Т. е. знання.
162
З яких складається.
163
Так за перекладом преп. Паїсія. За грецьким текстом: “…у спогляданні Бога поза єством, або виходить…”
164
Душу.
165
Ухиляються від належного напрямку.
166
Тільки Божеству властиве.
167
Боже.
168
У такому стані.
169
Дух істини.
Слово 29. Про інші образи і розуміння відмінності пізнання170 Пізнання, яке займається видимим або почуттями сприймає порядок його, називається природним. Пізнання ж, яке перебуває в царині уявного і своєю власною силою осягає природу безтілесного, називається духовним, тому що воно сприймає відчуття духом, а не почуттями, і народження цих двох171 приходить у душу ззовні, і вона розуміє їх. А знання, що досягло Божественного, іменується надприродним, і воно паче недоведене і вище від знання. І споглядання цього знання душа приймає не від розуму, який поза нею, як у перших двох видах знання, а нематеріально, усередині її самої, туне, незабаром і понад сподівання з’являється і відкривається воно із самої нутрощів, тому що, за словом Христовим, “Царство” Небесне “всередину вас є” (Лк. 17:21
Перше знання народжується від безперестанного заняття і дбайливого навчання; друге ж – від доброго життя і розумної віри, а третє успадковується однією вірою, бо нею скасовується знання, справи приймають кінець, і почуття робляться зайвими для вживання. Тому знання вшановується, якою мірою сходить від цієї межі; і що більше сходить, то більше вшановується. І коли досягає землі й земного, тоді всім панує знання, і без нього всяка справа кульгава й недосконала. Коли ж душа споглядання своє піднесе на гору, і думки свої простягне в пренебесне, і забажає того, що невидимо тілесними очима і що не у владі плоті, тоді в усьому діє віра, яку і нам нехай дарує Господь Іісус Христос, “що благословенний віки вічні, амінь” (Рим. 9:5
* * *
170
Ще інша відмінність пізнань.
171
Видів пізнання, природного і духовного.
172
Без участі турботи про нього.
Слово 30. Про образ молитви та про інше, необхідне для повсякчасної пам’яті й у багатьох відношеннях корисне, якщо збереже це той, хто читає, з міркуванням Людині, під час молитовного прохання свого, утвердитися в упованні на Бога є найкраща частина благодаті віри. Твердість же віри в Бога не те, що здорове173 сповідування, хоча воно й матір віри; навпаки, душа бачить істину Божу за силою життя. Коли у Святих Писаннях знаходиш віру, з’єднану зі справами, тоді міркування про неї не приймай за міркування про праве сповідання, тому що віра, яка доводить до безсумнівності в надії, ніколи не досягається людьми нехрещеними174 або в яких розум розтлінний для істини. Бо безсумнівність віри в людях високих душею відкривається в міру того, як вони за вдачею своєю узгоджуються в житті із заповідями Господніми.
Безперестанне вивчення Писання – світло для душі, тому що воно вказує душі корисні нагадування про те, щоб остерігатися пристрастей і перебувати в любові до Бога чистотою молитви, і також накреслює перед нами мирний шлях слідами святих. Утім, не сумнівайся в силі молитви нашого вірша, коли, під час молитви або щогодинного читання, не послідує за ними сильного збудження і безперервного скорботи.
Сказане з досвіду слово необхідно приймай, хоча той, хто його сказав, і некнижна людина, бо царські скарби більші за всі на землі, але не нехтують тим, щоб прийняти на додачу до себе обол, узятий у злиденного; і з малих потоків повільно повеніють річки і робляться великими у своїй течії.
Про зберігання пам’ятань Якщо пам’ятання доброго, коли наводимо це собі на думку, оновлює в нас чесноту, то очевидно, що і пам’ятання розпусти, коли згадуємо про неї, оновлює в розумі нашому сороміцьке побажання, бо пам’ятання того й іншого показує й накреслює в думках наших різницю речей, які згадують, немов би пальцем вказує нам чи то на соромоту наших помислів, чи то на висоту нашого життя, й укріплює в нас помисли та рухи і дісних, і шуїх. Ми буваємо зайняті ними в таємниці розуму нашого, і в цьому уявному занятті зображається доля житія нашого, так що в разі потреби невпинно бачимо самих себе. Отже, не одне це заняття шкодить тому, хто має його, але з ним разом шкодить і бачення, а також і пам’ятання, що заповнює це собою. І не одне роблення чесноти сильно допомагає тому, хто вправляється в цьому діланні, а й уявлення в думках, утворене згадкою про осіб, які подвизалися в чесноті.
А це робить зрозумілим, чому вельми багато хто з тих, хто досяг ступеня чистоти, сподобляються споглядання деяких святих завжди в нічному баченні; і вдень щогодини в уявній вправі розуму буває для них джерелом радості бачення цих святих, що закарбувалися в душах їхніх. І тому з гарячністю приступають до роблення чеснот, і в надлишку западає в них полум’я до жадання їх. І кажуть, що святі Ангели приймають на себе подоби деяких високоповажних і благих святих, і в сонних мріях показують душі ці подібності під час ширяння її думок, на її радість, збагачення і веселощі, а вдень постійно приводять їх у рух, коли розглядає душа свої помисли; і ділання її полегшується радістю святих, і від цього досягає успіху вона в перебігу своєму. Так буває і при безперервності сварок. Хто має звичку займати свої думки худим, тому, за сприяння демонів, представляється це в подобі. Демони приймають на себе подобу і показують душі мріяння, що приводять її в жах, і більше за допомогою денної пам’яті, діючи за допомогою неї. І іноді страшним цим баченням, що приводить душу в жах, скоро доводять її до знемоги, а іноді уявляють їй також труднощі життя в мовчанні й усамітненні, та інше що-небудь.
Тому й ми, браття, що стосується уважності до наших пам’ятань і висновків за ними про стан душі нашої, почнемо відтепер постійно міркувати про відмінність пам’ятань, які нас турбують; які з них зупиняють на собі нашу увагу, а які ми негайно відганяємо від себе, щойно наближаються до думки нашої: чи ті, які в нас за задумом бісів, що кидають цю поживу пристрастям, чи ті, що від пожадливості й дратівливості, чи ті, що від святих Ангелів, що подають нам поклик до радості та пізнання, а також пам’яткоутворення, що пробуджують нас помислами під час наближення до нас святих Ангелів, чи ті, що в нас від вражень, заздалегідь прийнятих почуттям, якими в душі порушуються помисли, що захоплюють до чогось одного. Через пізнання ж цієї відмінності набудемо досвідченості у двох речах: у розсуді пам’ятовувань і в робленні справ, що нагадуються ними, – і постараємося, щоб за тим і іншим слідувала певна молитва.
Про різні ступені любові Любов, що збуджується чимось матеріальним, подібна до малого світильника, що живиться єлеєм, яким і підтримується світло його, або потоку, що повеніє дощем, потік, течія якого припиняється з збіднінням речовини, що його становить.
Любов же, яка має винуватцем Бога, подібна до джерела, що б’є із землі; потоки її ніколи не припиняються (бо Бог – єдине джерело любові), і речовина її не убожіє.
Про те, як слід тобі молитися без кружляння думок Чи хочеш насолодитися віршуванням під час служби своєї і прийняти відчуття вимовлених тобою словес Духа? Відклади зовсім убік кількість віршів, не зважай на знання міри у віршах, вимовляй їх як молитву, залиш звичайне вичитування і зрозумій, що кажу тобі і що сказано на підставі досвіду, ніби в книзі одного з чоловіків, керованих Богом: хай поглиблюється розум твій у вивчення словес Духа, поки душа твоя здивуванням домобудівництву не порушиться до великого їхнього розуміння і через це не спонукає до славослів’я чи до корисної печалі. І якщо є що в молитві, засвоюй це собі; і коли розум твій утвердиться в цьому, тоді збентеження поступиться своїм місцем і віддалиться. Бо в рабському діланні175 немає миру розуму, і у свободі чад немає бунтівного збентеження; збентеження забирає зазвичай смак у змісту і тямущості й розкрадає думки, подібно до п’явки, що висмоктує життя з тіла з кров’ю їхніх членів. І збентеження, якщо тільки можливо, доречно буде назвати колісницею диявола, тому що сатана має завжди звичай, подібно до їздця, сидіти на розумі, брати з собою купу пристрастей, з ними входити в нещасну душу і занурювати її в збентеження. Але зрозумій розважливо і це: під час віршування псалмоспіву твого не будь таким, що немовби запозичує слова в іншого, щоб не подумати, нібито справу повчання примножуєш безперервно, і зовсім не стати далеким від розчулення та радості, які почерпляєш у віршах; але, як сам від себе, вимовляєш слова прохання твого з розчуленням та розважливим розумінні, як той, хто справді розуміє справу свою.
Зауваж, від чого народжується зневіра і від чого ширяння розуму
Зневіра – від ширяння розуму, а ширяння розуму – від неробства, читання і суєтних бесід або від пересичення черева.
Про те, що треба не підкорятися лукавим176 помислам, але ставити себе перед Богом Якщо хто не підкоряє помислам, які таємно вселяє в нас ворог, але молитвою до Бога відсікає бесіду з ними, то це служить ознакою, що розум його знайшов по благодаті премудрість, що від багатьох справ звільнило його правдиве його відання, і що знаходженням короткої стежини, якої він досяг, припинив він довготривале ширяння на довгому шляху, бо не в усякий час маємо ми силу так підкоряти всім опірним помислам, щоб припинити їх; навпаки ж того, нерідко отримуємо від них виразку, яка довгий час не зцілюється. Бо ти входиш навчати тих177, кому вже шість тисяч років. А це178 служить для них зброєю, якою зможуть вони вразити тебе, незважаючи на всю твою мудрість і на всю твою розсудливість.
Але коли й переможеш ти їх, і тоді нечистота помислів осквернить розум твій, і сморід сморіду їхнього на довгий час залишиться в нюху твоєму. Вживши ж першого способу179, будеш вільний від усього цього і від страху, тому що немає іншої допомоги, крім Бога.
Про сльози Сльози під час молитви – ознака Божої милості, якої сподобилася душа в покаянні своєму, – ознака того, що молитву прийнято і сльозами почала сходити на поле чистоти. Бо, якщо не будуть вилучені в людях помисли про минуще, і не відкинуть вони від себе мирської надії, і не збудиться в них зневага до світу, і не почнуть вони готувати добрий напутній напутній на похід свій, не почнуть у душі повставати помисли про те, що буде там; то очі не можуть проливати сліз, тому що сльози – це наслідок безпримісного і невисокопарного роздуму, багатьох, частих і неухильно перебувають помислів, пам’яті про щось тонке180 , що відбувається в розумі, і пам’яттю цим приводить серце до печалі. Від цього-то сльози множаться і найбільше посилюються.
Про рукоділля і про сріблолюбство Коли, під час перебування твого на мовчанні, звертаєшся до рукоділля, не перетворюй батьківської заповіді на покривало своєму сріблолюбству. Щоб уникнути зневіри, нехай буде в тебе невелика справа, яка не збурює розуму. Якщо ж для милостині забажаєш більше зайнятися справою, то знай, що молитва в чині своєму вища за милостиню, а якщо заради тілесних потреб, то, якщо ти не ненаситний, для задоволення потреб твоїх достатньо з тебе і того, чим наділяє тебе Бог. Бо Він ніколи не залишає подвижників Своїх, щоб терпіли вони нестачу в минущому. Господь сказав: “шукайте передусім Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф. 6:33
Дехто зі святих сказав: “Не той чин життя твого, щоб насичувати спраглих і щоб келія твоя стала странноприїмницею для прийшлих. Це – справа мирян: їм вона паче пристойна, як справа прекрасна, а не відлюдникам, вільним від видимих турбот, які зберігають розум свій у молитві”.
* * *
173
Православне.
174
Не зодягненими у Христа (див. Гал. 3:27 Ін. 3:5
175
У вичитуванні тільки покладеного.
176
Слово “лукавим” доповнено з давнього слов’янського перекладу.
177
Бісів.
178
Тобто досвідченість бісів, що спокушають, і твоя зухвала непокора лукавим помислам.
179
Тобто молитвою до Бога відсікаючи бесіду з помислами.
180
Духовному.
Слово 31. Про відлюдництво і про те, що повинно нам не в острах приходити й лякатися, а підкріплювати серце упованням на Бога й мати дерзновення з безсумнівною вірою, тому що стражем і хранителем маємо Бога Якщо колись опинишся гідним самітництва, яке в царстві свободи його має тягарі легкі, то помисел страху нехай не спонукає тебе, за звичаєм своїм, різноманітно змінювати помисли й займатися ними. Але будь паче впевнений, що Хранитель твій з тобою, і мудрість твоя в усій точності нехай упевнить тебе, що разом з усіма створіннями і ти перебуваєш під єдиним Владикою, Який єдиним помахом приводить все в рух, і коливає, і приборкує, і влаштовує. Жоден раб не може заподіяти шкоди будь-кому з подібних до нього рабів, без потурання Того, Хто про всіх промишляє і всім керує. І ти негайно повстань і дерзай. Якщо й дана іншим свобода, то не у всякій справі. Бо ні демони, ні згубні звірі, ні порочні люди не можуть виконати волі своєї на шкоду і згуб, якщо не попустить цього воля Правлячого і не дасть цьому місця в певній мірі. Він і свободі не попускає приводити все в дію. А якби не було того, не залишилася б у живих ніяка плоть. Господь не дозволяє, щоб до тварини Його наближалася влада демонів і людей і виконувала на ній волю свою. Тому кажи завжди душі своїй: “Є в мене охоронець, що оберігає мене, і жодна з тварин не може з’явитися переді мною, хіба тільки буде велено згори”. Будь же впевнений, що не наважаться з’явитися на очі тобі і змусити тебе вислухати вухами своїми погрози їхні. Бо якби дозволено було згори від Пренебесного, то не було б потреби в слові і в словах, але за волею їхньою послідувала б і справа.
Скажи також сам собі: “Якщо є на те воля Владики мого, щоб лукаві запанували над творінням Його, то приймаю це, не засмучуючись, подібно до того, як той, хто не бажає, щоб воля Господа його залишилася без виконання”. І таким чином у спокусах твоїх будеш сповнений радості, як той, хто дізнався і ясно відчув, що опікується тобою і управляє тобою Владиче бажання. Нарешті, утверди серце своє в упованні на Господа, і нехай “не злякаєшся страху нічного, стріли, що летить у дні” (Пс. 90:5
Скажеш: “Я не праведник, щоб уповати мені на Господа”. Але ти справді для ділання правди вийшов у пустелю, сповнену скорбот, і для цього став слухняним Божій волі. Отже, коли несеш труди ці, даремно трудишся, тому що Богу тоді тільки бажана праця людська, коли приносиш ти Йому жертву любові – скорботу свою. Цю розсудливість показують усі, хто любить Бога, піддаючи себе скорботам із любові до Нього. Бо ті, хто благодозволяє жити у Христі Ісусі в страху Божому, обирають для себе скорботу, зазнають гоніння. І Він робить їх володарями таємних скарбів Своїх.
Про вигоди, які приносять спокуси тим, котрі терплять їх із вдячністю і мужньо Хтось зі святих говорив: “Був один відлюдник, старець поважний, і я прийшов до нього одного разу, будучи в печалі від спокус. Він лежав хворий; привітавши його, я сів біля нього і сказав: “Помолися за мене, отче, бо дуже засмучують мене демонські спокуси”. Він, відкривши очі свої, уважно подивився на мене і сказав: “Молодий ти, чадо, і Бог не залишає тебе без спокус”. Я відповідав йому: “Так, я молодий, терплю ж спокуси чоловіків сильних”. – І він продовжував: “Отже, Бог хоче умудрити тебе”. – Я заперечив: “Як же умудрити мене? Щодня вкушаю смерть”. – І він сказав на це: “Любить тебе Бог; мовчи! Він дає тобі благодать Свою”. Потім додав: “Знай, чадо, тридцять років вів я боротьбу з демонами, і після закінчення двадцятого року зовсім не бачив собі допомоги. Коли ж прожив я і п’ятий з останніх десяти, тоді почав знаходити спокій. І з плином часу він зростав. І коли минув сьомий рік, а за ним настав восьмий, спокій простягнувся до набагато більшої міри. Протягом же тридцятого року, і коли цей рік добігав уже до кінця, такий сильний став спокій, що не знаю й міри, до якої він збільшився”. І ще додав: “Коли захочу встати для звершення служби Божої, Бог дозволяє мені ще здійснити одну славу182; а що до решти, то, якщо буду стояти три дні, в подиві перебуваю з Богом і нітрохи не відчуваю праці”. Ось який ненаситний спокій породжений багатотрудною і довготривалою справою!
Про те, що зберігання язика не тільки змушує розум підбадьоритися до Бога, а й сприяє утриманню Був один старець, який їв їжу двічі на тиждень, і казав нам: “Того дня, коли я поговорю з ким-небудь, неможливо для мене зберегти правило посту, за звичаєм моїм; але змушений буваю дозволити піст”. І ми зрозуміли, що зберігання язика не тільки змушує розум підбадьоритися до Бога, а й ділам явним, здійснюваним за допомогою тіла, потай приносить велику силу до їхнього звершення, а також просвіщає183 в таємному діланні, як казали отці, бо зберігання вуст змушує совість підбадьоритися до Бога, якщо тільки дотримується хто мовчання з віданням. Цей святий мав постійний звичай проводити ніч у чуванні. Бо говорив: “Тієї ночі, яку стою до ранку, сплю після псалмоспіву, а після пробудження зі сну в день цей буваю ніби людиною, яка не належить до цього світу; жодні земні помисли не приходять мені в серце, і не маю потреби в певних правилах, але цілий цей день буваю в здивуванні184. Так, одного дня хотів я прийняти їжу, коли минуло перед тим чотири дні, в які нічого не їв. І коли став я на вечірню службу, щоб після неї скуштувати, і стояв на подвір’ї келії моєї, тимчасом як сонце було ще високо, то, розпочавши службу, тільки протягом першої слави звершував її зі свідомістю, а після того перебував у ній, не знаючи, де я, і залишався в такому становищі, аж доки знову не зійшло сонце наступного дня і не зігріло обличчя мого. І тоді вже, коли сонце почало сильно турбувати мене і палити мені обличчя, повернулася до мене свідомість моя, і ось побачив я, що настав уже інший день, і подякував Богові, розмірковуючи, як сильно благодать Його виливається на людину і яку велич сподобляє Він тих, хто йде слідом за Ним. Після цього Йому Єдиному личить слава і велелепіє на віки віків!” Амінь.
* * *
181
Див. Євр. 11:33
182
Одну третю частину кафізми.
183
Ум.
184
Тобто в духовному захваті.
Слово 32. Про те, чим зберігається таємне, внутрішнє в душі тверезість і звідки приходять сонливість і холодність в розумі, і вгашають в душі святу гарячковість, і вгамують прагнення до Бога, позбавивши душу гарячності до духовного і небесного Хто має добрі бажання, тому противлення не може перешкодити виконати їх, хіба тільки лукавий знайде місце для поганого приводу в тих, хто бажає доброго. Буває ж це з такої причини. За всякою думкою доброго бажання, на початку його руху, слідують певні ревнощі, які гарячістю своєю подібні до вогняного вугілля, і вони зазвичай захищають цю думку і не допускають, щоб наблизилися до неї якийсь опір, перешкода і перепона, тому що ревнощі ці набувають великої фортеці та несказанної сили захищати на всякий час душу від розслаблення або від остраху, коли вона намагається впоратися зі всілякими сором’язливими обставинами. І як перша та думка є силою святого бажання, від природи насаджена в єстві душі, так ревність ця є думкою, рухомою дратівливою в душі силою, даною нам Богом для користі, для дотримання природної межі, для вираження поняття про свою свободу виконанням природного бажання, яке є в душі. Ця185 є чеснота, без якої не виробляється добре, і вона називається ревнощами, бо від часу до часу спонукає, збуджує, розпалює і зміцнює людину нехтувати тілом у скорботах і в страшних спокусах, які її спокушають, безперестанку віддавати душу свою на смерть і вступати в бій від бунтівної сили заради звершення тієї справи, якої дуже забажала душа.
Бо дехто, зодягнений у Христа, ревність цю в словах своїх назвав псом – і хранителем закону Божого, тобто чесноти, тому що законом Божим називається чеснота. Ця сила ревнощів двома способами зміцнюється, пробуджується і запалюється на зберігання дому, а також двома способами приводиться в знемогу, дрімоту і лінощі. А саме: пробудження і займання буває, коли людині спадає на думку якийсь страх, що змушує її боятися за те благо, яке вона придбала або має на увазі придбати, щоб не було вкрадено, тобто знищено якимось випадком або наслідком оного. І це збуджується в людині за Божественним промислом; розумію ж страх у всіх гідних діячів чесноти, що перебуває в душі для її пробудження і ревнощів, щоб не віддавалася вона дрімоті. Коли ж збуджений у єстві цей страх, тоді ревнощі, названі в нас псом, день і ніч розпалюються, як палаюча піч, і пробуджують єство. І, подібно до Херувимів, він пробуджується і щогодини уважно слухає те, що навкруги нього, і, як каже згаданий вище дехто186, якщо проходить птах біля нього, починає рухатися і гавкає з найшвидшою та несказанною стрімкістю. І коли цей страх буває про тіло, тоді робиться сатанинським187, тому що людина захиталася у вірі своїй у Промисел Божий і забула, як дбає і промишляє Бог про тих, хто трудиться заради чесноти, щогодини наглядаючи за ними, про що й Дух Святий говорить вустами пророка: “очі Господні на праведних” тощо. (Пс. 33:16 Пс. 24:14 Пс. 90:10
Але коли страх буває про душу через те, що трапляється з чеснотою і що слідує за нею, і саме страх, щоб вона не була пофарбована і з якихось причин не зазнала шкоди, тоді помисел цей божественний, турбота добра, скорбота і томління бувають за Божим промислом. І ще інший є спосіб, тобто міцність і запалення пса виявляються, коли найбільше зростає в душі прагнення чесноти. Бо якою мірою зростає в душі жадання, такою ж мірою запалюється і цей пес, тобто природні ревнощі до чеснот.
Перший же привід до охолодження його188, коли саме жадання зменшиться і припиниться в душі. А другий привід, коли ввійде в душу якийсь помисел упевненості й відважності й утвердиться в ній, і людина почне сподіватися, думати й дотримуватися тієї думки, що немає їй причини боятися потерпіти шкоду від якоїсь сили; і тому складає вона із себе зброю ревнощів і буває як дім без варти, пес засинає й надовго полишає варту.
Вельми багато уявних домів бувають окрадені цим помислом. І це буває, коли померкне в душі чистота оного осяяння святим віданням. Чому ж вона затьмарюється? Звичайно, через те, що таємно увійшов у душу якийсь найтонший помисел гордині й загніздився там; або людина почала більше віддаватися турботі про швидкоплинне, або частому спокусливому для неї сполученню зі світом. Або буває це від утроби – цього пана всього поганого. Всякий же раз, коли подвижник вступає в спілкування зі світом, душа його негайно знемагає. Те саме буває, коли сходиться він із багатьма, які мимоволі розтрощують душу його марнославством. Коротше кажучи, розум подвижника, який вдається до втечі, коли входить він у спілкування зі світом, уподібнюється керманичеві, який спокійно пливе морем і раптово потрапляє в середину підводного каміння, і зазнає аварії.
Богу ж нашому слава, держава, честь і велелепіє на віки вічні! Амінь.
* * *
185
Думка ця.
186
Одягнений у Христа.
187
Слова: “про тіло, що тоді робиться сатанинським” доповнено з давнього слов’янського перекладу.
188
Пса цього.
Слово 33. Про багато змін, що настають після розуму і випробовуються молитвою Віддати перевагу доброму велінню – справа того, хто бажає; довершити ж вибір доброго веління – справа Божа. Для цього людина має потребу в Божій допомозі. А тому зробимо, щоб за добрим бажанням, яке з’являється в нас, слідували часті молитви, і проситимемо (Бога), щоб не тільки надав нам допомогу, але й дав і розрізнити, послужить це на догоду волі Божій, чи ні. Бо не всяке добре бажання входить у серце від Бога, але тільки те, яке корисне. Іноді людина бажає доброго, але Бог не допомагає, тому що якесь подібне до цього бажання входить і від диявола, і його вважають таким, що служить на допомогу, а тим часом нерідко буває не в міру людині. Сам диявол замишляє зробити людині шкоду і примушує її шукати бажаного, коли або не досягла ще вона відповідного до того життя, або бажання чуже до способу життя її, або не настав ще час, коли можна виконати його або почати його виконання, або людина недостатньо сильна справою, або віданням, або тілом, або не сприяють нам у тому обставини часу. І диявол у всякий спосіб, ніби під личиною цієї доброї справи, або бентежить людину, або завдає шкоди її тілу, або приховує мережі в розумі її. Утім, як сказав я, дбайливо звершуватимемо часті молитви, коли в нас з’являється добре бажання, і кожен із нас нехай скаже сам у собі: “Нехай буде воля Твоя, доки не зроблю доброго діла цього, що забажав я зробити, коли буде угодною воля Твоя. Бо в справі цій захотіти – для мене зручно, а виконати діло без обдарування, що Тобою посилається, не можу, хоча від Тебе і те, і те, і те, і “що хочеш, то й твориш” (Флп. 2:13
* * *
189
Чесноти.
190
Себе.
Слово 34. Про тих, які живуть найближче до Бога і проводять дні свої в житті ведення Один старець на стінах келії своєї написав різні вислови і думки, і коли запитали його: “Що це значить?” – відповідав: “Це – помисли правди, які приходять до мене від Ангела, що перебуває зі мною, і природні праві думки, які виникають в мені; записую їх під час їхньої появи, щоб, за затьмарення свого, займатися мені ними, і вони позбавляли мене від омани”.
Слово 1. Об отречении от мира и о житии монашеском Страх Божий есть начало добродетели. Говорят, что он – порождение веры и посевается в сердце, когда ум устранен от мирских хлопот, чтобы кружащиеся от парения мысли свои собрать ему в размышлении о будущем восстановлении. Для того, чтобы положить основание добродетели, лучше всего человеку держать себя в устранении от дел житейских и пребывать в слове света стезей правых и святых, какие Духом указал и наименовал Псалмопевец (см. Пс. 22:3,118:35
Начало пути жизни – поучаться всегда умом в словесах Божиих и проводить жизнь в нищете. Напоение себя одним содействует усовершению в другом. Если напояешь себя изучением словес Божиих, это помогает преуспеянию в нищете; а преуспеяние в нестяжательности доставляет тебе досуг преуспевать в изучении словес Божиих. Пособие же того и другого содействует к скорому возведению целого здания добродетелей.
Никто не может приблизиться к Богу, если не удалится от мира. Удалением же называю не переселение из тела, но устранение от мирских дел. В том и добродетель, чтобы человек не занимал ума своего миром. Сердце не может пребывать в тишине и быть без мечтаний, пока чувства чем-нибудь заняты42 ; телесные страсти не приходят в бездействие и лукавые помыслы не оскудевают без пустыни. Пока душа не придет в упоение верою в Бога, приятием в себя силы ее ощущения, дотоле не уврачует немощи чувств, не возможет с силою попрать видимого вещества, которое служит преградою внутреннему, и не ощутит в себе разумного порождения свободы; и плод того и другого – спасение от сетей. Без первого43 не бывает второго44 ; а где второе правошественно, там третья45 связуется как бы уздою46 .
Когда умножится в человеке благодать, тогда по желанию праведности страх смертный делается для него легко презираемым, и много причин находит он в душе своей, по которым ради страха Божия должно ему терпеть скорбь. Все, что считается вредящим телу и внезапно действует на природу, а следовательно, приводит в страдание, ни во что вменяется в очах его в сравнении с тем, на что он надеется в будущем. Без попущения искушений невозможно познать нам истины. Точное же удостоверение в этом находит человек в мысли, что Бог имеет о человеке великое промышление и что нет человека, который бы не состоял под Его Промыслом, особливо же ясно, как бы по указанию перста, усматривает сие на взыскавших Бога и на терпящих страдания ради Него. Но когда увеличится в человеке оскудение благодати, тогда все сказанное оказывается в нем почти в противоположном виде. У него ведение, по причине исследований, бывает больше веры, а упование на Бога имеется не во всяком деле, и Промысл Божий о человеке отрицается. Таковой человек постоянно подвергается в этом47 козням подстерегающих «во мраце состреляти» (Пс. 10:2
Начало истинной жизни в человеке – страх Божий. А он не терпит того, чтобы пребывать в чьей-либо душе вместе с парением ума48 ; потому что при служении чувствам сердце отвлекается от услаждения Богом, ибо внутренние помышления ощущением их, как говорят, связуются в самих служащих им чувствилищах49 .
Сомнение сердца приводит в душу боязнь. А вера может делать произволение твердым и при отсечении членов. В какой мере превозмогает в тебе любовь к плоти, в такой не можешь быть отважным и бестрепетным при многих противоборствах, окружающих любимое тобой.
Желающий себе чести не может иметь недостатка в причинах к печали. Нет человека, который бы с переменою обстоятельств не ощутил в уме своем перемены в отношении к предлежащему делу. Ежели вожделение, как говорят, есть порождение чувств, то пусть умолкнут, наконец, утверждающие о себе, что и при развлечении сохраняют они мир ума.
Целомудрен не тот, кто в труде, во время борьбы и подвига, говорит о себе, что прекращаются тогда в нем срамные помыслы, но кто истинностию сердца уцеломудривает созерцание ума своего, так что не внимает он бесстыдно непотребным помыслам. И когда честность совести его свидетельствует о верности своей взглядом очей, тогда стыд уподобляется завесе, повешенной в сокровенном вместилище помыслов. И непорочность его, как целомудренная дева, соблюдается Христу верою.
Для отвращения предзанятых душою расположений50 к непотребству и для устранения восстающих в плоти тревожных воспоминаний, производящих мятежный пламень, ничто не бывает так достаточно, как погружение себя в любовь к изучению Божественного Писания и постижение глубины его мыслей. Когда помыслы погружаются в услаждение постижением сокровенной в словесах премудрости, тогда человек, благодаря силе, которой извлекает из них просвещение, оставляет позади себя мир, забывает все, что в мире. И изглаждает в душе все воспоминания, все действенные образы овеществления мира, а нередко уничтожает самую потребность обычных помыслов, посещающих природу. Самая душа пребывает в восторге при новых представлениях, встречающихся ей в море тайн Писания.
И опять, если ум плавает на поверхности вод, т. е. моря Божественных Писаний, и не может проникнуть своею мыслию Писания до самой глубины, уразуметь все сокровища, таящиеся в глубине его, то и сего самого, что ум занят рвением к уразумению Писания, достаточно для него, чтобы единым помышлением о досточудном крепко связать свои помыслы и воспрепятствовать им, как сказал некто из богоносных, стремиться к естеству телесному, тогда как сердце немощно и не может вынести озлоблений51 , встречающихся при внешних и внутренних бранях.
И вы знаете, как тягостен худой помысел. И если сердце не занято ведением, то не может преодолеть мятежности телесного возбуждения.
Как скорости колебания весов в ветреную бурю препятствует тяжесть взвешиваемого, так колебанию ума препятствуют стыд и страх. А по мере оскудения страха и стыда является причина к тому, чтобы ум непрестанно скитался, и тогда, по мере удаления из души страха, коромысло ума, как свободное, колеблется туда и сюда. Но как коромыслу весов, если чаши их обременены очень тяжелым грузом, нелегко прийти уже в колебание от дуновения ветра, так и ум, под бременем страха Божия и стыда, с трудом совращается тем, что приводит его в колебание. А в какой мере оскудевает в уме страх, в такой же начинают обладать им превратность и изменчивость. Умудрись же в основание шествия своего полагать страх Божий и в немного дней, не делая кружений на пути, будешь у врат Царствия.
Во всем, что встретится тебе в Писаниях, доискивайся цели слова, чтобы проникнуть тебе в глубину мысли святых и с большою точностью уразуметь оную. Божественной благодатью путеводимые в жизни своей к просвещению всегда ощущают, что как бы мысленный какой луч проходит по стихам написанного и отличает уму голые слова от того, что душевному ведению сказано с великою мыслию.
Если человек многозначащие стихи читает, не углубляясь в них, то и сердце его остается бедным, и угасает в нем святая сила, которая при чудном уразумении души доставляет сердцу сладостнейшее вкушение.
Всякая вещь обыкновенно стремится к сродному ей. И душа, имеющая в себе удел духа, когда услышит речение, заключающее в себе сокровенную духовную силу, пламенно приемлет содержание сего речения. Не всякого человека пробуждает к удивлению то, что сказано духовно и что имеет в себе сокровенную великую силу. Слово о добродетели требует сердца, не занимающегося землею и близким с нею общением. В человеке же, которого ум утружден заботою о преходящем, добродетель не пробуждает помысла к тому, чтобы возлюбить ее и взыскать обладания ею.
Отрешение от вещества по своему происхождению предшествует союзу с Богом, хотя нередко, по дарованию благодати, в иных оказывается последний предшествующим первому; потому что любовью покрывается любовь52 . Обычный порядок дарования благодати иной в порядке общем для людей. Ты же сохраняй общий чин. Если придет раньше к тебе благодать, это – ее дело. А если не придет, то путем всех людей, каким шествовали они, постепенно иди для восхождения на духовный столп.
Всякое дело, совершаемое созерцательно и исполняемое по заповеди, данной для него, вовсе не видимо телесными очами. И всякое дело, совершаемое деятельно, бывает сложно, потому что заповедь, которая только одна, именно деятельность ради плотских и бесплотных, имеет нужду в том и другом, в созерцании и в деятельности. Ибо единое есть сочетание созерцания деятельности.
Дела, показывающие заботливость о чистоте, не подавляют чувства, возбуждаемого памятованием прошедших поступков, но печаль, ощущаемую при сем памятовании, заимствуют из разума. И с сего времени ход припамятования производится в уме с пользою. Ненасытимость души в приобретении добродетели превосходит часть видимых вожделений сопряженного с нею тела53 . Всякую вещь красит мера. Без меры обращается во вред и почитаемое прекрасным.
Хочешь ли умом своим быть в общении с Богом, прияв в себя ощущение оного услаждения, не порабощенного чувствам? Послужи милостыне. Когда внутри тебя обретается она, тогда изображается в тебе оная святая красота, которой уподобляешься Богу. Всеобъемлемость дела милостыни54 производит в душе, без всякого промедления времени, общение с единым сиянием славы Божества55 .
Духовное единение есть непрестанное памятование; оно непрерывно пылает в сердце пламенною любовью, в неуклонении от заповедей заимствуя силу к пребыванию в союзе, не с насилием природе и не по природе. Ибо там56 находит (человек) опору для душевного созерцания, чтобы оно прочно утвердилось на ней. Посему, сердце приходит в восторг, закрывая двоякие чувства свои, плотские и душевные. К духовной любви, которая отпечатлевает невидимый образ57 , нет иной стези, если человек не начнет прежде всего быть щедролюбивым в такой же мере, в какой совершен Отец, как сказал Господь наш; ибо так заповедал Он послушным Ему полагать основание сие58 .
Иное слово действенное, и иное слово красивое. И без познания вещей мудрость умеет украшать слова свои, говорить истину, не зная ее, и толковать о добродетели, хотя сам человек не изведал опытно дела ее. Но слово от деятельности – сокровищница надежды; а мудрость, не оправданная деятельностью, залог стыда.
Что художник, который живописует на стенах воду и не может тою водою утолить своей жажды, и что человек, который видит прекрасные сны, то же и слово, не оправданное деятельностью. Кто говорит о добродетели, что сам испытал на деле, тот так же передает сие слушающему его, как иной отдает другому деньги, добытые трудом своим. И кто из собственного стяжания посевает учение в слух внемлющих ему, тот с дерзновением отверзает уста свои, говоря духовным своим чадам, как престарелый Иаков сказал целомудренному Иосифу: «аз же даю ти» единую часть «свыше братии твоея, юже взях у аморреев мечем моим и луком» (Бут. 48:22
Всякому человеку, который живет нечисто, вожделенна жизнь временная. Второй по нем, кто лишен ведения59 . Прекрасно сказал некто, что страх смертный печалит мужа, осуждаемого своею совестью. А кто имеет в себе доброе свидетельство, тот столько же желает смерти, как и жизни. Не признавай того истинным мудрецом, кто ради сей жизни порабощает ум свой боязни и страху. Все доброе и худое, что ни приключается с плотью, почитай за сновидение. Ибо не в смерти одной отрешишься от сего, но часто и прежде смерти оставляет это тебя и удаляется. А если что-либо из сего имеет общение60 с душою твоею, то почитай сие своим стяжанием в этом веке; оно пойдет с тобою и в век будущий. И ежели это есть нечто доброе, то веселись и благодари Бога в уме своем. Ежели же это есть нечто худое, то будь прискорбен, и воздыхай, и старайся освободиться от сего, пока ты в теле.
Будь уверен, что ко всякому доброму делу, совершаемому в тебе сознательно или бессознательно, посредниками для тебя были крещение и вера, посредством которых призван ты Господом нашим Иисусом Христом на дела Его благие. Со Отцем и Святым Духом Ему слава, и честь, и благодарение, и поклонение во веки веков! Аминь.
* * *
42
Т. е. пока чувства заботятся о предметах внешних.
43
Удаления от мира.
44
Упоения верою в Бога.
45
Свобода.
46
Мысль темная; по сирийскому тексту это место после слова «внутреннему» читается так: «Разум есть причина свободы, и плод обоих есть склонность. Без первого вторая невозможна; и где нет второй, там третья как бы сдерживается уздою».
47
Т. е. в вопросе о Промысле Божием.
48
Т. е. с рассеянием ума земными вещами.
49
По сирийскому тексту это место читается так: «Ибо внутренние движения встречают препятствия со стороны чувств, которые бы должны были служить им при восприятии ими (внутренними движениями) их объекта».
50
Прежних впечатлений.
51
Разумеются злые помыслы, наносимые внешними предметами, возбуждающими страсти.
52
Т. е. любовью к Богу вытесняется любовь к земному (по сирийскому тексту).
53
Т. е. стремление души к добродетели превосходит страсть тела к предметам видимым (по сирийскому тексту).
54
Смысл: совокупность добрых дел, сосредоточенная в милосердии (по сирийскому тексту).
55
Т. е. славою Божества, которая только одна сияет (по сирийскому тексту).
56
Т. е. в постоянном хранении заповедей.
57
Бога в себе.
58
И именно, когда говорит: «будите убо милосерди, якоже и Отец ваш милосерд есть» (Лк. 6:36 «аще хощеши совершен быти, иди, продаждь имение твое и даждь нищим: и имети имаши сокровище на небеси: и гряди вслед Мене» (Мф. 19:21 «будите убо вы совершени, якоже Отец ваш Небесный совершен есть» (Мф. 5:48
59
Познания добра.
60
Т.е. связь.
Слово 2. О благодарности Богу, с присовокуплением краткого изложения первоначальных учений Благодарность приемлющего побуждает дающего давать дары большие прежних. Кто неблагодарен за малое, тот и в большем лжив и неправеден.
Кто болен и знает свою болезнь, тот должен искать врачевства. Кто сознает болезнь свою, тот близок к уврачеванию своему и легко найдет оное. Жестокостью сердца умножаются болезни его; и если больной противится врачу, мучение его увеличивается. Нет греха непростительного, кроме греха нераскаянного. И дар не остается без усугубления, разве только когда нет за него благодарности. Часть несмысленного мала в глазах его.
Содержи всегда в памяти превосходящих тебя добродетелью, чтобы непрестанно видеть в себе недостаток против их меры; содержи всегда в уме тягчайшие скорби скорбящих и озлобленных, чтобы самому тебе воздавать должное благодарение за малые и ничтожные скорби, бывающие у тебя, и быть в состоянии переносить их с радостью.
Во время своего поражения, расслабления и лености, связуемый и содержимый врагом в мучительном томлении и в тяжком деле греха, представляй в сердце своем прежнее время рачительности своей, как был ты заботлив о всем даже до малости, какой показал подвиг. Как с ревностью противился желавшим воспрепятствовать твоему шествию. Сверх же сего, помысли о тех воздыханиях, с какими болезновал ты о малых недостатках, появлявшихся в тебе от нерадения твоего, и о том, как во всех этих случаях получал ты победный венец. Ибо всеми таковыми воспоминаниями душа твоя возбуждается как бы из глубины, облекается пламенем ревности, как бы из мертвых восстает от потопления своего, возвышается и горячим противоборством диаволу и греху возвращается в первобытный свой чин.
Вспомни о падении сильных и смиришься в добродетелях своих. Припомни тяжкие падения падших в древности и покаявшихся, а также высоту и честь, каких сподобились они после сего, и приимешь смелость в покаянии своем.
Преследуй сам себя, и враг твой прогнан будет приближением твоим. Умирись сам с собою, и умирятся с тобою небо и земля. Потщись войти во внутреннюю свою клеть и узришь клеть небесную; потому что та и другая – одно и то же, и, входя в одну, видишь обе. Лествица оного царствия внутри тебя, сокровенна в душе твоей. В себе самом погрузись от греха и найдешь там восхождения, по которым в состоянии будешь восходить.
Писание не истолковало нам, что́ суть вещи будущего века. Но оно просто научило нас, как ощущение наслаждения ими мы можем получить еще здесь, прежде естественного изменения и исшествия из мира сего61 . Хотя Писание, чтобы возбудить нас к вожделению будущих благ, изобразило оные под именами вещей у нас вожделенных и славных, приятных и драгоценных, когда говорит: «ихже око не виде, и ухо не слыша» (1Кор. 2:9
Духовное наслаждение не есть пользование вещами, самостоятельно пребывающими вне души приемлющих. А иначе сказанное: «Царствие Божие внутрь вас есть» (Лк. 17:21 «да приидет Царствие Твое» (Мф. 6:10
Ибо необходимо, чтобы самое стяжание было подобно залогу, и целое – части. И сказанное: как в зеркале (1Кор. 13:12
Не тот любитель добродетели, кто с борением делает добро, но тот, кто с радостью приемлет последующие за тем бедствия. Не великое дело терпеть человеку скорби за добродетель, как и не колебаться умом в избрании доброго своего изволения при обольстительном щекотании чувств.
Всякое раскаяние, по отъятии свободы62 , таково, что ни радости оно не источает, ни дает права на награду приобретшим оное.
Покрой согрешающего, если нет тебе от сего вреда: и ему придашь бодрости, и тебя поддержит милость Владыки твоего. Немощных и огорченных сердцем подкрепляй словом и всем, насколько возможет рука твоя, – и подкрепит тебя Вседержительная Десница. С огорченными сердцем будь в общении и трудом молитвенным, и соболезнованием сердечным – и прошениям твоим отверзнется источник милости.
Постоянно утруждай себя молитвами пред Богом в сердце, носящем чистый помысел, исполненный умиления, – и Бог сохранит ум твой от помыслов нечистых и скверных, да не укорится о тебе путь Божий.
Постоянно упражняй себя в размышлении, читая Божественные Писания, с точным их разумением, чтобы, при праздности ума твоего, не осквернялось зрение твое чужими сквернами непотребства63 .
Не решайся искушать ум свой непотребными помыслами или зрением вводящих тебя в искушение лиц, даже когда думаешь, что не будешь преодолен сим, потому что и мудрые таким образом омрачались и впадали в юродство. Не скрывай пламени в пазухе своей, без сильных скорбей плоти своей64 .
Юности трудно без обучения65 отдаться под иго святыни. Начало помрачения ума (когда признак его начинает открываться в душе) прежде всего усматривается в лености к Божией службе и к молитве. Ибо, если душа не отпадет сперва от этого, нет иного пути к душевному обольщению; когда же лишается она Божией помощи, удобно впадает в руки противников своих. А также, как скоро душа делается беспечною к делам добродетели, непременно увлекается в противное тому. Ибо переход с какой бы то ни было стороны есть уже начало стороны противной. Доброделание есть попечение о душевном, а не о суетном. Непрестанно открывай немощь свою пред Богом, и не будешь искушаем чуждыми, как скоро останешься один без Заступника своего.
Деятельность крестная двоякая; по двоякости естества и она разделяется на две части. Одна, состоя в претерпении плотских скорбей66 , производимых действованием раздражительной части души, и есть, и называется деятельность. А другая заключается в тонком делании ума и в Божественном размышлении, а также и в пребывании на молитве, и так далее; она совершается вожделевательною частию души и называется созерцанием. И одна, т. е. деятельность, очищает, по силе ревности, страстную часть души, а вторая – действенность душевной любви, т. е. естественное вожделение, которое просветляет умную часть души.
Всякого человека, который прежде совершенного обучения в первой части переходит к сей, второй, привлекаемый ее сладостию, не говорю уже – своею леностию, постигает гнев67 за то, что не умертвил прежде «уды» свои, «яже на земли» (Кол. 3:5 68 за то, что, не очистив прежде ума скорбями и не покорив плотских вожделений, но положившись на то, что слышало ухо и что написано чернилами, устремился он прямо вперед, идти путем, исполненным мраков, когда сам слеп очами. Ибо и те, у кого зрение здраво, будучи исполнены света и приобретя себе вождей благодати день и ночь бывают в опасности, между тем как очи у них полны слез, и они в молитве и в плаче продолжают служение свое целый день, даже и ночь, по причине ужасов, ожидающих и в пути и встречающихся им страшных стремнин и образов истины, оказывающихся перемешанными с обманчивыми призраками оной.
Говорят: «Что от Бога, то приходит само собою, а ты и не почувствуешь». Это правда, но только если место чисто, а не осквернено.
Если же нечиста зеница душевного ока твоего, то не дерзай устремлять взор на солнечный шар, чтобы не утратить тебе и сего малого луча, т. е. простой веры, и смирения, и сердечного исповедания, и малых посильных тебе дел, и не быть извергнутым в единую область духовных существ, которая есть тьма кромешная, то, что вне Бога и есть подобие ада, как извергнут был тот, кто не устыдился прийти на брак в нечистых одеждах.
Трудами и хранением себя источается чистота помыслов, а чистотою помыслов – свет мышления. Отсюда же по благодати ум руководится к тому, над чем чувства не имеют власти, чему и не учат, и не научаются они.
Представь себе, что добродетель есть тело, созерцание – душа, а та и другое – один совершенный человек, соединяемый духом из двух частей, из чувственного и разумного. И как невозможно, чтобы душа получила бытие и была рождена без совершенного образования тела с его членами; так душе прийти в созерцание второе, т. е. в дух откровения – в созерцание, образуемое в ложеснах, приемлющих в себя вещество духовного семени, невозможно без совершения дела добродетели; а это69 есть обитель рассуждения, приемлющего откровения.
Созерцание есть ощущение Божественных тайн, сокровенных в вещах и в их причинах. Когда слышишь об удалении от мира, об оставлении мира, о чистоте от всего, что в мире, тогда нужно сначала понять и узнать, но понятием не простонародным, но чисто разумным, что значит самое наименование: мир, из каких различий составляется это имя, и ты в состоянии будешь узнать о душе своей, сколько далека она от мира и что примешано к ней от мира.
Слово «мир» есть имя собирательное, обнимающее собою так называемые страсти. Если человек не знал прежде, что такое мир, то не достигнет он до познания, какими членами далек от мира и какими связан с ним.
Много есть таких, которые двумя или тремя членами отрешились от мира, и отказались от общения ими с миром, и подумали о себе, что стали они чуждыми миру в житии своем; потому что не уразумели и не усмотрели премудро, что двумя только членами умерли они миру, прочие же их члены в теле живут миру. Впрочем, не возмогли они сознать в себе и страстей своих; и как не сознали их, то не позаботились и об их уврачевании.
По умозрительному исследованию, миром называется и состав собирательного имени, объемлющего собою отдельно взятые страсти. Когда вообще хотим наименовать страсти, называем их миром; а когда хотим различать их по различию наименований их, называем их страстями. Страсти же суть части преемственного течения мира; и где прекращаются страсти, там мир стал в своей преемственности. И страсти суть следующие: приверженность к богатству, к тому, чтобы собирать какие-либо вещи; телесное наслаждение, от которого происходит страсть плотского вожделения; желание чести, от которого истекает зависть; желание распоряжаться начальственно; надмение благолепием власти; желание наряжаться и нравиться; искание человеческой славы, которая бывает причиною злопамятства; страх за тело. Где страсти сии прекращают свое течение, там мир умер; и в какой мepе недостает там некоторых из сих частей, в такой мере мир остается вне, не действуя теми частями состава своего, как и о святых сказал некто, что, будучи еще живы, стали они мертвы, потому что, живя во плоти, жили не по плоти. И ты смотри, какими из сих частей живешь; тогда узнаешь, какими частями ты живешь и какими умер миру. Когда познаешь, что такое мир, тогда из различия всего этого познаешь и то, чем связан ты с миром и чем отрешился от него. И скажу короче: мир есть плотское житие и мудрование плоти. По тому самому, что человек исхитил себя из этого, познается, что исшел он из мира. И отчуждение от мира познается по сим двум признакам: по превосходнейшему житию и по отличию понятий самого ума. Из сего, наконец, возникают в мысли твоей понятия о вещах, в которых блуждает мысль своими понятиями. По ним уразумеешь меру жития своего: вожделевает ли чего естество без насилия себе, есть ли в тебе какие прозябения неистребляемые или какие, производимые только случаем; пришел ли ум в сознание понятий совершенно нетелесных или весь он движется в вещественном, и это вещественное страстно. Ибо печати овеществления дел, под какими ум невольно представляется во всем, что ни совершает, суть добродетели. В них-то без немощи заимствует для себя причину к горячности и собранности помыслов с доброю целью потрудиться телесно, для упражнения сей горячности, если только делается сие нестрастно. И смотри, не изнемогает ли ум, встречаясь с сими печатями тайных помыслов, по причине лучшего пламенения по Богу, которым обыкновенно отсекаются суетные памятования70 .
Сих немногих признаков, показанных в главе сей, взамен многих книг достаточно будет к тому, чтобы просветить человека, если он безмолвствует и живет в отшельничестве. Страх за тело бывает в людях столько силен, что вследствие оного нередко остаются они неспособными свершить что-либо достославное и досточестное. Но когда на страх за тело приникает страх за душу, тогда страх телесный изнемогает пред страхом душевным, как воск от силы пожигающего его огня. Богу же нашему слава во веки веков! Аминь.
* * *
61
По сирийскому тексту мысль другая: «Но оно просто научило нас, что здесь, без изменения нашей природы и перемены места, мы не можем получить ощущения о блаженстве от них».
62
Разумеется, вероятно, старческий возраст, когда многие виды искушений недоступны или теряют свою обольстительность, и, следовательно, не требуется преодоления себя и проявления свободы воли, чтобы им противиться.
63
По древнему славянскому переводу: «Чуждыми непотребными помыслами».
64
Притч. 6:27 «может ли кто взять себе огонь в пазуху, чтобы не прогорело платье его» ?
65
В духовных подвигах.
66
Телесных лишений, неизбежных в борьбе со страстями.
67
Божий.
68
Тот удерживается наказанием.
69
Доброделание.
70
В сирийском тексте все это место (после слов «движется в вещественном») читается так: «Это его материальное направление есть страстное состояние, или отпечатление внешней деятельности. Ибо ум невольно представляет себе также те вещи, посредством которых он совершает добродетели, и ими в немалой степени побуждается к волнению и к собиранию мыслей. Ибо, даже если цель направлена к добру, ум может еще, вследствие недостатка упражнения, быть деятельным в направлении к телесному, хотя не страстным образом и до тех пор, пока ему тайное воздействие мысленных образов не готовит скорби по причине более сильного пламенения благодаря Богу, которое обыкновенно отсекает суетные воспоминания».
Слово 3. О том, что душа до познания Божией премудрости и Божиих тварей доходит без труда, если безмолвствует вдали от мира и житейских попечений; ибо тогда может познавать естество свое и те сокровища, какие имеет сокрытыми внутри себя Когда не вошли в душу отвне житейские попечения, но пребывает она в естественном своем состоянии, тогда непродолжителен бывает труд ее и доходит она до познания Божией премудрости; потому что удаление души от мира и безмолвие ее естественно побуждают ее к познанию Божиих тварей, а от сего возносится она к Богу, в удивлении изумевает и пребывает с Богом. Ибо, когда в душевный источник не входят воды отвне, тогда естественные, источающиеся в ней воды непрестанно порождают в душе помышления о чудесах Божиих. А как скоро душа оказывается не имеющею сих помышлений, это значит или что подана к тому некая причина какими-либо чуждыми воспоминаниями, или что чувства от встречи с предметами произвели против нее мятеж. Когда же чувства заключены безмолвием, не позволяется им устремляться вне, и при помощи безмолвия устареют памятования; тогда увидишь, что такое – естественные помыслы души, что такое – самое естество души, и какие сокровища имеет она скрытыми в себе. Сокровища же сии составляет познание бесплотных, возникающее в душе само собою, без предварительной мысли о нем и без труда. Человек даже не знает, что таковые помыслы возникают в природе человеческой. Ибо кто был ему учителем? Или как постиг он то, что, и будучи умопредставлено, не может быть уяснено для других? Или кто был наставником его в том, чему нимало не учился он у другого?
Такова-то природа души. Следовательно, страсти суть нечто придаточное, и в них виновна сама душа. Ибо по природе душа бесстрастна. Когда же слышишь в Писании о страстях душевных и телесных, да будет тебе известно, что говорится сие по отношению к причинам страстей; ибо душа по природе бесстрастна. Не принимают сего держащиеся внешнего любомудрия, а подобно им – и их последователи. Напротив того, мы веруем так, что Бог созданного по образу сотворил бесстрастным. Созданным же по образу разумею по отношению не к телу, но к душе, которая невидима. Ибо всякий образ снимается с предлежащего изображения. Невозможно же представить кому-либо образ, не видавши прежде подобия. Посему должно увериться, что страсти, как сказали мы выше, не в природе души. Если же кто противоречит сказанному, то мы предложим ему вопрос, и пусть ответствует он нам.
Вопрос. Что такое естество души? Бесстрастное ли нечто и исполненное света или страстное и омраченное?
Ответ. Если некогда естество души было светло и чисто, по причине приятия им в себя блаженного света, а подобно сему таковым же оказывается, когда возвращается в первобытный чин, то несомненно уже, что душа бывает вне своего естества, как скоро приходит в страстное движение, как утверждают и питомцы Церкви. Поэтому страсти привзошли в душу впоследствии, и несправедливо говорить, будто бы страсти – в естестве души, хотя она и приводится ими в движение. Итак, явно, что приводится она в движение внешним, не как своим собственным. И если страсти называются душевным71 , потому что душа приводится ими в движение без участия тела, то и голод, и жажда, и сон будут душевными же, потому что и в них, а равно при отсечении членов, в горячке, в болезнях и подобном тому, душа страждет и совоздыхает с телом. Ибо душа соболезнует телу по общению с ним, как и тело соболезнует душе; душа веселится при веселии тела, приемлет в себя и скорби его. Богу же нашему слава и держава вовеки! Аминь.
* * *
71
В греческом читается «естественными», но согласно с древними славянскими рукописями лучше читать «душевными».
Слово 4. О душе, о страстях и о чистоте ума, в вопросах и ответах Вопрос. Что такое естественное состояние души? Что такое состояние противоестественное? Что такое состояние сверхъестественное?
Ответ. Естественное состояние души есть ведение Божиих тварей, чувственных и мысленных. Сверхъестественное состояние есть возбуждение к созерцанию Пресущественного Божества. Противоестественное же состояние есть движение души в мятущихся страстями, как сказал божественный и великий Василий, что душа, когда оказывается сообразною естеством, пребывает горе́, а когда оказывается вне своего естества, является долу на земле; когда же бывает горе́, оказывается бесстрастною; а когда естество низойдет от свойственного ему чина, тогда открываются в нем страсти. Итак, явствует наконец, что страсти душевные не суть душевные по естеству. Если душа в охуждаемых телесных страстях приходит в такое же движение, как и в голоде и в жажде, то, пoелику в рассуждении сих последних не положено ей закона, не столько бывает она достойна порицания, как в прочих страстях, заслуживающих порицания. Случается, что иногда иному бывает попущено Богом сделать что-либо, по-видимому неуместное, и вместо порицания и укоризн воздается ему благим воздаянием. Так было с пророком Осиею, который поял в жены блудницу, с пророком Илиею, который по ревности Божией совершил убийство, и с теми, которые, по велению Моисееву, мечом убили своих родителей. Впрочем, говорится, что в душе, и без телесного естества, естественно есть похоть и раздражительность, и это суть страсти души.
Вопрос. То ли сообразно с естеством, когда вожделение души воспламенено Божественным, или когда обращено на земное и телесное? И для чего душевное естество обнаруживает ревность свою с раздражительностью? И в каком случае раздражение называется естественным? Тогда ли, как душа раздражается по какому-либо плотскому вожделению, или по зависти, или по тщеславию, или по чему подобному, или когда раздражает ее что-либо противное сему? Пусть отвечает, у кого слово, и мы последуем ему.
Ответ. Божественное Писание многое говорит и часто употребляет именования не в собственном смысле. Иное свойственно телу, но сказуется о душе. И наоборот, свойственное душе сказуется о теле. И Писание не разделяет сего; но разумные понимают это. Так и из свойственного Божеству Господа иное, неприменимое к человеческой природе, сказано в Писании о Всесвятом Теле Его; и наоборот, уничижительное, свойственное Ему по человечеству, сказано о Божестве Его. И многие, не понимая цели Божественных словес, поползнулись в этом, погрешив неисправимо. Так, в Писании не различается строго свойственное душе и свойственное телу. Посему если добродетель естественным образом есть здравие души, то недугом души будут уже страсти, нечто случайное, прившедшее в естество души и выводящее ее из собственного здравия. А из сего явствует, что здравие предшествует в естестве случайному недугу. Если же это действительно так (что и справедливо), то значит уже, что добродетель есть естественное состояние души, случайное же72 вне естества души.
Вопрос. Страсти телесные естественно ли или случайно приписываются телу? И страсти душевные, принадлежащие душе, по связи ее с телом, естественно ли или в несобственном смысле ей приписываются?
Ответ. О страстях телесных никто не осмелится сказать, что принимаются в несобственном смысле. А о душевных страстях, как скоро дознано и всеми признается, что душе естественна чистота, должно смело сказать, что страсти нимало не естественны душе; потому что болезнь позднее здравия. А одному и тому же естеству невозможно быть вместе и добрым, и лукавым. Посему необходимо одно предшествует другому; естественно же то, чем предварено другое; потому что о всем случайном говорится, что оно не от естества, но привзошло отвне; и всем случайным и привзошедшим следует изменение, естество же не переиначивается и не изменяется.
Всякая страсть, служащая к пользе, дарована от Бога, страсти телесные вложены в тело на пользу и возрастание ему; таковы же и страсти душевные. Но когда тело, лишением свойственного ему, принуждено стать вне своего благосостояния и последовать душе, тогда оно изнемогает и терпит вред. Когда и душа, оставив принадлежащее ей, последует телу, тогда и она терпит вред, по слову божественного апостола, который говорит: «плоть бо похотствует на духа, дух же на плоть: сия же друг другу противятся» (Гал. 5:17 73 . Посему никто да не хулит Бога, будто бы Он в естество наше вложил страсти и грех. Бог в каждое из естеств вложил то, что служит к его возрастанию.
Но когда одно естество входит в согласие с другим, тогда оно обретается не в том, что ему свое, но в противоположном тому. А если бы страсти были в душе естественно, то почему душа терпела бы от них вред? Свойственное естеству не вредит ему.
Вопрос. Почему телесные страсти, взращающие и укрепляющие тело, вредят душе, если они не свойственны ей?74 И почему добродетель утесняет тело, а душу взращает?
Ответ. Не примечаешь ли, как то, что вне естества, вредит ему? Ибо каждое естество исполняется веселия, приблизившись к тому, что ему свойственно. Но ты желаешь знать, что свойственно каждому из сих естеств? Примечай: что вспомоществует естеству, то ему свойственно; а что вредит, то чуждо и привзошло отвне. Итак, пoелику дознано, что страсти тела и души одни другим противоположны, то уже все, сколько-нибудь вспомоществующее телу и доставляющее ему отдохновение, свойственно ему75 . Но когда сдружилась с этим душа, нельзя сказать, что это ей естественно; ибо что свойственно естеству души, то – смерть для тела. Впрочем, в несобственном смысле, сказанное выше приписывается душе; и душа, по немощи тела, пока носит на себе оное, не может от сего освободиться; потому что естественно вступила в общение с скорбным для тела, по причине того единения, какое непостижимою Премудростию установлено между движением души и движением тела. Но хотя и в таком они взаимном общении, однако же отличны и движение от движения, и воля от воли, а также и тело от духа.
Впрочем, естество не переиначивается; напротив того, каждое из естеств, хотя и крайне уклоняется, в грех ли то или в добродетель, однако же приводится в движение собственною своею волею. И когда душа возвысится над попечением о теле, тогда вся всецело цветет духом в движениях своих и среди неба носится в непостижимом. Впрочем, и в этом состоянии не воспрещает телу помнить свойственного ему. И также, если тело оказывается в грехах, душевные помышления не перестают источаться в уме.
Вопрос. Что такое чистота ума?
Ответ. Чист умом не тот, кто не знает зла (ибо такой будет скотоподобным), не тот, кто по естеству находится в состоянии младенческом, не тот, кто принимает на себя вид чистоты. Но вот чистота ума – просветление Божественным, по деятельном упражнении в добродетелях. И не смеем сказать, чтобы приобрел сие кто без искушения помыслами, потому что иначе он был бы не облеченный телом. Ибо не отваживаемся говорить, чтобы наше естество до самой смерти не было боримо и не терпело вреда. Искушением же помыслов называю не то, чтобы подчиняться им, но чтобы положить начало борьбе с ними.
Перечисление движений помыслов Движение помыслов в человеке бывает от четырех npичин: во-первых, от естественной плотской похоти; во-вторых, от чувственного представления мирских предметов, о каких человек слышит и какие видит; в-третьих, от предзанятых понятий76 и от душевной склонности, какие человек имеет в уме; в-четвертых, от приражения бесов, которые воюют с нами, вовлекая во все страсти, по сказанным прежде причинам. Поэтому человек даже до смерти, пока он в жизни этой плоти, не может не иметь помыслов и брани. Ибо, рассуди сам, возможно ли, чтобы прежде исшествия человека из мира и прежде смерти пришла в бездействие которая либо одна из сих четырех причин? Или возможно ли телу не домогаться необходимого и не быть вынужденным пожелать чего-либо мирского? Если же неуместно представлять себе что-либо подобное, потому что естество имеет нужду в таких вещах, то значит уже, что страсти действуют во всяком, кто носит на себе тело, хочет ли он того или не хочет. Поэтому всякому человеку, как носящему на себе тело, необходимо охранять себя не от одной какой-либо страсти, явно и непрестанно в нем действующей, и не от двух, но от многих страстей. Победившие в себе страсти добродетелями, хотя и бывают тревожимы помыслами и приражением четырех причин, однако же не уступают над собой победы, потому что имеют силу, и ум их восторгается к благим и Божественным памятованиям.
Вопрос. Чем разнствует чистота ума от чистоты сердца?
Ответ. Иное есть чистота ума, а иное – чистота сердца. Ибо ум есть одно из душевных чувств, а сердце обнимает в себе и держит в своей власти внутренние чувства. Оно есть корень, а если корень свят, то и ветви святы, т. е. если сердце доводится до чистоты, то ясно, что очищаются и все чувства. Если ум приложит старание к чтению Божественных Писаний или потрудится несколько в постах, в бдениях, в безмолвиях, то забудет прежний свой образ мыслей и достигнет чистоты, как скоро удалится от скверного жития; однако же не будет иметь постоянной чистоты; потому что как скоро он очищается, так же скоро и оскверняется. Сердце же достигает чистоты многими скорбями, лишениями, удалением от общения со всем, что в мире мирского, и умерщвлением себя для всего этого. Если же достигло оно чистоты, то чистота его не осквернится чем-либо малым, не боится великих, явных браней, разумею брани страшные; потому что приобрело себе крепкий желудок, который может скоро переварить всякую пищу, несваримую в людях немощных. Ибо врачи говорят, что всякая мясная пища неудобоварима, но много силы сообщает телам здоровым, когда приемлет ее крепкий желудок. Так, всякая чистота, приобретенная скоро, в короткое время и с малым трудом, скоро теряется и оскверняется. Чистота же, достигнутая многими скорбями и приобретенная продолжительным временем, не страшится какого-либо не превышающего меру приражения в которой либо из частей души, потому что укрепляет душу Бог. Ему слава во веки веков! Аминь.
* * *
72
По древнему славянскому переводу: «страсти же вне естества души».
73
Т. е. «плоть желает противного духу, а дух – противного плоти, они друг другу противятся».
74
По сирийскому тексту смысл такой: «Почему удовлетворение страстей тела дает ему рост и крепость, тогда как удовлетворение страстей души вредит ей, хотя они будто бы ей должны быть свойственны?»
75
Слов: «свойственно ему» в греческом издании нет, дополнены же они из древней славянской рукописи. В сирийском тексте это место читается так (после слова «противоположны»): «то все, что телу доставляет пользу и радость, должно рассматриваться как чуждое природе души и возложенное на нее только посредством заимствования, если она себе усвоит это; ибо то, что принадлежит природе души, смертоносно для тела».
76
Прежних впечатлений.
Слово 5. О чувствах, а вместе и об искушениях Чувства целомудренные и собранные воедино порождают в душе мир и не попускают ей входить77 в испытание вещей. А когда душа не приемлет в себя ощущения вещей, тогда победа совершается без борьбы. Если же человек вознерадит и дозволит, чтобы имели к нему доступ приражения78 , то принужден тогда бывает выдерживать брань. Возмущается же и первоначальная чистота, которая бывает весьма проста и ровна. Ибо по сему нерадению большая часть людей, или и целый мир, выходят из естественного и чистого состояния. Поэтому живущие в мире, в тесных связях с мирскими людьми, и не могут очистить ума, по той причине, что много познали зла. Немногие же в состоянии возвратиться к первоначальной чистоте ума. Поэтому всякому человеку надлежит с осторожностью соблюдать всегда чувства свои и ум от приражений. Ибо много потребно трезвенности, неусыпности, предусмотрительности. Великая простота прекрасна.
Человеческой природе, чтобы хранить пределы послушания Богу, потребен страх. Любовь к Богу возбуждает в человеке любовь к деланию добродетелей, чрез это стремится к благодарению. Духовное ведение естественно следует за деланием добродетелей. Тому же и другому предшествуют страх и любовь. И опять, любви предшествует страх. Всякий, кто не стыдится говорить, что можно приобрести последние без делания первых79 , несомненно полагает первое основание погибели для души своей. Таков путь Господень, что последние рождаются от первых.
Любви к брату своему не заменяй любовью к какой-либо вещи; потому что брат твой тайно приобрел внутрь себя Того, Кто всего драгоценнее. Оставь малое, чтобы приобрести великое. Презри излишнее и малоценное, чтобы приобрести многоценное. Будь мертв в жизни своей, чтобы жить по смерти. Предай себя на то, чтобы умирать в подвигах, а не жить в нерадении. Ибо не те только мученики, которые прияли смерть за веру во Христа, но и те, которые умирают за соблюдение заповедей Христовых. Не будь несмыслен в прошениях своих, чтобы не оскорбить тебе Бога неразумием. Будь мудр в своих молитвах, чтобы сподобиться тебе славы. Проси досточестного у Дающего без зависти, чтобы за мудрое свое хотение приять от Него и почесть. Премудрости просил себе Соломон, и пoелику у Великого Царя просил премудрого, то с премудростью приял и царство земное. Елисей просил в сугубой мере той благодати Духа, какую имел учитель, и прошение его не осталось неисполненным.
Израиль просил маловажного, и постиг его гнев Божий. Оставил он то, чтобы в делах Божиих дивиться страшным чудесам Божиим, и домогался удовлетворить похотениям чрева своего. Но «еще брашну сущу во устех их, и гнев Божий взыде на ня» (Пс. 77:30-31
Не проси у Бога того, что Сам Он без прошения дает нам по Своему промышлению, и дает не только Своим и возлюбленным, но и тем, которые чужды ведения о Нем. Ибо сказано: не будьте, «якоже язычницы, лишше» глаголющими в молитвах своих (Мф. 6:7 «пецытеся, что ясте, или что пиете» , или «во что облечетеся. Весть бо Отец ваш» , что имеете в этом нужду (Мф. 6:25,32 «ищите же» паче «Царствия Божия и правды Его, и сия вся приложатся вам» (Мф. 6:33
Если просишь чего у Бога и Он медлит услышать тебя вскоре, не печалься, потому что ты не премудрее Бога. Бывает же сие с тобою или потому, что недостоин ты получить просимое; или потому, что пути сердца твоего не соответственны, но противны прошениям твоим; или потому, что не пришел ты еще в меру, чтобы приять дарование, которого просишь. Ибо не должно нам прежде времени касаться великих мер, чтобы дарование Божие, от скорости приятия оного, не сделалось бесполезным; потому что легко полученное скоро и утрачивается; все же, приобретенное с болезнью сердечной, и хранится с осторожностью.
Терпи жажду ради Христа, да упоит тебя Своею любовью. Смежи очи свои для житейских приятностей, да сподобит тебя Бог, чтобы мир Его царствовал в сердце твоем. Воздерживайся от того, что видят очи твои, да сподобишься духовной радости. Если неугодны будут Богу дела твои, не домогайся у Него прославления, чтобы не уподобиться человеку, искушающему Бога. Сообразна с житием твоим должна быть и молитва твоя. Ибо тому, кто привязан к земному, невозможно домогаться небесного, и тому, кто занят мирским, нет возможности просить Божественного; потому что пожелание каждого человека показывается делами его; в чем показывает он свое рачение, о том подвизается в молитве. Кто желает великого, тот не бывает занят маловажным.
Будь свободен, хотя и связан ты телом, и ради Христа докажи свободу своего послушания. Будь и благорассудителен в простоте твоей, чтобы не быть тебе окраденным. Возлюби смирение во всех делах своих, чтобы избавиться от неприметных сетей, какие всегда находятся на пути смиренномудренных. Не отвращайся от скорбей, потому что ими входишь в познание истины; и не устрашайся искушений, потому что чрез них обретаешь досточестное. Молись, чтобы не впадать в искушения душевные, а к искушениям телесным приуготовляйся со всею крепостью своею. Ибо вне их не возможешь приблизиться к Богу; потому что среди них уготован Божественный покой. Кто бежит от искушений, тот бежит от добродетели. Разумею же искушение не похотями, но скорбями.
Вопрос. Как согласуется между собою сказанное: «молитеся, да не внидете в напасть» (Мф. 26:41 «подвизайтеся внити сквозе тесная врата» (Лк. 13:24 «не убойтеся от убивающих тело» (Мф. 10:28 «иже погубит душу свою Мене ради, обрящет ю» (Мф. 10:39 «молитеся, да не внидете» в них? Ибо какая добродетель бывает без скорби и искушения? Или какое искушение больше сего – погубить человеку себя самого? Однако же Господь повелел подвергаться сему искушению ради Него. Ибо говорит: «иже не приимет креста своего и вслед Мене грядет, несть Мене достоин» (Мф. 10:38 «внити» ! Ибо сказано: «многими скорбьми подобает нам внити в Царствие Небесное» (Деян.14:22 ); и: «в мире скорбни будете» (Ін. 16:33 «в терпении сих стяжите души ваша» (Лк. 21:19
О, какой тонкости ума требует путь учений Твоих, Господи! Всегда будет вне его тот, кто не читает смысленно и с ведением. Когда сыны Зеведеовы и матерь их пожелали седения с Тобою в Царствии, сказал Ты им следующее: «можета ли пити чашу, юже Аз имам пити, или крещением, имже Аз крещаюся, креститися?» (Мф. 20:22 «не внити в напасть» ? О каких искушениях повелеваешь нам молиться, чтобы «не внити» в них?
Ответ. Сказано: молись, чтобы «не внити» в искушения касательно веры. Молись, чтобы вместе с демоном хулы и гордыни «не внити» в искушения самомнением ума твоего. Молись, чтобы, по Божию попущению, «не внити» тебе в явное диавольское искушение, по причине худых мыслей, какие помыслил ты умом своим и за которые попускается на тебя искушение. Молись, чтобы не отступил от тебя Ангел целомудрия твоего, чтобы грех не воздвиг на тебя пламенеющей брани и не разлучил тебя с ним. Молись, чтобы «не внити» в искушение – раздражать одного против другого, или в искушение двоедушия и сомнения, которыми душа вводится в великое борение. А искушения телесные приуготовляйся принимать от всей души, и преплывай80 их всеми своими членами, и очи свои наполняй слезами, чтобы не отступил от тебя хранитель81 твой. Ибо вне искушения не усматривается Промысл Божий, невозможно приобрести дерзновения пред Богом, невозможно научиться премудрости Духа, нет также возможности, чтобы Божественная любовь утвердилась в душе твоей. Прежде искушений человек молится Богу как чужой кто. Когда же входит в искушения по любви к Богу и не допускает в себя изменения82 , тогда поставляется пред Богом как бы имеющий Его должником своим и как искренний друг, потому что, во исполнение воли Божией, вел брань с врагом Божиим и победил его. Вот что значит сказанное: «молитеся, да не внидете в напасть» . И еще: молись, чтобы в страшное диавольское искушение «не внити» тебе за кичливость твою; но за любовь твою к Богу да содействует тебе сила Божия, и тобою победит врагов своих. Молись, чтобы в искушения сии «не внити» тебе за порочность помыслов и дел твоих; но да искусится любовь твоя к Богу, и прославится сила Его в терпении твоем. Ему слава и держава во веки веков! Аминь.
* * *
77
Увлекаться.
78
Помыслов.
79
Т. е. ведение и делание добродетелей без любви и страха.
80
В сирийском тексте: «купайся в них».
81
Ангел.
82
Пребудет непоколебим.
Слово 6. О милосердии Владыки, по которому с высоты величия Своего снизошел к немощи человеческой, и об искушениях И еще Господь наш, промышляя сообразно с Своею милостью и по мере благодати Своей, если вникнешь смысленно, повелел молиться и о телесных искушениях. Ибо, зная, что естество наше, по причине перстного и бренного тела, немощно и не в состоянии противостать искушениям, когда бывает в них, и потому отпадает от истины, обращается вспять и одолевается скорбями, повелел молиться, чтобы не впадать нам в искушения внезапно, если и без них возможно благоугодить Богу. А если человек, стремясь к высокой добродетели, внезапно впадет в страшные искушения и не выдержит, то не может он в это время дойти до совершенства в добродетели.
Не надлежит нам иметь лицеприятия ни к себе самим, ни к другим, из страха оставлять дело благородное и честное, в котором сокрыта жизнь души, и выставлять предлоги и учения, потворствующие слабости, например сие: «молитеся, да не внидете в напасть» (Мф. 26:41
Поэтому всеми силами будем пренебрегать телом, предадим душу Богу и о имени Господнем вступим в борьбу с искушениями. И Кто спас Иосифа в земле Египетской и показал в нем подобие и образец целомудрия, Кто сохранил невредимым Даниила во рве львином и трех юношей в пещи огненной, Кто избавил Иеремию из рва тинного и даровал ему милость в стане халдейском, Кто Петра извел из узилища при затворенных дверях и Павла спас от сонмища иудейского, короче сказать, Кто всегда на всяком месте, во всякой стране соприсущ рабам Своим и являет в них силу и победу Свою, соблюдает их во многих необычайных обстоятельствах, показывает им спасение Свое во всех скорбях их, Тот и нас да укрепит и да спасет среди окружающих нас волн! Аминь.
Да будет в душах наших столько же ревности против диавола и его приставников, сколько имели Маккавеи, и святые пророки, и апостолы, и мученики, и преподобные, и праведные, которые установили Божественные законы и заповеди Духа в местах страшных, при искушениях самых трудных, и мир и тело повергли позади себя, и устояли в правде своей, не уступив над собою победы опасностям, которые вместе с их душами окружали и тела, но победив их мужественно. Имена их написаны в книге жизни даже до Пришествия Христова, и учение их, по Божию повелению, соблюдается для нашего наставления и укрепления, как свидетельствует апостол (см. Рим. 15:4
Итак, возлюбленный, как доброе некое врачевство для слабых глаз, содержи в уме Промысл Божий, которым охраняется все от начала и доныне; памятование о сем храни в себе на всякий час, о сем размышляй и заботься, из сего извлекай для себя наставления, чтобы навыкнуть тебе хранить в душе своей памятование о величии чести Божией и тем обрести душе своей вечную жизнь во Христе Иисусе Господе нашем, Который, как Бог и человек, соделался Ходатаем Бога и человеков. К славе, окружающей Престол чести Его, не могут приближаться чины Ангельские; но ради нас явился Он в уничиженном и смиренном образе, как говорит Исаия: «видехом Его, и не имяше вида, ни доброты» (Іс. 53:2
Слово 7. О грехах произвольных, непроизвольных и совершаемых по какому-нибудь случаю Есть грех, совершаемый по немощи, в который человек увлекается непроизвольно; и есть грех, совершаемый произвольно и по неведению. Бывает также, что иной сделает грех по какому-нибудь случаю, и еще – по закоснению и навыку во зле. Вот все роды и виды грехов; и хотя все они достойны порицания, однако же, по сравнении положенных за грехи наказаний, оказывается, что один больше другого. На иного падает наибольшее осуждение, и с трудом приемлется от него покаяние, а грех иного близок к прощению. И как Адам, Ева и змий, хотя все прияли от Бога воздаяние за грех, однако же весьма в различной мере подверглись проклятию, так бывает и с сынами их: каждому тяжесть наказания соразмеряется с намерением его и пристрастием ко греху. Если кто, не имея желания служить греху, по нерадению о добродетели увлекается в грех, потому что не упражнялся в добродетели, то тяжко такому пребывать во грехе; да и наказание его тяжело. А если случится, что иной радеющий о добродетели искушен будет каким-либо прегрешением, то, без сомнения, близка к нему милость, чтоб очистить его грех.
Инаков есть грех, совершаемый, когда человек оказывается радеющим о добродетели и постоянным в делании, так что и ночью не спит, заботясь, чтобы не потерпеть ущерба в том, о чем у него попечение, и днем всюду носит с собою бремя свое, и вся забота его о добродетели, но при сих и подобных сим попечениях, или по неведению какому, или от каких-либо препятствий на пути его, т. е. на пути добродетели, и от волн, во всякое время воздымающихся в членах его, или вследствие уклонения, попущенного ему для испытания его свободы, весовая чаша у него склоняется несколько влево, и телесною немощью увлекается он в один из видов греха; и при этом скорбит, тужит, болезненно воздыхает он в душе своей, по причине бедствия, приключившегося ему от сопротивных.
Инаков же грех, когда человек оказывается слабым и нерадивым в делании добродетели, совершенно оставил путь ее, рабски стремится в послушание всякому греховному наслаждению, оказывает рвение взыскивать средства к полнейшему наслаждению, подобно какому-нибудь рабу, готов со тщанием выполнить волю врага своего и члены свои уготовить в оружие диаволу со всяким ему послушанием, нимало не намерен подумать о покаянии, приблизиться к добродетели, пресечь зло и положить конец пагубному пути своему.
Инаков грех от поползновений и падений, какие могут приключиться на пути добродетели и на стезе правды. Ибо, по словам отцов, на пути добродетели и на стезе правды встречаются падения, препятствия, принуждения и тому подобное.
Иное же дело – падение души, всецелая ее гибель, совершенное оставление. Кто явно принадлежит к числу таковых, тот, когда падет, да не забывает любви Отца своего; но если приключится ему впасть и в многоразличные прегрешения, да не перестает радеть о добре, да не останавливается в своем течении; но, и побеждаемый, снова да восстает на борьбу со своими сопротивниками и ежедневно да начинает полагать основание разрушенному зданию, до самого исхода своего из мира сего имея во устах пророческое слово: «не радуйся о мне» , противник мой, «яко падох» ; ибо снова «востану, Аще сяду во тме» , Господь озарит «мя» (Мих. 7:8 83 встретить и вытерпеть разожженные стрелы врага. Такова премудрость, подаваемая от Бога; таков мудрый больной, не теряющий надежды своей. Лучше быть нам осужденным за некоторые дела, а не за оставление всего. Посему-то авва Мартиниан увещевает не изнемогать от множества подвигов, от многоразличных и частых браней на пути правды, не возвращаться вспять и не уступать врагу победы над собою каким-либо постыдным для нас образом. Ибо, как некий чадолюбивый отец, в чинном и стройном порядке, говорит он следующее:
Совет преподобного Мартиниана «Если вы, чада, действительно подвижники, стремящиеся к добродетели, и есть в вас душевное рачение, то возжелайте ум ваш представить Христу чистым и делать дела Ему благоугодные. Ибо непременно должно вам выдержать за сие всякую брань, воздвигаемую естественными страстями, влечением мира сего, постоянною и непрекращающеюся злобою демонов, с какою обыкновенно нападают на вас, и со всеми их злоухищрениями. Не бойтесь, что жестокость брани непрерывна и продолжительна; не приходите в колебание от долговременности борьбы; не ослабевайте и не трепещите от вражеских ополчений; не впадайте в бездну безнадежности, если, может быть, и приключится вам на время поползнуться и согрешить. Но если и потерпите что-нибудь в сей великой брани, будете поражены в лицо и уязвлены, сие нимало да не воспрепятствует вам стремиться к доброй вашей цели. Паче же пребывайте в избранном вами делании и достигайте сего вожделенного и похвального качества, т. е. чтоб оказаться в брани твердыми, непобежденными, обагренными кровью язв своих, и никоим образом не прекращайте борьбы со своими сопротивниками».
Таковы поучения великого старца. Не надобно вам ослабевать или изнемогать по причине сказанного выше84 . Горе же тому монаху, который лжет обету своему и, попирая совесть свою, подает руку диаволу, чтобы тот воздвигся против него в виде какого-либо малого или великого греха, и который не может снова стать пред лицом врагов своих сокрушенною частью души своей. С каким лицом предстанет он Судии, когда, достигнув чистоты, друзья его встретят друг друга – те самые, с которыми разлучившись в пути своем, пошел он стезею погибели, утратил и то дерзновение, какое имеют пред Богом преподобные, и ту молитву, которая исходит из чистого сердца, возносится горе превыше Ангельских Сил и ничем не возбраняется, пока не получит просимого в ней и с радостью не возвратится в воссылавшие ее уста? И страшнее всего то, что, как здесь он разлучился с ними в пути своем, так и его разлучит с ними Христос в тот день, когда светлый облак понесет на хребте своем тела, сияющие чистотою, и поставит во вратах небесных. Ибо по тому самому, что здесь уже осуждены дела их, «не воскреснут нечестивии на суд, ниже грешницы в совет праведных» (Пс. 1:5
* * *
83
Крепости сил.
84
Ради различных браней.
Слово 8. О хранении и блюдении себя от людей расслабленных и нерадивых; о том, что от сближения с ними воцаряется в человеке нерадение и расслабление, и он исполняется всякой нечистой страсти, – и о хранении себя от близости с юными, чтобы ум не осквернился непотребными помыслами Кто возбраняет устам своим клеветать, тот хранит сердце свое от страстей. А кто хранит сердце свое от страстей, тот ежечасно зрит Господа. У кого помышление всегда о Боге, тот прогоняет от себя демонов и искореняет семя их злобы. Кто ежечасно назирает за своею душою, у того сердце возвеселяется откровениями. Кто зрение ума своего сосредоточивает внутри себя самого, тот зрит в себе зарю Духа. Кто возгнушался всяким парением ума, тот зрит Владыку своего внутри сердца своего. Если любишь чистоту, при которой может быть зрим Владыка всяческих, то ни на кого не клевещи и не слушай того, кто клевещет на брата своего. Если другие препираются при тебе, замкни уши и беги оттуда, чтобы не услышать тебе выражений гневных и не умерла душа твоя, лишившись жизни. Сердце раздраженное не вмещает в себе тайн Божиих; а кроткий и смиренномудрый есть источник тайн нового века.
Вот, если будешь чист, то внутри тебя небо, и в себе самом узришь Ангелов и свет их, а с ними и в них и Владыку Ангелов. Кого хвалят справедливо, тот не терпит вреда. Но если усладительна для него похвала, то безмездный он делатель. Сокровище смиренномудрого внутри него, и это – Господь. Наблюдающий за языком своим вовек не будет им окраден. Уста молчаливые истолковывают тайны Божии, а скорый на слова удаляется от Создателя своего. Душа доброго сияет паче солнца и ежечасно возвеселяется видением Божественных откровений. Кто последует любящему Бога, тот обогатится тайнами Божиими; а кто последует неправедному и горделивому, тот удалится от Бога и возненавиден будет друзьями своими. Молчаливый языком во всей наружности своей приобретает смиренномудрую чинность, и он без труда возобладает над страстями. Страсти искореняются и обращаются в бегство непрестанным погружением мысли в Боге. Это меч, умерщвляющий их. Как при безмолвной тишине чувственного моря носится и плавает дельфин, так и при безмолвии и утишении раздражительности и гнева в море сердечном, во всякое время, к веселью сердца, носятся в нем тайны и Божественные откровения.
Кто желает видеть Господа внутри себя, тот прилагает усилие очищать сердце свое непрестанным памятованием о Боге, и таким образом, при светлости очей ума своего, ежечасно будет он зреть Господа. Что бывает с рыбою, вышедшею из воды, то бывает и с умом, который выступил из памятования о Боге и парит в памятовании о мире. Сколько человек удаляется от собеседования с людьми, столько же удостаивается дерзновенного умом своим беседования с Богом, и в какой мере отсекает от себя утешение мира сего, в такой удостаивается радости Божией о Духе Святом. И как гибнут рыбы от недостатка воды, так умные движения, возникающие от Бога, исчезают в сердце инока, который часто обращается и проводит время с людьми мирскими.
Мирянин, бедствующий и злостраждущий в делах мирских и житейских, лучше злостраждущего и в мирских делах проводящего время инока. Кто с пламенною ревностью днем и ночью ищет Бога в сердце своем и искореняет в нем приражения, бывающие от врага, тот страшен демонам и вожделенен Богу и Ангелам Его. У чистого душою мысленная область внутри него; сияющее в нем солнце – свет Святыя Троицы; воздух, которым дышат обитатели области сея, – Утешительный и Всесвятый Дух; совосседающие с ним – святые и бесплотные природы; а жизнь, и радость, и веселье их – Христос, свет от света – Отца. Таковый и видением души своей ежечасно увеселяется, и дивится красоте своей, которая действительно во сто крат блистательнее светлости солнечной. Это – Иерусалим и Царство Божие, внутри нас сокровенное, по Господнему слову (Лк. 17:21
А кто раздражителен, кто гневлив, кто славолюбив, кто любостяжателен, кто чревоугодник, кто обращается с мирянами, кто хочет, чтобы исполняема была собственная его воля, кто вспыльчив и исполнен страстей – все таковые пребывают в таком же смятении, как сражающиеся ночью, и осязают тьму, находясь вне области жизни и света. Ибо область сия составляет удел добрых, смиренномудрых, соделавших сердца свои чистыми. Человек не может узреть красоты, которая внутри него, пока не возгнушается всякою красотою вне его и не обесчестит ее. Он не может возвести взора прямо к Богу, пока не отречется совершенно от мира. Кто уничижает и умаляет самого себя, того упремудрит Господь. А кто сам себя почитает премудрым, тот отпадает от Божией премудрости. В какой мере язык воздерживается от многоглаголания, в такой озаряется ум к различению помышлений, а многоглаголанием приводится в замешательство и самый рассудительный ум.
Кто обнищает в мирском, тот обогатится в Боге; а друг богатых обнищает Богом. Кто целомудрен, смиренномудр, гнушается вольностию в словах и изгнал из сердца раздражительность, тот (уверен я в этом), как скоро станет на молитву, видит в душе своей свет Святаго Духа, и радуется в блистаниях озарения светом Его, и веселится видением славы сего озарения и изменением своим до уподобления с оною славою. Нет иного делания, которое бы могло низлагать так полки нечистых демонов, как видение в Боге.
Некто из отцов повествовал мне следующее: «В один день сидел я, и ум мой пленен был видением. А когда пришел я в себя, крепко воздохнул. Стоявший же против меня бес, как скоро услышал сие, убоялся и, как бы пожираемый какою молнией, возопив от нужды и как бы гонимый кем, предался бегству».
Блажен, кто памятует о своем отшествии из этой жизни и воздерживается от привязанностей к наслаждениям мира сего, потому что многократно усугубленное блаженство приимет во время отшествия своего, и не оскудеет для него блаженство сие. Он есть рожденный от Бога; и Святый Дух – кормитель его; из лона Духа сосет он живоносную пищу и, к веселию своему, обоняет воню Его. А кто привязан к мирским, к миру и к успокоению его, кто любит беседование с миром, тот лишается жизни, и мне нечего сказать о нем; остается только с воплем плакать неутешным плачем, который сокрушит сердца слышащих оный.
Пребывающие во тьме, воздвигните главы свои, да озарятся светом лица ваши! Изыдите из-под власти мирских страстей, да изыдет в сретение вам сущий от Отца Свет, и служителям Тайн Своих да повелит разрешить узы ваши, чтобы по следам Его шествовать вам ко Отцу. Увы! Чем мы связаны и что нам препятствует видеть славу Его? О, если бы расторглись узы наши, и нам, взыскав, обрести Бога нашего! Если хочешь знать человеческие тайны и не достиг еще до того, чтобы узнать по духу, – дознаешь по речам, образу жизни и распорядку каждого, если ты мудр. Кто чист в душе и непорочен в образе жизни, тот всегда с целомудрием произносит словеса Духа и сообразно с мерою своего разумения рассуждает и о Божественном, и о том, что в нем самом. А у кого сердце сокрушено страстями, у того ими же и язык приводится в движение. Если станет он говорить и о духовном, то будет рассуждать под влиянием страсти, чтобы в неправде одержать победу. Мудрый замечает такого человека при первой встрече, и чистый обоняет его зловоние.
Кто душою и телом предан всегда суесловию и парениям ума, тот блудник; кто соглашается и соучаствует с ним в этом, тот прелюбодей; и кто сообщается с ним, тот идолослужитель. Дружба с юными есть блуд, которым гнушается Бог. К умягчению такого человека нет пластыря. А кто всех равно любит по состраданию и без различия, тот достиг совершенства. Юный, следуя за юным, заставляет рассудительных плакать и рыдать о них; старец же, следуя за юным, приобретает страсть, которая смраднее страсти юных. Хотя бы и о добродетелях рассуждал он с юными, но сердце его уязвлено. Юный, если он смиренномудр и безмолвник, если чист сердцем от зависти и раздражительности, удаляется от всякого человека и внимателен к себе, то скоро уразумевает страсти нерадивого старца. А если старец неодинаково расположен к старцу и к юному, то всеми силами старайся с таковым не иметь общения, но паче удаляйся от него.
Горе нерадивым, которые притворствуют и под наружностью чистоты питают собственные свои страсти. Кто достиг седин в чистоте помыслов, в добром житии и в воздержании языка, тот здесь еще наслаждается сладостью плода ведения85 , а при отшествии своем от тела приемлет Божию славу.
Ничто не охлаждает так огня, вдыхаемого в сердце инока Святым Духом к освящению души, как обращение с людьми, многоглаголание и всякая беседа, кроме беседы с чадами Таин Божиих, способствующей к приращению ведения Божия и к сближению с Богом, ибо таковая беседа сильнее всех добродетелей пробуждает душу к оной86 жизни, искореняет страсти и усыпляет скверные помыслы. Не приобретай себе друзей и сотаинников, кроме таковых87 , чтобы не положить преткновения душе своей и не уклониться тебе от пути Господня. Да возвеличится в сердце твоем любовь, соединяющая и сопрягающая тебя с Богом, чтобы не пленила тебя любовь мирская, которой причина и конец – тление. Пребывание и обращение с подвижниками – тех и других обогащает тайнами Божиими. А любовь к нерадивым и ленивым делает, что, предавшись совместно парению ума, они наполняют чрево до пресыщения и без меры. Таковому неприятными кажутся яства без друга его, и говорит он: «Горе вкушающему хлеб свой в одиночестве, потому что не сладок ему будет». И они приглашают друг друга на пиры и платят сим один другому, как наемники. Прочь от нас, эта мерзкая любовь, это неприличное и нечестивое препровождение времени! Бегай, брат, приобыкших к подобным делам и никак не соглашайся есть вместе с ними, хотя бы приключилась тебе и нужда, потому что трапеза их мерзка, при ней прислуживают бесы; друзья жениха-Христа не вкушают ее.
Кто часто устраивает пиры, тот работник блудного демона88 и оскверняет душу смиренномудрого. Простой хлеб с трапезы непорочного очищает душу ядущего от всякой страсти. Воня от трапезы чревоугодника – обилие яств и печений. Безумный и несмысленный привлекается к ней, как пес к мясной лавке. Трапеза пребывающего всегда в молитве сладостнее всякого благоухания от мускуса и благовония от мира; боголюбивый вожделевает оной, как бесценного сокровища.
С трапезы постящихся, пребывающих во бдении и трудящихся о Господе, заимствуй себе врачевство жизни и возбуди от омертвения душу свою. Ибо среди них, освящая их, возлежит Возлюбленный, и горечь злострадания89 их претворяет в неисповедимую сладость Свою; духовные же и небесные служители Его осеняют их и святые их яства. И я знаю одного из братии, который ясно видел это собственными своими глазами.
Блажен, кто заградил себе уста от всякого сластолюбия, отлучающего его от Создателя. Блажен, кому пищею Хлеб, сшедший с неба и даровавший жизнь миру. Блажен, кто на поле своем узрел Орошение жизни, по милосердию исходящее из недр Отчих, и к Нему возвел око. Ибо, когда испиет Оного, возвеселится и процветет сердце его, и будет в веселии и радости. Кто в пище своей узрел Господа своего, тот укрывается от всех и один причащается Его, не вступая в общение с недостойными, чтобы не стать их сопричастником и не остаться без озарения лучом Господним. А у кого в пищу примешан смертоносный яд90 , тот не может вкушать ее с приятностью без друзей своих. Тот – волк, пожирающий мертвечину, кто вступает в дружбу ради собственного своего чрева. Какая ненасытность у тебя, несмысленный, хочешь наполнить чрево свое за трапезой нерадивых, где душа твоя исполняется всякой страсти! Этих предостережений достаточно для тех, которые могут обуздывать чрево.
Весьма сладостна воня постника, и встреча с ним веселит сердца рассудительных; а на чревоугодника от обращения с постником нападает страх, и он употребляет все меры не есть с ним.
Любезен Богу образ жизни воздержанного, тогда как соседство его весьма тяжело для любостяжательного. Молчаливый много восхваляется у Христа; но не будет приятно приближение его тем, которых бесы уловили пристрастием к забавам и парению ума. Кто не любит смиренномудрого и кроткого, кроме горделивых и злоречивых, которые чужды его делания?
Некто рассказывал мне из собственного своего опыта: «В которые дни имею я беседу с кем-нибудь, в те съедаю по три или по четыре сухаря в день, и если стану принуждать себя к молитве, то ум мой не имеет дерзновения к Богу, и не могу устремить к Нему мысли. Когда же разлучусь с собеседниками на безмолвие, в первый день принуждаю себя съесть полтора сухаря, во второй – один, а как скоро утвердится ум мой в безмолвии, усиливаюсь съесть один целый сухарь, и не могу; ум же мой непрестанно с дерзновением беседует с Богом, хотя и не понуждаю его к тому, и светозарность Божества, не оскудевая, осиявает меня, и влечет меня видеть красоту Божественного света и увеселяться ею. Если же во время безмолвия приключится кому прийти и говорить со мною хотя один час, невозможно мне тогда не прибавить пищи, не оставить чего из правила, не расслабеть умом к созерцанию оного света». Вот видите, братия мои, как прекрасны и полезны терпение и уединение, какую силу и какое удобство доставляют подвижникам. Блажен, кто ради Бога пребывает в безмолвии и наедине ест хлеб свой, потому что всегда он беседует с Богом. Ему слава и держава ныне, и всегда, и вовеки! Аминь.
* * *
85
Духовного.
86
Духовной.
87
Т. е. тех, которые суть чада Таин Божиих.
88
Исполнитель плотской похоти.
89
Разумеется труд поста и подвига.
90
Греховный.
Слово 9. О чине и уставе новоначальных и о том, что прилично им Вот целомудренный и любезный Богу чин – не обращать очей туда и сюда, но простирать всегда взор вперед; не празднословить, но говорить только необходимо нужное; довольствоваться убогими одеждами для удовлетворения телесной потребности; пользоваться яствами, поддерживающими тело, а не для чревоугодия: вкушать всего понемногу, не презирать одного, а другое избирать и этим одним охотно наполнять чрево, прочее же отметать91 . Выше всякой добродетели рассудительность. Вина же, когда нет с тобою друзей или не имеешь болезни или упадка сил, не вкушай. Не прерывай речи, когда говорит другой; и не отвечай, как невежда, но будь тверд92 , как мудрец. И где бы ни находился ты, почитай себя меньшим всех и служителем братии своих. Ни перед кем не обнажай ни одного члена своего; не приближайся ни к чьему телу без необходимой причины. Не позволяй, чтобы и к твоему телу приближался кто без важной, как сказано, причины. Уклоняйся от дерзости в речах, как от смерти. И сну своему приобрети целомудренный чин, да не удалится от тебя охраняющая тебя сила93 . Где ты ни спишь, пусть никто, если только можно, не видит тебя. Ни пред кем не извергай слюны. Если, когда сидишь за трапезой, найдет на тебя кашель, отвороти лицо свое назад и так кашляй. Ешь и пей с целомудрием, как прилично чадам Божиим.
Не протягивай руки своей, чтобы с бесстыдством взять что-либо из предложенного друзьям твоим. А если сидит с тобою странник, раз и два пригласи его вкусить, и предлагай трапезу благочинно, а не в беспорядке. Сиди чинно и скромно, не обнажая ни одного из членов своих. Когда зеваешь, закрой уста свои, чтобы не видели другие; ибо, если удержишь дыхание свое, зевота пройдет. Если входишь в келлию настоятеля, или друга, или ученика, храни очи свои, чтобы не видели, что там есть. Если же понуждает к тому помысл, будь внимателен к себе, не слушайся его, и не делай этого. Ибо кто бесстыден в этом, тот чужд иноческого образа и самого Христа, даровавшего нам сей образ. Не обращай взора на те места, в которых спрятана утварь в келлии друга твоего. Тихо отворяй и затворяй дверь у себя и у друга своего. Ни к кому не входи внезапно, но постучась отвне и испросив дозволения, потом уже войди благоговейно.
Не будь тороплив в походке своей без необходимой потребности, заставляющей поспешить. Всем будь послушен во всяком добром деле, только не следуй за любостяжательными, или сребролюбцами, или миролюбцами, да не явится послушание твое делом диавольским. Беседуй со всяким кротко, смотри на всякого целомудренно, ничьим лицом не насыщай очей своих. Идя дорогою, не опережай старших тебя. А если друг твой отстал, отойдя немного вперед, подожди его. Кто не так поступает, тот несмыслен и уподобляется свинье, которой нет закона. Если друг твой начнет речь с кем-либо встретившимся, подожди его и не торопи. Здоровый больному пусть заблаговременно скажет: сделаем, что потребно.
Никого не обличай в каком бы то ни было проступке, но себя почитай во всем ответственным и виновным в прегрешениях. Всякое низкое дело делать со смиренномудрием не отказывайся и не уклоняйся. Если вынужден засмеяться, не выставляй наружу зубов своих. Если принужден говорить с женщинами, отврати лицо от зрения их и так беседуй с ними. А от инокинь, от встречи и разговоров с ними и от лицезрения их удаляйся, как от огня и как от сети диавольской, чтобы в сердце своем не остудить тебе любви к Богу и не осквернить сердца своего тиною страстей. Если они и сестры тебе по плоти, блюдись от них, как от чужих. Остерегайся сближения со своими, чтобы сердце твое не охладело в любви Божией. Вольного обращения и собеседования с юными убегай, как дружбы с диаволом. Одного имей собеседника и сотаинника – того, кто боится Бога и всегда внимателен к себе самому, беден в храмине своей, но богат тайнами Божиими. Утаивай от всякого свои тайны, деяния и брани. Ни перед кем, кроме крайней нужды, не сиди с открытою головою94 . С целомудрием приступай к исполнению необходимой нужды, как бы стесняясь хранящего тебя Ангела, и совершай дело со страхом Божиим, и принуждай себя до самой смерти, хотя бы и неприятно было это сердцу твоему.
Лучше тебе принять смертоносный яд, нежели есть вместе с женщиной, хотя это будет матерь или сестра твоя. Лучше тебе жить вместе со змием, нежели спать и лежать под одним покровом вместе с юным, хотя будет это брат твой по плоти. Если идешь дорогой и скажет кто из старших тебе: «Иди, будем петь», послушайся его. А если не скажет сего, языком молчи, сердцем же славословь Бога. Никому ни в чем не противься, ни с кем не ссорься, не лги, не клянись именем Господа Бога твоего. Будешь пренебрегаем, сам не пренебрегай. Будешь обижаем, сам не обижай. Пусть лучше гибнет телесное вместе с телом, только бы не потерпело вреда что-либо душевное. Ни с кем не входи в суд, а незаслуженно осужденный – терпи. Не возлюби душою своею чего-либо мирского, но покорствуй игуменам и начальствующим; а от близких сношений с ними удерживайся, потому что это сеть, уловляющая нерадивых в погибель.
Тебе, чревоугодник, старающийся угодить чреву своему, лучше уголь огненный ввергнуть в утробу свою, нежели печения правителей и начальствующих. На всех изливай милость и от всех будь унижен. Храни себя от многоглаголания, ибо оно угашает в сердце мысленные движения, бывающие от Бога. Как мечущегося на всех льва, избегай рассуждений о догматах: не сходись для этого ни с питомцами Церкви, ни с чужими. Не проходи и стогнами гневливых или сварливых, чтобы сердце твое не исполнилось раздражительности и душою твоею не возобладала тьма прелести. Не живи вместе с горделивым, да не будет действенность Святаго Духа отъята от души твоей, и да не соделается она жилищем всякой лукавой страсти. Если же соблюдешь ты, человек, сии предосторожности и будешь всегда заниматься Богомыслием, то душа твоя действительно узрит в себе свет Христов и не омрачится вовеки. Христу слава и держава вовеки! Аминь.
* * *
91
Слова «прочее же отметать» дополнены из древнего славянского перевода.
92
В обуздании языка.
93
Ангел Хранитель.
94
Точнее: «без накидки».
Слово 10. Сказания святых мужей, их преподобные изречения и чудное житие В один день пошел я в келлию к одному святому брату и по немощи своей прилег у него на одном месте, чтобы походил он за мною ради Бога, потому что знакомых у меня никого там не было. И видел я, как этот брат встает ночью прежде времени и имеет обычай приходить на правило до братии. Довольно времени он стихословил и вдруг на все то время, пока продолжалось это с ним, оставлял правило, падал на лицо свое и до ста или более раз с горячностью, какую возжигала в сердце его благодать, ударял головою в землю. После сего вставал, лобызал крест Владычний, снова делал поклон, и лобызал тот же крест, и опять повергался на лицо свое. И такой обычай соблюдал он всю жизнь, так что невозможно изобразить мне числом множества его коленопреклонений. Да и кто был бы в состоянии исчислить поклоны этого брата, какие клал он каждую ночь? Раз двадцать со страхом и горячностью, с любовию, растворенною благоговением, лобызал он крест и опять начинал стихословие, а иной раз от великого возгорания помыслов, распалявших его горячностью своею, когда не в силах был выносить разжжения оного пламени, препобеждаемый радостью, восклицал, потому что не мог удержаться. Поэтому много дивился я благодати сего брата, и подвигу, и трезвенности его в деле Божием. Поутру же, после первого часа, когда садился он за чтение, делался подобен человеку плененному и в продолжение каждой читаемой им главы не раз падал на лицо свое, и на многих стихах воздевал руки свои к небу, и славословил Бога. От рода же ему был сороковой год. Употреблял он и пищу в весьма малом количестве, и очень сухую. И пoелику сверх меры и силы делал частые принуждения телу своему, то казался подобным тени, почему жалость возбуждало во мне изнеможение лица его, так исхудавшего от многого неядения, что в нем не было и двух перстов. И нередко говаривал я ему: «Пожалей и себя, брат, в подвиге своем, и это доброе житие, какое стяжал ты; не спутай и не порви этого, подобного духовной цепи, жития твоего, и из желания прибавить несколько труда не умаль и не останови совершенно течения пути своего. Ешь в меру, чтобы не лишиться возможности есть; не простирай ноги своей сверх силы, чтобы не сделаться вовсе неспособным к делу». Был же он милостив, весьма скромен, и милость оказывал с благодушием.
Чистый по врожденным качествам, готовый на утешение, мудрый по Богу, всеми любим был за чистоту свою и за благодушие. С братиею же, когда имели в нем нужду, нередко работал дня по три и по четыре и только к вечеру уходил в свою келлию, потому что искусен был и во всяком служении. Когда же приобретал что, хотя имел в том нужду, из великого уважения своего к большим и малым, не мог сказать95 , что не имеет того. И даже когда работал с братиею, то по большей части делал это как бы из уважения и принуждал себя, не находя для себя удовольствия в выходах из келлии. Таково было житие и обращение96 оного подлинного дивного брата. Богу же нашему да будет слава вовеки! Аминь.
* * *
95
Просящему.
96
С другими.
Слово 11. О ветхом старце В другой раз опять пошел я к одному ветхому, прекрасному и добродетельному старцу. Он весьма любил меня, и был, хотя невежда в слове, но просвещен ведением и глубок сердцем, и говорил, что внушала ему благодать; не часто выходил он из своей келлии, разве только к святым службам; был же внимателен к себе и жил в безмолвии. Некогда сказал я ему: «Пришел мне, отец, помысл пойти в воскресный день на церковную паперть, сесть там и рано утром есть, чтобы всякий входящий и выходящий, увидев меня, уничижил». На сие старец отвечал мне так: «Писано, что всякий, кто делает соблазн мирянам, не узрит света. А ты никому не известен в этой стороне, жития твоего не знают, будут же говорить, что иноки с утра едят; особливо97 же братия здесь новоначальные и немощны в своих помыслах; многие из них, имея веру к тебе и пользуясь от тебя, как скоро увидят, что сделал ты это, потерпят вред.
Древние отцы делывали так, по причине многих совершенных ими чудотворений и по причине оказываемой им чести и прославления их имени, и делали это, чтобы подвергнуть себя бесчестию, скрыть славу жития своего и удалить от себя причины к гордыне. А тебя что заставляет поступить подобным сему образом? Не знаешь разве, что всякому житию свой чин и свое время? Ты не имеешь такого отличного жития и такого имени, а живешь как и прочие братия. Ты себе не принесешь пользы, а другому повредишь. Притом такое действование полезно не всем, но одним совершенным и великим, потому что в этом98 есть разрешение чувств99 . Достигшим же только средины и новоначальным оно вредно, потому что таковые имеют нужду в большей предосторожности и в подчинении чувств. Старцы уже пережили время осторожности, извлекают пользу, из чего только захотят. Ибо неопытные купцы в больших оборотах великие причиняют себе убытки, а в маловажных оборотах скоро идут с успехом вперед. И опять, как сказал я, всякому делу свой порядок, и всякому роду жизни известное время. Кто прежде времени начинает, что сверх его меры, тот ничего не приобретает, а усугубляет только себе вред. Если вожделенно тебе это, с радостью терпи то бесчестие, которое по Божию смотрению, а не по твоей воле постигает тебя, и не смущайся, не питай ненависти к тому, кто бесчестит тебя».
Была у меня однажды еще беседа с сим благоразумным мужем, вкусившим плода с древа жизни за труды, понесенные им с ранней юности до вечера старости своей. И, преподав мне много уроков добродетели, говорил он еще так: «Всякая молитва, в которой не утруждалось тело и не скорбело сердце, вменяется за одно с недоношенным плодом чрева, потому что такая молитва не имеет в себе души», – и еще говорил мне: «Человеку любопрительному, который хочет поставить на своем слове, лукавому умом и бесстыдному в чувствах своих, ничего не давай, и у него вовсе ничего не бери, чтобы тебе не удалить от себя чистоту, приобретенную с великим трудом, и не наполнить сердца своего тьмою и смущением».
* * *
97
Не должно сего делать потому, что братия…
98
Т. е. в таковом действовании.
99
Свобода пользования чувствами, обученными в добре.
Слово 12. О другом старце Пошел я некогда в келлию к одному из отцов. Святой же нечасто кому отворял двери. Но, как скоро увидел в окно, что иду я, сказал мне: «Хочешь ли войти?» – и я отвечал: «Да, честный отец». После же того, как вошел я, сотворил молитву, сел, и о многом мы побеседовали, напоследок спросил я его: «Что мне делать, отец? Иные приходят ко мне, и я ничего не приобретаю, и никакой не извлекаю пользы из беседы с ними, но стыжусь сказать им: не ходите. Даже препятствуют они мне нередко исправлять обычное правило, и поэтому скорблю». На это отвечал мне блаженный оный старец: «Когда придут к тебе таковые любители праздности, как скоро посидят немного, подай им вид, что хочешь стать на молитву, и пришедшему скажи с поклоном: «Помолимся, брат, потому что наступило уже для меня время правила, и не могу нарушить оного, тяжело мне делается, когда хочу выполнить оное в другой час, и это бывает для меня причиною смущения, и без крайней какой-либо нужды не могу оставлять правила. А теперь нет необходимости, чтобы отменена была моя молитва». И не отпускай его без того, чтобы не молился с тобою. Если скажет: «Молись, а я пойду», – сделай ему поклон и скажи: «Любви ради сотвори со мною хотя эту одну молитву, чтобы мне была польза от молитвы твоей». – И когда станете, продли молитву твою даже сверх того, как обык ты делать. Если так будешь поступать с ними, как скоро придут к тебе, то, узнав, что не потакаешь им и не любишь праздности, не приблизятся и к месту тому, о котором услышат, что ты там.
Посему смотри, чтобы тебе из лицеприятия не разорить дела Божия. Если же встретится кто из отцов или утрудившийся странник, то побыть с таковым вменится тебе вместо самой длинной молитвы. Но если странник будет один из любителей суесловия, то успокой его по возможности и отпусти с миром».
Один из отцов сказал: «Дивлюсь, слыша, что некоторые в келлиях своих занимаются рукоделием и могут без опущения совершать правило свое и не смущаться». Изрек же достойное удивления слово: «По правде сказать, если выхожу за водою, то чувствую замешательство в своем обычае и в порядке оного и встречаю препятствие к усовершению своей рассудительности»100 .
* * *
100
Т. е. в деле рассуждения своих помыслов.
Слово 13. О вопросе одного брата Тот же старец вопрошен был однажды некоторым братом: «Что мне делать? Нередко бывает у меня какая-нибудь вещь, в которой имею надобность или по немощи, или по делу, или по другой какой причине, и без этой вещи не могу жить в безмолвии, но вижу, что кто-нибудь имеет в ней нужду, и, преодолеваемый жалостию, отдаю ему эту вещь, а часто делаю это и потому, что бываю кем-либо упрошен. Ибо вынуждают меня к тому и любовь, и заповедь, и уступаю, что самому мне нужно. А потом потребность для меня этой вещи делает, что впадаю в беспокойство и смущение помыслов; и это отвлекает мой ум от попечения о безмолвии, иногда даже бываю принужден оставить безмолвие и идти искать той же вещи. Если же достает терпения не выходить из безмолвия, то бываю в великой скорби и в смятении помыслов. Поэтому не знаю, что избрать мне: или для успокоения брата своего делать то, что рассеивает меня и прекращает мое безмолвие, или презирать просьбу и пребывать в безмолвии?»
На это старец отвечал и сказал: «Если милостыня, или любовь, или милосердие, или что-либо, почитаемое сделанным для Бога, препятствуют твоему безмолвию, обращают око твое на мир, ввергают тебя в заботу, помрачают в тебе памятование о Боге, прерывают молитвы твои, производят в тебе смятение и неустройство помыслов, делают, что перестаешь заниматься Божественным чтением, оставляешь это оружие, избавляющее от парения ума, ослабляют осторожность твою, производят, что, быв дотоле связан, начинаешь ходить свободно и, вступив в уединение, возвращаешься в общество людей, пробуждают на тебя погребенные страсти, разрешают воздержание чувств твоих, воскрешают для мира тебя, умершего миру, от ангельского делания, о котором у тебя единственная забота, низводят тебя и поставляют на стороне мирян, – то да погибнет такая правда! Ибо выполнять обязанность любви, доставляя успокоение телесное, есть дело для людей мирских, а если и монахов, то недостаточных, не пребывающих в безмолвии, или таких, у которых безмолвие соединено с единодушным общежитием, которые непрестанно и входят и выходят. Для таковых это есть дело прекрасное и достойное удивления.
А тем, которые действительно избрали для себя отшельничество от мира и телом и умом, чтобы установить мысли свои в уединенной молитве, в омертвении для всего преходящего, для зрения мирских вещей и для памятования о них, – таковым не подобает служить Христу деланием чего-либо телесного и правдой дел явных (чтобы ими оправдаться), но, по слову апостола, умерщвлением удов своих, «яже на земли» (Кол. 3:5
Слово 14. Об одном укоренном брате Однажды укорен был некий брат, что не подал милостыни; и он дерзко и гордо отвечал укорившему его: «Монахам не поставлено в обязанность подавать милостыню». Но укоривший возразил ему: «Виден и явен тот монах, которому не поставлено в обязанность подавать милостыню. Ибо не поставлено тому, кто с открытым лицом может сказать Христу, как написано: «се, мы оставихом вся и вслед Тебе идохом» (Мф. 19:27 101 и не умеет служить Ему духом, но не заботится и о делах явных, которые возможны для него, то какая еще будет у такового надежда приобрести себе жизнь? Таковой несмыслен».
Другой старец сказал: «Дивлюсь тем, которые смущают себя в деле безмолвия, чтобы других успокоить в телесном». И еще говорил: «Не надобно нам к делу безмолвия примешивать попечение о чем-либо другом: всякое же дело да будет чествуемо на своем месте, чтобы поведение наше не имело в себе смешения102 . Ибо кто имеет попечение о многих, тот раб многих. А кто оставил все и заботится об устроении души своей, тот – друг Божий. Смотри, подающих милостыню и в отношении к ближним выполняющих любовь удовлетворением нужд телесных, их в мире много; а делатели всецелого и прекрасного безмолвия, занятые Богом, едва обретаются и редки. Кто же из подающих в мире милостыню или соблюдающих правду в том, что касается до тела, мог достигнуть хотя одного из тех дарований, каких бывают сподобляемы от Бога пребывающие в безмолвии?» И еще сказал он: «Если ты мирянин, то проводи время в занятиях добрыми мирскими делами. А если ты инок, то прославься делами, какими отличаются иноки. Если же намерен ты заниматься тем и другим, то утратишь то и другое103 . Дела инока суть следующие: свобода от телесного104 , в молитвах телесный труд и непрестанное сердечное памятование о Боге. Суди же сам, можно ли тебе без сих дел удовольствоваться мирскими добродетелями?»
Вопрос. Не может ли инок, злостраждущий в безмолвии, приобрести два рода занятий, т. е. помышлять о Боге и иметь в сердце другую заботу?
Ответ. Думаю, что намеревающийся пребывать в безмолвии, когда все оставит и будет заботиться о своей одной душе, не возможет без упущения управиться в деле безмолвия, даже если поставит себя вне житейского попечения; а тем паче, если будет заботиться и о другом. Господь оставил Себе в мире работающих Ему и радеющих о чадах Его и избрал Себе таких, которые служили бы пред Ним. Ибо не у земных только царей можно замечать различие чинов и видеть, что славнее те, которые всегда стоят пред лицом у царя и участвуют в его тайнах, нежели те, которые занимаются делами внешними; но можно видеть это же в делах Царя Небесного, а именно: какое дерзновение приобрели те, которых всегдашнее пребывание в молитве соделало собеседниками и таинниками Его; какого сподобляются они богатства и небесного и земного, и в какой мере обнаруживают они власть свою над всякой тварью, паче тех, которые служат Богу своим имением и житейскими благами и благоугождают Ему творением добрых дел, что также весьма важно и прекрасно. Поэтому должно нам брать в образец не последних, которые еще недостаточны в делах Божиих, но тех подвижников и святых ратоборцев, которые прекрасно совершили житие свое, оставили все житейское и на земле возделали Царство Небесное, однажды навсегда отринули земное и простерли руки ко вратам небесным.
Чем благоугодили Богу древние святые, проложившие нам путь сего жития? Иже во святых Иоанн Фивейский, это сокровище добродетелей, этот источник пророчества, тем ли благоугодил Богу, что в телесных нуждах упокоивал братий внутри затвора своего, или молитвою и безмолвием? Не спорю, что и первым многие также благоугодили Богу, но менее угодивших молитвою и оставлением всего. Ибо от живущих в безмолвии и прославляющихся оным есть явная некая помощь братиям их. Разумею же, что во время нужды помогают они нам словом или приносят о нас молитвы. А что кроме этого (если памятование или попечение о чем-либо житейском таится в сердце пребывающих на безмолвии), то сие не дело духовной мудрости. Ибо не безмолвствующим, но вне безмолвия живущим сказано: «воздадите убо кесарева кесаревы, и Божия Богови» (Мф. 22:21
Если же кто, противореча ему, упомянет о божественном апостоле Павле, что он работал собственными своими руками и подавал милостыню, то скажем ему, что Павел один мог все делать; мы же не знаем, чтобы другой был Павел, подобно ему способный на все. Ибо покажи мне другого такого Павла, и поверю тебе. Притом, что бывает по Божию смотрению, того не выставляй на вид для дел общих. Ибо иное есть дело благовествования, и иное – деятельность безмолвия. Ты же, если намерен держаться безмолвия, будь подобен Херувимам, которые не заботятся ни о чем житейском. И не думай, что кроме тебя и Бога есть кто другой на земле, о ком бы заботиться тебе, – как научен ты прежде тебя бывшими отцами. Если не ожесточит кто собственного сердца своего, и не будет с усилием удерживать милосердия своего так, чтобы стать далеким от попечения о всем дольнем, и ради Бога, и ради чего-либо житейского, и не станет пребывать в одной молитве в определенные на то времена, то не может он быть свободным от смущения и заботы и пребывать в безмолвии.
Посему, когда придет тебе мысль позаботиться о чем-либо под предлогом добродетели и тем возмутить тишину, какая у тебя в сердце, тогда скажи той мысли: «Прекрасен путь любви, прекрасно дело милосердия ради Бога; но я ради же Бога не хочу этого». – «Остановись, отец, – сказал один монах, – ради Бога спешу за тобой», и тот отвечал: «И я ради Бога бегу от тебя». Авва Арсений ради Бога ни с кем не беседовал ни о пользе душевной, ни о чем ином. Другой ради Бога весь день говорил и принимал всех приходящих странников; а он вместо сего избрал молчание и безмолвие, и по сей причине среди моря настоящей жизни беседовал с Божественным Духом, и в величайшей тишине преплывал оное на корабле безмолвия, как ясно видели сие подвижники, дознавшиеся о сем у Бога. И вот закон безмолвия: умолкнуть для всего. А если и в безмолвии окажешься исполненным смятения и будешь смущать тело рукоделиями, а душу заботой о ком-нибудь, то суди сам, какое проводишь тогда безмолвие, заботясь о многих, чтобы угодить тем Богу? Ибо стыдно и сказать, будто бы без оставления всего, без удаления себя от всякой заботы можно преуспеть в безмолвном житии. Богу же нашему слава!
* * *
101
Сокровенным деланием.
102
Двух образов жития.
103
Не успеешь ни в том, ни в другом.
104
Попечения.
Слово 15. О разных отличиях безмолвия, о власти ума и о том, сколько властен ум возбуждать собственные свои движения при разных видах молитвы, какой предел дан молитве самим естеством, до какого предела молитва твоя уже не молитва, хотя совершаемое тобою и называется молитвою Слава Излиявшему обильно дары Свои на людей! Он соделал, что и плотяные служат Ему в чине естеств бесплотных, и природу перстных сподобил глаголать о таковых тайнах, наипаче же – людей грешных, подобных нам, недостойных и слышать такие глаголы. Но Он, по благодати Своей, отверз нам слепоту сердечную к уразумению оных, из рассмотрения Писания и учения великих отцов. Ибо вследствие собственного своего подвига не сподобился я дознать опытом и тысячную часть того, что написал своими руками, особенно же в этом сочинении, которое предложу для возбуждения и просвещения душ ваших и всех читающих оное, в той надежде, что, может быть, воспрянут и, вожделев сего, приступят к деланию.
Иное дело – молитвенное услаждение, а иное – молитвенное созерцание. Последнее в такой мере выше первого, в какой совершенный человек выше несовершенного отрока. Иногда стихи делаются сладостными в устах, и стихословие одного стиха в молитве неисчетно продолжается, не дозволяя переходить к другому стиху, и молящийся не знает насыщения. Иногда же от молитвы рождается некое созерцание, и прерывает оно молитву уст, и молящийся в созерцании становится телом бездыханным, придя в восторг. Такое состояние называем мы молитвенным созерцанием, а не видом чего-то и образом, или мечтательным призраком, как говорят несмысленные. И опять в сем молитвенном созерцании есть мера и различие дарований; и это еще молитва, потому что мысль еще не переступила туда, где нет уже молитвы, в такое состояние, которое выше молитвы. Ибо движение языка и сердца к молитве суть ключи, а что после сего, то уже есть вход в сокровенные клети. Здесь да умолкнут всякие уста, всякий язык; да умолкнет и сердце – этот хранитель помыслов, и ум – этот кормчий чувств, и мысль – эта быстропарящая и бесстыдная птица, и да прекратится всякое их ухищрение. Здесь да остановятся ищущие: потому что пришел Домовладыка.
Слово 16. О чистой молитве Как вся сила законов и заповедей, какие Богом даны людям, по слову отцов, имеет пределом чистоту сердца, так все роды и виды молитвы, какими только люди молятся Богу, имеют пределом чистую молитву. Ибо и воздыхания, и коленопреклонения, и сердечные прошения, и сладчайшие вопли, и все виды молитвы, как сказал я, имеют пределом чистую молитву и до нее только имеют возможность простираться. А от чистоты молитвенной и до внутренней, как скоро мысль переступила этот предел, не будет уже иметь она ни молитвы, ни движения, ни плача, ни власти, ни свободы, ни прошения, ни вожделения, ни услаждения чем-либо из уповаемого в сей жизни или в будущем веке. И поэтому после чистой молитвы иной молитвы нет. До сего только предела всякое молитвенное движение и все виды молитвы доводят ум властью свободы. Потому и подвиг в молитве. А за сим пределом будет уже изумление, а не молитва; потому что все молитвенное прекращается, наступает же некое созерцание, и не молитвою молится ум. Всякая, какого бы то ни было рода, совершаемая молитва совершается посредством движений; но как скоро ум входит в духовные движения, не имеет там молитвы. Иное дело – молитва, а иное – созерцание в молитве, хотя молитва и созерцание заимствуют себе начало друг в друге. Молитва есть сеяние, а созерцание – собирание рукоятей [снопов], при котором жнущий приводится в изумление неизглаголанным видением, как из малых и голых посеянных им зерен вдруг произросли пред ним такие красивые класы. И он в собственном своем делании105 пребывает без всякого движения; потому что всякая совершаемая молитва есть моление, заключающее в себе или прошение, или благодарение, или хваление. Рассмотри же внимательнее, один ли из сих видов молитвы, или прошение чего-либо, бывает, когда ум переступает свой предел и входит в оную область? Спрашиваю же о сем того, кто ведает истину. Но не у всех сия рассудительность, а только у тех, которые соделались зрителями и служителями дела сего или учились у таковых отцов, и из уст их познали истину, и в сих и подобных сим изысканиях провели жизнь свою.
Как из многих тысяч едва находится один, исполнивший заповеди и все законное с малым недостатком и достигший душевной чистоты, так из тысячи разве один найдется, сподобившийся, при великой осторожности, достигнуть чистой молитвы, расторгнуть этот предел и приять оное таинство; потому что чистой молитвы никак не могли сподобиться многие; сподобились же весьма редкие; а достигший того таинства, которое уже за сею молитвою, едва, по благодати Божией, находится и из рода в род.
Молитва есть моление и попечение о чем-либо и желание чего-либо, как-то: избавления от здешних или будущих искушений, или желание наследия отцов; моление – это то, чем человек приобретает себе помощь от Бога. Сими движениями и ограничиваются движения молитвенные. А чистота и нечистота молитвы зависят от следующего: как скоро в то самое время, как ум приуготовляется принести одно из сказанных нами движений своих, примешивается к нему какая-либо посторонняя мысль или беспокойство о чем-нибудь, тогда молитва сия не называется чистою; потому что не от чистых животных принес ум на жертвенник Господень, т. е. на сердце – этот духовный Божий жертвенник. А если бы кто упомянул об оной, у отцов называемой духовною, молитве и, не уразумев силы отеческих изречений, сказал: «Сия молитва в пределах молитвы духовной», то думаю, если точнее вникнуть в это понятие, хула будет, если какая-либо тварь скажет, будто бы сколько-нибудь преклоняется духовная молитва. Ибо молитва преклоняющаяся – ниже духовной. Всякая же духовная молитва свободна от движений. И если чистою молитвою едва ли кто молится, то что сказать о молитве духовной? У святых отцов было в обычае всем добрым движениям и духовным деланиям давать именование молитвы. И не только отцам, но и всем, которые просвещены видением, обычно всякое прекрасное делание вменять почти за одно с молитвою. Ясно же, что иное дело – молитва, а иное – совершаемые дела. Иногда сию, так называемую духовную, молитву в одном месте называют путем, а в другом ведением, а инде – умным видением. Видишь, как отцы переменяют названия духовных предметов? Ибо точность именований устанавливается для предметов здешних, а для предметов будущего века нет подлинного и истинного названия, есть же о них одно простое ведение, которое выше всякого наименования и всякого составного начала, образа, цвета, очертания и всех придуманных имен. Поэтому, когда ведение души возвысится из видимого мира, тогда отцы в означение оного ведения употребляют какие хотят названия, так как точных именований оному никто не знает. Но, чтобы утвердить на сем ведении душевные помышления, употребляют они наименования и притчи, по изречению святого Дионисия, который говорит, что ради чувств употребляем притчи, слоги, приличные имена и речения. Когда же действием Духа душа подвигнута к Божественному, тогда излишни для нас и чувства, и их деятельность, равно как излишни силы духовной души, когда она, по непостижимому единству, соделывается подобною Божеству и в своих движениях озаряется лучом высшего света.
Итак, поверь, брат, что ум имеет возможность различать свои движения только до предела чистой молитвы. Как же скоро достигнет туда, и не возвращается вспять, или оставляет молитву – молитва делается тогда как бы посредницею между молитвою душевною и духовною. И когда ум в движении, тогда он в душевной области; но как скоро вступает он в оную область, прекращается и молитва. Ибо святые в будущем веке, когда ум их поглощен Духом, не молитвою молятся, но с изумлением водворяются в веселящей их славе. Так бывает и с нами. Как скоро ум сподобится ощутить будущее блаженство, забудет он и самого себя, и все здешнее, и не будет уже иметь в себе движения к чему-либо. Посему некто с уверенностью осмеливается сказать, что свобода воли путеводит и приводит в движение посредством чувств всякую совершаемую добродетель и всякий чин молитвы, в теле ли то, или в мысли, и даже самый ум – этого царя страстей. Когда же управление и смотрение Духа возгосподствуют над умом – этим домостроителем чувств и помыслов, тогда отъемлется у природы свобода, и ум путеводится, а не путеводит. И где тогда будет молитва, когда природа не в силах иметь над собою власти, но иною силою путеводится сама не знает куда, и не может совершать движений мысли, в чем бы ей хотелось, но овладевается в тот час пленившею ее силою, и не чувствует, где путеводится ею? Тогда человек не будет иметь и хотения; даже, по свидетельству Писания, не знает, в теле он или вне тела (см. 2Кор. 12:2
Вопрос. Почему же сей неизглаголанной благодати, если она не есть молитва, дается наименование молитвы?
Ответ. Причина сему, как утверждаем, та, что благодать сия дается достойным во время молитвы и начало свое имеет в молитве, так как, по свидетельству отцов, кроме подобного времени, нет и места посещению сей достославной благодати. Наименование молитвы дается ей потому, что от молитвы путеводится ум к оному блаженству, и потому, что молитва бывает причиною оного; в иные же времена не имеет оно места, как показывают отеческие писания. Ибо знаем, что многие святые, как повествуется и в житиях их, став на молитву, были восхищены умом.
Но если кто спросит: почему же в сие только время бывают сии великие и неизреченные дарования, то ответствуем: потому что в сие время более, нежели во всякое другое, человек бывает собран в себя и уготован внимать Богу, вожделевает и ожидает от Него милости. Короче сказать, это есть время стояния при вратах царских, чтобы умолять царя; и прилично исполниться прошению умоляющего и призывающего в это время. Ибо бывает ли другое какое время, в которое бы человек столько был приуготовлен и так наблюдал за собою, кроме времени, когда приступает он к молитве? Или, может быть, приличнее получить ему что-либо таковое в то время, когда спит, или работает что, или когда ум его возмущен? Ибо вот и святые, хотя не имеют праздного времени, потому что всякий час заняты духовным, однако же и с ними бывает время, когда не готовы они к молитве. Ибо нередко занимаются или помышлением о чем-либо встречающемся в жизни, или рассматриванием тварей, или иным чем действительно полезным. Но во время молитвы созерцание ума устремлено к Единому Богу и к Нему направляет все свои движения, Ему от сердца, с рачением и непрестанною горячностью приносит моления. И посему-то в это время, когда у души бывает одно-единственное попечение, прилично источаться Божественному благоволению. И вот видим, что, когда священник приготовится, станет на молитву, умилостивляя Бога, молясь и собирая свой ум воедино, тогда Дух Святый нисходит на хлеб и на вино, предложенные на жертвеннике. И Захарии во время молитвы явился Ангел, и предвозвестил рождение Иоанна. И Петру, когда во время шестого часа молился в горнице, явилось видение, путеводствовавшее его к призванию язычников снисшедшею с неба плащаницею и заключенными в ней животными. И Корнилию во время молитвы явился Ангел и сказал ему написанное о нем. И также Иисусу сыну Навину глаголал Бог, когда в молитве преклонился он на лицо свое. И с очистилища, бывшего над кивотом, откуда священник о всем, что должно было знать, в видениях был от Бога тайноводствуем в то самое время, когда архиерей единожды в год, в страшное время молитвы, при собрании всех колен сынов Израилевых, стоявших на молитве во внешней скинии, входил во Святое святых и повергался на лицо свое – слышал он Божии глаголы в страшном и неизглаголанном видении. О, как страшно оное таинство, которому служил при сем архиерей! Но таковы и все видения, являвшиеся святым во время молитвы. Ибо какое другое время так свято и по святыне своей столько прилично приятию дарований, как время молитвы, в которое человек собеседует с Богом? В это время, в которое совершаются молитвословия, и моления пред Богом, и собеседование с Ним, человек с усилием отовсюду собирает воедино все свои движения и помышления и погружается мыслию в Едином Боге, и сердце его наполнено бывает Богом; и оттого уразумевает он непостижимое. Ибо Дух Святый, по мере сил каждого, действует в нем, и действует, заимствуя вещество из того самого, о чем кто молится; так что внимательностью молитва лишается движения, и ум поражается и поглощается изумлением, и забывает о вожделении собственного своего прошения, и в глубокое упоение погружаются движения его, и бывает он не в мире сем. И тогда не будет там различия между душою и телом, ни памятования о чем-либо, как сказал божественный и великий Григорий: «Молитва есть чистота ума, которая одна, при изумлении человека, уделяется от света Святыя Троицы». Видишь ли, как уделяется молитва приходящим в изумление уразумением того, что рождается от нее в уме, по сказанному мною вначале сего писания и во многих других местах? И еще, тот же Григорий говорит: «Чистота ума есть воспарение мысленного. Она уподобляется небесному цвету, в ней во время молитвы просиявает свет Святыя Троицы».
Вопрос. Когда же кто сподобляется всей этой благодати?
Ответ. Сказано: во время молитвы. Когда ум совлечется ветхого человека и облечется в человека нового, благодатного, тогда узрит чистоту свою, подобную небесному цвету, которую старейшины сынов Израилевых наименовали местом Божиим (см. Вих. 24:10
* * *
105
В древнем и славянском переводах вместо слов «в своем делании», читается «в своем видении».
Слово 17. О душе, ищущей глубокого созерцания, чтобы погрузиться в оном от плотских помыслов, возбуждаемых памятованием вещей Все, что выше другого, сокрыто от того, чего оно выше; и не иное тело служит ему по природе некоею завесою, так что может и открывать его сокровенность. Всякая умопредставляемая сущность не извне себя заимствует то, что составляет собственное ее отличие: напротив того, внутри ее движений определено сие отличие, т. е. может она непосредственно вступить в большую светлость к приятию первого света или сделаться подобной другому чину, который, очевидно, разнствует не местом, но чистотою приятия и превосходства, или сообразно с умственною мерою по степени приятия горних мановений и сил. Всякая умопредставляемая сущность сокрыта для сущности, которая ниже ее; одна же от другой сокрыты они не по природе, а по движениям добродетелей; и говорю это о святых силах, о душевных чинах и о демонах. Первые от средних, и средние от третьих сокрыты и по природе, и по месту, и по движениям. Сущности же каждого чина, и сами для себя, и одна для другой в том же чине, видимы ли они или невидимы, сокрыты по ведению, а от сущностей низшего чина – по естеству; потому что видение у существ бестелесных не вне их, как у существ телесных, но видеть им друг друга – значит и добродетелями, и мерою движений быть им внутри движений существ, ими видимых. Поэтому, если в равном уделе они досточестны, то, хотя и отдалены друг от друга, однако же не мечтательно, но в нелживом видении, в истинном естестве видят друг друга, кроме Причины всяческих, Которая, как Единая Достопоклоняемая, превыше сей разности. Демоны, хотя и крайне нечисты, однако же в чинах своих не сокрыты друг от друга, но не видят двух чинов106 , которые выше их, потому что духовное видение есть свет движения, и он-то самый служит для них и зеркалом и оком. И как скоро омрачатся движения, существа не видят высших чинов. В собственном своем чине видят друг друга, так как они дебелее духовных чинов. И это имеет место в рассуждении демонов.
Души же, пока осквернены и омрачены, не могут видеть ни друг друга, ни себя самих, а если очистятся и возвратятся в древнее состояние, в каком созданы, то ясно видят сии три чина, т. е. чин низший их, чин высший и друг друга. И не потому, что изменятся в телесный вид, увидят тогда Ангелов ли то, или демонов, или друг друга; напротив того, узрят в самом естестве и в духовном чине. А если скажешь, что невозможно быть видиму демону или Ангелу, если не изменятся они, не примут на себя видимого образа, то сие будет значить, что видит уже не душа, а тело. Но в таком случае какая нужда в очищении? Ибо вот, и нечистым людям по временам являются демоны, равно как и Ангелы; впрочем, когда видят они, видят телесными очами, и здесь нет нужды в очищении. Но не то бывает с душою, достигшею чистоты; напротив того, видит она духовно, оком естественным, то есть прозорливым, или разумным. И не дивись тому, что души видят одна другую, даже будучи в теле. Ибо представляю тебе доказательство ясное, по истинности свидетельствующего, – разумею же блаженного Афанасия Великого, – который в сочинении об Антонии Великом говорит: Великий Антоний, стоя однажды на молитве, увидел чью-то душу, возносимую с великою честию, и ублажил сподобившегося таковой славы; блаженный же был Аммун из Нитрии, и та гора, на которой жил святой Антоний, отстояла от Нитрии на тринадцать дней пути. Сим примером о трех, сказанных выше, чинах доказано уже, что духовные природы видят одна другую, хотя и удалены одна от другой, и что не препятствуют им видеть друг друга расстояние и телесные чувства. Подобно и души, когда достигают чистоты, видят не телесно, но духовно; потому что телесное зрение совершается открыто и видит, что перед глазами, отдаленное же требует иного видения.
Горние чины107 в бытии неисчетно многи и именуются по отличию и чину. Ибо почему названы Началами, Властями, Силами? Господствами наименованы, может быть, как отличенные честью. И они малочисленнее подчиненных им, как сказал святой Дионисий, епископ Афинский, но больше по власти и ведению, и очень разделены по величию своих чинов. Ибо простираются от чина в чин, пока не достигнут к единству паче всех великого и могущественного – Главы и основания всей твари. Главою же называю не Творца, но Стоящего во главе чудес дел Божиих. Ибо многие – ниже промышления премудрости Бога, их и нашего Творца, и столько ниже, сколько под ними состоящие – ниже их самих. Называю же низшими, разумея высоту и низость не в месте, но в силе ведения, сообразно с тою мерою, какую приобретают в сравнении с последующим, большим или меньшим, ведением. Ибо все сии духовные сущности Божественное Писание наименовало девятью духовными именами и разделило их на три степени; и первую делит на великие, высокие и святейшие Престолы, многоочитых Херувимов и шестокрылатых Серафимов; вторую же степень – на Господства, Силы и Власти, и третью – на Начала, Архангелов и Ангелов. Чины же сии с еврейского толкуются: Серафимы – согревающие и сожигающие; Херувимы – обильные ведением и мудростью; Престолы – Божия опора и Божий покой; и сими именами названы чины сии по их действованиям. Именуются же Престолы как досточестные, Господства – как имеющие власть над всяким царством, Начала – как устрояющие эфир, Власти – как властвующие над народами и над каждым человеком, Силы – как крепкие силою и страшные видением своим, Серафимы – как освящающие, Херувимы – как носящие, Архангелы – как бодрственные стражи, Ангелы – как посылаемые.
В первый день сотворено девять духовных природ в молчании, и одна природа – словом; и это – свет. Во второй день сотворена твердь. В третий день произвел Бог собрание вод и прозябение злаков; в четвертый – отделение света; в пятый – птиц, пресмыкающихся и рыб; в шестой – животных и человека. Устроение целого мира – долгота и широта; начало – восток; конец – запад; правая сторона – север; левая – юг. Целую землю поставил Бог, как одр; высшее небо – как кожу, и свод, и куб; второе небо, как колесо, примкнутое к первому небу, и то, что примкнуто к небу и земле; океан – как пояс, окружающий небо и землю, а внутри его высокие горы, досязающие до неба, и позади гор солнце, чтобы проходило там в продолжение целой ночи, и среди сих гор великое море, которое занимает около трех четвертей всей суши. Богу же нашему да будет слава!
* * *
106
Т. е. ангельского и душевного.
107
Духи.
Слово 18. О видении естества бесплотных, в вопросах и ответах Вопрос. Сколькими различными способами человеческая природа приемлет видение естества бесплотных?
Ответ. Постижение всякого простого и тонкого естества духовных тел108 подлежит чувству природы человеческой в трех разных видах: или в дебелости видимого предмета – осуществление, или в тонкости оного – неосуществленно, или в истинном созерцании, т. е. в созерцании самой сущности. Что до первого, то на сие имеют власть и чувства; что до второго, то душа усматривает сие в одной поверхности; что до третьего, то нужна здесь сила естества умного. И еще, что до каждого из двух последних109 , то на сие имеют власть воля и ум; и что до воли и душевного услаждения и того, с чем оно сложено110 , то воля бывает первою этому причиною. И это суть порождения свободы, хотя, во время потребности, свобода и воля сохраняют безмолвие, пока имеет место и останавливается на сем действование. В одном случае оно указывает только и бывает без ободряющей воли и без истинного ведения, потому что чувства способны принимать в себя случайное без участия воли. Сими тремя способами святые Силы при общении с нами служат к нашему наставлению и к устроению нашей жизни.
Нечистые же демоны, когда приближаются к нам на погибель, а не на пользу нашу, могут в нас приводить в действие два только способа; не могут же приступать к нам, для обольщения нашего, третьим способом; потому что демоны вовсе не имеют силы приводить в нас в движение естественные помыслы ума. Ибо сынам тьмы невозможно приближаться к свету. Но святые Ангелы обладают тем, что могут приводить в движение и просвещать помыслы, тогда как демоны суть властители и творцы ложных мыслей – исчадий тьмы; потому что от светоносных приемлется свет, а от потемненных – тьма.
Вопрос. Какая причина, что тем дан свет, а сим нет?
Ответ. Всякий из этих учителей то ведение, которому учит, сперва сам в себе рассматривает, изучает, приемлет, вкушает и тогда уже может предлагать оное научаемым. Первые111 учители точное познание о вещах передают из собственного здравого ведения; и это суть те, которые в самом начале могут все обнимать в быстром постижении самого быстрого и чистого ума. Демоны же обладают скоростью, но не светом. Иное же дело – быстрота, а иное – свет. Первая без второго ведет к погибели обладающего ею. Второй показывает истину, а первая – призрак истины, потому что свет показывает действительность вещей, и умножается, и умаляется соразмерно с образом жизни. Святые Ангелы из собственного ведения вливают в нас познание о движении вещей, ведения, которое сами прежде вкушают, и постигают, и тогда передают нам. И также вторые112 учители, по мере своего ведения, возбуждают в нас представления о движении вещей, потому что иначе о том, в чем сами не пребыли, нет необходимости им в нас возбуждать правые помыслы113 . Впрочем, будь уверен, как уже сказал я, что если бы мы и могли принять, то они не были бы в состоянии научить нас истинному ведению, хотя вначале и имели оное. И опять, каждый из них возбуждает научаемых к тому или к противному, сообразно с порядком, которым он управляется.
А я признаю за истину то, что ум наш, и без посредства святых Ангелов, может сам собою и не учась возбуждаться к доброму, хотя познания о зле без посредства114 демонов не приемлют чувства и не приводятся злом в движение, и ум не может сам собою сделать зла. Ибо доброе насаждено в природе, а злое – нет. Все же чуждое и отвне приходящее, для того чтобы быть познанным, имеет нужду в каком-либо посреднике. Между тем как все, что произрастает внутри, проникает хотя сколько-нибудь в природу и без научения. И если таково свойство вещества, что само собою возбуждается оно к добру, то возрастание его и светозарность возможны и без созерцания Ангелов. Впрочем, они наши учители, равно как учители и взаимно друг к другу. Низшие учатся у тех, которые приникают на них и имеют более света; и таким образом учатся одни у других, восходя постепенно до той единицы, которая имеет учителем Святую Троицу. И самый опять первый чин утвердительно говорит, что не сам собою учится он, но имеет учителем посредника Иисуса, от Которого приемлет и передает низшим.
Рассуждаю так, что ум наш не имеет естественной силы устремиться к Божественному созерцанию115 , и одним лишь несовершенством равны мы всем небесным естествам, – потому что в нас и в них действует благодать. По естеству же, и человеческому и ангельскому уму созерцание Божества чуждо, потому что созерцание сие не сопричисляется к прочим созерцаниям. Во всех же разумных, и первых и средних, существах не по естеству бывает, но благодатию совершается созерцание всего сущего, и небесного, и земного; и не естество постигло сие, как прочие вещи.
Умное созерцание, в каком пребывает чин существ небесных, и видение, до пришествия Христа во плоти, не были для них столько доступны, чтобы проникать им в сии тайны. Но когда воплотилось Слово, отверзлась им дверь в Иисусе, как говорит апостол. А если бы мы соделались непорочными и чистыми, то рассуждаю (а сие и действительно так), что у нас – человеков – мысли наши, без посредства существ небесных, не могли бы приблизиться к откровениям и познаниям, возводящим к оному вечному созерцанию, которое подлинно есть откровение тайн; потому что уму нашему недостает такой силы, какая есть у горних сущностей, которые приемлют откровения и созерцания непосредственно от Вечного. Ибо и они приемлют в образе, а не без прикровения; подобно им приемлет116 и наш ум. Ибо каждый чин приемлет через передание от другого чина с соблюдением строгого порядка и различения в сообщении от первого чина второму, пока тайна перейдет таким образом ко всем чинам. Но многие из тайн останавливаются на первом чине и не простираются на другие чины, потому что, кроме первого чина, все прочие не могут вместить в себя величия тайны. А некоторые из тайн, исходя от первого чина, открываются одному второму чину, и им сохраняются в молчании, другие же чины не постигли оных; и некоторые тайны доходят до третьего и до четвертого чина. И еще, в откровениях, видимых святыми Ангелами, бывают приращение и умаление. А если так бывает у них, то кольми паче можем ли мы приять таковые тайны без их посредства?
Напротив того, от них бывает то, что в уме святых является ощущение откровения какой-либо тайны. И как скоро попущено Богом, чтобы откровение передавалось от чина высшего и потом низшего другому чину, то таким образом, как скоро Божиим мановением попущено доходить чему-либо до естества человеческого, доходит сие к людям, по всему тому достойным. Ибо чрез горние чины приемлют святые свет созерцания даже до славного Присносущия – сей неизучаемой тайны, сами же они приемлют друг от друга, потому что суть «служебнии дуси посылаемы» к тем, которые готовы соделаться наследниками жизни (Євр. 1:14
Говорю же, что мучимые в геенне поражаются бичом любви! И как горько и жестоко это мучение любви! Ибо ощутившие, что погрешили они против любви, терпят мучение вящее всякого приводящего в страх мучения; печаль, поражающая сердце за грех против любви, страшнее всякого возможного наказания. Неуместна никому такая мысль, что грешники в геенне лишаются любви Божией. Любовь есть порождение ведения истины, которое (в чем всякий согласен) дается всем вообще. Но любовь силою своею действует двояко: она мучит грешников, как и здесь случается другу терпеть от друга, и веселит собою соблюдших долг свой. И вот, по моему рассуждению, геенское мучение есть раскаяние. Души же горних сынов любовь упоевает своими утехами.
Вопрос. Некто был спрошен: когда человек узнает, что получил отпущение грехов своих?
Ответ. И спрошенный отвечал: когда ощутит в душе своей, что совершенно, от всего сердца возненавидел грехи, и когда явно дает себе направление противоположное прежнему. Таковый уповает, что получил от Бога оставление грехопадений, как возненавидевший уже грех, по свидетельству совести, какое приобрел в себе, по апостольскому слову: неосужденная совесть сама себе свидетель (см. Рим. 2:15
Да сподобимся и мы получить отпущение грехов наших по благодати и человеколюбию Безначального Отца с Единородным Сыном и Святым Духом. Ему слава во веки веков! Аминь.
* * *
108
Духовными телами называются здесь бесплотные и невещественные сущности, которые наименованы естеством несложным.
109
Видов постижения.
110
Под этим разумеется ум, как думает издатель греческого текста Никифор Феотокис.
111
Ангелы.
112
Демоны.
113
В греческом тексте нет отрицания перед словом «необходимости»; но так как без него смысл получается неверный, то мы в переводе последовали мнению издателя греческого текста Никифора Феотокиса, который предлагает добавить это отрицание.
114
Без внушения.
115
Хотя в греческой книге сказано утвердительно («имать»), но смысл последующего и начало 4-го слова показывают, что перевод преп. Паисия «не имать» правильнее. (Примечание к переводу преп. Паисия).
116
Видения и откровения.
Слово 19. Образец умозрения о дне воскресном и о субботе, и приточное их значение День воскресный есть неприемлемая нами, пока мы с плотью и кровью, тайна ведения истины, и она превосходит помышления. В сем веке нет дня осьмого, ни субботы, в подлинном смысле. Ибо сказавший: «почи Бог в день седмый» (Бут. 2:2
Как удостаиваемые приемлют здесь тайны воскресного дня в притче, а не самый день в существе его, так и подвижники приемлют тайны субботы в притче, но не в действительности самую субботу, которая есть отдохновение от всего скорбного и совершенное упокоение от беспокойств117 . Ибо таинство, а не истинную действительность устроять дал нам здесь Бог. Истинная и несравненная суббота есть гроб, показующий и знаменующий совершенное успокоение от тягости страстей и от сопротивного покою делания. Там субботствует все человеческое естество – и душа, и тело.
Бог в шесть дней привел в порядок весь состав мира сего, устроил стихии, приснодвижному их движению дал благоустройство для служения, и не остановятся они в течении до своего разорения. Их-то силою, то есть силою первобытных стихий, составил Он и наши тела. Но и стихиям не дал покоя в движении их, ни телам нашим, из стихий происшедшим, отдохновения от делания. Предел же отдохновения от делания положил в нас до тех пор, когда тела наши последуют первому своему сродству, и это есть разрешение от жизни сей. Так и Адаму сказал: «в поте лица твоего снеси хлеб твой» . И долго ли будет сие? «дондеже возвратишися в землю, от неяже взят еси» , и которая «возрастит тебе терния и волчцы» (Бут. 3:18-19
Пять тысяч и пятьсот с лишком лет Бог оставлял Адама трудиться на земле, потому что дотоле «не у явися святых путь» , как говорит божественный апостол (Євр. 9:8 118 . Действительно же, страсти суть терния и произрастают в нас от сеяния в тело (см. Гал. 6:8 «носим» в себе и страсти Адамовы. Ибо невозможно земле не произращать прозябений, свойственных природе ее. Порождение же ее естества есть земля тел наших, как гласит Божие свидетельство: «земля, от неяже взят еси» (Бут. 3:19
Если Господь по всему был для нас образом, в таинстве, во всех различных действиях домостроительства Своего, и даже до девятого часа пятка не преставал от дела и труда (а это есть тайна делания нашего целую жизнь), в субботу же почил во гробе, то где утверждающие, что в жизни еще есть суббота, т. е. отдохновение от страстей? О дне же воскресном высоко для нас и говорить. Наша суббота есть день погребения. Там действительно субботствует существо наше. Ежедневно же, пока стоит земля, належит нам нужда исторгать из нее терния. За продолжительность только нашего делания оскудевают сии терния, потому что не всецело очищается от них земля. И если это так, и при временном обленении или при малом нерадении умножаются терния, и покрывают лицо земли, подавляют посеянное тобою и труд твой обращают в ничто, то каждый уже день должно очищать землю, потому что прекращение очищения увеличивает множество терний, от которого да очистимся по благодати Единосущного и Единородного Сына Божия! Ему слава с Безначальным Отцем и Животворящим Духом вовеки! Аминь.
* * *
117
См. Євр. 4:9-10
118
Т. е. чрез прекращение молитвы земля сердца нашего грубеет.
Слово 20. Ежедневное напоминание о том, что всего нужнее и что весьма полезно пребывающему в келлии своей и решившемуся быть внимательным к одному только себе Некто из братии написал сие и всегда полагал это пред собою, напоминал об этом себе и говорил: «Неблагоразумно изжил ты жизнь свою, человек посрамленный и достойный всякого зла; остерегись же хотя в этот день, оставшийся от дней твоих, прошедших напрасно без дел добрых и обогатившихся делами худыми. Не спрашивай ни о мире, ни о жизни в нем, ни о монахах, ни о делах их, ни о том, как они живут, как велико их делание, не заботясь ни о чем подобном. Таинственно исшел ты из мира и считаешься как бы мертвым о Христе. Будь готов и вооружись терпением против всякого поношения, всякой обиды, осмеяния и порицания от всех. И все это принимай с радостию, как действительно того достойный; переноси с благодарением всякий труд, и всякую скорбь, и всякую беду от демонов, которых волю исполнял ты; мужественно сноси всякую нужду, и что приключится естественно, и все горести. В уповании на Бога терпи лишение того, что необходимо для тела и вскоре обращается в гной. Желай все сие принимать в надежде на Бога, не ожидая ниоткуда более ни избавления, ни чьего-либо утешения. «Возверзи на Господа печаль твою» (Пс. 54:23 119 во все время своей жизни, то целый мир должен быть занят тобою. Итак, перестань отныне и претерпи находящие на тебя воздаяния». Все это напоминал себе брат каждый день, чтобы, когда придут на него искушения или скорбь, быть ему в состоянии претерпевать это с благодарностью и с пользою для себя. О, если б и нам с благодарением претерпевать постигающие нас бедствия и извлекать из них для себя пользу, по благодати человеколюбца Бога! Ему слава и держава вовеки! Аминь.
* * *
119
В греческом тексте сказано: «на Него». Перевод: «на них» взят из преп. Паисия.
Слово 21. О разных предметах. В вопросах и ответах Вопрос. Какими узами связывается сердце человеческое, чтобы не стремиться ему ко злу?
Ответ. Теми, чтобы постоянно последовать премудрости и избыточествовать учением жизни. Ибо нет иных более крепких уз, чтобы сдерживать ими бесчиние мысли.
Вопрос. Где предел стремлений у последователя премудрости и чем оканчивается обучение оной?
Ответ. Подлинно невозможно в шествии своем достигнуть своего предела, потому что и святые не дошли в этом до совершенства. Пути премудрости нет конца; она шествует выше и выше, пока не соединит последователя своего с Богом. То и составляет ее признак, что постижение ее безраздельно, потому что Премудрость есть Сам Бог.
Вопрос. Какая первая стезя, приближающая нас к премудрости, и в чем ее начало?
Ответ. В том, чтобы всею силою стремиться вослед Премудрости Божией, и в сем стремлении от всей души поспешать до самого конца жизни, даже из любви к Богу не вознерадеть и о том, чтобы, если нужно, совлечься жизни и отринуть ее от себя.
Вопрос. Кто достойно именуется разумным?
Ответ. Тот, кто действительно уразумел, что есть предел сей жизни. Он может положить предел и своим прегрешениям. Ибо какое ведение или какое разумение выше сего – умудриться человеку выйти из жизни сей в нерастлении, не имея ни одной части, оскверненной зловонием вожделения, и никакой скверны в душе, оставляемой сладостью вожделения. Ибо если какой человек утончает мысли свои, чтобы проникнуть ему в тайны всех естеств, и обогащается изобретениями и наблюдениями во всяком ведении, но душа его осквернена греховною скверною, и не приобрел он свидетельства о надежде души своей, однако же думает, что благополучно вошел в пристань упования; то нет в мире человека неразумнее его, потому что дела его, в непрерывном стремлении его к миру, довели его только до мирской надежды.
Вопрос. Кто воистину крепче всех?
Ответ. Тот, кто благодушествует в скорбях временных, в которых сокрыты жизнь и слава победы его, и не вожделел широты, в которой скрывается зловоние стыда и которая обретающего ее во всякое время напоевает из чаши воздыхания.
Вопрос. Какой бывает вред в шествии к Богу, если кто, по причине искушений, уклоняется от добрых дел?
Ответ. Невозможно приблизиться к Богу без скорби; без нее и праведность человеческая не сохраняется неизменною. И если человек оставляет дела, приумножающие праведность, то оставляет и дела, охраняющие ее. И делается он подобен неохраняемому сокровищу, и борцу, с которого совлечены его оружия, когда окружили его полки врагов его, и кораблю, не имеющему снастей своих, и саду, от которого отведен источник воды.
Вопрос. Кто просвещен в своих понятиях?
Ответ. Кто умел отыскать горечь, сокровенную в сладости мира, воспретил устам своим пить из этой чаши, доискивается всегда, как спасти душу свою, не останавливается в своем стремлении, пока не отрешится от мира сего, и заключает двери чувств своих, чтобы не вошла в него приверженность к сей жизни, не похитила у него тайных сокровищ его.
Вопрос. Что такое мир? Как познаем его и чем вредит он любителям своим?
Ответ. Мир есть блудница, которая взирающих на нее с вожделением красоты ее привлекает в любовь к себе. И кем, хотя отчасти, возобладала любовь к миру, кто опутан им, тот не может выйти из рук его, пока мир не лишит его жизни. И когда мир совлечет с человека все, и в день смерти вынесет его из дому его, тогда узнает человек, что мир подлинно льстец и обманщик. Когда же будет кто усиливаться выйти из тьмы мира сего, пока еще сокрыт в нем, не возможет видеть путь его. И, таким образом, мир удерживает в себе не только учеников и чад своих и тех, которые связаны им, но и нестяжательных, и подвижников, и тех, которые сокрушили узы его и однажды стали выше его. Вот, и их различными способами начинает уловлять в дела свои, повергает к ногам своим и попирает.
Вопрос. Что делать нам с телом, когда окружат его болезнь и тяжесть, а с ним вместе изнеможет и воля в пожелании доброго и в первой крепости своей?
Ответ. Нередко бывает с иными, что одна половина их пошла вослед Господа, а другая половина осталась в мире, и сердце их не отрешилось от здешнего, но разделились они сами в себе и иногда смотрят вперед, а иногда назад. И думаю, сим разделившимся в себе самих и приближающимся к пути Божию Премудрый дает совет, говоря: «не приступи к нему сердцем раздвоенным» (Сир. 1:28 Сир. 6:19 «кто хощет по Мне ити, прежде да отвержется себе» и т. д. (Мф. 16:24
Вопрос. Что значит отвергнуться себя самого?
Ответ. Как приготовившийся взойти на крест одну мысль о смерти имеет в уме своем и таким образом восходит на крест, как человек, не помышляющий, что снова будет иметь часть в жизни настоящего века, так и желающий исполнить сказанное. Ибо крест есть воля, готовая на всякую скорбь. И Господь, когда хотел научить, почему это так, сказал: кто хочет жить в мире сем, тот погубит себя для жизни истинной; а кто погубит себя здесь «Мене ради» (Мф. 10:39 «А иже» в уме своем «погубит душу свою Мене ради» , из любви ко Мне, тот неукоризненным и невредимым сохранится в жизнь вечную. Сие-то значит сказанное: «иже погубит душу свою Мене ради, обрящет ю» . Посему здесь еще сам уготовь душу свою к совершенному уничтожению для этой жизни. И если погубишь себя для этой жизни, то Господь скажет тебе, так помышляющему: «дам» тебе «живот вечный» , как обещал Я тебе (Ін. 10:28
Вопрос. Каким образом человек отсекает прежнюю свою привычку и приучается в жизни к недостаткам и подвижничеству?
Ответ. Тело не соглашается жить без удовлетворения нужд его, пока окружено тем, что служит к наслаждению и расслаблению, и ум не может удержать его от этого, пока оное тело не будет устранено от всего производящего расслабление. Ибо, когда открыто пред ним зрелище наслаждения и сует и каждый почти час видит служащее к расслаблению, тогда пробуждается в нем пламенное пожелание сего и, как бы разжигая его, раздражает. Посему-то Искупитель Господь обязавшемуся идти вослед Его всепремудро120 и весьма хорошо заповедал: обнажиться и выйти из мира (см. Мф. 19:21
«Да исходим к Нему» , говорит, «вне града, и приимем поношение Его» (Євр. 13:12-13
Когда человек желает иметь только нужное для поддержания тела его, тогда и потребности его делаются удобопренебрегаемыми, и даже в необходимое время умеренного удовлетворения потребностям своим взирает он на сие не с вожделением, и малым чем-нибудь121 подчиняет себе тело, и смотрит на это как на нечто удобопренебрегаемое, и приближается к пище не из-за сладости ее, но чтобы помочь естеству и подкрепить оное. Такие средства скоро доводят человека до того, что приступает он к подвижничеству с нескорбным и беспечальным помыслом. Итак, рачительному иноку прилично скорою ногою, не обращаясь вспять, бежать от всего воюющего с иноком, не входить в общение с тем, что ведет с ним брань, но воздерживаться даже от единого воззрения на них и, сколько возможно, удаляться от их приближения.
И говорю это не только о чреве, но и о всем, что вводит в искушение и брань, чем искушается и испытывается свобода инока. Ибо человек, когда приходит к Богу, делает с Богом завет воздерживаться от всего этого, именно же не засматриваться на лицо женское, не смотреть на красивые лица, не питать ни к чему вожделения, не роскошествовать, не смотреть на нарядные одежды, не смотреть на всякий порядок, заведенный у мирян, не слушать слов их и не любопытствовать о них, потому что страсти приобретают большую силу от сближения со всем подобным сему, как расслабляющим подвижника и изменяющим мысли его и намерения. И если воззрение на что-либо хорошее возбуждает произволение истинного ревнителя и склоняет к совершению добра, то явно, что и противоположное сему имеет силу пленять ум. И если с безмолвствующим умом не случается чего-либо большего, а только ввергает он себя в бранный подвиг, то и это великая уже утрата – самому себя из мирного состояния произвольно ввергнуть в смущение.
И если один из старцев, подвижников и борцов, увидев юношу, не имевшего бороды и походившего на жен, почел это вредным для помысла и гибельным для своего подвига, то может ли кто вознерадеть в другом чем122 , когда этот святой не решился войти и облобызать брата? Ибо мудрый старец рассуждал: «Если подумаю только в эту ночь, что есть здесь нечто такое, то и сие будет для меня великим вредом». Посему-то не вошел он и сказал им: «Не боюсь я, чада; но для чего же мне и желать напрасно воздвигать на себя брань? Воспоминание о чем-либо подобном производит в уме бесполезное смущение. В каждом члене этого тела скрывается приманка. Человеку предстоит от сего великая брань, и должно ему охранять себя и облегчать для себя угрожающую в этом брань, спасаясь от нее бегством; а как скоро приближается что-либо такое, человек, хотя и принуждает себя к добру, однако же бывает в опасности от этого, всегда видя это и вожделевая этого».
В земле видим многие сокровенные яды, и летом по причине жара никто не знает их; когда же увлажены будут и ощутят силу прохлажденного воздуха, тогда оказывается, где был погребен в земле каждый яд. Так и человек, когда он в благодати безмолвия и в теплоте воздержания, тогда действительно бывает в покое от многих страстей; если же входит в мирские дела, то видит тогда, как возрастает каждая страсть, подъемлет главу свою, особливо если ощутит воню покоя. Сказал же я это для того, чтобы никто не предавался самонадеянности, пока живет в сем теле и пока не умрет; хотелось мне также показать, что убегать и удаляться от всего, что ведет к порочной жизни, много помогает человеку в подвижническом борении. Всегда должно нам бояться того, о чем одно воспоминание причиняет нам стыд, и также не попирать совести, и не пренебрегать ею. Итак, попытаемся удалить тело на время в пустыню и заставим его приобрести терпение. А что всего важнее, пусть каждый (хотя бы это и прискорбно было для него, но зато нечего уже будет ему бояться) старается, где бы он ни был, удаляться от причин брани, чтобы, когда приидет потребность, не пасть ему от близости оных.
Вопрос. Кто отринул от себя всякое попечение и вступил в подвиг, какое у него начало брани со грехом и чем начинает он сию борьбу?
Ответ. Всем известно, что всякой борьбе со грехом и вожделением служит началом труд бдения и поста, особливо же, если кто борется с грехом, внутрь нас пребывающим. В этом усматривается признак ненависти ко греху и вожделению его в ведущих сию невидимую брань; начинают они постом, а после него содействует подвижничеству ночное бдение.
О посте и бдении Кто в течение целой своей жизни любит беседу с этою четою, тот бывает другом целомудрия. Как началом всему худому служит упокоение чрева и расслабление себя сном, возжигающее блудную похоть, так святой путь Божий и основание всех добродетелей – пост. Бдение, бодрствование в службе Божией, в распинании тела целый день и ночь, в противность сладости сна. Пост – ограждение всякой добродетели, начало подвига, венец воздержанных, красота действа и святыни, светлость целомудрия, начало христианского пути, матерь молитвы, источник целомудрия и разума, учитель безмолвия, предшественник всех добрых дел. Как здоровым глазам свойственно вожделение света, так посту, соблюдаемому с рассудительностью, свойственно вожделение молитвы.
Как скоро начнет кто поститься, вожделевает уже с этого времени умом своим прийти в вожделение собеседования с Богом, ибо тело постящееся не терпит того, чтобы целую ночь проспать на постели своей. Когда на уста человеку налагается печать постов, тогда помысл его поучается в умилении, сердце его источает молитву, на лице у него грусть, и срамные помыслы далеки от него, не видно веселости в очах его, враг он похотений и суетных бесед. Никто никогда не видал, чтобы рассудительный постник стал рабом худого вожделения. Пост с рассудительностью – обширная обитель для всякого добра. А кто нерадит о посте, тот приводит в колебание все доброе, потому что пост был заповедью, вначале данною нашему естеству в остережение против вкушения пищи, и нарушением поста пало начало нашего создания. Но в чем состояло первое уничижение, с того начинают подвижники преуспевать в страхе Божием, как скоро начнут хранить закон Божий.
С чего начал и Спаситель, когда явился миру на Иордане. Ибо по крещении Дух извел Его в пустыню, и постился Он там сорок дней и сорок ночей. Подобно и все исходящие вослед Спасителя на сем основании утверждают начало своего подвига, потому что пост есть оружие, уготованное Богом. И кто, если нерадит о нем, не будет укорен за сие? Если постится Сам Законоположник, то как не поститься кому-либо из соблюдающих закон? Посему-то до поста род человеческий не знал победы, и диавол никогда не испытывал поражения своего от нашего естества: но от сего оружия изнемог в самом начале. И Господь наш был вождем и первенцем сей победы, чтобы на главу естества нашего возложить первый победный венец. И как скоро диавол видит сие оружие на ком-нибудь из людей, тотчас приходит в страх сей противник и мучитель, немедленно помышляет и воспоминает о поражении своем в пустыне Спасителем, и сила его сокрушается, и воззрение на оружие, данное нам Началовождем нашим, попаляет его. Какое оружие сильнее этого? И что придает столько смелости сердцу в борьбе с духами злобы, как алчба ради Христа? Ибо в какой мере утруждается и злостраждет тело в то время, как окружает человека полк демонский, в такой мере сердце исполняется упованием. Облеченный в оружие поста во всякое время распаляется ревностью. Ибо и ревнитель Илия, когда возревновал о законе Божием, пребывал в сем деле – в посте. Пост стяжавшему его напоминает заповеди Духа. Он есть посредник Ветхого Закона и благодати, данной нам Христом. Кто нерадит о посте, тот и в других подвигах расслаблен, нерадив, немощен, показывает тем начало и худой признак расслабления души своей и воюющему с ним дает случай к победе, так как нагим и безоружным исходит на подвиг, а посему явно, что выйдет из борьбы без победы, потому что члены его не облеклись в теплоту алчбы в посте. Таков пост. Кто пребывает в нем, у того ум непоколебим и готов сретить и отразить все лютые страсти.
О многих мучениках сказывают, что на тот день, в который ожидали они приять венец мученичества, если предузнавали о сем или по откровению, или по извещению от кого-либо из друзей своих, ничего не вкушали всю ночь, но с вечера до утра стояли бодрственно на молитве. Славя Бога в псалмах, пениях и песнях духовных, с веселием и радованиями ожидали они того часа, как иные уготовившиеся на брак, чтобы в посте сретить меч. Посему и мы, призванные к невидимому мученичеству, чтобы приять венцы святыни, будем трезвиться, и врагам нашим да не будет дано знака отречения ни одним членом, ни одною частью нашего тела.
Вопрос. Почему нередко иные, и даже многие, имея, может быть, и дела сии, не чувствуют тишины, и успокоения страстей, и мира помыслов?
Ответ. Страсти, сокровенные в душе, не исправляются, брат, телесными только трудами; они не удерживают и помыслов о том, что пробуждается всегда чувствами. Труды сии охраняют человека от пожеланий, чтобы не был ими препобеждаем, и от демонского обольщения, но не доставляют душе мира и тишины. Ибо дела и труды тогда доставляют душе бесстрастие, умерщвляют уды, «яже на земли» (Кол. 3:5 123 . А пока человек не лишится возможности быть в сообществе с людьми и членов своих и себя самого от развлечения помыслов не соберет сам в себя, до тех пор не возможет узнать страсти своей.
Безмолвие, как сказал святой Василий, есть начало очищения души. Ибо, когда во внешних членах прекратятся внешний мятеж и попечение о внешнем, тогда ум от внешних попечений и парения возвращается в себя и упокоевается в себе, а сердце пробуждается к исследованию внутренних душевных мыслей. И если человек хорошо устоит в этом, то приходит он понемногу в состояние шествовать к душевной чистоте.
Вопрос. Не может ли душа очиститься и во время пребывания вне двери?124
Ответ. Если дерево ежедневно поливается, то засыхает ли когда корень его? Убывает ли когда в сосуде, в который ежедневно прибавляют? И если чистота не иное что есть, как удаление от жизни свободной и оставление этой привычки, то как и когда пожелает очиститься душою своею тот, кто деятельно, сам собою или другими, посредством чувств, обновляет в себе памятование старой привычки, т. е. познание вновь порока? Когда может очиститься душою своею от этого или освободиться от внешних противодействий, чтобы хоть увидеть себя? Если сердце ежедневно оскверняется, то когда оно очищается от скверны? Не в силах он противостоять действию внешней силы, не тем ли паче не может очистить сердца, когда стоит среди воинского стана и ежедневно ждет слышать частые вести о брани? И как осмелится он возвестить мир душе своей? Если же удалится от сего, то может понемногу прекращать сперва внутренние волнения. Пока река не преграждена вверху, не иссякают воды ее внизу. Когда же придет человек в безмолвие, тогда душа может различать страсти и разумно изведывать свою мудрость. Тогда и внутренний человек пробуждается на духовное дело и день ото дня более ощущает сокровенную мудрость, цветущую в душе его.
Вопрос. Какие точные указания и близкие признаки, по которым человек ощущает, что начал он видеть в себе плод, сокрытый в душе?
Ответ. Когда сподобится кто благодати многих слез, проливаемых без понуждения, потому что слезы положены уму как бы неким пределом между телесным и духовным, между состоянием страстным и чистотою. Пока не приимет человек сего дарования, совершается дело его еще во внешнем только человеке, и еще вовсе не ощутил он действенности тайн духовного человека. Ибо, когда человек начнет оставлять телесное настоящего века и оказывается переступившим сей предел того, что находится в естестве, тогда скоро достигает сей благодати слез. И слезы сии начинаются от первой обители сокровенного жития и возводят человека к совершенству любви Божией. И чем далее125 преуспевает он, тем более обогащается сею благодатью, пока от продолжительного излияния слез не начнет пить их и в пище своей, и в питии своем.
И это точный признак, что ум исшел из мира сего и ощутил оный духовный мир. Но в какой мере человек умом своим приближается к сему миру, в такой же мере умаляются слезы сии. И когда ум совершенно бывает в сем мире, тогда совершенно лишается он сих слез. И это есть признак, что человек погребен в страстях.
О различии слез Бывают слезы сожигающие, и бывают слезы утучняющие. Посему все те слезы, которые исходят из сущности сердца от сокрушения о грехах, иссушают и сожигают тело; а нередко и самое владычественное в душе, во время излияния слез, ощущает от них вред. И сперва человек по принуждению вступает на эту степень слез, и ими отверзается ему дверь войти на вторую ступень, лучшую первой; и это есть страна радости, в которой человек приемлет милость. Это уже слезы, проливаемые по благоразумию: они и украшают, и утучняют тело, и исходят непринужденно сами собою; и не только, как сказано, утучняют тело человеческое, но и вид человека изменяется. Ибо сказано: «сердцу веселящуся, лице цветет: в печалех же сушу, сетует» (Притч. 15:13
Вопрос. Что значит воскресение души, о котором говорит апостол: «аще воскреснусте со Христом» (Кол. 3:1
Ответ. Апостол, сказав: «Бог, рекий из тьмы свету возсияти, Иже возсия в сердцах наших» (2Кор. 4:6 «и дам им сердце ново, и дух нов» (Єз. 36:26
Вопрос. В чем состоит (говоря кратко) сила делания безмолвия?
Ответ. Безмолвие умерщвляет внешние чувства и воскрешает внутренние движения. А занятие внешним производит противное тому: возбуждает внешние чувства и умерщвляет внутренние движения.
Вопрос. Что бывает причиною видений126 и откровений, ибо иные имеют видения, а иные трудятся больше их, однако же видение не действует в них столько?
Ответ. Причин сему много. Одни из них – домостроительственные, имеют целью общую пользу, другие же – утешение, дерзновение и научение немощных. И во-первых, все сие устрояется по милости Божией к людям; большею же частью устрояется сие ради троякого рода людей: или ради людей простых и крайне незлобивых, или ради некоторых совершенных и святых, или ради тех, которые имеют пламенную ревность Божию, отреклись и совершенно отрешились от мира, удалились от сожительства с людьми, оставив все, не ожидая никакой помощи от видимого, пошли вослед Богу. На них-то нападает боязнь вследствие их уединения, или окружает их опасность смертная от голода, от болезни или от какого-нибудь обстоятельства и от скорби, так что приближаются они к отчаянию. Посему если таковым бывают утешения, а тем, которые превосходят их трудами, не бывает, то первая сему причина – непорочность и порочность, и именно совести127 . Вторая же причина, наверное, есть следующая: как скоро имеет кто человеческое утешение или утешение чем-либо видимым, то не бывает ему подобных утешений, разве по некоему домостроительству, ради общей пользы. У нас же слово об отшельниках; и свидетель сказанному один из отцов, который молился об утешении и услышал: «Достаточно для тебя утешения человеческого и беседы с людьми».
И другой некто, подобно сему, когда был в отшельничестве и вел жизнь отшельническую, ежечасно услаждался благодатным утешением; а когда сблизился с миром, взыскал по обычаю утешения – и не обрел, и молил Бога открыть ему причину, говоря: «Не ради епископства, Господи, отступила от меня благодать?» И ему было сказано: «Нет, – но потому, что Бог промышляет о живущих в пустыне, и их удостаивает таких утешений». Ибо невозможно, чтобы кто-либо из людей имел видимое утешение, а вместе приял и невидимое от благодати, Божественное и таинственное128 , разве по какому-нибудь, упомянутому выше сокровенному домостроительству, которое известно в подобных случаях одному Домостроительствующему.
Вопрос. Одно ли и то же – видение и откровение, или нет?
Ответ. Нет. Они различны между собою. Откровение129 часто называется то и другое. Ибо так как обнаруживается сокровенно130 , то всякое видение называется откровением. Откровение же видением не называется. Слово «откровение» большей частью употребляется о познаваемом, о том, что умом испытуется и уразумевается. Видение же бывает всякими способами, например, в изображениях и образах, как бывало древле ветхозаветным, в глубоком сне или в бодрственном состоянии, и иногда со всею точностью, а иногда как бы в призраке и несколько неявственно; почему и сам, имеющий видение, часто не знает, в бодрственном ли состоянии видит он или в сонном. Можно и чрез глас слышать о заступлении, а иногда видеть какой-либо образ, иногда же (видеть) яснее, лицом к лицу. И видение, и совместное пребывание, и вопрошение, а с ним и собеседование суть святые силы, видимые достойными и творящие откровения. И таковые видения бывают в местах наиболее пустынных и удаленных от людей, где человек необходимо имеет в них нужду; потому что нет у него иной помощи и утешения от самого места. Откровения же, ощущаемые умом, при чистоте удобоприемлемы, и бывают только совершенным и могущим разуметь.
Вопрос. Если достиг кто сердечной чистоты, что служит ее признаком? И когда познает человек, что сердце его достигло чистоты?
Ответ. Когда всех людей видит кто хорошими, и никто не представляется ему нечистым и оскверненным, тогда подлинно чист он сердцем. Ибо, как исполниться слову апостольскому, по которому должно всех равно от искреннего сердца честию больших себе творити (см. Флп. 2:3 Авв. 1:13
Вопрос. Что такое чистота и где предел ее?
Ответ. Чистота есть забвение способов ведения через естество, заимствованных от естества в мире131 . А чтобы освободиться от них и стать вне их, вот сему предел: прийти человеку в первоначальную простоту и первоначальное незлобие естества своего и сделаться как бы младенцем, только без младенческих недостатков.
Вопрос. Может ли кто взойти на эту степень?
Ответ. Да. Ибо, вот, иные приходили в меру сию, как и авва Сисой пришел в сию меру так, что спрашивал ученика: «Ел я или не ел?» И другой некто из отцов пришел в таковую простоту и почти в младенческую невинность, почему совершенно забывал все здешнее, так что стал бы и есть до Приобщения, если бы не препятствовали ему в этом ученики; и, как младенца, приводили его ученики к Приобщению. Итак, для мира был он младенец, для Бога же – совершенен душою.
Вопрос. Какие помыслы и размышления должно иметь подвижнику, пребывающему на безмолвии, в безмолвной своей келлии? И что надлежит ему непрестанно делать, чтобы ум его не имел досуга для суетных помыслов?
Ответ. Спрашиваешь о помыслах и размышлении, как человек становится мертвым в келлии своей? Разве человек рачительный и трезвенный душою имеет нужду спрашивать, как ему вести себя, когда бывает он один сам с собою? Какое иное занятие у монаха в келлии его, кроме плача?
Разве бывает у него время от плача обратиться к другому помыслу? И какое занятие лучше этого? Самое пребывание монаха и одиночество его, уподобляясь пребыванию во гробе, далекому от радости человеческой, учат его, что деятельность его – плач. И самое значение имени его к тому же призывает и убеждает, потому что называется он сетующим, т. е. исполненным горести в сердце. И все святые в плаче переселялись из сей жизни. Если же святые плакали, и, пока не переселились из жизни сей, очи их всегда были наполнены слезами, то кто же не будет плакать? Утешение монаху порождается плачем его. И если совершенные и победоносные здесь плакали, то как стерпит исполненный язв, чтобы пребыть ему без плача? Кто имел лежащего пред собою мертвеца своего и видит, что сам он умерщвлен грехами, того нужно ли учить, с какою мыслью пользоваться ему слезами? Душа твоя, которая для тебя дороже целого мира, умерщвлена грехами и лежит пред тобою; ужели же не требует она плача? Поэтому если пойдем на безмолвие и с терпением будем пребывать в нем, то, конечно, в состоянии будем пребывать в плаче. Посему будем непрестанно в уме своем молить Господа, чтобы даровал нам плач. Ибо если приимем сию благодать, лучшую и превосходнейшую прочих дарований, то при помощи ее достигнем чистоты. А как скоро достигнем ее, не отнимется уже у нас чистота до самого исхода нашего из жизни сей.
Посему блаженны чистые сердцем, потому что нет времени, когда бы не услаждались они сею сладостию слез, и в ней всегда зрят они Господа. Пока еще слезы у них на глазах, они сподобляются зрения откровений Его на высоте молитвы своей; и нет у них молитвы без слез. Сие-то и значит сказанное Господом: «блажени плачущии, яко тии утешатся» (Мф. 5:4 «яко тии утешатся» , не объяснил: каким утешением. Ибо, когда монах сподобился с помощью слез прейти область страстей и вступить на равнину душевной чистоты, тогда сретает его таковое утешение. Посему если кто из получивших утешение здесь прострется на сию равнину, то на ней встретит утешение, не обретаемое здесь, и уразумевает тогда, какое получает конец плача утешение, которое плачущим дает Бог за чистоту их; потому что непрестанно плачущий не может быть тревожим страстями. Проливать слезы и плакать – это дарование бесстрастных. И если слезы временно плачущего и сетующего могут не только путеводить его к бесстрастию, но и совершенно очистить и освободить ум его от памятования страстей, то что скажем о тех, которые с ведением день и ночь упражняются в сем делании? Посему никто не знает помощи, бывающей от плача, кроме тех одних, которые предали души свои делу сему. Все святые стремятся к сему входу132 , потому что слезами отверзается пред ними дверь для вшествия в страну утешения; и в этой стране в откровениях изображаются преблагие и спасительные следы Божии.
Вопрос. Пoелику иные, по немощи тела, не в состоянии непрестанно плакать, что должно иметь им к охранению ума, чтобы против него, когда он ничем не занят, не восставали страсти?
Ответ. Страсти не могут восстать на душу и смутить подвижника, если в отшельничестве его, удаленном от всякого рассеяния, сердце его не занимается житейским, разве только будет он ленив и нерадив к своему долгу.
А преимущественно, если будет он упражняться в изучении Божественных Писаний, то, занимаясь изысканием их смысла, пребывает нимало не тревожим страстями. Ибо, при возрастающем и укореняющемся в нем разумении Божественных Писаний, бегут от него суетные помыслы, и ум его не может отстать от желания читать Писания или размышлять о читанном, и не обращает он ни малого внимания на жизнь настоящую, по причине весьма великого наслаждения своим занятием, возвышаясь над этим133 в глубоком пустынном безмолвии. Посему забывает себя и естество свое и делается как бы человеком, который пришел в исступление, вовсе не памятует о сем веке, преимущественно занят мыслию о величии Божием и, погружаясь в это умом, говорит: «Слава Божеству Его!» и еще: «Слава чудесам Его! На какую высоту возвел Он мое убожество: чему сподобил меня поучаться, на какие отваживаться помыслы, чем услаждать душу мою!» Обращаясь мыслию к чудесам сим и всегда ими изумляемый, пребывает он в непрестанном упоении и как бы уже вкушает жизнь по воскресении, потому что безмолвие весьма много содействует сей благодати. Ибо ум его находит возможность пребывать в себе самом с миром, какой приобретен им в безмолвии. А вместе с тем возбуждается сим к памятованию того, что сообразно с порядком жизни его. Ибо, мысленно представляя славу будущего века и блага, по упованию уготованные праведным, пребывающим в оной духовной жизни и в Боге, и новое оное восстановление, не содержит ни в мысли, ни в памяти того, что есть в мире сем. И когда будет сим упоен, снова переносится оттуда созерцанием к веку сему, в котором еще живет, и в изумлении говорит: ««О, глубина богатства и премудрости» , ведения, смысленности, разумности и домостроительства неисследимого Бога, «яко неиспытани судове Его и неизследовани путие» Его (Рим. 11:33
И почему сначала поставил нас в этом мире, водрузил в нас любовь к долголетней в нем жизни и внезапно похищает нас из него смертью, немалое время хранит нас в бесчувственности и неподвижности, уничтожает образ наш, разливает растворение134 наше, смешивает его с землею, попускает, чтобы состав наш разрушился, истлел и исчез и чтобы вовсе не оставалось ничего от естества человеческого; а потом, во время, какое определил достопоклоняемою премудростию Своею, когда восхощет, воздвигнет нас в ином образе, какой Ему только известен, и введет нас в другое состояние? Сего не мы только, человеки, надеемся, но и сами святые Ангелы, не имеющие нужды в этом мире, по необычайности естества своего малым чем не достигшие совершенства, ожидают нашего восстания из тления, когда восстанет род наш из персти и обновится тление его. Ибо ради нас и им возбранен вход, и они ждут единократного отверстия двери нового века. И сия тварь (Ангелы) с нами почиет от тяжести тела, обременяющей нас, как говорит апостол: «яко и сама тварь откровения сынов Божиих чает, да свободится от работы истления в свободу славы чад Божиих» (Рим. 8:19,21
И отсюда уже возносится умом своим к тому, что предшествовало сложению мира, когда не было никакой твари, ни неба, ни земли, ни Ангелов, ничего из приведенного в бытие, и к тому, как Бог, по единому благоволению Своему, внезапно привел все из небытия в бытие, и всякая вещь предстала пред Ним в совершенстве.
И снова нисходит умом своим ко всем созданиям Божиим, обращает внимание на чудесность тварей у Бога и на премудрость произведений Его, в изумлении рассуждая сам с собою: «Какое чудо! Насколько домостроительство и Промысл Его превышают всякое понятие, насколько чудная сила Его крепче всех творений Его! Как из небытия привел Он в бытие тварь сию – это неисчислимое множество различных вещей? И как опять разорит ее, уничтожив это чудное благоустройство, эту лепоту естеств, это стройное течение тварей, часы и время, это сочетание ночи и дня, годовые перемены, эти разнообразные, прозябающие из земли цветы, эти прекрасные здания городов и в них преукрашенные чертоги, это быстрое движение людей, это существование их, обремененное трудами от вшествия в мир до самого исшествия? И как внезапно прекратится чудный этот порядок, и наступит другой век, и воспоминание о первой этой твари вовсе не взойдет никому на сердце, и будут иное видоизменение, иные помышления, иные попечения! И естество человеческое также не воспомянет вовсе о сем мире и о первом образе жизни своей, потому что ум человеческий прилепится к созерцанию оного состояния, и уму людей не будет досуга возвратиться снова к брани с плотью и кровью. Ибо с разорением сего века немедленно приимет начало век будущий. И всякий человек скажет тогда следующее: «О матерь, забытая своими чадами, которых родила, воспитала и умудрила и которые во мгновение ока собраны на чужое лоно и соделались истинными чадами неплодной, никогда не рождавшей! «Возвеселися, неплоды, нераждающая» (Іс. 54:1
И тогда как бы в исступлении размышляет и говорит: «Сколько еще времени будет стоять век этот? И когда восприимет начало век будущий? Сколько еще времени храминам этим спать в этом виде, и телам быть смешанными с перстию? Какова будет оная жизнь? В каком образе восстанет и составится естество это? Как прейдет оно в новую тварь?» И когда размышляет он о сем и подобном сему, приходит он в восторг, изумление и безмолвное молчание, и восстает он в этот час, и преклоняет колена, и с обильными слезами воссылает благодарения и славословия Единому Премудрому Богу, всегда славимому во всепремудрых делах Его.
Итак блажен, кто сподобился такового! Блажен, у кого такой помысл и день и ночь! Блажен, кто о сем и подобном тому размышляет все дни жизни своей! И если человек в начале своего безмолвия не ощущает силы таковых созерцаний, по причине парения ума своего, и не может еще возноситься к силам135 сказанных выше чудес Божиих, то да не приходит в уныние и да не оставляет тишины безмолвной жизни своей! Ибо и земледелец, когда сеет, не тотчас с посевом семени видит и колос; но за сеянием следует у него уныние, труд, изнеможение собственных членов, удаление товарищей, разлука с близкими людьми. А когда претерпит это, приходит иное время, в которое услаждается делатель, и скачет, и радуется, и веселится.
Какое же это время? Когда вкусит он хлеба136 , добытого потом своим, и в безмолвии соблюдено будет размышление его. Ибо великую и нескончаемую сладость возбуждают в сердце и в неизреченное удивление приводят ум – безмолвие и это, сказанное выше, терпеливое в безмолвии размышление. И блажен, кто терпеливо пребывает в оном, потому что отверзся пред ним сей Боготочный источник, и пил он из него, и насладился, и не перестанет пить из него всегда, во всякое время, во всякий час дня и ночи, до скончания и последнего предела целой своей временной этой жизни.
Вопрос. Что главное во всех трудах дела сего, т. е. безмолвия, чтобы человеку, который дошел и до сего, можно было знать, что достиг он уже совершенства в житии?
Ответ. То, когда сподобится человек непрестанного пребывания в молитве. Ибо, как скоро достиг он сего, взошел на высоту всех добродетелей и соделался уже обителию Святаго Духа. А если кто не приял несомненно сей благодати Утешителя, то не может свободно совершать пребывания в сей молитве, потому что, как сказано, когда вселится в ком из людей Дух, тогда не прекратит он молитвы, ибо сам Дух молится всегда (см. Рим. 8:26
Вопрос. Что такое духовная молитва? И как подвижнику сподобиться ее?
Ответ. Душевные движения, за строгую непорочность и чистоту, делаются причастными действенности Святаго Духа. И ее сподобляется один из многих тысяч людей, потому что это – тайна будущего состояния и жития. Ибо он возносится, и естество пребывает недейственным, без всякого движения и памятования о здешнем. Не молитвою молится душа, но чувством ощущает духовные вещи оного века, превышающие понятие человеческое, уразумение которых возможно только силою Святаго Духа. А это есть умное созерцание, но не движение и не взыскание137 молитвы, хотя от молитвы заимствовало себе начало. Ибо чрез это некоторые из подобных сим людей достигали уже совершенства чистоты. И нет часа, в который бы внутреннее их движение было не в молитве, как сказали мы выше. И когда приникает Дух Святый, всегда обретает таковых в молитве; и от этой молитвы возносит их к созерцанию, которое называется духовным зрением. Ибо не имеют они нужды в образе продолжительной молитвы, ни в стоянии и в чине продолжительной службы. Для них достаточно вспомянуть о Боге, и тотчас пленяются любовию Его. Впрочем, не нерадят совершенно и о стоянии на молитве, когда воздают честь молитве, и, кроме непрестанной молитвы, в назначенные часы стоят на ногах.
Ибо видим святого Антония стоящим на молитве девятого часа и ощутившим возношение ума своего. И другой из отцов, с воздетыми руками стоя на молитве, приходил в восхищение на четыре дня. И другие многие, во время таковой молитвы, пленяемы были сильным памятованием о Боге и великою любовью к Нему, и приходили в восхищение. Сподобляется же ее человек, когда хранением заповедей Господних, противящихся греху, и внутренно, и наружно совлечется греха. Кто возлюбит сии заповеди и воспользуется ими по чину, для того необходимым сделается освободиться от многих человеческих дел, т. е. совлечься тела и быть вне его, так сказать, не по естеству, но по потребности. Кто ведет жизнь по образу Законоположника и руководствуется заповедями Его, в том невозможно оставаться греху. Посему Господь обетовал в Евангелии сохранившему заповеди сотворить у него обитель (см. Ін. 14:23
Вопрос. В чем совершенство многих плодов Духа?
Ответ. В том, когда сподобится кто совершенной любви Божией.
Вопрос. И почему узнает человек, что достиг ее?
Ответ. Когда памятование о Боге возбудилось в уме его, тогда сердце его немедленно возбуждается любовью к Богу, и очи его обильно изводят слезы. Ибо любви обычно воспоминанием о любимых возбуждать слезы. А пребывающий в любви Божией никогда не лишается слез, потому что никогда не имеет недостатка в том, что питает в нем памятование о Боге; почему и во сне своем беседует с Богом. Ибо любви обычно производить что-либо подобное, и она есть совершенство людей в сей их жизни.
Вопрос. Если после многого труда, злострадания, борения, которое приял человек, помысл гордыни не стыдится приразиться к нему, потому что заимствует себе пищу в лепоте добродетелей его и рассчитывает на великость понесенного им труда, то чем одолеть человеку помысл свой и приобрести в душе своей такую твердость, чтобы не покорилась она помыслу?
Ответ. Когда познает кто, что отпадает он от Бога, как сухой лист падает с дерева, тогда уразумевает силу души своей: то есть своею ли силой приобрел он добродетели сии и перенес ради них все борения, между тем как Господь удерживал помощь Свою и попускал ему одному вступать в борьбу с диаволом и не ходить с ним вместе, как обыкновенно участвует Он в борьбе с подвизающимися и содействует им; тогда обнаруживается сила его; лучше же сказать, ясным делается поражение и затруднение его. Ибо со святыми всегда бывает Промысл Божий, охраняющий и укрепляющий их. Им побеждает всякий чин людей, если бывает в подвиге и в страданиях мученических и в прочих бедствиях, постигающих за Бога и ради Его претерпеваемых. И это ясно, очевидно и несомненно. Ибо как естество может победить силу щекотаний, непрестанно возбуждающихся в членах людей, причиняющих им скорбь и очень сильных для того, чтобы преодолеть их? И почему другие желают победы и любят ее, но не могут одерживать оной при сильном противоборстве своем, напротив же того, каждый день терпят поражение от телесных щекотаний и пребывают в труде, в плаче и в изнеможении, трудясь о душах своих, а ты удобно возможешь понести притязания тела, которые столь люты, – и не приходить от того в большое замешательство? И как тело, в других случаях чувствительное к страданиям и не терпящее уязвления тернием, уколовшим его ноготь, может преобороть резание железом, переносить сокрушение членов и всякого рода муки и не препобеждаться страданиями, не ощущая, как обычно естеству, даже различия сего в мучениях, если кроме естественной силы не приходит отъинуду [отовсюду, со всех сторон] другая сила, отражающая от него лютость мучений? И пoелику заговорили мы о Божием Промысле, то не поленимся привести на память одну душеполезную повесть, возвышающую человека в борениях его.
Один юноша, по имени Феодор, у которого все тело подвергнуто было мучениям, спрошенный кем-то: «Чувствуешь ли ты мучения?», отвечал: «Вначале чувствовал, а впоследствии увидел некоего юношу, который отирал пот моего борения, укреплял меня и доставлял мне прохладу во время страдания моего». О, как велики Божии щедроты! Сколь близка бывает благодать Божия к подвизающимся за имя Божие, чтобы им с радостью претерпевать за Него страдания!
Поэтому не будь непризнателен, человек, к Божию о тебе промышлению. Если, наконец, явно, что ты не победитель, а только как бы орудие, побеждает же в тебе Господь и ты туне получаешь победное имя, кто возбраняет тебе и во всякое время просить той же силы, и побеждать, и принимать похвалу, и исповедоваться138 Богу? Разве не слыхал ты, человек, сколь многие подвижники от сложения мира, быв непризнательными к сей благодати, пали с высоты жизни и с высоты подвигов своих?
Сколько многочисленны и различны дары Божии роду человеческому сами в себе, столько же бывает различия в приемлемых дарах и соответственно степени приемлющих оные. Бывают меньшие и большие дары Божии; хотя все они высоки и чудны, но один превосходит другой славою и честию, и степень степени выше. И также: посвятить себя Богу и жить добродетельно есть одно из великих дарований Христовых. Ибо многие, забыв, что по сей благодати сподобились они стать отлученными от людей и посвященными Богу, причастниками и преемниками дарований Его, избранными и удостоенными служения и священнодействия Богу, вместо того, чтобы непрестанно устами своими благодарить за сие Бога, уклонились в гордыню и высокомерие и думают о себе не как приявшие благодать священнодействия, чтобы священнодействовать Богу чистым житием и духовным деланием, но как оказывающие милость Богу, когда бы надлежало им рассудить, что Бог изъял их из среды людей и соделал присными Своими для познания тайн Его. И не трепещут они всею душою своею, рассуждая таким образом, наипаче же, когда видят, как у рассуждавших подобно сему прежде них внезапно отъято было достоинство и как Господь в мгновение ока свергнул их с той высокой славы и чести, какую имели они; и уклонились они в нечистоту, непотребство и студодеяние, подобно скотам. Пoелику не познали они силы своей и не содержали непрестанно в памяти Давшего им благодать – совершать пред Ним служение, стать включенными в Царство Его, быть сожителями Ангелов и приближаться к Нему ангельским житием, то Бог отстранил их от делания их, и тем, что оставили безмолвие и изменили образ жизни своей, показал им, что не их была сила, если соблюдали они благочиние в житии и не тревожили их понуждения естества, демонов и иных прочих сопротивностей, напротив же того, была это сила благодати Божией, производившая в них то, чего мир по трудности этого не может вместить или слышать, и в чем они пребывали долгое время и не были побеждаемы; почему, конечно, была в них некая сопутствующая им сила, достаточная к тому, чтобы во всем помогать им и охранять их. Но пoелику забыли они о силе этой, то исполнилось на них слово, сказанное апостолом: «яко же не искусиша имети в разуме Бога» , Владыку своего, совокупившего персть для духовного служения, «предаде их в неискусен ум» (Рим. 1:27-28
Вопрос. Бывает ли когда, чтобы тот, кто отважится вдруг совершенно отречься от сожительства с людьми и по благой ревности внезапно уйти в необитаемую и страшную пустыню, умер от сего с голода, по неимению у себя покрова и прочего потребного?
Ответ. Кто бессловесным животным, прежде сотворения их, уготовал жилище и печется об их потребностях, Тот не презрит создания Своего, преимущественно же боящихся Его и в простоте, без пытливости последовавших Ему. Кто волю свою во всем предает Богу, тот не печется уже о нуждах тела своего, о бедствии и злострадании его, но желает пребывать в житии сокровенном и вести жизнь уничижительную, не боится скорбей, но почитает приятным и сладостным отчуждение от целого мира за чистоту жития, изнуряя себя среди холмов и гор, живет как скиталец в кругу бессловесных животных, не соглашается упокоеваться телесно и проводить жизнь, исполненную скверн. И когда предает себя на смерть, ежечасно плачет и молится, чтобы не лишиться ему чистого Божия жития, тогда приемлет от Бога помощь. Ему слава и честь! Он да сохранит нас в чистоте Своей и да освятит нас святынею благодати Святаго Духа, в честь имени Своего, чтобы святое имя Его в чистоте прославлялось во веки веков! Аминь.
* * *
120
«Всепремудро» в греческом издании нет; вставлено нами из перевода преп. Паисия.
121
Т. е. малым количеством пищи.
122
Воздвигающем брань.
123
Т. е. премудрости безмолвия.
124
Т. е. вне келлии.
125
В сем житии.
126
Духовных.
127
К этим словам издатель греческого текста Никифор Феотокис сделал такое примечание: «Это – или непорочность от телесных страстей, но не душевных и совести; или непорочность, но не совершенная и полная; или непорочность так называемая, но не сущая на самом деле».
128
Слов «невидимое – таинственное» в греческом тексте нет (там стоит только слово «это»); но они есть в переводе преп. Паисия.
129
Вместо «откровением», может быть, надо читать «видением», как предлагает Никифор Феотокиса.
130
И в том, и в другом.
131
Преподобный Исаак различает здесь вид знания сущих по естеству и вид знания сущих чрез естество. Первый же противен чистоте, а второй должен быть забыт для достижения чистоты. Вид знания сущих чрез естество есть знание вещей не просто по естеству, но с примешением мыслей, происшедших от употребления вещей не по естеству, а по страсти. Так, представление в мыслях золота как создания Божия есть знание сущего по естеству; а представление золота с корыстным вожделением есть знание сущего чрез естество.
132
Т. е. к получению дара плача.
133
Т. е. над суетными помыслами этой жизни.
134
Рассыпает тело.
135
К величию.
136
Духовного.
137
В греческом речь без отрицания; но здесь предпочтены древние славянский и сербский переводы.
138
Приносить хвалу.
Слово 22. О том, что тело, которое боится искушений, делается другом греха Некто из святых сказал, что другом греха делается тело, которое боится искушений, чтобы не дойти ему до крайности и не лишиться жизни своей. Посему Дух Святый понуждает его умереть. Ибо знает, что, если не умрет, не победит греха. Если кто хочет, чтобы вселился в нем Господь, то принуждает он тело свое служить Господу, работает в заповедях Духа, написанных у апостола, и хранит душу свою от дел плотских, описанных апостолом (см. Гал. 5:19-21
Когда придешь от искушений в уныние и пресытишься ими, скажи сам себе: «Снова вожделеваешь ты нечистоты и срамной жизни». И если тело скажет тебе: «Великий грех самому себя убивать», то отвечай ему: «Сам себя убиваю, потому что не могу жить нечисто. Умру здесь, чтобы снова не увидеть мне истинной смерти души моей, смерти для Бога. Лучше мне умереть здесь ради непорочности и не жить худою жизнью в мире. Произвольно избрал я смерть сию за грехи свои. Сам себя умерщвляю, потому что согрешил я Господу; не буду более прогневлять Его. Что мне в жизни далекой от Бога? Буду терпеть озлобления сии, чтобы не быть отчужденным от небесной надежды. Что Богу в жизни моей в этом мире, если живу в нем худо и прогневляю Бога?»
Слово 23. Послание, писанное к одному брату, любителю безмолвия Пoелику знаю, что любишь ты безмолвие и что диавол, зная волю твоего ума, под предлогами добра опутывает тебя во многом, пока не сокрушит и не препнет тебя в добродетели, заключающей в себе многие виды доброго, то, чтобы мне, как члену, тесно связанному с тобою, добрый брат, помочь благому твоему желанию полезным словом, позаботился я написать, что сам приобрел у мужей, мудрых добродетелию, и в Писаниях, и у отцов, и собственным опытом. Ибо, если человек не будет пренебрегать и почестями, и бесчестиями и ради безмолвия терпеть поношения, поругание, вред, даже побои, не сделается посмешищем и видящие его не станут почитать его юродивым и глупцом, то не возможет он пребыть в благом намерении безмолвия, потому что, если человек однажды отворит дверь по каким-либо побуждениям, то диавол не престанет выставлять ему на вид некоторые из сих побуждений, под многими предлогами, к частым и бесчисленным встречам с людьми. Поэтому если ты, брат, истинно любишь добродетель такого безмолвия, которое не терпит в себе ни рассеяния, ни отторжения, ни отделения и которым побеждали древние, то найдешь в таком случае возможность совершить похвальное свое желание, как скоро уподобишься отцам своим и приимешь намерение в себе показать житие их. А они возлюбили совершенное безмолвие, не заботились выказывать любовь близким своим, не старались употреблять силы свои на их успокоение и не стыдились избегать встречи с теми, которые почитаются людьми почтенными.
Так они шествовали и не были осуждаемы людьми мудрыми и ведущими, как пренебрегающие братьями, презрители, или нерадивые, или лишенные рассудка, что в оправдание их и сказано одним почитающим безмолвие и отшельничество паче сообщества с людьми. «Человек, – говорит он, – который опытно постигает сладость безмолвия в келлии своей, не как пренебрегающий ближним убегает с ним встречи, но ради того плода, какой собирает от безмолвия». «Для чего, – спрашивает он, – авва Арсений предавался бегству и не останавливался, встречая кого-либо?» Авва же Феодор, если встречал кого, то встреча его была как меч. Никому не говорил он приветствия, когда находился вне своей келлии. А святой Арсений не приветствовал даже и приходящего к нему с приветствием. Ибо в одно время некто из отцов пришел видеть авву Арсения, и старец отворил дверь, думая, что это служитель его; но когда увидел, кто был пришедший, повергся на лицо свое, и, долго умоляемый встать, при уверении пришедшего, что приимет благословение и уйдет, святой отказался, говоря: «Не встану, пока не уйдешь». И не встал, пока тот не ушел. И делал блаженный это для того, чтобы, если однажды подаст им руку, снова не возвратились к нему.
Посмотри же на продолжение слова и тогда не скажешь, что, может быть, Арсений пренебрег сим отцом или кем другим, по малозначительности его, а иному ради чести его оказал лицеприятие и беседовал с ним. Напротив того, Арсений равно бегал от всех, и от малых, и от великих. Одно было у него пред очами – ради безмолвия пренебрегать сообщением с людьми, будет ли то человек великий или малый, и ради чести безмолвия и молчания от всех понести на себе укоризну. И мы знаем, что приходил к нему архиепископ, блаженный Феофил, а с ним был и судья той страны, имевший желание видеть святого и оказать ему честь. Но Арсений, когда сидел пред ними, даже малым словом не почтил их высокого сана, хотя и очень они желали слышать слово его. И когда архиепископ стал просить его о том, добрый старец помолчал немного и потом говорит: «Сохраните ли слово мое, если скажу вам?» Они изъявили согласие, сказав: «Да». Старец же сказал им: «Если услышите, что тут Арсений, не приближайтесь туда». Видишь ли чудный нрав старца? Видишь ли пренебрежение его к человеческой беседе? Вот человек, познавший плод безмолвия. Блаженный не рассуждал, что пришел учитель вселенский и глава Церкви, но представлял в мысли следующее: «Единожды навсегда умер я для мира, какая же польза от мертвеца живым?» И авва Макарий укорил его исполненною любви укоризною, сказав: «Что ты бегаешь от нас?» Старец же представил ему чудное и достойное похвалы оправдание, ответив: «Богу известно, что люблю вас; но не могу быть вместе и с Богом, и с людьми». И сему чудному ведению научен он не иным кем, но Божиим гласом. Ибо сказано было ему: «Бегай, Арсений, людей, и спасешься».
Ни один праздный и любящий беседы человек да не будет столь бесстыден, чтобы опровергать это, извращая слова Арсениевы, и да не говорит вопреки сему, что это – изобретение человеческое и изобретено в пользу безмолвия. Напротив того, это – учение Небесное. И да не подумаем мы, будто бы сказано сие было Арсению в том смысле, чтобы бежать и удаляться ему от мира, а не в том, чтобы бегать ему также и от братии! После того как оставил он мир, пошел и поселился в лавре, снова молился он Богу, вопрошая: как можно жить ему добродетельно? – и говорил: «Укажи мне путь, Господи, как спастись», и думал, что услышит что-либо иное; но и во второй раз услышал опять тот же Владычный глас: «Бегай, Арсений, молчи и безмолвствуй. И хотя много пользы (сказано ему) в свидании и в беседе с братиями, однако же не столько полезно для тебя беседовать с ними, сколько бегать от них». И когда приял сие блаженный Арсений в Божественном откровении, и так как, когда был еще в мире, повелено ему бегать, и потом, когда был с братиею, изречено то же самое, тогда уверился он и познал, что к приобретению доброй жизни недостаточно ему бегать только мирских, должно же убегать от всех равно. Ибо может ли кто противиться и прекословить Божественному гласу? Да и божественному Антонию сказано было в откровении: «Если желаешь безмолвствовать, иди не только в Фиваиду, но даже во внутреннейшую пустыню». Посему, если Бог повелевает нам бегать от всех и столько любит безмолвие, когда пребывают в нем любящие Его, кто станет выставлять на вид какие-либо предлоги к тому, чтобы пребывать в собеседовании и сближении с людьми? Если Арсению и Антонию полезны были бегство и осторожность, то кольми паче полезны они немощным? И если тех, и в слове, и в лицезрении, и в помощи которых имел нужду целый мир, Бог почтил больше за их безмолвие, нежели за вспомоществование всему братству, лучше же сказать – всему человечеству, то кольми паче безмолвие нужно тому, кто не в состоянии хорошо охранять себя?
Знаем и о другом некоем святом, что брат его сделался болен и заключен был в другой келлии. А пoелику святой во все время болезни его превозмогал свою сострадательность и не приходил повидаться с ним, то больной, приближаясь к исшествию своему из жизни, послал сказать ему: «Если ты не приходил ко мне доныне, то приди теперь, чтобы видеть мне тебя прежде отшествия моего из мира, или приди сюда ночью, и я поцелую тебя, и почию». Но блаженный не согласился даже и в этот час, когда природа обыкновенно требует нашего сострадания друг к другу и преступает определение воли, но сказал: «Если выйду, то не очищусь сердцем моим пред Богом, потому что нерадел посещать духовных братий, естество же предпочел Христу». И брат умер, а он не видел его.
Поэтому никто по лености помыслов да не выставляет на вид, что сие невозможно, да не ниспровергает и да не обращает в ничто своего безмолвия, отвергнув Божий о нем Промысл. Если святые победили самое естество, как оно ни крепко, и если Христос любит, когда чествуют безмолвие, между тем как оставляются в пренебрежении чада Его, то какая может быть у тебя иная необходимость, которой ты не мог бы пренебречь, когда подпадаешь ей? Оная заповедь, в которой сказано: «возлюбиши Господа Бога твоего всем сердцем твоим, и всею душею твоею» , и всем умом твоим (Мф. 22:37
Слово 24. Послание к некоему брату естественному и духовному, который, живя в мире и желая видеться с Исааком, убеждал и умолял в письмах своих прийти к нему Не так мы сильны, как думаешь ты, блаженный; и, может быть, не знаешь ты немощи моей и того, что нетрудна для тебя погибель моя139 , а потому, как бы распаляемый естеством по обычаю его, непрестанно просишь меня о том, о чем и нам заботиться, чего и тебе желать, не должно. Не проси у меня, брат, сего, лишь упокоевающего плоть и ее мудрование, но попекись о спасении души моей. Немного еще времени, и прейдем мы из века сего. Сколько лиц встречу, когда приду к тебе! Сколько увижу людских нравов и мест, пока не возвращусь в свое место! Сколько причин к помыслам приимет душа моя при встрече с людьми! Сколько смущения потерпит от пробудившихся в ней страстей, от которых успокоилась несколько! Это и тебе не неизвестно. Что монаху вредно видеть мирское, сам ты это знаешь. И смотри, какое изменение происходит в уме долгое время безмолвствовавшего с самим собою, когда он вдруг снова впадает в это, и видит, и слышит, что для него непривычно.
Если тому, кто в подвиге и ведет еще брань с сопротивником своим, вредит и встреча с монахами, когда они не близки к его устроению, то рассуди, в какой кладезь падем140 мы, особливо долгим опытом приобретшие познание? О, если бы избавиться нам от жала врага нашего! Поэтому не требуй от меня, чтобы я без нужды сделал это. Да не обольщают нас утверждающие, будто бы никакого вреда нет для нас от того, что слышим и видим нечто, ибо мы будто бы одинаковы по мыслям своим и в пустыне, и в мире, и в келлии, и вне ее, и не изменяемся по кротости нашей, и не принимаем худой перемены, и при встрече с лицами и вещами не чувствуем тревоги страстей. Утверждающие это, если и раны приемлют, не знают этого; но мы не достигли еще сего душевного здравия; ибо имеем на себе смердящие язвы, и они вскипят червями, если и один день не будет о них попечения, и останутся они неперевязанными, не будут обложены пластырем и стянуты повязками.
* * *
139
Ты считаешь удобным то, от чего может произойти моя погибель.
140
Пришедши в мир.
Слово 25. О трех способах ведения, о разности их делания и понятий, о вере души, о таинственном богатстве, в ней сокровенном, и о том, сколько ведение мира сего разнствует в способах своих с простотою веры Душа, проходящая стезями жития и путем веры, и нередко преуспевшая в сем последнем, если обращается снова к способам ведения, начинает вскоре хромать в вере, и утрачивается в ней духовная ее сила, обнаруживавшаяся в чистой душе взаимностью вспоможений141 и по простоте не входившая в исследование всего того, что в ней и к ней относится142 . Ибо душа, однажды143 с верою предавшая себя Богу и многократным опытом изведавшая Его содействие, не заботится уже о себе, но связуется изумлением и молчанием и не имеет возможности снова возвратиться к способам своего ведения и употреблять их в дело, чтобы иначе, при их противлении, не лишиться Божия промышления, которое втайне неусыпно взирает над душою, печется о ней и непрестанно следует за нею всеми способами, – не лишиться же потому, что душа обезумела, возмечтав, будто бы сама достаточно может промышлять о себе силою своего ведения.
Ибо те, в коих воссиявает свет веры, не доходят уже до такого бесстыдства, чтобы снова им испрашивать у Бога в молитвах: «Дай нам это», или: «Возьми у нас то», и нимало не заботятся они о себе самих, потому что духовными очами веры ежечасно видят Отеческий Промысл, каким приосеняет их Тот истинный Отец, Который безмерно великою любовию Своею превосходит всякую отеческую любовь, паче всех может и имеет силу содействовать нам до преизбытка, в большей мере, нежели как мы просим, помышляем и представляем себе.
Ведение противно вере. Вера во всем144 , что к ней относится, есть нарушение законов ведения, впрочем – ведения не духовного. Определение145 ведения то, что оно не имеет власти что-либо делать без разыскания и исследования, а, напротив того, разыскивает, возможно ли тому быть, о чем помышляет и чего хочет. Что же делает вера? Она не соглашается пребывать в том, кто приближается к ней неправо.
Ведение без разыскания и без своих способов действования не может быть познано. И это есть признак колебания в истине. А вера требует единого чистого и простого образа мыслей, далекого от всякого ухищрения и изыскания способов146 .
Смотри, как они противятся друг другу. Дом веры есть младенчествующая мысль и простое сердце. Ибо сказано: «в простоте сердца» своего прославили Бога (Деян.2:46–47 ), и: «аще не обратитеся и будете яко дети, не внидете в Царство Небесное» (Мф. 18:3
Ведение есть предел естества и охраняет его во всех стезях его. А вера совершает шествие свое выше естества. Ведение не отваживается допустить до себя что-либо разрушительное для естества, но удаляется от этого; а вера без труда дозволяет и говорит: «на аспида и василиска наступиши, и попереши льва и змия» (Пс. 90:13 «восхоте» , и все явится пред тобою (Йов. 23:13 147 , чтобы производить то, чего не дано естеством. Да и как ему произвести это? Текучее естество воды на хребет свой не приемлет следов тела, и приближающийся к огню сожигает себя; а если у него достанет на то дерзости, то последует беда.
Ведение с осторожностью охраняет себя от этого, и никак не соглашается преступить в этом предел. Вера же самовластно преступает все, и говорит: «аще сквозе огнь пройдеши, не сожжешися, и реки не покрыют тебе» (Іс. 43:2 148 . Да и теперь, когда обрели мы невозмутимое море и неоскудеваемое сокровище, снова вожделеваем уклониться к малым источникам. Нет ведения, которое бы не было в скудости149 , как бы много ни обогатилось оно. А сокровищ веры не вмещают ни земля, ни небо. Ничего никогда не лишается тот, у кого сердце подкрепляется упованием веры. И когда ничего не имеет, всем владеет он верою, как написано: «вся, елико аще воспросите в молитве верующе, приимете» (Мф. 21:22 «Господь близ. Ни о чемже пецытеся» (Флп. 4:5-6
Ведение всегда ищет способов к охранению приобретающих оное. А вера говорит: «аще не Господь созиждет дом, всуе трудишася зиждущий: аще не Господь сохранит град, всуе бде стрегий» (Пс. 126:1
Ибо ведение на всяком месте хвалит страх, как сказал Премудрый: «боящемуся Господа блаженна душа» (Сир. 34:15 «убояся, и начат утопати» (Мф. 14:30 «не приясте бо духа работы паки в боязнь: но приясте Духа сыноположения» (Рим. 8:15 Єз. 2:6 «именем Моим бесы ижденут; змия возмут; аще и что смертно испиют, не вредит их» (Мк. 16:17-18 «Вся возможна верующему» (Мк. 9:23
Вопрос. Кому уподобляется в деле своем тот, кто сподобился вкусить сладости веры и снова обратился к ведению душевному?
Ответ. Тому, кто нашел драгоценную жемчужину и обменял ее на медный обол; тому, кто оставил полновластную свободу и возвратился в состояние нищеты, исполненное страха и рабства.
Неукоризненно ведение, но выше его вера. Если и укорим, то не самое ведение укорим. Да не будет сего! Но мы укоряем то, что оно употребляет разные способы, в которых идет оно вопреки вере150 , и то, что приближается оно к чинам демонским. Впоследствии мы это рассудим ясно, а также: сколько ступеней, на которые восходит сими способами ведение? Какая разность открывается на каждой ступени? Какими помышлениями возбуждается ведение при каждом способе, когда держится оных? В котором из сих способов, когда следует им, оно противится вере и выходит из естества? И какая бывает в нем разность? И на какой степени (когда возвращается к первоначальной своей цели) приходит в естество свое и полагает ступень к вере добрым житием? И до чего дает простираться различию сего состояния? И как переходит от сего к высшему? И какие способы оной иной, или первой151 , степени? И когда ведение сопрягается с верой, делается с нею едино, облекается ею в огненные помышления, возгорается духом, приобретает крыла бесстрастия и от служения земному, употребив иные способы, возносится в область Создателя своего?
Впрочем, до времени довольно нам знать, что вера, и ступени ее, и хождение в оных – выше ведения.
Самое ведение усовершается верою и приобретает силу восходить горе́, ощущать то, что выше всякого ощущения, видеть оное сияние, неуловимое умом и ведением тварей. Ведение есть ступень, по которой человек восходит на высоту веры и, как скоро достигает оной, более уже не нуждается в нем. Ибо сказано: ныне «от части разумеваем, от части думаем» 152 . «Егда же приидет совершенное, тогда, еже от части, упразднится» (1Кор. 13:9-10
Вот дела правды: пост, милостыня, бдение, святыня153 и все прочее, совершаемое телесно; любовь к ближнему, смиренномудрие сердца, прощение154 проступков, помышление о благах155 , исследование таинств, сокровенных в Святых Писаниях, размышление ума о делах совершеннейших, как хранить пределы душевных движений, и прочие добродетели, совершаемые в душе. Все это имеет нужду в ведении, потому что ведение охраняет это и учит порядку в этом. И все это только ступени, по которым душа восходит на горнюю высоту веры; и сие называется добродетелями. Но жизнь веры выше добродетели, и делание ее – не труды, но совершенный покой, и утешение, и словеса в сердце, и оно156 совершается в помышлениях души. Ее также делание – все чудные виды духовного жития, прохождение которых подает чувство духовной жизни, и сладость, и наслаждение душевное, и вожделение, и радость о Боге, и все прочее, что в оном житии дается душе, достойной благодати тамошнего блаженства, и что, как бы указуемое верой в Божественных Писаниях, совершается здесь Богом, богатым в Своих дарованиях.
«Недоумение» . Кто-нибудь скажет: если все сии блага, и исчисленные пред сим дела добродетели, и удаление от худого, и различение тонких возникающих в душе помыслов, и борьба с помыслами, и противоборство страстям раздражительным, и все прочее, без чего вера не может показать силы своей в душевном делании, – если все это совершается ведением, то почему же ведение почитается противным вере?
«Решение сомнения» . Ответствуем: три суть мысленные способа, по которым ведение восходит и нисходит; и бывает изменение как в способах, какими водится ведение, так и в самом ведении; и чрез это оно вредит и помогает. Три же способа суть: тело, душа, дух. И если ведение в естестве своем одно, то, по отношению к сим областям мысленного и чувственного, оно утончается, изменяет свои способы и делания помышлений своих. Выслушай, наконец, какой порядок сего делания и какие причины, по которым оно вредит и помогает. Ведение есть Божие даяние естеству разумных тварей, данное вначале, при их создании, и оно по природе своей просто и неделимо, как свет солнечный, но сообразно с деланием своим приобретает изменения и деления.
* * *
141
От благодатных пособий.
142
Т. е. при всех действиях души.
143
Совершенно.
144
Во всех своих действиях.
145
Закон.
146
Действия.
147
Т. е. дерзости, самонадеянности.
148
Т. е. подчинения суете, следующего за тщетным парением ума.
149
Недостаточно.
150
В греческом и древнем славянском переводе читается «естеству», но у преп. Паисия читаем «сопротив вере».
151
Высшей.
152
Т. е. отчасти знаем, отчасти воображаем. В тексте послания к Коринфянам сказано: «отчасти знаем, и отчасти пророчествуем» .
153
Чистота тела.
154
Ближним.
155
Небесных.
156
Делание.
Слово 26. О первой степени ведения Когда ведение следует плотскому вожделению, тогда сводит воедино следующие способы: богатство, тщеславие, убранство, телесный покой, рачение о словесной мудрости, годной к управлению в мире сем и источающее обновление в изобретениях, и искусствах, и науках, и все прочее, чем увенчивается тело в этом видимом мире. А по сим отличительным чертам, как сказали и распределили мы, ведение делается противным вере. И оно именуется голым ведением, потому что исключает всякое попечение о Божественном, и по причине преобладания тела вносит в ум неразумное бессилие, и все попечение его совершенно о сем только мире. Вот понятие о себе этого ведения: оно, без всякого сомнения, есть мысленная сила, тайно правящая человеком, Божественная попечительность, назирающая над ним и совершенно о нем пекущаяся. Посему не Божию Промыслу приписывает оно управление миром, но все доброе в человеке, спасение его от вредоносного для него и естественное его остережение от несчастий и от многих противностей, тайно и явно сопровождающих естество наше, кажутся ему следствием собственной его рачительности и собственных его способов. Таково понятие о себе размышляющего157 ведения. Оно мечтает, что все бывает по его промышлению; и в этом согласно с утверждающими, что нет управления сим видимым миром. Впрочем, не может оно пребыть без непрестанного попечения и без страха за тело, а потому овладевает им малодушие, печаль, отчаяние, страх от бесов, боязнь от людей, молва о разбойниках, слухи о смертях, заботливость в болезни, тревога в скудости и недостатке потребного, страх смерти, страх страданий и злых зверей и все прочее, сходное с сим и уподобляющееся морю, в котором ежечасно день и ночь мятутся и устремляются на пловцов волны, так как ведение сие не имеет попечения о себе возвергать на Бога в уповании веры в Него. А потому во всем, что касается до него самого, бывает занято придумыванием средств и ухищрений. Когда же способы его изобретений в одном каком-либо случае окажутся недействительными, таинственного же в сем Промысла оно не усмотрит, тогда препирается с людьми, которые препятствуют и противятся ему.
В сем-то ведении насаждено древо познания доброго и лукавого, искореняющее любовь.
И оно разыскивает малые проступки других людей, вины их и немощи, и настраивает человека учительствовать, прекословить на словах, измышлять лукавые средства и хитрости; прибегает оно к прочим способам, оскорбительным для человека. В нем надмение и гордыня, потому что всякое доброе дело присвояет себе, а не Богу приписывает.
Вера же дела свои вменяет благодати, потому и не может превозноситься, как написано: «вся могу о укрепляющем мя Христе» (Флп. 4:13 «не аз же, но благодать Божия, яже со мною» (1Кор. 15:10 «разум кичит» (1Кор. 8:1
Ведение истинное душу приобретших оное усовершает в смирении, как усовершило Моисея, Давида, Исаию, Петра, Павла и прочих святых, сподобившихся сего, по мере естества человеческого, совершенного ведения. И в подобных сим святым ведение их всегда поглощается необычайными созерцаниями, Божественными откровениями, высоким созерцанием духовного, неизреченными таинствами, и душа их в очах их почитается пеплом и перстию. Другое же ведение, как и свойственно ему, кичится, потому что ходит во тьме, ценит достояние свое по сравнению с тем, что на земле, и не знает, что есть нечто лучшее его. В превозношение же вовлекаются все потому, что они на земле, житие свое взвешивают плотию, опираются на дела свои и не помышляют в уме своем о непостижимом. И подвергаются этому, пока плавают в волнах сих. Но святые преуспевают в славной Божественной добродетели; и делание их горе, и мысль их не уклоняется в попечение об изобретениях и о суетном, потому что ходящие во свете не могут заблуждаться. Посему-то все, удалившиеся от света познания Сына Божия и уклонившиеся от истины, ходят по сим стезям. Вот первая степень ведения, на которой человек последует плотской похоти! Сие-то ведение мы и осуждаем, и признаем оное противным не только вере, но и всякому деланию добродетели.
* * *
157
По-гречески это приблизительно то же, что «философствующего».
Слово 27. О второй степени ведения Когда человек, оставив первую степень ведения, бывает занят душевными помышлениями и пожеланиями, тогда во свете естества души как телесными чувствами, так и душевными помышлениями совершает следующие вышеозначенные158 превосходные дела, а именно: пост, молитву, милостыню, чтение Божественных Писаний, разные добродетели, борьбу со страстями и прочее. Ибо все благие дела, все различные добрые состояния, усматриваемые в душе, и чудные образы служения во дворе Христовом, на сей второй степени ведения, деланием силы его159 совершает Дух Святый. И оно-то указует сердцу стези, ведущие нас к вере, чрез него собираем напутствие к будущему веку. Но и здесь еще ведение телесно160 и сложно. Хотя и сие ведение есть путь, ведущий и препровождающий нас к вере, однако же есть и еще высшая степень ведения. И если кто преуспеет, то найдет возможность, при помощи Христовой, возведенным быть и на оную, когда основание своего делания положит в безмолвном удалении от людей, в чтении Писаний, в молитве и в прочих добрых делах, которыми совершается все относящееся ко второму ведению. И им-то производится все доброе; оно и называется ведением дел, потому что чувственными делами, при посредстве телесных чувств, совершает дело свое на внешней степени. Аминь.
* * *
158
См. Слово 25.
159
Сего ведения.
160
В своих представлениях.
Слово 28. О третьей степени ведения, которая есть степень совершенства Послушай же, как человек утончается, приобретает духовность и уподобляется в житии невидимым Силам, которые служение свое отправляют не чувственно производимыми делами, но совершаемыми заботливостью ума. Когда ведение вознесется над земным и над попечением о делании земного и начнет испытывать свои помышления в том, что сокрыто от очей внутри, и некоторым образом станет пренебрегать тем, от чего бывает непотребство страстей, и прострется горе́, и последует вере в попечении о будущем веке и в вожделении обетованного нам, и в изыскании сокровенных таинств, тогда сама вера поглощает сие ведение, и обращается, и рождает оное снова, так что всецело становится оно духом.
Тогда может воспарять оно на крылах в области бесплотных, касаться глубин и неосязаемого моря, представляя в уме Божественные и чудные действия правления в естествах существ мысленных и чувственных, и исследует духовные тайны, постигаемые мыслью простою и тонкою. Тогда внутренние чувства возбуждаются к духовному деланию сообразно состоянию, бывающему в оной жизни бессмертия и нетления, потому что еще в здешнем, как бы втайне, оно161 прияло мысленное воскресение, в истинное свидетельство о всеобщем обновлении.
Вот три способа ведения, с которыми сопряжено162 все течение человека в теле, в душе, в духе. С того времени, как начинает человек различать зло от добра, и пока не изыдет он из мира сего, ведение души его пребывает в сих трех мерах. И полноту всякой неправды и нечестия, и полноту правды, и то, чтобы коснуться глубины всех тайн духа, производит единое ведение в сказанных трех мерах, и в нем заключено всякое движение ума, когда восходит или нисходит он в добре, или в зле, или в среднем между добром и злом. Сии же меры у отцов называются: естественное, противоестественное и сверхъестественное. И это суть три направления, по которым возводится и низводится память разумной души, когда по сказанному или по естеству делает кто правду, или превыше естества восхищается ее памятью, в созерцании Бога, или вне естества исходит пасти свиней163 , как расточивший богатство своей рассудительности, работая со множеством демонов.
Совокупное обозрение трех ведений Первая степень ведения охлаждает душу для дел шествия по Богу. Вторая согревает душу для скорого течения к тому, что на степени веры. Третья же есть упокоение от делания (что есть образ будущего), в едином приснопоучении ума наслаждающееся тайнами будущего. Но так как естество не может еще совершенно возвыситься над состоянием омертвения и тяготою плоти и усовершиться в оном духовном ведении, которое выше другого уклоняющегося ведения, то и ведение сие не в состоянии и послужить к совершенству, не имеющему недостатка; не может человек быть и в мире мертвости, и – совершенно оставить естество плоти. Но пока человек живет во плоти, остается он в переходном состоянии от одного ведения к другому. То вдруг душа его, как убогий и нищий, начинает совершать служение на второй, средней степени добродетели, какая вложена в естестве и может быть произведена при помощи естества телесного; то пребывает, подобно приявшим Духа сыноположения, в таинстве свободы, наслаждается благодатию Духа, по достоинству дающего оную, и снова возвращается к смирению дел своих, и это суть дела, совершаемые с помощью тела. И благодать сохраняет их, чтобы враг не пленил ее164 приманками, обретаемыми в этом лукавом веке, и помыслами смущенными и поползновенными165 , потому что человек, пока заключен под завесою дверей плоти, не имеет упования. Ибо в веке сем несовершенном нет совершенной свободы. Всякое делание ведения состоит в делании и продолжительном упражнении; делание же веры не делами совершается, но исполняется духовными помышлениями, в чисто душевном действовании; и оно превыше чувств. Ибо вера утонченнее ведения, как ведение утонченнее вещей чувственных. Все святые, сподобившиеся обрести житие сие (а это есть восторжение к Богу), силою веры пребывают в услаждении оным превышеестественным житием.
Веру же разумеем не ту, какою человек верует в различие достопоклоняемых и Божественных Ипостасей, в превосходящее все, особенно166 естество самого Божества и в чудное домостроительство167 , совершенное в человечестве восприятием нашего естества (хотя и сия вера крайне высока), – но веру, воссиявающую в душе от света благодати, свидетельством ума подкрепляющую сердце, чтобы не колебалось оно в несомненности надежды, далекой от всякого самомнения.
И вера сия обнаруживается не в приращении слуха ушей, но в духовных очах, которые видят сокрытые в душе тайны, невидимое и божественное богатство, сокровенное от очей сынов плоти и открываемое Духом, питающимся с трапезы Христовой, в поучении законам Христовым, как сказал Господь: «если заповеди Мои соблюдете, пошлю вам Утешителя, «Духа истины, егоже мир не может прияти, и Той вы научит» всякой истине» (Ін. 14:15,17,26
Сила эта есть Сам Утешитель, крепостию веры, как огнем, возжигающий душевные члены. И душа устремляется, пренебрегая168 всякою опасностью в надежде на Бога, на крылах веры возносится над видимою тварью и бывает всегда как бы упоенною, в изумлении пред Божественною попечительностью, в неложном созерцании и невидимом рассматривании Божественного естества, приобучая ум быть внимательным к размышлению о тайнах Его. Ибо, пока не приидет Тот169 , Кто есть совершение таинств, и пока явно не сподобимся откровения оных, вера между Богом и святыми священнодействует неизреченные таинства, которых, по благодати Самого Христа, и мы да сподобимся, здесь – как в залог, а в самой действительной истине – там, во Царствии Небесном с любящими Его. Аминь.
* * *
161
Т. е. ведение.
162
Из которых составляется.
163
Так по переводу преп. Паисия. По греческому тексту: «…в созерцании Бога вне естества, или исходит…»
164
Душу.
165
Уклоняющимися от должного направления.
166
Только Божеству свойственное.
167
Божие.
168
В таком состоянии.
169
Дух истины.
Слово 29. Об иных образах и понимании различия ведения170 Ведение, которое занимается видимым или чувствами воспринимает порядок оного, называется естественным. Ведение же, которое пребывает в области мысленного и своею собственной силой постигает природу бесплотного, именуется духовным; потому что оно приемлет ощущение духом, а не чувствами, и рождение сих двух171 привходит в душу отвне, и она разумевает их. А ведение, достигшее Божественного, именуется сверхъестественным, и оно паче недоведомо и выше ведения. И созерцание сего ведения душа приемлет не от вещества, которое вне ее, как в первых двух видах ведения, но невещественно, внутри ее самой, туне, скоро и сверх чаяния является и открывается оно из самой внутренности, потому что, по слову Христову, «Царствие» Небесное «внутрь вас есть» (Лк. 17:21 172 о нем, потому что ум не находит в нем вещества.
Первое ведение рождается от непрестанного занятия и рачительного обучения; второе же – от доброго жития и разумной веры, а третье наследуется одной верой, потому что ею упраздняется ведение, дела приемлют конец и чувства делаются излишними для употребления. Посему ведение чествуется, в какой мере нисходит от сего предела; и чем более нисходит, тем паче чествуется. И когда достигает земли и земного, тогда всем владычествует ведение, и без него всякое дело хромо и несовершенно. Когда же душа созерцание свое возвысит горе́, и мысли свои прострет в пренебесное, и возжелает того, что незримо телесными очами и что не во власти плоти, тогда во всем действует вера, которую и нам да дарует Господь Иисус Христос, «сый благословен во веки, аминь» (Рим. 9:5
* * *
170
Еще иное различие ведений.
171
Видов ведения, естественного и духовного.
172
Без участия заботы о нем.
Слово 30. Об образе молитвы и о прочем, необходимо потребном для всегдашнего памятования и во многих отношениях полезном, если сохранит это читающий с рассуждением Человеку, во время молитвенного прошения своего, утвердиться в уповании на Бога есть лучшая часть благодати веры. Твердость же веры в Бога не то, что здравое173 исповедание, хотя оно и матерь веры; напротив того, душа видит истину Божию по силе жития. Когда в Святых Писаниях находишь веру, соединенную с делами, тогда рассуждения о ней не принимай за рассуждения о правом исповедании, потому что вера, доводящая до несомненности в уповании, никогда не достигается людьми некрещеными174 или у которых ум растлен для истины. Ибо несомненность веры в людях высоких душою открывается по мере того, как они по нравам своим сообразуются в житии с заповедями Господними.
Непрестанное изучение Писания – свет для души, потому что оно указывает душе полезные напоминания о том, чтобы остерегаться страстей и пребывать в любви к Богу чистотою молитвы, и также начертывает пред нами мирный путь по следам святых. Впрочем, не сомневайся в силе молитвы нашего стихословия, когда, во время молитвы или ежечасного чтения, не последует за ними сильного возбуждения и непрестанного сокрушения.
Сказанное из опыта слово необходимо принимай, хотя изрекший оное и некнижный человек, потому что царские сокровища больше всех на земле, но не пренебрегают тем, чтобы принять вдобавок себе обол, взятый у нищего; и из малых потоков наводняются реки и делаются великими в течении своем.
О хранении памятований Если памятование доброго, когда приводим это себе на мысль, обновляет в нас добродетель, то явно, что и памятование распутства, когда припоминаем о нем, обновляет в уме нашем срамное пожелание, потому что памятование того и другого показывает и начертывает в помышлениях наших разность самых воспоминаемых вещей, как бы перстом указует нам или на срамоту наших помыслов, или на высоту нашего жития и укрепляет в нас помыслы и движения и десных и шуих. Мы бываем заняты ими в тайне ума нашего, и в этом мысленном занятии изображается удел жития нашего, так что по необходимости непрестанно видим самих себя. Итак, не одно сие занятие вредит тому, кто имеет оное, но с ним вместе вредит и видение, а также и памятование, восполняющее это собою. И не одно делание добродетели сильно вспомоществует тому, кто упражняется в сем делании, но и мысленное представление, образуемое припоминанием о лицах, подвизавшихся в добродетели.
А сие делает понятным, почему весьма многие, достигшие степени чистоты, сподобляются лицезрения некоторых святых всегда в ночном видении; и днем ежечасно в мысленном упражнении ума бывает для них источником радости видение сих святых, напечатлевшихся в душах их. И потому с горячностью приступают к деланию добродетелей, и в избытке западает в них пламень к вожделению оных. И говорят, что святые Ангелы принимают на себя подобия некоторых досточтимых и благих святых и в сонном мечтании показывают душе сии подобия во время парения ее мыслей, к ее радости, обогащению и веселию, а днем постоянно приводят их в движение, когда рассматривает душа свои помыслы; и делание ее облегчается радостью святых, и от сего преуспевает она в течении своем. Так бывает и при непрерывности браней. Кто имеет привычку занимать свои мысли худым, тому, при содействии демонов, представляется это в подобии. Демоны принимают на себя подобие и показывают душе мечтания, приводящие ее в ужас, и более при помощи дневного памятования, действуя посредством его. И иногда страшным сим видением, приводящим душу в ужас, скоро доводят ее до изнеможения и иногда представляют ей также трудности жития в безмолвии и уединении, и иное что-либо.
Поэтому и мы, братия, что касается до внимательности к нашим памятованиям и заключения по оным о состоянии души нашей, начнем отныне постоянно рассуждать о различии занимающих нас памятований; какие из них останавливают на себе наше внимание и какие тотчас отгоняем мы от себя, как скоро приближаются к мысли нашей: те ли, которые в нас по предумышлению бесов, повергающих эту пищу страстям, или те, которые от вожделения и раздражительности, или те, которые от святых Ангелов, подающих нам мановение радости и ведения, а также памятования, пробуждающие нас помыслами во время приближения к нам святых Ангелов, или те, которые в нас от впечатлений, предварительно принятых чувством и которыми в душе возбуждаются помыслы, увлекающие к чему-нибудь одному. Чрез познание же сего различия приобретем опытность в двух вещах: в усмотрении памятований и в делании напоминаемых ими дел – и постараемся, чтобы за тем и другим следовала определенная молитва.
О разных степенях любви Любовь, возбуждаемая чем-нибудь вещественным, подобна малому светильнику, питаемому елеем, которым и поддерживается свет его, или наводняемому дождем потоку, которого течение прекращается с оскудением составляющего его вещества. Любовь же, которая имеет виновником Бога, подобна бьющему из земли источнику; потоки его никогда не пресекаются (ибо Бог – единственный источник любви), и вещество его не оскудевает.
О том, как должно тебе молиться без кружения мыслей Хочешь ли насладиться стихословием во время службы своей и принять ощущение произносимых тобою словес Духа? Отложи совершенно в сторону количество стихословий, не принимай в расчет знание меры в стихах, произноси их как молитву, оставь обычное вычитывание и уразумей, что говорю тебе и что сказано на основании опыта, как бы в книге одного из мужей, руководимых Богом: да углубляется ум твой в изучение словес Духа, пока душа твоя удивлением к домостроительству не возбудится к великим их разумениям и чрез это не подвигнется к славословию или к полезной печали. И ежели есть что в молитве, усвой это себе; и когда ум твой утвердится в этом, тогда смущение уступит свое место и удалится. Ибо в рабском делании175 нет мира уму, и в свободе чад нет мятежного смущения; смущение отнимает обыкновенно вкус у смысла и понятливости и расхищает мысли, подобно пиявке, высасывающей жизнь из тела с кровью их членов. И смущение, если только возможно, прилично будет назвать колесницей диавола, потому что сатана имеет всегда обычай, подобно ездоку, восседать на ум, брать с собою кучу страстей, с ними входить в несчастную душу и погружать ее в смущение. Но пойми рассудительно и это: при стихословии псалмопения твоего не будь как бы заимствующим слова у другого, чтобы не подумать, будто бы дело поучения умножаешь беспрерывно, и совершенно не стать далеким от почерпаемых в стихах умиления и радости; но, как сам от себя, произноси слова прошения твоего с умилением и рассудительным разумением, как истинно понимающий дело свое.
Заметь, от чего рождается уныние и от чего парение ума Уныние – от парения ума, а парение ума – от праздности, чтения и суетных бесед или от пресыщения чрева.
О том, что должно не прекословить лукавым176 помыслам, но повергать себя пред Богом Если кто не прекословит помыслам, тайно всеваемым в нас врагом, но молитвою к Богу отсекает беседу с ними, то это служит признаком, что ум его обрел по благодати премудрость, что от многих дел освободило его истинное его ведение и что обретением краткой стези, которой достиг, пресек он долговременное парение на длинном пути, потому что не во всякое время имеем мы силу так воспрекословить всем сопротивным помыслам, чтобы прекратить их; напротив же того, нередко получаем от них язву, долгое время не исцеляемую. Ибо ты входишь учить тех177 , кому уже шесть тысяч лет. А это178 служит для них оружием, которым возмогут они поразить тебя, несмотря на всю твою мудрость и на все твое благоразумие.
Но когда и победишь ты их, и тогда нечистота помыслов осквернит ум твой, и зловоние смрада их на долгое время останется в обонянии твоем. Употребив же первый способ179 , будешь свободен от всего этого и от страха, потому что нет иной помощи, кроме Бога.
О слезах Слезы во время молитвы – признак Божией милости, которой сподобилась душа в покаянии своем, – признак того, что молитва принята и слезами начала всходить на поле чистоты. Ибо, если не будут отъяты в людях помыслы о преходящем, и не отринут они от себя мирской надежды, и не возбудится в них пренебрежение к миру, и не начнут они уготовлять доброго напутствия к исшествию своему, не начнут в душе восставать помыслы о том, что будет там; то глаза не могут проливать слез, потому что слезы суть следствие беспримесного и невысокопарного размышления, многих, частых и неуклонно пребывающих помыслов, памятования о чем-то тонком180 , совершающемся в уме, и памятованием сим приводящем сердце в печаль. От сего-то слезы умножаются и наиболее усиливаются.
О рукоделии и о сребролюбии Когда, во время пребывания твоего на безмолвии, обращаешься к рукоделию, не обращай отеческой заповеди в покрывало своему сребролюбию. Во избежание уныния пусть будет у тебя небольшое дело, не возмущающее ума. Если же для милостыни пожелаешь больше заняться делом, то знай, что молитва в чине своем выше милостыни, а если ради телесных потребностей, то, если ты не ненасытен, к удовлетворению нужд твоих достаточно с тебя и того, чем наделяет тебя Бог. Ибо Он никогда не оставляет делателей Своих, чтобы терпели они недостаток в преходящем. Господь сказал: «ищите прежде Царствия Божия и правды Его, и сия вся приложатся вам» (Мф. 6:33
Некто из святых сказал: «Не тот чин жития твоего, чтобы насыщать алчущих и чтобы келлия твоя сделалась страннопри-имницею для пришлых. Это – дело мирян: им оно паче прилично, как дело прекрасное, а не отшельникам, свободным от видимых попечений и хранящим ум свой в молитве».
* * *
173
Православное.
174
Не облеченными во Христа (см. Гал. 3:27 Ін. 3:5
175
В вычитывании только положенного.
176
Слово “лукавым” дополнено из древнего славянского перевода.
177
Бесов.
178
Т. е. опытность искушающих бесов и твое дерзкое прекословие лукавым помыслам.
179
Т. е. молитвою к Богу отсекая беседу с помыслами.
180
Духовном.
Слово 31. Об отшельничестве и о том, что должно нам не в боязнь приходить и устрашаться, но подкреплять сердце упованием на Бога и иметь дерзновение с несомненною верою, потому что стражем и хранителем имеем Бога Если когда окажешься достойным отшельничества, которое в царстве свободы его имеет бремена легкие, то помысл страха да не понуждает тебя, по обычаю своему, многообразно изменять помыслы и заниматься ими. Но будь паче уверен, что Хранитель твой с тобою, и мудрость твоя во всей точности да удостоверит тебя, что вместе со всеми тварями и ты состоишь под единым Владыкою, Который единым мановением приводит все в движение, и колеблет, и укрощает, и устрояет. Ни один раб не может сделать вреда кому-либо из подобных ему рабов, без попущения о всех Промышляющего и всем Управляющего. И ты немедленно восстань и дерзай. Если и дана иным свобода, то не во всяком деле. Ибо ни демоны, ни губительные звери, ни порочные люди не могут исполнить воли своей на вред и пагубу, если не попустит сего изволение Правящего и не даст сему места в определенной мере. Он и свободе не попускает приводить все в действие. А если бы не было того, не осталась бы в живых никакая плоть. Господь не позволяет, чтобы к твари Его приближалась власть демонов и людей и исполняла на ней волю свою. Поэтому говори всегда душе своей: «Есть у меня оберегающий меня Хранитель, и ни одна из тварей не может явиться предо мною, разве только будет повелено свыше». Будь же уверен, что не осмелятся показаться на глаза тебе и заставить тебя выслушать ушами своими угрозы их. Ибо, если бы дозволено было свыше от Пренебесного, то не было бы нужды в слове и в словах, но за волею их последовало бы и дело.
Скажи также сам себе: «Ежели есть на то воля Владыки моего, чтобы лукавые возобладали над созданием Его, то принимаю сие, не огорчаясь, подобно не желающему, чтобы воля Господа его осталась без исполнения». И таким образом в искушениях твоих будешь исполнен радости, как уведавший и ясно ощутивший, что окормляет тебя и управляет тобою Владычнее мановение. Наконец, утверди сердце свое в уповании на Господа, и да «не убоишися от страха нощнаго, от стрелы летящая во дни» (Пс. 90:5 181 .
Скажешь: «Я не праведник, чтобы уповать мне на Господа». Но ты действительно для делания правды вышел в пустыню, исполненную скорбей, и для этого соделался послушным Божией воле. Итак, когда несешь труды сии, всуе трудишься, потому что Богу тогда только желателен труд человеческий, когда приносишь ты Ему жертву любви – скорбь свою. Сию рассудительность показывают все любящие Бога, подвергающие себя скорбям из любви к Нему. Ибо благоизволяющие жить о Христе Иисусе в страхе Божием избирают для себя скорбь, терпят гонение. И Он делает их обладателями тайных сокровищ Своих.
О выгодах, доставляемых искушениями тем, которые терпят их с благодарностию и мужественно Некто из святых говорил: «Был один отшельник, старец почтенный, и я пришел к нему однажды, будучи в печали от искушений. Он лежал больной; поприветствовавши его, я сел подле него и сказал: «Помолись обо мне, отче, потому что весьма печалят меня демонские искушения». Он, открыв глаза свои, внимательно посмотрел на меня и сказал: «Молод ты, чадо, и Бог не оставляет тебя без искушений». Я отвечал ему: «Да, я молод, терплю же искушения мужей сильных». – И он продолжал: «Итак, Бог хочет умудрить тебя». – Я возразил: «Как же умудрить меня? Ежедневно вкушаю смерть». – И он сказал на это: «Любит тебя Бог; молчи! Он дает тебе благодать Свою». Потом присовокупил: «Знай, чадо, тридцать лет вел я брань с демонами, и по истечении двадцатого года вовсе не видел себе помощи. Когда же прожил я и пятый из последних десяти, тогда начал находить покой. И с течением времени он возрастал. И когда прошел седьмой год, а за ним наступил восьмой, покой простерся до гораздо большей меры. В течение же тридцатого года, и когда оный приходил уже к концу, так силен стал покой, что не знаю и меры, до какой он увеличился». И еще присовокупил: «Когда захочу встать для совершения службы Божией, Бог позволяет мне еще совершить одну славу182 ; а что до остального, то, если буду стоять три дня, в изумлении пребываю с Богом и нимало не чувствую труда». Вот какой ненасыщаемый покой порожден многотрудным и долговременным делом!
О том, что хранение языка не только заставляет ум воспрянуть к Богу, но и содействует воздержанию Был один старец, вкушавший пищу два раза в неделю, и сказывал нам: «В тот день, в который поговорю с кем-нибудь, невозможно для меня сохранить правило поста, по обычаю моему; но принужден бываю разрешить пост». И мы поняли, что хранение языка не только заставляет ум воспрянуть к Богу, но и делам явным, совершаемым с помощью тела, втайне доставляет великую силу к их совершению, а также просвещает183 в тайном делании, как говаривали отцы, потому что хранение уст заставляет совесть воспрянуть к Богу, если только соблюдает кто молчание с ведением. Этот святой имел постоянное обыкновение проводить ночь в бдении. Ибо говорил: «В ту ночь, которую стою до утра, сплю после псалмопения, а по пробуждении от сна в день этот бываю как бы человеком, не принадлежащим к этому миру; никакие земные помыслы не приходят мне в сердце, и не имею нужды в определенных правилах, но целый этот день бываю в изумлении184 . Так, в один день хотел я принять пищу, по прошествии перед тем четырех дней, в которые ничего не вкушал. И когда стал я на вечернюю службу, чтобы после оной вкусить, и стоял на дворе келлии моей, между тем как солнце было еще высоко, то, начав службу, только в продолжение первой славы совершал оную с сознанием, а после того пребывал в ней, не зная, где я, и оставался в сем положении, пока не взошло опять солнце в следующий день и не согрело лица моего. И тогда уже, как солнце начало сильно беспокоить меня и жечь мне лицо, возвратилось ко мне сознание мое, и вот увидел я, что настал уже другой день, и возблагодарил Бога, размышляя, сколько благодать Его преизливается на человека и какого величия сподобляет Он идущих вослед Его. После этого Ему Единому подобает слава и велелепие во веки веков!» Аминь.
* * *
181
См. Євр. 11:33
182
Одну третью часть кафизмы.
183
Ум.
184
Т. е. в духовном восторге.
Слово 32. О том, чем сохраняется тайное, внутреннее в душе трезвение и откуда приходят сонливость и холодность в уме, и угашают в душе святую горячность, и умерщвляют стремление к Богу, лишив душу горячности к духовному и небесному Кто имеет добрые желания, тому противление не может воспрепятствовать исполнить оные, разве только лукавый найдет место худому предлогу в желающих доброго. Бывает же это по следующей причине. За всякою мыслью доброго желания, в начале его движения, последует некая ревность, горячностью своею уподобляющаяся огненным углям; и она обыкновенно ограждает сию мысль и не допускает, чтобы приблизилось к ней какое-либо сопротивление, препятствие и преграда, потому что ревность сия приобретает великую крепость и несказанную силу ограждать на всякий час душу от расслабления или от боязни, при устремлениях на нее всякого рода стеснительных обстоятельств. И как первая та мысль есть сила святого желания, от природы насажденная в естестве души, так ревность сия есть мысль, движимая раздражительною в душе силою, данная нам Богом на пользу, для соблюдения естественного предела, для выражения понятия о своей свободе исполнением естественного желания, находящегося в душе. Эта185 есть добродетель, без которой не производится доброе, и она называется ревностью, потому что от времени до времени движет, возбуждает, распаляет и укрепляет человека пренебрегать плотью в скорбях и в страшных сретающих его искушениях, непрестанно предавать душу свою на смерть и вступать в брань от мятежной силы ради совершения того дела, которого сильно возжелала душа.
