Вибрані праці святих отців,  Святитель Іоанн Златоуст

Одинадцять бесід святителя Іоанна Златоуста

УкраїнськаРосійська

Нижченаведені одинадцять бесід видано у Міня за списком, що надійшов до Ватиканської бібліотеки або з гори Афон, або з о. Патмоса. Безсумнівно, що вони всі були виголошені святителем у Константинополі, в 398 і 399 роки, і в такому порядку, в якому видаються. Зокрема, перша бесіда була виголошена в церкві мучеників, що називалася тоді Ἐν παλαιά πέτρα. Точне місце цієї церкви невідоме. У першій бесіді помічено, що не минуло ще 30-ти днів від початку величезного землетрусу, що стався в Константинополі. Це було 398 року. Дехто, втім, землетрус розуміє в сенсі падіння Євтропія, і час бесіди переноситься на 399 рік.

Бесіда 1

Сказана в церкві мучеників, біля “стародавньої скелі”, коли внаслідок дощу зібралося небагато людей, – про те, що треба постійно приходити (в церкву), і що тим, хто перебуває в гріхах, не можна нехтувати своїм спасінням, а потрібно висловлювати своє покаяння.

  1. Що це? Треба б цілому місту бути тут сьогодні, а до нас не прийшла навіть мала частина. Можливо, винні бруд і дощ? Ні, – не бруд, а безпечність і занепад духу. Чим можуть вибачитися ті, що залишилися, коли мученики знехтували навіть самим життям своїм, а вони не наважилися (знехтувати) брудом, щоб прийти? Як мені догоджати вам, що прийшли? Як зобразити нещастя тих, що залишилися, – (нещастя) і за відсутності їх, і через цю відсутність? Очевидно, вони позбавили себе цього прекрасного свята, прикувавшись до життєвих турбот і вчепившись за пристрасть до наживи, яка все паскудить і дуже сильна в них. Але якщо навіть немає їх тут, потрібно говорити (до них) і відсутнім, – очевидно, через вас, присутніх, вони почують це. Доки це шаленство наживи? Доки ця невгасима піч буде все наступати і пожигати? Хіба ви не знаєте, що це полум’я продукує той незгасимий вогонь, (що) це виснаження породжує того отруйного хробака? Якщо ти нехтуєш геєною, і твій розум не вражають ці слова, бо покарання ще в майбутньому, то нехай би тебе переконало сьогодення. Хіба вам невідомо, в якому плоді1виразилося нещодавно любостяжання? Чи не перед вашими очима пам’ять цього? Чи не свіжий доказ такої загибелі? Усе місто наше наповнене залишками тієї корабельної аварії; і, як під час потоплення великого корабля, хоч би куди ти відійшов, хто дошку, хто весло, хто вітрило, хто будь-яку частину поклажі, врятувавши, тримає й крутить на всі боки, так (було) і під час землетрусу, який нещодавно здійнявся тут: ті, що володіли хто будинком, хто полями, хто рабами, хто сріблом, хто золотом, – зробили з себе широке видовище нещастя й улаштували, щоб усюди розсіялися спогади збентеження. І інший, провівши безсонні ночі, перенісши незліченні труди й небезпеки, зібравши таким користолюбством стільки гріхів, – (як) безхатченк і поза містом, став утікачем на чужині, потребує необхідного харчування й бачить, що над ним щодня висить крайня небезпека, уявляє собі мечі, катів та прірви, живе життям найтяжчим незліченних смертей; інші насолоджуються його майном, і ті, хто лестив йому до цього, підступніють тепер.

Чи цього недостатньо, щоб навіть абсолютно тупий напоумився? Але після такого лиха, після такої негоди, після такої загибелі, після такого перевороту, і такого недавнього, що він ще перед очима, не минуло ще аж тридцять днів2, – ви знову так божеволієте? І як ви можете вибачитися, або чим виправдатися? І не тільки божеволієте, але навіть не приходите, щоб дізнатися про це саме. Ніби до присутніх я кажу до відсутніх, – під тягарем своєї великої скорботи, – що вони не робляться кращими ні через страх за майбутнє, ні через досвід сьогодення, але, хижакуючи, корисливо люблячи, вони наче черв’яки в якому-небудь гної, відгороджені та зариті в купі цих клопотів, не стараються навіть лише один раз на тиждень приходити, щоб дізнатися, – де вони. Як гарячкові не можуть самі бачити, в якому вони стані, але потрібні для них лікарі, які б звільнили їх від біснування, так і одержимі тяжким сказом наживи потребують своїх учителів, щоб їм дізнатися, що вони біснуються. Внаслідок цього особливо я їх прошу, переконую і благаю приходити до нас і брати собі ліки від цього слова. У мене немає загостреного заліза, але є слово, – гостріше за залізо; немає вогню, ні їдкого лікування, але є слова, – гарячіші за вогонь, і такі, що доставляють без болю лікування.

  1. Через що ти тікаєш, скажи мені, і не висловлюєш щодо своєї душі стільки ж піклування, скільки бережеш свою плоть? Коли плоть у поганому стані, ти і гроші витрачаєш, і навіть, якщо потрібно позичити, все віддаєш під заставу, – і лікарям, якщо вони захочуть різати, навіть палити, ти надаєш своє тіло з повною готовністю робити, що б вони не забажали; а коли в душі джерела черв’яків, ти – скажи мені – не йдеш послухати слова, яке очищає від гнилі, хоч для цього тобі не треба ані грошей витрачати, ані переносити такий біль, а віддаєш самого себе цілковитій загибелі? І чим гідно в цьому вибачишся? Якби я говорив: користолюбець, хижак, розпусник, перелюбник нехай не вступають до церкви; якби гнав і переслідував усіх грішників, – то й тоді особливої не було б відмовки, бо треба вступати очищеному; але зараз не кажу навіть цього, але: хоч би ти вчинив блуд, хоч перелюбствуєш, хоч хижачиш, хоч користолюбствуєш, – вступи до церкви, щоб дізнатися тобі, що не треба надалі робити це; тягну всіх і притягую до себе, і, розпростерши звідусіль мережу слова, хочу захопити нею не здорових (лише), а й тих, хто хворіє. Щодня я кажу: прийди і лікуйся зі мною, тому що, лікуючи, і я потребую лікування, тому що я людина, і підлягаю з тобою пристрастям тієї ж самої природи, потребую слів, які б приборкали безладну вузду; і я не живу життям безтурботним, тихим і незворушним, але і в мене самого є шум пристрасті і сум’яття хвиль. Втім, навіщо говорити (це) мені або кому б то не було, коли саме Павло, який досяг небес, – навіть він потребував багато зцілення. Що він потребував, це він зробив для нас очевидним; навіть він сам не жив життям безтурботним, але мав багато боротьби; чому він і говорив: “але приборкую і поневолюю тіло моє, щоб, проповідуючи іншим, самому не залишитися недостойним” (1Кор. 9:27). А умертвляв він те, що повставало (проти нього), і поневолював те, що бажало бути в розбещеності; і інших тому він вмовляв, кажучи: “Тому, хто думає, що він стоїть, хай бережеться, щоб не впасти” (1Кор. 10:12). Але якщо Павло не насолоджувався спокоєм, але, як охоплений морем, бачив багато хвиль, що звідусіль здіймаються, – то хто наважиться казати, що йому не потрібне виправлення, лікування і безперервне пильнування?

Отже, прийди і лікуйся зі мною, вчителем своїм. Якщо ти здоровий, то навіть через це приходь, щоб стати здоровішим; слово, яке виправляє те, що було, і застерігає від того, що не трапилося ще зовсім недавно, – і хворих звільняє від немочі, і нехворих робить твердішими. Якщо в тебе немає цього гріха, то є інший, бо “хто може сказати: “Я очистив моє серце, я чистий від гріха мого?” (Притч. 20:9). Так як ти згрішив, не соромся прийти, але тому самому прийди. Ніхто не каже: так як у мене рана, то я не буду шукати лікаря, навіть не приймаю ліки; але тому самому потрібно найбільше шукати і лікарів, і сили ліків. І ми вміємо прощати, тому що винні також самі в інших гріхах. Тому й Бог дав нам не Ангелів у вчителі, не Гавриїла, звівши згори, поставив над своєю отарою, але, взявши із самої отари, робить пастиря, із самих овець – начальника над отарою, щоб він був поблажливий до тих, хто керує, і, зважаючи на власну неміч, не пишався би перед пасомими, а мав би вуздою та основою смиренність, гноблення від власної совісті. А що сказане не є припущенням, вислухай Павла, який пише про це і допитливий у Посланні до Євреїв. Він так говорив: “Бо кожний первосвященник, котрий з людей обирається, для людей поставляється на служіння Богові, щоб приносити дари й жертви за гріхи, який може бути поблажливим до неуків та заблудливих, тому що й сам обкладений неміччю, і тому він повинен як за народ, так і за себе приносити жертви за гріхи” (Євр. 5:1-3). Бачиш, як чудово сказано нам причину, чому не Ангели, і не Архангели, але люди поставлені над церквами, щоб саме вони могли співчувати своїм родичам, маючи у свідомості власних гріхів найвеличніше вчення про смирення? Адже, каже, “і сам обкладений неміччю, і тому він повинен як за народ, так і за себе приносити жертви за гріхи”. Це відбувається і тепер: стоячи перед цією священною трапезою і підносячи страшну жертву, ми просимо відпущення як гріхів народу, так і за наші власні, взиваємо, благаємо і просимо, і приносимо жертву за всіх…3

  1. Наводь мені як приклад не користолюбця, раба утроби, який зрадив низості благородство своєї природи, а цього, чоловіків, як він, що дотримуються першообразу і не паплюжать царського свого вигляду, – і тоді дізнаєшся, чим іноді буває людина. І цей також був людиною, і він був народжений жінкою, молоком вигодуваний, на землі жив, повітрям дихав, і все в нього було спільне з нами, спільне щодо природи; але оскільки у волі його була особливість, тому і в благодаті він засяяв. Хоча в нього не було ні грошей, ні знатності роду, ні величі вітчизни, ні красномовства, ні гостроти язика, ні юрби рабів, ні рою євнухів, ні будинку із золотою стелею, ні шовкових шат, ні розкішного столу, ні іншого чогось, що багатьом видається щастям, але крайня бідність, – у нього не було коштів навіть для необхідної їжі, але він був жебраком, протягував руку й просив хліба в дружини-вдовиці, та й то сидонянки; житлом у нього була печера, одягом – шкіра, столом – земля, предки – невідомими й безславними, вітчизна – мізерною, а засоби для життя – грубими, – однак, ніщо таке не стало перешкодою цьому чоловіку до слави; але він був і багатший від усіх царів, і мудріший від усіх філософів і ораторів, і шляхетніший за тих, що мали діадеми, і шляхетніший за тих, хто володів царственними містами; він мав вітчизною весь всесвіт, точніше, навіть вона була для нього малим містом; і Павло вигукує, кажучи: “скиталися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, котрих весь світ не був достойний” (Євр. 11:37,38). І досяг він вищого міста, Художник і Упорядник якого Бог.

Тому я навів тобі (як приклад) бідного і простого, (як такого, що користується славою), щоб у тебе не було жодного приводу. Якби я навів багатого і мудрого, ти міг би сказати, що бідність і невігластво перешкоджають мені стати таким; а тепер саме ти не можеш вдатися до жодного такого приводу: і він був бідним, навіть біднішим за всіх людей, у пустелі жив, невідомий за предками і вітчизною, і в усьому іншому, – однак, він засяяв більше за сонце і тоді, і тепер; і поки сонце висвітлює землю, до тих пір буде його слава, хоча він був за стільки часу раніше (за нас); ця громада часу не заглушила пам’яті про нього, і вельми природно. Така чеснота, справа безсмертна, і сяє більше за сонце. Але (тим, хто поринув у море похвал пророка, не слід забувати головного предмета), що я раніше сказав, те виявляє в собі і цей, (чоловік), (саме) що було сказано щодо Мойсея. Оскільки йому, який піднісся своїми успіхами, було природно не бути дуже поблажливим до народу, то дивись, що робить Бог. Попускає, щоб він позбувся своєї благодаті, так щоб виявилася його неміч; втім, (нам) наперед необхідно показати, як він не був дуже поблажливим. Коли він замкнув небо і землю зробив безплідною, і був голод, голод найжорстокіший з усіх: винищені були води, засохла всяка трава, вичерпалися річки, обличчя землі було жахливим, загрозливим смертю; і, все настаючи, голод поширювався, ведучи (за собою) жалюгідну смерть, – (тоді) він так не поступився, але, відійшовши, сидів на вершині гори, віддавши народ іудейський такому тяжкому виснаженню. Але Людинолюбний Бог і невимовна милість не переносили такої суворості; і так як Сам від Себе Він не бажав його спонукати, щоб припинив нещастя, а відтак не бажав також зробити це без нього, то дивись, що стається: спершу Він вступає у спілкування з ним, і тоді посилає дощ. Чи бачиш у цьому милість Божу, людинолюбство і честь щодо святого? Він вилив потоки дощу не раніше, як коли поговорив з ним і сказав про те, що має бути, і послав його вісником майбутнього добробуту. Оскільки через нього сталося сумне, то (Бог) забажав, щоб він став вісником і корисного; і, звівши з гори, послав сповіщати про настання проливного дощу і припинення голоду всюди в тій землі. Однак, коли був низведений дощ, і в найкоротший час настав квітучий стан, (тоді) зібравши чотириста Ваалових жерців і чотириста вісімдесят, заколов їх і пролив потоки крові4.

  1. Отже, навіщо це для належного головного предмета? Не бентежся, улюблений! Я приступлю, нарешті, до самого верху сказаного. Коли він скинув те полум’я, здобув перемогу і поставив її блискучий знак, вчинив побиття жерців, (тоді) він відходить із радістю, і пишаючись тим, що сталося. Послала до нього дружина Ахава, нікчемна і знехтувана розпусниця, кажучи: “Отак нехай зроблять мені боги, і так нехай додадуть, якщо цього часу взавтра я не зроблю душі твоїй, як зроблено душі кожного “цих жерців. “І побачив він це, і встав” і пішов у дорогу сорокаденну (1Царів. 19:2,3). Що ж? Та висока до небес душа, він, що нехтував усім світом, знехтував такий голод, повстав проти такого царя-тирана, замкнув небо і відкрив, звів то дощ, то полум’я, поправив потреби природи, незламний, усюди зухвалий, – після стількох успіхів, після такої довгої зухвалості, одразу не переніс словесної погрози однієї блудливої жінки, стає, нарешті, утікачем і вигнанцем, втікачем, тікає в пустелю, вирушає в сорокаденну дорогу. Отже, яка причина? Бог позбавив його благодаті, і виявилася неміч природи; Він показав пророка, показав і людину, щоб вони навчилися, що і те, що було тоді, було справою благодаті. А це Він робив, щоб зробити його поблажливим до народу, присікти і затримати божевілля, що походить від успіхів.

Що він думав багато про себе самого й уявляв, повставав проти всіх інших, – я приведу вам як свідчення його самого. Коли прийшов до нього Бог і питав про причину тамтешнього перебування, кажучи: “Чого ти тут, Іллє” (1Царів. 19:13)? – а Він запитував: “чого ти тут?” – не впізнати бажаючи, але бажаючи розкрити нам сокровенні його думки, подібно до того, як і хананеянку коли Христос запитував, то не для того, щоб взнати, але щоб нас навчити лежачому в ній скарбу віри, – тож Він питав його, чому ж, врешті-решт, він здійснив таку подорож і, полишивши міста та народи, возлюбив пустелю, – а це не для того, щоб Самому взнати (та й навіщо Йому, Всезнаючому? ), але щоб через його відповідь навчити нас потаємної його думки, і того, що справедливо попустив, щоб він був похитнувся від страху і впав у боязкість; попустив, але не спонукав, поступився, але не зробив, позбавив лише його (благодаті), після чого його і було викрито, – отже, коли Він сказав: “чого ти тут, Ілля”, – послухаємо, що він каже: “зруйнували жертовники Твої, і пророків Твоїх убили мечем; залишився я один, але й моєї душі шукають, щоб узяти її” (1Царів. 19:14). Бачиш, що він вважав усіх загиблими, і тільки себе залишеним, і крім нього нікого іншого; потроху це могло довести його до божевілля. Саме тому, Бог, відвертаючи від нього цю неправу думку, каже: Я залишив Собі “сім тисяч [мужів], і всіх цих коліна не схилялися перед Ваалом” (1Царів. 19:18). Оскільки і (тоді), коли накликав засуху, він продовжував напружувати покарання, і після цього багато уявляв про себе, наче він єдиний такий на землі, (то Господь) дозволяє йому відчути власну неміч, вказує на безліч врятованих, очищуючи тим і іншим його думку, схиляючи бути поміркованим усюди, бути поблажливим та зростатися з ревнощами з людинолюбством.

  1. Якщо бажаєш те саме бачити і в Новому (Завіті), то знову ми спробуємо навести тобі в приклад вождів, вежі, оплоти і глави з новозавітних. Якими є Мойсей та Ілля, такими виявляються Павло і Петро в Новому (Завіті). Як із цих двох кожен став утікачем, злякавшись, перший – одного єгиптянина, другий – погрози однієї розпусниці, так і Петро, фундамент, підстава, стовп, після незліченних обітниць, після стількох чудес, після такої любомудрості, злякався погрози не цариці, не чоловіка, а сторожки-дівиці, і це було набагато обтяжливіше, ніж колись. Ті, злякавшись, тільки втекли, а цей ще впав найтяжчим падінням, про яке всі знають. Коли він був позбавлений благодаті, виявилася і його неміч, залишена Божим піклуванням. Бог попустив йому впасти, бо і його мав намір зробити начальником над усім всесвітом, – щоб, згадуючи про власні падіння, він був поблажливим до спокус, що відбувалися потім. І що сказане не припущення, вислухай самого Христа, який говорить: “Симоне! Симоне! ось, сатана просив, щоб сіяти вас як пшеницю, але Я молився за тебе, щоб не ослабла віра твоя; і ти колись, навернувшись, утверди братів твоїх” (Лк. 22:31,32). За допомогу тобі дай ти Мені, каже, цю відплату, бо якби не скуштував ти Мого промислу, то в тебе не було б сил переносити самому по собі напад його (диявола). Отже, думаючи про своє, будь поблажливий і до решти, – на це саме натякає – “утверди”, – утверди тих, хто вагається, сходячи, простягаючи руку, виявляючи в собі багато людинолюбства. І Павло, який був відважніший за всякого лева, безстрашна душа, зазнав того ж самого. І дивись, як показує на самому собі, що він невпинно потребує лікування смирення. У Посланні до Коринфян він каже: “не хочемо, браття, щоб вам було невідомо про скорботу нашу, що трапилася з нами в Асії, де було нам тяжко надміру і надсилу, так що не надіялись залишитись живими, але самі в собі мали вирок до смерті для того, щоб надіятися не на самих себе, а на Бога, воскрешаючого мертвих, Котрий і врятував нас від такої близької смерті, і визволяє, і на Котрого надіємось, що і ще визволить” (2Кор. 1:8-10). Ми були в розпачі, каже, не очікували, що будемо живі, але думали про себе, що зовсім будемо засуджені на смерть, – це значить: “самі в собі мали вирок до смерті”, – у цьому саме діло нам відповіло, що ми зовсім загинемо.

Через що ж Бог попустив дійти нам до стількох небезпек? Щоб ми не сподівалися на самих себе, каже, але на Бога, що воскрешає мертвих. Сказане ним означає, щоб ми не пишалися, щоб не звеличувалися своїми успіхами. Про це і далі він говорить ясніше, знову пишучи так. Після того, як сказав про піднесення на Небо, сходження в Рай, повідомлення йому тих невимовних глаголів, він додав: “щоб я не звеличувався надзвичайністю одкровень, дано мені жало у плоть, ангел сатани, пригнічувати мене, щоб я не величався” (2Кор. 12:7); тут натякає на тих, хто мучить, ображає та кидає його до в’язниці, тому що кожного з них він називає сатаною. Я був наданий, каже, переносити випробування, щоб стримувалося моє безумство, і щоб я навчився втихомирювати себе. Внаслідок цього, нарешті, я, звернувшись навіть до Бога, не мав успіху в проханні, але залишився підданим безперестанним підступам, маючи муку завдяки лікам смирення. І колишнє життя його до навернення було достатнім для його напоумлення. Той, хто сидів біля ніг Гамаліїла, хто жив точно за отцівським законом, хто ревниво ставився до отцівських передань, щодня гортав пророків, вигодував їхнім законом, – він не прийняв Христа, що прийшов і звершував чудеса, хто розмовляв про це, пропонував із Писання і роз’яснював, а переслідував Розіп’ятого й Воскреслого, і кинув Його учня тисячами рук, воював проти церков і був лютішим від усякого вовка; сам по собі він не міг усвідомлювати належного доти, доки не засяяло світло згори і не подали голос, що тягне його до істини. Тому й сам він постійно у своїх посланнях на це звертає (увагу), схиляючись долу і соромлячись за те, що вже було; у Посланні до Тимофія він говорив: “Дякую Христу Іісусу, Господу нашому, Котрий дав мені силу, що Він визнав мене вірним, поставивши на служіння, мене, колишнього хулителя і гонителя і кривдника, але помилуваного тому, що так чинив за невіданням, у невір’ї” (1Тим. 1:12-13). І знову: “а для того я й помилуваний, щоб Іісус Христос на мені першому показав усе довготерпіння, як приклад для тих, які будуть вірувати в Нього, для життя вічного” (1Тим. 1:16). І в Посланні до Коринфян говорив: “я найменший з Апостолів, і недостойний зватися Апостолом, тому що гонив Церкву Божу” (1Кор. 15:9).

  1. Усе ж це було, і залишав їх Бог поза Своєю благодаттю для того, щоб, коли вони навчаться власної немочі, і (того), яка нікчемна людина, котра не має частки в підтримці згори, виявляли щодо підлеглих багато людинолюбства, багато поблажливості, багато вибачення, вступивши на суддівське сідило, ставши керівниками народу й начальниками. Тому і в Посланні до Галатів він говорив: “Браття! якщо і впаде людина в якийсь гріх, ви, духовні, виправляйте такого в дусі лагідності, пильнуючи кожний себе, щоб і ти не був спокушений” (Гал. 6:1). Отже, знаючи це, будемо приваблювати неприборканих, а грішників будемо прощати, будемо виражати разом з Божественним законом багато людинолюбства, щоб і нам самим скуштувати багато прощення, в чому грішимо, по благодаті і людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю слава, зі Святим Духом, нині й повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Бесіда 2

Коли опівночі цариця прийшла у Велику Церкву, звідси підняла останки мучеників і супроводжувала через усю площу до Дрипія, мартиріуму, що відстоїть від міста на 9-ть симіїв; бесіду було сказано в мартиріумі, у присутності її, всього міста й начальників…5.

  1. Що мені сказати і про що говорити? Захоплююся і біснуюся біснуванням, кращим за розсудливість, лікую, радію, високо лечу, високо несуся і остаточно сп’янілий, цим духовним задоволенням. Що мені сказати і про що говорити? Про силу мучеників? Про старанність міста? Про ревність цариці? Про збіг начальників? Про осоромлення диявола? Про поразку демонів? Про іменитість Церкви? Про силу Хреста? Про чудеса Розп’ятого? Про славу Отця? Про благодать Духа? Про задоволення всього народу? Про захоплення міста? Про зібрання ченців? Про хори дів? Про ряди священиків? Про напруження мирських мужів, рабів, вільних, начальників, підлеглих, бідних, багатих, іноземців, громадян? Благоговійно щодо всього сказати: “Хто розкаже про велич Господню, розповість усю славу Його? (Пс. 105:2)? Жінки, які живуть у недоступних теремах і ніжніші за віск, полишивши свої закриті палаци, змагалися в старанності з найсильнішими чоловіками, проходячи пішки такий довгий шлях; не молоді тільки, а й навіть постарілі; і ні неміч природи, ні розпещеність у способі життя, ні пиха знатності не стали перешкодою для цієї старанності. Знову також самі начальники, залишивши колісниці, жезлодержців і списоносців, змішалися з простими. І до чого говорити про жінок або начальників, коли навіть сама та, в якої облягає (голову) діадема і яка вбрана в порфіру, впродовж усього шляху не дозволяла собі відстати на малу відстань від останків, але, як служниця супроводжувала святих, тримаючись за раку і покрив, що лежить (на ній), зневажаючи будь-яку людську гординю, з’являючись перед такою великою кількістю народу в середині видовища, – та, яку навіть усім євнухам, що обертаються в царському палаці, недозволено бачити. Але потяг до мучеників, необмежена (їхня) влада і полум’яна любов (до них) спонукали скинути всі ці маски, і виявити ревнощі щодо святих мучеників відкритою ревністю.

І згадала вона про блаженного Давида, вбраного також у порфіру, і з діадемою, зі скіпетром єврейського народу, коли, полишивши всю ту скинію, споруджував він ковчег, стрибав, танцював та скакав, з великим захопленням та веселими розмовами, стрибанням виражаючи свою радість, що її він мав, коли звершував (перенесення ковчега). Якщо під час тіні й образу потрібно було, щоб висловлювався такий запал, то тим паче під час благодаті й істини, – бо й вона піднімала ковчег, набагато кращий за той Давидів ковчег. Не кам’яні скрижалі в ньому, але скрижалі духовні, благодать квітуча, дар блискучий, кістки, які світліші за самі промені, або вірніше – випускають із себе найблискучішу блискавку. Дивлячись на сонячний промінь, демони анітрохи не страждають; а, не переносячи блиску, який виходить звідси, вони засліплюються, проганяються і тікають з великої відстані: така сила навіть попелу святих, який не тільки спочиває всередині, в останках, а й далі простягається, проганяє нечисті сили та освячує у великій кількості тих, хто приходить з вірою. Тому-то також ця христолюбна (цариця) слідувала біля останків, постійно тримаючись (за них) і отримуючи собі благословення, була для всіх інших учителем у цьому прекрасному і духовному придбанні, навчаючи всіх почерпати з цього джерела, з якого завжди почерпають, але яке ніколи не вичерпується. Як рясні потоки джерел не об’єднуються всередині їхніх власних надр, але виливаються і течуть через край, так і благодать Духа, що спочиває біля кісток і мешкає зі святими, виливається також на інших, які з вірою супроводжують її, прагне з душі на тіла, з тіл на одяг, з одягу на взуття, і з взуття на тіні. Внаслідок цього здійснювали чудеса не тільки тіла святих апостолів, але навіть хустки й опоясання, і не тільки хустки й опоясання, але навіть тінь Петра справляла дію могутніше за живих. Колись навіть милоть, скинута на Єлисея, скинула на нього подвійну благодать; не тільки тіло Єлисея, але навіть одяг той був сповнений благодаті. Тому-то й у трьох отроків єство полум’я засоромилося не тільки тіл їхніх, але навіть самого їхнього взуття. І в Єлисея ця благодать не віддалялася від нього, навіть коли він помирав, але сама смерть руйнувалася, коли був кинутий у могилу пророка інший мрець. Так було і сьогодні: під час несення останків, коли засяяв промінь від кісток і спалював полчище супротивних сил, – піднялися звідусіль розпалення демонів, виття і плач….

  1. Я в захваті і підношуся від задоволення внаслідок того, що ви пустелю зробили містом, залишивши місто порожнім, – що показали нам сьогодні багатство Церкви. Ось скільки овець, і ніде вовка; скільки виноградних лоз, і ніде терня; скільки колосків, і, ніде кукіль. Море простягнулося від міста до тутешнього місця, море вільне від хвиль, без корабельної аварії, вільне від скель; море, (яке) солодше від усякого меду, для пиття приємніше за питні води. Не погрішив би хто-небудь, назвавши це море також рікою вогню; бо світильники, які густо і безперервно простягалися вночі впритул до цього мартиріуму, представляли глядачам вигляд вогняної річки. І це вночі; а з настанням дня, з’явилися знову інші світильники; сонце, що сходило, ті приховувало, робило тьмянішими, а ці в думках кожного показувало в більшій ясності; цей вогонь вашої ревності був спекотнішим за той видимий вогонь; і кожен ніс подвійний світильник: вогню – вночі, старанності – вночі і вдень; точніше, я не назву нарешті тієї (ночі) навіть уночі, бо вона змагалася з днем, збираючи вас звідусіль, як синів світла, і являючи (вас) світлішими від незліченних зірок і ранкової зірки. Як п’яні і день роблять вночі, так усю ніч бадьорі та пильні роблять вдень і ніч. Тому в усю ніч вони співали пророчий (вислів): “і ніч світло для мене,то мене не закриє від Тебе і темрява, і ніч буде світити, як день, і темнота як світло! “6 (Пс. 138:11,12). Світлішою за який день не була ця ніч, коли всі були в такому рясному захопленні, духовно раділи, коли стільки висипало народу, який заполонив і дорогу, і площу? Не видно було навіть голого ґрунту, але ви, вкривши весь шлях людьми, уявили з себе в усій мандрівці наче один безперервний золотий ланцюг, одну річку, яка багатошумно мчала; і, вгору, на небо дивлячись, ми бачили місяць посередині та зірки, а внизу безліч вірян і царицю, яка йшла серед них і була світлішою за місяць. Як зірки, що нижче, кращі за верхні, так і ця багато світліша за ту.

Чи настільки місяць (світлий), наскільки прикрашена вірою душа за такої гідності? Чому наперед можна в ній дивуватися: чи ревності, (яка) спекотніша за вогонь; чи вірі, – твердіша за алмаз; чи розтрощенню духу і смиренню, яким вона приховала все, до крайності відкинувши царську гідність і діадему, і звідси будь-яку пиху, а вбравшись замість порфіри в одяг смиренності, і внаслідок цього ставши ще світлішою? Багатьма, частими були цариці, які були причетні тільки до того ж самого одягу і діадеми, і слави царської; але те обране вбрання було лише її, і тільки її той переможний знак. З цариць тільки ця з такою честю супроводжувала мучеників, з такою ретельністю і благоговінням, разом з народом, відкинувши всіх охоронців, до крайності усунувши майже всяку нерівність життя. Внаслідок цього вона не менше за мучеників принесла користь народу. Як усі дивилися на останки, так дивувалися і її турботі, багаті й бідні, – дивлячись на неї, яка невідступно тримається за кістки протягом такої подорожі, не втомлюючись і не полишаючи її, а лише пригорнувшись до раки. Тому ми не перестаємо догоджати тобі, не ми тільки, а й усі наступні покоління.

  1. Те, що було тут, почують межі всесвіту, наскільки сонце опромінює землю; почують ті, що будуть після нас, і ті, що після них; і жодним часом не забудеться те, що сталося, тому що скрізь у всесвіті та скрізь у поколіннях наступних супроводжуватиме його (буде) великою відомістю Бог. Якщо Він зробив, що справа жінки-блудниці сягнула меж всесвіту, і затвердив у пам’яті назавжди, – набагато більше не попустить, щоб забулася справа благопристойної, поважної й розсудливої жінки, що виявила стільки благоговіння, при царській владі: всі догоджатимуть тобі, гостеприїмице святих, заступниці церков, співучасниці апостолів. Справді, якщо навіть ти отримала в спадок жіночу природу, все ж тобі можливо змагатися і з апостольськими успіхами. Так колись і Фіва, та, що прийняла вчителя всесвіту і стала його заступницею, була жінкою, співучасницею твоєю в тій же самій природі; однак, вона настільки засяяла, що той святий, достойний небес і більший за всіх апостолів, прославив її і сказав, що “вона була помічницею багатьом і мені самому” (Рим. 16:2). І Пріскілла отримала в долю жіночу природу, але це для неї анітрохи не стало перешкодою для прославлення, і для того, щоб пам’ять про неї стала безсмертною. Тоді був також інший численний сонм жінок, які проводили апостольське життя. Тому і тебе тепер зараховуючи до них, ми не погрішимо, що ти саме пристань для всіх церков, і теперішнім царством скористалася для здобуття майбутнього Царства, улаштовуючи церкви, шануючи священиків, знищуючи блукання єретиків, приймаючи мучеників не за столом, а в душі, не в кущі, але волею, або краще – і в кущі, і волею.

Колись також Марія керувала народом, несучи кістки Йосипа, і заспівала пісню; але та, коли єгиптяни були потоплені в морі, а ти, коли демони задушені; та, коли фараон був потоплений у морі, а ти, коли диявола скинуто; та з кимвалами, а ти думкою і душею, що звучить сильніше за сурму; та після визволення іудеїв, а ти після увінчання Церкви; та, ведучи народ один одномовний, а ти численні народи іншомовні. І ти нам привела численні сонми, що вигукують пісні Давида то римською, то сирійською, то варварською, то еллінською говіркою; було видно, що різні племена та різні сонми – всі мають одну кіфару, Давидову, і вінчають тебе молитвами. Радість цього свята закликала і боголюбивого царя, що тягне з тобою плуг благочестя; але навіть це було справою твоєї розсудливості – утримати його сьогодні вдома і обіцяти пришестя (його) до ранку. Щоб ні натовпи вершників, ні шум від озброєних воїнів не образили дів, стариць, старців, і не збентежили свята, вона, чинячи гідно своєї розсудливості, розділила торжество між ним і собою. Якби вони прибули сьогодні обидва, сьогодні ж був би кінець святу; а щоб і в цей день здійснити спокій, і збільшенням завтрашнього щедро помножити радість, вона розділила з ним богослужіння і, сьогодні прибувши сама, обіцяла нам пришестя його на ранок. Як спільниця вона йому в царюванні, так і в благочесті, і не допускає, щоб він був без частки в успіхах, але всюди бере (його) в співучасники. Оскільки і в наступний день має у нас тривати духовне торжество, то виявимо знову те ж саме своє завзяття, щоб, як сьогодні ми бачимо її, христолюбну, разом із містом, так споглядали б завтра боголюбезного царя, який приходить із військом і приносить Богові ту ж саму жертву благоговіння, ревнощів, віри; і, взявши в спільники своїх молитов святих мучеників, молитимемо їх за довге життя, велику старість, за дітей і дітей дітей дітей, і передусім за подовження цих ревнощів, примноження благоговіння і таке завершення теперішнього життя, щоб і нескінченні віки царювати разом із Єдинородним Сином Божим, – “коли терпимо”, сказано, з Ним і царювати будемо (2Тим. 2:12), – і досягти вічних благ, яких нехай удостоїмося ми всі благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Яким Отцю слава зі Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 3

Його ж. Наступного дня, коли був цар у мартиріумі апостола й мученика Хоми, що в Дріпії, і коли він віддалився перед бесідою, сказано було бесіду, коли він віддалився, до народу7.

  1. Благословенний Бог: яка велика могутність мучеників! Учора ціле місто з царицею, сьогодні царя з військом, у великому благоговінні, вони притягли сюди до нас, не узи наклавши, але ланцюг любові, ланцюг, що ніколи не розривається. Дивовижно саме не те, що цар прийшов, а що з великою готовністю, не з примусу, а охоче, не милість надати, а милість отримати; благодійник усіх у всесвіті прийшов, щоб насолодитися благодіяннями від цих святих і витягти плоди з цих найбільших благ. Тому, як сам він діадему, так і всі охоронці, знявши з себе, хто щити, хто списи, полишивши це марнославство, – вони прибули всі із заспокоєним духом, немовби сходячи від землі до неба, де немає чеснот, знатності й усякої такої тіні чеснот, а сяють лише приклад життя й плоди доброчесності. Якщо тут така велика могутність мучеників, подумай, якою великою вона є на небесах; якщо такою є їхня честь під час подвигів і боротьби, то якою буде нагорода під час відплати? І наша (справа) не закінчується теперішнім, але ми прямуємо до іншого життя, кращого, ніж теперішнє, піднімаємося до високих надій і до безсмертної насолоди благами, що не мають кінця. Бог розділив наше життя на ці два віки, і теперішній зробив трудовим, а майбутній – приємним і нескінченним, щоб, тут трохи попрацювавши, там насолодилися ми безсмертними вінцями. Навіть на початку, негайно, Він бажав ввести нас у те життя; але ми затримали, влаштувавши недбальством своїм велике зволікання і зробивши, через нерозсудливість, це прийдешнє далеким. Я постараюся зробити це зрозумілим з того, що було для нас спочатку. Такий вже Бог: коли Він має намір доставити нам що-небудь корисне, хоча б ми виявилися навіть негідними Його дорогої честі, Він всіляко показує, що Він бажав би, але через наше недбальство сталася невдача в тому, чого Він бажав. Так Він вчинив і спочатку.

Створюючи людину, Він створив її негайно не з працями, не з лихом, не з сумом, не з печаллю, зробив не смертною, але вона була тоді чужою як від смутку, так від праць і смерті. Якби Він дав йому спочатку це в частку, то потім після злочину не засудив би його на це, як покарання і помсту. Отже, коли він був чужий цього, він сяяв світліше за сонце, – перебуваючи без одягу, був наділений славою. Справді, найбільшою ознакою його блаженства було також і те, що він не потребував ні одягу, ні покривалу, ні будь-якого іншого такого вбрання, але мав тіло, що було вищим за таку потребу. Але не в цьому тільки він був блаженний, а також у тому, що раніше він куштував бесіди з Богом і пишався в дерзновенні до Нього. І Ангели тремтіли, Херувими і Серафими не наважувалися навіть подивитись прямо; а він розмовляв нібито один з одним. І коли Він створив породи безсловесних, привів до нього, і він поклав усім імена, – залишив імена недоторканними. І в цьому найбільший знак Божественної честі – не в тому, що Він наказав йому покласти імена, а в тому, що, коли людина похитнула цей закон, Бог не похитнув честі, яку дав їй до закону, але “як нарече людина кожну живу душу, так і буде ім’я їй” (Бут. 2:19).

Чи бачиш, що ніякого там (немає) натяку на справжнє життя? Ні мистецтв, ні торгівлі, ні домобудівництва, ні одягу, ні взуття, ні покрівлі, ні столу, ні праці, ні печалі, ні смерті, ні рою решти страждань, а блискучий вступ, світле передодвер’я і початок, що веде до кращого життя. Але Адам затримав (його), переступивши, через нез’ясовне недбальство, межі наказаного, не зміг утриматися навіть від одного дерева; однак і тут виражається багато Божественної людинолюбства. Адже звичай у Бога такий, що коли втрачаємо що-небудь через недбальство, Він, усе роблячи і роблячи, не раніше перестає, як приведе нас до ще більшого, ніж те, що ми втратили; це саме тоді й сталося. Ми втратили Рай, і отримали Небо; звідси це починання стало навіть більшим за покарання. Але не одразу ми отримали, і це є (справа) Його піклування. Оскільки ворог сказав, що “будете, як боги” (Бут. 3:5), цими надіями надмив їх, налаштував очікувати богорівності, заохотив до божевілля, зробив так, що вони сприйняли думку більшу, ніж їхня власна природа, то, лікуючи цю рану, негайно попускає дочекатися смерті, щоб на досвіді пізнати задум диявола й, добре виховавши душу, здобути потім і безсмертне тіло. (Бог) бажав, щоб до цього часу страх смерті був міцний у душі, і ця справа була б страшною.

  1. Тому також Він попустив померти насамперед Авелю, щоб злочинець дізнався з самого вигляду (смерті), що таке смерть, і наскільки тяжка і неприємна вона справа. Якби він сам помер першим, то не впізнав би природи справи, не побачивши жодного разу іншого мертвим; а тепер він сам, за життя, бачачи, як смерть панує над іншим, над сином, навчався величі покарання точніше і ясніше. Тому він побачив її не просто на чужому, а на своєму синові: звідси насильство (її), разом з природою справи, виробляло більш тяжку скорботу, – з природою чеснота сина, і з чеснотою квітучий вік, тому що він помер не в старості, а в самому цвіті юності; до всього цього ще й те, що він постраждав від брата, і від брата беззаконно і несправедливо. Унаслідок усього цього личина смерті робилася жахливою і з вигляду більш гіркою, в Адамі збуджувалася скорбота важча, коли все з вищесказаного запалювало велику піч, виробляло більш їдке полум’я й нагадувало, у яке зло втягнув його диявол. Якщо ми, бачачи щодня мертвих, хвилюємося, бентежимося, падаємо духом, – і не тільки ми, а й ті, хто навіть вдає з себе важливий вигляд і пишається високими чеснотами, – якщо і вони, перебуваючи при похованні навіть звичайного мерця, падають духом від цього видовища, робляться незначнішими за будь-кого, – то, що природно було винести йому, який раніше за всіх дивився на мерця, до того ж в особі свого сина, і такого сина, йому, що не притупив ще страждання безперервністю тих, хто помирає, але був надзвичайно вражений незвичністю справи? Що природно було винести тому, хто дивився на того, хто не відчував ні звуку, ні дотику, ні сліз, ні ридань, хто не рухався, не співчував скорботному батькові, не робив звичних дій? Ти не дивись саме на теперішнє становище, але подумай, що тоді людина ця перш за всіх побачила мерця і сповнилася великого страху, великого збентеження.

Однак, разом з цим подумав Бог і про розраду; Він бажав не тільки помножити страх смерті, але щоб людина скористалася також деяким полегшенням. Яким же саме? Тим, яке від Воскресіння. Але Він не дав його одразу, а одразу розкрив надію на нього неясно і ніби в загадці. Коли боязнь була сильно збільшена, вона вразила дух людини; і було показано, чим була смерть, яка тяжка, неприємна й обтяжлива, і не тільки тим, що вона перед очима, а й тим, що за очима – черв’яками, смородом, гноєм, прахом і всім іншим, що супроводжує мертве тіло, – коли боязнь була збільшена, і вона вразила дух, дивися, як приводить, нарешті, і до надії на Воскресіння, туманної та неясної, але все ж таки приводить. Він не допустив, щоб помер Єнох, який був після цього; і Павло каже: “Вірою Єнох переселений був так, що не бачив смерті; і не стало його, тому що Бог переселив його” (Євр. 11:5). Переселив, і не допустив померти; Він не зробив його ще безсмертним, щоб не усунути остраху, але він перебуває, не вмираючи, – він, хоч і не безсмертний, наділений у смертному тілі довготою життя, через це смутно відкриваючи, як я сказав, надію до Воскресіння. Тому також і першому праведникові Він попустив померти; не згрішив би хто-небудь, назвавши, крім сказаної причини, й іншу. Яку ж? Ту, яка (відноситься до) Воскресіння. Оскільки смерть у майбутньому не мала постійно панувати, для цього Він зробив, що перша основа, перший корінь її був укріплений у праведності, щоб основа була гнилою. Як гріх – їжа смерті, так праведність – знищення і зникнення смерті. Він попустив, щоб той, хто повинен був раніше за всіх померти, був праведником, наперед (тим) кажучи нам, являючи добру надію і показуючи, що Він не попустить, щоб наш рід перебував завжди в смерті: ось чому Він і поклав підставу для неї вельми слабку.

  1. Потім після Єноха, за Ноя, Він знову іншим чином дав нам бачити Воскресіння. Чим у кращому становищі, ніж померлі, був Ной, ув’язнений у такій безодні, темряві й темниці? Однак, безмежні моря, що вкрили вершини гір, не потопили того, хто був у ковчезі; але наче повставши зі смерті, вийшов тоді Ной з тієї тривалої зливи, даючи нам бачити в його власному спасінні Воскресіння. Знову після нього, – а наскільки час йшов уперед, настільки ясніше показувалися й образи Воскресіння, – за Йони, Він здійснив те ж саме. Три дні в киті були знаком трьох днів у смерті, і визволення від кита було провісткою про Воскресіння Владики; тому й сам Він говорив: “рід лукавий і перелюбний шукає знамення; і знамення не дасться Йому, крім знамення Іони пророка; бо як був Іона в утробі кита три дні і три ночі, так і Син Людський буде в серці землі три дні і три ночі” (Мф. 12:39,40). Хто-небудь не згрішив би, назвавши також народження Ісаака образом Воскресіння. Тому й Павло, розповівши про народження його від безплідної, і сказавши, що батько його, понад надію, вірував у надії, і що “не знемігшись вірою, він не помишляв, що тіло його, майже сторічного, вже омертвіло, і утроба Саррина в омертвінні; не похитнувся в обітниці Божій невірою, а перебував стійким у вірі, віддавши славу Богові і будучи цілком упевнений, що Він сильний і виконати обіцяне”, – додав: “втім не тільки щодо нього одного написано, що вмінилося йому, але й відносно нас; вміниться і нам, віруючим в Того, Хто воскресив з мертвих Іісуса Христа, Господа нашого” (Рим. 4:19-21,23-24).

Отже, ясно, що народження Ісаака було образом Воскресіння Христа. Якби воно не було образом, то він не додав би і не сказав би: “Не по відношенню до нього одного написано, що поставили на його місце, але і по відношенню до нас”. Образи пишуться не для тих, хто приймає (їх) у той час, коли вони (образи) бувають, але для тих, хто має в наступний час отримувати користь від них. Тому також в іншому місці говорить: “Усе це сталося з ними як образ, а написано для повчання нам, які досягли останніх віків” (1Кор. 10:11). І Ілля, взятий, відкрив нам цю надію на Воскресіння. Але то, як в образах; а коли, після довгого і нескінченного часу, прийшов Єдинородний Син Божий, Він нам показав Воскресіння самою справою, через власне Тіло, звільнивши його від влади смерті; тому й говориться: “Христос, воскреснувши з мертвих, вже не вмирає: смерть уже не має над Ним влади. Бо, що Він помер, то помер один раз для гріха” (Рим. 6:9,10).

  1. На (самому) початку це було неясно, – надія Воскресіння, як у загадці, була показана нам через Єноха, а руйнування смерті – через Авеля; але те й інше через Єдинородного Сина Божого стало ясним, очевидним, цілком істинним. Звідси виросли у нас і сонми мучеників – коли смерть була зруйнована, а воскресіння сяє. Тому також теперішнє життя стало важким і сповненим багатьох зусиль, – щоб більш відсталі з людей, які охоче перебувають у теперішньому, будучи виштовхувані звідси та знемагаючи під тягарем цього життя, тікали від задоволень і пристрасті до теперішнього життя, а прагнули б до Небесної любові й поспішали б до того дня. (Людина) любомудра і піднесеного розуму не потребуватиме тутешніх умовлянь, але, подумавши, наскільки велике Царство Небесне, а ще більшим ніж Царство є перебування з Богом і з Христом, – а це справді більше від усякого царства, – не відчує жодної насолоди від сьогодення, а нехтуватиме ним, минаючи його швидше, ніж тінь. Оскільки багато хто, будучи в рабстві плоті й у владі життєвих турбот, охоче перебуває в них, на кшталт звірів, що гніздяться, то щоб відсікти пристрасть їхню до цього, Він дав їм на спадок багато печалі, остраху, турботи, думок, боротьби, небезпек, боязкості, великий рій тілесних пристрастей, облогу від тіла і багато іншого, чого в одному слові не сказати, щоб, жахаючись хоча б хмари цих зол, вони забажали повернутися на нехвилювану пристань і насолоджуватися безперервною тишею, в якій немає зол, домішаних до блага, а чисте добро, дійсне добро.

Що прекрасним здається тут, як-то: багатство, слава, могутність, усе це прекрасно лише на ім’я, і змішано з протилежним; а в тамтешньому безпримісному і чистому – блаженство не на ім’я, але на ділі. Отже, щоб нам досягти цього, поревнуймо чесноти мучеників, мужності, ревнощів, віри, презирства теперішнього, бажання майбутнього. Можна досягати успіху в усьому цьому і поза гонінням. Нехай навіть багаття і не розкладено попереду, зате є пристрасть, сильніша за нього; нехай і немає звіриних зубів, зате тіснить лють, болісніша за звіра; нехай і не стоять з боків кати, терзаючи боки, зате лежить усередині заздрість, яка з’їдає дух, болісніший за всякого ката. Отже, потрібно нам, приготувавшись до боротьби з цими пристрастями і поставивши оплотом проти них силу любомудрих помислів, так звершувати теперішнє життя, і бути все життя в подвизі, щоб, потрудившись трохи часу, безперестанку бути увінчаними й насолоджуватися вічними благами, завжди будучи з Господом і куштуючи того співжиття, що перевершує всяке слово і думку, – в якому всі ми нехай будемо учасниками, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю слава, зі Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 4

Бесіда повчальна, сказана в храмі святої Анастасії щодо відсутніх, і виклад змагань і подвигів блаженного і праведного Йова.

  1. Наскільки тих, хто зібрався, менше, ніж зазвичай, настільки й ми будемо користуватися більшою старанністю. І несправедливо було б, щоб недбальство відсутніх образило наше старання, але через саме це пропонуємо трапезу навіть щедрішу, щоб ті, хто не прибув, пізнавши досвідченим чином покарання, зробилися нарешті стараннішими щодо цих зібрань. Тому також вашу любов запрошую бути уважними до того, що говориться; для вас буде подвійна користь: передаючи те, що говориться, відсутнім, ви зробите їх стараннішими, а також свою душу зробите більш любомудрою. Як природа землі, про яку не дбають, виробляє худі трави, а постійно плекана хліборобськими руками, дає зрілий плід, так і душа людини – та, що лежить у лінощах, родить тернину гріхів, а та, що користується піклуваннями, приносить гарний плід чеснот, що красується. Тому й дехто мудрий вмовляє, кажучи: “Я проходив край поля людини лінивої, та край виноградника недоумкуватого, і ось все воно позаростало терням, будяками покрита поверхня його, камінний же мур його був поруйнований…” (Притч. 24:30-31). Щоб цього не було тепер, ми постійно користуємося серпом слова; і, якщо виростає щось лихе, завжди вирізаємо; а якщо щось зріле, що має плід, – живимо, зрошуємо і доводимо до цвіту, постійно висловлюючи свою турботу. Ми потребуємо подвійного піклування, вірніше, навіть потрійного: одного – щоб нам бути вільними від порочності, другого – щоб набути собі чесноти; а після цього – щоб зберегти надбане; тут навіть найбільше треба праці, бо той лукавий демон, заздрячи й нашій красі, найбільше нападає на тих, хто досягнув успіху; і як пірати і потопителі минають кораблі з піском, а якщо де-небудь побачать з дорогою поживою і з багатством, яке в них зберігається, нападають на них, проціджуючи знизу, вражаючи зверху, використовуючи всіляку хитрість, так і дияволобичний демон вражає, заздрить і підступно підступно, особливо проти тих, хто зібрав багато чеснот.

Стільки було людей по всесвіту за Йова, і тільки проти нього він озброївся і вжив усі свої хитрощі; однак, не в силах був спричинити корабельну аварію, але повніше зробив скарб і примножив товар. Такою є чеснота: коли її вражають, вона стає могутнішою, і, коли проти неї підступно підступають, стає непохитнішою. Так було саме і з тим блаженним, який, звідусіль вражаючись, ставав непохитнішим і не віддавався в руки під незліченними стрілами, але спустошив колчан диявола, а сам не повалився, не спіткнувся, але, як чудовий керманич, не потонув, коли море скаженіло і піднімалися хвилі, і не став безтурботнішим, коли була тиша; він дотримувався однаково свого мистецтва за тієї й іншої зміни часу, і ні багатство його не надмило, ні бідність не принизила. Ні тоді, коли справи йшли сприятливо, він не був небайдужим і не охолов, ні – коли було зруйновано майже цілий будинок і сталася повна загибель, він не обурився і своєї мужності не осоромив. Нехай слухають багаті, нехай слухають бідні! Для тих і інших це корисна повість; точніше, ця історія корисна для всіх людей – і тих, хто процвітає, і тих, хто бідує. Подвижник благочестя, увінчаний всесвітом, скориставшись тією та іншою зброєю, спорудив переможний знак там і тут, і, за всякого роду боротьби, коли повстав на нього демон, – в усьому він протистояв, і в усьому був переможцем; і як шляхетний воїн уміє воювати вночі, брати в облогу стіни, битися на морі, битися пішим строєм, пускати стріли, метати спис, діяти пращею, дротиком, перевершувати супротивника в усякому роді боротьби й усюди брати гору, – так саме й той шляхетний переніс, з великою мужністю, усяке випробування: бідність, голод, хворобу, скорботи, втрати дітей, (засмучення) від друзів, від ворогів, від дружини, від рабів. І не було людського нещастя, яке б не було вилито на його тіло. Однак, він подолав усі тенета і став вищим за диявольські принади; саме те особливо й дивовижно, що на нього обрушилося все, все з надлишком і все одразу.

  1. Не дивись ти на те лише, що він стільки вистраждав, але зауваж, що і не потроху, і не з перервами, а одразу і разом. Це чимала надбавка випробувань; перш за все, з решти всіх людей, можливо, не знайшлося б нікого, хто переніс би все разом, але – якщо хтось із бідністю бореться, то здоров’ям насолоджується; якщо бідністю і хворобою страждає, то часто втішається в перенесенні нещастя підбадьоренням жінки, яка служить для нього замість пристані; якщо не втішається такою дружиною, то і та, що не радить так згубно; якщо ж і так згубно радить, то не втрачає одразу всіх дітей; а якщо й одразу, то не такою смертю; а якщо й такою смертю, то в нього є друзі, що втішають; а якщо й немає друзів, що втішають, то немає тих, що так ганьблять; якщо ж і є ті, що ганьблять, то немає рабів, що ганьблять; а якщо і тих, що ганьблять, то тих, хто не плює йому в обличчя; а якщо і тих, що плюють йому в обличчя, то не страждає такою хворобою; а якщо і мучиться такою хворобою, то насолоджується кімнатою і захистом, і не сидить на гнойовій купі; а якщо і сидить на гнойовій купі, то у нього є ті, хто простягає руку; а якщо і немає тих, хто простягає руку, то немає і тих, хто ганьбить. Він же все це переніс, і, як я раніше сказав, особливо те дивовижно, що і разом все; а це надає нещастю вигляду подвійного і потрійного, коли саме подвизається не підбадьорюється зупинкою, але внаслідок безперервності збентеження робиться більшим і смуток сильнішим, що з ним і сталося. За втратою овець і спаленням слідувало викрадення волів, за цим – відібрання віслюків, за цим – викрадення верблюдів і побиття рабів, за цим – втрата дітей і та жахлива, нечувана смерть, і ще жахливіша труна, – бо те саме було і смертю, і труною, – і трапеза, за якою нині відбувалося гуляння, а нині понівечені тіла, і чаші, і кубки, які укладали разом із вином кров і понівечені частини (тіл).

Однак, після цієї тяжкої, страшної історії, інша, ще більш тяжка, чекає на нього, нітрохи не відпочившого. Починаються джерела черв’яків, потоки гною, перебування на гнойовій купі, черепок, що ошкрябує боки, сморід ран, який викликає нечуваний голод, не дозволяє, однак, доторкнутися до хліба, що перед очима, і викликає огиду, боліснішу за голод, і це не на два, десять, двадцять, сто днів, але на багато місяців. Але й тут не зупинилася боротьба: коли він був у такому становищі й мучився звідусіль, зсередини й ззовні, з’явилися ще підступи жінки. Співмешканка робиться зброєю демона і вражає свого чоловіка, ссудивши своїм язиком диявола, вражає стрілами більш гострими і згубними, ніж вище сказане. Але навіть і тут боротьба не закінчилася, а була знову початком і вступом у змагання. Коли і звідси не вийшло для диявола жодного прибутку, підійшов хор друзів, що виражає під личиною співчуття ворожнечу, – нападають на того, хто лежить, ятрить рани, змінюючи один одного, не дозволяючи (йому) зітхнути і багато разів стаючи навкруги, ніби влаштовуючи обтяжливий хоровод. Чи говорити мені і про нестерпне випробування вночі, – найнечуваніше і найнезвичайніше? Усім іншим людям, хоч би вони зазнали величезної кількості нещасть, хоч би мешкали в темниці, хоч би були обкладені ланцюгом, хоч би оплакували нещастя, хоч би переносили тілесне посоромлення, хоч би пригнічувалися бідністю, хоч би хворобою, хоч би працею, хоч би лихом, – проте, ніч, яка наступила, приносить ліки розради, звільняючи тіло від праць, видаляючи душу від турбот; але в нього тоді й пристань стала кручею, лікування стало раною, розрада – деяким додаванням боліснішим за скорботу, і страшна буря була в ніч, яка приносить усім людям тишу; він тікав від дня, як від хвиль, унаслідок тих нестерпних скорбот, а знаходив тривоги, хуртовини, безодні та скелі, аж настільки, що й хвилі денні ставали бажаними. Тому, розповідаючи про те нечуване страждання, він волаяв, кажучи: “Коли лягаю, то кажу: “Коли встану?”, а вечір триває, і я ворочаюсь досхочу аж до самого ранку” (Йов. 7:4)? Через що, скажи мені? Природно, що вдень ти бажаєш ночі, – адже ввечері він закликає ніч, як таку, що приносить усім полегшення від денних зол, – а будучи в ночі, тиші, забутті тих скорбот і турбот, чому знову ти шукаєш дня? Тому, що для мене ніч болісніша за день: вона приносить мені не полегшення від праць, а збільшення (їхніх), сум’яття і збентеження; оповідаючи про це, він говорив: “Ти лякаєш мене снами, і видіннями страшиш мене” (Йов. 7:14). І впадав він у трепет, бачачи вночі жахливі видіння, зазнаючи нестерпного страху, сильної нестями й жаху..

  1. Невже ви не втомилися, слухаючи про ці нещастя, одне за одним? Але він не втомлювався в стражданні. Тому саме я закликаю вашу любов ще трохи почекати; ми не все ще сказали, і не приєднали іншого надлишку. Перший полягав у тому, що всяке нещастя, притаманне людям, перенесла одна людина; другий – що все разом, і навіть не було в нього звичайної перерви; але хочу сказати і про третій. У чому ж він? У тому, що кожне зі сказаних (нещасть) обрушилося не тільки разом, а й з великим надлишком і силою: бідність його була найтяжчою від усякого нещастя, також і хвороба, і сидіння, і втрата дітей, і все, що з ним було. Розглянь же: чи втрачає хто-небудь майно? Але не так цілком, і не таким чином. Чи позбавляється дітей? Але не відразу всіх, і не стількох, і не таких. Чи піддається хворобі? Але не такої, а або лихоманки, або каліцтва, або іншого якогось звичайного страждання. Та поразка була дещо дивною, і зрозуміла тільки тому, хто страждав. Жодне слово не в силах було б уявити гіркоту тих виразок і болісність ран, але досить тільки сказати про виконавця і його нестримну лють, щоб позначилася велич поразки. Нечуваним і дивним було також і те сидіння; ні, воістину немає жодного бідняка, який би коли-небудь, коли його посадили просто неба, так терпів увесь час, як він – без одягу, позбавлений усякого покрову, сидячи в ранах, на гнойовій купі. Часто в когось буває зла дружина, але ніколи ні в кого не було настільки злої, щоб за такого нещастя нападати на чоловіка, використовувати меч проти його душі й навіювати такі поради. А дивина друзів і рабів, а нечуваність голоду – що він не їв належної трапези? Чи говорити ще про четвертий надлишок. Маю на увазі колишнє його багатство і добробут. Хто спочатку живе в бідності, той легше переносить її, тому що звикає до страждання; а хто втратив такий добробут, той переносить і скорботу найгострішу, і найбільше збентеження внаслідок недосвідченості, непідготовленості та крайньої болісності відчуття. Можна і п’ятий назвати, – який це? Що кожен з інших людей, усвідомлюючи за собою багато поганого, знає причину, за що страждає, – це чимало (служить) для підбадьорення, – а він не був у змозі навіть думати, що йому компенсуються гріхи і провини, і це особливо бентежило його розум. Коли він дивився на своє життя, на совість, світлішу за сонце, і на безліч успіхів, він знав, що був гідний вінців, похвал і незліченних нагород; а коли – на тіло, рани і все те, що трапилося, коли бачив самого себе, що страждав найстрашніше, ніж ті, хто наважився на крайні (злочини), – не знаходив назвати причину, через яку він так страждав; тому саме, вдавшись до неосяжності Божественного домоуправління, він казав: “Господь дав, Господь і взяв” (Йов. 1:21). І дружині заперечуючи по можливості, коротко висловив роздуми, що показують його особливе благоговіння, кажучи так: “Невже добре ми прийматимемо від Бога, а злого не прийматимемо” (Йов. 2:10)?

Чи сказати також про інший надмірний надлишок чогось такого, що особливо вінчає, прославляє того борця і показує його високу душу, що сягає небес? У чому ж він? У відмінності за часом: він так любомудрував до благодаті і до закону. Це не маловажно, – також можете сплести незліченні вінці. За ті ж самі успіхи – не ті ж самі нагороди, коли один досяг успіху в цьому в більш ранній час, а інший в найостанніший, – але набагато більший він для першого. Не однаково було: любомудрувати, коли Христос прийшов, стільки показав на Собі, вмовляв і радив, і те саме виявити в собі до пришестя Його, до закону і до пророків. Тому саме, і прийшовши, Він вимагає більшого докладання чеснот, кажучи: “якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете в Царство Небесне” (Мф. 5:20). Наскільки більшим було вчення, настільки справедливішою і більшою є міра чесноти. Але цей, не скуштувавши вчення, не досягнувши успіху в грамоті або книжковому знанні, не бачачи (прикладу) інших, не маючи притулку в минулому часі, щоб спостерігати за тими, хто трудився, – бо не було ще Писання, або історії, що передає події, – він єдиний і перший тоді проклав цю стежку любомудрості, не прокладеним ще шляхом, морем, яке не пропливало, у такій темряві зла, показавши себе переважно верховним у найістотнішому з благ. Вельми велика (справа) і успіх у менших частинах чесноти, а набагато більше значить – бути верховним у верховній з усіх; а що терпіння – найверховніше з усього, ніхто не буде заперечувати. Усвідомивши це, навіть сам диявол говорив: “Шкіра за шкіру, і все, що хто має, віддасть він за душу свою. Але простягни но Ти руку Свою, і доторкнись до костей його та до тіла його” (Йов. 2:4,5). Звідси зрозуміло, що це процвітання – найвище з усіх, і вимагає деякої мужньої і залізної душі.

  1. Чи бачив його у випробуваннях, наскільки тобі можна було бачити? Адже в точності не в силах уявити навіть саме слово. Скорботу, муки, владу зневіри і збентеження, що походить звідси, не може так пояснити слухачам ніяка сила слова, як самий досвід на ділі. Ось знову я покажу тобі його, – тому що і це важливо, але вимагає також вельми любомудрої душі, – покажу таким, що виражає багато любомудрості за багатства і благоденства. Отже, яким він був при багатстві? Однаково для всіх пристанню, однаково для всіх батьком, однаково лікарем, точніше – більше, ніж лікарем: вислухай, що сам він каже: “Я був очима для сліпого, а ногами для кривого” (Йов. 29:15). Чи бачиш, наскільки він більший за лікаря? Він був для понівечених замість природи, і чого лікарі не в силах були виправити мистецтвом, цього він досягав втіхою, служачи для них замість членів (тіла), через велику турботу про них. Як здорові, з міцними ногами і зором, – у такому ж становищі були з понівеченими членами, не відчуваючи кульгавості, ні каліцтва, завдяки великому його піклуванню. Тому саме він не сказав навіть, що я втішав кульгавих і сліпих, але – ногою їхньою був і оком; і знову: “батьком був я для жебраків” (Йов. 29:16). І тут не сказав: я втішав сиріт, але: батьком був для них, – звідси роблячи очевидним, що він не давав навіть відчути сирітства, не допускав з’явитися горю, – надлишком піклування знищуючи саме почуття горя, так само точно, як там поранення у постраждалих.

Не за понівеченими тільки він доглядав, не сирітство заповнював, будучи одним замість членів (тіла), іншим – замість батьків, а поставив сам себе навіть у судді, і навіть більше, ніж у судді, бо він каже: “суперечку ж, якої не знав, я досліджував. Й я торощив злочинцеві щелепи, і виривав із зубів його схоплене” (Йов. 29:16-17). Це набагато більше, ніж бути суддею. Судді засідають в очікуванні скривджених, і найбільш вправні з суддів, після прохання їхнього, надають власне сприяння, – а багато хто й того не робить; а він перевершив навіть найвправніших, і набагато випередив. Він і не очікував, щоб скривджені йшли до нього, і не після їхнього прохання йшов на допомогу, але сам наперед обходив, шукаючи скривджених, і не просто шукаючи, а з великою пильністю, з великою турботою. І про це ясно дізнаєшся, вникнувши в сенс цього вислову, тому що він не сказав: я шукав, але: “і суперечку, якої не знав”, тобто, я розшукував до дрібниць, клопотав, вживав усі засоби до кінця, так щоб знайти, чи не скривджено чи не скривджено будь-кого десь потайки. Чи помічаєш невсипущу душу? Чи бачиш і мужність, і старання? І “зламав я беззаконному щелепи”. Силу того самого, чим кусають, я зруйнував, каже, так щоб надалі зробити непридатними для іншої несправедливості. Отже, я приносив користь тим і іншим, як тим, хто переносить зло, так і тим, хто чинить зло, визволяючи й напоумляючи. Потім (зауваж) наполегливість і твердість: “і з зубів його виривав схоплене”. Я не нехтував і не відмовлявся, якщо до справи було навіть приступили, але витягував і проковтнуте, висловлюючи свою турботу про співрабів, властиву якомусь чудовому і пильному пастирю.

А що смирення? Подумай, яке велике: “Якщо я понехтував правом свойого раба чи своєї невільниці в їх суперечці зо мною, то що я зроблю, як підійметься Бог? А коли Він приглянеться, що Йому відповім? Чи ж не Той, Хто мене учинив у нутрі, учинив і його, і Один утворив нас в утробі?” (Йов. 31:13-15)? Чи бачиш дух розтрощений, який з точністю розглядає людську природу і знає, що таке раб і що таке вільний, – відмінність, що у багатьох в ходу? Відкинувши цю нерівність, він, на підставі рівночесності за народженням, вводить слово про любомудрість. І в ньому саме те дивовижно, що, роблячи так, він не думав навіть бути смиренномудрим, але виконував обов’язок. Тому він і зробив висновок, переконливий для всіх людей, що анітрохи не більше, ніж раби, повинні думати вони, хоча б незліченну кількість разів вони були владиками. Ці назви – раб і вільний – тільки голі слова, позбавлені діла; рабство ж визначається гріхом, а свобода – праведністю. Отже, чи смиренний тільки, а не люб’язний і приємний він? Так, приємний! Розглянь також тут надлишок. Як у нещастях він з усією міцністю переніс те, що обрушилося (на нього), – так і під час добробуту він досяг успіху в кожній чесноті з багатьма надлишками, – не просто і не так як довелося, але досягнувши до самого верху. “Хіба люди намету мого не казали: Хто покаже такого, хто з м’яса його не наситився?” (Йов. 31:31). Тут він розповідає про шалену любов рабів, яку вони мали до нього, ставши палкими любителями його (тіла), за допомогою якого він до них являвся. Так, каже, обвішувалися біля мене, так трималися, так були прикуті, так любили, що бажали навіть насититися самої плоті, випити і з’їсти, внаслідок своєї сильної любові і розпаленості.

  1. Що міг би сказати хто-небудь про презирство багатства? І в цьому він досяг успіху надзвичайно. Не тільки саме чужого він не домагався, що робить багато хто тепер, але цурався переважно навіть свого власного, навіть його; тому й говорив: “Чи я золото клав за надію собі, чи до щирого золота я говорив: Ти, безпеко моя? Чи тішився я, що велике багатство моє, й що рука моя стільки надбала?” (Йов. 31:24-25). Тому саме, коли і було забрано (багатство), він переносив позбавлення з великою легкістю, – і коли було при ньому, здійснював щедру милостиню, для всіх простягнувши свою правицю і відкривши свій дім. І він не робив того, що допускає більшість, надто переймаючись і клопочучись щодо одержувачів, але “двері мої, – каже, – я відчиняв подорожньому”. Безсилі, яку б не мали потребу, не зазнавали невдачі; мандрівник же не виходив з дверей моїх з порожньою пазухою (Йов. 31:32). Чи бачиш щедрість? Чи бачиш людинолюбство, доброту, смиренність? Чи бажаєш також дізнатися про цнотливість? “Умову я склав був з очима своїми, то як буду дивитись на дівчину?” (чужу) (Йов. 31:1). Що, прийшовши після того, Христос повелів, – у цьому він досяг успіху на ділі. Чи бачиш його в багатстві, чи бачиш у бідності, чи бачиш у здоров’ї, чи бачиш у хворобі, чи бачиш у благополучному перебігу його справ, чи бачиш його позбавленим усього, чи бачиш, як він ставився до дітей, рабів, скривджених, сиріт? “Якщо я ходив у марноті, і на оману спішила нога моя, то нехай на вазі справедливости зважить мене” (Йов. 31:5,6), – каже, тобто, я не домагався навіть відносин з глузунами. І це чималий знак цнотливості. Він досяг всякої чесноти і, оточений таким (багатством), ставився до себе суворіше за тих, хто нічого не має; той, хто нічого не має, не такий вільний від пристрасті до грошей, як він, що володів багатьом. Усюди увінчується душевний настрій. І він зійшов на саму вершину цнотливості, і досяг успіху у всякій чесноті з належною ретельністю.

Про це ревнуй, коханий, цьому наслідуй і, засвоївши цей накреслений образ, запровадь (його) у своїй совісті; чи в зневірі ти будеш, вдавайся до нього, – чи в багатстві, бери ліки звідси, щоб тобі ні в бідність не зануритися, ні багатством не надмитися, – втратиш ти дітей, звідси для тебе розрада, знайдеш тут у надлишку і нещастя, і твердість, – чи в хворобу впадеш, подумай про джерела черв’яків, якими кишіла його плоть, і винесеш все лагідно, – друг чи замислить проти тебе, знову згадай про святого, і будеш вищим за цю пристрасть, – чи зловживатимуть люди, що не стоять (люди), подумай, чого зазнав він від рабів, і багато зцілишся, – чи злісна підозра якась впаде на тебе, подумай, як вони (друзі) про нього говорили, що він ще не дав Йому (Богові) гідної відплати за гріхи, і як вони осуджували, і будеш вищим за цю пристрасть також. Як я спочатку сказав, немає людського нещастя, якого б він, що був твердіший за всяку сталь, не перетерпів, – він, що переніс голод, злидні, хворобу, втрату дітей, і позбавлення одразу такого майна; і після того, зазнавши ще підступів дружини, образу від друзів, напад від рабів, – в усьому він проявив себе твердішим від усякої скелі; і це до закону і благодаті. І ми не матимемо ані найменшого виправдання, коли, насолодившись таким даром після закону і благодаті, принесемо менше за нього, який показав стільки любомудрості на початку й напередодні людського життя. Отже, щоб і нам мати розраду в печалі і вчення найкращого любомудрия, – закарбувавши це, такими відійдемо, поревнуймо борця і будемо наслідувати його боротьбу, – щоб досягти також майбутніх благ благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю слава, зі Святим Духом, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 5

Бесіда його ж, сказана в храмі святої Ірини, щодо старанності присутніх і недбальства відсутніх, і щодо псалмоспіву, і про те, що для жінок природа анітрохи не слугує перешкодою в прагненні до доброчесності.

  1. Як приємно читання Писання – приємніше за всякий луг, приємніше, ніж сад, і особливо, коли з читанням з’єднується розуміння! Луг, краса квітів, зелень дерев, троянда, плющ і мирт тішать зір, але, по закінченні небагатьох днів, в’януть. А читання Писання оточує дух стіною, очищає совість, виганяє низькі пристрасті, насаджує чесноту, робить помисел піднесеним, не допускає занурюватися в несподівані обставини справ, ставить вище за диявольські стріли, переселяє на саме небо, звільняє душу від пут тіла, дає легкі крила, – все хороше, що хто б не назвав, оселяє в душі слухачів. Тому я невпинно і про відсутніх сумую, і втішаю тих, хто прийшов, – бо ви збираєте скарб невичерпний, багатство невичерпне і достаток без заздрості, і відійдете додому, сповнившись великої радості. Ніщо не може принести стільки задоволення, як чиста совість; а совість робиться чистою, хоч би вона була обтяжена незліченними гріхами, насолоджуючись безперервним слуханням. Нічого вона не докладає до колишніх гріхів, але виснажує навіть те, що є, і вельми відсталу душу змушує братися знову за ту ж саму справу.

Тому саме запрошую вашу любов постійно про це говорити відсутнім, скоріше їх привести до спільної матері, і зробити учасниками духовного прибутку, – тому що це спілкування приносить не применшення якесь, але примноження. Але, о влада грошей, що дуже багатьох із наших братів відлучає від стада! Адже ніщо інше відводить їх звідси, як тяжка та хвороба та іноді негасима піч; це – володарка, грубіша за будь-яку грубість, болісніша за звіра, лютіша за демонів, – вона кружляє тепер на площі, володіючи своїми полоненими, даючи тяжкі накази та анітрохи не дозволяючи зітхнути від згубних трудів. Але що вони робитимуть, коли прийде той страшний день, те непідкупне рішення і Суддя немилосердний, коли завіси небес злітають, і сонм Ангелів зійде з Суддею, коли з’явиться все оголеним і відкритим? Ні красномовство ораторів, ні достаток грошей, ніщо інше не буде тоді в силах знищити правду. Коли Непідкупний і до ясності Всезнаючий поставить перед Своїми очима самі гріхи, наче накреслені на якійсь картині, тоді не буде ні царя, ні простака, ні бідного, ні багатого, ні мудрого, ні невченого, але знімуться всі ці личини, і кожен висловить собою вигляд своїх справ; не видно буде одягненого в діадему, ні одягненого в пурпур; не буде того, хто мчить на колісниці, і не буде того, хто несеться на площі з тисячею жезлодержців, які з галасом виступають на площі, – все це буде видалено, і кожен приведеться оголеним, із заставою загибелі чи порятунку від своїх справ, – якими виявляться справи кожного, такий понесе вирок.

Багато для вас може бути блага, що слухаєте ці слова з такою охотою; стогін кожного і удар у чоло показують мені плід цього насіння. Тому й сумую за відсутніми, що, будучи в змозі насолодитися такою турботою, вони рясніють ранами і постійними струпами, і не знають навіть, що хворіють, – чому їх і важко зробити здоровими. Хто з ними буде розмовляти про це? Співмешканки – дружини? Але в них одна турбота – набридати співмешканцям про золоті прикраси, одяг і розкіш та клопоти по дому. Раби? Але як, якщо вони не володіють скільки-небудь вільною мовою і самі намагаються про одне – про виконання своєї служби? Судді? Але у них мова не про що інше, як тільки про влаштування громадських справ. Царі та ті, хто носить діадему? Але й у них уся праця, усе старання щодо влади, могутності та грошей. Самі вони з собою? Але як (зможуть вони), що не мають коли зітхнути від тягаря справ, що витрачають на це і ніч і день? Отже, чого не шкодують ті, хто має на собі безліч ран, і не приходять сюди, де вони можуть навчитися того, що, хоча в них і є рани, можливо звільнитися від них і здобути здоров’я? Отже, коли вони подбають про свою душу? Бажано, щоб ті, хто постійно приходить до церкви, хто куштує духовне вчення, і за такої турботи про них, були в силах перевершити й приборкати погані побажання, і уважно поставитися до творення чеснот.

  1. Але щоб, невпинно звинувачуючи тих, не позбавити вас звичного, ми ось знову запропонуємо вам звичну трапезу, і розповімо вам про користь самого псалмоспіву. Ось якийсь псалом з’єднав різні голоси, і здійнялася одна співзвучна пісня; всі – юнаки й старці, багаті й бідні, жінки й чоловіки, раби й вільні почали співати одну мелодію. Якщо музикант, з’єднавши за допомогою суворого мистецтва різні струни, робить з багатьох (струн), що залишаються багатьма, одну, то що дивного, якщо сила псалма і духовної пісні робить те ж саме? Не тільки саме нас присутніх, а й того, хто помер, вона з’єднує з живими, тому що і він, цей блаженний пророк, співав псалм із нами, – хоча, втім, у царських палацах так не буває, але вбраний у діадему сидить, а всі, навіть ті, хто має найвищі чесноти, предстоять мовчки. А тут не так, але пророк промовляє, і ми всі відповідаємо, і всі разом вторимо; і не можна тут бачити ні раба, ні вільного, ні багатого і бідного, ні начальника і простого; вся ця нерівність життя вигнана геть, і один хор складається з усіх, – тут велика рівноправність, і земля наслідує небо. Стільки благородства в церкві! І не можна сказати, що господар славить з великою відвагою, а раб примушений до мовчання; або знову – багатій користується промовою, а бідний засуджений до мовчання; або ще – чоловік говорить із цілковитою свободою, а дружина стоїть тихо та помовчує. Усі ми, насолоджуючись тією ж самою рівночесністю, підносимо спільну жертву, спільне приношення; і не має цей чогось більшого за того, ані той більшого за того, ані той більшого за того, але всі в тій самій честі, і різними мовами возносять одну промову до Устроювача всесвіту. Різниця не в рабі й вільному, не в багатому й бідному, не в жінці й чоловікові, а в дусі, у старанності й недбальстві, у порочності й чесноті.

Так я можу називати і бідного багатим, і багатого бідним, і чоловіка жінкою, і жінку чоловіком, і мудрого простим, і простого мудрим, не зливаючи природу речей, але вводячи найкраще керівництво, яке все впорядковує. І як, скажеш, може бути чоловік жінкою, і як дружина чоловіком? Не тоді, коли змінюється природа, але – воля. Коли я бачу чоловіка із золотими прикрасами, з рум’янами, що завиває волосся, що душиться пахощами, що ніжиться в м’якому оперезанні одягу і в ході, що думає про розкіш, то як я можу назвати такого чоловіком, якщо він змінив благородство природи і перелаштовує себе на манер жіночої статі? Якщо дружину, що робить це, Павло не удостоює вважати навіть між живими, але усуває з хору живих, ставить поряд із мертвими, кажучи: “сластолюбна живою померла” (1Тим. 5:6), – то як чоловік зарахується до розряду чоловіків, роблячи те, що, роблячи, жінка навіть життя губить? Не вказуй ти мені на чоловіка ні за плащем, ні за поясом, ні за тим, що він пишається у своєму домі, буває страшний і грізний, але по любомудрості в дусі, – коли він стримує свої пристрасті, коли перемагає хвороби душі, коли володарює над будинком усередині себе, – маю на увазі дім у душі, – і не захоплюється безглуздими помислами; у цьому найбільше (виявляється) чоловік. А якщо він думає про пияцтво і похмілля, і день витрачає, і витримує на розгул і бешкетування, ставши від пристрасті м’якшим за всякий віск, – як я можу назвати такого чоловіком, бранця, купленого раба, який поступається всім пристрастям, тендітного, ніжного, розкішного, знехтуваного усіма, який не може навіть підвестися для змагання? Чи ви не знаєте, що у нас боротьба і змагання не з людьми нам спорідненими, але з невидимими силами, полчищами демонів, за божественним Павлом: “наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальств, проти властей, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних” (Еф. 6:12)?

  1. Це – понад усе справа чоловіка. Отже, той, хто вбирається, але не юніє, той, хто рум’яниться, але не мужніє, – як він приступить до змагання? Або як він може назватися чоловіком, будучи слабкішим, за станом, за всяку дружину? Так само, як його я не можу назвати чоловіком, але слабкішим за дружину, так і дружину, що чинить на зразок чоловіка – твердіше за всякого чоловіка, якщо з духовною зброєю, одягнувши панцир правди, поклавши на себе шолом порятунку, тримаючи напоготові щит віри, оперезавшись поясом істини, тримаючи меч духу, вона вступає в змагання, – в сяйві від зброї, думкою будучи вищою за небо, розсіюючи полчища демонів, руйнуючи владу диявола, пронизуючи пристрасті, виробляючи, частіше за воєнні, поразки, не людей, але безглуздих помислів. Дружина і чоловік у тілесному відношенні розділені: їй визначено ткацький верстат, веретено, кошик (для роботи), нагляд за будинком, перебування у внутрішніх покоях і виховання дітей, а чоловікові – місце суду, наради, площу, війни, битви і змагання; але в боротьбі за благочестя – спільне поле для бою, спільна боротьба; однаково і дружини озброюються, і не полишають подвигу, але також шикуються в бойовий порядок, вінчаються, оголошуються переможницями, отримують за відмінності нагороди, похвали, вінці; і в них переможні знаки блискучі, перемоги безперервні, і одна слідує за іншою.

А щоб ви не вважали цих слів за вихваляння і за балаканину, але до ясності дізналися, що дружини бувають не тільки мужнішими за чоловіків, а навіть у відношенні самої безпристрасності досягають, так би мовити, Ангелів, – наскільки можливо, – нехай буде наведена (як приклад) дружина по природі, силою ж любомудрості, що досягла небес, мати маккавеїв; увінчана двічі по сім разів, – та дружина, яка вища за якого завгодно чудового воїна, найвойовничішого, наймужнішого, найдоброзичливішого, вища настільки, наскільки відстоять від землі склепіння небес. Воїн, навіть найкращий, боїться одного удару, того тільки, з яким пов’язана смерть; а вона стояла, наче гора рудокопальна, переносячи в душі тяжкі скорботи за кожним сином за муки, яких вони зазнавали тілом; і вона була матір’ю, вдовою, що досягла похилого віку, – а ви, які стали батьками, і ви, які перенесли муки народження дітей, знаєте, наскільки це обтяжливіше від усякого жала. І жодна гостра стріла не заподіює пораненим настільки їдкого болю, яким кожна з цих вражала її душу. Подумай, як було дивитися, на кожного з дітей, що одне тіло ділиться на частини залізом і вогнем, і встановлюються довгі подвійні перегони; як вона дивилася, як слухала, як сприймала дим від туку їхніх тіл, бачачи, що на кожного з дітей спрямовуються тисячі смертей. Але вона стояла, наче скеля нерухома, непохитна хвилями, що обертає хвилі на піну, – як залізо, як сталь; точніше, що б не сказав, – я не в змозі дати гідну назву фортеці цієї дружини.

Отже, чи назвемо цю дружину чоловіком сповна, – але чи не вища, з великим надлишком, вона навіть самих чоловіків? Що ж, коли побачиш іншу, молоду, з ніжним тілом, що проводить ночі без сну, дні без їжі, що пригнічує бажання утроби, що повалює любов до грошей, що умертвляє тіло, розпинає на хресті свою плоть, що вважає сьогодення нічим, що ходить землею і досягає самих склепінь неба, зневажає владу, нехтує славою, зневажає шляхетність, вбрана замість тонкого покривала у дрантя, оперезану ланцюгом, що підстилає собі попіл, що користується як постіллю землею і не вимагає більше нічого, що зачинилася в тісній кімнатці, що розмовляє з пророками, що користується життям, сповненим турботами про смерть, що померла перед смертю, що стогнює від голоду, пильнування та бруду, що нехтує чарівністю теперішнього життя більше, ніж гнилим листям, – чи назвеш ти цю дружиною, скажи мені? Але, виділивши навіть її з низки чоловіків, чи не поставиш у сонм Ангелів за те, що, за жіночої природи, вона виражає собою стільки любомудрості?

  1. І хто заперечуватиме на це? Ніхто. Послухай, якими були також жінки при апостолах; послухай Павла, який говорить у Посланні до Римлян: “Поручаю вам Фиву, сестру нашу, дияконису церкви Кенхрейської… бо і вона була помічницею багатьом і мені самому” (Рим. 16:1,2). Що ти кажеш, Павло? Жінка стала твоєю заступницею, – і ти, кажучи так, не соромишся і не червонієш? Не соромлюся, каже, але навіть величаюся; і Владика мій не посоромився мати Матір’ю жінку; а заступницею моєю зробилася не тому, що була просто дружиною, а тому, що любомудра і красується благоговінням. І як вона стала заступницею Павла? Чого, справді, потребував Павло, що обходив всесвіт, даремно зодягнений у тіло, що зневажав потреби природи, що проганяв демонів, що зцілював своїм одягом від хвороби, від голосу й тіні якого тремтів демон, що його, як Ангела, шанували віряни, що його поважали навіть звірі, що його боялося море і, затримавши на добу, не потопило, громадянин Раю, піднесений до третього Неба, співучасник Божий у таємницях, який потрудився більше за всіх апостолів, посудина обрання, друг нареченої – Церкви, проповідник для язичників, який обійшов землю та море, поставив усюди знаки власної мужності, який бореться постійно з голодом та спрагою, який б’ється з наготою та холодом, та який каже: “Навіть донині терпимо голод і спрагу, і наготу” (1Кор. 4:11), що став мертвим для світу, який думає, що світ мертвий, громадянин небес, несамовитий любитель Христа, гарячіший за вогонь, міцніший за залізо, твердіший за сталь, – він не соромиться, кажучи про дружину: “вона була помічницею багатьом і мені самому”? І не тільки говорить, а й пише, – і не просто лише пише, а й писав це навіть у посланні до такого великого римського народу, гордовитого і пихатого зовнішніми чеснотами, – не тільки до нього писав, а й бажав навіть, щоб це зробилося очевидним для наступних потім поколінь. Адже якби він не бажав, то не помістив би цього в посланні; а тепер, бажаючи, щоб ця справа була передана постійній пам’яті, він навіть називає на ім’я дружину, спонукає всіх до допомоги їй, називає її своєю заступницею, і не соромиться, і не червоніє. Ось що значить – любомудра душа навіть у жіночому тілі. Кажу ж про це, щоб дружина не виставляла як привід, кажучи, що я не досягла повної міри благоговіння, тому що я жінка. Та ось і жінка, а природа її не стала перешкодою, але вона удостоїлася стати заступницею Павла, – і всюди у всесвіті проголошується. Як вона стала його заступницею? Можливо, визволила його з небезпек? Вона сиділа біля зв’язаного, втішала того, хто був у кайданах, доставляла полегшення в необхідних потребах, усувала зловмисників, віддавала саму себе на смерть, щоб позбавити святого нещастя, що трапляються.

Тому саме, він прославляє і ту, яка після неї, кажучи так: “Вітайте Пріскіллу та Акілу” (Рим. 16:3). Дивись і тут знову блискучу дружину; одна співдружність, але дружина ставиться попереду чоловіка, тому що не сказав: “Акілу і Прискиллу”, але: “Пріскіллу і Акілу”. А хто вони були? За ремеслом, майстри наметів, що стоять у майстерні; але ні ремесло, ні бідність не стали перешкодою, – минувши все місто, він, блаженний, зупинявся саме в цьому будиночку. Для чого і чому? Не тому, що в ньому були колони; не тому, що плити і підлога, прикрашена камінням; не тому, що золота стеля; не тому, що юрба рабів; не тому, що свита з євнухів; а тому особливо, що будиночок був вільним від усього цього, тому чоловік і дружина, збираючи правдою плід праці, зробили свій дім церквою, – не хижакуючи, не корисливо люблячи, а користуючись служінням тіла для необхідної прожитки. Особливо тому Павло вважав це житло зручним для зупинки. І щоб ти знав, що, похваливши чесноту їхньої душі, він там залишався, вислухай наступне далі. “котрі голову свою покладали за мою душу, яким не я один дякую, але й усі церкви з язичників” (Рим. 16:4).

Чи бачиш, що ні жіноча природа, ні ремесло, ні бідність не перешкоджають подвигу чесноти? Чи бачиш, що гостинні дружина і чоловік пригощають апостола не трапезою тільки, але навіть кров’ю? Справді, якщо навіть вони не були вбиті, то все ж таки вони виконали, що було в їхній владі, і, залишаючись у живих, стали мучениками, і частими мучениками, завжди готовими бути вбитими за Павла. Не сказав він: які витратили гроші, які відчинили свій дім, – але, що було найбільше, висуває на сцену вбивство, заклання, з метою сказати, що “вони побажали навіть бути усіченими за мене”. Нехай слухають нинішні багатії, які ледве приділяють гроші для святих; ті навіть свою кров віддавали, і покладали саме життя, щоб врятувати святого і послужити; а нинішні не могли б легко пожертвувати на користь нужденних навіть найменшу частину свого майна; Пріскілла ж та Акіла віддали і гроші, і тіла, і саме життя. Чи бачиш, наскільки дружина дотепна, наскільки також і чоловік, що живе навіть у бідності й ремеслом? Цим саме ми поревнуємо, цим будемо наслідувати і, знехтувавши теперішнім, віддамо все за те, що завгодно Богові, щоб і нам досягти майбутніх благ, благодаттю й людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого й із Котрим Отцю слава, зі Святим Духом, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 6

Бесіда, виголошена в церкві апостолів, у день царя Феодосія, проти тих, хто називає самих себе “кафарами”, після промови інших двох єпископів8.

  1. Яка прекрасна двійка тих, хто говорив, з яких один тягнув кивот за допомогою биків, а інший покладав початки слів! Якщо й різний їхній вік, то основа землеробства одна; точніше, навіть вік не різниться: у молодого сталість старого, і в старого пишність і цвіт молодого, – тож хто-небудь не помилився б, назвавши того й іншого і старим, і молодим, не за властивістю віку, а за настроєм. Ось, нарешті, і ми привнесемо від себе своє. Адже я бачу, що ваш слух ненаситний; також ми зобов’язані блаженному Феодосію не звичайним обов’язком, не за те, що він був царем, а за те, що був благочестивим, не за те, що був вбраний в порфіру, а за те, що був одягнений в Христа, в одяг, який ніколи не старіє, і одягав на себе панцир правди, взуття Євангелія світу, меч духу, щит віри та шолом порятунку. З цією зброєю він знищив тиранів – як першого, так і останнього. Того схопивши без зусиль і кровопролиття, він поставив переможний знак, не втративши з війська навіть малої частини; а цього захопив тільки він один, під час сутички, яка сталася. Коли з того й іншого боку військо готувалося до бою, випускалися хмари стріл, і сталася втеча своїх, коли супротивники сильно налягали, – він, зіскочивши з коня, поклавши на землю щит, схиливши коліна, просив допомоги з неба, і місце змагання зробив місцем церкви, б’ючись не за допомогою луків і стріл, чи списів, а слізьми і молитвами; і таким чином, завдяки раптовому пориву вітру, що трапився раптом, стріли супротивників понеслися проти тих, хто пускав їх, а вороги, дихаючи люттю й убивством, побачивши (це), миттєво змінившись, оголосили його царем, а свого видали, зв’язавши руки позаду. І повернувся блаженний Феодосій, сяючи не перемогою тільки, а й образом перемоги. Воїни не розділяють із ним переможного знака, як у Решти царів, але весь він був знаком його одного і його віри.

Тому саме ми його тішимо, і не говоримо, що він помер, тому що всякий, “віруючий в Мене, коли і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік” (Ін. 11:25,26). Це Христос сказав, це сяє і за допомогою справ. Що ж, скажеш, чи не помер він? Жодним чином; не можу сказати, що це смерть, але деякий сон і відсутність. Як багато хто з живих буває мертвим, закопавши, як у могилі, свою душу в тілі, – так багато хто з тих, хто помер, живуть, виблискуючи правдою, – так само, як і він, блаженний. Смерть найвищою мірою тяжка, і народжувана гріхом – воістину смерть, якою не вмирають, за словом (Господа), ті, хто вірує в Нього. “І кожен, – каже (Господь), – хто живе і вірує в Мене, не помре повік”9.

  1. Той, хто обійшов, наче на крилах, землю і море, привів до Христа тисячі народів, учасник у невимовних таємницях, піднесений до третього Неба, невже вже не наважився сказати про себе що-небудь таке? Жодним чином, але все протилежне: називав себе викиднем і останнім з апостолів, і, думаючи про себе, що він не гідний навіть цієї назви, казав: “недостойний називатися Апостолом” (1Кор. 15:9). Отже, що це за безумство? Що за хвастощі? Що за божевілля? Будучи людиною, ти називаєш самого себе чистим (кафаром), і переконаний, що ти чистий, – скільки в цьому нерозсудливості? Говорячи про самого себе, що ти чистий, ти робиш щось подібне, як якби хтось говорив, що море від хвиль чисте. Як того не залишають хвилі, так і нас гріхи. Чи ти не знаєш, хто ми, коли радіємо, сумуємо, буваємо багаті, бідні, ображаємося, хвалимося, перебуваємо в гонінні й боремося, насолоджуємося безпекою, голодуємо, насичуємося? Тисячі пристрастей оточують душу, тисячі обставин, тисячі хвороб тілесних, тисячі непослідовностей у справах, – і наважуєшся сказати, що ти чистий від стількох хвилювань в Еврипі? 10Що може бути бруднішим за того, хто перебуває в такому стані? І навіщо я говорю про все життя? Скажи мені, чи може хтось стверджувати, що він чистий протягом одного дня? Якщо не блудить, не чинить перелюбу, не грішить проти цих заборон, то чи може похвалитися, що він не пишався, що не нерозважливий, що не дивився неприборканими очима, що не бажав власності ближнього, що не брехав, що не підступав, що не бажав лихого ворогам, що не обмовляв на друга? Якщо той, хто любить люблячого, матиме за це анітрохи не менше за митаря, то якого прощення буде гідний навіть той, хто обмовляє друга? Будучи вражений таким злом, ти насмілюєшся називати самого себе чистим? Але безумство цього не звідси тільки буде показано, а й з іншого боку; вас же і вашу любов запрошую, все це обміркувавши, віддалятися від їхніх вихвалянь і бути поза цим божевіллям, з усією ретельністю випробовувати себе, і справжні гріхи омивати, а ті, що приражаються, усувати від себе. Хоч би нас оточили навіть тисячі лих, ми, якщо будемо розсудливі й пильні, будемо в змозі досягти багато виправдання, багато вибачення і омитися від гріхів.

І вислухай, як це буде: якщо будемо до церкви приходити, якщо будемо журитися за гріхи, якщо будемо зізнаватися в гріхах, якщо будемо звершувати милостиню, якщо будемо виражати свої молитви, якщо будемо допомагати тим, кого кривдитимемо, якщо будемо прощати гріхи ворогам, якщо будемо плакати над своїми гріхами, – усе це є ліки проти гріхів. Це саме все – запрошую – робитимемо, щодня омиваючи самих себе, очищаючись; і з усім цим вважатимемо себе нещасними, кажучи, що ми раби непотрібні, – адже і це не менш важливий спосіб загладжування гріхів, – і, за досягнення успіху, зовсім не будемо думати про себе багато, щоб не зазнати нам, що зазнав фарисей. Якщо так будемо розпоряджатися собою, то будемо в змозі досягти людинолюбства і прощення в той страшний день і удостоїтися обітованих благ, якими і нехай насолодимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю слава, зі Святим Духом, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 7

Бесіда, сказана в храмі святої Анастасії11.

  1. Незначне зібрання присутніх, але велике старання; тому, навіть не незначне зібрання. Ми шукаємо не безлічі людей, але приготованого духу, окриленої думки, слухача, який вищий за все життєве; хоча б один такий був, він у змозі задовольнити того, хто говорить; так і самарянська жінка була бідною, злочинною і іноплемінницею, проте Владикою всесвіту визнана гідною тих розлогих промов; і часто Він проходив повз іудейський народ, або не розмовляючи, або прикриваючи промову, а з чужоземною жінкою, яка мала п’ять чоловіків і співмешкала проти закону з шостим, з однією розмовляв, навмисне пославши учнів на площу, щоб не налякати здобич. Стільки піклування у Владики всесвіту навіть про одну душу, якщо тільки знайде, що настрій і готовність виявляють її здатною до слухання промови, – що вона тоді й проявила.

З блудниці вона стала благовісницею, коли виголошувала про ті свої докази і говорила: “ідіть, побачите Чоловіка, Котрий сказав мені все, що я зробила; чи не Він Христос?” (Ін. 4:29)? Він відверто розповів її життя, і виявив гріхи, кажучи: “бо п’ять чоловіків мала, і той, кого маєш тепер, не чоловік тобі” (Ін. 4:18). Але не вразив її доказ, а викликав скоріше прихильність. Такі благородні душі: чим інші спокушаються, цим вони виправляються. Якби була інша якась, з нерозумних, то вона була б вражена доказами, втекла б, спонукалася б до гніву й обурення; а ця, після звинувачення, більш прихильна до Вчителя і запитує Його про вищу вченість, – сказала, що “Господи, бачу, що Ти пророк” (Ін. 4:19), і, дізнавшись про Нього з пізнання (Їм) власних (її) вад, більше дивується і розпитує. Це було властивістю душі, яка бажає любомудрості. І не питає що-небудь, про життєву справу: ні про майно, ні про тілесне здоров’я, ні про звільнення від бідності, хоча живе в крайній убогості, але про святі місця, про життя предків, про отцівське богошанування, кажучи: “Батьки наші поклонялись на цій горі, а ви говорите, що місце, де належить поклонятися, знаходиться в Ієрусалимі” (Ін. 4:20)? І у вступі вона те ж саме робить, кажучи: “Як ти, будучи Іудеєм, просиш напитися у мене, самарянки” (Ін. 4:9)? Так вдумлива в неї була душа і здатна до спасіння. Тому саме і Той, Хто знає таємниці духу, знайшовши ситний ґрунт, вкинув щедрою рукою насіння, потроху зводячи його до вищого.

Усе це мною сказано, щоб ви знали, що у нас зібрання не незначне. Якщо там одна жінка стала достатнім видовищем, тим більше ми не будемо зволікати, бачачи стільки чоловіків, стільки жінок, і з такою готовністю, але скористаємося звичайним вченням. Якщо Владика Ангелів, Якого тремтять Херувими, не відмовився бесідувати з однією жінкою-блудницею, то яке в нас буде виправдання, яке вибачення, якщо оминемо таке зібрання? Отже, ось знову ми приготуємо для вас звичну трапезу, влаштовуючи загальний духовний бенкет: поставимо чашу, наллємо цільного вина. Ці м’яса не розривають черева, але захищають дух; вино це не робить слухача божевільним, але навіть п’яного робить розсудливим. Така природа цієї трапези, яка може бути достатня для нас навіть замість зброї. І нам також необхідна зброя, тому що у нас є війна на кожен день, не проти споріднених з нами людей, але проти невидимих сил, проти демонських полчищ, що перевершують жорстокістю тисячі ворогів, проти непримиренного володаря, який воює з нами без перемир’я, навіть не оголошує заздалегідь про час війни, вражає невидимо, потайки. Описуючи цю саме війну, блаженний Павло, вождь всесвіту, вигукував, кажучи: “Браття мої, зміцнюйтесь Господом і могутністю сили Його” (Еф. 6:10); і знову в іншому місці: “бо наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальств, проти властей, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних” (Еф.6:12).

  1. Чи бачиш, як він готує до боротьби думок воїнів, як будить дух, як озброює військо, відсікаючи недбальство і усуваючи відсталість? Оскільки на війні зраджують воїнів особливо дві (властивості): зрада мужності через боягузтво і те, що безтурботні збільшують своє недбальство і дають ворогам напасти на них, незахищених, – а справді ні вкрай боязкий не може бути придатний для війни, оскільки внаслідок страху легко вловлюється, ні знову ж таки зовсім чужий від боязні не може подолати ворогів, бо внаслідок крайньої сміливості, усуває підготовку зі своєї безстрашної душі, – то Павло, виправляючи як одне, так і друге, робить їх і бойовими, недоступними недбальству, через опис орд ворогів, так само й готує до сміливості та оберігає від падіння, вказуючи на силу Очільника в такій війні, Христа. Тому саме він, як чудовий полководець, згуртовує бойовий загін, усуваючи з душі вірян пристрасті, шкідливі для мужності, висловлюючи свою любов і поєднуючи із собою ім’ям споріднення тих, хто дуже віддалений від нього по благочестивому життю: “Решта, – каже він, – браття мої”. Він проявляє ніжну до всіх любов набагато більшою мірою, ніж народжені з нами з тієї самої материнської утроби, і у своїй душі обіймає всесвіт, – настільки широка була його любов! – і не тільки в стані безпеки, але навіть серед небезпек. І живучи у в’язницях, і чекаючи смерті, і наражаючись на крайню небезпеку, він дбав про учнів, часто з в’язниць писав листи закованою в ланцюг рукою, зв’язаною правицею; входячи в судилище, маючи дати звіт і вестися на смерть, – те, що належало до суддів, усе це залишивши: страх, небезпеку, погрози, смерть, помсту, покарання, катів, лють начальників, хитрощі зловмисників, батоги, – він пам’ятав про вірян навіть у цей час: так його душа була вільна від пут тіла, так, що, навіть живучи в плоті, вона трималася небесного склепіння, і, наче переміщена на тамтешнє доленошення, усе відповідно до нього й звершувала, перебуваючи тим часом на землі.

А щоб вам зрозуміти, що сказане не є перебільшенням і не лестощами, вислухай це від нього, який говорить: “як і належить мені думати про всіх вас, бо я маю вас у серці” (Флп. 1:7). Але сказане ще невелике порівняно з тим, що буде далі; і це, щоправда, велике, але наступне потім набагато більше; сказавши: “бо я маю вас у серці”, він додав: “в кайданах моїх, при захисті та утвердженні благовістя”. Чи бачиш, як він ніколи не випускав їх зі своєї думки? Якщо темниці, судилища і ланцюг не шкодили пам’яті, то тим більше спокійні часи. “Бо я маю вас, – каже, – у серці”. Чи бачиш слово, що поступово посилюється? Велике – і в серці мати, але більше – те саме, і понад те в кайданах; а ще більше – це останнє, та ще й на додачу – у відповіді й утвердженні благовістя. Тут, мені здається, натякається на час, у який він, зазнаючи крайньої небезпеки, приводився до суддів. І там, каже, стоячи, я думав не про те, як би звільнитися від небезпек, що насуваються, і не про те, як би усунутися від підступів, а тішився любов’ю до вас, розмовляючи навіть із відсутніми; і ані довжина шляху, ані тягар справ, ані велич небезпек, ані страх перед начальниками, ані повстання народів, ані очевидна смерть, ані оголені мечі, ані юрби катів, ніщо таке аніскільки не відволікало мене від пам’ятання про вас. Немає нічого владнішого за любов, нічого вищого за неї; вона ширяє над усіма цими стрілами, над сітями диявола, все видивляється з вершини небес; і як рвучкий натиск вітру, падаючи, усуває надокучливий пил, так і сила любові зазвичай усуває натиск усіх пристрастей. Це здійснилося і на Павлові: і для нього достатньою була втіхою в усьому порятунок коханих, пам’ятання (про них). Що ж означає: “при захисті та утвердженні благовістя”? Тут один вислів, але в ньому неосяжне море думок; я ж спробую його розкрити і з усіх боків дослідити. Слово Боже – це перли, що сяють крізь усе, що виражає багато сили не в безлічі висловів, а в їхній стислості. Але будьте уважні, і ви побачите, скільки скарбу відкриває нам ця сила вислову.

  1. Отже, що значить утвердження благовістя, і яке утвердження благовістя він має на увазі, і для чого він, нагадавши про судилища, темниці та ланцюги, пригадав про цей вислів? Коли проповідь поширилася (необхідно почати промову з більш раннього, щоб зробити вчення яснішим), усе було сповнене великого галасу, усе було сповнене збентеження. Коли одинадцять, тільки вони, вишикувалися на боротьбу проти всесвіту, викорінюючи давню звичку, знищуючи давню оману, поваляючи закони батьків, дідів і предків, потрясаючи й знищуючи отецькі звичаї міст, кажучи проти всіх – філософів, ораторів, керівників, суддів, володарів, народів, рабів, вільних, хліборобів, моряків, – здійнялася важка війна, і, як я раніше сказав, усе стало сповнене галасу; усюди стремнини, усюди кручі, і не так море хвилюється, біснуючись і розсікаючись противними вітрами, як коливався тоді весь всесвіт, коли стародавні звичаї, які зміцнилися за стільки часу, знищували, і не в одному, двох і трьох містах, а скрізь у всьому Всесвіті, а запроваджували нове вчення, якого ніхто ніколи раніше не чув. Звідси сталася проти них непримиренна у всіх війна, тому що вони (апостоли) і домівки розділяли, і родинні зв’язки розривали, тому що природа проповіді, простуючи своїм шляхом і викликаючи прихильність до себе багатьох, збуджувала ворогів між тими, хто не приймав слова благочестя: і батько відмовлявся від сина, і чоловік зневажав дружину, і пани вели боротьбу з рабами, і начальники з підлеглими, – ця (війна) була гіршою за всяку міжусобну війну, – якщо тільки треба назвати це війною, а не чимось іншим, більш тяжким, ніж війна. Справді, на війні бойові сторони перебувають в однакових умовах, як те, так і інше військо і вражає, і вражається; а тоді не так було, але один вільно нападав, а інші тільки піддавалися нападу, вражати ж для них було неможливо, так само як і захищатися від тих, хто підступається, бо так наказував Ватажок бойового ладу, кажучи: “Ось, Я посилаю вас, як овець поміж вовків: отож будьте мудрі, як змії, і прості, як голуби” (Мф. 10:16). І не тільки наказував виходити проти тих, хто підступний, але навіть приносити (їм) задоволення бешкетувати, – тому що обертання правої щоки і послання овець серед вовків натякають не на інше що, як на те, що їм дано на спадок страждання, щоб переможний знак зробився блискучішим. Як? Так, що, будучи в числі одинадцяти, вони подолали всесвіт, – що (досягли цього) страждаючи, а не заподіюючи (страждання), вражаючись, а не вражаючи, зазнаючи підступів, а не підступності, страждаючи, а не пригнічуючи, виганяючись, а не виганяючи, переслідуючись, а не переслідуючи, вбиваючись, а не вбиваючи, – і що, як вівці, призначені на заклання, вони змінювали до лагідності овець усіх вовків, які скаженіли, дихають убивством і були лютішими за звірів. Коли слово поширювалося і благочестя сіялося, звідусіль спалахували багаття, ворожнеча і війни, і не тільки проти вчителів, а й навіть проти учнів.

Водночас той, хто приймав слово, перетворювався для всіх на спільного ворога, виганявся з вітчизни, переселявся на чужину, втрачав майно і наражався на небезпеку щодо самої свободи, точніше, самого життя; і нічого тоді не означала влада природи, але, як я раніше сказав, і дітей зневажали, брати і рідні були на боці ворогів, з вчителями зазнавали біди учні. Усе це показуючи, Павло й говорив: “Згадайте попередні дні ваші, коли ви, бувши просвічені, витримали великий подвиг страждань, то самі серед ганьби й скорбот, бувши видовищем для інших, то поділяючи участь інших, які були в такому ж стані; бо ви й моїм кайданам співстраждали і розграбування майна вашого прийняли з радістю, знаючи, що є у вас на небесах майно краще і неминуще” (Євр. 10:32-34). І знову в Посланні до Солунян говорив: “Бо ви, браття, стали наслідувачами церков Божих у Христі Іісусі, які знаходяться в Іудеї, тому що і ви те саме перетерпіли від своїх єдиноплемінників, як і ті від іудеїв, котрі вбили і Господа Іісуса і Його пророків, і нас вигнали, і Богові не угождають, і всім людям противляться” (1Сол. 2:14-15). І знову, галатам пишучи, говорив: “Так багато перетерпіли ви і невже марно? О, коли б тільки марно!” (Гал. 3:4).

І, розповідаючи про свої страждання, говорив: “у великому терпінні, в бідах і нестатках, у тісних обставинах, під ударами, в темницях, у вигнаннях, в трудах, у бдіннях” (2Кор. 6:4,5), “в голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі” (2Кор. 11:27) і знову: “п’ять разів дано було мені по сорок ударів без одного; три рази мене били палицями, один раз побивали камінням; три рази розбивався зі мною корабель, ніч і день пробув я в глибині морській; багато разів був у подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від єдиноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках у місті, у небезпеках в пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебратами” (2Кор. 11:24-26); і знову: “окрім сторонніх пригод, у мене щодня скупчення людей, турбота про всі церкви” (2Кор. 11:28); і знову: “У Дамаску обласний правитель царя Арети стеріг місто Дамаск, щоб схопити мене, і мене в кошику спустили з вікна по стіні, і я уник його рук” (2Кор. 11:32); і знову в іншому місці: “вважають нас за овець, приречених на заколення” (Рим. 8:36); і ще в іншому місці: “Хай дасть Господь милість дому Онисифора за те, що він багаторазово покоїв мене і не соромився кайданів моїх, а, бувши в Римі, з великим старанням шукав мене і знайшов” (2Тим. 1:16-17).

  1. Що міг би хто-небудь сказати про псевдоапостолів, псевдобратію, про незліченні й різноманітні війни? Адже приводилися в дію не тільки помсти й покарання, а й навіть красномовство ораторів і підготовленість філософів; і не тільки ними, а й навіть торговцями використовувалося в справу багато хитрощів проти Церкви; на це натякаючи, він говорив: “Олександр мідник багато зробив мені зла… Стережись його і ти, бо він дуже противився нашим словам” (2Тим. 4:14,15). Як море не буває без хвиль, так і душа Павла була сповнена незліченних випробувань, щоденних небезпек: ззовні, зсередини, через слово, через діло, через гроші, через підступність; і жодне слово не зможе уявити хмари тих стріл, безліч хвиль. Отже, коли в такому (становищі) були справи, не щодо сказаного тільки, а й набагато більшого, коли не вчителі тільки, а й учні наражалися на небезпеку, і не учні тільки, а й учителі, – але ж якби одна частина була у випробуванні, інша ж у безпеці, то остання для першої могла б послужити втіхою, тепер же на ту й іншу нападали вороги і вражали, – коли побачивши це, багато хто з вельми немічних слабшав, ціпеніє, постійно сумували, бачачи блага проповіді – Царство, воскресіння і нетління – у надії, а тут – у випробуванні і терпінні – (бачачи) сумне: плавильні, печі, темниці, війни, ворожнечу, ненависть, смерті, небезпеки, і вчителів своїх то в темницях, то в синагогах, ображених, відведених, коли звідусіль були хмари зол, і вони перебували в якійсь глибокій ночі випробувань, що всіх обіймала й примушувала їх сильно хвилюватися й ніяковіти, – тоді, зауваж, як він збуджує думку їхню одним висловом. Він робить те ж саме і з іншого боку, в іншому посланні, кажучи: “зміцніть опущені руки та ослаблені коліна” (Євр. 12:12); говорить не про коліна й руки, а про кульгаві думки, ослаблені безліччю випробувань. Потім, після умовляння, він приєднує найбільшу розраду, кажучи: “ще небагато, зовсім небагато, і Грядущий прийде і не забариться” (Євр. 10:37).

Але оскільки це було поки що в надії, то він знову ще інакше їх заохочує, приводячи в кращий настрій не чужими, а власними прикладами. “Згадайте попередні дні ваші, коли ви, бувши просвічені, витримали великий подвиг страждань” (Євр. 10:32). Посоромтеся самих себе і ваших успіхів, не робіть кінця, негідного початку, прийміть від себе самих розраду. Після умовляння тим і іншим способом, він умовляє також і цим висловом. Як і яким? Називаючи утвердженням Євангелія темниці й кайдани. Не мертві тільки повстанням, каже, не прокажені очищенням, не демони вигнанням, а й ми стверджуємо Євангеліє ув’язненням своїм в кайдани. Як же це, скажи мені? Адже в цих словах – новина, і багато що схоже на загадку. Слухай, нарешті, як: якби ми проповідували без страху, не терплячи нічого неприємного, ні жахливого, то й багатьом із тих, хто бажає нас обмовити, здавалося б, що проповідь підозріла; а тепер ми – гнані, переслідувані, розрізані, спалювані, скинуті зі скель, зазнаючи незліченної безлічі (випробувань) і не поступаючись, але роблячись від цього більш бадьорими, навіть схильним до сильного безсоромності доставляємо достатній доказ, що ми – проповідники істини, і в нас є деяка Божественна сила, яка все це полегшує, і не дозволяє безлічі випробувань перевершити проповідників – хоча останніх небагато – взяти гору (над ними) через стільки перешкод. Якби хто-небудь побажав отримати ясний доказ, що нас закликає внутрішня Божественна сила, – нехай він зважить наші випробування, небезпеки, кайдани, темниці. Не властиво людській силі подолати стільки крутизни, переплисти стільки хвиль, дати місце стільком стрілам, але це властиво Божественній і непоборній фортеці. Таким чином, ланцюг є утвердженням Євангелія, не для тих тільки, а й для нас, що страждають, – бо він робить нас більш випробовуваними, міцнішими, змушує більше зневажати підступи. Тому він і говорив: “хвалимось і скорботами, знаючи, що від скорботи походить терпіння, від терпіння досвідченість, від досвідченості надія, а надія не посоромить” (Рим. 5:3-5).

  1. Чи бачиш, як скорбота утверджує Євангеліє? Тому саме і в іншому місці, коли він просив про звільнення від випробувань і часто заради цього приступав (до Господа), він почув: “досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя вершиться в немочі” (2Кор. 12:9). Неміччю тут називаються переслідування, випробування, небезпеки, підступи, образи. А сказане ось що означає: Я міг, каже, цьому перешкодити, загасити війну і затримати хвилі, але не зробив, щоб більше проявилася Моя сила. Сила Його так не виразилася б, якби цього не було, як (виразилася), коли було, але не мало фортеці. Так само і кращим керманичем ми називаємо не того, хто може спрямовувати корабель тихим морем, а хто тих, хто пливе на ньому, проводить між скелями, хвилями, бурями й вітрами, – і лікарем – того, хто страждає і вивергає того, хто страждає, від незліченних гнітючих хвороб, – і полководцем – того, хто може поставити переможний знак, коли звідусіль облягають і вражають вороги, – і пастухом – того, хто тримає стадо в безпеці від незліченних навколишніх вовків та інших зловмисників. Так і тоді особливо дивовижним було те, що вони, зазнаючи незліченної кількості лих, перемагали їх і перевершували тих, хто їх заподіював (лиха). Коли Петра та Іоанна, “сина грому” і основу віри, кинули до в’язниці, подумай, в якому становищі опинилися в скруті, коли ті були випущені. Привівши їх, кажуть у сонмищі: “Що нам робити з цими людьми” (Діян. 4:16)? Іудеї, вигодувані на крові пророчої, народ шалений і лютий, що руйнував дощенту вівтарі, вбивав пророків, вигодуваний на вбивствах, народ лютіший за звірів, з якого крапала, ще Володарська Кров, розпинатель, – цей народ, взявши двох рибалок – невчених, простих, невідомих, безголосіших за рибу, з яких один не виніс пустої погрози навіть воротарки, – їх саме взявши, і тримаючи зв’язаних у себе, оголених, не наділених ні багатством, ні міцністю тіла, ні мистецтвом слова, ні силою ораторства, ні знатністю роду, ні величчю вітчизни, цих рибалок від рибалок, які боролися з крайньою бідністю, – (“іудеї”) опинилися у скруті, що робити з ними, і кажуть: “Що нам робити з цими людьми? “.

Чи бачиш, наскільки велике діло чеснота, і яким чином випробування – утвердження Євангелія? І кажуть до них: “и не суворо ми заборонили вам учити про це ім’я? а ви ось наповнили Ієрусалим вченням вашим і хочете навести на нас кров Чоловіка Того” (Діян. 5:28). Якщо Він тільки людина, навіщо тобі бути в страху? А якщо Бог, через що не поклоняєшся? Чи не вигукував ти нещодавно, кажучи: “Кров Його на нас і на дітях наших” (Мф. 27:25)? Чому ти боїшся цієї Крові? Чому вона потрясає твій дух? Чи не зв’язував ти Його? Чи не бичував? Чи не розіп’яв на Хресті? Чи не бачив мертвим того, кого знімали з Хреста? Чи не споглядав похованим і в землі прихованим? Чи не поклав ти печатки на гроб? Чи не підкупив воїнів? Чи не посіяв поголоску, що учні вкрали Його? Чому ти боїшся тепер? Чому тремтиш перед Його Кров’ю? Чи бачиш, що істина сяє в усьому? Коли, після того задуму, вони побачили, що здіймається діло, і його вступ блискучий, світліший навіть за сонце, що від самого початку виявляється, що воно охопить одразу весь всесвіт і гнатиме оману до крайніх меж, і вони не в змозі будуть навіть перенести несказанним поривом її та силою, – вони бояться, тремтять цих скутих, засуджених, побитих, проти яких зловмисно замишляли, цих двох, цих простих. Тому Павло називає випробування утвердженням Євангелія; тому також в іншому місці каже: “Бажаю, браття, аби ви знали, що мої обставини послужили більшому успіху благовістя, так що моє ув’язнення за Христа стало відомим усій преторії та всім іншим, і більша частина з братів у Господі, підбадьорившись кайданами моїми, почали сміливіше, безбоязно проповідувати слово Боже”. (Флп. 1:12-14).

Хто бачив, хто чув, що в’язниці приносять сміливість, і кайдани виробляють зухвалість, не у зв’язаного тільки, але навіть у учнів? Однак, тоді так було: проповідь посилювалася через супротивників, і учні, – коли вчитель піддавався нападу, підступам і ув’язненню в кайдани, – ставали ще сміливішими, більше раділи, більше веселилися. Ви похвалили ці слова? Будемо, нарешті, наслідувати цю мужність, поревнуймо цієї чесноти, і нехай ніщо нас не лякає, жодне з випробувань нехай не бентежить; це пута благочестя, це крила любомудрості, це приготує міцних і непереможних, це дає більшу відвагу до Бога, привертає більшу прихильність, сприяє оселенню багатої благодаті. Отже, щоб нам насолодитися всім цим, будемо – благаю – переносити все те, що трапляється, славлячи за все Бога, бо Йому належить слава, честь і держава, з Єдинородним Його Сином і Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 8

Бесіда його ж, сказана в церкві Павла, коли готи прочитали і готський пресвітер раніше сказав бесіду12.

  1. Хотілося б мені, щоб сьогодні були присутні елліни, тож щоб вони почули прочитане й довідалися, якою є міцність Розп’ятого на Хресті, якою є сила Хреста, яким є шляхетність Церкви, якою є твердість віри, якою є ганьба омани, яким є глумління над демонами. Вчення філософів підірвано навіть у тих, хто розмовляє, однією мовою (з ними), а наше має багато сили навіть в іншомовних; і те розпалося легше павутини, а це утвердилося міцніше за сталь.

Де вчення Платона, Піфагора і тих, хто був в Афінах? Згасло. Де – рибалок і майстрів намети? Не в іудеї тільки, але навіть чужою мовою, як ви чули сьогодні, воно сяє світліше за сонце; скіфи, фракійці, савромати, мавери, індійці, навіть ті, хто оселився в найвіддаленіших межах усесвіту, – усі допитливі, переклавши власною мовою ті самі вислови; це навіть уві сні не уявляли ті, хто носить у еллінів бороду, хто на майдані відстороняє зустрічних ціпком, хто вражає локонами на голові і хто виражає собою скоріше обличчя лева, ніж людини. Але не таке наше, і не в зовнішності, але в розсудливості, (справа) любомудрості. Блудниця, яка не має природної краси, накладає на саму себе деяку рукотворну красу натиранням, підфарбовуванням, білим одягом та іншими такими хитрощами, прикриваючи своє природне неподобство; а дівчина, красива за своєю природою, приємна та шляхетна, попускає дару природи змагатися самому по собі, не потребує ні в якій такій допомозі, але відштовхує, щоб природна краса не прикривалася цими завісами. Це можна бачити як у Церкві, так і в зовнішніх. Ті, не маючи природної краси і не маючи змоги прикраситися благочестям, надають собі важливості красномовством, обточеними висловами, складом виразів, волоссям, благопорядком та іншим дечим; а у нас не так, але, все це відштовхнувши, відкинувши зовнішній вигадливий вимисел, виражають свою природну красу, не витончуючи язика, не переслідуючи милозвучності, але, любомудруючи в силі думок, всебічно проявляють також у справах і в правильному житті Божу благодать, яка мешкає в них.

Тому саме вони вловили не тільки населену, а й безлюдну землю, не тільки землю, а й море, не тільки міста, а й гори, пагорби і долини, не тільки Елладу, а й чужу (країну), не тільки почесних, а й украй бідних, не тільки чоловіків, а й дружин, не тільки людей похилого віку, а й молодих. Не досі, а й далі вони пройшли, і, не задовольнившись нашим місцем проживання, вони висадилися біля самого океану і захопили у свої тенета чужі країни і британські острови; і хоч би куди ти прийшов, нарешті, ти побачиш, що імена рибалок згадують на вустах усі, не через могутність рибалок, а через силу Розіп’ятого, що усюди торує шлях їм, і являла простих мудрішими за філософів, не вчених, а тих, хто були безголосі риби, – ревнішими за ораторів, письменників та науковців. Отже, нехай не вважає ніхто соромом для Церкви, що ми змусили чужинців вийти на середину і сказати, бо це – краса Церкви, це – прикраса, це – доказ сили, що є у вірі; про це також пророк, згори проголошуючи, казав: “без мови й без слів, не чутний їхній голос, та по цілій землі пішов відголос їхній, і до краю вселенної їхні слова!” (Пс. 18:4,5). Знову ж таки інший, вказуючи на це, натякав іншими словами, кажучи: “Вовк та вівця будуть пастися разом, і лев буде їсти солому” (Іс. 65:25); не про левів і ягнят, він розповідає, але проголошує нам і показує, що саме звіроподібні з людей досягнуть такої облагородженості, розчинившись любомудрістю проповіді, що становитимуть одну отару з найшляхетнішими й найкоротшими з мужів. І це сьогодні ви бачите, – що найбрутальніші з усіх людей стоять з вівцями Церкви, що пасовище спільне, вівчарня одна і має бути одна для всіх трапеза.

  1. Нехай посоромляться іудеї, які читають Писання і не розуміють змісту його; нехай закриють від сорому своє обличчя елліни, які сидять на кам’яних сідницях і женуться за пітьмою, – побачивши істину, що світить світліше за промінь; нехай красується Церква, яка скрізь світиться і ширяє. Як сонце спільне і земля спільна, море і повітря, так набагато більше стало спільним слово проповіді; тому й Павло говорив: “я багаторазово намагався прийти до вас (але зустрічав перешкоди навіть донині), щоб мати деякий плід і у вас, як і в інших народів. Я винен і еллінам і варварам, мудрецям і неукам. Отже, щодо мене, я готовий благовістити і вам, хто знаходитесь у Римі” (Рим. 1:13-15). І чому ти дивуєшся, якщо в Новому (Завіті це є), коли навіть у Старому те ж саме відбувалося. Найперший, який став предком і Церкви, і синагоги, їхньої по плоті, а нашої по духу, був чужинцем, був приведений із середньої Персіди, – маю на увазі патріарха Авраама, який і Писання не чув, і не брав участь у пророцтві, і не мав вчителя, і не чув історії, – бо ж іще не Мойсей, – і не дізнався чогось із того, що було до нього, і не був навчений тому, що мало бути після нього, але, народившись і виховавшись у середній країні персів, так одразу став допитливим, начебто раніше одержав багато велінь навіть Нового (Завіту), і висловив (це) своїми справами. Отримавши наказ вийти з вітчизни, покинути дім, друзів і родичів, і йти на чужину, він не зазнав нічого людського, не був стриманий прив’язаністю, не міркував із собою і не казав: покинувши явне й очевидне, чи йти мені до невідомого й неочевидного? – але, маючи провідником віру і придбавши замість ціпка обіцянку Божу, він одне з рук втрачав, а інше з надією брав; і на підставі цього також він був предком Церкви, так як і ми отримуємо повеління нехтувати життєвими і видимими справами, напружувати свою надію на неочевидне, триматися віри, якоря нашого порятунку, і шукати того (невидимого), – чому і Павло говорив: “ми спасені в надії. Надія ж, коли бачить, не є надією” (Рим. 8:24); і знову: “короткочасне легке страждання наше викликає безмежну вічну славу, коли ми дивимось не на видиме, а на невидиме: бо видиме тимчасове, а невидиме вічне” (2Кор. 4:17,18).

Вийшовши з вітчизни і поставивши на чужині свій намет, блаженний цей Авраам знову висловив апостольські веління своїми справами. Коли він спорудив той блискучий трофей – здобув несподівану перемогу, здолав чужинців не силою тіла, а силою віри, і йому пропонувалося врятованими взяти нагороду за ті труди й лиха, – коли чужинець йому казав: “дай мені людей, а маєток візьми собі” (Бут. 14:21), – тоді що він каже? “Я звів свою руку до Господа, Бога Всевишнього, Творця неба й землі, що від нитки аж до ремінця сандалів я не візьму з того всього, що твоє” (Бут. 14:22,23). Чи бачиш, як він виконав те євангельське повеління, яке говорить: “як дар одержали, як дар давайте” (Мф. 10:8)? І Мойсей був вихований і вирощений в іноземному домі, проте не отримував звідси жодної для себе шкоди, але і він був допитливим не менше за патріарха, висміюючи сибарицьку трапезу13, будучи вище від тієї розкоші, не цінуючи багатства, царства і скіпетра Єгипту, але сам перейшов до глини і приготування цегли. Тому саме й Павло, дивуючись йому, говорив: “ганьбу Христову вважав більшим для себе багатством, ніж єгипетські скарби” (Євр. 11:26). Потім показуючи також учителя цих благ, приєднав, кажучи: “він, мовби бачачи Невидимого, був твердий” (Євр. 11:27), – що було справою найбільшої віри.

Отже, не будемо вважати соромом, що в Церкві є чужинці, але – навіть великою прикрасою, бо і сам Господь наш Іісус Христос, прийшовши до всесвіту, першими покликав чужинців. Коли Він був народжений і покладений у ясла, волхви, прийшовши з Персіди, поклонялися Йому. О, нечувані й дивні справи! Коли має входити в місто цар, – завіси та світильники (влаштовуються)14, зустрічають усі сановники та влада зі світлим виглядом, (бувають) флейти, сопілки, кіфари та всякий рід музики, блискуче вбрання й вінки, і багато пишноти; а коли мав входити до всесвіту Цар Небес, – нічого такого, а все протилежне: шатро, намет та ясла, Матір, мабуть, проста, велика злиденність і пригнічуюча бідність. Тим часом, якби Він побажав, міг би прийти, потрясаючи небо, хитаючи землю, посилаючи блискавки, – і навіщо я кажу про це? – якби Він показав Свою Божественність тільки в наготі, то якого блиску і світлості вона не була б більшою? Але Він не зробив так, бо бажав не погубити, а врятувати, не налякати, а виправити, знехтувати спершу пиху людську і знищити безумство. Тому саме не просто людиною Він робиться, але навіть злиденною людиною, і обирає Собі таку Матір і простий притулок, вітаючи від самого початку, від Свого народження, крайню межу бідності. Яка, скажи мені, жінка, хоч би вона була найбіднішою за всіх людей, хоч би жебрачка, не має ліжка, щоб покласти народжене дитя? Але Він не лежав і на ліжку, а просто в яслах, як трапилося, і в наметі, не в готелі. Такий початок Його входу, такий він блискучий і славний; а коли чуєш про вхід, не думай про зміну місця, а – про поблажливість для домоуправління15.

  1. І Павло, коли каже: “коли вводить Первородного у всесвіт” (Євр. 1:6), – сповіщає нам про домоправління, – бо Той, Хто є Присутній скрізь і Всевиконуючий, куди б міг входити? Так він назвав явлення (Його) за домоправлінням. Отже, входячи у всесвіт, Він входив у приниженому вигляді, зневажаючи пиху, зупиняючи безумство, переконуючи, щоб усі поміркували себе, не ганебно ставилися до бідності, не зневажали убогості, не зачаровувалися багатством, не думали, що людська пишнота є великою (справою), а що вона слабша за тінь, нікчемна, ніж листя, облуднішає від сновидінь. Отже, увійшовши, Він покликав іноземців, і не просто іноземців, але навіть волхвів, поширений вид нечестя. Коли все у всесвіті було в поганому стані: нечестя панувало скрізь, і тук, і дим; закон не мав сили, пророки не виправляли; не приносили користі ні заклики, ні дива, ні покарання, ні помста; земля опоганювалась людською кров’ю, і сама природа не визнавалася, – “приносили в жертву синів своїх, а дочок своїх демонам” (Пс. 105:37), – вівтарі вщент руйнувалися, пророків били, храм благочестя став руїною і вмістилищем ідолів; народ, виведений на сцену, щоб виховати інших, став для інших підставою для богохульства, – “постійно, – сказано, – ввесь день ім’я Моє зневажене” (Іс. 52:5), – жертви ганьбилися, свята, новомісячні свята, суботи та інший вид служіння був відкинутий, – коли доброчесність була в нехтуванні, згори звинувачував голос Божий, знизу оплакували голоси пророків і голоси звідусіль, – коли справи були в гіршому становищі, посилилося велике зло, нависла немов би густа хмара, глибока ніч; порочність стала зухвалою, чеснота була вигнана, здіймалася величезна буря й безперервні хвилі, корабельні аварії стали частими й постійними, усі були потоплені, ані голосу керманича не чулося, ані мистецтво моряків не мало сили, але панували лукаві духи; не було жодної надії на порятунок, і не наважувався хто-небудь закликати Бога, бо як (закликати), коли пророки обвинувачували, а Ангели ж, приставлені до кожного народу, від сорому заплющували свої обличчя? – тоді, нарешті, час закликав Улаштовувача всього, самого Художника, який створив також наш рід від початку. Коли була найтяжча хвороба, породжена особливо божевіллям і вихвалянням, спотворювалися початок, середина і кінець справ, – Він вирушив від Отцівського Престолу і прийшов на землю. Знову, коли чуєш: відправився, не думай ні про зміну місця, ні про спорожніння Неба, бо, перебуваючи навіть у дівочій утробі, Він був з Отцем; а як (відправився), не питай і не вимагай звіту, бо коли Бог діє, потрібні тільки віра, згода та сповідання.

Отже, прийшовши й побачивши хворого, що лежить на ліжку, у розпачі, – коли ж кажу: хворого, то розумію рід людський, (що лежить) не на такому ліжку (тобто простий), але на ліжку порочності, – (побачивши) покинутим лікарями, обложеним пристрастями, у владі хвороби, (побачивши) всякий рід слабкості, що обрушився на людську природу, саму людину, що зневірилася, нарешті, у собі, даного лікаря ран, – кажу про закон, – перетворився на суворого обвинувача, що примножує провини і робить людину винною ще більшому суду, (побачивши) владу немочі та надлишок зол, (а хворого) не маючим нікого іншого, окрім Того, Хто Створив нас від початку, – дивись, що Він робить заздалегідь: одягається знесиленою і переможеною нашою природою, щоб через неї боротися і відновити боротьбу, і з самого переддвір’я і початку негайно з корінням вириває природу божевілля, яке було причиною всіх зол. Воно саме зробило, що диявол, який не був дияволом, став дияволом, як і Павло вказує, кажучи: “Не повинен бути з новонавернених, щоб не загордився і не підпав суду з дияволом” (1Тим. 3:6). Воно викинуло Адама з Раю: коли він почув: “будете, як боги”, – обдурений цією надією, торкнувся дерева, зневажив закон і переступив заповідь. Тому й Бог приготував ліки, що відповідають рані. Як щодо тіла, за словами лікарів, противне служить цілющим засобом для противного, і ми охолоджене зігріваємо, а засохле зволожуємо, – так і Бог вчинив щодо пристрастей душі. Божевілля її надмівало і змушувало роздуватися, – тому Він вжив ліки, які зупиняють її роздутість і знищують пухлину. Яке ж ліки? Обклав її смертю. Тому не смертне тільки тіло Він створив, але влаштував так, щоб воно і гнило, і змішувалося, буяло джерелами черв’яків, розрізувалося на гній і сповнювалося смороду, заздалегідь закладаючи підставу для смиренномудрості і не дозволяючи коли-небудь пишатися, навіть тому, хто сильно божеволіє. Що справді смердючіше за людське тіло? Що нікчемніше того, хто помер?

  1. Але не будь похмурим, коханий, а вбачай тут піклування Боже. І той, хто помер, не відчуває того, що відбувається, щоб журитися, і той, хто живе, виховується на чужому тілі до мудрості. Хоч би він (тобто той, хто живе) незліченну кількість разів приймав важливий вигляд і багато величався, але підійшовши до труни, відчуваючи сморід, який доходить до нас, і згадавши про нашу нікчемність, зупиняється, падає і спускається аж до самого пекла. І щоб тобі знати, що так зроблено заради цього, що Він не зневажає нашу природу, але приборкує божевілля духу і зберігає людину в постійному смиренномудрії, – бо від початку в неї звідси (тобто з божевілля) був гріх, – послухай, що говорить пророк Ісая: “Як упав ти з неба, денниця, син зорі” (Іс. 14:12)! Не про ранкову зірку він говорить, бо й не спадала колись ранкова зірка, але, раз затверджена на небі, вона непохитна, і дотримується своєї течії. Отже, що значить сказане пророком: “Як упав ти з неба, денниця, син зорі”? Він говорить про якогось іноземного царя; ранковою ж зіркою називає його за пишністю, за діадемою, за порфірою, за блиском списанців, за сяйвом зброї, за блискучим золотом, за загостреними й блискучими списами, за всією рештою пишноти, за всім тим, що возять і носять. Що він говорить не про ранкову зірку, але, сказавши: “Як упав ти з неба, деннице, сину зорі”, користується цим ім’ям переносно, це далі з’ясовує: “А говорив у серці своєму: “Зійду на небо, вище за зорі Божі, піднесу престол мій, і сяду на горі в сонмі богів на краю півночі, і піднімусь на висоту хмарну, буду подібний до Всевишнього” (Іс. 14:13,14). Що зірка не має ні думки, ні розуму, ні мови, – кожному, звісно, очевидно; але він говорить про якогось богохульного царя, хвалькуватого, вельми красномовного, який так величався. Хто ж цей цар? Ми могли б вказати, але щоб не все вчитися вам від нас, а й самі ви з турботливістю і невсипущістю досліджували б скарби Божественного Писання, – зверніться до цього місця пророка і дізнаєтеся, хто цар, якого народу, і коли він був, – бо як то кажуть: “Дай настанову мудрому, і він буде ще мудрішим” (Притч. 9:9).

Отже, коли цей цар, будучи блискучим і шляхетним, з багатьма надлишками багатства, після зайняття всього всесвіту й поширення свого царства, одразу був зачарований і помер, – пророк, знаючи мінливість щодо людей, сказав: “Як упав ти з неба, деннице, сину зорі”, хитач царів, що зробив увесь всесвіт пустелею? І, звертаючи до нього свою промову і висміюючи його, додає: “Говорив у серці своєму: “зійду на небо, вище за зірки Божі піднесу престол мій і сяду на горі в сонмі богів, на краю півночі; зійду на висоти хмарні, буду подібним до Всевишнього”. Але ти скинутий у пекло, у глибини пекла”, – під тобою постелять гній, і покривало твоє – черв’як (Іс. 14:13-15). Бачиш, як Він з цієї причин влаштував, – про що я говорив, – що наше тіло має такий жереб, щоб служити ліками від божевілля. Отже, побачивши її (тобто людину) у відчаї, Він виховує її тим, що буває після смерті, нагадуючи про черв’яків, сморід, гній, – щоб вона, помисливши про те, залишила своє божевілля, і думала з гордістю не про сьогодення, а про те, який буде кінець, яка настане з нею зміна. Тому саме ми отримали в долю стражденне тіло, і після смерті настільки смердюче. Якщо, за такої природи, багато хто з божевільних збивався на нерозсудливість, щоб уявляти собі богорівність і нехтувати Небом, то в чому б вони не були збочені беззаконням, якби не стримувалися цією вуздою?

Не цей тільки цар, а й інший уявляв про себе те ж саме; і інший пророк, Єзекіїль, висміюючи його, говорив: “Ти кажеш: “Я Бог, сиджу на Божому престолі в серці морів”, а не людина, що живе в серці землі: “я бог”, тоді як у руці того, хто тебе вражає, ти будеш людиною, а не богом” (Єз. 28:2,9)? Чи бачиш, що і цей натякав, що смерть для того перевершила, щоб зупинити безумство, щоб із коренем вирвати той лукавий помисел, який у первозданному посіяв від початку диявол? Звідси-то і сталося ідолослужіння, верх людських зол, коли багато хто до божевілля підносить себе і бажає богорівності. Отже, всі еллінські боги були створені людьми; щоб цього не було, Бог обклав смертю, викриваючи неміч природи. Тому саме, Єдинородний Син Божий, зупиняючи божевілля, влаштував так, що перетерпів такий початок Свого входу: намет, бідність, Мати убогу, – переконуючи всіх ділом, щоб вони зневажали людську гордість; і, прийшовши, закликає насамперед іноземців. Для чого і чому? Коли рід людський був у поганому стані, – я знову повернуся до тих самих слів, – і всі зневірилися в порятунку, – тоді Він насамперед повалить міцність диявола і найміцнішу його зброю, щоб не був у розпачі ніхто з решти. З іншого боку, це послужило до сорому іудеїв, що вони вагалися прийти, а ці вирушили навіть у далеку мандрівку, щоб Його бачити та вклонитися, і, обходячи (всіх), кажуть: “Де є народжений Цар Іудейський” (Мф. 2:2)?

  1. О, дивовижні й дивні справи! Єдинородного Сина Божого проповідують насамперед іноземною мовою в Іудеї, де пророки, патріархи, праведники, закон, ківот, завіт, храм, жертви і служіння; і вигодувані на цьому не наставляються, навіть дізнавшись від іноземців, а вони, які ніколи нічого такого не чули, робляться вчителями, котрі вправлялися в цьому. Тому саме, пророк Давид, висміюючи їх, говорив: “Чого то племена бунтують, а народи задумують марне?” (Пс. 2:1)? Справді, хіба не даремно вони вчилися, коли не прийняли передбаченого пророками? Однак, не (так) волхви, – але вирушили навіть у далеку подорож, покинувши батьківщину, дім, друзів і родичів, і наразили себе на небезпеку. Прийшовши в царююче місто, вони запитували, де народився Цар. Вони не підозрювали люті того, хто царював тоді, ні повстання народу, ні підступів міста. Оскільки вони прийняли на себе проповідь, то стають одразу любомудрими й мучениками за життя, наважуючись проти смерті, нехтуючи небезпеками, нехтуючи теперішнім життям, сміливо проповідуючи те, що довідалися, оголошуючи про народжений серед народу й серед міста. Тому також зірка ховається, щоб вони, втративши керівника, були змушені вчитися від іудеїв, – точніше, у своєму вченні їх наставляти, тому що вони шукають тільки місце, а що Він народився, вони вже раніше знали. Але дивись на мудрість Божу, як Він їх покликав. Не послав Він пророка, бо не потерпіли б, – ні апостола, бо не послухали б, – ні Писання, бо не знали, – але відволікає їх від омани власними і близькими їм справами. Оскільки вони були волхвами, і в них була наука щодо зірок, то являється їм зірка, що тягне їх із чужини, – зірка, не одна з видимих, а деяка Божественна й невидима сила, що прийняла зовні вигляд зірки; тягне їх зірка, щоб звільнити їх, зрештою, від зайняття зорями й припинити владу астрономії. Так і Павло зробив, наслідуючи Владику свого: “Тому благаю вас: подібні мені будьте, як я Христу” (1Кор. 4:16). Як Владика його, кличучи волхвів, послав вид зірки, щоб, дізнавшись звичне собі, вони охоче послухалися і, прийшовши, побачили б Владику зірок і, звільнившись від того служіння, приступили б до цього панування, – так і він послав Тимофія з обрізаннями, маючи на меті скасувати обрізання. Оскільки ті, що мали прийняти його, були іудеями, а він був сином віруючої іудейської жінки, а батька – елліна, і тому необрізаний, то він здійснив обрізання, чинячи за прикладом рибалок, – бо й вони не закидають у море порожню вудку, а вдягнувши на неї прикормку. Отже, нехай буде синагога морем, а іудеї – рибами, вудкою – Тимофій, обрізання – прикормкою, надягнутою на вудку, рибалкою – Павло; отже, він закидає вудку в море, але не порожню, – Тимофія з обрізуванням, а не необрізаного, – тому що якби він послав необрізаним, то риби втекли б, побачивши вудку порожньою; тому самому він влаштовує обрізання, щоб вони, визнавши звичне їм, кинулися на здобич, і щоб він не злякав лову, що кинулися на здобич, – щоб вони були притягнуті через обрізання, а втримані словом вчення; так саме і було. Увійшовши, і з обрізанням, він знищив обрізання.

Такою є справа домоуправління: спершу він сходить, а потім відволікає. Так зробив і Христос, закликаючи іноземців. Як закликаючи людей, Він вбрався в людину і за виглядом, і за природою, так і закликаючи волхвів, переодягнув на вигляд зірки незриму силу. Що та зірка не була зіркою, однією з багатьох, навчися з її течії. Вона йшла не зі сходу на захід, а з півночі на південь, бо так лежить Палестина до Персіди; і з’являється не вночі, а вдень, що невластиво зірці; і з’являється, і ховається, що також невластиво зірці; ховається, коли вони дійшли до Ієрусалима, і з’являється, коли віддалилися від царя. Звідси очевидно, що вона була певною розумною силою, яка домоуправляла всім за велінням. Не з цього тільки це очевидно, але (також з того), що служачи їм керівницею аж до ясел, вона не зверху показується їм, а, зійшовши донизу, зупиняється там, де було Немовля, – над самою, так би мовити, Його головою; коли б вона була зіркою, то не показала б такого місця, тісного й обмеженого. Ви знаєте, звісно, до ясності, що, через надмірну висоту, зірка не могла б визначити місце навіть міста, і її (вказівка), навіть та, що прямо спускається по схилу, неясна через надмірну висоту. А та (зірка) показувала і мале місце, ясла, будучи поблизу голови, і, показавши, негайно зникла, – що не було справою зірки.

  1. Якщо волхви кажуть: “ми бачили зірку Його” (Мф. 2:2), то кажуть поки що за власною своєю наукою, яку потім, звісно, будучи приведені, залишили. Що вони разом і зірку побачили, і звільнилися від омани, очевидно з того, що вони вклоняються; якби вони вважали її однією з багатьох, то не вклонилися б. Чого ж очікували від Немовляти мандрівники, прибульці та іноземці? Звідки вони дізналися, що Він приведе до життя і винагородить їх, які перебувають на такій відстані? Як вони не передбачали справжньої небезпеки? Як не подумали, що природно було передбачення (їх) навіть із теперішнього життя, коли тодішній цар умертвив би (їх)? Який вони побачили знак царства, який переддень, яких списоносців, яких щитоносців, яке служіння, які золоті щити, які колісниці, яку стелю, які палаци, який євнухів натовп? Нічого такого, але все протилежне тому: ясла і намет, готель і Мати убогу, крайню бідність і пелюшки. Отже, кому вони приносили золото, ладан і смирну? Чи не цілком очевидно, що вони були вже окрилені вірою? І багато особливості в дарах, що заступає місце проповіді. Не можна відкидати пояснення, – хоч би воно наводилося (народним) натовпом, – що саме вони сповідували Його і Богом – через ладан, і Царем – через золото, і Страждальцем – через смирну, вказуючи на Його поховання: так Він і був похований, і вони провіщали це тим, що робили. Отже, те, що сталося, було силою не астрономії, а домоправління Божого, – бо Той, Хто прийшов навчити чеснот, не про те піклувався, щоб запроваджувати астрономію, а навпаки, щоб її вельми послабити, покладаючи все добре й недобре в бажанні й небажанні. Для цього Він і пеклом погрожував, і Царство приготував, – тому що те й інше (є) наслідок того, що відбувається в душі, – пов’язаним же необхідністю Він ні вінців не приготував би, ні покаранням не погрожував би. Він не дав би законів, не спонукав би вмовляннями, не зробив би стільки, якби рід людський був пов’язаний необхідністю; але оскільки ми вільні й господарі волевиявлення, від недбальства стаємо непридатними, від ревності – корисними, і якими треба бути, то Він прийшов, приготувавши для цього спасенну медицину, виправляючи багатьох страхом пекла й обітницею Царства, і наставляючи до любомудрості через закони.

Що немає ні долі, ні течії зірок, які керують людськими (справами), – очевидно, і крім Писання, із самих же справ. Якщо від долі (залежать справи) людські, за що ти бичуєш свого раба, злодія? За що перелюбницю-дружину тягнеш у судилище? Через що соромишся, роблячи погане? Якщо гріх є (справа) необхідності, навіщо не переносиш навіть слів, коли тебе ображають, але хто б тебе не назвав перелюбником, або блудником, або вбивцею, називаєш цю справу зухвалістю? Якщо гріхи не (справа) твого духу, то і скоєне не є провиною, і вимовлене – не зухвалість. Тепер же, і тим, що засуджуєш інших, і тим, що не прощаєш тим, хто грішить, і тим, що, роблячи, сам соромишся і намагаєшся приховувати, а тих, хто заподіює тобі це, вважаєш зухвалими, – усім цим ти визнаєш, що наші справи не зв’язані необхідністю, а поважають свободу; одержимим необхідністю ми ж уміємо прощати. Якщо хто-небудь, перебуваючи під владою демона, вразить нас, розірве одяг або завдасть ударів, – не тільки не караємо його, не притягаємо до суду, а й навіть жаліємо і прощаємо. Чому ж, нарешті? Тому що це робиться не за вільним бажанням, але з примусу від демона. Таким чином, якби й інші гріхи були за потребою, від долі, ми прощали б; але, бо знаємо, що ми не належимо потребі, тому не пробачаємо – ні господа рабам, ні чоловіки дружинам, ні дружини чоловікам, ні батьки дітям, ні вчителі учням, ні начальники підлеглим, ні законодавці тим, хто одержує закони, – буваємо суворими дослідниками зухвалості та мстивими, на судилища обертаємося, ударів наносимо, караємо і все робимо, аби і раба визволити від злості, і сина від порочності. Тому і вихователів для них ми постачаємо, і погрожуємо, посилаючи до вчителів, і удари наносимо. Для чого, скажи мені, і чому? Адже, якщо долею визначено йому зробитися непридатним, яка потреба в цій допомозі?

Отже, цілком зрозуміло, що все залежить від вільної волі, а не пов’язане необхідністю. Тому й допомогу ми надаємо, від недбальства відволікаємо і до чесноти керуємо. Для чого перепливаємо море, землю обробляємо, міста будуємо, докладаємо багато старанності під час хвороби – гроші витрачаємо, лікарів кличемо, ліки готуємо, черево приборкуємо і побажання караємо? Якщо, як ти кажеш, долею визначено жити і померти, зайві витрати грошей, зайві відвідування лікарів, зайва у хворих ретельність любомудрості. Тепер же з того, як усі чинять, зрозуміло, що в цьому немає нічого зайвого, – немає визначень долі, жодна необхідність не спрямовує наших справ, все вшановане свободою волевиявлення. Яка потреба в трудах до поту заради чесноти? Адже, якщо кому долею визначено зробитися прекрасним, той буде прекрасним, хоч би він спав і хропів; точніше ж – його не можна навіть називати прекрасним, якщо він став таким за необхідністю. Яка потреба в стількох трудах і поті? Якщо кому визначено долею зробитися худим, то буде худим, хоча б незліченні докладав зусиль; точніше, такого, гнітючогося необхідністю, не можна називати і худим. Як того, хто біснується, якщо він стане ображати, – знову користуюся тим самим прикладом, – ми не назвемо зухвалим, і не вважатимемо його образу зухвалістю, але (справою) примусу від демона, так і худорлявого, якщо його гноблять доля й необхідність, не назвемо його худорлявим, як і прекрасного – прекрасним. Якщо ж так робитимемо, то в усьому станеться змішання, збентеження і перекручення речей, не буде ні чесноти, ні пороку, ні мистецтв, ні законів і нічого подібного. Чи бачиш, куди тягне приманка диявола, чим він хотів би зробити всесвіт, і до якої мети йде? Отже, знаючи все це і більше за це, – я міг би сказати й більше, але для найрозумніших досить і цього, – будемо тікати від пороку, обирати чесноту, щоб, перш за все, був милостивий до нас Бог, а потім щоб і від пекла нам звільнитися, і насолодитися вічними благами, – яких нехай сподобимося всі ми благодаттю й людолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого й із Котрим Отцю слава, зі Святим Духом, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Бесіда 9

Його ж, про те, що не слід ходити на ристалища, ні на видовища. І засмутивши їх, потім на зібранні, що було після тієї неділі, поступившись сказати єпископу, що прибув із Галатії, і помовчавши, також на цьому (зібранні) засмутивши, промовив цю бесіду у великій церкві на слова: “Отець Мій донині робить і Я роблю” (Ін. 5:17)16.

  1. Нещодавно, в бесіді про видовища і ристалища, я сильно вас зачепив; тому радію і радію за апостольським висловом, що говорить: “коли я засмучую вас, то хто втішить мене, як не той, хто засмучений мною?” (2Кор. 2:2)? Адже тому я бачу великий плід, що виростає від цієї печалі. І ліки, що зцілюють рани, спочатку теж кусають нариви, а потім звільняють від гною; так і слово, що вражає слухача, робиться початком виправлення. Як у нашому тілі омертвіла частина нечутлива ні до розрізання, ні до ліків, ні до припікання, – тому, будь хоч незліченна кількість (ліків), вона не може повернутися до здоров’я, втративши початок і основу для лікарського догляду, – а та, що відчуває залізо, вогонь, ліки, може швидко повернутися до здоров’я, – так і в душах: одні, перебуваючи в байдужому стані, не легко можуть бути змінені; інші ж, які вміють соромитися і червоніти, сумувати і засмучуватися під час осуду, дають нам найбільший доказ, що їх незабаром буде вилучено від порочності. Тому саме і блаженний Павло, знаючи це, засмучених сильно схвалював і радів за них, а інакше налаштованих відкидав, кажучи: “Вони, дійшовши до бездушності, віддалися розпусті так, що чинять всяку нечистоту з ненаситністю” (Еф. 4:19). Той, хто не вміє сумувати, як може бути виправлений коли-небудь, якщо тільки він спершу не навчиться цього самому? Оскільки в цьому ви досягли успіху, ми вельми спокійні за вашу любов, – бо якщо одна бесіда так вразила й у таку тривогу призвела, що ви турбуєтеся, хвилюєтеся й бентежитеся, то цілком зрозуміло, що приєднана друга й третя звільнять від усієї хвороби. І знайте, що, не лестячи вам, це кажу: тим, що ви виявили нещодавно, ви засвідчили істину сказаного нами. Справді, будучи такими враженими, такими засмученими, перебуваючи в такій скорботі й занепокоєнні, ви наступної потім неділі влаштували для нас блискучіше видовище, зібрання більш численне і з більшою старанністю, і всі ви були у захваті, всі ллюлися до нашого язика, немов пташенята-ластівки, що вчепилися за своє гніздо. Потім, коли, вітаючи нашого брата, який прийшов із Галатії, ми і за самим церковним законом, що повеліває так приймати гостей, і за поважною сивиною його поступилися словом, – ви з галасом віддалялися, скаржачись на нещастя, як ті, що перенесли довготривалий голод, і бажаючи, щоб наша промова різала, засуджувала, вражала, засмучувала, – роблячи те саме, що робить дитина, яка, незважаючи на удари і на лайку, не може відстати від матері, але йде з вереском, тримаючись збоку за одяг матері і волочачись за нею зі сльозами.

Тому я радію, окрилений задоволенням і кажу, що щасливий, трудячись між такими любителями, між вами, які так вчепилися за мою промову. Це для мене солодше ось цих променів, це приємніше за світло, це життя, – саме бути з такими розсудливими слухачами, які бажають не просто аплодувати, а виправлятися, які не тікають від осуду, а вдаються до осудника. Тому саме і сам я з більшою готовністю беруся за бесіду до вас, і бажаю сьогодні віддати залишки нещодавно вам сказаного, залишивши тепер осуд, щоб, знову звинувачуючи недбайливих і використовуючи всю бесіду на їхнє викриття, не заподіяти шкоди старанним. Якби навіть нічого не було нами сказано, того, що було вчора, вже достатньо, щоб навіть тих, хто сильно божеволіє і шаленіє щодо цирку, видалити від цієї недоречної пристрасті. Убивство, що трапилося вчора в цирку, наповнило наше місто трагедією, привернуло натовпи жінок, наповнило площу багатьма криками, коли саме посеред народу несли в такому жалюгідному вигляді розсіченого колісницями. Він, як я довідався, наступного дня мав намір запалити шлюбні світильники, опочивальня була вже прикрашена, і все було приготовано для шлюбу, – і ось за наказом податкового начальника17, перебігаючи ристалище внизу, коли несподівано наскакували візники, які змагалися один з одним, він потрапив у середину й зазнав цієї насильницької та жалюгідної смерті, втративши голову й кінцівки.

  1. Чи бачиш плід цирку? А як, запитаєш, відноситься це до нас, що вгорі сидять? До вас найбільше: якби не старалися ви всі бігти (туди), не відбувалося б цього і внизу. Але, щоб знову не робити слово дуже важким і не розтравлювати рану, постараюся, надавши це вашій совісті, віддати те, що залишилося від сказаного вам недавно. Отже, про що було недавно сказано? Я говорив, що Христос називається основою, як той, хто носить усе, тримає і зважує; тепер бажаю це показати з іншого апостольського вислову.

Сказавши так, пояснюючи цей вислів, каже: “Цей, будучи сяйво слави і образ іпостасі Його і тримаючи все словом сили Своєї, здійснивши Собою очищення гріхів наших, сів праворуч (престолу) величі на висоті” (Євр. 1:3). Що означає: “тримаючи”? Керуючи як візник, керуючи як керманич, розпоряджаючись як будинком, стримуючи, тримаючи, зважуючи. Не тільки приводить усе з неіснуючого в існуюче, але навіть наперед знає, що відбувається, як Отець, який Його народив. Тому й пояснюючи це, Він говорив: “Отець Мій донині робить, і Я роблю” (Ін. 5:17). Тому й іудеї ще більше намагалися Його вбити, не тільки за те, що Він порушував суботу, а й за те, що і Отцем Своїм називав Бога, роблячи Самого Себе рівним Богові.

Де тепер єретики, які божеволіють на шкоду своєму спасінню і відокремлюють Його від рівності з Його Отцем? Нехай вислухають голос євангеліста, – а коли я кажу: євангеліста, маю на увазі Христа, що збуджує його душу, – нехай вислухають, посоромляться і припинять таке своє безумство. Як іудеї переслідували Його за те, що Він називав Самого Себе рівним (Отцю), так і ці готові задавити себе через те, що ми, наставлені Ним, віддаємо Йому цю славу. Але, кажуть, це була думка не Його, і не євангеліста, а іудеїв. Якщо навіть і іудеїв, то це особливо і становить твою найбільшу провину і крайній осуд, що ти, сам бажаючи бути сліпим, не бачиш того, що невдячні іудеї одразу зрозуміли, як висновок із цих слів. Не від себе вони це додали, але виводячи з того, що Христос говорив їм. А щоб ти знав, що це вислів навіть не іудеїв, але євангеліста, як думка, так і мова, – а коли я кажу: євангеліста, маю на увазі Христа, що збуджує його думку, – досліди ці самі слова. “Отець Мій”. Чи не очевидно кожному, навіть дуже нерозумному, що Він сказав: “Отець Мій”, щоб оголосити (Його) Своїм власним? А що Він додав знову: “донині робить, і Я роблю”, – невже (це не слова) того, хто робить висновок про рівність? І не сказав: робить Він, а Я теж роблю; робить Він, а Я допомагаю, – але: Він робить, і Я роблю. Чи бачиш, чому сказане не було міркуванням іудеїв, але висновком з Його слів? Якби деяким помилковим припущенням і думкою іудеїв було, що Він робить Себе рівним Богові, якби сам Він не хотів бути в цьому запідозреним, а іудеї, коли Він не бажав цього, підозрювали б, думаючи про інше, окрім того, що Він сам хотів вивести, – євангеліст так, без виправлення цього не залишив би, але відзначив би і сказав би це ясно. Адже звичай так чинити притаманний їм, – і їм, і Іісусу; з одного-двох прикладів я спробую зробити це для вас зрозумілим, тобто, що коли скаже щось Христос, і інакше Він це скаже, а інакше розуміють іудеї, – євангеліст виправляє.

Щоб тобі зрозуміти це ясно, вислухай самого Іоанна, який пояснює це саме. Коли Він увійшов до храму Божого і, зробивши бич, вигнав міняйлів, кажучи: “візьміть це звідси і не робіть дому Отця Мого домом торгівлі” (Ін. 2:16), – книжники й фарисеї, підійшовши, говорили: “яким знаменням докажеш Ти нам, що маєш владу так робити”? Що ж Він? “Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні поставлю його” – кажучи так про Своє власне Тіло. Але вони цього не зрозуміли, і що кажуть? “сорок шість років будувався храм цей, а Ти за три дні поставиш його?” (Ін. 2:18-20)? – маючи на увазі храм іудейський, зроблений із каміння, бо він був улаштований упродовж сорока шести років, після повернення з Вавилону, коли будівничим заважали чужоземні підступи, і, після довгого часу, цей храм був закінчений. Отже, коли Іісус говорив про Своє власне Тіло, оголошуючи про Свій Хрест і Воскресіння, – а це саме значить: “Зруйнуйте храм сей, а Я за три дні поставлю його”, – вони ж припускали про храм іудейський, чому й казали: “Цей храм будували сорок шість років, а Ти за три дні поставиш його”? – бачиш, як євангеліст не оминув цього, але додав поправку, кажучи: “А Він говорив про храм тіла Свого” (Ін. 2:21). І не сказав Він: зруйнуйте це Тіло, але – “храм”, щоб показати Бога, що мешкає (у ньому), – зруйнуйте церкву, яка була набагато кращою за іудейську. Той (храм) мав закон, а цей – Законодавця; той – букву, що вбиває, а цей – Дух Животворящий; той – жезл Ааронів, а цей – жезл Ієссеїв.

  1. В іншому знову місці, після звершення Ним чуда над хлібами, відпливши з ними (учнями), Він переправився на (інший) берег, і говорив учням: “Дивіться, стережіться закваски фарисейської і саддукейської” (Мф. 16:6). Вони ж, почувши про закваску, припускали про хліби; а Він говорив не про хліби, але про вчення фарисеїв. Оскільки інакше Він сказав, а інакше вони припускали, то дивись, як Він виправляє це, кажучи: “що помишляєте в собі, маловірні, що хлібів не взяли? Хіба ще не розумієте і не пам’ятаєте про п’ять хлібів на п’ять тисяч чоловік, і скільки кошиків ви набрали? ні про сім хлібів на чотири тисячі, і скільки кошиків ви набрали?”, – але про вчення фарисеїв, щоб слухати (Мф. 16:8-12). Чи бачиш, що як євангеліст щодо храму, так тут Він Сам виправляє припущення тих, хто помилявся? Так і в тому, що Він робить Себе рівним Богові: якби Він не робив Себе рівним Богові, а іудеї це припускали на підставі сказаного, то євангеліст виправив би це припущення, і сказав би, що іудеї думали, що Він робить Себе рівним Богові, а Він не робив цього і не давав приводу. Щоб ти дізнався з самого вислову, що це (богорівність) особливо Він бажав укоренити в розумах людей, звернемося до попереднього слова і дізнаємося, в якому колись звинуваченні Він так захищався.

Що (таке) колись було, за що Його звинувачували? Що в суботу робив справи: “шукали Його вбити за те, що творив такі діла в суботу” (Ін. 5:16). Що саме – “такі”? Що Він зцілив розслабленого, наказав йому взяти своє ліжко і відійти у свій дім. Тому й говорили, запитуючи його: хто наказав йому робити це в суботу? А він казав: “Хто зцілив мене, Той сказав мені: візьми постіль твою і ходи” (Ін. 5:11). Переслідували Його, сердячись за це, – що Він наказав у суботу те, що здавалося злочином і руйнуванням закону. Що говорить Христос, захищаючись? “Отець Мій донині робить, і Я роблю”, – хоча багато чого іншого Він міг би сказати, якби бажав тільки захищатися, а не показати Свою рівність. Часто субота порушувалася, і насамперед у місті Ієрихоні. Коли вони підступили до стін, їм було наказано сім днів із сурмами обходити стіни, – і так місто було зруйноване. А що між цими сімома днями, звідки б ми не зробили початок, необхідно трапитися суботі, кожному очевидно. Звідси ясно, що субота була порушена. Знову (Бог) наказував обрізатися людині у восьмий день; і тут необхідне знову порушення суботи, тому що неминуче, щоб той, хто народився в суботу, був обрізаний в іншу суботу. А священики навіть незрівнянно більше її порушували, коли, знов-таки за велінням, вони приносили жертву в суботу; де була жертва, там необхідно було: знімати шкіру, спалювати, класти на жертовник, носити воду, колоти дрова, виносити попіл і робити багато іншого, – і тим порушувалася субота. До цього і саме створіння порушувало суботу: сонце працює в суботу, місяць здійснює свою течію, з’являється строкатий хор зірок, вітри дмуть, джерела виливаються, річки течуть, море хвилюється, насіння і рослини виростають, народжують – земля, все нерозумне і рід людський. Коли жінка народжує в суботу, природа ніколи не витримує цього закону, не очікує, щоб минула субота, і тоді розв’язалися б потуги пологів, але робить свою справу і під час суботи. І небесні сили служать у суботу, виконують своє служіння безперервно. Отже, для чого, скажи мені, маючи стільки приводів для захисту, Він не користується жодним із них, і не каже: “За що ви Мене звинувачуєте, що Я порушую суботу?”. – і священики в Ієрихоні порушили, і порушують у храмі; за що ви Мене звинувачуєте, що Я порушую суботу? – і сонце порушує, і місяць, і зірки, і все створіння небесне, і земне, – але, все це полишивши, Він звернувся до Отця, кажучи: “Отець Мій донині робить і Я роблю”? Він бажав не тільки захиститися, а й показати Свою рівночесність. Тому не сказав: Я роблю, бо і створіння робить, – тому що Він не належав до створіння, – але: Я роблю, бо і Отець робить, – тому що Він був такого самого єства і влади.

  1. Тому Він захищається, не як такий, що належить до тварини, але як істинне народження Його. І щоб ти знав, що сказане не здогад, – учні також колись порушили суботу, зриваючи і з’їдаючи колосся, і, коли іудеї звинувачували і говорили: “Хіба не бачиш, що вони роблять у суботу?”. – Він там ніде не згадав про Отця, але що говорить? “Хіба ви не читали, що зробив Давид, коли зголоднів сам і ті, що були з ним? Як він увійшов у храм Божий і їв хліби предложення, яких не можна було їсти ні йому, ні тим, що з ним були, а тільки одним священникам? Або, хіба ви не читали в законі, що по суботах священники в храмі порушують суботу, однак невинні?” (Мф. 12:3-5)? Чи бачиш, коли про рабів Він розмірковує, рабів наводить як приклад, Давида і священиків; а коли про Себе Самого, – Отця? Якщо коли-небудь Він користується й іншим захистом, наприклад, коли каже: “Якщо в суботу приймає чоловік обрізання, щоб не порушити закону Мойсеєвого,– то чому на Мене гніваєтеся за те, що Я всього чоловіка зцілив у суботу?” (Ін. 7:23); і знову: чи не відв’язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел, і не веде напувати (Лк. 13:15)? – то (це) анітрохи не дивно, тому що Він розмовляє не зовсім як Бог, але іноді і як людина, бо був і Богом, і Людиною. Тут, звісно, Він голосно заявляє щодо власної Своєї гідності, кажучи: “Отець Мій донині робить, і Я роблю”. Тому й каже євангеліст: переслідували Його іудеї, не тільки за те, що Він порушував суботу, а й за те, що і Бога називав власним Отцем, роблячи Самого Себе рівним Богові. Я із задоволенням запитав би єретика про це: називав Він Бога власним Отцем чи не називав; чи було це іудейським припущенням, чи висновком Христа? – і, хоч би він був тисячу разів безсоромний, викривається істиною. Він говорив, що “Отець Мій донині робить, і Я роблю”: порушував суботу чи не порушував? Цілком очевидно, що порушував: роблю, каже, і Він робить.

Отже, і порушення суботи, і те, що Він називає Бога власним Отцем, – ні те, ні інше не було припущенням іудейським, а висновком і висновком Христовим. Чому ж, називаючи це висновком Христовим, ти називаєш те – те, що поруч стоїть, з ним пов’язане і однаково повідомлене євангелістом, – припущенням іудейським? Усе це є повідомлення євангеліста, який пояснює сказане Христом. Тому також – коли іудеї звинувачували – він говорив, що переслідували Його не тільки за те, що порушував суботу, а й за те, що і Отцем Своїм називав Бога, роблячи Самого Себе рівним Богові. Але для докору єретиків досить; а якщо ви бажаєте знати і про ділання, в чому полягає те, що робить Отець, і що Син, – я можу назвати (Його) промислом про існуюче, утриманням, піклуванням. Усе видиме відбулося протягом шести днів: “І відпочив – Бог – у день сьомий” (Бут. 2:2); промисел же про це не припинявся. Отже, це промисел Христос називає діловодством, кажучи: “Отець Мій донині робить, і Я роблю”, промишляючи, дбаючи, утримуючи, каже, тримаючи в порядку, не дозволяючи нічому розсіятися. Отже, прийнявши доказ правих догматів також зі сказаного, приєднаймо ретельне й узгоджене з догматами життя, тому що недостатньо нам для спасіння тільки знання правих догматів, а потрібне й найкраще життя, щоб, усіляко віддячивши славу Богові, досягти нам обіцяних благ. Йому слава і держава на віки віків. Амінь18.

Бесіда 10

Бесіда його ж, сказана в церкві апостола, після того як попередньо побесідував трохи єпископ, на слова: “Жнив багато, а трудівників мало” (Мф. 9:37)19.

  1. Чи бачили ви старого і юнака, – старого по тілу, а юнака по духу? Чи бачили ви квітучу сивину і пишну силу старості? Таке це в нас, інакше в зовнішніх (справах). У зовнішніх старість марна, наприклад, воїн, прийшовши в такий вік, не може натягувати лук, не може пустити стрілу, не може потрясти списом, не може залізти на коня, не може напасти на стіни, і не може робити нічого подібного. І керманич, коли старість послабить у нього силу тіла, не зможе ні канати натягнути, ні вітрила підняти, ні діяти веслом, ні перемінити кермо, ні боротися з хвилями, ні інше що-небудь подібне. Знову хлібороб, будучи в цьому віці, (не зможе) ані запрягти волів, ані тягнути плуг, ані провести й прорізати борозни, ані доглядати за деревом, ані приєднатися до юрби жнеців, ані іншого будь-чого подібного не в силах буде робити. Кожен з них сидить удома, користуючись свободою цього віку, і будучи зв’язаний великою необхідністю та невблаганною старістю. Але не так учитель Церкви; навпаки, він тоді особливо подвизатиметься – братиметься за слово, пропонуватиме настанову і намагатиметься привести народ до ладу. Старість у решти марна, а в Церкві й у працях чесноти – найкорисніша. І блаженний Авраам отримав найбільшу нагороду за подвиг тоді, коли прийшов у цей вік, – бо тоді, тоді саме він знищив (над собою) владу природи і заколов свого сина, – заколов, хоч і не на досвіді, але волею, хоча й не виконанням, але наміром, хоч і не справою, але думкою, – тоді він став священиком своєї власної утроби й виконав ту дивну й незвичайну справу, майже віддалившись від своєї природи й перемістившись до Неба. І Павло, учитель всесвіту, приступав у найглибшій старості до тих дивовижних подвигів, і переносив постарілим тілом з великою твердістю – кайдани, окови і в’язниці; роз’яснюючи це, він сам говорив: “я, Павел старець, а тепер і в’язень Іісуса Христа” (Флм. 1:9). Я кажу це не для того, щоб присоромити юність, тому що і отроки, які поправили піч, були дуже молодими, цілком юнаками; також і Ієремія, який отримав пророцтво, і Даниїл був дуже молодим, коли приборкав левів і, за несказанним своїм дерзновенієм, виклав і пояснив ті таємниці царських сновидінь тому, хто споглядав (їх), – ні в чому юність не буває перешкодою для доброчесності чоловіка. У зовнішніх (справах), як я раніше сказав, може бути найбільшою перешкодою і похила старість, і незріла юність; а в боротьбі за чесноту не так, але потрібно одне тільки – воля і душа підготовлена, тоді і юність не буває марною, і старість не буває непридатною, – але в кожному віці можна бачити зрілий рясний плід, якщо тільки, як я раніше сказав, має хто душу тверезу, вміє допитливо мудрувати й привертає на себе прихильність Божу багатою чеснотою. Отже, на захист недбальства, нехай ніхто не виставляє, як привід, ані юності, ані старості; адже й тепер багато в нас молодих наповнюють це духовне видовище, а старі бешкетують у цирку; знову ж таки: старі з сивиною прикрашаються цим слуханням, а молоді через тамтешнє споглядання вживають свою юність вельми нерозумно.

Утім, хоча й багато присутніх у нас, я ще не ситий, бо бажав би, щоб не тільки багато, а й усі були присутні, щоб ніхто б не відставав від Церкви, – тож доки бодай один є таким, що блукає поза отарою, я розриваюсь і розриваюся скорботами. Так і пастир той, залишивши дев’яносто дев’ять овець, поспішав до однієї, що заблукала, і не раніше віддалився, доки привів її до отари, і виявив про неї багато старанності, – число сто було неповне, доки він не повернув одну, – сто тоді стало сто, коли врятовано було і її. Не кажи мені, що загинув один брат; але подумай, що саме брат – вельми бажана для Бога істота, за яку стільки зроблено, за яку було пролито дорогоцінну Кров і стільки сплачено грошей, за яку небо розкинулось, сонце засвічено, місяць здійснює свою течію, сяє різноманітний хор зірок, повітря поширене, море вилите, земля обґрунтована, джерела рясніють, річки течуть і гори встановлені, – за яку луки і сади, через якого зміна і рослини, через якого різні породи злаків, через якого те, що на горах, що в пустелях, що в містах, що на рівнинах, що в долинах, що на пагорбах, через якого тисячі рибних стад, через якого різні породи чотириногих, через якого різноманітні племена птахів, через якого закон, через якого пророки, через якого апостоли, через якого були тисячі чудес, – навіщо багато говорити? – через якого Єдинородний Син Божий став людиною, і був убитий.

  1. Подумай, скільки в Бога зроблено заради порятунку людей, і не нехтуй жодною людиною, але, по закінченню цього духовного видовища, відшукай того, хто був відсутній, і не раніше вдались, доки його приведеш, з’єднаєш з його матір’ю, відведеш від його звичної порочності, врятуєш полоненого, витягнеш потопленого, визволиш від лютих звірів схопленого звірами. Чим ти можеш вибачитися, чим виправдатися? Ми приходимо до гробниць апостолів: бачимо їхні рани і тавра, кров, що тече, дорогоцінніша за золото, кайдани, бичі, щоденні смерті, яких вони зазнали за Церкву, – учня Павла, який усюди ходить із Павлом і стає рівним учителеві, тельця з биком зв’язаного, – брата першого з апостолів, рибалку, що закинув мережу й впіймав людей замість риб, проповідника Євангелія, – і, немовби на лузі, ми насолоджуємося їхніми успіхами. А ті, хто покинув нас, сидять, будучи глядачами нерозумних коней, докоряють один одному і нахабніють, розпалюють лють і боротьбу, яка не має приводу, радіють радісно, яка жалюгідніша від печалі, – за переможених візників, за знесилюваних коней. Що може бути нерозумніше за це? Чого ти радієш, скажи мені? Чого стрибаєш, скачеш і повертаєшся звідти веселим? А ти через що сумуєш, закриваєш обличчя, нагинаєшся і засмучуєш свою душу – що такий-то переміг, а інший був переможений? І навіщо це для тебе? Яке може мати підґрунтя ця печаль або це задоволення? Якого покарання не вартий той і інший з вас, коли, при захопленні твоєї власної душі пристрастями щодня, ти не віддаєш собі жодного звіту, а тішишся або засмучуєшся за нерозумних тварин та інших нерозумних людей? Але, щоб не втратити нам часу, знову використавши на це всю бесіду, – ми доручаємо виправлення їх вашій любові, займемося прочитаним сьогодні і постараємося ввести вас у луг Божественного Писання. Дійсно, воно схоже на луг. Як на лузі – різні квіти, і всі один за одним привертають до себе погляд глядача найбільшою красою, коли розглядаються кожна окремо, так точно можна бачити і в Божественному Писанні. І блаженний Давид привертає до себе нашу думку, і апостольський вислів, сказаний про Тимофія, ще – і сміливий Ісая, який допитливо розмірковує про людську природу, і Владика їхній, Іісус, який говорить з учнями, кажучи: “жнива багато, а женців замало” (Мф. 9:37).

Ось, якщо завгодно, навівши цей вислів, розкриємо сенс його; хоча й дуже стислий він за розміром, але відкриває нам розлоге море думок. Тому й приступимо ми до нього з великою ретельністю. Оскільки Він побачив, розповідає (євангеліст), народ розпорошеним, то каже учням: “жнива багато, а женців замало”. Які жнива, скажи мені, і заради чого Він так назвав це вчення? Адже жнива – кінець справи. Коли насінина, вкинута в поглиблення землі, скуштує вологи, потім, промокнувши і роздувшись, охопить навколишню землю і, розвернувшись на багато волокон, пустить у глибину коріння, – (тоді) перш за все воно пробиває поверхню, потім, виховуючись потроху сонцем, дощем і повітрям, збільшується зростанням від землі, робиться спершу дуже зеленою травою і розпускає ніжне листя, потім виробляє вельми незрілий колос, і, з настанням весни, знову потроху дозріваючи до стебла й колосків, повертає повний плід. Тоді, нарешті, хлібороб, наточивши серп, набирає женців і, зібравши, відносить плід додому. Звідси жнива – кінець усякої праці й обробітку землі. Отже, скажи мені, чому Він називає жнивами, коли справи були ще на початку? Адже і нечестя панувало всюди у всесвіті: жертовники палали, ідолам поклонялися, Іісуса не шанували, – і глибока ніч все огортала, була тяжка негода, коли хвилювалося море, жорстокі вітри руйнували людські засоби для життя, пристрасті володарювали, і все було потоплено. Усюди блуд, перелюбство і нахабство; усюди любостяжаніє, хижацтво і війни; і кров на землі, кров на морі потоплених, і тих, хто здійснював там убивства – безперервні війни, боротьба, міжусобна різанина і вбивства, що були злочинніші за всілякі убивства; діти заколювалися для ідолів, природа не визнавалася і спорідненість знищувалася, – усюди крутизни, кручі, підводні скелі, небезпечні скелі і жодної людини-годувальника; точніше, небагато годувальників в іудейському плем’ї, а слухача жодного, коли моряки розсварили між собою, і одне одного вбивали і топили. Скіфи і фракійці, мавери та індійці, перси і савромати, мешканці Еллади і Епіру, вся, так би мовити, земля під сонцем була присвячена демонам, і тими мучителями приводили до несамовитості країну, місто і пустелю, землю і море, іншоземщину та Елладу, гори, долини і пагорби; тільки іудейське плем’я, очевидно, було благочестиве, мало пророків і мале насіння богознавства; але й воно від часу скинулося, вчителі цього народу стали гіркими звинувачувачами його гріхів між ними, – і настільки були далекі, щоб виховувати решту й керувати до благочестя, що стали тоді винуватцями спокус навіть для решти; і це пояснюючи, пророк говорив: “і постійно ввесь день Моє Ім’я зневажене” (Іс. 52:5).

  1. Отже, чому, коли всесвіт обіймало стільки лиха, і ще не було повалено зміну, – адже скрізь (були) терни, вовчці та гіркі трави, – ще не було очищено землю, і плуга не протягнули, і борозни не прорізали, – Він говорить про жнива й каже: “жнива багато”? І заради чого Він так називає Євангеліє? Заради чого? Оскільки справи були в такому становищі, а Він мав намір послати їх (апостолів) усюди по всесвіту, то природно, що вони хвилюються, бентежаться, міркують із собою і кажуть: як можливо одинадцятьом, – одного впіймав звір, – простим, невченим, бідним, невідомим, беззбройним, в одному одязі, без взуття, не беручи із собою ані пояса, ані палиці, ані грошей, проходити весь світ, який перебуває у такому стані, відволікати від стародавньої звички, вводити їх (людей) у догмати Нового (Завіту) й викладати їм якесь дивне вчення? Коли справді ми вирвемо терни? Коли посіємо насіння? Коли оброблятимемо їхню душу? Коли зійде посів? Хто не розсіє нас? Хто не скине з крутої скелі? Як ми зможемо розкрити уста, стати, розмовляти, з’явитися перед стількома тисячами? Як знищимо лють тиранів, обурення народів, доводи філософів, красномовство ораторів, владу упередження, силу старої звички, підступи демонів, душі, якими раніше заволоділи тисячі хвороб? Отже, ми одинадцять як виправлятимемо всіх у всесвіті: прості – мудрих, беззбройні – озброєних, підлеглі – начальників, ті, хто користується однією мовою, – у розмові з тисячами діалектів, з народами іноземними та іншомовними? Хто нас потерпить, коли промов наших не зможе навіть розуміти?

Щоб, так міркуючи, вони не хвилювалися, Він назвав Євангеліє жнивами, немов би кажучи (так): все приготовлено, все влаштовано; посилаю вас на готове збирання плодів; того ж дня ви будете в змозі й сіяти, і жниваючи. Отже, подібно до того, як хлібороб, виходячи на жнива, буває радісний, світлий і веселий, не зважує ні труднощів, ні будь-яких труднощів, але поспішає нібито на готовий прибуток, біжить на готові плоди, і ніде жодної перешкоди, жодного утруднення, ніякої невідомості в майбутньому, ні повені, ні граду, ні посухи, ні злих полчищ сарани – нічого такого той, хто взявся до жнив, не підозрює, чому й весело, радісно береться до праці, – так само і вам, навіть набагато більше, необхідно виходити у всесвіт із великою радістю. Ця справа є жнива, – жнива, з’єднані з великою зручністю, – жнива, що доставляють вам готові посіви; потрібно тільки, каже, не втомлюватися. Позичте Мені, каже, ваш язик, і побачите плід зрілий, що збирається в Царські житниці. Тому й після того, посилаючи їх, Він говорив: “ось, Я з вами по всі дні до кінця віку” (Мф. 28:20). Сам Він робив важке легким, і про що пророк говорив: “Я перед тобою піду й повирівнюю висунене” (Іс. 45:2), – це в апостолів виповнювалося дотично, бо їм передував Христос і полегшував шлях. Це оголошуючи, і найвизначніший Ісая говорив: “Хай підійметься всяка долина, і хай знизиться всяка гора та підгірок, і хай стане круте за рівнину, а пасма гірські за долину!” (Іс. 40:4), маючи на увазі не гори й пагорби, – бо цього не сталося, – але ім’ям гір називаючи нерозважливих, пихатих і зарозумілих, яких усіх упокорив Христос смиренністю, сповненою висоти, і гори зробив рівнинами, – застосовуючи до них назву нерозважних не за висотою їхньої думки, а за марнотою божевілля, черствістю душі й нечутливістю до слова. Як гора не може принести плоду, так і безумство; точніше ж – не так, але навіть набагато важче. Гора не може принести плоду, а безумство не тільки не дає будь-якого плоду, а й навіть наявний робить бляклим і пророслий сушить; тим часом смиренномудрість не тільки зігріває наявний (плід), а й зазвичай народжує навіть той, що не існував.

  1. До сказаного найбільші приклади – фарисей і митар. Той, увійшовши з божевіллям, не тільки не приніс будь-якого плоду, а й занапастив навіть той, що існував; а митар, будучи простим і не володіючи нічим добрим, здійснює для самого себе процвітання, бо, коли він лише поскаржився й, нахилившись, вважав себе нещасним, повернувся, багатий на багато виправдань, і перевершивши в цьому фарисея. Щоб ви побачили і насправді, і впізнали на певних обличчях, де Христос упокорив гору і пагорб, нехай звернеться наше слово знову до Павла. Цей майстер наметів, – я залюбки згадую часто про його мистецтво, щоб ти знав, що не мистецтво – докір, а неробство – осуд і провина, – отже, цей Павло, перебуваючи в Саламіні, зустрівся з деяким правителем20і його волхвом. Подвійний стрімчак – безумство з боку влади і вчення від волхва. І коли він бачив, що той мерзенний і безсоромний звір перешкоджає правителеві й руйнує його (Павлове) вчення, – послухай, що говорить, сповнившись Святого Духа: “о, сповнений всякого лукавства і всякого лиходійства, сину диявола, ворог усякої правди!” (Діян. 13:10)!

Поганий не всякий докір, але докір марний, – за нього і Христос визначив покарання, – а той, хто робить це в належний час, наслідує лікаря, який ріже в належний час і різанням усуває гниль. Це саме Павло і робить: “чи перестанеш ти збивати з прямих шляхів Господніх?” (Діян. 13:10)? Але він не приймає твоїх слів, Павле; застосуй якесь апостольське рішення, відверни язик, затули його уста, зупини злий потік. Отже, що він робить? Показуючи, що в нього війна не проти людей, каже: “І нині ось, рука Господня на тебе” (Діян. 13:11). Сам, що сказав: “ось, Я з вами по всі дні до кінця віку” (Мф. 28:20), був тоді і з Павлом; і він (Павло), маючи цю обіцянку, закликає Його, вважає для себе справедливим стати мстителем, застосувати силу й усунути перешкоду. “І нині ось, рука Господня на тебе”. Яка велика поблажливість Христа, яка велика зухвалість Павла – як він вражає (його) вироком, і Христос негайно погоджується з тим, хто говорить! Що означає – “рука Господня”? Сила, що вражає протилежне. Вона була всюди з ними (апостолами), підкоряючись охоче, роблячи їхню справу жнивами, не допускаючи праці, ні лиха, але влаштовуючи по-Своєму. І став він сліпим, “якийсь час” (Діян. 13:11). Чи помічаєш помсту в поєднанні з людинолюбством? Адже цей вирок – напоумлення, а не покарання, – виправлення, а не знищення. Тому саме він не висушив руки, не вирвав язика, який голосно говорив злі промови, не скалічив ноги, але – самі очі. Оскільки він сам цим був зцілений і віддалений від гріховного шляху і згубного змагання, то і на нього накладає таке ж лікування, немов би кажучи: і я подвизався в поганому, і я бачив перед собою смерть; через це я добре засліплений, щоб бачити краще; і до тебе докладаю це лікування: засліплюю твої зовнішні очі, щоб відкрити твої внутрішні очі. Тоді правитель, побачивши те, що сталося, увірував. Чи бачиш, що гора стала рівниною, пагорб упокорився, жнива звершені, стиснене приготоване, зрілий плід збирається, і Павло не терпів ні втоми, ні лиха, але простим словом вловив правителя? Тому Він називає Євангеліє жнивами – за швидкістю і легкістю, яку воно приносило їм.

Так був спійманий і той євнух, іноземець та іноплемінник, що володів великою силою, – і не було витрачено там навіть скільки-небудь часу або праці: одночасно він (апостол) зійшов на колісницю і почав наставляти, точніше ж – до цього сходження; і дивно, що іноземець та іноплемінник, пихатий могутністю, – тому що в його руках була чимала влада, – покликав бідного, убогого, невідомого, з яким ніколи не бачився й не знайомився, – його-то й покликав, і підніс, (на колісницю) і посадив із собою. Хто це зробив? Той, Хто сказав: “ось, Я з вами по всі дні до кінця віку”, – Він зробив вхід вельми бажаним і іноземця приготував до любомудрия, гору упокорив і невідомого зробив (для нього) ближчим за всякого знайомого. Не просто пробігай, не вважай цю справу простою історією, але подумай про велич успіху. Якщо теперішні начальники, будучи віруючими, виховуючись у смиренномудрії і нічого не маючи варварського, не можуть допустити, щоб – не кажу: невідомий, мандрівник – але будь-хто зі знайомих запросто сів із ними на площі, то як той (допустив) мандрівника? Не перестану говорити про це, що саме мандрівника, ніколи не баченого, простого, на погляд нікчемного – його і звів, посадив, язику його віддав свій порятунок, зглянувся зробитися учнем, і просить, заклинає, благає, кажучи: “прошу тебе сказати, про кого пророк говорить це? про себе, чи про когось іншого?” (Діян. 8:34), і з великою увагою приймає, що той говорить. І не тільки (приймає), але, прийнявши, не залишився безтурботним, не відтермінував, не сказав: повернуся на свою батьківщину, побачу друзів, домашніх і родичів, – що тепер кажуть багато хто з християн, які прикликають до хрещення: повернуся (кажуть вони) на свою батьківщину, побачу дружину, побачу дітей і моїх родичів; у їхній присутності, у співсвяткуванні їх зі мною, я і скористаюся хрещенням, долучусь до благодаті. Але той іноземець не сказав тоді цих слів, і хоча був іудеєм і навчений ретельно спостерігати місця, а особливо ж постійно йому навіювали спостерігати це місце, чому він здійснив і далеку подорож, щоб вклонитися на тому місці, на якому наказав Бог, – він, однак, одразу відкинувши весь той звичай і полишивши таке спостереження, щойно закінчилось слово і побачив джерело біля шляху, каже: “Ось вода; що перешкоджає мені хреститись” (Діян. 8:36)? Чи бачиш, що знову жнива відбуваються? Чи бачиш, що анітрохи не було витрачено часу, але одразу і земля прийняла, і пишний колос виробила, і гроно стало зрілим? “Ось вода”, – каже. Не шукав він ні стін, ні золотої стелі, ні заготівлі одягу, ні взуття; але так як у нього була воля приготована, він кипів бажанням, був розпалений ревнощами, то негайно прибіг до благодаті та спонукає вчителя підпорядкувати його до таємнововідства й долучити до тих безсмертних і страшних Таємниць. Тому й той зараз погодився, схваливши готовність, і хрестив його. Отже, Він називає Євангеліє жнивами – за легкістю, яку воно приносило їм.

Так само і в іншому місці говориться, що слухали слова Павла, бо Господь відкрив їхнє серце, щоб вони слухали його слова. А коли чуєш, що Він гори упокорює, жнива звершує, робить плід зрілим і багато полегшує, – не позбавляй вірян їхніх найбільших успіхів, бо Він не утискав свободу волі, не ображав самозаспокоєння, але сприяв, допомагав, простягав руку. Якби все було (справою) Його, то ніщо не заважало б усім врятуватися; але тепер одне буває Його, а інше – тих, хто вступає: тих, хто вступає, – побажати й обрати, виявити від себе багато готовності та щирої віри, а Його – доставити дари, зробити слово легким до пізнання, вчення – ясним, ввергнути насіння й допомогти слуханню стати зрілим. Отже, думаючи про все це, і ми візьмемо Його в працю за чесноту союзником і помічником, привносячи все від себе. Якщо у справі, з’єднаній з такою складністю, Він так легко досяг успіху не в одному, двох, двадцяти містах, а всюди у всесвіті, – маю на увазі саме проповідь і вчення, – так що вся земля, наскільки сонце її озирає, виявилася засіяною і багатою прекрасним цим плодом, то цілком очевидно, що і в працях за чесноти Він сприятиме нам, якщо тільки ми не будемо безтурботними й холодними, але привноситимемо від себе своє – готовність, ретельність, бажання, думку, невсипущість, піклування, свободу від життєвих справ, пошуки майбутнього і щоденне до нього прагнення. Якщо ми будемо доставляти це з ретельністю, то і від Нього все піде; і, коли так буде, ми досягнемо небесних благ, – яких нехай сподобимося всі ми досягти благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

Бесіда 11

Бесіда його ж, сказана після того, як попередньо говорив інший, дуже старий, – про Єлеазара і сімох отроків21.

  1. Яка квітчаста ця духовна маслина! При своїх старих гілках, вона принесла нам зрілий плід. Не такими є рослини землі, якими є дерева Церкви: ті, досягнувши старості, втрачають потім більшу частину листя і, якщо якийсь принесуть плід, приносять його відцвілим і млявим; а ці, коли досягнуть старості, тоді особливо рясніють плодом. Це саме можна бачити і на тому, хто говорив сьогодні; тому і я вирішив мовчати: потрібно було молодому мовчати в присутності стількох старих, які вміють говорити. Так наставляє нас і Божественне Писання: коли воно розмовляє з молодим, каже: “Кажи, юначе, коли треба тобі, лише два слова, коли ж будеш запитаний, кажи головне, багато чого в небагатьох словах” (Сир. 32:9,10). Зі старцем воно не розмовляє про такі обмеження, але, залишивши його, дозволяє і поза такими межами змагатися; і знову, дивуючись задоволенню від того, що розповідається, коли розповідається з розумом, (Премудрий) так говорить: “Розмовляй ти, старший, – бо це личить тобі, – із ґрунтовним знанням, і не забороняй22музики” (Сир. 32:4,5). Що означає: “не забороняй музики”? Цим показує, що не так приємні слухачам флейта, кефара і сопілка, як вчення старця, пропоноване з точним знанням. Порівнюючи задоволення із задоволенням, він каже, що це набагато могутніше за те, і це панує, а те йому поступається; тому й каже: завадиш “музиці”, тобто, не дозволиш їй з’являтися, затемниш її, закриєш її.

Тому саме і нам потрібно було мовчати і слухати, а йому говорити і вчити; але, – що часто я говорив, це і тепер скажу, – я не переношу ні вашої вимогливості, ні примусу з їхнього боку (тобто старших); тому знову готуюся до звичайного змагання, до важкої справи, до промови, користуючись більшою зручністю, не внаслідок власної сили, але готовності з боку вас, слухачів. Адже і нещодавно23 також слово не потонуло, понісшись на таку глибину, і ніде у вас не зазнало аварії, проходячи настільки широке море; а причина тому та, що ніде немає скель, ні підводного каміння, ні стрімчаків, але скрізь море спокійніше за пристань, і воно (слово) супроводжувалось до тихої пристані, ніби деяким вітром, який дме на корму, старанністю вашого слухання. Одразу воно і сходило з нашого язика, і всі приймали його з розпростертими руками, і хоча в ньому було багато складнощів, – такою саме була природа нещодавніх думок, – але ж надлишком ревності та напругою розуму ви з усією ретельністю підбадьорювали нас у праці й зробили важке легким. Ви не дозволили (слову) впасти ні на камінь, ні в тернину, ні на дорогу, але все прийняли в огрядну і родючу ріллю, в глибину вашої душі. Тому ми й бачимо щодня, що пишні посіви живляться легкими віяннями (Святого) Духа замість вітру, і видовище щодня у нас буває блискучим.

Тому саме і сьогодні я бажав би зайнятися тим, що залишається (у мене). Але що я відчуваю? Хор Маккавеїв стоїть перед моїми очима і, осяваючи мою думку блиском своїх ран, кличе нашу мову до своєї краси. Але нехай ніхто не вважає недоречним для слова, що, між тим як день боротьби завтра, ми сьогодні плетемо вінки, і оголошуємо переможний знак до належного часу війни. Адже якщо при здійсненні шлюбів молодята і опочивальні влаштовують раніше призначеного дня, і прикрашають свої домівки вінками та завісами, то тим паче ми робитимемо це, тому що цей шлюб духовніший, сполучається не чоловік з дружиною, а Бог з душами людей. Тому не згрішив би хто-небудь, назвавши душу мучеників нареченою, нареченою духовною, – тому що і вони приносять свою кров як придане, – придане, яке ніколи не витрачається. Але час похвал нехай чекає нас до завтрашнього дня, а сьогодні виправлятимемо більш немічних із наших братів. Оскільки багато хто з дуже простих, через нестачу своєї думки, захоплюючись ворогами Церкви, не мають належної думки щодо цих святих, і не вважають їх водночас у решті сонму мучеників, кажучи, що вони пролили свою кров не за Христа, а за закон і за писання закону, будучи заколотими за свиняче м’ясо, – ось саме ми виправимо цю їхню думку, бо соромно було б, якщо б той, хто звершував урочистості, не знав підстави для святкування.

  1. Отже, щоб при загальній радості всіх не сумували тільки ті, хто хворіє на це, але обіймали б подвижників непідробною думкою і дивилися б на них чистими очима, ми піднесемо сьогодні заспокійливе для їхньої думки і підготуємо до того, щоб завтра вони прийшли на духовне свято зі світлим настроєм і чистою думкою. Я настільки не відмовляюся вважати їх поряд з рештою мучеників, що навіть оголошую їх блискучішими. Вони подвизалися тоді, коли ще не було зламано мідну браму, не знято залізну засувку, коли ще гріх володарював, прокляття процвітало, фортеця диявола стояла, і жорстоким був ще шлях такої чесноти. Тепер навіть досконалі юнаки і багато ніжних дівчат і незаміжніх усюди у всесвіті озброїлися проти влади смерті; а тоді, до пришестя Христа, навіть праведники сильно тремтіли. Мойсей втік через цей страх; і Ілля через це таємно пішов у сорокаденну дорогу; і патріарх Авраам через це радив своїй дружині говорити, що “я сестра його, а не дружина”. І до чого говорити про інших? Сам Петро так боявся смерті, що не переніс погрози навіть привратниці, – тому що страшна вона була і недоступна, ще не були усічені її жили, ні могутність її не була знищена. Але, однак, ці (Маккавеї) подолали й побороли її, коли віяло таким страхом від неї. Бо ж мало вже зійти Сонце правди, то що вдень буває, і тоді сталося. Як для нас є світлий ранок, коли ще не з’явилося навіть сонце, коли ще не видно бувають промені, а світло променів осяює всесвіт здалеку, – так і тоді сталося. Так як мало прийти Сонце правди, – темрява боязкості, нарешті, знищилася, хоча Він і не був присутній ще по плоті, а був поблизу, у переддвер’ї, і вже торкався самих речей.

Отже, що вони виявили багато мужності, подвизавшись за таких часів, кожному, звісно, очевидно; а що вони дістали рани також за Христа, – це я вже спробую показати. За що вони страждали, скажи мені? За закон, скажеш, і писання закону. Отже, якби з’явився Христос, який дав той закон, – чи не очевидно цілком, що, постраждавши за закон, вони виявили б усю ту твердість за Законодавця? Отже, сьогодні ось це покажемо, – що Христос є Законодавець. Хто це говорить? Той, хто ясно знає старе і нове, – Павло, учитель всесвіту. У Посланні до Коринфян він так каже: “Не хочу, браття, щоб ви не знали, що отці наші всі були під хмарою і всі пройшли крізь море; і всі хрестилися в Мойсея в хмарі і в морі; і всі споживали ту саму духовну їжу; і всі пили те саме духовне пиття”, – кажучи так про воду з каміння (1Кор. 10:1-4). Потім, показуючи, що Христос здійснював ці чудеса, приєднав: “бо пили із духовного грядущого каменя; камінь же був Христос” (1Кор. 10:4). І природно: не природа каменю виводила воду і ті потоки, але сила Христа, вражаючи камінь, змушувала джерела витікати. Тому він і назвав камінь духовним, і сказав, що він слідував (за ними); чуттєвий же камінь не слідує, але перебуває на одному місці; усюди присутня і в усьому чудотворна сила – вона прорвала і камінь. Якщо іудей не може виносити цих слів, ми переможемо його власною його зброєю, не розмовляючи ні про що з Павла, Петра та Іоанна, але з його пророків, щоб він знав, що в нього справи, а в нас розуміння (їх).

  1. Отже, хто з пророків це говорить, – що Він дав Старий Завіт? Освячений від утроби (матері) Єремія, що сяяв у юності. Де і коли? Слухай його слова, і зі сказаного ясно навчися. Отже, які це слова? “Ось наступають дні, говорить Господь” (Єр. 31:31). Спочатку, він раптом піднімає слухача, і пробуджує дух тих, хто слухає, показуючи, що не його це слова, а того, хто послав його, Бога. “Ось наступають дні”. Потім показує, що він з нами розмовляє про майбутні речі. Отже, яким чином Він дав Старий (Завіт), якщо розмовляє про майбутнє? Зачекай і не турбуйся, і тоді ясно побачиш блиск істини. Коли він це говорив, закон був даний і порушений, а новий ще немає. Отже, з’ясувавши це у ваших думках, прийміть дозвіл здивувань для багатьох. “Ось настають дні, – каже Господь, – означаючи теперішній час, – коли Я укладу з домом Ізраїлю і з домом Іуди Новий Завіт, не той завіт, що Я уклав із їхніми батьками” (Єр. 31:31,32). Запитаю іудея, запитаю немічного брата: хто дав Новий Завіт? Звичайно, кожен скаже, що Христос. Отже, Він і Старий (дав), – бо сказавши, що “укладу з домом Ізраїля і з домом Іуди Новий Завіт, не такий Завіт, який Я уклав”, (тим) показав, що Він заповів і той; отже, обох Завітів один Законодавець. А коли, скажи мені, Він заповідав Старий? “Того дня, коли взяв їх за руку, щоб вивести їх із землі Єгипетської” (Єр. 31:32). Дивись, як Він показав і легкість виходу, і Свою ніжну любов, і безпеку тодішнього виведення, і що всі єгипетські чудеса здійснював Він. Тим, що Він сказав: “коли взяв їх за руку, щоб вивести їх із землі Єгипетської”, позначив усі чудеса, – тому що той вихід був за надзвичайними знаменнями. І “той завіт Мій вони порушили, хоча Я залишався в союзі з ними, говорить Господь”. Отже, звідси очевидно, що один Законодавець Старого і Нового Завіту. Тут, якщо хто ретельно вникне в сказане, – побачить, що воно сповнене неабиякого ускладнення, – бо, кажучи про причину, через яку Він має намір давати інший Завіт, назвав його Новим, тобто, незвичним: “Я укладу …, – говорить, – новий Завіт, не такий Завіт, що його уклав з їхніми батьками …; той Завіт Мій вони порушили, хоч Я залишався в союзі з ними, говорить Господь” (Єр. 31:31,32). І тому, потрібно було, щоб вони були покарані, зазнали крайньої відплати і зазнали тяжкої помсти, – за те, що, скуштувавши стільки чудес і отримавши закон, вони анітрохи не стали кращими. Але Він не вимагає від них відплати, але обіцяє навіть більше, ніж раніше.

Отже, сьогодні слід було б долучити розв’язання і цієї скрути; але оскільки в нас слово прагне до іншого, і ми бажаємо виховувати вас так, щоб не всього від нас навчатися, але знаходити й самим дещо, – залишаю це для вас, – шукайте і знайдіть. Якщо побачимо, що шукали, але не знайшли, – тоді й самі простягнемо руку; а щоб знаходження зробилося для вас легшим, я вже скажу вам наперед апостольські місця, в яких особливо можна знайти скарб і вирішення цієї скрути, – зокрема, він (апостол) розглянув цей предмет і розв’язав у посланнях до римлян, галатів і євреїв. Ті, які працьовиті, в змозі будуть знайти це рішення, звернувшись до послань, якщо в проміжні ці дні ви не вдастеся до недоречних зібрань, ні до безглуздої балаканини, а будете відшукувати скарб з наполегливою турботою про сказане. Залишивши поки що це невирішеним, приступимо до наступного далі. А що це таке наступне? “Але ось угода, яку Я укладу з домом Ізраїлевим після тих днів, каже Господь: вкладу закон Мій у їхню душу, і на серцях їхніх напишу його, і буду їм Богом, а вони будуть Моїм народом. І вже не навчатимуть один одного, брат брата, і не казатимуть: “Пізнайте Господа”, бо всі самі пізнаватимуть Мене, від малого до великого, каже Господь, бо Я пробачу беззаконня їхні, а гріхів їхніх не буду більше згадувати” (Єр. 31:33,34). Сказавши про Старий Завіт, який Він дав, сказавши і про Новий, який Він має намір дати, Він описує також красу його, показує риси його і покладає одна за одною ознаки, щоб ти знав, яке велике розходження Нового відносно Старого, – розходження, а не протилежність, – яке велике переважання, яке велике сяйво, яке велике сяйво дарів і благодаті.

  1. Отже, у чому риси Нового? “Вкладу закон Мій у їхню душу, і на серцях їхніх напишу його”. Старий закон був написаний на кам’яних скрижалях, і, коли перші скрижалі були розбиті, Мойсей висік знову інші і, там накресливши письмена, зійшов зі скрижалями, які за своєю природою були споріднені зі скрижалями, що приймають бездушність. А Новий не так, – тому що не були висічені скрижалі, коли давався Новий Завіт, – але як і яким чином? Слухай Луку, що оповідає: “Коли настав день П’ятидесятниці, всі вони були однодушно разом. І раптом стався шум з неба, ніби від сильного вітру, і наповнив увесь дім, де вони знаходились. І з’явились їм розділені язики, мов вогненні, і почили по одному на кожному з них. І сповнилися всі Духа Святого, і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм провіщати” (Діян. 2:1-4). Бачиш, як пророк ясно провістив це здавна, сказавши: “Вкладу закон Мій у їхню душу, і на серцях їхніх напишу його”. Благодать Духа, дана Богом, щоб вона мешкала в думках їхніх, зробила їх живими стовпами24… і прикриває думку цю Своєю славою; тому й говорив (апостол), що він посланий був проповідувати “не в премудрості слова, щоб не скасувати хреста Христового” (1Кор. 1:17), – і знову: “Чи не обернув Бог мудрість світу цього на безумство?” (1Кор. 1:20) – тут усюди говорить про Хрест. “Бо й іудеї вимагають чудес, і елліни шукають мудрості; а ми проповідуємо Христа розп’ятого, для іудеїв спокуса, а для еллінів безумство, для самих же покликаних, іудеїв і еллінів,– Христа, Божу силу і Божу премудрість; бо немудре Боже мудріше людей, і немічне Боже сильніше людей” (1Кор. 1:22-25); дурним Божим і немічним Божим він називає Хрест, не тому, що це нерозумно – що мудріше за нього? :22-25); немудре Боже і немічне Боже він називає Хрест, не тому, що це нерозумно – що мудріше за нього?- і не тому, що немічне – що сильніше за нього? – але висловлює думку невіруючих, яку вони мали щодо цього предмета. Тому й вище він говорив: “слово про хрест для тих, хто гине, безумство є, а для нас, хто спасаємось,– сила Божа” (1Кор. 1:18). Але треба запозичувати судження про предмети не від тих, хто гине, – а то ж хворі вважають гірким навіть мед, але це вина хвороби, а не вирок меду. Так само і Хрест для зовнішніх здається дурною справою, але він не такий насправді.

Потім, показуючи, що (Хрест) не тільки не є нерозумною, але навіть дуже мудрою справою, і не тільки не немічною, але навіть дуже сильною, – він порівнює успіхи її і з творінням, і зі Старим (Завітом), і з зовнішньою мудрістю, і показує, що чого не знайшла ні внутрішня мудрість, ні зовнішня, чого не навчилися багато хто з людей із творіння, у чому не покористувалися від Старого, у цьому мало силу те, що здається дурним і немічним, – удаване, не таке в дійсності. Тому він, володіючи доказом із самих справ, виходить із великою зухвалістю на боротьбу – насамперед проти зовнішньої мудрості, і каже: “Де мудрець?” (1Кор. 1:20). Що означає: “Де мудрець”? Він ніби говорив: де вчення філософів? Де ораторів? Де вчених? Де письменників? Зникли всі, загинули і скасувалися. Так була блискуча перемога, що навіть наприкінці вони не з’являються. Тому, коли вони так зникли з поля зору і були розвіяні наче деякий пил, він так запитує і каже: “Де мудрець?”. З’явився Хрест, і все те було зруйноване; пролунав голос проповіді, і розсіялося легше за павутину. “Де мудрець”? Де хвалькуватість промов? Де краса красномовства? Де сила хитрих міркувань? Де стрімкість слів? Де гострота мови? Де збори і засідання? Усе це розсіяне, загинуло, винищене, зникло і звернуло тил. “Де книжник” (1Кор. 1:20)? Де, каже, (справи) іудеїв? Проповідь і ними оволоділа і, як сонце, покрила тінь. У чому стільки часу в одному, народ був безсилий, законі, – у цьому, з великим достатком, усюди досяг успіху Хрест, знищивши гріхи, дарувавши виправдання, приготувавши святих людей, наставивши в богознанні, ставши керівником на Небо. Потім, полишивши іудейське, знову повертається до еллінського: “де допитливий віку цього?” (1Кор. 1:20). Тут він натякає на єретиків і мислителів, які до цього були вістрям меча, а коли з’явився Хрест, були вражені легше за всяку глину. “Чи не обернув Бог мудрість світу цього на безумство”? Знову озброюється проти еллінської мудрості. Що значить: “обернув”? (Цим словом) показав, що вона нерозумна; і справді (така) вона була. І їх “і гріхів їхніх… і беззаконь їхніх не згадаю більше” (Єр. 31:34). Пророк описує нам блиск Старого (Завіту); а апостол зіставляє той і інший, бо він боровся з іудеями; сказавши вище: “Не на скрижалях кам’яних, а на скрижалях серця тілесних”, тут (говорить): “не букви, а духу, тому що буква вбиває, а дух животворить” (2Кор. 3:3,6).

  1. Хтось збирав дрова в суботу, і був побитий камінням (Чис. 15:32,36). Чи бачиш, як буква вбиває, тобто, закон карав? А чи знаєш, як Дух животворить? Входить хтось, сповнений безлічі зол – хто розпустував, хижачив, був розпусником, розпусником, перелюблював, досягнув усякої вади, вже вмертвілий був гріхом; бере його благодать Духа в купіль – і розпусника робить сином Божим, вмертвілого гріхом народжує до життя. Це означає: “а дух животворить”. Як животворить? Не вимагаючи звіту в гріхах, за пророком: “Пробачу беззаконня їхні, і гріхів їхніх вже не згадаю більше” (Єр. 31:34). Запитай знову іудея: де так було в законі? Але він не зможе вказати. І того, хто збирав дрова, каменували, і повію спалювали, і Мойсей позбувся землі обітниці за один гріх; а за благодаті, ті, хто вчинив незліченні жахи, народжуються в життя, скуштувавши хрещення, і від них не вимагається жодної відплати за гріхи. Тому й Павло говорив: “Не обманюйтесь: ні блудники, ні ідолослужителі, ні перелюбники, ні малакії, ні мужоложники, ні злодії, ні лихварі, ні п’яниці, ні лихословці, ні крадії – Царства Божого не успадкують. І такими були деякі з вас; але обмилися, але освятилися, але виправдалися іменем Господа нашого Іісуса Христа і Духом Бога нашого” (1Кор. 6:9-11). Чи бачиш, як виблискує пророче, – що “пробачу беззаконня їхні”, – як сяє апостольське, – що “дух животворить”?

Чи бажаєш знати також інше, – апостола Павла, який говорить, як за короткий час він пройшов увесь всесвіт? Вислухай, що він каже: “благовістя Христове розповсюджено мною від Ієрусалима і околиць до Іллірику”; і знову: “епер же, не маючи такого місця в цих країнах, а з давніх літ маючи бажання прийти до вас,

24: як тільки вирушу в дорогу до Іспанії, прийду до вас. Бо надіюсь, що, проходячи, побачусь з вами і що ви проведете мене туди після того, як я натішусь, хоча б частково, спілкуванням з вами” (Рим. 15:19,23,24). А якщо один апостол за короткий час пройшов більшу частину всесвіту, – подумай, як вловили її всю також інші. Тому й говорив він: Євангеліє проповідувано “всьому творінню піднебесному” (Кол. 1:23), – пояснюючи пророче: “всі самі знатимуть Мене, від малого до великого”. Але, що Христос дав закон, – з цього очевидно; і що, будучи забитими за закон, вони проливали свою кров за Законодавця, – і це ясно. Прошу, нарешті, вашу любов прийти на торжество з великою готовністю; спрямуйтеся до ран мучеників, як бджоли з вуликів, і вшануйте їхні муки, анітрохи не боячись довгого шляху. Адже якщо старець Єлеазар знехтував вогнем, і мати тих блаженних перенесла стільки мук у крайній старості, то чим ви зможете виправдатися, чим вибачитися, не пройшовши для споглядання тієї боротьби навіть невеликої відстані?25

* * *

1Плодом святитель називає падіння Євтропія, який майже за 30-ть днів до теперішнього моменту був позбавлений свого високого становища.

2У Міня помічено: в алегоричному сенсі йдеться про падіння Євтропія; останнього заслали 399 року, наприкінці серпня, а бесіду було сказано за майже 30 днів після цієї події, отже, наприкінці вересня того ж року, тобто 399.

3Тут, мабуть, пропуск.

4У слов. тексті читається: “Збери… чотири сотні й п’ятдесят Ваалових пророків, та чотири сотні пророків Астарти” (1Царів. 18:19); “Схопіть Ваалових пророків… – і похапали їх… – і порізав їх” (1Царів. 18:40).

5На пояснення заголовка слід зауважити: 1) у Дріпії, що відстоїть від Константинополя близько 6-ти верст (σημείον milliarius, тобто 1000 кроків; слєдов., 9Х10009000 ш. 3000 с. 6 ст.), була церква на честь апостола і мученика св. Фоми; 2) під царицею мається на увазі Євдокія, дружина імп. Аркадія.

6Переклад П.Юнгерова

7Під царем мається на увазі імператор Аркадій.

8До цієї бесіди потрібно зауважити: 1) імена двох єпископів невідомі, але один був старий, а інший молодий; 2) прославляють імператора Феодосія Великого, який помер 17 січня 395 року, і звідси, ймовірно, святитель говорив 399 року в день кончини імператора. 3) згадуються два узурпатори царської влади: перший – Максим, другий – Євгеній; 4) викривають християнську секту, яка називалася “кафари” (καθαρός чистий), що була тоді в Константинополі численною і мала там свого єпископа.

9Тут, мабуть, бракує уривка, де святитель протиставляв скромність ап. Павла безсоромності кафарів.

10Св. оратор уподібнює людську душу протоці Еврипу, Εϋριπος, що відокремлює о. Евбею від материка. Евбею від материка. Деякі стародавні еллінські письменники повідомляють, що течія в цій протоці змінювалася по сім разів удень і вночі («Pauly, A». Real-Encyclopädie etc. Stuttg. 1844. Bd. Ill, S. 305).

11Є припущення, що ця бесіда була сказана святителем на Пасхальній седмиці. Між попередньою бесідою і цією, у Ватиканському списку, є бесіда проти видовищ в іподромі та театрі.

12Ця бесіда була сказана святителем між Пасхою і 1-ю неділею після Пасхи. Вона має на меті викрити неправду вчених язичників, званих тут “еллінами”, і оману “іудеїв”, які хвалилися Авраамом, як своїм батьком по плоті. Щоб присоромити тих та інших, святитель змусив попередньо готових прочитати їхньою рідною мовою з Євангелія і дати пояснення. У Константинополі були тоді православні готи.

13Святитель називає єгипетську розкіш за Мойсея ім’ям міста Σύβαρις, заснованого в Луканії поселенцями з Еллади в 720 р. до Р. X. У квітучий свій час місто мало до 100 000 жителів, спосіб життя яких вирізнявся надзвичайною розкішшю і став прислів’ям («Pauly A., Bd. vi, S. 1524).

14Тут деякий пропуск у тексті.

15Богословський термін οίκονομία, де мається на увазі головним чином втілення Господа. Звичайна його передача через “домобудівництво” не точна, тому що νέμω (звідки – νομία з – νεμία) означає: роздавати частини, пасти, керувати. Порівн. Лк.12:42: δ πιστός οίκονόμος вірний “економ”.

16За Міню (точніше, за Монфоконом † 1741 р.) ця бесіда виголошена в 2-гу неділю після Пасхи, коли в саму Пасху святитель сильно говорив проти захоплення видовищами, і коли у Велику П’ятницю або Суботу, дійсно, було це захоплення з боку народу. Викривальне слово в Пасху мало таку дію, що в 1-шу неділю після Пасхи зібралося надзвичайно багато слухачів, які були, однак, засмучені, тому що святитель поступився бесідою прибулому на той час сюди галатському єпископу Леонтію, який на той час прибув сюди. Але Матеї думає інакше: за ним викривальне слово було у Велику Суботу, в саму Пасху говорив Леонтій і в 1-шу неділю після Пасхи говорив сам святитель цю, 9-ту бесіду. Ще не заважає помітити, що, всупереч Монфокону, Матеї вельми не схвалює укладача заголовків перед бесідами, за його граматику, і, між іншим, у зараз наведеному заголовку.

17 Ἐπαρχος τελών, в обов’язок якого входило завідування збором податей (φορολογία).

18У цій бесіді святитель користується трьома термінами, які важко передати українською мовою, тож щодо них необхідне застереження. Це – κατασκευή зі своїм дієсловом κατασκευάζω (у нас “висновок”, як дане до думки і висновку), ψήφος (“думка”, як визначена думка, але не виражена у слові) і άπόφασις (“висновок”, як думка, виражена у слові). Для ясності користуємося таким порівнянням. Поки корабель не споряджений, усе його приладдя – χατασχευή; корабель, зовсім готовий до плавання – ψήφος; корабель у момент свого повного ходу – άπόφασις. Ін. 5:17-18 розкладається так. “Рівний ся творячи Богу”, оскільки лише мислиться, – ψήφος або δπόυσια “припущення”, а оскільки “так” сказано – άπόφασις. До цього: κατασκευή – 1) твердження Господа: “Отець Мій”; 2) факт: “порушувати суботу”. Наприкінці бесіди святитель і запитує: чому ти “Отець Мій” називаєш висновком Господа, а “дорівнює Ся творячи Богові” (на підставі: “порушувати суботу”) вважаєш припущенням іудейським (δπόυοια ψήφος), коли те й інше у євангеліста пов’язані. Тим часом єретики допускали перше, але ніяк не могли допустити друге, і вважали його іудейською думкою. (Прим. перекладача).

19У Міня ця бесіда приурочується до церкви апостола, як ідеться в заголовку, але невідомо, якого. Матеї думає визначеніше: місцем вважає церкву апостолів і часом – 30-те червня, коли святкується пам’ять 12-ти апостолів. На доказ він вказує: 1) на слова святителя: Είς άποστόλων παραγινόμε θαθήκας ми приходимо до гробниць апостолів; 2) початкове для святителя Мф. 9 є тільки частина церковного читання Мф. 9:36-10 (у нас зачало 34-те), – читання, приуроченого до 30-го червня; за Матеї, на це читання святитель натякає словами: τών σήμερον άναγνωσθέντων άψώμεθων άψώμεθα займемося прочитаним сьогодні. – Попередньо розмовляв деякий невідомий єпископ, вік якого прийнятою думкою визначається в 52 роки.

20Так передаємо άνθύπατος, залишене в слов’янському тексті без перекладу. Зрозуміло чиновник на кшталт нашого віце-губернатора.

21Виголошена була святителем напередодні дня пам’яті мучеників Маккавеїв, який тоді святкувався також 1 серпня. Той, хто говорив попередньо, – невідомий.

22У Біблії: καί έμ ποδίσης і не возбрани.

23Невідомо, яка це була бесіда.

24Деякий пропуск у тексті.

25Ця бесіда не має звичайного висновку.

Нижеследующие одиннадцать бесед изданы у Миня по списку, поступившему в Ватиканскую библиотеку или с горы Афон, или с о. Патмоса. Несомненно, что они все были произнесены святителем в Константинополе, в 398 и 399 годы, и в таком порядке, в каком издаются. В частности, первая беседа была произнесена в церкви мучеников, называвшейся тогда Ἐν παλαιά πέτρα. Точное место этой церкви неизвестно. В первой беседе замечено, что не прошло ещё 30-ти дней от начала огромного землетрясения, случившегося в Константинополе. Это было в 398 году. Иными, впрочем, землетрясение понимается в смысле падения Евтропия, и время беседы отодвигается к 399 году.

Беседа 1

Сказанная в церкви мучеников, у «древней скалы», когда вследствие дождя собралось немного, – о том, что должно постоянно приходить (в церковь), и что пребывающим во грехах нельзя пренебрегать своим спасением, но (нужно) выражать свое покаяние.

  1. Что это? Нужно бы целому городу быть здесь сегодня, а к нам не пришла даже малая часть. Может быть повинны грязь и дождь? Нет, – не грязь, а беспечность и упадок духа. Чем могут извиниться оставшиеся, когда мученики пренебрегли даже самой жизнью своей, а они не решились (пренебречь) грязью, чтобы прийти? Как мне ублажать вас, пришедших? Как изобразить несчастье тех, оставшихся, – (несчастье) и по отсутствии их, и по причине этого отсутствия? Очевидно, они лишили себя этого прекрасного празднества, приковавшись к житейским заботам и уцепившись за всё сквернящую, очень сильную у них, страсть к наживе. Но если даже нет их здесь, нужно говорить (к ним) и отсутствующим, – очевидно, через вас, присутствующих, они услышат это. Доколе это неистовство наживы? Доколе эта неугасимая печь будет всё наступать и пожигать? Разве вы не знаете, что этот пламень производит тот неугасимый огонь, (что) это изнурение рождает того ядовитого червя? Если ты пренебрегаешь геенной, и твоего ума не потрясают эти слова, так как наказание ещё в будущем, то пусть бы тебя убедило настоящее. Разве вам неизвестно, в каком плоде1выразилось недавно любостяжание? Не перед вашими ли глазами память этого? Не свежо ли доказательство такой гибели? Весь город наш наполнен остатками того кораблекрушения; и, как во время потопления великого корабля, куда бы ты ни отошёл, кто доску, кто весло, кто парус, кто какую-либо часть поклажи, спасши, держит и вертит во все стороны, так (было) и во время недавно поднявшегося здесь землетрясения: владевшие кто домом, кто полями, кто рабами, кто серебром, кто золотом, – они сделали из себя широкое зрелище несчастья и устроили, чтобы всюду рассеялись воспоминания смятения. И иной, проведши бессонные ночи, перенесши бесчисленные труды и опасности, собравши таким корыстолюбием столько грехов, – (как) бездомник и вне города, стал беглецом на чужбине, нуждается в необходимом питании и видит, что над ним ежедневно висит крайняя опасность, воображает себе мечи, палачей и пропасти, живёт жизнью тягчайшей бесчисленных смертей; другие наслаждаются его имуществом, и до этого льстившие ему коварствуют теперь.

Этого ли недостаточно, чтобы даже совсем тупой вразумился? Но после такого бедствия, после такого ненастья, после такой гибели, после такого переворота, и столь недавнего, что он ещё перед глазами, не прошло ещё целых тридцати дней2, – вы опять так безумствуете? И как вы можете извиниться, или чем оправдаться? И не только безумствуете, но даже не приходите, чтобы узнать об этом самом. Как бы к присутствующим я говорю к отсутствующим, – под тяжестью своей большой скорби, – что они не делаются лучше ни по страху за будущее, ни опытом настоящего; но, хищничая, корыстолюбствуя, они как бы черви в каком-нибудь навозе, отгороженные и зарывшиеся в куче этих забот, не стараются даже всего один раз в неделю приходить, чтобы узнать – где они. Как горячечные не могут сами видеть, в каком они состоянии, но нужны для них врачи, которые бы освободили их от беснования, так и одержимые тяжким бешенством наживы нуждаются в своих учителях, чтобы им узнать, что они беснуются. Вследствие этого особенно я их прошу, убеждаю и умоляю приходить к нам и брать себе врачество от этого слова. У меня нет заостренного железа, но есть слово, – острее железа; нет огня, ни едкого врачества, но есть слова, – горячее огня, и доставляющие без боли врачевание.

  1. Из-за чего ты убегаешь, скажи мне, и не выражаешь относительно своей души столько же попечения, сколько бережёшь свою плоть? Когда плоть в худом состоянии, ты и деньги издерживаешь, и даже, если нужно занять, всё отдаешь под залог, – и врачам, если они захотят резать, даже жечь, ты предоставляешь своё тело с полной готовностью делать, чего бы они ни пожелали; а когда в душе источники червей, ты – скажи мне – не идёшь послушать слова, очищающего от гнили, хотя для этого тебе не нужно ни денег тратить, ни переносить такую боль, но предаёшь самого себя полной гибели? И чем по достоинству в этом извинишься? Если бы я говорил: корыстолюбец, хищник, блудник, прелюбодей пусть не вступают в церковь; если бы гнал и преследовал всех грешников, – то и тогда особенной не было бы отговорки, потому что нужно вступать очищенному; но сейчас не говорю даже этого, но: хотя бы ты совершил блуд, хотя прелюбодействуешь, хотя хищничаешь, хотя корыстолюбствуешь, – вступи в церковь, чтобы узнать тебе, что не нужно впредь делать это; влеку всех и притягиваю к себе, и, распростерши отовсюду сеть слова, хочу захватить ею не здоровых (только), но и болеющих. Каждый день я говорю: приди и врачуйся со мною, потому что, врачуя, и я нуждаюсь во врачестве, потому что я человек, и подлежу с тобою страстям той же самой природы, нуждаюсь в словах, обуздывающих беспорядочную узду; и я не живу жизнью беззаботной, тихой и невозмутимой, но и у меня самого есть шум страсти и смятение волн. Впрочем, зачем говорить (это) мне или кому бы то ни было, когда именно достигший небес Павел, – даже он нуждался во многом врачевании. Что он нуждался, это он сделал для нас очевидным; даже он сам не жил жизнью беззаботной, но было у него много борьбы; почему он и говорил: «Но усмиряю и порабощаю тело мое, дабы, проповедуя другим, самому не остаться недостойным»(1Кор. 9:27). А умерщвлял он то, что восставало (против него), и порабощал то, что желало быть в разнузданности; и других потому он увещевал, говоря: «Кто думает, что он стоит, берегись, чтобы не упасть»(1Кор. 10:12). Но если Павел не наслаждался спокойствием, но, как обуреваемые морем, видел много отовсюду поднимающихся волн, – то кто осмелится говорить, что ему не нужно исправления, врачевания и непрерывного бодрствования?

Итак, приди и врачуйся со мною, учителем своим. Если ты здоров, то даже из-за этого приходи, чтобы сделаться здоровее; слово, которое исправляет бывшее и предостерегает от неслучившегося ещё никогда, – и больных освобождает от немощи, и не больных делает твёрже. Если у тебя нет этого греха, то есть другой, потому что «кто может сказать: «я очистил мое сердце, я чист от греха моего?» (Притч. 20:9). Так как ты согрешил, не стыдись прийти, но поэтому самому приди. Никто не говорит: так как у меня рана, то я не буду искать врача, даже не принимаю лекарства; но поэтому самому нужно более всего искать и врачей, и силы лекарств. И мы умеем прощать, потому что повинны также сами в других грехах. Потому и Бог дал нам не Ангелов в учители, не Гавриила, сведши свыше, поставил над своим стадом, но, взяв из самого стада, делает пастыря, из самих овец – начальника над стадом, чтобы он был снисходителен к начальствуемым и, помышляя о собственной немощи, не гордился бы перед пасомыми, но имел бы уздой и основой смирение, пригнетение от собственной совести. А что сказанное не есть предположение, выслушай Павла, пишущего об этом и любомудрствующего в Послании к Евреям. Он так говорил: «Ибо всякий первосвященник, из человеков избираемый, для человеков поставляется на служение Богу, чтобы приносить дары и жертвы за грехи, могущий снисходить невежествующим и заблуждающим, потому что и сам обложен немощью, и посему он должен как за народ, так и за себя приносить жертвы о грехах» (Євр. 5:1-3). Видишь ли, как превосходно сказана нам причина, почему не Ангелы, и не Архангелы, но люди поставлены над церквями, чтобы именно они могли сострадать своим сродникам, имея в сознании собственных грехов величайшее учение о смирении? Ведь, говорит, «и сам обложен немощью, и посему он должен как за народ, так и за себя приносить жертвы о грехах». Это происходит и теперь: предстоя этой священной трапезе и вознося страшную жертву, мы испрашиваем отпущения как прегрешений народа, так и о наших собственных взываем, молим и просим, и возносим жертву за всех…3

  1. Приводи ты мне в пример не корыстолюбца, раба чрева и предавшего низости благородство своей природы, но этого, мужей, как он, соблюдающих первообраз и не сквернящих царского своего облика, – и тогда узнаешь, чем иногда бывает человек. И этот также был человеком, и он был рождён женщиной, молоком вскормлен, на земле жил, воздухом дышал, и всё у него было общее с нами, общее в отношении природы; но так как в воле его была особенность, потому и в благодати он воссиял. Хотя у него не было ни денег, ни знатности рода, ни величия отечества, ни красноречия, ни остроты языка, ни толпы рабов, ни роя евнухов, ни дома с золотым потолком, ни шелковых одежд, ни роскошного стола, ни другого чего-нибудь, что многим кажется счастьем, но крайняя бедность, – у него не было средств даже для необходимого пропитания, но он был нищим, протягивал руку и просил хлеба у жены-вдовицы, и то сидонянки; жилищем у него была пещера, одеждой – кожа, столом – земля, предки – неизвестными и бесславными, отечество – ничтожным и средства к жизни грубыми, – однако, ничто такое не стало препятствием этому мужу к славе; но он был и богаче всех царей, и мудрее всех философов и ораторов, и знатнее имеющих диадемы, и много благороднее владеющих царственными городами; он имел отечеством вселенную, вернее, даже она была для него малым городом; и Павел восклицает, говоря: «Скитались в милотях и козьих кожах, терпя недостатки, скорби, озлобления; те, которых весь мир не был достоин»(Євр. 11:37,38). И достиг он вышнего города, Художник и Устроитель которого Бог.

Потому я привёл тебе (в пример) бедного и простого, (как) пользующегося славой, чтобы у тебя не было никакого предлога. Если бы я привёл богатого и мудрого, ты мог бы сказать, что бедность и невежество препятствуют мне сделаться таким; а теперь именно ты не можешь прибегнуть ни к какому такому предлогу: и он был бедным, даже беднее всех людей, в пустыне жил, неизвестен по предкам и отечеству, и во всём остальном, – однако, он воссиял больше солнца и тогда, и теперь; и пока солнце освещает землю, до тех пор будет его слава, хотя он был за столько времени раньше (нас); эта громада времени не заглушила памяти о нём, и весьма естественно. Такова добродетель, дело бессмертное, и сияющее более солнца. Но (унесшимся в море похвал пророка не должно забывать главного предмета) что я раньше сказал, то обнаруживает в себе и этот, (муж), (именно) что было сказано относительно Моисея. Так как ему, вознесшемуся своими преуспеяниями, было естественно не быть очень снисходительным к народу, то смотри, что делает Бог. Попускает, чтобы он лишился своей благодати, так чтобы обнаружилась его немощь; впрочем, (нам) наперёд необходимо показать, как он не был очень снисходителен. Когда он заключил небо и землю сделал бесплодной, и был голод, голод самый жестокий из всех: истреблены были воды, засохла всякая трава, иссякли реки, лицо земли было ужасным, угрожающим смертью; и, всё наступая, голод распространялся, ведя (за собою) жалкую смерть, – (тогда) он так не уступил, но, отошедши, сидел на вершине горы, предав народ иудейский такому тягостному изнурению. Но Человеколюбивый Бог и неизреченная благость не переносили такой суровости; и так как Сам от Себя Он не желал его побудить, чтобы прекратил несчастье, и затем не желал также сделать это без него, то смотри, что происходит: прежде Он вступает в общение с ним, и тогда посылает дождь. Видишь ли в этом благость Божию, человеколюбие и честь в отношении святого? Он излил потоки дождя не прежде, как когда побеседовал с ним и сказал об имеющем быть, и послал его вестником будущего благосостояния. Так как через него произошло печальное, то (Бог) восхотел, чтобы он сделался вестником и полезного; и, сведши с горы, послал возвещать наступление проливного дождя и прекращение голода всюду в той земле. Однако, когда был низведён дождь, и в самое короткое время наступило цветущее состояние, (тогда) собрав четыреста Вааловых жрецов и четыреста восемьдесят, заколол их и пролил потоки крови4.

  1. Итак, зачем это для предлежащего главного предмета? Не смущайся, возлюбленный! Я приступлю, наконец, к самому верху сказанного. Когда он низвёл то пламя, одержал победу и поставил её блестящий знак, совершил избиение жрецов, (тогда) он отходит с радостью, и гордясь происшедшим. Послала к нему жена Ахава, ничтожная и презренная развратница, говоря: «Пусть то и то сделают мне боги, и еще больше сделают, если я завтра к этому времени не сделаю с твоею душею того, что сделано с душею”этих жрецов. «Увидев это, он встал»и ушел в путь сорокадневный (1Царів. 19:2,3). Что же? Та высокая до небес душа, он, пренебрегающий всем миром, презревший такой голод, восставший против такого царя-тирана, заключивший небо и открывший, низведший то дождь, то пламя, поправший нужды природы, несокрушимый, всюду дерзновенный, – после стольких преуспеяний, после столь долгого дерзновения, сразу не перенёс словесной угрозы одной блудной женщины, делается, наконец, беглецом и изгнанником, бежит в пустыню, удаляется в сорокадневный путь. Следовательно, какая причина? Бог лишил его благодати, и обнаружилась немощь природы; Он показал пророка, показал и человека, чтобы они научились, что и бывшее тогда было делом благодати. А это Он совершал, чтобы сделать его снисходительным к народу, пресечь и задержать безумие, происходящее от преуспеяний.

Что он думал много о себе самом и воображал, восставал против всех остальных, – я приведу вам в свидетельство его самого. Когда пришёл к нему Бог и спрашивал о причине тамошнего пребывания, говоря: «Что ты здесь, Илия» (1Царів. 19:13)? – а Он спрашивал: «что ты здесь?» – не узнать желая, но желая раскрыть нам сокровенные его мысли, подобно тому как и хананеянку когда Христос спрашивал, то не с тем, чтобы узнать, но чтобы нас научить лежащему в ней сокровищу веры, – итак, Он спрашивал его, почему же, наконец, он предпринял такой путь и, оставив города и народы, возлюбил пустыню, – а это не с тем, чтобы Самому узнать (да и зачем Ему Всезнающему?), но чтобы через его ответ научить нас сокровенной его мысли, и тому, что справедливо попустил, чтобы он был поколеблен от страха и впал в робость; попустил, но не побудил, уступил, но не произвёл, лишил только его (благодати), после чего он и был изобличён, – итак, когда Он сказал: «что ты здесь, Илия», – послушаем, что он говорит: «разрушили жертвенники Твои и пророков Твоих убили мечом; остался я один, но и моей души ищут, чтоб отнять ее» (1Царів. 19:14). Видишь ли, что он считал всех погибшими, и только себя оставшимся, и кроме него никого другого; понемногу это могло довести его до безумия. Именно потому, Бог, отвращая от него этот неправый помысел, говорит: Я оставил Себе «семь тысяч [мужей]; всех сих колени не преклонялись пред Ваалом» (1Царів. 19:18). Так как и (тогда), когда навёл засуху, он продолжал напрягать наказание, и после этого много воображал о себе, будто он единственный такой на земле, (то Господь) попускает ему почувствовать собственную немощь, указывает на множество спасённых, очищая тем и другим его мысль, склоняя быть умеренным всюду, быть снисходительным и срастворять с ревностью человеколюбие.

  1. Если желаешь то же самое видеть и в Новом (Завете), то опять мы попытаемся привести тебе в пример вождей, башни, оплоты и главы из новозаветных. Какими Моисей и Илия, такими оказываются Павел и Пётр в Новом (Завете). Как из этих двоих каждый стал беглецом, убоявшись, первый – одного египтянина, второй – угрозы одной блудницы, так и Пётр, фундамент, основание, столб, после бесчисленных обетований, после стольких чудес, после такого любомудрия, убоялся угрозы не царицы, не мужа, но привратницы-девицы; и это было намного тягостнее прежнего. Те, убоявшись, только убежали, а этот ещё пал самым тяжким падением, о котором все знают. Когда он был лишён благодати, обнаружилась и его немощь, оставленная Божиим попечением. Бог попустил ему пасть, так как и его намерен был сделать начальником над всей вселенной, – чтобы, вспоминая о собственных падениях, он был снисходителен к происходившим потом искушениям. И что сказанное не предположение, выслушай самого Христа, говорящего: «Симоне, Симоне…», сколько раз домогался сатана сеять тебя, яко «пшеницу, но Я молился о тебе, чтобы не оскудела вера твоя; и ты некогда, обратившись, утверди братьев твоих»(Лк. 22:31,32). За помощь тебе дай ты Мне, говорит, эту отплату, потому что если бы не вкусил ты Моего промышления, то у тебя не было бы сил переносить самому по себе нападение его (дьявола). Итак, помышляя о своём, будь снисходителен и к остальным, – на это именно намекает – «утверди», – утверди колеблющихся, снисходя, простирая руку, выказывая в себе много человеколюбия. И Павел, бывший отважнее всякого льва, неустрашимая душа, потерпел то же самое. И смотри, как показывает на самом себе, что он непрестанно нуждается во врачестве смирения. В Послании к Коринфянам он говорит: «Не хотим оставить вас, братия, в неведении о скорби нашей, бывшей с нами в Асии, потому что мы отягчены были чрезмерно и сверх силы, так что не надеялись остаться в живых. Но сами в себе имели приговор к смерти, для того, чтобы надеяться не на самих себя, но на Бога, воскрешающего мертвых, Который и избавил нас от столь близкой смерти, и избавляет, и на Которого надеемся, что и еще избавит»(2Кор. 1:8-10). Мы были в отчаянии, говорит, не ожидали, что будем живы, но думали про себя, что совершенно будем осуждены на смерть, – это значит: «сами в себе имели приговор к смерти», – в этом самое дело нам ответило, что мы совершенно погибнем.

Из-за чего же Бог попустил дойти нам до стольких опасностей? Чтобы мы не надеялись на самих себя, говорит, но на Бога, восставляющего мёртвых. Сказанное им означает, чтобы мы не гордились, чтобы не превозносились своими успехами. Об этом и дальше он говорит яснее, опять пиша так. После того, как сказал о восхищении на Небо, восхождении в Рай, сообщении ему тех неизречённых глаголов, он прибавил: «И чтобы я не превозносился чрезвычайностью откровений, дано мне жало в плоть, ангел сатаны, удручать меня, чтобы я не превозносился» (2Кор. 12:7); здесь намекает на мучающих, оскорбляющих и ввергающих его в темницу, так как каждого из них он называет сатаною. Я был предоставлен, говорит, переносить испытания, чтобы сдерживалось моё безумие, и чтобы я научился усмирять себя. Вследствие этого, наконец, я, воззвав даже к Богу, не имел удачи в прошении, но остался подверженным непрестанным козням, имея муку врачеством смирения. И прежняя жизнь его до обращения была достаточна для его вразумления. Сидящий у ног Гамалиила, живущий в точности по отеческому закону, ревнитель отеческих преданий, ежедневно перелистывающий пророков, вскормленник на законе, – он не принял пришедшего Христа, совершавшего чудеса, беседовавшего об этом, предлагавшего из Писания и изъяснявшего, но преследовал Распятого и Воскресшего, и поверг Его ученика тысячами рук, воевал против церквей и был свирепее всякого волка; сам по себе он не мог сознавать должного до тех пор, пока воссиял свет свыше, и был подан голос, влекущий его к истине. Потому и сам он постоянно в своих посланиях на это обращает (внимание), склоняясь долу и стыдясь за уже бывшее; в Послании к Тимофею он говорил: «Благодарю давшего мне силу, Христа Иисуса, Господа нашего, что Он признал меня верным, определив на служение, меня, который прежде был хулитель и гонитель и обидчик, но помилован потому, что так поступал по неведению, в неверии» (1Тим. 1:12-13). И опять: «Но для того я и помилован, чтобы Иисус Христос во мне первом показал все долготерпение, в пример тем, которые будут веровать в Него к жизни вечной» (1Тим. 1:16). И в Послании к Коринфянам говорил: «Я наименьший из Апостолов, и недостоин называться Апостолом, потому что гнал Церковь Божию» (1Кор. 15:9).

  1. Всё же это было, и оставлял их Бог вне Своей благодати для того, чтобы, когда они научатся собственной немощи, и (тому), как ничтожен человек, не имеющий доли в поддержке свыше, выказывали относительно подчинённых много человеколюбия, много снисхождения, много прощения, вступив на судейское седалище, сделавшись руководителями народа и начальниками. Потому и в Послании к Галатам он говорил: «Братия! если и впадет человек в какое согрешение, вы, духовные, исправляйте такового в духе кротости, наблюдая каждый за собою, чтобы не быть искушенным»(Гал. 6:1). Итак, зная это, будем привлекать необузданных, а грешников будем прощать, будем выражать вместе с Божественным законом много человеколюбия, чтобы и нам самим вкусить многого прощения, в чём согрешаем, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу слава, со Святым Духом, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

Беседа 2

Когда в полночь царица пришла в Великую Церковь и отсюда подняла останки мучеников и сопровождала через всю площадь до Дрипия, мартириума, отстоящего от города на 9-ть симиев; беседа была сказана в мapтиpиyме, в присутствии ее, всего города и начальников5.

  1. Что мне сказать и о чём говорить? Восторгаюсь и беснуюсь беснованием, лучшим благоразумия, лечу, радуюсь, высоко несусь и окончательно опьянён, этим духовным удовольствием. Что мне сказать и о чём говорить? О силе мучеников? Об усердии города? О ревности царицы? О стечении начальников? О посрамлении дьявола? О поражении демонов? Об именитости Церкви? О силе Креста? О чудесах Распятого? О славе Отца? О благодати Духа? Об удовольствии всего народа? О восторгах города? О собраниях монахов? О хорах дев? О рядах священников? О напряжении мирских мужей, рабов, свободных, начальников, подчиненных, бедных, богатых, иноземцев, граждан? Благовременно в отношении всего сказать: «Кто изречет могущество…Твое, Господи, возвестит все хвалы Твои» (Пс. 105:2)? Женщины, которые живут в недоступных теремах и нежнее воска, оставив свои закрытые чертоги, состязались в усердии с самыми сильными мужами, совершая пешком столь длинный путь; не молодые только, но даже состарившиеся; и ни немощь природы, ни изнеженность в образе жизни, ни спесь знатности не стали препятствием для этого усердия. Опять также сами начальники, оставив колесницы, жезлодержцев и копьеносцев, смешались с простыми. И к чему говорить о женщинах или начальниках, когда даже сама та, у которой облегает (голову) диадема и которая облечена в порфиру, в продолжение всего пути не дозволяла сeбе отстать на малое расстояние от останков, но, как служанка сопровождала святых, держась за раку и покров, лежащий (на ней), попирая всякую человеческую спесь, являясь перед таким множеством народа в середине зрелища, – та, которую даже всем евнухам, обращающимся в царском дворце, непозволительно видеть. Но влечение к мученикам, неограниченная (их) власть и пламенная любовь (к ним) побудили сбросить все эти маски, и выказать ревность относительно святых мучеников открытым усердием.

И вспомнила она о блаженном Давиде, облеченном также в порфиру, и с диадемой, со скипетром еврейского народа, когда, оставив всю ту скинию, воздвигал он ковчег, прыгал, плясал и скакал, при большом восторге и веселии, прыганьем выражая свою радость, которую имел при совершении (перенесения ковчега). Если во время тени и образа нужно было, чтобы выражался такой пыл, то тем более во время благодати и истины, – так как и она поднимала ковчег, много лучший того Давидова. Не каменные скрижали в нём, но скрижали духовные, благодать цветущая, дар блистающий, кости, которые светлее самых лучей, или вернее – испускают из себя самую блестящую молнию. Глядя на солнечный луч, демоны нисколько не страдают; а, не перенося исходящего отсюда блеска, они ослепляются, прогоняются и бегут с большого расстояния: такова сила даже пепла святых, которая не только покоится внутри, в останках, но и дальше простирается, прогоняет нечистые силы и освящает в большом изобилии приходящих с верою. Потому-то также эта христолюбивая (царица) следовала подле останков, постоянно держась (за них) и извлекая себе благословение, была для всех остальных учителем в этом прекрасном и духовном приобретении, уча всех почерпать из этого источника, из которого всегда почерпают, но который никогда не иссякает. Как изобильные потоки источников не объемлются внутри их собственных недр, но изливаются и текут через край, так и благодать Духа, почивающая у костей и обитающая со святыми, изливается также на других, с верою сопровождающих её, стремится с души на тела, с тел на одежды, с одежд на обувь, и с обуви на тени. Вследcтвиe этого совершали чудеса не только тела святых апостолов, но даже платки и опоясания, и не только платки и опоясания, но даже тень Петра производила действие могущественнее живых. Некогда даже милоть, сброшенная на Елисея, низвела на него двойную благодать; не только тело Елисея, но даже одежда та была исполнена благодати. Потому-то и у трех отроков естество пламени устыдилось не только тел их, но даже самой их обуви. И у Елисея эта благодать не удалялась от него, даже скончавшегося, но самая смерть разрушалась, когда был брошен в могилу пророка другой мертвец. Так было и сегодня: во время несения останков, когда засиял луч от костей и пожигал полчище противных сил, – поднялись отовсюду разжжение демонов, вой и плач.

  1. Я в восторге и воспаряю от удовольствия вследствие того, что вы пустыню сделали городом, оставив город пустым, – что показали нам сегодня богатство Церкви. Вот сколько овец, и нигде волка; сколько виноградных лоз, и нигде терния; сколько колосьев, и, нигде плевел. Море простерлось от города до здешнего места, море свободное от волн, без кораблекрушения, свободное от скал; море – (которое) слаще всякого мёда, для питья приятнее питьевых вод. Не погрешил бы кто-нибудь, назвав это море также рекой огня; так светильники, густо и непрерывно протянувшиеся ночью сплошь до этого мартириума, представляли зрителям вид огненной реки. И это ночью; а при наступлении дня, явились опять другие светильники; восходящее солнце те скрывало, делало тусклее, а эти в помышлении каждого показывало в большей светлости; этот огонь вашего усердия был жарче того видимого огня; и каждый нёс двойной светильник: огня – ночью, усердия – ночью и днём; точнее, я не назову наконец той (ночи) даже ночью, потому что она соревновала дню, собирая вас отовсюду, как сынов света, и являя (вас) светлее бесчисленных звёзд и утренней звезды. Как пьяные и день делают ночью, так всю ночь бодрствующие и бдительные делают днём и ночь. Потому во всю ночь они пели пророческое (изречение): «Но и ночь (есть) свет в услаждении моем. Ибо тьма не будет темна от Тебя, и ночьбудет светла, как день: какова тьмаее, таков и свет ее (будет)”6 (Пс. 138:11,12). Светлее какого дня не была эта ночь, когда все были в таком избытке восторга, духовно радовались, когда столько высыпало народу, наводнившего и дорогу, и площадь? Не видно было даже голой почвы, но вы, покрыв весь путь людьми, представили из себя во всё путешествие как бы одну непрерывную золотую цепь, одну реку, многошумно несущуюся; и, вверх, на небо взирая, мы видели луну посредине и звёзды, а внизу множество верующих, и среди них идущую царицу, светлее луны. Как звезды, которые ниже, лучше верхних, так и эта много светлее той.

Настолько ли луна (светла), насколько украшена верой душа при таком достоинстве? Чему наперед можно в ней удивляться: ревности ли, (которая) жарче огня; вере ли, – тверже алмаза; сокрушению ли духа и смирению, которым она скрыла всё, до крайности отвергши царское достоинство и диадему, и отсюда всякую спесь, а облекшись вместо порфиры в одежду смирения, и вследствие её став ещё светлее? Многи, часты были царицы, которые были причастны только той же самой одежде и диадеме, и славе царской; но тот избранный наряд был лишь её, и только её тот победный знак. Из цариц только эта с такой честью сопровождала мучеников, с таким усердием и благоговением, вместе с народом, отвергши всех телохранителей, до крайности устранив почти всякое неравенство жизни. Вследствие этого она не меньше мучеников принесла пользу народу. Как все смотрели на останки, так изумлялись и её попечению, богатые и бедные, – смотря на неё, неотступно держащуюся за кости, в продолжение такого путешествия, ни устающую, ни оставляющую, но прильнувшую к раке. Потому мы не перестаём ублажать тебя, не мы только, но и все последующие поколения.

  1. Бывшее здесь услышат пределы вселенной, насколько солнце осиявает землю; услышат те, что будут после нас, и те, что после них; и никаким временем не предастся забвению происшедшее, так как всюду во вселенной и всюду в поколениях последующих сопровождать его (будет) многой известностью Бог. Если Он сделал, что дело жены-блудницы достигло пределов вселенной, и утвердил в памяти навсегда, – много больше не попустит, чтобы забылось дело благопристойной, почтенной и благоразумной жены, показавшей столько благоговения, при царской власти: все будут ублажать тебя, гостеприимницу святых, заступницу церквей, соревновательницу апостолам. В самом деле, если даже ты получила в удел женскую природу, всё же тебе возможно соревновать и апостольским успехам. Так некогда и Фива, та, которая приняла учителя вселенной и сделалась его заступницей, была женщиной, соучастницей твоей в той же самой природе; однако, она настолько воссияла, что тот святой, достойный небес и больший всех апостолов, прославил её и сказал, что «она была помощницею многим и мне самому»(Рим. 16:2). И Прискилла получила в удел женскую природу, но это для неё нисколько не стало препятствием к прославлению, и к тому, чтобы память о ней сделалась бессмертной. Тогда был также другой многочисленный сонм жён, проводивших апостольскую жизнь. Потому и тебя теперь причисляя к ним, мы не погрешим, что ты именно пристань для всех церквей, и настоящим царством воспользовалась для приобретения будущего Царства, устраивая церкви, почитая священников, уничтожая блуждание еретиков, принимая мучеников не за столом, но в душе, не в куще, но волею, или лучше – и в кущи, и волею.

Hекогда также Мария предводительствовала народом, неся кости Иосифа, и воспела песнь; но та, когда египтяне были потоплены в море, а ты, когда демоны задушены; та, когда фараон был потоплен в море, а ты, когда дьявол низвергнут; та с кимвалами, а ты мыслью и душой, звучащей сильнее трубы; та по освобождении иудеев, а ты по увенчании Церкви; та, ведя народ один одноязычный, а ты многочисленные народы иноязычные. И ты нам привела многочисленные сонмы, восклицающие песни Давида то на римском, то на сирийском, то на варварском, то на эллинском наречии; было видно, что различные племена и различные сонмы – все имеют одну кифару, Давидову, и венчают тебя молитвами. Радость этого праздника призывала и боголюбезнейшего царя, влекущего с тобою плуг благочестия; но даже это было делом твоего благоразумия – удержать его сегодня дома и обещать пришествие (его) к утру. Чтобы ни толпы всадников, ни шум от вооружённых воинов не оскорбили дев, стариц, старцев, и не смутили праздника, она, поступая достойно своего благоразумия, разделила торжество между ним и собой. Если бы они прибыли сегодня оба, сегодня же был бы конец празднику; а чтобы и в настоящий день совершить покой, и прибавлением завтрашнего щедро умножить радость, она разделила с ним богослужение и, сегодня прибыв сама, обещала нам пришествие его на утро. Как общница она ему в царствовании, так и в благочестии, и не допускает, чтобы он был без доли в преуспеяниях, но всюду берёт (его) в соучастники. Так как и в наступающий день должно у нас продлиться духовное торжество, то выкажем опять то же самое своё рвение, чтобы, как сегодня мы видим её, христолюбивую, вместе с городом, так созерцали бы завтра боголюбезного царя, приходящего с войском и приносящего Богу ту же самую жертву благоговения, ревности, веры; и, взяв в общники своих молитв святых мучеников, будем молить их о долгой жизни, маститой старости, о детях и детях детей, и прежде этого всего, о продлении этой ревности, умножении благоговения и таком завершении настоящей жизни, чтобы и нескончаемые века царствовать вместе с Единородным Сыном Божиим, – «если терпим», сказано, и совоцаримся (2Тим. 2:12), – и достигнуть вечных благ, которых да удостоимся мы все благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу слава со Святым Духом, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

Беседа 3

Его же. В следующий день, когда был царь в мартириуме апостола и мученика Фомы, находящегося в Дрипие, и когда он удалился перед беседой; сказана была беседа, по удалении его, к народу7.

  1. Благословен Бог: сколь велико могущество мучеников! Вчера целый город с царицей, сегодня царя с войском, в великом благоговении, они привлекли сюда к нам, не узы наложив, но цепь любви, цепь никогда не разрываемую. Удивительно именно не то, что царь пришёл, но что с большой готовностью, не по принуждению, но охотно, не милость оказать, но милость получить; благодетель всех во вселенной пришёл, чтобы насладиться благодеяниями от этих святых и извлечь плоды из этих величайших благ. Потому, как сам он диадему, так все телохранители, сняв с себя, кто щиты, кто копья, оставив это тщеславие, – они прибыли все с успокоенным духом, как бы восходя от земли на небо, где нет достоинств, знатности и всякой такой тени достоинств, а сияют только пример жизни и плоды добродетели. Если здесь так велико могущество мучеников, подумай, как велико оно на небесах; если такова их честь во время подвигов и борьбы, то какова будет награда во время воздаяния? И наше (дело) не оканчивается настоящим, но мы шествуем к иной жизни, лучшей, чем настоящая, восходим к высоким надеждам и к бессмертному наслаждению благами, не имеющими конца. Бог разделил нашу жизнь на эти два века, и настоящий сделал трудовым, а будущий – приятным и бесконечным, чтобы, здесь немного потрудившись, там насладились мы бессмертных венцов. Даже при начале, тотчас, Он желал ввести нас в ту жизнь; но мы задержали, устроив нерадением своим большое промедление и сделав, по безрассудству, это грядущее далеким. Я постараюсь сделать это ясным из бывшего для нас вначале. Таков-то Бог: когда Он намерен доставить нам что-либо полезное, хотя бы мы явились даже недостойными Его дорогой чести, Он всячески показывает, что Он желал бы, но по нашему нерадению произошла неудача в том, чего Он желал. Так Он поступил и вначале.

Создавая человека, Он создал его тотчас не с трудами, не с бедствием, не с печалью, сделал не смертным, но он был тогда чужд как уныния, так трудов и смерти. Если бы Он дал ему сначала это в удел, то затем после преступления не осудил бы его на это, в качестве наказания и мщения. Итак, когда он был чужд этого, он блистал светлее солнца, – находясь без одежды, был облечён славою. Действительно, величайшим знаком его блаженства было также и то, что он не нуждался ни в одежде, ни в покрытии, ни в другом каком-либо таком одеянии, но у него было тело выше такой нужды. Но не в этом только он был блажен, а также в том, что раньше он вкушал беседы с Богом и роскошествовал в дерзновении к Нему. И Ангелы трепетали, Херувимы и Серафимы не осмеливались даже поглядеть прямо; а он беседовал как бы друг с другом. И когда Он создал породы бессловесных, привел к нему, и он положил всем имена, – оставил имена неприкосновенными. И в этом величайший знак Божественной чести – не в том, что Он повелел ему положить имена, но что, когда человек поколебал данный ему закон, Бог не поколебал чести, которую дал ему до закона, но «как наречет человек всякую душу живую, так и было имя ей» (Бут. 2:19).

Видишь ли, что никакого там (нет) намека на настоящую жизнь? Ни искусств, ни торговли, ни домостроения, ни одежд, ни обуви, ни кровли, ни стола, ни труда, ни печали, ни смерти, ни роя остальных страданий, но блестящее вступление, светлое преддверие и начало, ведущее к лучшей жизни. Но Адам задержал (его), преступив, по неизъяснимому нерадению, пределы повеленного, не смогши удержаться даже от одного дерева; однако и тут выражается много Божественного человеколюбия. Ведь обычай у Бога таков, что когда теряем что-либо через нерадение, Он, всё делая и предпринимая, не прежде перестаёт, как приведёт нас к еще большему, чем то, что мы потеряли; это именно тогда и случилось. Мы потеряли Рай, и получили Небо; отсюда это предприятие стало даже больше наказания. Но не тотчас мы получили, и это есть (дело) Его попечения. Так как враг сказал, что «будете, как боги» (Бут. 3:5), этими надеждами надмил их, настроил ожидать богоравенства, поощрил на безумие, сделал то, что они восприняли мысль больше собственной природы, то, врачуя эту рану, тотчас попускает дождаться смерти, так чтобы на опыте познать замысел дьявола и, хорошо воспитав душу, получить затем и бессмертное тело. (Бог) желал, чтобы до этих пор страх смерти был крепок в душе, и это дело являлось бы страшным.

  1. Потому также Он попустил умереть прежде всего Авелю, чтобы преступник узнал из самого вида (смерти), что такое смерть, и сколь тяжкое и неприятное она дело. Если бы он сам скончался первым, то не узнал бы природы дела, не увидев ни разу другого мертвым; а теперь он сам, при жизни, видя смерть владычествующей над другим, над сыном, учился величию наказания точнее и яснее. Потому он увидел её не просто на чужом, но на своём сыне: отсюда насилие (её), вместе с природой дела, производило более тяжкую скорбь, – с природой добродетель сына, и с добродетелью цветущий возраст, потому что он скончался не в старости, но в самом цвете юности; ко всему этому ещё то, что он пострадал от брата, и от брата беззаконно и несправедливо. Вследствие всего этого личина смерти делалась ужасной и по виду более горестной, в Адаме возбуждалась скорбь более тяжелая, когда всё из вышесказанного зажигало великую печь, производило более едкое пламя и вразумляло, в какое зло вверг его дьявол. Если мы, видя ежедневно мертвых, волнуемся, смущаемся, падаем духом, – и не только мы, но даже напускающие на себя важный вид и тщеславящиеся высокими достоинствами, – если и они, находясь при погребении даже обыкновенного мертвеца, падают духом от этого зрелища, делаются незначительнее всякого, – то, что естественно было вынести ему, прежде всех глядевшему на мертвеца, к тому же в лице своего сына, и такого сына, ему, не притупившему ещё страдания непрерывностью умирающих, но чрезвычайно потрясенному необычностью дела? Что естественно было вынести смотревшему на того, кто не чувствовал ни звука, ни прикосновения, ни слёз, ни рыданий, кто не двигался, не сострадал скорбящему отцу, не производил привычных действий? Ты не смотри именно на настоящее положение, но подумай, что тогда человек этот прежде всех увидел мертвеца и исполнился великого страха, великого смущения.

Однако, вместе с этим подумал Бог и об утешении; Он желал не только умножить боязнь смерти, но чтобы человек воспользовался также некоторым облегчением. Каким же именно? Тем, которое от Воскресения. Но Он не дал его тотчас, а тотчас раскрыл надежду на него смутно и как бы в загадке. Когда боязнь была сильно увеличена, она потрясла дух человека; и было показано, чем была смерть, как тяжка, неприятна и обременительна, и не только тем, что она перед глазами, но и тем, что за глазами – червями, зловонием, гноем, прахом и всем остальным, что сопутствует мертвому телу, – когда боязнь была увеличена, и она потрясла дух, смотри, как приводит, наконец, и к надежде на Воскресение, смутной и неясной, а всё же приводит. Он не допустил, чтобы умер Енох, бывший после этого; и Павел говорит: «Верою Енох переселен был так, что не видел смерти; и не стало его, потому что Бог переселил его» (Євр. 11:5). Преложил, и не допустил умереть; Он не сделал его ещё бессмертным, чтобы не устранить боязни, но он пребывает, не умирая, – он, хотя не бессмертен, наделён в смертном теле долготою жизни, через это смутно приоткрывая, как я сказал, надежду до Воскресения. Потому также и первому праведнику Он попустил умереть; не погрешил бы кто-нибудь, назвав, кроме сказанной причины, и иную. Какую же? Ту, которая (относится к) Воскресению. Так как смерть в будущем не имела постоянно властвовать, для этого Он сделал, что первое основание, первый корень её был укреплён в праведности, чтобы основание было гнилым. Как грех – пища смерти, так праведность – уничтожение и исчезновение смерти. Он попустил, чтобы имеющий прежде всех скончаться был праведником, наперёд (тем) говоря нам, являя хорошую надежду и показывая, что Он не попустит, чтобы наш род пребывал всегда в смерти: вот почему Он и положил основание для неё весьма слабое.

  1. Потом после Еноха, при Ное, Он опять другим образом дал нам видеть Воскресение. Чем в лучшем положении, нежели yмершие, был Ной, заключённый в такой бездне, мраке и темнице? Однако, безграничные моря, покрывшие вершины гор, не потопили бывшего в ковчеге; но как бы восстав от смерти, вышел тогда Ной из того долгого ливня, давая нам видеть в его собственном спасении Воскресение. Опять после него, – а насколько время шло вперед, настолько яснее показывались и образы Воскресения, – при Ионе, Он совершил то же самое. Три дня в ките были знаком трех дней в смерти, и избавление от кита было предвестием о Воскресении Владыки; потому и сам Он говорил: «Род лукавый и прелюбодейный ищет знамения; и знамение не дастся ему, кроме знамения Ионы пророка; ибо как Иона был во чреве кита три дня и три ночи, так и Сын Человеческий будет в сердце земли три дня и три ночи»(Мф. 12:39,40). Кто-нибудь не погрешил бы, назвав также рождение Исаака образом Воскресения. Потому и Павел, рассказав относительно рождения его от бесплодной, и сказав, что отец его, сверх надежды, веровал в надежде, и что «не изнемогши в вере, он не помышлял, что тело его, почти столетнего, уже омертвело, и утроба Саррина в омертвении; не поколебался в обетовании Божием неверием, но пребыл тверд в вере, воздав славу Богу и будучи вполне уверен, что Он силен и исполнить обещанное», – прибавил: «впрочем, не в отношении к нему одному написано, что вменилось ему, но и в отношении к нам; вменится и нам, верующим в Того, Кто воскресил из мертвых Иисуса Христа, Господа нашего»(Рим. 4:19-21,23-24).

Итак, ясно, что рождение Исаака было образом Воскресения Христа. Если бы оно не было образом, то он не прибавил бы и не сказал бы: «Не в отношении к нему одному написано, что вменилось ему, но и в отношении к нам». Образы пишутся не для принимающих (их) в то время, в которое они (образы) бывают, но для имеющих в последующее время получать пользу от них. Потому также в другом месте говорит: «Все это происходило с ними, как образы; а описано в наставление нам, достигшим последних веков» (1Кор. 10:11). И Илия, взятый, открыл нам эту надежду на Воскресение. Но то, как в образах; а когда, после долгого и бесконечного времени, пришёл Единородный Сын Божий, Он нам показал Воскресение самым делом, через собственное Тело, освободив его от власти смерти; потому и говорится: “Христос, – умерши – воскреснув из мертвых, уже не умирает: смерть уже не имеет над Ним власти. Ибо, что Он умер, то умер однажды для греха» (Рим. 6:9,10).

  1. В (самом) начале это было смутно, – надежда Воскресения, как в загадке, была показана нам через Еноха, а разрушение смерти – через Авеля; но то и другое через Единородного Сына Божия стало ясным, очевидным, вполне истинным. Отсюда произросли у нас и сонмы мучеников – когда смерть была разрушена, а воскресение сияет. Потому также настоящая жизнь стала тяжёлой и исполненной многих трудов, – чтобы более косные из людей, охотно пребывающие в настоящем, будучи выталкиваемы отсюда и изнемогая под тяжестью этой жизни, убегали удовольствий и пристрастия к настоящей жизни, а стремились бы к Небесной любви и спешили бы к тому дню. (Человек) любомудрый и возвышенного ума не будет нуждаться в здешнем увещании, но, подумав, сколь велико Царство Небесное, а ещё более, чем Царство, пребывание с Богом и со Христом, – а это действительно больше всякого царства, – не почувствует никакой сладости в настоящем, но пренебрежёт им, минуя его быстрее тени. Так как многие, будучи в рабстве плоти и во власти житейских забот, охотно пребывают в них, наподобие гнездящихся зверей, то, чтобы отсечь пристрастие их к этому, Он дал им в удел много печали, боязни, забот, дум, борьбы, опасностей, робости, большой рой телесных страстей, осаду от тела и много другого, чего в одном слове не сказать, чтобы, ужасаясь хотя облака этих зол, они пожелали возвратиться в неволнуемую пристань и наслаждаться непрестанной тишиной, в которой нет зол, примешанных к благу, но чистое благо, действительное благо.

Что прекрасным кажется здесь, как-то: богатство, слава, могущество, всё это прекрасно лишь по имени, и смешано с противным; а в тамошнем беспримесном и чистом – блаженство не по имени, но на деле. Итак, чтобы нам достигнуть этого, поревнуем добродетели мучеников, мужеству, ревности, вере, презрению настоящего, желанию будущего. Можно преуспевать во всём этом и вне гонения. Пусть даже костёр и не разложен впереди, зато в наличности страсть, сильнее (его); пусть и нет звериных зубов, зато теснит ярость мучительнее зверя; пусть и не стоят по сторонам палачи, терзая бока, зато лежит внутри зависть, съедающая дух мучительнее всякого палача. Итак, нужно нам, приготовившись к борьбе с этими страстями и поставив оплотом против них силу любомудрых помыслов, так совершать настоящую жизнь, и быть всю жизнь в подвиге, чтобы, потрудившись немного времени, непрестанно быть увенчанными и наслаждаться вечных благ, всегда будучи с Господом и вкушая того сожительства, превосходящего всякое слово и мысль, – в каковом все мы да будем участниками, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу слава, со Святым Духом, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

Беседа 4

Беседа увещательная, сказанная в храме святой Анастасии в отношении отсутствующих, и изложение состязаний и подвигов блаженного и праведного Иова.

  1. Насколько собравшихся меньше обычного, настолько и мы будем пользоваться большим усердием. И несправедливо было бы, чтобы нерадение отсутствующих оскорбило наше старание, но из-за самого этого предложим трапезу даже более щедрую, чтобы не прибывшие, познав опытом наказание, сделались наконец старательнее относительно этих собраний. Потому также вашу любовь приглашаю быть внимательными к говоримому; для вас будет двойная польза: передавая говоримое отсутствующим, вы сделаете их более старательными, также свою душу совершите более любомудрой. Как природа земли, о которой нерадят, производит худые травы, а постоянно лелеемая земледельческими руками, даёт зрелый плод, так и душа человека – лежащая в лености рождает терние прегрешений, а пользующаяся попечениями приносит красующийся плод добродетели. Потому и некто мудрый увещевает, говоря: «Проходил я мимо поля человека ленивого и мимо виноградника человека скудоумного: и вот, все это заросло терном, поверхность его покрылась крапивою, и каменная ограда его обрушилась»(Притч. 24:30-31). Чтобы этого не было теперь, мы постоянно пользуемся серпом слова; и, если вырастает что-нибудь худое, всегда вырезаем; а если что-нибудь зрелое, имеющее плод, – питаем, орошаем и доводим до цвета, постоянно выражая свою заботу. Мы нуждаемся в двойном попечении, вернее, даже в тройном: в одном – чтобы нам быть свободными от порочности, в другом – чтобы приобрести себе добродетель; а после этого – чтобы соблюсти приобретенную; здесь даже больше всего нужно труда, потому что тот лукавый демон, завидуя и нашей красоте, больше нападает на преуспевших; и как пираты и потопители минуют корабли с песком, а если где-нибудь увидят с дорогой кладью и с хранящимся в них богатством, нападают на них, пробуравливая снизу, поражая сверху, употребляя всякую хитрость, так и дьяволобычно поражает, завидует и коварствует в особенности против собравших много добродетели.

Столько было людей по вселенной при Иове, и только против него он вооружился и употребил все свои хитрости; однако, не в силах был произвести кораблекрушение, но полнее сделал кладь и приумножил товар. Такова добродетель: когда её поражают, она делается могущественнее, и, когда против неё коварствуют, становится непоколебимее. Так было именно и с тем блаженным, который, отовсюду поражаясь, становился непоколебимее и не отдавался в руки под бесчисленными стрелами, но опустошил колчан дьявола, а сам не повергся, не споткнулся, но, как отличный кормчий, и не потонул, когда море бесновалось и поднимались волны, и не стал беспечнее, когда была тишина; он соблюдал одинаково своё искусство при той и другой перемене времени, и ни богатство его не надмило, ни бедность не унизила. Ни тогда, когда дела шли благоприятно, он не был небдителен и не охладел, ни – когда был разрушен почти целый дом и произошла полная гибель, он не возмутился и своего мужества не посрамил. Пусть слушают богатые, пусть слушают бедные! Для тех и других это полезная повесть; вернее, эта история полезна для всех людей – и благоденствующих, и бедствующих. Подвижник благочестия, увенчанный вселенной, воспользовавшись тем и другим оружием, воздвиг победный знак там и здесь, и, при всяком роде борьбы, когда восстал на него демон, – во всём он противостал, и во всём был победителем; и как благородный воин умеет воевать ночью, осаждать стены, сражаться на море, биться пешим строем, пускать стрелы, метать копьё, действовать пращей, дротиком, превосходить противника во всяком роде борьбы и всюду брать верх, – так именно и тот благородный перенёс, при большом мужестве, всякое испытание: бедность, голод, болезнь, скорби, потери детей, (огорчения) от друзей, от врагов, от жены, от рабов. И не было человеческого несчастья, которое бы не было излито на его тело. Однако, он преодолел все сети и стал выше дьявольских приманок; именно то особенно и удивительно, что на него обрушилось всё, всё с излишком и всё сразу.

  1. Не смотри ты на то лишь, что он столько выстрадал, но заметь, что и не понемногу, и не с перерывами, а сразу и вместе. Это немалая прибавка испытаний; прежде всего, из остальных всех людей может быть не нашлось бы никого, кто перенёс бы всё вместе, но – если иной с бедностью борется, то здоровьем наслаждается; если бедностью и болезнью мучается, то часто утешается в перенесении несчастья ободрением жены, служащей для него вместо пристани; если не утешается такой женой, то и не советующей так гибельно; если же и так гибельно советующей, то не теряет сразу всех детей; а если и сразу, то не такой смертью; а если и такой смертью, то у него есть утешающие друзья; а если и нет утешающих, то нет и так позорящих; если же и есть позорящие, то нет поносящих рабов; а если и поносящих, то не плюющих в лицо ему; а если и плюющих в лицо, то не мучается такой болезнью; а если и мучается такой болезнью, то наслаждается комнатой и защитой, и не сидит на навозной куче; а если и сидит на навозной куче, то у него есть протягивающие руку; а если и нет протягивающих руку, то нет и позорящих. Он же всё это перенёс, и, как я раньше сказал, особенно то удивительно, что и вместе всё; а это придаёт несчастью вид двойного и тройного, когда именно подвизающийся не ободряется остановкой, но вследствие непрерывности смятение делается больше и смущение сильнее, что с ним и случилось. За потерей овец и сожжением следовало похищение волов, за этим – отнятие ослов, за этим – угон верблюдов и избиение рабов, за этим – потеря детей и та ужасная, неслыханная смерть, и ещё ужаснее гроб, – потому что то же самое было и смертью, и гробом, – и трапеза, за которой сейчас шло пиршество, а сейчас изуродованные тела, и чаши и кубки, заключающие вместе с вином кровь и изувеченные части (тел).

Однако, после этой тяжкой, страшной истории, другая, ещё более тяжкая, ожидает его, нимало не отдохнувшего. Начинаются источники червей, токи гноя, пребывание на навозной куче, оскабливающий бока черепок, зловоние ран, вызывающее неслыханный голод, не дозволяющее однако же дотронуться до хлеба, который перед глазами, и возбуждающее отвращение, мучительнее голода; и это не на два, десять, двадцать, сто дней, но на много месяцев. Но и здесь не остановилась борьба: когда он был в таком положении и терзался отовсюду, извнутри и совне, последовали ещё козни жены. Сожительница делается оружием демона и поражает своего мужа, ссудив своим языком дьявола, поражает стрелами более острыми и гибельными, чем выше сказанное. Но даже и здесь борьба не окончилась, а была опять началом и вступлением в состязание. Когда и отсюда не получилось для дьявола никакой прибыли, подошёл хор друзей, выражающий под личиной сострадания вражду, – нападают на лежащего, бередят раны, сменяя друг друга, не дозволяя (ему) вздохнуть и много раз становясь кругом, как бы устраивая тягостный хоровод. Говорить ли мне и о невыносимом испытании ночью, – самом неслыханйм и необычном? Всем остальным людям, хотя бы они претерпели огромное множество несчастий, хотя бы обитали в темнице, хотя бы обложены были цепью, хотя бы оплакивали несчастья, хотя бы переносили телесное посрамление, хотя бы подавлялись бедностью, хотя бы болезнью, хотя бы трудами, хотя бы бедствиями, – однако, наступившая ночь доставляет врачество утешения, освобождая тело от трудов, удаляя душу от забот; но у него тогда и пристань сделалась утёсом, врачество стало раной, утешение – некоторым прибавлением мучительнее скорби, и страшная буря была в ночь, доставляющую всем людям тишину; он убегал от дня, как от волн, вследствие тех невыносимых скорбей, а находил треволнения, вихри, пучины и скалы, до такой степени, что и волны дневные делались желательными. Потому, рассказывая о том неслыханном страдании, он вопиял, говоря: «Когда ложусь, то говорю: «когда-то встану?», а вечер длится, и я ворочаюсь досыта до самого рассвета» (Йов. 7:4)? Из-за чего, скажи мне? Естественно, что днём ты желаешь ночи, – ведь вечером он призывает ночь, как доставляющую всем облегчение от дневных зол, – а будучи в ночи, тишине, забвении тех скорбей и забот, почему опять ты ищешь дня? Потому, что для меня ночь мучительнее дня: она доставляет мне не облегчение от трудов, но увеличение (их), смятения и смущения; повествуя об этом самом, он говорил: «Ты страшишь меня снами и видениями пугаешь меня» (Йов. 7:14). И повергался он в трепет, видя ночью ужасные видения, терпя невыносимый страх, сильное исступление и ужас.

  1. Ужели вы не утомились, слушая об этих несчастьях, одно за другим? Но он не утомлялся в страдании. Потому именно я призываю вашу любовь ещё немного подождать; мы не всё ещё сказали, и не присоединили иного преизбытка. Первый состоял в том, что всякое несчастье, свойственное людям, перенёс один человек; второй – что всё вместе, и даже не было у него обычного перерыва; но хочу сказать и о третьем. В чём же он? В том, что каждое из сказанных (несчастий) обрушилось не только вместе, но и с большим преизбытком и силою: бедность его была тягостнее всякой бедности, также и болезнь, и сидение, и потеря детей, и всё, что с ним было. Рассмотри же: теряет ли кто-нибудь имущество? Но не так целиком, и не таким образом. Лишается ли детей? Но не сразу всех, и не стольких, и не таких. Подвергается ли болезни? Но не такой, а или лихорадке, или увечью, или другому какому-либо обычному страданию. То поражение было некоторым странным, и ясно только страдавшему. Никакое слово не в силах было бы представить горечь тех язв и мучительность ран, но достаточно только сказать о совершителе и его неудержимой ярости, чтобы обозначилось величие поражения. Неслыханным и странным было также и то сидение; нет, истинно нет ни одного бедняка, который бы когда-нибудь, будучи посажен под открытым небом, так терпел во всё время, как он – без одежды, лишённый всякого покрова, сидя в ранах, на навозной куче. Часто у кого-нибудь бывает злая жена, но никогда ни у кого не было настолько злой, чтобы, при таком несчастье, нападать на мужа, изощрять меч против его души и внушать такие советы. А странность друзей и рабов, а неслыханность голода – что он не вкушал предлежащей трапезы? Говорить ли ещё о четвертом преизбытке. Разумею прежнее его богатство и благоденствие. Кто сначала живёт в бедности, тот легче переносит её, так как привыкает к страданию; а кто лишился такого благоденствия, тот переносит и скорбь наиболее острую, и наибольшее смущение, вследствие неопытности, неподготовленности и крайней мучительности чувства. Можно и пятый назвать, – какой это? Что каждый из остальных людей, сознавая за собою много худого, знает причину, за что страдает, – это немало (служит) к ободрению, – а он не был в состоянии даже думать, что ему возмещаются прегрешения и грехи, и это особенно смущало его рассудок. Когда он смотрел на свою жизнь, на совесть, светлее солнца, и на множество преуспеяний, он знал, что был достоин венцов, похвал и бесчисленных наград; а когда – на тело, раны и всё случившееся, когда видел самого себя, страдающим мучительнее дерзнувших на крайние (преступления), – не находил назвать причину, из-за которой он так страдал; потому именно, прибегши к необъятности Божественного домоправления, он говорил: «Господь дал, Господь и взял»(Йов. 1:21). И жене возражая по возможности, вкратце высказал размышление, показывающее его особенное благоговение, говоря так: «Неужели доброе мы будем принимать от Бога, а злого не будем принимать»(Йов. 2:10)?

Сказать ли также об ином преизбытке, особенно венчающем, прославляющем того борца и показывающем его высокую и до небес досягающую душу? В чём же он? В различии по времени: он так любомудрствовал до благодати и до закона. Это не маловажно, – также можете сплесть бесчисленные венцы. За те же самые преуспеяния – не те же самые награды, когда один преуспел в этом в более раннее время, а другой в самое последнее, – но намного больше он для первого. Не равно было: любомудрствовать, когда Христос пришёл, столько показал на Себе, увещевал и советовал, и то же обнаружить в себе до пришествия Его, до закона и до пророков. Потому именно, и пришедши, Он требует большего приложения добродетели, говоря: «Если праведность ваша не превзойдет праведности книжников и фарисеев, то вы не войдете в Царство Небесное» (Мф. 5:20). Насколько больше было учение, настолько справедливее и больше полагается мера добродетели. Но этот, не вкусив учения, не преуспев в грамоте или книжном знании, не видя (примера) других, ни имея прибежища в прежнем времени, чтобы наблюдать подвизавшихся, – потому что не было ещё Писания, или истории, передающей события, – он единственный и первый тогда проложил эту тропу любомудрия, по не проложенному ещё пути, по не проплывавшемуся морю, в таком мраке зла, показав себя по преимуществу верховным в существенном из благ. Весьма великое (дело) и преуспеяние в меньших частях добродетели, а много больше значит – быть верховным в верховной из всех; а что терпение – самое верховное из всего, никто не будет оспаривать. Сознав это, даже сам дьявол говорил: «Кожу за кожу, а за жизнь свою отдаст человек все, что есть у него; но простри руку Твою и коснись кости его и плоти его» (Йов. 2:4,5). Отсюда ясно, что это преуспеяние самое верховное из всех, и требует некоторой мужественной и железной души.

  1. Видел ли его в испытаниях, насколько тебе можно было видеть? Ведь в точности не в силах представить даже самое слово. Скорбь, мучения, власть уныния и происходящее отсюда смущение не может так объяснить слушателям никакая сила слова, как самый опыт на деле. Вот опять я покажу тебе его, – потому что и это немаловажно, но требует также весьма любомудрой души, – покажу выражающим много любомудрия при богатстве и благоденствии. Итак, каким он был при богатстве? Одинаково для всех пристанью, одинаково для всех отцом, одинаково врачом, вернее – больше, чем врачом: выслушай, что сам он говорит: «Я был глазами слепому и ногами хромому»(Йов. 29:15). Видишь ли, насколько он больше врача? Он был для изувеченных вместо природы, и чего врачи не в силах были исправить искусством, этого он достигал утешением, служа для них вместо членов (тела), по многому к ним попечению. Как здоровые, с крепкими ногами и зрением, – в таком же положении были с изувеченными членами, не чувствуя хромоты, ни увечья, благодаря великому его попечению. Потому именно он не сказал даже, что я утешал хромых и слепых, но – ногою их был и оком; и опять: «отцом был я для нищих»(Йов. 29:16). И здесь не сказал: я утешал сирот, но: отцом был для них, – отсюда делая очевидным, что он не давал даже почувствовать сиротства, не допускал появиться горю, – избытком попечения уничтожая самое чувство горя, также точно, как там увечье у страдальцев.

Не за изувеченными только он ухаживал, не сиротство восполнял, будучи одним вместо членов (тела), другим – вместо родителей, но поставил сам себя даже в судьи, и даже больше чем в судьи, потому что он говорит: «И тяжбу, которой я не знал, разбирал внимательно. Сокрушал я беззаконному челюсти и из зубов его исторгал похищенное» (Йов. 29:16-17). Это много больше, чем быть судьёй. Судьи заседают в ожидании обиженных, и наиболее искусные из судей, после просьбы их, оказывают собственное содействие, – а многие и того не делают; он же превзошёл даже самых искусных, и намного опередил. Он и не ожидал, чтобы обижаемые шли к нему, и не после их просьбы шёл на помощь, но сам наперед обходил, ища обиженных, и не просто ища, но с большой неусыпностью, с большой заботой. И об этом ясно узнаешь, вникнув в смысл этого изречения, потому что он не сказал: я искал, но: «и тяжбу, которой я не знал», то есть, я разыскивал до мелочи, хлопотал, употреблял все средства до конца, так чтобы найти, не обижен ли кто-нибудь где тайно. Замечаешь ли неусыпную душу? Видишь ли и мужество, и старание? И «сокрушал я беззаконному челюсти». Силу того самого, чем кусают, я разрушил, говорит, так чтобы впредь сделать непригодными для другой несправедливости. Итак, я приносил пользу тем и другим, как переносящим зло, так и делающим зло, освобождая и вразумляя. Потом (заметь) настойчивость и твёрдость: «и из зубов его исторгал похищенное». Я не пренебрегал и не отказывался, если к делу было даже приступлено, но извлекал и проглоченное, выражая своё попечение о сорабах, свойственное какому-нибудь отличному и бдительному пастырю.

А что смирение? Подумай, как велико: «Если я пренебрегал правами слуги и служанки моей, когда они имели спор со мною, то что стал бы я делать, когда бы Бог восстал? И когда бы Он взглянул на меня, что мог бы я отвечать Ему? Не Он ли, Который создал меня во чреве, создал и его и равно образовал нас в утробе» (Йов. 31:13-15)? Видишь ли дух сокрушенный, с точностью рассматривающий человеческую природу и знающий, что такое раб и что такое свободный, – различие, которое у многих в ходу? Отбросив это неравенство, он, на основании равночестности по рождению, вводит слово о любомудрии. И в нём именно то удивительно, что, делая так, он не думал даже смиренномудрствовать, но исполнял долг. Потому он и сделал заключение, убедительное для всех людей, что нисколько не больше рабов должно думать им, хотя бы бесчисленное множество раз они были владыками. Эти названия – раб и свободный – только голые слова, лишённые дела; рабство же определяется грехом, и свобода – праведностью. Итак, смирен ли только, а не любезен и приятен он? Да, приятен! Рассмотри также здесь преизбыток. Как в несчастьях он со всей крепостью перенёс обрушившееся (на него), – так и во время благоденствия он преуспел в каждой добродетели со многим излишком, – не просто, и не как пришлось, но достигши до самого верха. «Не говорили ли люди шатра моего: о, если бы мы от мяс его не насытились?» (Йов. 31:31). Здесь он рассказывает о безумной любви рабов, которую они имели относительно его, став пылкими любителями его (тела), посредством которого он к ним являлся. Так, говорит, обвешивались около меня, так держались, так были пригвождены, так любили, что желали даже напитаться самой плоти, испить и съесть, вследствие своей сильной любви и распалённости.

  1. Что мог бы сказать кто-нибудь о презрении богатства? И в этом он преуспел попреизлиху. Не только именно чужого он не домогался, что делают многие теперь, но чуждался по преимуществу даже своего собственного, даже его; потому и говорил: «Полагал ли я в золоте опору мою и говорил ли сокровищу: ты – надежда моя? Радовался ли я, что богатство мое было велико, и что рука моя приобрела много»(Йов. 31:24-25). Потому именно, когда и было отнято (богатство), он переносил лишение с большой легкостью, – и когда было при нём, совершал щедрую милостыню, для всех простерши свою десницу и открыв свой дом. И он не делал того, что допускает большинство, слишком занимаясь и хлопоча относительно получателей, но «двери мои, – говорит, – я отворял прохожему». Бессильные, какую бы ни имели нужду, не терпели неудачи; странник же не выходил из двери моей с пустой пазухой (Йов. 31:32). Видишь ли щедрость? Видишь ли человеколюбие, доброту, смирение? Желаешь ли также узнать о целомудрии? »Завет, – говорит, – положил я с глазами моими, чтобы не помышлять мне о девице»(чужой) (Йов. 31:1). Что, придя после того, Христос повелел, – в этом он преуспел на деле. Видишь ли его в богатстве, видишь ли в бедности, видишь ли в здоровье, видишь ли в болезни, видишь ли в благополучном течении его дел, видишь ли его лишенным всего, видишь ли, как он относился к детям, рабам, обижаемым, сиротам? «Если я ходил в суете, и если нога моя спешила на лукавство, – пусть взвесят меня на весах правды» (Йов. 31:5,6), – говорит, то есть, я не добивался даже сношения с насмешниками. И это немалый знак целомудрия. Он достиг всякой добродетели и, окруженный таким (богатством), относился к себе строже ничего неимеющих; ничего неимеющий не так свободен от пристрастия к деньгам, как он, обладавши многим. Всюду увенчивается душевное настроение. И он взошёл на самую вершину целомудрия, и преуспел во всякой добродетели с надлежащей тщательностью.

Об этом ревнуй, возлюбленный, этому подражай и, усвоив этот начертанный образ, внедри (его) в своей совести; в унынии ли ты будешь, прибегай к нему, – в богатстве ли, бери врачество отсюда, чтобы тебе ни в бедность не погрузиться, ни богатством не надмиться, – потеряешь ли детей, отсюда для тебя утешение, найдешь здесь в избытке и несчастье, и твердость, – в болезнь ли впадешь, подумай об источниках червей, которыми кишела его плоть, и вынесешь всё кротко, – друг ли замыслит против тебя, опять вспомни о святом, и будешь выше этой страсти, – нестоющие ли (люди) будут злоупотреблять, подумай, что потерпел он от рабов, и много уврачуешься, – худое ли подозрение какое-нибудь падёт на тебя, подумай, как они (друзья) о нём говорили, что он ещё не дал Ему (Богу) достойной отплаты за грехи, и как они порицали, и будешь выше также и этой страсти. Как я сначала сказал, нет человеческого несчастья, которого бы он, бывший тверже всякой стали, не претерпел, – он, перенёсший голод, бедность, болезнь, потерю детей, и лишение сразу такого имущества; и после того, подвергшись ещё козням жены, оскорблению от друзей, нападению от рабов, – во всём он проявил себя твёрже всякой скалы; и это до закона и благодати. И у нас не будет ни малейшего оправдания, когда, насладившись таким даром после закона и благодати, принесём меньше него, показавшего столько любомудрия в начале и в преддверии человеческой жизни. Итак, чтобы и нам иметь утешение в печали и учение наилучшего любомудрия, – запечатлев это, такими отойдём, поревнуем борцу и будем подражать его борьбе, – чтобы достигнуть также будущих благ благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу слава, со Святым Духом, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

Беседа 5

Беседа его же, сказанная в храме святой Ирины, касательно усердия присутствующих и нерадения отсутствующих, и относительно псалмопения; также о том, что для женщин природа нисколько не служит препятствием в стремлении к добродетели.

  1. Как приятно чтение Писания – приятнее всякого луга, усладительнее сада, и особенно, когда с чтением соединяется разумение! Луг, красота цветов, зелень деревьев, роза, плющ и мирт услаждают зрение, но, по прошествии немногих дней, вянут. А чтение Писания окружает дух стеною, очищает совесть, изгоняет низкие страсти, насаждает добродетель, делает помысел возвышенным, не допускает погружаться в неожиданные обстоятельства дел, ставит выше дьявольских стрел, переселяет на самое небо, освобождает душу от уз тела, даёт легкие крылья, – всё хорошее, что кто бы ни назвал, поселяет в душе слушателей. Потому я непрестанно и об отсутствующих скорблю, и ублажаю пришедших, – потому что вы собираете сокровище неистощимое, богатство неисчерпаемое и изобилие без зависти, и отойдёте домой, исполнившись многой радости. Ничто не может доставить столько удовольствия, как чистая совесть; а совесть делается чистой, хотя бы она была отягчена бесчисленными грехами, наслаждаясь непрестанным слушанием. Ничего она не прилагает к прежним прегрешениям, но истощает даже то, что есть, и весьма косную душу заставляет браться опять за то же самое дело.

Потому именно приглашаю вашу любовь постоянно об этом говорить отсутствующим, скорее их привести к общей матери, и сделать участниками духовной прибыли, – потому что это общение доставляет не умаление какое-нибудь, но приумножение. Но, о власть денег, очень многих из наших братий отлучающая от стада! Ведь ничто иное уводит их отсюда, как тяжкая та болезнь и иногда негасимая печь; это – владычица, грубее всякой грубости, мучительнее зверя, свирепее демонов, – она кружит теперь на площади, владея своими пленными, давая тяжкие приказания и нимало не дозволяя вздохнуть от гибельных трудов. Но что они будут делать, когда придёт тот страшный день, то неподкупное решение и Судья неумытный, когда завесы небес совлекутся, и сонм Ангелов снизойдёт с Судьей, когда явится всё обнажённым и открытым? Ни красноречие ораторов, ни изобилие денег, ничто другое не будет тогда в силах уничтожить правду. Когда Неподкупный и до ясности Всезнающий поставит перед Своими глазами самые грехи, как бы начертанные на какой-либо картине, тогда не будет ни царя, ни простеца, ни бедного, ни богатого, ни мудрого, ни неученого, но снимутся все эти личины, и каждый выразит собою зрелище своих дел; не видно будет облечённого в диадему, ни одетого в пурпур; не будет несущегося на колеснице и с тысячью жезлодержцев, с шумом выступающих на площади, – всё это будет удалено, и каждый приведётся обнажённым, с залогом гибели или спасения от своих дел, – каковы окажутся дела каждого, такой понесёт приговор.

Много для вас может быть блага, что слушаете эти слова с такой охотой; стон каждого и удар в чело показывают мне плод этих семян. Потому и скорблю об отсутствующих, что, будучи в состоянии насладиться таким попечением, они изобилуют ранами и постоянными струпами, и не знают даже, что болеют, – почему их и трудно сделать здоровыми. Кто с ними будет беседовать об этом? Сожительницы – жёны? Но у них одна забота – надоедать сожителям о золотых украшениях, одеждах и роскоши и хлопотах по дому. Рабы? Но как, если они не владеют сколько-нибудь свободной речью и сами стараются об одном – об исполнении своей службы? Судьи? Но у них речь не о чем ином, как только об устроении общественных дел. Цари и носящие диадему? Но и у них весь труд, всё старание насчёт власти, могущества и денег. Сами они с собою? Но как (смогут они), не имеющие когда вздохнуть от бремени дел, тратящие на это и ночь и день? Итак, чего не жалче имеющие на себе множество ран, и не приходящие сюда, где они могут научиться тому, что, хотя у них и есть раны, возможно освободиться от них и получить здоровье? Итак, когда они позаботятся о своей душе? Желательно, чтобы постоянно приходящие в церковь, вкушающие духовного учения, и при таком попечении о них, были в силах превзойти и обуздать дурные пожелания, и внимательно отнестись к деланию добродетели.

  1. Но чтобы, непрестанно обвиняя тех, не лишить вас обычного, мы вот опять предложим вам привычную трапезу, и расскажем вам о пользе самого псалмопения. Вот какой-нибудь псалом соединил различные голоса, и поднялась одна созвучная песнь; все – юноши и старцы, богатые и бедные, жёны и мужья, рабы и свободные начали петь одну мелодию. Если музыкант, соединив с помощью строгого искусства различные струны, делает из многих (струн), остающихся многими, одну, то что удивительного, если сила псалма и духовной песни делает то же самое? Не только именно нас присутствующих, но и скончавшегося она соединяет с живыми, потому что и он, этот блаженный пророк, пел псалом с нами, – хотя, впрочем, в царских дворцах так не бывает, но облеченный в диaдeмy сидит, а все, даже состоящие в самых больших достоинствах, предстоят молча. А здесь не так, но пророк говорит, и мы все отвечаем, и все вместе вторим; и нельзя здесь видеть ни раба, ни свободного, ни богатого и бедного, ни начальника и простого; всё это неравенство жизни изгнано прочь, и один хор составляется из всех, – здесь большая равноправность, и земля подражает небу. Столько благородства в церкви! И нельзя сказать, что господин славит со многим дерзновением, а раб принуждается к молчанию; или опять – богач пользуется речью, а бедный осуждается на безмолвие; или ещё – муж говорит с полной свободой, а жена стоит молча и безгласно. Все мы, наслаждаясь той же самой равночестностью, возносим общую жертву, общее приношение; и не имеет этот чего-нибудь больше, чем тот, ни тот больше чем этот, но все в той же самой чести, и различными языками воссылается одна речь к Устроителю вселенной. Различие не в рабе и свободном, не в богатом и бедном, не в жене и муже, но в духе, в усердии и нерадении, в порочности и добродетели.

Так я могу называть и бедного богатым, и богатого бедным, и мужа женою, и жену мужем, и мудрого простым, и простого мудрым, не сливая природу вещей, но вводя лучшее, всё упорядочивающее руководство. И как, скажешь, может быть муж женою, и как жена мужем? Не тогда, когда переменяется природа, но – воля. Когда я вижу мужа с золотыми украшениями, с румянами, завивающего волосы, душащегося благовонием, нежащегося в мягком опоясании одежд и в походке, думающего о роскоши, то как я могу назвать такого мужем, если он изменил благородство природы и перелаживает себя на манер женского пола? Если жену, делающую это, Павел не удостаивает считать даже между живыми, но устраняет из хора живущих, поставляет наряду с мертвыми, говоря: «сластолюбивая заживо умерла» (1Тим. 5:6), – то как муж зачтётся в разряд мужей, делая то, что делая, жена даже жизнь губит? Не указывай ты мне на мужа по плащу, ни по поясу, ни по тому, что он важничает в своём доме, бывает страшен и грозен, но по любомудрию в духе, – когда он сдерживает свои страсти, когда превозмогает болезни души, когда властвует над домом внутри себя, – разумею дом в душе, – и не увлекается нелепыми помыслами; в этом более всего (обнаруживается) муж. А если он думает о пьянстве и похмелье, и день тратит и издерживает на разгул и бесчинства, став от страсти мягче всякого воска, – как я могу назвать такого мужем, пленника, купленного раба, уступающего всем страстям, хрупкого, нежащегося, роскошествующего, отвергаемого всеми, не могущего даже встать для состязания? Или вы не знаете, что у нас борьба и состязание не с людьми нам сродными, но с невидимыми силами, полчищами демонов, по божественному Павлу: «Наша брань не против крови и плоти, но против начальств, против властей, против мироправителей тьмы века сего, против духов злобы поднебесной» (Еф.6:12)?

  1. Это – более всего дело мужа. Итак, наряжающийся, но не юнеющий, румянящийся, но не мужающийся, – как он приступит к состязанию? Или как он может назваться мужем, будучи слабее, по состоянию, всякой жены? По тому же самому, как его я не могу назвать мужем, но слабее жены, так и жену, поступающую наподобие мужа – твёрже всякого мужа, если с духовным оружием, одевшись в панцирь правды, возложив на себя шлем спасения, держа наготове щит веры, опоясавшись поясом истины, держа меч духа, она вступает в состязание, – в сиянии от оружия, мыслью будучи выше неба, рассеевая полчища демонов, разрушая власть дьявола, пронзая страсти, производя, чаще военных, поражения, не людей, но нелепых помыслов. Жена и муж в телесном отношении разделены: ей определены ткацкий станок, веретено, корзинка (для работы), надзор за домом, пребывание во внутренних покоях и воспитание детей, а мужу – место суда, совещания, площадь, войны, битвы и состязания; но в борьбе за благочестие – общее ристалище, общая борьба; одинаково и жёны вооружаются, и не оставляют подвига, но также строятся в боевой порядок, венчаются, объявляются победительницами, получают за отличия награды, похвалы, венцы; и у них победные знаки блестящи, победы непрерывны, и одна следует за другой.

А чтобы вы не считали этих слов за хвастовство и за болтовню, но до ясности узнали, что жены бывают не только мужественнее мужей, а даже в отношении самого бесстрастия достигают, так сказать, Ангелов, – насколько возможно, – пусть будет приведена (в пример) жена по природе, силою же любомудрия достигшая небес, мать маккавеев; увенчавшаяся дважды по семи раз, – та жена, которая выше какого угодно отличного воина, самого воинственного, самого мужественного, самого великодушного, выше настолько, насколько отстоят от земли своды небес. Воин, даже лучший, боится одного удара, того только, с которым связана кончина; а она стояла, как бы гора рудокопная, перенося в душе тяжкие скорби по каждом сыне за мучения, которые они принимали телом; и она была матерью, вдовой, достигшей преклонной старости, – а вы, ставшие отцами, и вы, перенесшие муки рождения детей, знаете, насколько это тягостнее всякого жала. И никакая острая стрела не причиняет раненым столь едкой боли, какой каждая из этих уязвляла её душу. Подумай, каково было смотреть, на каждом из детей, что одно тело делится на части железом и огнём, и устанавливаются длинные двойные бега; как она смотрела, как слушала, как воспринимала дым от тука их тел, видя, что на каждого из детей устремляются тысячи смертей. Но она стояла, как бы скала неподвижная, непоколебимая волнами и обращающая волны в пену, – как железо, как сталь; вернее, что бы ни сказал, – я не в состоянии дать достойное название крепости этой жены.

Итак, назовём ли эту жену мужем вполне, – но не выше ли, с большим преизбытком, она даже самых мужей? Что же, когда увидишь другую, молодую, с нежным телом, проводящую ночи без сна, дни без пищи, подавляющую желание чрева, повергающую любовь к деньгам, умерщвляющую тело, распинающую на кресте свою плоть, считающую настоящее за ничто, ходящую по земле и досягающую до самых сводов (неба), попирающую власть, пренебрегающую славой, презирающую знатность, одетую вместо тонкого покрывала во вретище, опоясанную цепью, подстилающую себе золу, пользующуюся как постелью землей и не требующую больше ничего, запершуюся в тесной комнатке, беседующую с пророками, пользующуюся жизнью, исполненной забот о смерти, раньше смерти умершую, истаевающую от голода, бдения и грязи, пренебрегающую очарованием настоящей жизни более, чем гниющими листьями, – эту назовешь ли женою, скажи мне? Но, выделив даже её из ряда мужей, не поставишь ли в сонм Ангелов за то, что, при женской природе, она выражает собою столько любомудрия?

  1. И кто будет возражать на это? Никто. Послушай, каковы были также жены при апостолах; послушай Павла, говорящего в Послании к Римлянам: «Представляю вам Фиву, сестру нашу, диакониссу церкви Кенхрейской… Ибо и она была помощницею многим и мне самому»(Рим. 16:1,2). Что ты говоришь, Павел? Жена сделалась твоей заступницей, – и ты, говоря так, не стыдишься и не краснеешь? Не стыжусь, говорит, но даже величаюсь; и Владыка мой не постыдился иметь Матерью жену; а заступницей моей сделалась не потому, что была просто женой, но потому, что любомудра и красуется благоговением. И как она сделалась заступницей Павла? В чем, в самом деле, нуждался Павел, обходящий вселенную, напрасно облечённый в тело, попиравший нужды природы, прогоняющий демонов, исцеляющий своей одеждой от болезни, голоса и тени которого трепетал демон, который, как Ангел, почитался верующими, которого уважали даже звери, которого боялось море и, задержав на сутки, не потопило, гражданин Рая, восхищённый до третьего Неба, общник Божий в тайнах, потрудившийся больше всех апостолов, сосуд избрания, друг невесты – Церкви, проповедник для язычников, обошедший землю и море, поставивший всюду знаки собственного мужества, борющийся постоянно с голодом и жаждой, сражающийся с наготой и холодом, и говорящий: «Даже доныне терпим голод и жажду, и наготу»(1Кор. 4:11), ставший мёртвым для миpa, думающий, что мир мёртв, гражданин небес, исступлённый любитель Христа, более горячий, чем огонь, более крепкий, чем железо, более твердый, чем сталь, – он не стыдится, говоря о жене: «она была помощницею многим и мне самому»? И не только говорит, но и пишет, – и не просто лишь пишет, но писал это даже в послании к столь великому римскому народу, надменному и гордому внешними достоинствами, – не только к нему писал, но желал даже, чтобы это сделалось очевидным для последующих затем поколений. Ведь если бы он не желал, то не поместил бы этого в послании; а теперь, желая, чтобы это дело было передано постоянной памяти, он даже называет по имени жену, побуждает всех к помощи ей, называет её своей заступницей, и не стыдится, и не краснеет. Вот что значит – любомудрая душа даже в женском теле. Говорю же об этом, чтобы жена не выставляла как предлога, говоря, что я не достигла полной меры благоговения, так как я жена. Та вот и жена, а природа её не стала препятствием, но она удостоилась стать заступницей Павла, – и всюду во вселенной провозглашается. Как она стала его заступницей? Может быть, исторгла его из опасностей? Она сидела подле связанного, утешала бывшего в оковах, доставляла облегчение в необходимых потребностях, отстраняла злоумышляющих, предавала самою себя на смерть, чтобы исторгнуть святого из приключающихся несчастий.

Потому именно, он прославляет и ту, которая после неё, говоря так: «Приветствуйте Прискиллу и Акилу» (Рим. 16:3). Смотри и здесь опять блистательную жену; одно содружество, но жена ставится впереди мужа, потому что не сказал: «Акилу и Прискиллу», но: «Прискиллу и Акилу». А кто они были? По ремеслу, делатели палаток, стоящие в мастерской; но ни ремесло, ни бедность не стали препятствием, – миновав весь город, он, блаженный, останавливался именно в этом домике. Для чего и почему? Не потому, что в нём были колонны; не потому, что плиты и пол, расцвеченный камнями; не потому, что золотой потолок; не потому, что толпы рабов; не потому, что свита из евнухов; но потому особенно, что домик свободен был от всего этого, поэтому-то муж и жена, собирая правдою плод труда, сделали свой дом церковью, – не хищничая, не корыстолюбствуя, но пользуясь служением тела для необходимого пропитания. В особенности поэтому Павел считал это жилище удобным для остановки. И чтобы ты знал, что, похвалив добродетель их души, он там оставался, выслушай следующее затем. «Которые голову свою полагали за мою душу, – говорит, – которых не я один благодарю, но и все церкви из язычников» (Рим. 16:4).

Видишь ли, что ни женская природа, ни ремесло, ни бедность не препятствуют подвигу добродетели? Видишь ли, что гостеприимные жена и муж угощают апостола не трапезой только, но даже кровью? В самом деле, если даже они не были убиты, то всё же они исполнили, что было в их власти, и, оставаясь в живых, сделались мучениками, и частыми мучениками, всегда готовыми быть убитыми за Павла. Не сказал он: которые истратили деньги, которые отворили свой дом, – но, что было больше всего, выдвигает на сцену убиение, заклание, с целью сказать, что «они пожелали даже быть усечёнными за меня». Пусть слушают нынешние богачи, с трудом уделяющие обол для святых; те даже свою кровь отдавали, и полагали самую жизнь, чтобы спасти святого и послужить; а нынешние не могли бы легко пожертвовать в пользу нуждающихся даже самую малую часть своего имущества; Прискилла же и Акила отдали и деньги, и тела, и самую жизнь. Видишь ли, насколько жена любомудра, насколько также и муж, живущий даже в бедности и ремеслом? Этим именно мы поревнуем, этим будем подражать и, презрев настоящее, отдадим всё за то, что угодно Богу, чтобы и нам достигнуть будущих благ, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу слава, со Святым Духом, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

Беседа 6

Беседа, сказанная в церкви апостолов, в день царя Феодосия, против называющих самих себя «кафарами», после речи других двух епископов8.

  1. Как прекрасна двоица говоривших, из которых один тащил кивот при помощи быков, а другой возлагал начатки слов! Если и различен их возраст, то основа земледелия одна; вернее, даже возраст не различен: у молодого постоянство старого, и у старого пышность и цвет молодого, – так что кто-нибудь не ошибся бы, назвав того и другого и стариком, и молодым, не по свойству возраста, но по расположению духа. Вот, наконец, и мы привнесём от себя своё. Ведь я вижу, что ваш слух ненасытен; также мы обязаны блаженному Феодосию не обычным долгом, не за то, что он был царём, но что – благочестивым, не за то, что был облечён в порфиру, но что был одет во Христа, в одежду никогда не стареющуюся, и одевал на себя панцирь правды, обувь Евангелия мира, меч духа, щит веры и шлем спасения. С этим оружием он уничтожил тиранов – как первого, так и последнего. Того схватив без труда и кровопролития, он поставил победный знак, не потеряв из войска даже малой части; а этого захватил только он один, при происшедшем столкновении. Когда с той и другой стороны войско приготовлялось к бою, выпускались тучи стрел, и произошло бегство своих, когда противники сильно налегали, – он, соскочив с коня, положив на землю щит, склонив колена, просил помощи с неба, и место состязания сделал местом церкви, сражаясь не при помощи луков и стрел, или копий, но слезами и молитвами; и таким образом, благодаря случившемуся вдруг порыву ветра, стрелы противников понеслись против пускающих их, враги же, дыша яростью и убийством, при виде (этого), мгновенно изменившись, объявили его царём, а своего выдали, связав руки позади. И возвратился блаженный Феодосий, сияя не победой только, но и образом победы. Воины не разделяют с ним победного знака, как у остальных царей, но весь он был знаком его одного и его веры.

Потому именно мы его ублажаем, и не говорим, что он скончался, так как всякий «верующий в Меня, – говорит (Господь), – если и умрет, оживет. И всякий, живущий и верующий в Меня, не умрет вовек» (Ін. 11:25,26). Это Христос сказал, это сияет и посредством дел. Что же, скажешь, не умер ли он? Никоим образом; не могу сказать, что это смерть, но некоторый сон и отсутствие. Как многие из живых бывают мертвыми, зарыв, как в могиле, свою душу в теле, – так многие из скончавшихся живут, блистая правдою, – подобно и ему, блаженному. Смерть в высшей степени тяжка, и рождаемая грехом – поистине смерть, которой не умирают, по слову (Господа), верующие в Него. “И всякий, – говорит (Господь), – живущий и верующий в Меня, не умрет вовек»9.

  1. Обошедший, как бы на крыльях, землю и море, приведший ко Христу тысячи народов, участник в неизреченных тайнах, восхищенный до третьего Неба, ужели не осмелился сказать о себе что-нибудь такое? Никоим образом, но всё противоположное: называл себя выкидышем и последним из апостолов, и, думая о себе, что он не достоин даже этого названия, говорил: «недостоин называться Апостолом»(1Кор. 15:9). Итак, что это за безумие? Что за хвастовство? Что за сумасшествие? Будучи человеком, ты называешь самого себя чистым (кафаром), и убеждён, что ты чист, – сколько в этом безрассудства? Говоря о самом себе, что ты чист, ты делаешь нечто подобное, как если бы кто говорил, что море от волн чисто. Как того не оставляют волны, так и нас грехи. Или ты не знаешь, кто мы, когда радуемся, печалимся, бываем богаты, бедны, оскорбляемся, хвалимся, находимся в гонении и боремся, наслаждаемся безопасностью, голодаем, насыщаемся? Тысячи страстей окружают душу, тысячи обстоятельств, тысячи болезней телесных, тысячи несообразностей в делах, – и осмеливаешься сказать, что ты чист от стольких волнений в Эврипе?10Что может быть грязнее такого, находящегося в таком состоянии? И зачем я говорю о всей жизни? Скажи мне, может ли кто утверждать, что он чист в течение одного дня? Если не блудничает, не прелюбодействует, не погрешает против этих запретов, то может ли похвалиться, что он не тщеславился, что не безрассудствовал, что не смотрел необузданными глазами, что не желал собственности ближнего, что не лгал, что не коварствовал, что не желал худого врагам, что не клеветал на друга? Если любящий любящего будет иметь за это нисколько не меньше мытаря, то какого прощения будет достоин даже клевещущий на друга? Будучи потрясаем таковым злом, ты осмеливаешься называть самого себя чистым? Но безумие этого не отсюда только будет показано, а и с другой стороны; вас же и вашу любовь приглашаю, всё это обдумав, удаляться от их хвастовства и быть вне этого безумия, со всем усердием испытывать себя, и действительные грехи омывать, а приражающиеся устранять от себя. Хотя бы нас окружили даже тысячи зол, мы, если будем благоразумны и бдительны, будем в состоянии достигнуть многого оправдания, многого извинения, и омыться от прегрешений.

И выслушай, как это будет: если будем в церковь приходить, если будем сетовать о прегрешениях, если будем признаваться в согрешениях, если будем совершать милостыню, если будем выражать свои молитвы, если будем помогать обижаемым, если будем прощать согрешения врагам, если будем плакать над своими грехами, – всё это есть врачество против грехов. Это именно все – приглашаю – будем делать, ежедневно омывая самих себя, очищаясь; и со всем этим, будем считать себя несчастными, говоря, что мы рабы негодные, – ведь и это не маловажный способ заглаждения грехов, – и, при преуспеянии, отнюдь не воображать о себе много, чтобы не потерпеть нам, что потерпел фарисей. Если так будем распоряжаться собою, то будем в состоянии достигнуть человеколюбия и прощения в тот страшный день и удостоиться обетованных благ, коими и да насладимся все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу слава, со Святым Духом, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

Беседа 7

Беседа, сказанная в храме святой Анастасии11.

  1. Незначительно собрание присутствующих, но велико старание; потому, даже не незначительно собрание. Мы ищем не множества людей, но приготовленного духа, окрылённой мысли, слушателя, который выше всего житейского; хотя бы один такой был, он в состоянии удовлетворить говорящего; так и самарянская жена была бедна, преступна и иноплеменница, однако Владыкой вселенной сочтена была достойной тех пространных речей; и часто Он проходил мимо иудейского народа, или не беседуя, или прикрывая речь, а с чужеземной женой, имевшей пять мужей и сожительствующей против закона с шестым, с одной беседовал, нарочно послав учеников на площадь, чтобы не испугать ловитву. Столько попечения у Владыки вселенной даже об одной душе, если только найдёт, что настроение и готовность являют её способной к слушанию речи, – что она тогда и проявила.

Из блудницы она стала благовестницей, когда возглашала о тех своих уликах и говорила: «Пойдите, посмотрите Человека, Который сказал мне все, что я сделала: не Он ли Христос» (Ін. 4:29)? Он откровенно рассказал её жизнь, и обнаружил прегрешения, говоря: «Ибо у тебя было пять мужей, и тот, которого ныне имеешь, не муж тебе» (Ін. 4:18). Но не поразила её улика, а вызвала скорее к расположению. Таковы благородные души: чем другие соблазняются, этим они исправляются. Если бы была другая какая-нибудь, из неразумных, то она была бы поражена уликами, убежала бы, подвиглась бы на гнев и негодование; а эта, после обвинения, более располагается к Учителю и спрашивает Его о высшем учении, – сказала, что «Господи! вижу, что Ты пророк» (Ін. 4:19), и, узнав Его из ведения (Им) собственных (её) пороков, больше удивляется и расспрашивает. Это было свойством души, желающей любомудрствовать. И не спрашивает что-нибудь, о житейском деле: ни об имуществе, ни о телесном здоровье, ни об освобождении от бедности, хотя живёт в крайней нищете, но о священных местах, о жизни предков, об отеческом богопочитании, говоря: «Отцы наши поклонялись на этой горе, а вы говорите, что место, где должно поклоняться, находится в Иерусалиме» (Ін. 4:20)? И во вступлении она то же самое делает, говоря: «Как ты, будучи Иудей, просишь пить у меня, Самарянки» (Ін. 4:9)? Так вдумчива у неё была душа и способна к спасению. Потому именно и Знающий тайны духа, нашедши тучную почву, повергнул щедрой рукой семена, понемногу возводя её к высшему.

Всё это мною сказано, чтобы вы знали, что у нас собрание не незначительно. Если там одна жена сделалась достаточным зрелищем, тем более мы не будем медлить, видя столько мужей, столько жён, и с такой готовностью, но воспользуемся обычным учением. Если Владыка Ангелов, Которого трепещут Херувимы, не отказался беседовать с одной женой-блудницей, то какое у нас будет оправдание, какое извинение, если минуем такое собрание? Итак, вот опять мы приготовим для вас привычную трапезу, устраивая общий духовный пир: поставим чашу, нальём цельного вина. Эти мяса не разрывают чрева, но ограждают дух; вино это не делает слушателя безумным, но даже пьяного делает благоразумным. Такова природа этой трапезы, которая может быть достаточна для нас даже вместо оружия. И нам также необходимо оружие, так как у нас есть война на каждый день, не против сродных с нами людей, но против невидимых сил, против демонских полчищ, превосходящих жестокостью тысячи врагов, против непримиримого властителя, сражающегося с нами без перемирия, даже не объявляющего наперёд о времени войны, поражающего невидимо, втайне. Описывая эту именно войну, блаженный Павел, вождь вселенной, восклицал, говоря: «Братия мои, укрепляйтесь Господом и могуществом силы Его» (Еф.6:10); и опять в другом месте: «потому что наша брань не против крови и плоти, но против начальств, против властей, против мироправителей тьмы века сего, против духов злобы поднебесной» (Еф.6:12).

  1. Видишь ли, как он приготовляет к борьбе мысли воинов, как будит дух, как вооружает войско, отсекая нерадение и отстраняя косность? Так как на войне предают воинов особенно два (свойства): измена мужеству по трусости и то, что беспечные увеличивают своё нерадение и дают врагам напасть на них, незащищенных, – а, действительно, ни крайне робкий не может быть годен для войны, так как вследствие страха легко уловляется, ни опять же совершенно чуждый боязни не может преодолеть врагов, так как вследствие крайней смелости, устраняет подготовку из своей неустрашимой души, – то Павел, исправляя как одно, так и другое, делает их и боевыми, недоступными нерадению, через описание полчищ врагов, равно и подготовляет к смелости, и предохраняет от падения через указание на силу Предводителя в такой войне, Христа. Потому именно он, как отличный полководец, сплачивает боевой отряд, устраняя из души верующих страсти, вредные мужеству, выражая свою любовь и соединяя с собою именем родства сильно отстоящих от него по благочестивой жизни: «Прочее, – говорит он, – бpaтия моя». Он проявляет нежную ко всем любовь в гораздо большей степени, чем родившиеся с нами из той же матерней утробы, и в своей душе обнимает вселенную, – столь широка была его любовь! – и не только в состоянии безопасности, но даже среди опасностей. И живя в темницах, и ожидая смерти, и подвергаясь крайней опасности, он заботился об учениках, часто из темниц писал письма закованной в цепь рукой, связанной десницей; входя в судилище, имея дать отчёт и вестись на смерть, – то, что относилось к судьям, всё то оставив: страх, опасность, угрозы, смерть, мщение, наказания, палачей, ярость начальников, хитрости злоумышленников, плети, – он памятовал о верующих даже в это время: так его душа была свободна от уз тела, так, что даже живя во плоти, она держалась небесного свода, и, как бы перемещённая на тамошний удел, всё согласно с ним и совершала, пребывая между тем на земле.

А чтобы вам понять, что сказанное не есть преувеличение, и не лесть, выслушай это от него, говорящего: «Как и должно мне помышлять о всех вас, потому что я имею вас в сердце» (Флп. 1:7). Но сказанное ещё невелико сравнительно с тем, что будет дальше; и это, правда, велико, но последующее затем много больше; сказав: «потому что я имею вас в сердце», он прибавил: «в узах моих, при защищении и утверждении благовествования». Видишь ли, как он никогда не выпускал их из своей мысли? Если темницы, судилища и цепь не вредили памяти, то тем более спокойные времена. «Потому что я имею вас, – говорит, – в сердце”. Видишь ли постепенно усиливающееся слово? Велико – и в сердце иметь, но больше – то же, и сверх того в цепях; а ещё больше – это последнее, да вдобавок – в ответе и утверждении благовестия. Здесь, мне кажется, намекается на время, в которое он, терпя крайнюю опасность, приводился к судьям. И там, говорит, стоя, я думал не о том, как бы освободиться от надвигающихся опасностей, и не о том, как бы устраниться от козней, но услаждался любовью к вам, беседуя даже с отсутствующими; и ни длина пути, ни тягость дел, ни великость опасностей, ни страх перед начальниками, ни восстание народов, ни очевидная смерть, ни обнажённые мечи, ни толпы палачей, ничто такое нисколько не отводило меня от памятования о вас. Нет ничего властительнее любви, ничего выше её; она парит выше всех этих стрел, выше сетей дьявола, всё высматривает с вершины небес; и как порывистый напор ветра, упадая, отстраняет докучливую пыль, так и сила любви обычно отстраняет натиск всех страстей. Это исполнилось и на Павле: и для него достаточным было утешением во всём спасение любимых, памятование (о них). Что же значит: «при защищении и утверждении благовествования»? Здесь одно речение, но в нём необъятное море мыслей; я же попытаюсь его раскрыть и со всех сторон исследовать. Слово Божие – это жемчуг, сияющий! через всё, выражающий много силы не во множестве речений, но в их краткости. Но будьте внимательны, и вы увидите, сколько сокровища открывает нам эта сила изречения.

  1. Итак, что значит утверждение благовестия, и какое утверждение благовестия он разумеет, и для чего он, напомнив о судилищах, темницах и цепи, припомнил об этом изречении? Когда проповедьраспространилась (необходимо начать речь с более раннего, чтобы сделать учение яснее), всё было исполнено большого шума, всё было полно смущения. Когда одиннадцать, единственно они, выстроились на борьбу против вселенной, искореняя древнюю привычку, уничтожая давнее заблуждение, ниспровергая законы отцов, дедов и предков, потрясая и уничтожая отеческие обычаи городов, говоря против всех – философов, ораторов, начальствующих, судей, властителей, народов, рабов, свободных, земледельцев, моряков, – поднялась тяжелая война, и, как я раньше сказал, всё стало полно шума; повсюду стремнины, повсюду утесы, и не так море волнуется, беснуясь и рассекаясь противными ветрами, как колебалась тогда вся вселенная, когда древние обычаи, укрепившиеся за столько времени, уничтожались, и не в одном, двух и трех городах, но всюду по вселенной, а вводилось новое учение, которого никто никогда прежде не слышал. Отсюда произошла против них непримиримая у всех война, потому что они (апостолы) и дома разделяли, и родство разрывали, потому что природа проповеди, шествуя своим путём и располагая к себе многих, возбуждала врагов между не принимавшими слова благочестия: и отец отказывался от сына, и муж презирал жену, и господа вели борьбу с рабами, и начальники с подчинёнными, – эта (война) была горше всякой междоусобной войны, – если только нужно назвать это войной, а не чем иным, более тягостным, чем война. В самом деле, на войне боевые стороны находятся в одинаковых условиях, как то, так и другое войско и поражает, и поражается; а тогда не так было, но один свободно нападал, а другие только подвергались нападению, поражать же для них было невозможно, равно как и защищаться от коварствующих, потому что так повелевал Предводитель боевого строя, говоря: «Вот, Я посылаю вас, как овец среди волков: итак будьте мудры, как змии, и просты, как голуби»(Мф. 10:16). И не только повелевал выходить против коварствующих, но даже доставлять (им) удовольствие бесчинствовать, – потому что обращение правой щеки и посылание овец среди волков намекают не на иное что, как на то, что им дано в удел страдание, чтобы победный знак сделался блистательнее. Как? Так, что, будучи в числе одиннадцати, они, преодолели вселенную, – что (достигли этого) страдая, а не причиняя (страдания), поражаясь, а не поражая, подвергаясь козням, а не коварствуя, бичуясь, а не бичуя, изгоняясь, а не изгоняя, преследуясь, а не преследуя, убиваясь, а не убивая, – и что, как овцы, назначенные на заклание, они изменяли до кротости овец всех волков, беснующихся, дышащих убийством, бывших свирепее зверей. Когда слово распространялось и благочестие посевалось, отовсюду возгорались костры, вражда и войны, и не только против учителей, но даже против учащихся.

В то же время, кто принимал слово, обращался для всех в общего врага, изгонялся из отечества, переселялся на чужбину, терял имущество и подвергался опасности относительно самой свободы, вернее, самой жизни; и ничего тогда не значила власть природы, но, как я раньше сказал, и дети презирались, братья и сродники были на стороне врагов, с учителями терпели беды ученики. Всё это показывая, Павел и говорил: «Вспомните прежние дни ваши, когда вы, быв просвещены, выдержали великий подвиг страданий, то сами среди поношений и скорбей служа зрелищем для других, то принимая участие в других, находившихся в таком же состоянии; ибо вы и моим узам сострадали и расхищение имения вашего приняли с радостью, зная, что есть у вас на небесах имущество лучшее и непреходящее» (Євр. 10:32-34). И опять в Послании к Фессалоникийцам говорил: «Ибо вы, братия, сделались подражателями церквам Божиим во Христе Иисусе, находящимся в Иудее, потому что и вы то же претерпели от своих единоплеменников, что и те от Иудеев, которые убили и Господа Иисуса и Его пророков, и нас изгнали, и Богу не угождают, и всем человекам противятся» (1Сол. 2:14-15). И опять, галатам пиша, говорил: «Столь многое потерпели вы неужели без пользы? О, если бы только без пользы» (Гал. 3:4).

И, рассказывая о своих страданиях, говорил: «В великом терпении, в бедствиях, в нуждах, в тесных обстоятельствах, под ударами, в темницах, в изгнаниях, в трудах, в бдениях» (2Кор. 6:4,5), «в голоде и жажде, часто в посте, на стуже и в наготе» (2Кор. 11:27); и опять: «пять раз дано мне было по сорока ударов без одного; три раза меня били палками, однажды камнями побивали, три раза я терпел кораблекрушение, ночь и день пробыл во глубине морской; много раз был в путешествиях, в опасностях на реках, в опасностях от разбойников, в опасностях от единоплеменников, в опасностях от язычников, в опасностях в городе, в опасностях в пустыне, в опасностях на море, в опасностях между лжебратиями» (2Кор. 11:24-26); и опять: «кроме посторонних приключений, у меня ежедневно стечение людей, забота о всех церквах» (2Кор. 11:28); и опять: «В Дамаске областной правитель царя Ареты стерег город Дамаск, чтобы схватить меня; и я в корзине был спущен из окна по стене и избежал его рук» (2Кор. 11:32-33); и опять в другом месте: «считают нас за овец, обреченных на заклание» (Рим. 8:36); и ещё в ином месте: «Да даст Господь милость дому Онисифора за то, что он многократно покоил меня и не стыдился уз моих, но, быв в Риме, с великим тщанием искал меня и нашел» (2Тим. 1:16-17).

  1. Что мог бы кто-нибудь сказать о лжеапостолах, лжебратии, о бесчисленных и разнообразных войнах? Ведь приводились в действие не только мщения и наказания, но даже красноречие ораторов и подготовленность философов; и не только ими, но даже торговцами употреблялось в дело много хитростей против Церкви; на это намекая, он говорил: «Александр медник много сделал мне зла… Берегись его и ты, ибо он сильно противился нашим словам»(2Тим. 4:14,15). Как море не бывает без волн, так и душа Павла была исполнена бесчисленных испытаний, ежедневных опасностей: совне, изнутри, посредством слова, посредством дела, посредством денег, посредством коварств; и никакое слово не в силах будет представить тучи тех стрел, множество волн. Итак, когда в таком (положении) были дела, не в отношении сказанного только, но и гораздо большего, когда не учителя только, но и ученики подвергались опасности, и не ученики только, но и учителя, – а ведь если бы одна часть была в испытании, остальная же в безопасности, то последняя для первой могла бы послужить утешением, теперь же на ту и другую нападали враги и поражали, – когда при виде этого, многие из весьма немощных ослабевали, цепенели, постоянно грустили, видя блага проповеди– Царство, воскресение и нетление – в надежде, а здесь – в испытании и терпении – (видя) печальное: плавильни, печи, темницы, войны, вражду, ненависть, смерти, опасности, и учителей своих то в темницах, то в синагогах, оскорбляемых, отводимых, когда отовсюду были тучи зол, и они находились в какой-то глубокой ночи испытаний, которая всех обнимала и заставляла их сильно волноваться и смущаться, – тогда, заметь, как он возбуждает мысль их одним изречением. Он делает то же самое и с другой стороны, в другом послании, говоря: «Укрепите опустившиеся руки и ослабевшие колени» (Євр. 12:12); говорит не о коленах и руках, но о хромающих помышлениях, ослабляемых множеством испытаний. Потом, после увещания, он присоединяет величайшее утешение, говоря: «Еще немного, очень немного, и Грядущий придет и не умедлит» (Євр. 10:37).

Но так как это было пока в надежде, то он опять ещё иначе их поощряет, приводя в лучшее расположение не чужими, но собственными примерами. “Вспомните, – говорит, – прежние дни ваши, когда вы, быв просвещены, выдержали великий подвиг страданий» (Євр. 10:32). Постыдитесь самих себя и ваших преуспеяний, не делайте конца, недостойного начала, примите от себя самих утешение. После увещания тем и другим способом, он увещевает также и этим изречением. Как и каким? Называя утверждением Евангелия темницы и оковы. Не мертвые только восстанием, говорит, не прокаженные очищением, не демоны изгнанием, но и мы утверждаем Евангелие заключением своим в оковы. Как же это, скажи мне? Ведь в этих словах – новость, и многое походит на загадку. Слушай, наконец, как: если бы мы проповедовали без страха, не терпя ничего неприятного, ни ужасного, то и многим из желающих нас оклеветать казалось бы, что проповедь подозрительна; а теперь мы – гонимые, преследуемые, разрезаемые, сжигаемые, сбрасываемые со скал, терпя бесчисленное множество (испытаний) и не уступая, но делаясь от этого более бодрыми, даже склонным к сильнейшему бесстыдству доставляем достаточное доказательство, что мы – проповедники истины, и в нас есть некоторая Божественная сила, которая всё это облегчает, и не дозволяет множеству испытаний превзойти проповедников – хотя последних немного – возобладать (над ними) через столько препятствий. Если бы кто-нибудь пожелал получить ясное доказательство, что нас призывает внутренняя Божественная сила, – пусть он взвесит наши испытания, опасности, оковы, темницы. Не свойственно человеческой силе преодолеть столько крутизн, переплыть столько волн, дать место стольким стрелам, но это свойственно Божественной и необоримой крепости. Таким образом, цепь есть утверждение Евангелия, не для тех только, но и для нас, страдающих, – потому что она делает нас испытаннее, крепче, заставляет больше презирать козни. Потому он и говорил: «Хвалимся и скорбями, зная, что от скорби происходит терпение, от терпения опытность, от опытности надежда, а надежда не постыжает» (Рим. 5:3-5).

  1. Видишь ли, как скорбь утверждает Евангелие? Потому именно и в другом месте, когда он просил об освобождении от испытаний и часто ради этого приступал (к Господу), он услышал: «Довольно для тебя благодати Моей, ибо сила Моя совершается в немощи»(2Кор. 12:9). Немощью здесь называются преследования, испытания, опасности, козни, оскорбления. А сказанное вот что значит: Я мог, говорит, этому воспрепятствовать, погасить войну и задержать волны, но не сделал, чтобы больше выразилась Моя сила. Сила Его так не выразилась бы, если бы этого не было, как (выразилась), когда было, но не имело крепости. Так точно и лучшим кормчим мы называем не того, кто может направлять корабль по тихому морю, но кто плывущих на нём проводит между скалами, волнами, бурями и ветрами, – и врачом – того, кто страдающего исторгает от бесчисленных удручающих болезней, – и полководцем – того, кто может поставить победный знак, когда отовсюду облегают и поражают враги, – и пастырем – того, кто соблюдает стадо в безопасности от бесчисленных окружающих волков и других злоумышленников. Так и тогда особенно удивительно было то, что они, терпя бесчисленное множество бед, одерживали верх над ними и превосходили самих причинявших (беды). Когда Петра и Иоанна, «сына грома» и основание веры, ввергли в темницу, подумай, в каком оказались затруднении, когда те были выпущены. Приведши их, говорят в сонмище: «Что нам делать с этими людьми»(Деян.4:16)? Иудеи, вскормленные на крови пророческой, народ неистовый и яростный, разрушавший до основания алтари, убивавший пророков, вскормленный на убийствах, народ свирепее зверей, с которого капала, ещё Владычняя Кровь, распинатель, – этот народ, взяв двух рыбаков – неучёных, простых, неизвестных, безгласнее рыбы, из которых один не перенёс пустой угрозы даже привратницы, – их именно взяв, и держа связанных у себя, обнажённых, не облечённых ни богатством, ни крепостью тела, ни искусством слова, ни силой ораторства, ни знатностью рода, ни величием отечества, этих рыбаков от рыбаков, боровшихся с крайней бедностью, – (иудеи) оказались в затруднении, как поступить с ними, и говорят: «Что нам делать с этими людьми?».

Видишь ли, насколько великое дело добродетель, и каким образом испытания – утверждение Евангелия? И говорят к ним: «Не запретили ли мы вам накрепко учить о имени сем? И вот, вы наполнили Иерусалим учением вашим и хотите навести на нас кровь Того Человека» (Деян.5:28). Если Он только человек, зачем тебе быть в страхе? А если Бог, из-за чего не поклоняешься? Не восклицал ли ты недавно, говоря: «Кровь Его на нас и на детях наших» (Мф. 27:25)? Почему ты боишься этой Крови? Почему она потрясает твой дух? Не связывал ли ты Его? Не бичевал ли? Не распял ли на Кресте? Не видел ли мёртвым снимаемого со Креста? Не созерцал ли погребаемым и в земле скрываемым? Не положил ли ты печати на гроб? Не подкупил ли воинов? Не посеял ли молву, что ученики украли Его? Почему ты боишься теперь? Почему трепещешь Его Крови? Видишь ли, что истина сияет во всём? Когда, после того замысла, они увидели, что поднимается дело, и его вступление блестяще, светлее даже солнца, что из самого начала обнаруживается, что оно охватит сразу всю вселенную и будет гнать заблуждение до крайних пределов, и они не в состоянии будут даже перенести несказанный порыв его и силу, – они боятся, трепещут этих скованных, осуждённых, бичёванных, против которых злоумышляли, этих двух, этих простых. Потому Павел называет испытания утверждением Евангелия; потому также в другом месте говорит: «Желаю, братия, чтобы вы знали, что обстоятельства мои послужили к большему успеху благовествования, так что узы мои о Христе сделались известными всей претории и всем прочим, и большая часть из братьев в Господе, ободрившись узами моими, начали с большею смелостью, безбоязненно проповедывать слово Божие». (Флп. 1:12-14).

Кто видел, кто слышал, что темницы доставляют смелость, и оковы производят дерзновение, не у связанного только, но даже у учащихся? Однако, тогда так было: проповедь усиливалась через противников, и ученики, – когда учитель подвергался нападению, козням и заключению в оковы, – делались ещё смелее, больше радовались, больше веселились. Вы похвалили эти слова? Будем, наконец, подражать этому мужеству, поревнуем этой добродетели, и пусть ничто нас не пугает, никакое из испытаний пусть не смущает; это узы благочестия, это крылья любомудрия, это приготовляет крепких и неодолимых, это даёт большее дерзновение к Богу, привлекает большее благоволение, содействует поселению многой благодати. Итак, чтобы нам насладиться всего этого, будем – умоляю – переносить всё случающееся, славя за всё Бога, так как Ему приличествует слава, честь и держава, с Единородным Его Сыном и Святым Духом, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

Беседа 8

Беседа его же, сказанная в церкви Павла, когда готы прочитали и готский пресвитер раньше сказал беседу12.

  1. Хотелось бы мне, чтобы сегодня присутствовали эллины, так чтобы они услышали прочитанное и узнали, какова крепость Распятого на Кресте, какова сила Креста, каково благородство Церкви, какова твердость веры, каков позор заблуждения, каково осмеяние демонов. Учение философов подорвано даже у говорящих, одной речью (с ними), а наше имеет много силы даже у иноязычных; и то распалось легче паутины, а это утвердилось крепче стали.

Где учение Платона, Пифагора и бывших в Афинах? Потухло. Где – рыбаков и делателей палаток? Не в иудее только, но даже на чуждом языке, как вы слышали сегодня, оно сияет светлее солнца; скифы, фракийцы, савроматы, маверы, индийцы, даже поселившиеся на самых крайних пределах вселенной, – все любомудрствуют, переложив на собственный язык те же самые изречения; это даже во сне не представлялось носящим у эллинов бороду, важно на площади отстраняющим встречных посохом, потрясающим локонами на голове, выражающим собою скорее лицо льва, чем человека. Но не таково наше, и не в наружности, но в благоразумии, (дело) любомудрия. Блудница, не имеющая природной красоты, налагает на самое себя некоторую рукотворную красоту натиранием, подкрашиванием, белыми одеждами и другими такими ухищрениями, прикрывая своё природное безобразие; а девица красивая по природе, приятная и благородная, попускает дару природы состязаться самому по себе, не нуждается ни в какой такой помощи, но отталкивает, чтобы природная красота не прикрывалась этими занавесами. Это можно видеть как в Церкви, так и у внешних. Те, не имея природной красоты, и будучи не в состоянии украситься благочестием, придают себе важность красноречием, обточенными изречениями, слогом выражений, волосами, благопорядком и другим кое-чем; а у нас не так, но, всё это оттолкнув, отбросив внешнее измышление, выражают свою природную красоту, не изощряя языка, не преследуя благозвучия, но, любомудрствуя в силе мыслей, всемерно проявляют также в делах и в правильной жизни обитающую в них Божию благодать.

Потому именно они уловили не только обитаемую, но и необитаемую землю, не только землю, но и море, не только города, но и горы, холмы и долины, не только Элладу, но и чуждую (страну), не только почетных, но и крайне бедных, не только мужей, но и жён, не только стариков, но и молодых. Не доселе, но и дальше они прошли, и, не удовольствовавшись нашим местообитанием, они высадились у самого океана и захватили в свои сети чуждые страны и британские острова; и куда бы ты ни пришёл, наконец, ты увидишь, что имена рыбаков обращаются на устах всех, не по могуществу рыбаков, но по силе Распятого, всюду пролагавшей путь им, и являвшей простых мудрее философов, неучёных и бывших безгласнее рыб ревностнее ораторов, писателей и ученых. Итак, пусть не считает никто стыдом для Церкви, что мы заставили иноземцев выйти на средину и сказать, потому что это – краса Церкви, это – украшение, это – доказательство силы, которая в вере; об этом также пророк, свыше провозглашая, говорил: «Нет языка, и нет наречия, где не слышался бы голос их. По всей земле проходит звук их, и до пределов вселенной слова их» (Пс. 18:4,5). Опять же другой, указывая на это, намекал иными словами, говоря: «Волк и ягненок будут пастись вместе, (и барс будет почивать с козленком), и лев, как вол, будет есть солому» (Іс. 65:25); не о львах и агнцах, барсах и козлёнках он рассказывает, но провозглашает нам и показывает, что именно звероподобные из людей достигнут такой облагороженности, срастворившись любомудрием проповеди, что будут составлять одно стадо с благороднейшими и кротчайшими из мужей. И это сегодня вы видите, – что самые грубые из всех людей стоят с овцами Церкви, что пастбище обще, овчарня одна и предстоит одна для всех трапеза.

  1. Да постыдятся иудеи, читающие Писание и не понимающие смысла его; да закроют от стыда своё лицо эллины, сидящие на каменных седалищах и гонящиеся за тьмой, – при виде истины, сияющей светлее луча; да красуется Церковь, всюду сияющая и парящая. Как солнце обще и земля обща, море и воздух, так намного более стало общим слово проповеди; потому и Павел говорил: «Я многократно намеревался прийти к вам (но встречал препятствия даже доныне), чтобы иметь некий плод и у вас, как и у прочих народов. Я должен и Еллинам и варварам, мудрецам и невеждам. Итак, что до меня, я готов благовествовать и вам, находящимся в Риме»(Рим. 1:13-15). И чему ты удивляешься, если в Новом (Завете это есть), когда даже в Ветхом то же самое происходило. Самый первый, сделавшийся предком и Церкви, и синагоги, их по плоти, а нашим по духу, был иноземцем, был приведён из средней Персиды – разумею патриарха Авраама, который и Писания не слышал, и не участвовал в пророчестве, и не имел учителя, и не слышал истории, – так как ещё не Моисей, – и не узнал чего-нибудь из бывшего до него, и не был научен тому, что имело быть после него, но, родившись и воспитавшись в средней стране персов, так сразу стал любомудрствовать, будто раньше получил много повелений даже Нового (Завета), и выразил (это) своими делами. Получив повеление выйти из отчизны, покинуть дом, друзей и сродников, и идти на чужбину, он не испытал ничего человеческого, не был удержан привязанностью, не рассуждал с собою и не говорил: покинув явное и очевидное, идти ли мне к неизвестному и неочевидному? – но, имея проводником веру и приобретя вместо посоха обещание Божие, он одно из рук терял, а другое в надежде принимал; и на основании этого также он был предком Церкви, так как и мы получаем повеление презирать житейские и видимые дела, напрягать свою надежду на неочевидное, держаться веры, якоря нашего спасения, и искать того (невидимого), – почему и Павел говорил: «Мы спасены в надежде. Надежда же, когда видит, не есть надежда»(Рим. 8:24); и опять: «кратковременное легкое страдание наше производит в безмерном преизбытке вечную славу, когда мы смотрим не на видимое, но на невидимое: ибо видимое временно, а невидимое вечно» (2Кор. 4:17,18).

Выйдя из отчизны и поставив на чужбине свой шатёр, блаженный этот Авраам опять выразил апостольские повеления своими делами. Когда он воздвиг тот блестящий трофей – одержал неожиданную победу, преодолел иноземцев не крепостью тела, но силой веры, и ему предлагалось спасенными взять награду за те труды и бедствия, – когда иноземец ему говорил: «Отдай мне людей, а имение возьми себе» (Бут. 14:21), – тогда что он говорит? «Поднимаю руку мою к Господу Богу Всевышнему, Владыке неба и земли, что даже нитки и ремня от обуви не возьму из всего твоего» (Бут. 14:22,23). Видишь ли, как он исполнил то евангельское повеление, которое говорит: «даром получили, даром давайте» (Мф. 10:8)? И Моисей был воспитан и выращен в иноземном доме, однако не получал отсюда никакого для себя вреда, но и он любомудрствовал не меньше патриарха, осмеивая сибаритскую трапезу13, будучи выше той роскоши, не ценя богатство, царство и скипетр Египта, но сам перешёл к глине и приготовлению кирпича. Потому именно и Павел, удивляясь ему, говорил: «Поношение Христово почел большим для себя богатством, нежели Египетские сокровища» (Євр. 11:26). Потом показывая также учителя этих благ, присоединил, говоря: «он, как бы видя Невидимого, был тверд» (Євр. 11:27), – что было делом величайшей веры.

Итак, не будем считать стыдом, что в Церкви есть иноземцы, но – даже большим украшением, потому что и сам Господь наш Иисус Христос, пришедши во вселенную, первыми призвал иноземцев. Когда Он был рождён и положен в ясли, волхвы, придя из Персиды, покланялись Ему. О, неслыханные и странные дела! Когда имеет входить в город царь, – занавесы и светильники (устраиваются)14, встречают все сановники и власти со светлым видом, (бывают) флейты, свирели, кифары и всякий род музыки, блестящие одежды и венки, и много великолепия; а когда имел входить во вселенную Царь Небес, – ничего такого, но всё противное: шатёр, палатка и ясли, Мать, по-видимому простая, большая нищета и гнетущая бедность. Между тем, если бы Он пожелал, мог бы прийти, потрясая небо, колебля землю, посылая молнии, – и зачем я говорю об этом? – если бы Он показал Свою Божественность только в наготе, то какого блеска и светлости она не была бы больше? Но Он не сделал так, потому что желал не погубить, а спасти, не устрашить, а исправить, попрать сначала спесь человеческую и уничтожить безумие. Потому именно не просто человеком Он делается, но даже нищим человеком, и избирает Себе такую Матерь и простое убежище, приветствуя с самого начала, с Своего рождения, крайний предел бедности. Какая, скажи мне, жена, хотя бы она была беднее всех людей, хотя бы нищенка, не имеет кровати, чтобы положить родившееся дитя? Но Он не возлежал и на кровати, а просто в яслях, как случилось, и в шатре, не в гостинице. Таково начало Его входа, так оно блестяще и славно; а когда слышишь о входе, не думай о перемене места, но – о снисхождении для домоправления15.

  1. И Павел, когда говорит: «когда вводит Первородного во вселенную»(Євр. 1:6), – возвещает нам о домоправлении, – потому что Присутствующий всюду и Всеисполняющий куда бы мог входить? Так он назвал явление (Его) по домоправлению. Итак, входя во вселенную, Он входил в уничиженном виде, попирая спесь, останавливая безумие, убеждая, чтобы все умеряли себя, не бесчестили бедность, не презирали нищету, не очаровывались богатством, не думали, что человеческая пышность есть великое (дело), но – что она слабее тени, ничтожнее листьев, обманчивее сновидений. Итак, вошедши, Он призвал иноземцев, и не просто иноземцев, но даже волхвов, распространенный вид нечестия. Когда всё во вселенной было в худом состоянии: нечестие властвовало всюду, и тук, и дым; закон не имел силы, пророки не исправляли; не приносили пользы ни увещания, ни чудеса, ни наказания, ни мщения, земля осквернялась кровью человеческой, и самая природа не признавалась, – «приносили сыновей своих и дочерей своих в жертву бесам»(Пс. 105:37), – алтари до основания разрушались, пророки избивались, храм благочестия сделался развалиной и вместилищем идолов; народ, выведенный на сцену, чтобы воспитать других, сделался для иных основанием богохульства, – “постоянно, – сказано, – всякий день имя Мое бесславится» (Іс. 52:5), – жертвы посрамлялись, праздники, новомесячия, субботы и прочий вид служения был отвергнут, – когда добродетель была в пренебрежении, свыше обвинял голос Божий, снизу оплакивали голоса пророков и голоса отовсюду, – когда дела были в худом положении, усилилось великое зло, нависла как бы густая туча, глубокая ночь; порочность стала дерзкой, добродетель была изгнана, поднималась огромная буря и непрерывные волны, кораблекрушения сделались часты и постоянны, все были потоплены, ни голоса кормчего не слышалось, ни искусство моряков не имело силы, но властвовали лукавые духи; не было никакой надежды на спасение и не осмеливался кто-нибудь призвать Бога – потому что как (призвать), когда пророки обвиняли, Ангелы же, приставленные к каждому народу, от стыда закрывали свои лица? – тогда, наконец, время призвало Устроителя всего, самого Художника, создавшего также наш род от начала. Когда была тягчайшая болезнь, порожденная особенно безумием и хвастовством, извращались начало, середина и конец дел, – Он отправился от Отеческого Престола и пришёл на землю. Опять, когда слышишь: отправился, не думай о перемене места, ни об опустении Неба, потому что, находясь даже в девственной утробе, Он был с Отцом; а как (отправился), не спрашивай и не требуй отчета, потому что когда Бог действует, нужны только вера, согласие и исповедание.

Итак, пришедши и увидев больного лежащим на постели, в отчаянии, – когда же говорю: больного, то разумею род человеческий, (лежащий) не на такой постели (т.е. простой), но на постели порочности, – (увидев) покинутым врачами, осаждаемым страстями, во власти болезни, (увидев) всякий род слабости обрушившимся на человеческую природу, самого человека отчаявшимся наконец в себе, данного врача ран, – говорю о законе, – превратившимся в сурового обвинителя, умножающего вины и делающего человека повинным ещё большему суду, (увидев) власть немощи и избыток зол, (а больного) неимущим никого другого, кроме Создавшего нас с начала, – смотри, что Он делает предварительно: облекается обессилевшей и побеждённой нашей природой, чтобы через неё сражаться и возобновить борьбу, и из самого преддверия и начала тотчас с корнем вырывает природу безумия, которое было причиной всех зол. Оно именно сделало, что дьявол, не бывший дьяволом, стал дьяволом, как и Павел указывает, говоря: «Не должен быть из новообращенных, чтобы не возгордился и не подпал осуждению с диаволом» (1Тим. 3:6). Оно извергло Адама из Рая: когда он услышал: «будете, как боги», – обманутый этой надеждой, коснулся дерева, попрал закон и преступил заповедь. Потому и Бог приготовил врачевство, соответствующее ране. Как в отношении тела, по словам врачей, противное служит целительным средством для противного, и мы охлаждённое согреваем, а засохшее увлажняем, – так и Бог поступил относительно страстей души. Безумие её надмевало и заставляло вздуваться, – поэтому Он употребил врачевство, останавливающее её вздутость и уничтожающее опухоль. Какое же врачевство? Обложил её смертью. Потому не смертное только тело Он создал, но устроил так, чтобы оно и гнило, и смешивалось, изобиловало источниками червей, разрешалось в гной и исполнялось зловония, наперёд полагая основание смиренномудрию, и не допуская когда-нибудь гордиться, даже сильно безумствующему. Что в самом деле зловоннее человеческого тела? Что ничтожнее скончавшегося?

  1. Но не будь мрачным, возлюбленный, а усматривай здесь попечение Божие. И скончавшийся не чувствует происходящего, чтобы печалиться, и живущий воспитывается на чужом теле любомудрствовать. Хотя бы он (т.е. живущий) неисчислимое множество раз принимал важный вид и много величался, но подошедши ко гробу, чувствуя доходящее зловоние и вспомнив о нашем ничтожестве, останавливается, падает и спускается до самого ада. И чтобы тебе знать, что так сделано ради этого, что Он не бесчестит нашу природу, но обуздывает безумие духа и соблюдает человека в постоянном смиренномудрии, – так как от начала у него отсюда (т.е. из безумия) был грех – послушай, что говорит пророк Исаия: «Как упал ты с неба, денница, сын зари»(Іс. 14:12)! Не об утренней звезде он говорит, потому что и не спадала когда-нибудь утренняя звезда, но, раз утверждённая на небе, она непоколебима, и соблюдает свое течение. Итак, что значит сказанное пророком: «Как упал ты с неба, денница, сын зари»? Он говорит о некотором иноземном царе; утренней же звездой называет его по великолепию, по диадеме, по порфире, по блеску копьеносцев, по сиянию оружия, по блестящему золоту, по заостренным и сверкающим копьям, по всей остальной пышности, по всему тому, что возят и носят. Что он говорит не об утренней звезде, но, сказав: «Как упал ты с неба, денница, сын зари», пользуется этим именем переносно, это далее выясняет: «А говорил в сердце своем: «взойду на небо, выше звезд Божиих вознесу престол мой и сяду на горе в сонме богов, на краю севера; взойду на высоты облачные, буду подобен Всевышнему»(Іс. 14:13,14). Что звезда не имеет ни мысли, ни ума, ни речи, – всякому, конечно, очевидно; но он говорит о некоем богохульном царе, хвастливом, великоречивом и так величавшемся. Кто же этот царь? Мы могли бы указать, но чтобы не всё учиться вам от нас, а и сами вы с заботливостью и неусыпностью исследовали бы сокровища Божественного Писания, – обратитесь к этому месту пророка и узнаете, кто царь, какого народа, и когда он был, – так как говорится: «дай наставление мудрому, и он будет еще мудрее» (Притч. 9:9).

Итак, когда этот царь, будучи блестящим и знатным, со многим избытком богатства, по занятии всей вселенной и распространении своего царства, сразу был восхищён и умер, – пророк, зная изменчивость относительно людей, сказал: «Как упал ты с неба, денница, сын зари», колебатель царей, сделавший всю вселенную пустыней? И, обращая к нему свою речь и осмеивая его, прибавляет: «Говорил в сердце своем: «взойду на небо, выше звезд Божиих вознесу престол мой и сяду на горе в сонме богов, на краю севера; взойду на высоты облачные, буду подобен Всевышнему». Но ты низвержен в ад, в глубины преисподней», – под тобой постелют гной, и покрывало твоё червь (Іс. 14:13-15). Видишь ли, как Он по этой причин устроил, – о чём я говорил, – что наше тело имеет такой жребий, чтобы служить врачевством от безумия. Итак, увидев его (т.е. человека) в отчаянии, Он воспитывает его тем, что бывает после кончины, напоминая о червях, зловонии, гное, – чтобы он, помыслив о том, покинул своё безумие, и думал с гордостью не о настоящем, а о том, каков будет конец, какая последует с ним перемена. Потому именно мы получили в удел страждущее тело, и после кончины столь зловонное. Если, при такой природе, многие из безумных сбивались на безрассудство, чтобы воображать себе богоравенство и пренебрегать Небом, то в чём бы они не были извращены беззаконием, если бы не сдерживались этой уздой?

Не этот только царь, но и другой воображал о себе то же самое; и другой пророк, Иезекииль, осмеивая его, говорил: «Ты говоришь: «я бог, восседаю на седалище божием, в сердце морей», и не человек, живущий в сердце земли: «я бог», тогда как в руке поражающего тебя ты будешь человек, а не бог» (Єз. 28:2,9)? Видишь ли, что и этот намекал, что смерть для того превзошла, чтобы остановить безумие, чтобы с корнем вырвать тот лукавый помысел, который в первозданном посеял от начала дьявол? Отсюда-то и произошло идолослужение, верх человеческих зол, когда многие до безумия возвышают себя и желают богоравенства. Итак, все эллинские боги были созданы людьми; чтобы этого не было, Бог обложил смертью, изобличая немощь природы. Потому именно, Единородный Сын Божий, останавливая безумие, устроил так, что претерпел такое начало Своего входа: шатёр, бедность, Мать нищую, – убеждая всех делом, чтобы они попирали человеческую гордость; и, пришедши, призывает прежде всего иноземцев. Для чего и почему? Когда род человеческий был в худом состоянии, – я опять возвращусь к тем же самым словам, – и все отчаялись в спасении, – тогда Он прежде всего ниспровергает крепость дьявола и крепчайшее его оружие, чтобы не был в отчаянии никто из остальных. С другой стороны, это послужило к стыду иудеев, что они колебались прийти, а эти отправились даже в далекое путешествие, чтобы Его видеть и поклониться; и обходя (всех), говорят: «Где родившийся Царь Иудейский» (Мф. 2:2)?

  1. О, удивительные и странные дела! Единородный Сын Божий проповедуется прежде всего иноземной речью в Иудее, где пророки, патриархи, праведники, закон, кивот, завет, храм, жертвы и служения; и вскормленные на этом не наставляются, даже узнав от иноземцев, а они, никогда ничего такого не слышавшие, делаются учителями упражнявшихся в этом. Потому именно, пророк Давид, осмеивая их, говорил: «Зачем мятутся народы, и племена замышляют тщетное»(Пс. 2:1)? В самом деле, разве не попусту они учились, когда не приняли предсказанного пророками? Однако, не (так) волхвы, – но отправились даже в далекое путешествие, покинув отечество, дом, друзей и сродников, и подвергли себя опасности. Пришедши в царствующий город, они спрашивали, где родился Царь. Они не подозревали ярости царствовавшего тогда, ни восстания народа, ни козней города. Так как они приняли на себя проповедь, то делаются сразу любомудрыми и мучениками при жизни, дерзая против смерти, пренебрегая опасностями, презирая настоящую жизнь, смело проповедуя, что узнали, объявляя о Родившемся среди народа и среди города. Потому также звезда скрывается, чтобы они, потеряв руководителя, были принуждены учиться от иудеев, – вернее, в своём учении их наставлять, так как они ищут только место, а что Он родился, они раньше знали. Но смотри на мудрость Божию, как Он их призвал. Не послал Он пророка, потому что не потерпели бы, – ни апостола, потому что не вняли бы, – ни Писание, потому что они не знали; но отвлекает их от заблуждения собственными и близкими им делами. Так как они были волхвами, и у них была наука относительно звёзд, то является им звезда, влекущая их с чужбины, – звезда, не одна из видимых, но некоторая Божественная и невидимая сила, принявшая снаружи вид звезды; влечёт же их звезда, чтобы освободить их, наконец, от занятия звездами и прекратить власть астрономии. Так и Павел сделал, подражая Владыке своему: «Посему умоляю вас, – говорит, – подражайте мне, как я Христу»(1Кор. 4:16). Как Владыка его, призывая волхвов, послал вид звезды, чтобы, узнав привычное себе, они охотно повиновались и, пришедши, увидели бы Владыку звезд и, освободившись от того служения, приступили бы к этому господству, – так и он послал Тимофея с обрезанием, имея упразднить обрезание. Так как имеющие принять его были иудеями, а он был сыном верующей иудеянки жены, отца же эллина, и потому необрезанный, то он совершил обрезание, поступая по примеру рыбаков, – потому что и они не закидывают в море пустую удочку, но надев на неё прикормку. Итак, пусть будет синагога морем, а иудеи – рыбами, удочкой – Тимофей, обрезание – прикормкой, надетой на удочку, рыбаком – Павел; следовательно, он забрасывает удочку в море, но не пустую, – Тимофея с обрезанием, а не необрезанного, – так как, если бы он послал необрезанным, рыбы убежали бы, увидев удочку пустой; потому самому он устраивает обрезание, чтобы они, признав обычное им, устремились на добычу, и чтобы он не испугал ловитву, устремившихся на добычу, – чтобы они были привлечены через обрезание, а удержаны словом учения; так именно и было. Вошедши, и с обрезанием, он уничтожил обрезание.

Таково-то дело домоправления: прежде он снисходит, а потом отвлекает. Так сделал и Христос, призывая иноземцев. Как призывая людей, Он облёкся в человека и по виду, и по природе, так и призывая волхвов, переменил совне в вид звезды незримую силу. Что та звезда не была звездой, одной из многих, научись из её течения. Она шла не от востока к западу, но от севера к югу, потому что так лежит Палестина к Персиде; и является не ночью, а днём, что несвойственно звезде; и является, и скрывается, что также несвойственно звезде; скрывается, когда они дошли до Иерусалима, и является, когда удалились от царя. Отсюда очевидно, что она была некоторой разумной силой, домоуправлявшей всем по повелению. Не из этого только это очевидно, но (также из того) что служа им руководительницей до яслей, не сверху показывается им, но, сошедши вниз, останавливается, где был Младенец, – над самой, так сказать, Его головой; если бы она была звездой, то не показала бы такого места, тесного и ограниченного. Вы знаете, конечно, до ясности, что, по чрезмерной высоте, звезда не могла бы определить место даже города, и её (указание), даже прямо спускающееся по отвесу, неясно по чрезмерной высоте. А та (звезда) показывала и малое место, ясли, будучи близ головы, и, показав, тотчас скрылась, – что не было делом звезды.

  1. Если волхвы говорят: «мы видели звезду Его»(Мф. 2:2), то говорят пока по собственной своей науке, которую потом, конечно, будучи приведены, оставили. Что они вместе и звезду увидели, и освободились от заблуждения, очевидно из того, что они покланяются; если бы они считали её одной из многих, то не поклонились бы. Чего же ожидали от Младенца странники, пришельцы и иноземцы? Откуда они узнали, что Он приведёт к жизни и вознаградит их, находящихся на таком расстоянии? Как они не предвидели настоящей опасности? Как не подумали, что естественно было предвосхищение (их) даже из настоящей жизни, когда тогдашний царь умертвил бы (их)? Какой они увидели знак царства, какое преддверие, каких копьеносцев, каких щитоносцев, какое служение, какие золотые щиты, какие колесницы, какой потолок, какие дворцы, каких евнухов толпу? Ничего такого, но всё противное тому: ясли и шатёр, гостиницу и Мать нищую, крайнюю бедность и пелёнки. Итак, кому они приносили золото, ладан и смирну? Не вполне ли очевидно, что они были уже окрылены верою? И много особенности в дарах, заступающей место проповеди. Нельзя отвергать объяснения, – хотя бы оно приводится (народной) толпой, – что именно они исповедали Его и Богом – через ладан, и Царём – через золото, и Страдальцем – через смирну, указывая на Его погребение: так Он и был погребён, и они предвозвещали это тем, что делали. Итак, происшедшее было силой не астрономии, но домоправления Божия, – потому что Пришедший научить добродетели не о том заботился, чтобы вводить астрономию, а напротив, чтобы её весьма ослабить, полагая всё доброе и недоброе в желании и нежелании. Для этого Он и геенною угрожал, и Царство приготовил, – потому что то и другое (есть) следствие происходящего в душе, – связанным же необходимостью Он ни венцов не приготовил бы, ни наказанием не угрожал бы. Он не дал бы законов, не побуждал бы увещаниями, не сделал бы столько, если бы род человеческий был связан необходимостью; но так как мы свободны и господа произволения, от нерадения делаемся негодными, от усердия полезными и какими следует быть, то Он пришёл, приготовляя для этого спасительное врачество, исправляя многих страхом геенны и обетованием Царства и наставляя любомудрию через законы.

Что нет ни рока, ни течения звёзд, управляющих человеческими (делами), – очевидно, и помимо Писания, из самих же дел. Если от рока (зависят дела) человеческие, за что ты бичуешь своего раба, вора? За что прелюбодейку жену влечешь в судилище? Из-за чего стыдишься, делая худое? Если грех есть (дело) необходимости, зачем не переносишь даже слов, будучи оскорбляем, но кто бы тебя ни назвал прелюбодеем, или блудником, или убийцей, называешь это дело дерзостью? Если грехи не (дело) твоего духа, то и совершаемое не есть вина, и произносимое – не дерзость. Теперь же, и тем, что осуждаешь других, и тем, что не прощаешь согрешающим, и тем, что, делая, сам стыдишься и стараешься скрывать, а причиняющих тебе это считаешь дерзкими, – всем этим ты признаешь, что наши дела не связаны необходимостью, но почтены свободой; одержимым необходимостью мы ведь умеем прощать. Если кто-нибудь, будучи во власти демона, поразит нас, разорвёт одежду или нанесёт удары, – не только не наказываем его, не привлекаем в судилище, но даже жалеем и прощаем. Почему же, наконец? Потому что это делается не по свободному произволению, но по принуждению от демона. Таким образом, если бы и остальные грехи были по необходимости, от судьбы, мы прощали бы; но, так как знаем, что мы не принадлежим необходимости, потому не прощаем – ни господа рабам, ни мужья жёнам, ни жены мужьям, ни отцы детям, ни учителя ученикам, ни начальники подчинённым, ни законодатели получающим законы, – бываем суровыми исследователями дерзостей и мстительными, в судилища обращаемся, удары наносим, наказываем и всё делаем, чтобы и раба освободить от злобы, и сына от порочности. Оттого и воспитателей для них мы поставляем, и угрожаем, посылая к учителям, и удары наносим. Для чего, скажи мне, и почему? Ведь, если судьбой определено ему сделаться негодным, какая нужда в этой помощи?

Итак, вполне ясно, что всё зависит от свободной воли, а не связано необходимостью. Поэтому и помощь мы оказываем, от нерадения отвлекаем и к добродетели руководим. Для чего переплываем море, землю возделываем, города строим, прилагаем много усердия во время болезни – деньги тратим, врачей зовём, лекарства приготовляем, чрево обуздываем и пожелание караем? Если, как ты говоришь, судьбой определено жить и умереть, излишни расходы денег, излишни посещения врачей, излишняя у болеющих тщательность любомудрия. Теперь же из того, как все поступают, ясно, что в этом нет ничего излишнего, – нет oпpеделений судьбы, никакая необходимость не направляет наших дел, всё почтено свободой произволения. Какая нужда в трудах до пота ради добродетели? Ведь, если кому судьбой определено сделаться прекрасным, тот будет прекрасным, хотя бы он спал и храпел; вернее же – его нельзя даже называть прекрасным, если он сделался таковым по необходимости. Какая нужда в стольких трудах и поте? Если кому определено судьбой сделаться худым, то будет худым, хотя бы неисчислимые прилагал усилия; вернее, такого, теснимого необходимостью, нельзя называть и худым. Как беснующегося, если он станет оскорблять, – опять пользуюсь тем же примером, – мы не назовём дерзким, и не будем считать его оскорбление дерзостью, но (делом) принуждения от демона, так и худого, если он теснится судьбой и необходимостью, не назовём его худым, как и прекрасного – прекрасным. Если же так будем делать, то во всём произойдёт смешение, смущение и извращение вещей, не будет ни добродетели, ни порока, ни искусств, ни законов и ничего подобного. Видишь ли, куда влечёт приманка дьявола, чем он хотел бы сделать вселенную, и к какой цели идёт? Итак, зная всё это и больше этого, – я мог бы сказать и больше, но для разумнейших достаточно и этого, – будем убегать от порока, избирать добродетель, чтобы, прежде всего, был милостив к нам Бог, а потом чтобы и от геенны нам освободиться, и насладиться вечных благ, – которых да сподобимся все мы благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу слава, со Святым Духом, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

Беседа 9

Его же, о том, что не должно ходить на ристалища, ни на зрелища. И огорчив их, потом на собрании, бывшем после того воскресенья, уступив сказать епископу, прибывшему из Галатии, и помолчав, также на этом (собрании) огорчив, сказал эту беседу в великой церкви на слова: «Отец Мой доныне делает, и Я делаю» (Ін. 5:17)16.

  1. Недавно, в беседе о зрелищах и ристалищах, я сильно вас затронул; потому радуюсь и веселюсь по апостольскому выражению, которое гласит: «Если я огорчаю вас, то кто обрадует меня, как не тот, кто огорчен мною»(2Кор. 2:2)? Ведь потому я вижу большой плод, произрастающий от этой печали. И лекарства, исцеляющие раны, сначала тоже кусают нарывы, а потом освобождают от гноя; так и слово, поражающее слушателя, делается началом исправления. Как в нашем теле омертвелая часть нечувствительна ни к разрезанию, ни к лекарствам, ни к прижиганию, – потому, будь хотя бы бесчисленное множество (лекарств), она не может возвратиться к здоровью, потеряв начало и основу для врачебного ухода, – а чувствующая железо, огонь, лекарства может быстро возвратиться к здоровью, – так и в душах: одни, находясь в бесчувственном состоянии, не легко могут быть изменены; другие же, умеющие стыдиться и краснеть, скорбеть и огорчаться во время порицаний, доставляют нам величайшее доказательство, что они скоро будут удалены от порочности. Потому именно и блаженный Павел, зная это, опечаленных сильно одобрял и радовался за них, а иначе настроенных отвергал, говоря: «Они, дойдя до бесчувствия, предались распутству так, что делают всякую нечистоту с ненасытимостью»(Еф.4:19). Heyмеющий скорбеть как может быть исправлен когда-нибудь, если только он прежде не научится этому самому? Так как в этом вы преуспели, мы весьма спокойны за вашу любовь, – потому что если одна беседа так уязвила и в такую привела тревогу, что вы беспокоитесь, волнуетесь и смущаетесь, то вполне ясно, что присоединенная вторая и третья освободят от всей болезни. И знайте, что, не льстя вам, это говорю: тем, что вы обнаружили недавно, вы засвидетельствовали истину сказанного нами. В самом деле, будучи так уязвлены, так огорчены, находясь в такой скорби и беспокойстве, вы в следующее затем воскресенье устроили для нас более блестящее зрелище, собрание более многочисленное и с большим усердием, и все вы были в восторге, все льнули к нашему языку, точно птенцы-ласточки, уцепившиеся за своё гнездо. Потом, когда, чествуя нашего брата, пришедшего из Галатии, мы и по самому церковному закону, повелевающему так принимать гостей, и по почтенной седине его уступили слово, – вы с шумом удалялись, жалуясь на несчастье, как перенесшие долговременный голод, и желая нашей речи резавшей, порицавшей, поражавшей, огорчавшей, – делая то же самое, что делает дитя, которое, несмотря на удары и на брань, не может отстать от матери, но следует с визгом, держась сбоку за одежды матери и волочась за нею со слезами.

Потому я радуюсь, окрылён удовольствием и говорю, что счастлив, подвизаясь между такими любителями, между вами, так уцепившимися за мою речь. Это для меня слаще вот этих лучей, это приятнее света, это жизнь, – именно быть с такими благоразумными слушателями, желающими не просто рукоплескать, но исправляться, не убегающими от порицаний, но прибегающими к порицателю. Потому именно и сам я с большей готовностью берусь за беседу к вам, и желаю сегодня отдать остатки недавно вам сказанного, оставив теперь порицание, чтобы, опять обвиняя нерадивых и употребляя всю беседу на их обличение, не причинить вреда усердным. Если бы даже ничего не было нами сказано, бывшее вчера уже достаточно, чтобы даже сильно безумствующих и неистовствующих насчет цирка удалить от этой неуместной страсти. Убийство, случившееся вчера в цирке, наводнило наш город трагедией, привлекло толпы женщин, наполнило площадь многим воплем, когда именно посреди народа несли в таком жалком виде рассеченного колесницами. Он, как я узнал, на следующий день намеревался зажечь брачные светильники, опочивальня была уже расцвечена, и всё было приготовлено для брака, – и вот по приказанию податного начальника17, перебегая ристалище внизу, когда неожиданно наскакивали возницы, друг с другом состязавшиеся, он попал в середину и претерпел эту насильственную и жалкую смерть, лишившись головы и оконечностей.

  1. Видишь ли плод цирка? А как, спросишь, относится это к нам, вверху сидящим? К вам больше всего: если бы не усердствовали вы все бежать (туда), не совершалось бы этого и внизу. Но, чтобы опять не делать слово очень тяжелым и не растравлять рану, постараюсь, предоставив это вашей совести, отдать остающееся от сказанного вам недавно. Итак, о чём было недавно сказано? Я говорил, что Христос называется основанием, как носящий всё, держащий и взвешивающий; теперь желаю это показать из другого апостольского изречения.

Сказавши так, объясняя это изречение, говорит: «Сей, будучи сияние славы и образ ипостаси Его и держа все словом силы Своей, совершив Собою очищение грехов наших, воссел одесную престола величия на высоте» (Євр. 1:3). Что значит: «держа»? Управляя как возница, руководя как кормчий, распоряжаясь как домом, сдерживая, держа, взвешивая. Не только приводит всё из несуществующего в существующее, но даже наперёд знает происходящее, как родивший Его Отец. Потому и объясняя это, Он говорил: «Отец Мой доныне делает, и Я делаю» (Ін. 5:17). Потому и иудеи ещё больше старались Его убить, не только за то, что Он нарушал субботу, но что и Отцом Своим называл Бога, делая самого Себя равным Богу.

Где теперь еретики, безумствующие во вред своему спасению и отделяющие Его от равенства с Его Отцом? Пусть выслушают голос евангелиста, – а когда я говорю: евангелиста, разумею Христа, возбуждающего его душу, – пусть выслушают, постыдятся и прекратят такое свое безумство. Как иудеи преследовали Его за то, что Он называл Самого Себя равным (Отцу), так и эти готовы задавить себя из-за того, что мы, наставленные Им, воздаём Ему эту славу. Но, говорят, это было мнение не Его, и не евангелиста, а иудеев. Если даже и иудеев, то это в особенности и составляет твою величайшую вину и крайнее осуждение, что ты, сам желая быть слепым, не видишь того, что неблагодарные иудеи сразу поняли, как вывод из этих слов. Не от себя они это прибавили, но заключая из того, что Христос говорил им. А чтобы ты знал, что это изречение даже не иудеев, но евангелиста, как мнение, так и речь, – а когда я говорю: евангелиста, разумею Христа, возбуждающего его мысль, – исследуй эти самые слова. «Отец Мой». Не очевидно ли всякому, даже весьма неразумному, что Он сказал: «Отец Мой», чтобы объявить (Его) Своим собственным? А что Он прибавил опять: «доныне делает, и Я делаю», – ужели (это не слова) делающего вывод о равенстве? И не сказал: делает Он, а Я содействую; делает Он, а Я помогаю, – но: Он делает, и Я делаю. Видишь ли, почему сказанное не было умозаключением иудеев, но выводом из Его слов? Если бы некоторым ошибочным предположением и мнением иудеев было, что Он делает Себя равным Богу, если бы сам Он не желал быть в этом заподозренным, а иудеи, когда Он не желал этого, подозревали бы, думая о другом, помимо того, что Он сам желал вывести, – евангелист так, без поправки этого не оставил бы, но отметил бы и сказал это ясно. Ведь обычай так поступать свойствен им, – и им, и Иисусу; из одного-двух примеров я попытаюсь сделать это для вас ясным, т.е., что когда скажет что-нибудь Христос, и иначе Он это скажет, а иначе понимают иудеи, – евангелист исправляет.

Чтобы тебе понять это ясно, выслушай самого Иоанна, объясняющего это самое. Когда Он вошёл в храм Божий и, сделав бич, изгнал меновщиков, говоря: «Возьмите это отсюда и дома Отца Моего не делайте домом торговли» (Ін. 2:16), – книжники и фарисеи, подойдя, говорили: «Каким знамением докажешь Ты нам, что имеешь власть так поступать»? Что же Он? «Разрушьте храм сей, и Я в три дня воздвигну его» – говоря так о Своём собственном Теле. Но они этого не поняли, и что говорят? «Сей храм строился сорок шесть лет, и Ты в три дня воздвигнешь его» (Ін. 2:18-20)? – разумея храм иудейский, сделанный из камней, потому что он был устроен в течение сорока шести годов, по возвращении из Вавилона, когда строители затруднялись иноземными кознями, и, по прошествии многого времени, этот храм был окончен. Итак, когда Иисус говорил о Своём собственном Теле, объявляя о Своём Кресте и Воскресении, – а это именно значит: «Разрушьте храм сей, и Я в три дня воздвигну его», – они же предполагали о храме иудейском, почему и говорили: «Сей храм строился сорок шесть лет, и Ты в три дня воздвигнешь его»? – видишь ли, как евангелист не обошёл этого, но прибавил поправку, говоря: «А Он говорил о храме тела Своего» (Ін. 2:21). И не сказал Он: разрушьте это Тело, но – «храм», чтобы показать Бога, обитающего (в нём), – разрушьте церковь, много лучшую иудейской. Тот (храм) имел закон, а этот – Законодателя; тот – букву убивающую, а этот – Дух Животворящий; тот – жезл Ааронов, а этот – жезл Иессеев.

  1. В другом опять месте, по совершении Им чуда над хлебами, отплыв с ними (учениками), Он переправился на (другой) берег, и говорил ученикам: «Смотрите, берегитесь закваски фарисейской и саддукейской»(Мф. 16:6). Они же, услышав о закваске, предполагали о хлебах; а Он говорил не о хлебах, но об учении фарисеев. Так как иначе Он сказал, а иначе они предполагали, то смотри, как Он исправляет это, говоря: «Что помышляете в себе, маловерные, что хлебов не взяли? Еще ли не понимаете и не помните о пяти хлебах на пять тысяч человек, и сколько коробов вы набрали? ни о семи хлебах на четыре тысячи, и сколько корзин вы набрали», – но об учении фарисеев, чтобы внимать (Мф. 16:8-12). Видишь ли, что как евангелист относительно храма, так здесь Он Сам исправляет предположение заблуждавшихся? Так и в том, что Он делает Себя равным Богу: если бы Он не делал Себя равным Богу, а иудеи это предполагали на основании сказанного, то евангелист исправил бы это предположение, и сказал бы, что иудеи думали, что Он делает Себя равным Богу, а Он не делал этого и не давал повода. Чтобы ты узнал из самого изречения, что это (богоравенство) особенно Он желал укоренить в умах людей, обратимся к прежнему слову и узнаем, в каком некогда обвинении Он так защищался.

Что (такое) некогда было, за что Он обвинялся? Что в субботу совершал дела: «искали убить Его за то, – сказано, – что Он делал такие дела в субботу» (Ін. 5:16). Что именно – «такие»? Что Он исцелил расслабленного, повелел ему взять свою постель и отойти в свой дом. Потому и говорили, спрашивая его: кто приказал ему делать это в субботу? А он говорил: «Кто меня исцелил, Тот мне сказал: возьми постель твою и» иди в дом твой (Ін. 5:11). Преследовали Его, сердясь за это, – что Он приказал в субботу то, что казалось преступлением и разрушением закона. Что говорит Христос, защищаясь? «Отец Мой доныне делает, и Я делаю», – хотя много другого Он мог бы сказать, если бы желал только защищаться, а не показать Свое равенство. Часто суббота нарушалась, и прежде всего в городе Иерихоне. Когда они подступили к стенам, им было велено семь дней с трубами обходить стены, – и так город был разрушен. А что между этими семью днями, откуда бы мы ни сделали начало, необходимо случиться субботе, всякому очевидно. Отсюда ясно, что суббота была нарушена. Опять (Бог) повелевал обрезываться человеку в восьмой день; и здесь необходимо опять нарушение субботы, потому что неизбежно, чтобы родившийся в субботу был обрезан в другую субботу. А священники даже несравненно больше её нарушали, когда, опять-таки по повелению, они приносили жертву в субботу; где была жертва, там необходимо было: снимать кожу, жечь, возлагать на жертвенник, носить воду, колоть дрова, выносить золу и делать много другого, – и тем нарушалась суббота. К этому и сама тварь нарушала субботу: солнце работает в субботу, луна совершает своё течение, появляется пестрый хор звёзд, ветры дуют, источники изливаются, реки текут, море волнуется, семена и растения произрастают, рождают – земля, всё неразумное и род человеческий. Когда женщина рождает в субботу, природа никогда не выдерживает этого закона, не ожидает, чтобы миновала суббота, и тогда разрешились бы потуги родов, но делает своё дело и во время субботы. И небесные силы служат в субботу, исполняют своё служение непрерывно. Итак, для чего, скажи мне, имея столько поводов к защите, Он не пользуется никаким из них, и не говорит: за что вы Меня обвиняете, что Я нарушаю субботу? – и священники в Иерихоне нарушили, и нарушают в храме; за что вы Меня обвиняете, что Я нарушаю субботу? – и солнце нарушает, луна, звёзды и вся тварь небесная и земная, – но, всё это оставив, Он обратился к Отцу, говоря: «Отец Мой доныне делает, и Я делаю»? Он желал не только защититься, но и показать Свою равночестность. Потому не сказал: Я делаю, потому что и тварь делает, – так как Он не принадлежал к твари, – но: Я делаю, потому что и Отец делает, – так как Он был такого же существа и власти.

  1. Потому Он защищается, не как принадлежащий к твари, но как истинное рождение Его. И чтобы ты знал, что сказанное не догадка, – ученики также некогда нарушили субботу, срывая и съедая колосья, и, когда иудеи обвиняли и говорили: не видишь ли, что они делают в субботу? – Он там нигде не вспомнил об Отце, но что говорит? «Разве вы не читали, что сделал Давид, когда взалкал сам и бывшие с ним? как он вошел в дом Божий и ел хлебы предложения, которых не должно было есть ни ему, ни бывшим с ним, а только одним священникам? Или не читали ли вы в законе, что в субботы священники в храме нарушают субботу, однако невиновны»(Мф. 12:3-5)? Видишь ли, когда о рабах Он рассуждает, рабов приводит в пример, Давида и священников; а когда о Себе Самом, – Отца? Если когда-нибудь Он пользуется и другой защитой, например, когда говорит: «Если в субботу принимает человек обрезание, чтобы не был нарушен закон Моисеев, – на Меня ли негодуете за то, что Я всего человека исцелил в субботу»(Ін. 7:23); и опять: кто из вас есть, который не отрешает овцу свою и вола (Лк. 13:15)? – то (это) нисколько не удивительно, потому что Он беседует не вовсе как Бог, но иногда и как человек, так как был и Богом, и Человеком. Здесь, конечно, Он громко заявляет в отношении собственного Своего достоинства, говоря: «Отец Мой доныне делает, и Я делаю». Потому и говорит евангелист: преследовали Его иудеи, не только за то, что Он нарушал субботу, но что и Бога называл собственным Отцом, делая Самого Себя равным Богу. Я с удовольствием спросил бы еретика об этом: называл Он Бога собственным Отцом или не называл; было ли это иудейским предположением или заключением Христа? – и, хотя бы он был тысячу раз бесстыден, обличается истиной. Он говорил, что «Отец Мой доныне делает, и Я делаю»: нарушал субботу или не нарушал? Вполне очевидно, что нарушал: делаю, говорит, и Он делает.

Итак, и нарушение субботы, и то, что Он называет Бога собственным Отцом, – ни то ни другое не было предположением иудейским, но выводом и заключением Христовым. Почему же, называя это заключением Христовым, ты называешь то – рядом стоящее, с ним связанное и одинаково сообщённое евангелистом – предположением иудейским? Всё это есть сообщение евангелиста, объясняющего сказанное Христом. Потому также – когда иудеи обвиняли – он говорил, что преследовали Его не только за то, что нарушал субботу, но что и Отцом Своим называл Бога, делая Самого Себя равным Богу. Но в обличение еретиков достаточно; а если вы желаете знать и о делании, в чём состоит то, что делает Отец, и что Сын, – я могу назвать (Его) промышлением о существующем, содержанием, попечением. Всё видимое произошло в течение шести дней: “И почил – Бог – в день седьмый» (Бут. 2:2); промышление же об этом не прекращалось. Итак, это промышление Христос называет деланием, говоря: «Отец Мой доныне делает, и Я делаю», промышляя, печась, содержа – говорит – держа в порядке, не допуская ничему рассеяться. Итак, приняв доказательство правых догматов также из сказанного, присоединим тщательную и согласную с догматами жизнь, так как недостаточно нам для спасения только знания правых догматов, но нужна и наилучшая жизнь, чтобы, всячески воздав славу Богу, достигнуть нам обещанных благ. Ему слава и держава во веки веков. Аминь18.

Беседа 10

Беседа его же, сказанная в церкви апостола, после того как предварительно побеседовал немного епископ, на слова: «Жатвы много, а делателей мало» (Мф. 9:37)19.

  1. Видели ли вы старика и юношу, – старика по телу, а юношу по духу? Видели ли вы цветущую седину и пышную силу старости? Таково это у нас, иначе во внешних (делах). Во внешних старость бесполезна, например, воин, пришедши в такой возраст, не может натягивать лук, ни пустить стрелу, ни потрясти копьём, ни влезть на коня, ни напасть на стены, и не может делать ничего подобного. И кормчий, когда старость ослабит у него силу тела, не сможет ни канаты натянуть, ни паруса поднять, ни действовать веслом, ни переменить руль, ни бороться с волнами, ни другое что-либо подобное. Опять земледелец, будучи в этом возрасте, (не сможет) ни запрячь волов, ни тащить плуг, ни провести и прорезать борозды, ни ухаживать за деревом, ни присоединиться к толпе жнецов, ни другое что-либо подобное не в силах будет делать. Каждый из них сидит дома, пользуясь свободой этого возраста, и будучи связан великой необходимостью и неумолимой старостью. Но не так учитель Церкви; напротив, он тогда особенно будет подвизаться – браться за слово, предлагать наставление и стараться привести народ в порядок. Старость у остальных бесполезна, а в Церкви и в трудах добродетели – полезнее всего. И блаженный Авраам получил величайшую награду за подвиг тогда, когда пришёл в этот возраст, – потому что тогда, тогда именно он уничтожил (над собою) власть природы и заколол своего сына, – заколол, хотя и не на опыте, но волей, хотя и не исполнением, но намерением, хотя и не делом, но мыслью, – тогда он сделался священником своей собственной утробы и исполнил то удивительное и странное дело, почти удалившись от своей природы и переместившись к Небу. И Павел, учитель вселенной, приступал в глубочайшей старости к тем удивительным подвигам, и переносил состарившимся телом с большой твёрдостью – узы, оковы и темницы; разъясняя это, он сам говорил: «Я, Павел старец, а теперь и узник Иисуса Христа»(Флм. 1:9). Я говорю это не в посрамление юности, так как и отроки, поправшие печь, были очень молодыми, вполне юношами; тоже и получивший пророчество Иеремия, и Даниил был очень молодым, когда обуздал львов и, по несказанному своему дерзновению, изложил и объяснил те тайны царских сновидений созерцавшему (их), – ни в чём юность не бывает препятствием для добродетели мужа. Во внешних (делах), как я раньше сказал, может быть величайшим препятствием и преклонная старость, и незрелая юность; а в борьбе за добродетель не так, но нужно одно только – воля и душа подготовленная, тогда и юность не бывает бесполезной, и старость не бывает непригодной, – но в каждом возрасте можно видеть зрелый изобильный плод, если только, как я раньше сказал, имеет кто душу трезвенную, умеющую любомудрствовать и привлекающую на себя благоволение Божие многой добродетелью. Итак, в защиту нерадения, пусть никто не выставляет, как предлог, ни юности, ни старости; ведь и теперь много у нас молодых наполняют это духовное зрелище, а старые безобразничают в цирке; опять же: старики с сединой украшаются этим слушанием, а молодые через тамошнее созерцание употребляют свою юность весьма неразумно.

Впрочем, хотя и много присутствующих у нас, я ещё не сыт, потому что желал бы, чтобы не только многие, но все присутствовали, чтобы никто бы не отставал от Церкви, – так что, пока хотя бы один является блуждающим вне стада, я разрываюсь и терзаюсь скорбями. Так и пастырь тот, оставивши девяносто девять овец, спешил к одной заблудившейся, и не прежде удалился, пока привёл её к стаду, и выказал о ней много усердия, – число сто было неполно, пока он не возвратил одну, – сто тогда сделалось сто, когда была спасена и она. Не говори мне, что погиб один брат; но подумай, что именно брат – весьма желанное для Бога существо, за которое столько сделано, за которое была пролита драгоценная Кровь и столько уплачено пени, из-за которого небо простерто, солнце зажжено, луна совершает свое течение, сияет разнообразный хор звёзд, воздух распространён, море излито, земля обоснована, источники изобилуют, реки текут и горы водружены, – из-за которого луга и сады, из-за которого смена и растения, из-за которого различные породы злаков, из-за которого то, что на горах, что в пустынях, что в городах, что на равнинах, что в долинах, что на холмах, из-за которого тысячи рыбных стад, из-за которого различные породы четвероногих, из-за которого разнообразные племена птиц, из-за которого закон, из-за которого пророки, из-за которого апостолы, из-за которого были тысячи чудес, – зачем много говорить? – из-за которого Единородный Сын Божий сделался человеком, и был заклан.

  1. Подумай, сколько у Бога сделано ради спасения людей, и не презирай ни одного человека, но, по окончания этого духовного зрелища, отыщи отсутствовавшего, и не прежде удались, пока его приведёшь, соединишь с его матерью, отведёшь от его обычной порочности, спасёшь пленника, извлечёшь потопленного, освободишь от свирепых зверей схваченного зверями. Чем ты можешь извиниться, чем оправдаться? Мы приходим к гробницам апостолов: видим их раны и клейма, текущую кровь драгоценнее золота, оковы, бичи, ежедневные смерти, которые они претерпели за Церковь, – ученика Павлова, всюду ходящего с Павлом и делающегося равным учителю, тельца с быком связанного, – брата самого первого из апостолов, рыбака, закинувшего сеть и уловившего людей вместо рыб, проповедника Евангелия, – и, как бы на лугу, мы наслаждаемся их преуспеяниями. А покинувшие нас сидят, будучи зрителями неразумных коней, нанося друг другу укоры и дерзости, зажигая ярость и борьбу, не имеющую повода, радуясь радостно, которая жалостнее печали – за побеждённых возниц, за обессиливаемых коней. Что может быть неразумнее этого? Чего ты радуешься, скажи мне? Чего прыгаешь, скачешь и возвращаешься оттуда весёлым? А ты из-за чего скорбишь, закрываешь лицо, нагибаешься и огорчаешь свою душу – что такой-то победил, а другой был побежден? И зачем это для тебя? Какое может иметь основание эта печаль или это удовольствие? Какого наказания не достоин тот и другой из вас, когда, при увлечении твоей собственной души страстями каждый день, ты не отдаёшь себе никакого отчета, а радуешься или огорчаешься за неразумных животных и других неразумных людей? Но, чтобы не потерять нам времени, опять употребив на это всю беседу, – мы поручаем исправление их вашей любви, займёмся читанным сегодня и постараемся ввести вас в луг Божественного Писания. Действительно, оно сходно с лугом. Как на лугу – различные цветы, и все один за другим привлекают к себе взор зрителя наибольшей красотой, когда рассматриваются каждый в отдельности, так точно можно видеть и в Божественном Писании. И блаженный Давид привлекает к себе нашу мысль, и апостольское изречение, сказанное относительно Тимофея, ещё – и смелый Исаия, любомудрствующий о человеческой природе, и Владыка их, Иисус, беседующий с учениками и говорящий: «Жатвы много, а делателей мало»(Мф. 9:37).

Вот, если угодно, приведши это изречение, раскроем смысл его; хотя и очень кратко оно по размеру, но открывает нам пространное море мыслей. Потому и приступим мы к нему с большим усердием. Так как Он увидел, рассказывает (евангелист), народ рассеянным, то говорит ученикам: «Жатвы много, а делателей мало». Какая жатва, скажи мне, и ради чего Он так назвал это учение? Ведь жатва – конец дела. Когда семя, повергнутое в углубление земли, вкусит влаги, потом, промокши и вздувшись, охватит окружающую землю и, развернувшись на много волокон, пустит в глубину корни, – (тогда) прежде всего оно пробивает поверхность, потом, воспитываясь понемногу солнцем, дождём и воздухом, увеличивается произрастанием от земли, делается прежде очень зеленой травой и распускает нежные листья, потом производит весьма незрелый колос, и, с наступлением весны, опять понемногу созревая до стебля и колосьев, возвращает полный плод. Тогда, наконец, земледелец, наточив серп, набирает жнецов и, собрав, относит плод домой. Отсюда жатва – конец всякого труда и обработки земли. Итак, скажи мне, почему Он называет жатвою, когда дела были еще в начале? Ведь и нечестие господствовало всюду во вселенной: жертвенники пылали, идолам покланялись, Иисус не почитался, – и глубокая ночь всё окутывала, было тяжкое ненастье, когда волновалось море, жестокие ветры разрушали человеческие средства к жизни, страсти властвовали, и всё было потоплено. Всюду блуд, прелюбодейство и наглость; всюду любостяжание, хищничество и войны; и кровь на земле, кровь на море потопленных и производивших там убийства, – непрерывные войны, борьба, междоусобная резня и убийства преступнее всяких убийств; дети закалались для идолов, природа не признавалась и родство уничтожалось, – всюду крутизны, утёсы, подводные камни, опасные скалы и ни одного человека-кормчего; вернее, немного кормчих в иудейском племени, а слушателя ни одного, когда моряки раздорили между собою, и друг друга поражали и топили. Скифы и фракийцы, маверы и индийцы, персы и савроматы, насельники Эллады и Эпира, вся, так сказать, земля под солнцем была посвящена демонам, и теми мучителями приводились в неистовство страна, город и пустыня, земля и море, иноземщина и Эллада, горы, долины и холмы; только иудейское племя, по-видимому, было благочестиво, имело пророков и малые семена богознания; но и оно от времени ниспроверглось, учителя этого народа сделались горькими обвинителями его грехов между ними, – и настолько были далеки, чтобы воспитывать остальных и руководить к благочестию, что стали тогда виновниками соблазнов даже для остальных; и это объясняя, пророк говорил: «Постоянно, всякий день имя Мое бесславится» (Іс. 52:5).

  1. Итак, почему, когда вселенную обнимало столько зол, и ещё не были повергнуты смена, – ведь всюду (были) терние, волчцы и худые травы, – ещё не была очищена земля, и плуг не был протащен, и борозды не были прорезаны, – Он беседует о жатве и говорит: «жатвы много»? И ради чего Он так называет Евангелие? Ради чего? Так как дела были в таком положении, а Он намеревался послать их (апостолов) всюду по вселенной, естественно, что они волнуются, смущаются, рассуждают с собою и говорят: как возможно одиннадцати, – один был уловлен зверем, – простым, неученым, бедным, неизвестным, безоружным, в одной одежде, без обуви, не беря с собою ни пояса, ни посоха, ни денег, проходить всю вселенную, находящуюся в таком состоянии, отвлекать от древней привычки, вводить их (людей) в догматыНового (Завета) и преподавать им некоторое странное учение? Когда в самом деле мы вырвем терние? Когда посеем семена? Когда возделаем их душу? Когда взойдёт посев? Кто не рассеет нас? Кто не низвергнет с крутой скалы? Как мы сможем раскрыть уста, стать, беседовать, явиться перед столькими тысячами? Как уничтожим ярость тиранов, возмущения народов, доводы философов, красноречие ораторов, власть предубеждения, силу старой привычки, козни демонов, души, которыми раньше завладели тысячи болезней? Итак, мы одиннадцать как будем исправлять всех во вселенной: простые – мудрых, безоружные – вооружённых, подчиненные – начальников, пользующиеся одним языком – в беседе с тысячами наречий, с народами иноземными и иноязычными? Кто нас потерпит, когда речей наших не сможет даже понимать?

Чтобы, так рассуждая, они не волновались, Он назвал Евангелие жатвою, как бы говоря (так): всё приготовлено, всё устроено; посылаю вас на готовую уборку плодов; в тот же самый день вы будете в состоянии и сеять, и жать. Итак, подобно тому как земледелец, выходя на жатву, бывает радостен, светел и весёл, не взвешивает ни трудов, ни каких бы то ни было затруднений, но спешит как бы на готовую прибыль, бежит на готовые плоды, и нигде никакого препятствия, никакого затруднения, никакой неизвестности в будущем, ни наводнения, ни града, ни засухи, ни злых полчищ саранчи – ничего такого принявшийся за жатву не подозревает, почему и весело, радостно берётся за труды, – так точно и вам, даже гораздо больше, необходимо выходить во вселенную со многой радостью. Это дело есть жатва, – жатва, соединенная с большим удобством, – жатва, доставляющая вам готовые посевы; нужно только, говорит, не уставать. Ссудите Мне, говорит, ваш язык, и увидите плод зрелый, собираемый в Царские житницы. Поэтому и после того, посылая их, Он говорил: «Се, Я с вами во все дни до скончания века» (Мф. 28:20). Сам Он делал трудное легким, и о чём пророк говорил: «Я пойду пред тобою и горы уровняю» (Іс. 45:2), – это у апостолов исполнялось осязательно, потому что им предшествовал Христос и облегчал путь. Это объявляя, и великоречивейший Исаия говорил: «Всякий дол да наполнится, и всякая гора и холм да понизятся, кривизны выпрямятся и неровные пути сделаются гладкими» (Іс. 40:4), разумея не горы и холмы, – потому что этого не произошло, – но именем гор называя безрассудных, напыщенных и высокомерных, которых всех смирил Христос смирением, исполненным высоты, и горы сделал равнинами, – применяя к ним название безрассудных не по высоте их мысли, но по бесплодности безумия, чёрствости души и бесчувственности к слову. Как гора не может принести плода, так и безумие; вернее же – не так, но даже гораздо труднее. Гора не может принести плода, а безумие не только не даёт какого-либо плода, но даже существующей делает блеклым и произросший сушит; между тем смиренномудрие не только согревает существующий (плод), но обычно рождает даже не существовавший.

  1. К сказанному величайшие примеры – фарисей и мытарь. Тот, войдя с безумием, не только не принёс какого-либо плода, но погубил даже существовавший; а мытарь, будучи простым и не владея ничем добрым, совершает для самого себя преуспеяние, потому что, когда он только посетовал и, наклонившись, счёл самого себя несчастным, возвратился, изобилуя многим оправданием и превзойдя в этом фарисея. Чтобы вы увидели и на самом деле, и узнали на определённых лицах, где Христос смирил гору и холм, пусть обратится наше слово опять к Павлу. Этот делатель палаток, – я охотно вспоминаю часто об его искусстве, чтобы ты знал, что не искусство – укор, но праздность – осуждение и вина, – итак, этот Павел, будучи в Саламине, встретился с некоторым правителем20и его волхвом. Двойной утёс – безумие со стороны власти и учение от волхва. И когда он видел, что тот мерзкий и бесстыдный зверь препятствует правителю и разрушает его (Павлово) учение, – послушай, что говорит, исполнившись Святого Духа: «О, исполненный всякого коварства и всякого злодейства, сын диавола, враг всякой правды!»(Деян.13:10)!

Дурен не всякий укор, но укор напрасный, – за него и Христос определил наказание, – а делающий это в надлежащее время подражает врачу, режущему в надлежащее время и резаньем устраняющему гниль. Это именно Павел и делает: «Перестанешь ли ты совращать с прямых путей Господних» (Деян.13:10)? Но он не принимает твоих слов, Павел; употреби какое-либо апостольское решение, отврати язык, загради его уста, останови злой поток. Итак, что он делает? Показывая, что у него война не против людей, говорит: «И ныне вот, рука Господня на тебя» (Деян.13:11). Сам, сказавший: «Се, Я с вами во все дни до скончания века» (Мф. 28:20), был тогда и с Павлом; и он (Павел), имея это обещание, призывает Его, считает для себя справедливым сделаться мстителем, применить силу и устранить препятствие. «И ныне вот, рука Господня на тебя». Сколь велико снисхождение Христа, сколь велико дерзновение Павла – как он поражает (его) приговором, и Христос тотчас соглашается с говорящим! Что значит – «рука Господня»? Сила, поражающая противное. Она была всюду с ними (апостолами), повинуясь с готовностью, делая их дело жатвою, не допуская труда, ни бедствия, но устраивая по-Своему. И стал он слепым, «до времени» (Деян.13:11). Замечаешь ли мщение в соединении с человеколюбием? Ведь этот приговор – вразумление, а не наказание, – исправление, а не уничтожение. Потому именно он не иссушил руки, не вырвал языка, громко говорившего злые речи, не искалечил ноги, но – самые глаза. Так как он сам этим был исцелён и удалён от греховного пути и гибельного состязания, то и на него налагает такое же врачевство, как бы говоря: и я подвизался в худом, и я видел перед собою смерть; из-за этого я хорошо ослеплён, чтобы видеть лучшее; и к тебе прилагаю это врачевство: ослепляю твои внешние глаза, чтобы открыть твои внутренние очи. Тогда правитель, увидев происшедшее, уверовал. Видишь ли, что гора сделалась равниною, холм смирился, жатва совершена, сжатое приготовлено, зрелый плод собирается, и Павел не терпел ни усталости, ни бедствия, но простым словом уловил правителя? Потому Он называет Евангелие жатвою – по быстроте и легкости, какую оно доставляло им.

Так был уловлен и тот евнух, иноземец и иноплеменник, обладавший великим могуществом, – и не было потрачено там даже сколько-нибудь времени или труда: одновременно он (апостол) взошёл на колесницу и начал наставление, вернее же – до этого восхождения; и удивительно, что иноземец и иноплеменник, напыщенный могуществом, – так как в его руках была немалая власть, – позвал бедного, нищего, неизвестного, с которым никогда не виделся и не знался, – его-то и позвал, и возвёл, (на колесницу) и посадил с собою. Кто это сделал? Тот, Кто сказал: «Се, Я с вами во все дни до скончания века», – Он сделал вход весьма желательным и иноземца приготовил к любомудрию, гору смирил и неизвестного сделал (для него) ближе всякого знакомого. Не просто пробегай, не считай это дело простой историей, но подумай о величии преуспеяния. Если теперешние начальники, будучи верующими, воспитываясь в смиренномудрии и ничего не имея варварского, не могут допустить, чтобы – не говорю: неизвестный, странник – но кто-либо из знакомых запросто сел с ними на площади, то как тот (допустил) странника? Не перестану говорить об этом, что именно странника, никогда не виденного, простого, на взгляд ничтожного – его и возвёл, посадил, языку его отдал своё спасение, снизошёл сделаться учеником, и просит, заклинает, умоляет, говоря: «Прошу тебя сказать: о ком пророк говорит это?» (Деян.8:34) и с большим вниманием принимает, что тот говорит. И не только (принимает), но, приняв, не остался беспечным, не отсрочил, не сказал: возвращусь в свое отечество, увижу друзей, домашних и родственников, – что теперь говорят многие из христиан, призываемых к крещению: возвращусь (говорят они) в своё отечество, увижу жену, увижу детей и моих родственников; в их присутствии, в сопраздновании их со мною, я и воспользуюсь крещением, приобщусь благодати. Но тот иноземец не сказал тогда этих слов, и хотя был иудеем и научен тщательно наблюдать места, особенно же постоянно ему внушалось наблюдать это место, почему он предпринял и далекое путешествие, чтобы поклониться на том месте, на котором повелел Бог, – он однако же, сразу отвергши весь тот обычай и оставив такое наблюдение, как только было закончено слово, и как увидел он источник возле пути, говорит: «Вот вода; что препятствует мне креститься» (Деян.8:36)? Видишь ли, что опять жатва совершается? Видишь ли, что нисколько не было потрачено времени, но сразу и земля приняла, и пышный колос произвела, и гроздь сделался зрелым? «Вот вода», – говорит. Не искал он ни стен, ни золотого потолка, ни заготовки одежд, ни обуви; но так как у него была воля приготовлена, он кипел желанием, был воспламенён ревностью, то тотчас прибёг к благодати и побуждает учителя поруководствовать его к тайноводству и приобщить к тем бессмертным и страшным Тайнам. Поэтому и тот сейчас согласился, одобрив готовность, и крестил его. Значит, Он называет Евангелие жатвою – по легкости, какую оно доставляло им.

Так же и в другом месте говорится, что внимали словам Павла, потому что Господь открыл сердце их внимать словам его. А когда слышишь, что Он горы смиряет, жатву совершает, делает плод зрелым и много облегчает, – не лишай верующих их величайших преуспеяний, потому что Он не насиловал свободу воли, не оскорблял самодовлеемость, но содействовал, помогал, простирал руку. Если бы всё было (делом) Его, то ничто не мешало бы всем спастись; но теперь одно бывает Его, а другое – приступающих: приступающих – пожелать и избрать, выказать от себя много готовности и искренней веры, а Его – доставить дары, сделать слово легко познаваемым и учение ясным, повергнуть семена и помочь слушанию стать зрелым. Итак, помышляя обо всём этом, и мы возьмём Его в труд за добродетель союзником и помощником, привнося всё от себя. Если в деле, соединённом с такой трудностью, Он так легко преуспел не в одном, двух, двадцати городах, но всюду во вселенной, – разумею именно проповедь и учение, – так что вся земля, насколько солнце её озирает, оказалась засеянной и изобилующей прекрасным этим плодом, то вполне очевидно, что и в трудах за добродетель Он будет содействовать нам, если только мы не будем беспечны и холодны, но будем привносить от себя своё – готовность, усердие, желание, мысль, неусыпность, попечение, свободу от житейских дел, искание будущего и каждодневное к нему стремление. Если мы будем доставлять это с тщательностью, то и от Него всё последует; и, когда так будет, мы достигнем небесных благ, – которых да сподобимся все мы достигнуть благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава и держава во веки веков. Аминь.

Беседа 11

Беседа его же, сказанная после того, как предварительно говорил другой, очень старый, – об Елеазаре и семи отроках21.

  1. Как цветиста эта духовная маслина! При своих престарелых ветвях, она принесла нам зрелый плод. Не таковы растения земли, каковы деревья Церкви: те, достигши старости, теряют потом большую часть листьев и, если какой принесут плод, приносят его отцветшим и вялым; а эти, когда достигнут старости, тогда особенно изобилуют плодом. Это именно можно видеть и на говорившем сегодня; потому и я решил молчать: нужно было молодому молчать, в присутствии стольких стариков и умеющих говорить. Так наставляет нас и Божественное Писание: когда оно беседует с молодым, говорит: «Говори, юноша, если нужно тебе, едва слова два, когда будешь спрошен, говори главное, многое в немногих словах»(Сир. 32:9,10). Со старцем оно не беседует о таких ограничениях, но, оставив его, позволяет и вне таких пределов состязаться; и опять, дивясь удовольствию от сказываемого, когда сказывается с разумом, (Премудрый) так говорит: «Разговор веди ты, старший, – ибо это прилично тебе, – с основательным знанием, и не возбраняй22музыки” (Сир. 32:4,5). Что значит: «не возбраняй музыки»? Этим показывает, что не так приятны слушателям флейта, кефара и свирель, как учение старца, предлагаемое с точным знанием. Сравнивая удовольствие с удовольствием, он говорит, что это намного могущественнее того, и это господствует, а то ему уступает; потому и говорит: помешаешь «музыке», то есть, не дозволишь ей являться, затемнишь её, закроешь её.

Потому именно и нам нужно было молчать и слушать, а ему говорить и учить; но, – что часто я говорил, это и теперь скажу, – я не переношу ни вашей требовательности, ни принуждения с их стороны (т.е. старших); потому опять приготовляюсь к обычному состязанию, к трудному делу, к речи, пользуясь большим удобством, не вследствие собственной силы, но готовности со стороны вас, слушателей. Ведь и недавно23 также слово не потонуло, унесшись на такую глубину, и нигде у вас не потерпело крушения, проходя столь широкое море; а причина тому та, что нигде нет скал, ни подводных камней, ни утесов, но всюду море спокойнее пристани; и оно (слово) сопутствовалось до тихой пристани, как бы некоторым ветром, дующим в корму, усердием вашего слушания. Сразу оно и сходило с нашего языка, и все принимали его с распростертыми руками, и хотя в нём было много трудности, – такова именно была природа недавних мыслей, – однако ж избытком усердия и напряжением ума вы со всей тщательностью ободряли нас в труде и сделали трудное легким. Вы не дозволили (слову) упасть ни на камень, ни в терние, ни на дорогу, но всё приняли в тучную и плодородную пашню, в глубину вашей души. Потому мы и видим ежедневно, что пышные посевы питаются легкими веяниями (Святого) Духа вместо ветра, и зрелище ежедневно у нас бывает блестящим.

Потому именно и сегодня я желал бы заняться остающимся (у меня). Но что я испытываю? Хор Маккавеев стоит перед моими глазами и, осиевая мою мысль блеском своих ран, зовёт нашу речь к своей красоте. Но пусть никто не считает неблаговременным для слова, что, между тем как день борьбы завтра, мы сегодня плетём венки, и объявляем победный знак до надлежащего времени войны. Ведь если, при совершении браков, брачующиеся и опочивальни устраивают раньше назначенного дня, и украшают свои дома венками и занавесами, то тем более мы будем делать это, так как этот брак духовнее, сочетается не муж с женой, но Бог с душами людей. Потому не погрешил бы кто-нибудь, назвав душу мучеников невестой, невестой духовной, – потому что и они приносят свою кровь в качестве приданого, – приданого, никогда не истрачиваемого. Но время похвал пусть ждёт нас до завтрашнего дня, а сегодня будем исправлять более немощных из наших братий. Так как многие из очень простых, по недостатку своей мысли, увлекаясь врагами Церкви, не имеют надлежащего мнения относительно этих святых, и не считают их в то же время в остальном сонме мучеников, говоря, что они пролили свою кровь не за Христа, но за закон и за писание закона, будучи заколоты за свиное мясо, – вот именно мы исправим эту их мысль, потому что и стыдно было бы совершающим торжество не знать основания торжества.

  1. Итак, чтобы, при общей радости всех, не скорбели только болеющие этим, но обнимали бы подвижников неподдельной мыслью и смотрели бы на них чистыми очами, мы поднесём сегодня успокоительное для их мысли и подготовим к тому, чтобы завтра они пришли на духовное торжество с светлым настроением и чистой мыслью. Я настолько не отказываюсь считать их наряду с остальными мучениками, что даже объявляю их более блестящими. Они подвизались тогда, когда ещё не были сломаны медные врата, не снят был железный засов, когда ещё грехвластвовал, проклятие процветало, крепость дьявола стояла, и жесток был еще путь такой добродетели. Теперь даже совершенные отроки и много нежных девиц и незамужних всюду во вселенной вооружились против власти смерти; а тогда, до пришествия Христа, даже праведники сильно трепетали. Моисей убежал по этому страху; и Илия из-за этого тайно ушёл в сорокадневный путь; и патриарх Авраам из-за этого советовал своей жене говорить, что «я сестра его, а не жена». И к чему говорить об остальных? Сам Пётр так боялся смерти, что не перенёс угрозы даже привратницы, – потому что страшна она была и недоступна, ещё не были yсечены её жилы, ни могущество её не было уничтожено. Но, однако, эти (Маккавеи) преодолели и побороли её, когда веяло таким страхом от неё. Так как имело уже взойти Солнце правды, то что днём бывает, и тогда произошло. Как для нас является светлое утро, когда ещё не явилось даже солнце, когда ещё не видны бывают лучи, а свет лучей осиевает вселенную издали, – так и тогда произошло. Так как имело прийти Солнце правды, – тьма робости, наконец, уничтожилась, хотя Он и не присутствовал ещё по плоти, а был вблизи, в преддверии, и уже касался самых вещей.

Итак, что они выказали много мужества, подвизавшись в такие времена, всякому, конечно, очевидно; а что они получили раны также за Христа, – это я уже попытаюсь показать. За что они страдали, скажи мне? За закон, скажешь, и писание закона. Значит, если бы явился Христос, давший тот закон, – не очевидно ли вполне, что, пострадав за закон, они выказали бы всю ту твердость за Законодателя? Итак, сегодня вот это покажем, – что Христос есть Законодатель. Кто это говорит? Знающий ясно ветхое и новое, – Павел, учитель вселенной. В Послании к Коринфянам он так говорит: «Не хочу оставить вас, братия, в неведении, что отцы наши все были под облаком, и все прошли сквозь море; и все крестились в Моисея в облаке и в море; и все ели одну и ту же духовную пищу, – говоря так о манне, – и все пили одно и то же духовное питие», – говоря так о воде из камня (1Кор. 10:1-4). Потом, показывая, что Христос совершал эти чудеса, присоединил: «ибо пили из духовного последующего камня; камень же был Христос» (1Кор. 10:4). И естественно: не природа камня изводила воду и те потоки, но сила Христа, поражая камень, заставляла источники истекать. Потому он и назвал камень духовным, и сказал, что он следовал (за ними); чувственный же камень не следует, но находится на одном месте; всюду присутствующая и во всём чудотворящая сила – она прорвала и камень. Если иудей не может выносить этих слов, мы победим его собственным его оружием, не беседуя ни о чём из Павла, Петра и Иоанна, но из его пророков, чтобы он знал, что у него дела, а у нас понимание (их).

  1. Итак, кто из пророков это говорит, – что Он дал Ветхий Завет? Освящённый от утробы (матери) Иеремия, сиявший в юности. Где и когда? Слушай его слова, и из сказанного ясно научись. Итак, какие это слова? «Вот наступают дни, говорит Господь»(Єр. 31:31). Сначала, он вдруг поднимает слушателя, и пробуждает дух слушающих, показывая, что не его это слова, но пославшего его Бога. «Вот наступают дни». Потом показывает, что он с нами беседует о будущих вещах. Итак, каким образом Он дал Ветхий (Завет), если беседует о будущем? Подожди и не беспокойся, и тогда ясно увидишь блеск истины. Когда он это говорил, закон был дан и нарушен, а новый ещё нет. Итак, уяснив это в ваших мыслях, примите разрешение недоумений для многих. «Вот наступают дни, говорит Господь, – обозначая настоящее время, – когда Я заключу с домом Израиля и с домом Иуды новый завет, не такой завет, какой Я заключил с отцами их»(Єр. 31:31,32). Спрошу иудея, спрошу немощного брата: кто дал Новый Завет? Конечно, всякий скажет, что Христос. Итак, Он и Ветхий (дал), – потому что сказавши, что «заключу с домом Израиля и с домом Иуды новый завет, не такой завет, какой Я заключил», (тем) показал, что Он завещал и тот; итак, обоих Заветов один Законодатель. А когда, скажи мне, Он завещал Ветхий? «В тот день, когда взял их за руку, чтобы вывести их из земли Египетской» (Єр. 31:32). Смотри, как Он показал и легкость исхода, и Свою нежную любовь, и безопасность тогдашнего изведения, и что все египетские чудеса совершал Он. Тем, что Он сказал: «когда взял их за руку, чтобы вывести их из земли Египетской», обозначил все чудеса, – потому что тот исход был по необычайным знамениям. И «тот завет Мой они нарушили, хотя Я оставался в союзе с ними, говорит Господь». Итак, отсюда очевидно, что один Законодатель Ветхого и Нового Завета. Здесь, если кто тщательно вникнет в сказанное, – увидит, что оно полно немалого затруднения, – потому что, говоря о причине, по которой Он намерен давать другой Завет, назвал его Новым, то есть, необычным: «Я заключу…, – говорит, – новый завет, не такой завет, какой Я заключил с отцами их…; тот завет Мой они нарушили, хотя Я оставался в союзе с ними, говорит Господь» (Єр. 31:31,32). И потому, нужно было, чтобы они были наказаны, понесли крайнее возмездие и подверглись тяжкому мщению, – за то, что, вкусив столько чудес и получив закон, они нисколько не сделались лучшими. Но Он не требует от них возмездия, но обещает даже больше прежнего.

Итак, сегодня следовало бы присоединить решение и этого затруднения; но так как у нас слово стремится к другому, и мы желаем воспитывать вас так, чтобы не всё от нас учиться, но находить и самим кое-что, – оставляю это для вас, – ищите и найдите. Если увидим, что искали, но не нашли, – тогда и сами протянем руку; а чтобы нахождение сделалось для вас легче, я уже скажу вам наперёд апостольские места, в которых особенно можно найти сокровище и решение этого затруднения, – именно, он (апостол) рассмотрел этот предмет и разрешил в посланиях к римлянам, галатам и евреям. Те, которые трудолюбивы, в состоянии будут найти это решение, обратившись к посланиям, если в промежуточные эти дни вы не предадитесь неуместным собраниям, ни глупой болтовне, но будете отыскивать сокровище с настойчивой заботой о сказанном. Оставив пока это нерешённым, приступим к следующему далее. А что это следующее? «Но вот завет, который Я заключу с домом Израилевым после тех дней, говорит Господь: вложу закон Мой во внутренность их и на сердцах их напишу его, и буду им Богом, а они будут Моим народом. И уже не будут учить друг друга, брат брата, и говорить: «познайте Господа», ибо все сами будут знать Меня, от малого до большого, говорит Господь, потому что Я прощу беззакония их и грехов их уже не воспомяну более» (Єр. 31:33,34). Сказав о Ветхом Завете, который Он дал, сказав и о Новом, который Он намерен дать, Он описывает также красоту его, показывает черты его и полагает друг за другом признаки, чтобы ты знал, как велико различие Нового в отношении Ветхого, – различие, не противоположность, – как велико преимущество, как велик блеск, как велико сияние даров и благодати.

  1. Итак, в чём черты Нового? «Вложу закон Мой во внутренность их и на сердцах их напишу его». Ветхий закон был написан на каменных скрижалях, и, когда первые скрижали были разбиты, Моисей иссёк опять другие и, там начертав письмена, сошёл со скрижалями, по природе сродными бесчувствию принимающих. А Новый не так, – потому что не были иссечены скрижали, когда давался Новый Завет, – но как и каким образом? Слушай повествующего Луку: «При наступлении дня Пятидесятницы все они были единодушно вместе, – говорит, – и внезапно сделался шум с неба, как бы от несущегося сильного ветра, и наполнил весь дом, где они находились. И явились им разделяющиеся языки, как бы огненные, и почили по одному на каждом из них. И исполнились все Духа Святаго, и начали говорить на иных языках, как Дух давал им провещевать»(Деян.2:1–4). Видишь ли, как пророк ясно предвозвестил это издавна, сказав: «Вложу закон Мой во внутренность их и на сердцах их напишу его». Благодать Духа, данная Богом, чтобы она обитала в мыслях их, сделала их живыми столпами24… и прикрывает мысль эту Своею славою; потому и говорил (апостол), что он послан был проповедывать «не в премудрости слова, чтобы не упразднить креста Христова» (1Кор. 1:17), – и опять: «Не обратил ли Бог мудрость мира сего в безумие?» (1Кор. 1:20) – здесь всюду говорит о Кресте. “Ибо, – говорит, – и Иудеи требуют чудес, и Еллины ищут мудрости; а мы проповедуем Христа распятого, для Иудеев соблазн, а для Еллинов безумие, для самих же призванных, Иудеев и Еллинов, Христа, Божию силу и Божию премудрость; потому что немудрое Божие премудрее человеков, и немощное Божие сильнее человеков» (1Кор. 1:22-25); глупым Божиим и немощным Божиим он называет Крест, не потому, что это глупо – что мудрее его? – и не потому, что немощно – что сильнее его? – но выражает мнение неверующих, которое они имели относительно этого предмета. Потому и выше он говорил: «Слово о кресте для погибающих юродство есть, а для нас, спасаемых, – сила Божия» (1Кор. 1:18). Но должно заимствовать суждение о предметах не от погибающих, – а то ведь больные считают горьким даже мёд, но это вина болезни, а не приговор мёду. Так именно и Крест для внешних кажется глупым делом, но он не таков в действительности.

Потом, показывая, что (Крест) не только не есть глупое, но даже очень мудрое дело, и не только не немощное, но даже очень сильное, – он сравнивает преуспеяния его и с творением, и с Ветхим (Заветом), и с внешней мудростью, и показывает, что чего не нашла ни внутренняя мудрость, или внешняя, чему не научились многие из людей из творения, в чём не попользовались от Ветхого, в этом имело силу кажущееся глупым и немощным, – кажущееся, не таковое в действительности. Поэтому он, обладая доказательством из самых дел, выходит с большим дерзновением на борьбу – прежде всего против внешней мудрости, и говорит: «Где мудрец?» (1Кор. 1:20). Что значит: «Где мудрец»? Он как бы говорил: где учения философов? Где ораторов? Где учёных? Где писателей? Исчезли все, погибли и упразднились. Так была блестяща победа, что даже в конце они не являются. Потому, когда они так исчезли из виду и были развеяны как бы некоторая пыль, он так спрашивает и говорит: «Где мудрец?». Явился Крест, и всё то было разрушено; раздался голос проповеди, и рассеялось легче паутины. «Где мудрец»? Где хвастливость речей? Где красота красноречия? Где сила хитрых умозаключений? Где стремительность слов? Где острота языка? Где собрания и заседания? Все это рассеяно, погибло, истреблено, исчезло и обратило тыл. «Где книжник» (1Кор. 1:20)? Где, говорит, (дела) иудеев? Проповедь и ими овладела и, как солнце, покрыла тень. В чём столько времени в одном, народ был бессилен, законе, – в этом, с большим изобилием, всюду преуспел Крест, уничтожив грехи, даровав оправдание, приготовив святых людей, наставив в богознании, став руководителем на Небо. Потом, оставив иудейское, опять возвращается к эллинскому: «Где совопросник века сего?» (1Кор. 1:20). Здесь он намекает на еретиков и умозаключателей, которые до этого были острие меча, а когда явился Крест, были поражены легче всякой глины. «Не обратил ли Бог мудрость мира сего в безумие»? Опять вооружается против эллинской мудрости. Что значит: «обуи»? (Этим словом) показал, что она глупа; и действительно (такова) она была. И их «и грехов их… и беззаконий их не воспомяну более» (Єр. 31:34). Пророк описывает нам блеск Ветхого (Завета); а апостол сопоставляет тот и другой, так как он боролся с иудеями; сказав выше: «Не на скрижалях каменных, но на плотяных скрижалях сердца», здесь (говорит): «не буквы, но Духа, потому что буква убивает, а Дух животворит» (2Кор. 3:3,6).

  1. Некто собирал дрова в субботу, и был побит камнями (Чис. 15:32,36). Видишь ли, как буква убивает, то есть, закон наказывал? А знаешь ли, как Дух животворит? Входит некто, исполненный множества зол – кто распутничал, хищничал, был любостяжателем, прелюбодействовал, достиг всякого порока, уже умерщвлён был грехом; берёт его благодать Духа в купель, – и распутника делает сыном Божиим, умерщвленного грехом рождает для жизни. Это значит: «а Дух животворит». Как животворит? Не требуя отчета в прегрешениях, по пророку: «Прощу беззакония их и грехов их уже не воспомяну более»(Єр. 31:34). Спроси опять иудея: где так было в законе? Но он не сможет указать. И собиравший дрова побивался камнями, и блудница сожигалась, и Моисей лишился земли обетования за один грех; а при благодати, совершившие неисчислимые ужасы рождаются в жизнь, вкусив крещения, и от них не требуется никакого возмездия за прегрешения. Потому и Павел говорил: «Не обманывайтесь: ни блудники, ни идолослужители, ни прелюбодеи, ни малакии, ни мужеложники, ни воры, ни лихоимцы, ни пьяницы, ни злоречивые, ни хищники – Царства Божия не наследуют. И такими были некоторые из вас; но омылись, но освятились, но оправдались именем Господа нашего Иисуса Христа и Духом Бога нашего»(1Кор. 6:9-11). Видишь ли, как блещет пророческое, – что «прощу беззакония их», – как сияет апостольское, – что «Дух животворит»?

Желаешь ли знать также другое, – апостола Павла, говорящего, как в короткое время он прошёл всю вселенную? Выслушай, что он говорит: «Благовествование Христово распространено мною от Иерусалима и окрестности до Иллирика»; и опять: «Ныне же, не имея такого места в сих странах, а с давних лет имея желание прийти к вам, как только предприму путь в Испанию, приду к вам. Ибо надеюсь, что, проходя, увижусь с вами и что вы проводите меня туда, как скоро наслажусь общением с вами, хотя отчасти» (Рим. 15:19,23,24). А если один апостол в короткое время прошёл большую часть вселенной, – подумай, как уловили ее всю также другие. Потому и говорил он: Евангелие проповедано «всей твари поднебесной» (Кол. 1:23), – объясняя пророческое: «все сами будут знать Меня, от малого до большого». Но, что Христос дал закон, – из этого очевидно; и что, будучи закланы за закон, они проливали свою кровь за Законодателя, – и это ясно. Прошу, наконец, вашу любовь прийти на торжество с большой готовностью; устремитесь к ранам мучеников, как пчёлы из ульев, и уважьте их мучения, нисколько не боясь длинного пути. Ведь если старец Елеазар пренебрёг огнём, и мать тех блаженных перенесла столько мук в крайней старости, то чем вы сможете оправдаться, чем извиниться, не пройдя для созерцания той борьбы даже небольшого расстояния?25

* * *

1Плодом святитель называет падение Евтропия, который почти за 30-ть дней до настоящего момента был лишён своего высокого положения.

2У Миня замечено: в аллегорическом смысле говорится о падении Евтропия; последний был сослан в 399 году, в конце августа, а беседа была сказана спустя почти 30-ть дней после этого события; следовательно, в конце сентября того же года, т.е. 399.

3Здесь, по-видимому, пропуск.

4В слав. тексте читается: «Собери… пророки студныя Вааловы четы­реста и пятьдесят, и пророков дубравных четыреста» (1Царів. 18:19); «поймайте пророки Вааловы… – и яша их… – и закла их» (1Царів. 18:40).

5В объяснение заглавия следует заметить: 1) в Дрипие, отстоявшем от Константинополя около 6-ти верст (σημείον ­ milliarius, т.е. 1000 шагов; следов., 9Х1000­9000 ш.­ 3000 с.­ 6 в.), была церковь в честь апостола и мученика св. Фомы; 2) под царицей разумеется Евдокия, супруга имп. Аркадия.

6Перевод П.Юнгерова – Редакция «Азбуки Веры»

7Под царём разумеется император Аркадий.

8К этой беседе нужно заметить: 1) имена двух епископов неизвестны, но один был старый, а другой молодой; 2) прославляется имп. Феодосий Великий, умерший 17 января 395 года, и отсюда вероятно, что святитель говорил в 399 году в день кончины императора; 3) упоминаются два узурпатора царской власти: первый – Максим, второй – Евгений; 4) обличается христианская секта, называвшаяся «кафары» (καθαρός чистый), которая была тогда в Константинополе многочисленна и имела там своего епископа.

9Здесь, по-видимому, недостаёт отрывка, где святитель противополагал скромность ап. Павла бесстыдству кафаров.

10Св. оратор уподобляет человеческую душу проливу Эврипу, Εϋριπος, отделяющему о. Эвбею от материка. Некоторые древние эллинские писатели сообщают, что течение в этом проливе сменялось по семи раз днём и ночью («Pauly, A». Real-Encyclopädie etc. Stuttg. 1844. Bd. Ill, S. 305).

11Есть предположение, что эта беседа была сказана святителем на Пасхальной седмице. Между предыдущей беседой и этой, в Ватиканском списке, имеется беседа против зрелищ в ипподроме и театре.

12Эта беседа была сказана святителем между Пасхой и 1-м воскресеньем после Пасхи. Она имеет целью обличить неправду ученых язычников, называемых здесь «эллинами», и заблуждение «иудеев», хвалившихся Авраамом, как своим отцом по плоти. В посрамление тех и других, святитель заставил предварительно готов прочитать на их родном языке из Евангелия и дать объяснение. В Константинополе были тогда православные готы.

13Святитель называет египетскую роскошь при Моисее именем города Σύβαρις, основанного в Лукании поселенцами из Эллады в 720 г. до Р. X. В цветущее свое время город имел до 100 000 жителей, образ жизни которых отличался крайней роскошью и стал пословицей («Pauly A., Bd. vi, S. 1524).

14Здесь некоторый пропуск в тексте.

15Богословский термин οίκονομία, где разумеется главным образом воплощение Господа. Обычная его передача через «домостроительство» не точна, потому что νέμω (откуда – νομία из – νεμία) значит: раздавать части, пасти, управлять. Ср. Лк. 12:42: δ πιστός οίκονόμος ­ верный «эконом».

16По Миню (точнее, по Монфокону † 1741) эта беседа произнесена во 2-е воскресенье после Пасхи, когда в самую Пасху святитель сильно говорил против увлечения зрелищами, и когда в Великую Пятницу или Субботу, действительно, было это увлечение со стороны народа. Обличительное слово в Пасху имело такое действие, что в 1-е воскресенье после Пасхи собралось чрезвычайно много слушателей, которые были, однако, раздосадованы, так как святитель уступил беседование прибывшему к тому времени сюда галатийскому епископу Леонтию. Но Маттэи думает иначе: по нему обличительное слово было в Великую Субботу, в самую Пасху говорил Леонтий и в 1-е воскресенье после Пасхи говорил сам святитель эту, 9-ю беседу. Ещё не мешает заметить, что, вопреки Монфокону, Маттэи весьма не одобряет составителя заглавий перед беседами, за его грамматику, и, между прочим, в сейчас приведённом заглавии.

17 Ἐπαρχος τελών, в обязанность которого входило заведование сбором податей (φορολογία).

18В этой беседе святитель пользуется тремя терминами, трудно передаваемыми по-русски, так что относительно их необходима оговорка. Это – κατασκευή со своим глаголом κατασκευάζω (у нас «вывод», как данное к мнению и заключению), ψήφος («мнение», как определённая мысль, но не выраженная в слове) и άπόφασις («заключение», как мысль, выраженная в слове). Для ясности пользуемся таким сравнением. Пока корабль не снаряжён, все его принадлежности – χατασχευή; корабль, совсем готовый к плаванию – ψήφος; корабль в момент своего полного хода – άπόφασις. Ін. 5:17-18 разлагается так. «Равен ся творя Богу», поскольку лишь мыслится, – ψήφος или δπόυσια «предположение», а поскольку «так» сказано – άπόφασις. К этому: κατασκευή – 1) заявление Господа: «Отец Мой»; 2) факт: «разоряше субботу». В конце беседы святитель и спрашивает: почему ты «Отец Мой» называешь заключением Господа, а «равен Cя творя Богу» (на основании: «разоряше субботу») считаешь предположением иудейским (δπόυοια ­ ψήφος), когда то и другое у евангелиста связаны. Между тем еретики допускали первое, но никак не могли допустить второе, и считали его иудейским мнением. (Прим. переводчика).

19У Миня эта беседа приурочивается к церкви апостола, как говорится в заголовке, но неизвестно, какого. Маттэи думает определеннее: местом считает церковь апостолов и временем – 30-е июня, когда празднуется память 12-ти апостолов. В доказательство он указывает: 1) на слова святителя: Είς άποστόλων παραγινόμε θαθήκας ­ мы приходим к гробницам апостолов; 2) исходное для святителя Мф. 9 есть только часть церковного чтения Мф. 9:36-10 (у нас зачало 34-е), – чтения, приуроченного к 30-му июня; по Маттэи, на это чтение святитель намекает словами: τών σήμερον άναγνωσθέντων άψώμεθα ­ займемся читанным сегодня. – Предварительно беседовал некоторый неизвестный епископ, возраст которого принятым мнением определяется в 52 года.

20Так передаём άνθύπατος, оставленное в славянском тексте без перевода. Разумеется чиновник в роде нашего вице-губернатора.

21Произнесена была святителем накануне дня памяти мучеников Маккавеев, который тогда праздновался также 1 августа. Говоривший предварительно – неизвестен.

22В Библии: καί έμ ποδίσης­ и не возбрани.

23Неизвестно, какая это была беседа.

24Некоторый пропуск в тексте.

25Эта беседа не имеет обычного заключения.

 

 

Источник: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Издание СПб. Духовной Академии, 1906. Том 12, Книга 1, Одиннадцать бесед св. Иоанна Златоуста, с. 282-357.

 

Знайшли помилку