Святитель Василій (Веніамін Сергійович Преображенський) народився в м. Кінешмі Костромської губернії в сім’ї священика. Знаючи досконало як стародавні, так і нові європейські мови, Веніамін для більш поглибленого вивчення європейської культури поїхав до Англії і 1910-1911 роки прожив у Лондоні. Після повернення в Росію він вступив викладачем іноземних мов і загальної історії в Миргородську чоловічу гімназію. У 1914 році Веніамін переїхав до Москви і влаштувався викладачем латинської мови в Петровській гімназії. Викладання настільки його захопило, що він закінчив педагогічний інститут, приготувавшись остаточно до професії педагога. Але Господь розпорядився інакше. Одного разу, приїхавши в гості до батьків у Кинешму, Веніамін домовився з друзями покататися на човні Волгою. Уже далеко від берега човен раптово перекинувся. Веніамін взмолився, просячи Господа зберегти йому життя, обіцяючи присвятити себе служінню Православній Церкві. У цей момент він побачив товсту довгу дошку і, вхопившись за неї, виплив. 1920 року, у віці 45 років, Веніаміна висвятили на священика, а за рік він прийняв чернечий постриг з ім’ям Василь і поставили на єпископа Кінешемського. Багато хто ще за життя святителя Василя знав його як істинного подвижника, угодника Божого. Життя він вів просте і скромне, до богослужіння ставився з найбільшим благоговінням. Проповіді святителя збирали безліч людей. Основним своїм архіпастирським завданням він ставив православну просвіту. Коли почався в Нижньому Поволжі голод, і звідти стали вивозити дітей-сиріт до дитячих будинків, він у проповідях закликав парафіян узяти цих дітей до себе, і сам, подаючи приклад, зняв будинок, у якому поселив п’ятьох дівчаток і приставив до них виховательку – благочестиву християнку. За його молитвами відбувалися чудеса зцілень як від душевних, так і від тілесних недуг. 1923 року святителя Василія заарештували і заслали в Зирянський край, де він пробув до 1925 року. Після повернення владики із заслання церква в Кінешмі почала швидко зростати і зміцнюватися. Цивільна влада, занепокоєна, вимагала, щоб єпископ залишив місто. Після двох років скитань, 1928 року, його знову заарештували, півроку провів у в’язниці і засудили до трьох років заслання. Повернувшись із заслання, владика два роки провів в Орлі, звідки влада вислала його в Кінешму. Одразу ж по приїзді його і його келейника, що вірно супроводжував його у всіх цих гоніннях, які він зазнав від безбожної влади, помістили до в’язниці. Хотіли засудити їх до смерті, але не знайшли за що. На п’ять років їх ув’язнили в табори: святителя Василя в табір, що знаходиться неподалік від Рибінська, його келейника – під Мурманськ. Після закінчення терміну лише два роки пробув уже старіючий єпископ на волі. Знову арешт спочатку Ярославська в’язниця, потім Бутирська в Москві. Після 8 місяців ув’язнення – 5 років заслання в Красноярський край, у село Бірілюсси.31 липня 1945 року святитель помер. За життя він заповів, щоб його останки були перенесені на батьківщину, але в ті роки це було неможливо. Однак 5 (18) жовтня 1985 року святі мощі його було знайдено і перевезено до Москви. У серпні 2000 року свт. Василій був зарахований до лику святих нашої Православної Церкви. “Бесіди на Євангеліє від Марка” свт. Василія, вперше видані в наш час, увійшли до золотого фонду християнської літератури.
Глава I.
Мк. 1:1-13 , Мк. 1:14-34 ↓ Мк. 1:34-45 ↓
Євангеліє – слово грецьке. У перекладі на українську мову означає ” блага звістка”.
Блага вість! Як це оцінити?
Де-небудь далеко-далеко в холодній, негостинній чужині, можливо, в суворому ворожому полоні, нудиться дорога вам людина. Ви нічого про неї не знаєте. Пропав – як у воду канув. Де він? Що з ним? Чи живий? Здоровий? Можливо, збіднів, потребує всього… А кругом холодні, байдужі чужі люди… Нічого не відомо. Нудиться серце, тужить. Хоч би одне слово: живий чи ні? Ніхто не знає, ніхто не скаже. Ах, яка туга! Господи, пошли звісточку!
І ось одного чудового дня стукають у двері. Хто там? Листоноша приніс листа! Від кого? Боже правий… Невже? Так, так… На звороті листа знайомий милий почерк: неправильні великі літери, його почерк. Вісточка від нього. Що він пише? Ви поспішно розриваєте конверт і читаєте із завмиранням серця. Слава Богу! Усе добре: він живий, здоровий, усім забезпечений, збирається приїхати на батьківщину… Серце наповнюється вдячною радістю. Господи! Який Ти милостивий! Ти не забув, Ти не залишив, Ти не відкинув убогої молитви! Як дякувати Тобі, Творче?
Таке враження від благої звістки. Але в особистому житті це має порівняно слабкий вигляд.
Чому ж Євангеліє називається Євангелієм? Чому воно є благою звісткою?
Це звісточка з потойбічного світу на грішну землю. Звістка від Бога людині, яка страждає, нудиться в гріху; звістка про можливість відродження до нового, чистого життя; звістка про світле щастя і радість майбутнього; звістка про те, що все вже для цього зроблено, що Господь віддав за нас Свого Сина. Людина так довго, так пристрасно, так тужливо чекала цієї звістки.
Послухайте, я розповім вам трохи про те, як жили люди до приходу Спасителя, як вони томилися й напружено чекали звісточки, що вказала б їм новий, світлий шлях і вихід із брудного болота пороку й пристрасті, у якому вони борсалися, і ви зрозумієте, чому з такою захопленою радістю вони зустріли цю звістку, чому назвали її доброю, і чому для людини не було й не могло бути іншої, радіснішої, благішої звістки, ніж Євангеліє.
Увесь світ перед тим часом, коли мав прийти Спаситель, стогнав у залізних лещатах Римської держави. Усі землі, розташовані навколо Середземного моря, що становили тодішній європейський цивілізований світ, були завойовані римськими легіонами. (Говорити про життя людства того часу – це означає говорити майже про один Рим.) Це був розквіт римської могутності, епоха Августа. Рим зростав і багатів. Всі країни слали свої дари сюди або як данину, або як товари торгівлі. Незліченні скарби збиралися тут. Недарма Август любив казати, що він перетворив Рим із кам’яного на мармуровий. Неймовірно багатіли вищі класи – патриції та вершники. Щоправда, народ від цього не вигравав і під золотою мішурою зовнішньої пишності імперії таїлося багато горя, злиднів і страждань. Але, як не дивно, і вищі багаті класи не почувалися щасливими. Багатство не рятувало їх від зневіри, нудьги і часом від туги відчаю. Навпаки, цьому сприяло, народжуючи пересиченість життям. Подивимося, як жили тодішні багатії.
Розкішна біломармурова вілла… Витончені портики, між стрункими колонами розміщені статуї імператорів і богів з білосніжного каррарського мармуру різьблення найкращих майстрів. Розкішні мозаїчні підлоги, якими з дорогих кольорових каменів викладені вигадливі малюнки. Майже посередині великої центральної кімнати, що слугує для прийомів (так званий атріум), – квадратний басейн, наповнений кришталевою водою, де плескаються золоті рибки. Його призначення – поширювати приємну прохолоду, коли повітря розпечене спекою південного дня. На стінах – позолота, фресковий живопис, орнаменти густих тонів, що химерно переплітаються. У сімейних кімнатах – коштовні меблі, позолочена бронза, на всьому оздобленні лежить печать багатства і витонченого смаку. У надвірних будівлях – маса навчених рабів, завжди готових до послуг господаря. Так і відчувається по всьому, що нега, лінь і насолода звили тут собі міцне гніздо.
Амфітріон (господар будинку), римський вершник з жирним подвійним підборіддям, з орлиним носом, гладко поголений, готується до вечірнього бенкету. У цьому будинку бенкети майже щодня. Величезні статки, нажиті на відкупах, дозволяють витрачати на це колосальні суми. Він зайнятий зараз у своїй домашній бібліотеці: треба вибрати поему для розваги гостей. Повільно й ліниво своїми пухкими руками, прикрашеними важкими золотими перснями із самоцвітним камінням, перебирає він футляри, де зберігаються дорогоцінні сувої фіолетового й пурпурного пергаменту, на якому золотими літерами переписані останні новинки римської поезії. Його губи гидливо стиснуті: все це йому не подобається. Усе так плоско, нецікаво, так приїлося!
У сусідній великій кімнаті метушиться й бігає ціла юрба рабів різних відтінків шкіри: білі блакитноокі свеви, жовті смагляві фригійці й перси, чорні арапи й негри. Готують столи й ложі для гостей. Їх буде небагато, тільки обрані друзі, чоловік тридцять. Але тим паче треба все приготувати для них і пригостити якнайкраще…
Бенкет у розпалі. За довгими столами на ложах, вкритих віссонними тканинами і дамаськими килимами, лежать гості в легких туніках, з рожевими і помаранчевими вінками на головах. Столи заставлені наїдками і фіалами з дорогоцінним вином. Минула вже тридцять п’ята зміна страв. Щойно прибрали жирну тушу смаженого кабана, і маленькі невільники, чарівні хлопчики з завитими кучериками, у прозорих рожевих і блакитних туніках, розносять розписні глечики з рожевою водою для обмивання рук гостей. Змішана говірка стоїть у залі. Гості вже досить напідпитку: очі блищать, обличчя розчервонілися, а рослі арапи ще вносять величезні амфори дорогих фригійських і фалернських вин, пропонуючи охочим наповнити спустошені кубки.
Незважаючи на спекотний вечір, у кімнаті прохолодно: по кутах б’ють фонтанчики і дзюрчать струмочки запашної води, наповнюючи повітря пахощами. Звідкись зверху, наче великі пластівці снігу, повільно падають пелюстки троянд і жасминів, вкриваючи все в кімнаті ароматним килимом. Звідкись здалеку лунають тихі звуки сумної музики: стогне сопілка, дзюркотливими каденціями розсипається арфа і томно воркує лютня.
А гостям подають тридцять шосту переміну: смажені солов’їні язички з пряним східним соусом – страву, що коштувала неймовірних грошей.
Це був якийсь культ черева й обжерливості. Їли з уважною урочистістю, за всіма правилами гастрономії, наче здійснюючи священний обряд; їли повільно, нескінченно довго, щоб продовжити насолоду насичення. А коли шлунок був сповнений і не вміщав більше нічого, приймали блювотне, щоб звільнити його і почати знову.
У бенкетній залі з’являється домашній поет амфітріона, один із нескінченного натовпу його дармоїдів. Під звуки лютні він декламує вірші власного твору. Його змінюють міми й танцівники. Починається дикий, хтивий вакхічний танець.
Але господар, як і раніше, невеселий. На його обличчі нудьга, пересичення. Все набридло! Хоч би що нове винайшли! А то щоразу одне й те саме!
За нові розваги, за винахід задоволень платили великі гроші. Але важко було винайти що-небудь нове, достатньо сильне, щоб збудити притуплені нерви. Неминуча нудьга насувалася, як болотний туман, сповнений задушливих міазмів. Пересичене життя переставало бути життям.
Один з перших багатіїв того часу, сам імператор Тиверій, представляє чи не найсумніший зразок цієї пересиченої нудьги. Він – на острові Капрі в дивовижній мармуровій віллі; навкруги хлюпочуться блакитні хвилі Неаполітанської затоки; дивовижна, яскрава південна природа посміхається йому й говорить про щастя й радість життя, а він пише сенату: “Я вмираю щодня… і навіщо живу – не знаю”.
Так жила римська знать, бездіяльна, пересичена, що втратила смак до життя, незадоволена ні своїм багатством, ні своєю могутністю.
Народ, або, вірніше, міський клас, той натовп, що наповнював вулиці Риму, навряд чи почувався цілком щасливим. Щоправда, і тут життя із зовнішнього боку могло здаватися іноді святом. Ті золоті потоки багатства і розкоші, які стікалися до Риму з усіх країн, хоча й невеликою мірою, але досягали і римської черні. Від імператора і сановних патриціїв у дні урочистих подій і фамільних свят перепадали іноді значні подачки. Нерідко практикувалася дарова роздача хліба. Римські громадяни, крім того, могли торгувати своїми голосами під час виборів у сенат або на муніципальні посади.
Для натовпу влаштовувалися в цирках і театрах дармові чудові видовища. Усе це створювало умови легкого, бездіяльного життя і приваблювало з провінції маси гулящого люду. Мало-помалу в Римі та інших великих містах скупчилися величезні натовпи людей байдикуючих, неспокійних, ледачих, які звикли жити державним коштом, єдиним бажанням і постійним воланням яких було: “Хліба і видовищ!”
Але, виплачуючи цьому натовпу подачки зі своїх колосальних багатств, імператор і римська знать ставилися до нього з неприхованим презирством і варварською жорстокістю. Траплялося іноді в цирках, де переважали криваві видовища гладіаторських боїв і цькування людей дикими звірами, всі жертви, призначені для звірів, були роздерті, а спрага крові і у звірів, і в глядачів ще не була насичена. Тоді імператор наказував викинути на арену до звірів кілька десятків безоплатних глядачів із простолюду, які заповнювали амфітеатр. І цей наказ виконувався під гучний регіт і аплодисменти знаті.
Одного разу напередодні кінських перегонів, у яких мав узяти участь чудовий породистий жеребець одного знатного сенатора, величезний натовп цікавих роззяв оточив стійло знаменитого скакуна, щоб помилуватися на нього. Щоб розігнати цікавий натовп, що порушував спокій благородної тварини, сенатор наказав своїм рабам висипати на роззяв кілька великих кошиків, повних отруйних змій.
Ці маленькі ілюстрації показують, наскільки незабезпеченим і непривабливим було життя громадян цього класу, незважаючи на зовнішній покрив удаваної легкості й безтурботності.
Якщо суспільними сходами ми спустимося ще нижче, у клас рабів, то тут ми знайдемо тільки безперервні страждання і безпросвітне горе. Раб не вважався навіть людиною. Це був просто інструмент, річ, господарська приналежність. Убити, понівечити раба господар міг цілком: за це він ні перед ким не відповідав, як не відповідав за зламану лопату або за розбитий горщик.
Життя рабів було жахливим. Якби ми могли прогулятися ввечері вулицями Риму того часу, то, напевно, почули б важкі стогони, плач і глухі удари, які линули з підвалів багатих будинків, де утримували рабів, – там відбувалася звичайна вечірня екзекуція рабів за денні провини. За найменшу помилку їх карали жорстоко: били бичами або ланцюгами до втрати свідомості. Затискали шию в розщеплене поліно і в такому положенні залишали на цілі дні. Ноги забивали в колодки. Одного разу під час прийому імператора Августа в будинку відомого багатія того часу, Мецената, раб розбив ненавмисно дорогу вазу. Меценат наказав кинути його живим у басейн на поживу рибам-муренам. На ніч рабів зв’язували попарно і саджали на ланцюг, наглухо приклепаний до кільця, угвинченого в стіну. А вдень на них чекала нескінченна, дурманна, виснажлива робота під бичем наглядача, майже без відпочинку. Якщо доведені до відчаю раби піднімали бунт проти свого пана, їх розпинали на хрестах – страта, яку вважали найганебнішою і найболючішою. Коли раб ставав старим або вибивався з сил і не міг більше працювати, його відвозили на маленький безлюдний острівець серед Тибру, де і кидали, як падаль, на волю долі.
Таким чином, у всіх класах римського суспільства життя було важке, безрадісне, гнітюче: пересиченість життям, нудьга, розчарування у вищій знаті, безправ’я, гноблення, страждання в нижчих верствах. Шукати радості, заспокоєння, розради було ніде. Язичницька релігія не давала людині жодного полегшення. У ній не було тієї благодатної таємничої сили, яка одна тільки може заспокоїти, підбадьорити і зміцнити стражденне серце і знемагаючий дух. Крім того, римська релігія часів пришестя Христа Спасителя дуже багато запозичила зі східних культів, сповнених хтивості та розпусти. У божевільних, безпутних оргіях Сходу можна було знайти сп’яніння, тимчасове забуття, але після цього скорбота ставала ще гострішою, розпач ще глибшим.
Язичницька філософія також не могла задовольнити людину, тому що вона навчала тільки про земне щастя і не звільняла бентежний дух від кайданів світу й матерії. Два напрямки панували в тогочасній філософії: епікурейство і стоїцизм. Епікурейці говорили: наука бути щасливим полягає в тому, щоб створювати для себе приємні відчуття; усяка надмірність спричиняє хворобливі відчуття, тому треба бути поміркованим у всьому, навіть у насолодах, але ця поміркованість, так само як і сама чеснота, не становить мети для людини, а слугує лише якнайліпшим засобом для насолоди. Стоїки брали найкращі сторони в людині. Ти вільний, говорили вони, отже, ти єдиний пан собі. Воля твоя повинна цілком належати тобі; щастя полягає в пануванні над самим собою. Скорботи, гоніння і смерть для тебе не існують: ти цілком належиш собі і ніхто не забере тебе в тебе самого, а це все, що потрібно мудрецю.
Чого не вистачало філософії – це божественного елемента. Той бог, якого вони називали природою, не має жодних переваг перед богами, проголошеними язичницькою релігією і міфологічними оповідями. Бог філософів – не живий, особистий Бог, а доля, невблаганна і сліпа, під ударами якої людина впадає у відчай і гине.
Крім того, філософія була абсолютно недоступна народному розумінню і становила долю лише невеликого числа обраних мудреців. Тому шукати в ній втіхи маса не могла.
Можна було б очікувати, що вказівки нового шляху і засоби відродження життя знайдуться в іудейському народі – єдиному народі, який зберіг істинну релігію і піднесені поняття про Бога і життя. Але іудейство саме переживало важку кризу. Навряд чи колись в історії єврейського народу трапляються темніші сторінки релігійного і морального занепаду, ніж у період, що передував появі Христа Спасителя. Коли читаєш пророчі книги і суворі промови пророків, які викривали єврейське життя, малюється важка, похмура картина.
Ось низка витягів із книг пророка Ісаї, що зображують безрадісний морально-релігійний стан ізраїльського народу того часу, його невдячність і зраду Богові, його невір’я, його розпусту, його жорстокість і кричущу несправедливість.
“Слухайте, небеса, і слухай, земле, бо Господь говорить: Я виховав і підніс синів, а вони обурилися проти Мене. Віл знає володаря свого, і осел — ясла господаря свого; а Ізраїль не знає [Мене], народ Мій не розуміє. На жаль, народ грішний, народ обтяжений беззаконнями, плем’я лиходіїв, сини погибельні! Залишили Господа, знехтували Святого Ізраїлевого, — повернулися назад…Як зробилася блудницею вірна столиця, сповнена правосуддя! Правда жила у ній, а тепер — убивці. Срібло твоє стало окалиною, вино твоє зіпсоване водою; князі твої — законопорушники і спільники злодіїв; усі вони люблять подарунки і ганяються за мздою; не захищають сироту, і справа вдови не доходить до них.” (Іс. 1:2-4,21:23 ).
“І у народі один буде пригнічуваний іншим, і кожен — ближнім своїм… Язик їхній і діла їхні – проти Господа, огидні для очей слави Його… Народ Мій, вожді твої вводять тебе в оману, і дорогу стежок твоїх зіпсували” (Іс. 3:5,8:12 ).
“Бо огрубіло серце народу цього, і вухами насилу чують, і очі свої зімкнули, нехай не побачать очима, і не почують вухами, і не зрозуміють серцем, і не навернуться, щоб Я зцілив їх.” (Іс. 6:10 ).
“Тому за юнаків його не порадіє Господь, і сиріт його і вдів його не помилує: бо усі вони — лицеміри і лиходії, і вуста усіх говорять нечестиво. При усьому цьому не відвернеться гнів Його, і рука Його ще простерта. (Іс. 9:17 ). …священик і пророк спотикаються від міцних напоїв; переможені вином, збожеволіли від сикери, у видінні помиляються, у судженні спотикаються. Бо усі столи наповнені гидкою блювотиною, немає чистого місця.” (Іс. 28:7-8 ).
“Бо це народ непокірний, діти неправдиві, діти, які не хочуть слухати закону Господнього” (Іс. 30:9 ). “Але беззаконня ваші зробили розділення між вами і Богом вашим, і гріхи ваші відвертають лице Його від вас, щоб не чути. Бо руки ваші осквернені кров’ю і пальці ваші — беззаконням; уста ваші говорять лжу, язик ваш вимовляє неправду. Ніхто не підносить голосу за правду, і ніхто не заступається за істину; сподіваються на пусте і говорять неправду, зачинають зло і породжують злодійство… діла їхні — діла неправедні, і насильство у руках їхніх. Ноги їхні біжать до зла, і вони поспішають на пролиття невинної крови; думки їхні — думки нечестиві; спустошення і загибель на стежках їхніх. Путі миру вони не знають, і немає суду на стежках їхніх; путі їхні викривлені, і ніхто, який іде ними, не знає миру. Тому-то і далекий від нас суд, і правосуддя не досягає до нас; чекаємо світла, і ось темрява, — осяяння, і ходимо у мороці… Бо злочини наші численні перед Тобою, і гріхи наші свідчать проти нас; бо злочини наші з нами, і беззаконня наші ми знаємо. Ми зрадили і сказали неправду перед Господом, і відступили від Бога нашого; говорили наклеп і зраду, зачинали і народжували із серця неправдиві слова… і чесність не може увійти. І не стало істини, і той, хто віддаляється від зла, піддається образі.” (Іс. 59:2-4,6-9:12-15 ).
Таким чином, і тут, серед обраного народу Божого, та сама картина морального мороку і занепаду.
Зло згущувалося всюди. У цій атмосфері безправ’я і насильства, обману і лицемірства, невір’я і марновірства, розпусти і гонитви за насолодами ставало важко дихати. Світ, поневолений римською політикою, принижений і доведений до відчаю неправдивими релігіями, що даремно запитує філософію про таємницю життя і чесноти, цей світ стояв на краю могили.
Саме іудейство, що зрадило своє призначення, перебувало при останньому подиху. Ніколи ще не було більш критичного моменту в історії людства. Відчувалося, що людство зайшло в глухий кут і без сторонньої допомоги Когось Великого і Сильного вийти звідти не може. І ось серед найкращих людей того часу дедалі наполегливішим і напруженішим стає очікування появи Великого Пророка, який вкаже людині нові шляхи і врятує світ від загибелі й розкладання.
В іудействі це очікування існувало вже давно і живилося передбаченнями пророків, але і поза іудейством у найкращих людях язичницького суспільства відчувається трепетне відчуття і пристрасне бажання пришестя Спасителя і Визволителя світу. Увесь світ перебував у напруженому стані, і в цю-то велику й урочисту хвилину народжується Господь Іісус Христос і проповідує людям Своє Євангеліє, це Одкровення нових шляхів відродження й істинного життя.
Це одкровення було тією звісткою Неба, яка виводила людей з глухого кута гріха і відчаю і на яку так пристрасно і так марно чекало людство. Ось чому воно і було названо благою звісткою, або Євангелієм.
Але й тепер, коли стільки століть минуло після появи Євангелія, воно не втратило свого значення і, як і раніше, є для нас доброю звісткою, яка говорить нам про високе, чисте, святе життя; як і раніше, як маяк у бурхливу темну ніч, воно показує нам єдиний правильний шлях до вічного щастя і до Бога.
Де цей шлях? Язичництво і майже весь стародавній світ шукали його в служінні своєму самолюбству, у самоугодництві, у самоусолодженні. Особистий егоїзм язичництва, національний егоїзм єврейства – ось ті наріжні камені, на яких люди давнини хотіли збудувати будівлю свого щастя. Вони не побудували нічого, і їхній досвід довів тільки те, що обраний ними шлях хибний і веде не в чертоги щастя, а в трясовину відчаю.
Євангеліє намітило новий шлях: самозречення.
Уже перша велика постать, що з’являється в євангельській історії за Марком, постать Іоанна Хрестителя, овіяна цим новим духом.
“Явився Іоанн, який хрестив у пустині і проповідував хрещення покаяння для прощення гріхів. І виходили до нього вся країна Іудейська і ієрусалимляни; і всі хрестились від нього в річці Іордані, сповідаючи гріхи свої. Іоанн же носив одежу з верблюжого волосу і пояс шкіряний на чреслах своїх, і їв акриди та дикий мед” (Мк. 1:4:6 ).
Усім своїм виглядом він ніби говорив слухачам: “Не в багатстві, не в розкоші, не в людській славі, не в земній могутності треба шукати шляхи до Бога і до щастя. Усе це брехня, обман, привид! Пустеля краща за царські палаци, бо її вічна тиша й одноманітність не розважають розум і дають змогу цілковито зануритися в споглядання справ Божих і Божої величі. Волосяниця краща за тонкі тканини і дорогий одяг, бо вона не розніжує тіла, але, виснажуючи його, робить покірним рабом духу. Мізерна їжа пустелі краща за вишукані страви, бо вона не будить у людині хтивості й похоті. Суворе життя серед природи краще за дозвільне ледаче існування багатіїв, бо воно загартовує волю для подвигу. Зречення від світу краще за прихильність до світу, бо нічим не пов’язана, вільна духом людина може служити Богові всім єством своїм”.
“І виходили до нього вся країна Іудейська і ієрусалимляни” (Мк. 1:5 ), очікуючи знайти в Іоанні давно бажаного пророка, Спасителя світу. Але це був тільки Його предтеча.
Найсильніший за нього йшов за ним.
Мк. 1:14-34
Євангеліст Марк майже завжди зображується з левом. Це його емблема. Емблема влади, сили, царственої величі. В ореолі цієї сили і величі хотів євангеліст зобразити Господа Іісуса Христа. Ось чому йому присвоєно цю емблему. Дійсно, в оповіданні святого Марка особистість Господа Іісуса Христа особливо часто і яскраво виступає з цими рисами – Божественної величі і духовної сили.
У першому ж розділі Євангелія кілька разів наголошуються ці риси. Владичне правдиве слово Господа Іісуса Христа, чуже підлещування і догідництва: “І дивувалися вченню Його, бо Він учив їх, як Такий, що має владу, а не як книжники” (Мк. 1:22 ). Книжники шукали тільки успіху і слави і, щоб заслужити аплодисменти натовпу, часто догоджали його пристрастям і виправдовували його забобони. Господь був чужий цієї слабкості.
Його спокійна, впевнена влада над злими духами: “Іісус заборонив йому, кажучи: замовкни і вийди з нього. Тоді дух нечистий, стряснувши його і скрикнувши гучним голосом, вийшов з нього” (Мк. 1:25-26 ).
Те незвичайне враження, яке справляв прояв Його сили на глядачів: “І вжахнулися всі, так що один одного питали: що це? що це за нове вчення, що Він і духам нечистим наказує владно і вони слухають Його?” (Мк. 1:27 ).
Його величезна сила зцілень, що діє миттєво і лікує радикально: “Теща ж Симонова лежала в гарячці; і зразу сказали Йому про неї. І, підійшовши, Він підняв її, взявши її за руку; і гарячка зразу ж залишила її, і вона стала служити їм” (Мк. 1:30-31 ).
Багатосторонність цієї цілющої сили, що виліковувала найрізноманітніші хвороби: “Надвечір, коли заходило сонце, приносили до Нього всіх недужих і біснуватих… І Він зцілив багатьох, що страждали всякими недугами; вигнав багатьох бісів” (Мк. 1:32:34 )…
Таким чином, уже в наведених небагатьох віршах Господь Іісус Христос постає перед людьми як незвичайний пророк, “сильний у ділі й слові” (Лк. 24:19 ).
Його сила дійсно незвичайна. Вона дається взнаки в усьому. У Його словах, у Його вчинках і найбільше в Його впливі на інших людей. Йому достатньо лише сказати Симону й Андрію, рибалкам: “ідіть за Мною! …І вони відразу ж, покинувши свої сіті, пішли за Ним (Мк. 1:17-18 ). Досить покликати братів Зеведеєвих, Якова та Іоанна, зайнятих лагодженням сіток, “І вони, залишивши батька свого Зеведея в човні з робітниками, пішли за Ним. ” (Мк. 1:20 ). Чарівність особистості Господа Іісуса Христа, та духовна сила, яка непереборно привертає до Нього серця чистих і чесних людей, величезна.
Ми не ставимо тут питання, у чому секрет цієї сили. Для нас дорогоцінне інше зауваження Спасителя в Євангелії від Іоанна, де він обіцяє Своїм послідовникам, що кожен із них може набути цієї духовної сили. “хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він сотворить, і більше цих сотворить” (Ін. 14:12 ).
Яка велика обітниця!
Мати силу, яку мав Христос! Силу, якої не витримують і бояться демони! Боротися з ними і перемагати, очищаючи своє життя і свою душу від їхнього отруйного, згубного впливу, що постійно затьмарює шлях до досконалості! Більше того: залучати й інших людей до Господа Іісуса Христа, робити й інших учасниками вічного блаженства! Хіба це не велика радість і щастя?
Але як набути цієї сили?
Строго кажучи, все вчення Господа Іісуса Христа є відповіддю на це запитання. Євангеліє в послідовних оповіданнях розкриває перед нами той довгий і важкий шлях, яким повинен пройти вірянин, щоби виконати заповіт Христа: “будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф. 5:48 ).
Велика духовна сила, яку Господь обіцяє вірним Своїм учням, здобувається лише наприкінці того шляху, на вищих ступенях досконалості. Але перший ступінь, перший крок, який має для цього зробити людина, цілком виразно зазначають слова цього уривка: “Покайтеся і віруйте в Євангеліє” (Мк. 1:15 ).
Цим починається проповідь Спасителя. Про це ж проповідував Його великий Предтеча. З цього має починати кожна людина, яка довірила себе керівництву Господа Іісуса Христа.
Як перший крок і як обов’язкова умова можливості вдосконалення потрібні два зусилля волі: 1) “покайтеся”! і 2) “віруйте в Євангеліє”!
Ми знаємо, що покаяння в глибокому сенсі цього слова не є простим розкаянням у гріхах або відразою до свого гріховного минулого, ще менше означає воно формальну сповідь: сенс слова набагато глибший. Це рішуче переведення життя на нові рейки, повна перестановка всіх цінностей у душі й серці, де за звичайних умов на першому місці стоять мирські турботи й цілі тимчасового, переважно матеріального життя, а все високе й святе, усе, що пов’язане з вірою в Бога та служінням Йому, відтиснуте на задній план. Людина не відмовляється зовсім від цих високих ідеалів, але згадує про них і служить їм крадькома, боязко, в рідкісні хвилини духовного просвітлення. Покаяння передбачає докорінну перестановку: на першому плані завжди, скрізь, у всьому – Бог; позаду, після всього – світ і його вимоги, якщо тільки їх не можна зовсім викинути геть із серця. Інакше кажучи, покаяння вимагає створення нового, єдиного центру в людині, і цим центром, куди сходяться всі нитки життя, має бути Бог.
Коли людина зуміє спаяти всі свої думки, почуття і рішення з цим єдиним центром, тоді з цього і створиться та цілісність, монолітність душі, яка дає величезну духовну силу. Крім того, людина з такою будовою шукає виконання тільки волі Божої і врешті-решт може досягти повного підпорядкування або злиття своєї слабкої людської волі з всемогутньою волею Творця, і тоді сила її зростає до божественної сили чудотворінь, бо тоді діє не вона, але в ній діє Бог.
Такий у загальних рисах процес розвитку духовної сили в людині.
Чому апостоли могли здобути цю силу чудотворення і чарівності особистості та проповіді, що зробила їх могутніми і майстерними “ловцями людей” (Мк. 1:17 )? Саме тому, що єдиним, всеосяжним центром для них був Бог, і Його волю виконували вони як вищий закон життя. Цікаво вдуматися в історію їхнього покликання. Одне слово Господа, один заклик: “ідіть за Мною”! – і все забуте й кинуте: човен, сітки, увесь убогий інвентар рибальського ремесла, навіть батько… Зрозуміло, що для цих людей Бог був дорожчим за все в житті, і коли Його воля звучала закликом, ніщо не могло їх зупинити. Хто вміє з такою готовністю відгукнутися на Божий поклик, той піде далеко; і хто може так повно, так цілісно, без сумнівів і вагань віддатися волі Божій, той, без сумніву, отримає від Господа великі дари і велику духовну силу.
Слід зізнатися, що нині таких цілісних людей, сповнених глибокої віри й духовної сили, надзвичайно мало. Коли озираєшся на своє життя і на життя сучасного суспільства, із сумом бачиш, що не віра рухає нами і не Бог є для нас центром. Ми підмінили цей великий життєдайний центр іншими.
У німецького філософа Ніцше зображений божевільний, який із диким блукаючим поглядом бігає містом і, задихаючись, кричить: “Ми Бога вбили…”
Звичайно, це неправда. Ні віру в Бога, ні релігійну ідею взагалі в людстві вбити неможливо. Але її можна значною мірою підмінити. Витравити з душі релігійне почуття абсолютно не можна, але йому можна дати хибний, односторонній напрямок. Людина часто намагається замінити Бога чимось іншим.
Це зроблено вже в першому гріхопадінні. Спокушена людина свою волю поставила на місце волі Божої, поставила себе вище і захотіла збагатити себе… через знання. Ви пам’ятаєте, чим спокушає диявол Єву?
“Змій був хитрішим за всіх звірів польових, яких створив Господь Бог. І сказав змій жінці: чи дійсно сказав Бог: не їжте ні від якого дерева в раю? І сказала жінка змію: плоди з дерев ми можемо їсти, 3 тільки плодів з дерева, яке посеред раю, сказав Бог, не їжте їх і не доторкайтеся до них, щоб вам не померти. І сказав змій жінці: ні, не вмрете, але знає Бог, що того дня, коли ви з’їсте їх, розкриються очі ваші, і ви будете, як боги, що знають добро і зло.ф І побачила жінка, що дерево добре для їжі, і що воно приємне для очей і жадане, тому що дає знання; і взяла плодів його і їла; і дала також чоловікові своєму, і він їв.” (Бут. 3:1-6 ).
Якби Євою керувала тільки віра, відданість і любов до Бога, то вона сказала б змію: “Добре… Нехай ти маєш рацію. Нехай ми отримаємо знання! Але якою ціною?! Порушити заповідь Божу, піти наперекір Божій волі, зрадити Бога, відштовхнути Його своїм непослухом! Ні, Господь для нас найдорожче… Дорожче твого знання і за таку ціну – за ціну розриву з Богом – нам не треба знання… Знання нам Бога не замінить!”
Єва цього не сказала. Обіцяне дияволом знання здалося привабливішим за довірливе і беззаперечне виконання волі Божої і, можливо, на короткий момент затулило Бога. Спокуса здолала. Гріх здійснився.
Відтоді люди постійно підміняють Бога. Найчастіше підміняють кумирами своїх пристрастей. Вони служать похітливості, жадібності, гордості, самолюбству, марнославству, користолюбству і т. д. і т. д. Неможливо перерахувати всі ті кумири, яким люди поклоняються замість того, щоб служити єдиному істинному Богу.
І ніби передбачаючи це, Синайське законодавство, дане Богом Мойсеєві, у другій своїй заповіді свідчить: “Не сотвори собі ідола, і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі долу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм” (Вих. 20:4-5 ).
Безпосередньо заповідь ця спрямована проти ідолопоклонства, яким часто заражався Ізраїльський народ від сусідів-язичників, і забороняє поклоніння язичницьким бовванам. Але оскільки до ідолопоклонства привертало євреїв не переконання в його істинності, а найсильніше й найчастіше їхня чуттєвість і пристрасність, що знаходили собі задоволення в деяких культах, особливо у східних – Ваала, Молоха та інших, то друга заповідь забороняє будь-яку пристрасть, яка може стати кумиром і затьмарити Бога. Інакше кажучи, нею забороняється всякий інший центр, придуманий людиною замість Бога.
Але навіщо така заборона? Чому єдиним центром для людини має бути тільки Господь і ніщо більше?
Людські центри, яким люди поклоняються і яким служать, вносять роз’єднання в людство. Багато з них, особливо центри нижчого порядку, як, наприклад, багатство, нажива, сластолюбство, марнославство, ведуть до відкритої і неминучої ворожнечі. Інші, можливо, і не викликають явної ворожнечі, але все-таки людей не об’єднують і об’єднати не можуть. Зрештою, всі вони надто дрібні й нікчемні, щоб задовольнити, захопити й об’єднати всіх. У кожної людини свої смаки, свої пристрасті, свої цілі. Скільки голів, стільки й умів. Один любить науку, інший віддає перевагу поезії, третій обирає живопис. Ясно, що за різноманітності цих цілей люди підуть різними шляхами і здійснити єднання між ними дуже важко. А тим часом єднання це необхідне для людського щастя, для миру і злагоди в житті, для спільної боротьби з його злом і перемоги над ним.
Крім того, всі ці кумири, винайдені людиною, не дають їй повного задоволення. Ними можна захоплюватися, їм можна поклонятися, за ними можна ганятися, але жити ними не можна. Істинного життя в них немає.
Розберемося в цьому докладніше.
Усі людські кумири, які можуть слугувати для людини центрами життя, можна розбити на три категорії.
Перша група – найгрубіших, найнижчих пристрастей: обжерливості, хтивості, лінощів, пияцтва тощо. Навіть із цих пристрастей люди нерідко роблять собі кумирів і віддають їм усе життя і всі сили.
Розповідають про одного француза, для якого смачно їсти й пити було єдиною метою життя. Для задоволення цієї пристрасті він не шкодував ні сил, ні засобів. Він із захопленням вивчав історію кулінарії (кухарського мистецтва) і досяг у цій галузі дивовижних знань. Він знав усі рідкісні страви, які коли-небудь подавали до столу в королів усього світу і в усіх історично відомих багатіїв-гастрономів. Знав, як приготувати кожну з цих страв, і його щоденне меню могло привести в захват найвибагливішого і розпещеного сластолюбця. З найвіддаленіших країн усього світу виписував він рідкісні й дорогі продукти для свого столу. Він витратив на це всі свої величезні статки, отримані у спадок, а коли в кишені в нього залишився один франк і для нього стало зрозуміло, що вести далі таке життя неможливо, він пішов на ринок, купив на останній франк жирного каплуна, засмажив його за всіма правилами кулінарного мистецтва, з’їв і… застрелився. Життя втратило для нього будь-яку ціну. Є чимало людей, які віддаються цілком хтивості й розпусти. Без цього для них життя не життя. Є фахівці зі спокушання жінок, так звані “леви” великого світу.
Здається, немає такої низинної пристрасті, яку людина не збагатила б і на служіння якій не могла б віддати себе цілком.
Пристрасті цього роду людину задовольнити в жодному разі не можуть. Вони можуть дати хвилинну насолоду, довести до сп’яніння, але врешті-решт діють руйнівно не тільки на духовну природу людини, а й на її організм. І важкими недугами, болісними хворобами доводиться розплачуватися за роки, проведені в брудних насолодах. Навіть більше: навіть у період найвищого напруження пристрасті, одержувані фізичні задоволення нескінченно слабкіші за бажання, збуджені пристрастю.
Пристрасть невгамовна. Розвиваючись, вона вимагає все нових, сильніших, витонченіших насолод. А тим часом тіло зношується, стає дедалі менш сприйнятливим і вже нездатне давати відчуття необхідної сили. Починається жорстокий розлад між пекучими бажаннями пристрасті і неможливістю їх задоволення. Тоді пристрасть тільки палить і мучить людину, але насолод уже не дає.
Кумири другої групи – звичайні пристрасті нашого часу: користолюбство, честолюбство, славолюбіє, владолюбство тощо. Їхнє головне зло в тому, що вони роз’єднують людей, неминуче призводячи до ворожнечі та ненависті. Ті так звані блага життя, до володіння якими прагнуть ці пристрасті: багатство, влада тощо, поділити порівну між усіма людьми неможливо. Починається запекла боротьба всіх проти всіх за їхнє володіння, і ненависть, яка породжена боротьбою, отруює навіть успіхи переможців. Людина не може спокійно насолоджуватися результатами досягнутих перемог, бо вона відчуває, що заздрість і злість переможених супротивників чатує на неї скрізь, що вона тільки придушена і прихована, але не вбита. Крім того, і тут діє звичайний закон пристрасті: що більше вона зростає, то менше знаходить способів і засобів задоволення, яке тут залежить від зовнішніх умов, нам непідвладних. Уявіть собі багатія, охопленого жагою наживи. Його пристрасть зростає, як спрага п’яниць, вимагаючи все більших і більших баришів. Маленькі суми, які тішили його раніше, тепер уже не задовольняють. Учора ще він радий був нажитій копійці – через кілька років він уже на рубль дивиться з презирством. Тепер деяке задоволення приносять йому лише сотні рублів. Але як їх придбати? Адже це не залежить від однієї волі людини. Бариші не надходять із такою швидкістю, як би хотілося. І ось знову незадоволення, болісний розлад і томління духу.
Третю групу складають кумири вищого розряду: мистецтво, наука, благодійність, громадська діяльність тощо. Служіння людини цим кумирам здається безкорисливим, хоча насправді до нього часто домішуються славолюбість і марнославство. Крім того, вони не ведуть до ворожнечі, принаймні безпосередньо, бо поле діяльності тут безмежне. Місця і справи вистачить для всіх, і конкуренція починається тут лише тоді, коли до чистого служіння цим кумирам домішуються пристрасті другої категорії: прагнення наживи, честолюбство тощо. У сучасному суспільстві рівень моральних ідеалів до того знизився, що життя, присвячене кумирам цієї групи, вважається ледь не вершиною досконалості й чесноти. Подвижники науки, корифеї мистецтва у нас цінуються безумовно вище за скромних подвижників християнства. І проте за найщирішого і безкорисливого служіння цим кумирам, повного задоволення і щастя людині вони не дають і дати не можуть.
Насамперед вони представляють лише часткове задоволення потреб людини: у науці знаходить задоволення розум, у мистецтві – почуття тощо. Інші сторони душі залишаються без задоволення. У релігії людина захоплюється набагато повніше, бо вона задовольняє всі потреби.
Зазвичай у душі віруючої людини релігійна потреба проявляється як прагнення до особистого, живого Бога, що втілює в Собі всі вищі ідеали людини – істину, добро і красу. В Особі Божій все це зливається в чудову, нез’ясовну, цільну гармонію, і, служачи Богові та об’єднуючись із Ним, людина вся переймається цими ідеалами. Усе її життя, діяльність і сама істота пронизуються їхніми світлозарними променями. Уже в одному цьому людина знаходить велике щастя, не кажучи про найбільше щастя особистого єднання з Живим Богом.
В основі служіння кумирам третьої категорії лежать ті самі елементи; релігійної потреби – прагнення до істини, добра і краси, чому ці кумири і здаються такими піднесеними. Але, по-перше, ці елементи тут розбиті поодинці. Бо наука є людським вираженням істини, мистецтво – краси, благодійність і громадська діяльність – добра. Вони не зливаються тут усі в одній чудовій симфонії, що полонить усю душу людини цілком, як це має місце в релігії. По-друге, особистий, живий Бог, який у релігії є носієм і вищим втіленням ідеалів істини, добра і краси, тут підмінено суто абстрактними, бездушними поняттями, своєрідними сурогатами, і ці сурогати, звісно, не можуть викликати такого чистого і напруженого підйому почуття, як взаємовідношення з живою, особистою, найсвятішою Істотою. Ніколи не можна ні науку, ні мистецтво любити так безроздільно, так глибоко, як можна любити Бога.
Зрештою, поклоніння науці та мистецтву є особливого виду ідолопоклонство, свого роду антропоморфізм, людина схиляється тут перед власним творінням, перед творінням якщо не своїх рук, то свого розуму і серця. Ось чому тут і не може бути вищого почуття благоговіння. Своє власне дітище можна любити, можна ним навіть пишатися, але благоговіти перед ним навряд чи можливо. Скоріше навпаки: тут проявляється якесь батьківсько-заступницьке почуття, і, справді, читаючи вчені твори багатьох корифеїв науки, складається враження, що вони або кокетують із наукою, або поблажливо тріпають її по плечу. Не може бути тому тут і непохитної впевненості в безумовному праві цього улюбленого дітища на поклоніння. У глибині свідомості найфанатичнішого шанувальника науки завжди сидить черв’ячок скептицизму, який точить його серце постійним сумнівом: а раптом тут немає істини! Хіба не може бути ця вивіска глибокодумних висновків і дзвінковчених слів тільки ошатними лахміттями, які прикривають або порожнє місце, або брехню? І помилка, і обман цілком можливі! Бо, зрештою, це створено лише людиною! А errare humanum est – людині властиво помилятися!
І тільки в одному випадку служіння науці та мистецтву є плідним і повно захоплює людину – це тоді, коли воно пов’язується з релігійною ідеєю; коли, займаючись наукою, людина дивиться на неї як на засіб з’ясувати та зрозуміти таємниці Божої світобудови й відкрити її вічні закони; коли мистецтвом користується як засобом пробудити в душі людини почуття вищого порядку – любов до Бога чи до Його земних проявів в істині, добрі та красі; іншими словами, коли заняття наукою та мистецтвом насправді є служінням єдиному, істинному Богу, представляючи лише особливу форму релігійного життя. Якщо ж людина втрачає зв’язок із Богом, не до Нього прагне і не в Ньому шукає опори й натхнення, то через необхідність вона змушена шукати їх у своїх убогих мізках і з себе вичавлювати всі елементи наукової праці. А це призводить до банкрутства науки, бо неминуче веде до сумніву й заперечення наукових аксіом і тим хитає основи науки. Ось чому ті люди, які рухали науку вперед, були зазвичай глибоко віруючими.
Точно так само і мистецтво процвітає і дає задоволення людині в тому лише випадку, якщо воно пов’язане або безпосередньо з релігією і служить її цілям, або з однією з форм вираження релігійної потреби – служінням істині, добру і красі. Та обставина, що мистецтво завжди розвивалося і процвітало тоді, коли воно розкривало релігійну ідею, як це ми бачимо особливо наочно в італійському живописі, – зовсім не випадковий факт. І навпаки, сучасний футуризм, променизм, кубізм тощо є безсумнівним декадансом, занепадом мистецтва, бо люди загубили тут Бога і шукають нового центру у своїй убогій психіці. У результаті виходить уже не мистецтво, а кривляння, клоунська гримаса.
Слідом за мистецтвом і наукою і всі форми суспільної діяльності оживають і дають людині найвище задоволення тільки у зв’язку з релігією. А якщо так, то який сенс підміняти ідею Бога людськими кумирами? Якщо ці кумири вищого порядку, вони не дають повного і всебічного задоволення, якщо нижчого, то вони тільки руйнують життя і шкодять людині.
“Не сотвори собі кумира” (Вих. 20:4 ). Це перша умова розвитку духовної сили.
Мк. 1:35-45
“А вранці, вставши вдосвіта, вийшов і пішов у безлюдне місце, і там молився”.
Для виконання Свого високого служіння Іісус Христос, безсумнівно, мав духовні сили, які нескінченно перевищували сили звичайної людини. Наведений вірш першого розділу говорить нам, якими засобами Він ці сили зміцнював. Цим засобом була молитва.
У молитві, в духовному єднанні з Всемогутнім Отцем завжди шукав Він зміцнення, підбадьорення, розради. У цьому єдиному невичерпному джерелі всякої сили черпав Він нову міць для Свого служіння.
Але коли Він шукав цього єднання з Богом, Він завжди хотів бути один, далеко від людей.
У наведеному уривку в Марка читаємо: “вставши дуже рано… пішов у пустельне місце, і там молився”.
У Матфея: “І, відпустивши народ, Він зійшов на гору помолитися на самоті” (Мф. 14:23 ).
У Луки: “Він відходив у безлюдні місця і молився” (Лк. 5:16 ).
Молитва є Його першою справою. До сходу сонця, коли всі ще спали, Він залишав дім і місто, віддалявся у відокремлене місце, далеко від галасу і людей, шукаючи усамітнення і безмовності, щоб потай розмовляти з Отцем Своїм.
Палестинська природа сприяє такій зосередженості. Селище і місто галасливі, але поля безмовні; лише тільки-но віддаляється людина від останніх будинків, вона занурюється вже в повну тишу. Немає того неясного шуму, який здіймається з моря або чується з лісу. Лише гавкіт собак та віддалене виття шакала зрідка порушує безмовність, що витає над долинами і горами Палестини.
У ці хвилини найвищого напруження духовних сил ніщо не повинно було відволікати Господа від молитви; ніхто не повинен був порушувати Його єднання з Богом; ніхто не смів підслухати таємничу бесіду Сина з Отцем. Людський голос, нескромний погляд могли б перешкодити цілісності й повноті цього злиття з Богом, і Іісус Христос йшов від людей у пустельні місця.
Але не тільки ці хвилини найвищих проявів духовного життя оберігав Він від людей: Свої справи, благодіяння, чудотворення, в яких проявлялися Його духовна сила і любов, Він також хотів робити так, щоб ніхто про них не знав.
Коли Він зцілив прокаженого, читаємо ми: “І, глянувши на нього суворо, негайно відіслав його і сказав йому: гляди ж, нікому нічого не кажи” (Мк. 1:43-44 ).
З одного боку, Іісус хотів уникнути людської слави, яка найбільше перешкоджала Його месіанському служінню. Він не хотів уславитися чудотворцем, і не чудесами думав Він привертати до Себе серця людей. Але, з іншого боку, ця скромність добродіяння, це прагнення зберегти таємницю духовного життя мають й інші причини. У цій таємниці лежить одна з умов збереження і розвитку духовної сили.
Це ж заповідає Господь і Своїм послідовникам.
“Пильнуйте, не творіть милостині вашої перед людьми з тим, щоб вони бачили вас… У тебе ж, як твориш милостиню, хай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя, щоб милостиня твоя була таємна; і Отець твій, Котрий бачить таємне, віддасть тобі явно” (Мф. 6:1:3-4 ).
“Ти ж, коли молишся, увійди в кімнату твою і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, Котрий втайні, і Отець твій, Який бачить таємне, віддасть тобі явно” (Мф. 6:6 ).
“А ти, коли постишся, помасти голову твою і вмий лице твоє, щоб явитися постником не перед людьми, а перед Отцем твоїм, Котрий втайні; і Отець твій, Який бачить таємне, віддасть тобі явно” (Мф. 6:17-18 ).
Таким чином, добродіяння в християнстві має бути скромним, а духовне, внутрішнє життя оточене таємницею, непроникною для людей і відкритою тільки Богові. Тільки тоді Господь благословляє внутрішнє ділання успіхом і дає плід духовного життя. Духовні сили, що виношені й розгорнулися в потаємницях душі, стають тоді настільки могутніми, що самі собою проявляються назовні, і приховати їх від інших стає вже неможливим. “Отець твій, Який бачить таємне, віддасть тобі явно”.
Чому так? Чому духовне життя, відкрите для інших, убожіє неминуче і не приносить ні плоду, ні нагороди?
Насамперед тому, що Бог, Який Один повинен бути центром духовного життя, у цьому випадку легко може бути підмінений і справді майже завжди підміняється якимось кумиром, найчастіше кумиром марнославства і славолюбія, а це вже послаблює духовну силу людини, як це ми бачили в попередній бесіді. Коли людина робить свої справи напоказ, щоб прославляли її люди, вона вже, строго кажучи, перестає думати про Бога і служити Йому Єдиному. Вона служить тоді собі, своїй гордості, своєму самолюбству. Але, служачи собі, він і не має права вимагати нагороди від Бога, бо те, що йому треба – славу і похвалу, він уже отримує як нагороду від людей.
Якщо навіть, починаючи служити Богові, людина цілком чесна у своїх намірах і зовсім не дбає про власну славу й похвалу від людей, але щиро шукає тільки слави Божої, проте й у цьому разі фіміам мирської слави туманить голову, аплодисменти натовпу збуджують до них смак і марнославну любов, і, сама майже не помічаючи цього, людина починає їх хотіти та шукати, увесь час намагаючись запевнити себе, що вона служить тільки Богові. Потрібна велика моральна мужність і стійкість волі, щоб не піддатися спокусі й відштовхнути від себе цю славу світу цього, яка настирливо переслідує тих, хто від неї тікає.
Особливо слід це пам’ятати молодим і недосвідченим, але палким і захопливим людям, які вступили на шлях служіння Богові. На перших порах нічим так не спокушає їх диявол, як дурманом слави. Молодість, незвичайність явища, особливо в наш час, коли серед молоді майже вичерпалася і сама віра в Бога, ревність до подвигу, ще не поміркована досвідом, успіхи перших поривів – усе це мимоволі збуджує і привертає увагу натовпу. За увагою слідує схвалення, повага, пошана, часом схиляння, і під гіпнозом такого ставлення юний служитель Божий, найщиріший і найскромніший, починає мимоволі почуватися якимось надзвичайним героєм, що стоїть вище натовпу. Народжується гордість, яка тішиться досягнутою пошаною і вже починає шукати й вимагати її як належну данину поваги до своїх високих якостей, яких насправді ще й немає. Людській чутці спокусливо легко повірити й уявити себе гідним похвал, забуваючи, що натовп зазвичай є найгіршим цілителем моральних якостей і досягнутої висоти душі. Потім настає момент, коли пробуджена жага слави і людської пошани вже перестає задовольнятися досягнутими результатами. Починає здаватися, що повага натовпу слабшає, слава йде під ухил, загальна увага вже не збуджується. Тоді людина сама біжить за славою, намагаючись зупинити її занепад, і в цій гонитві забуває чисте служіння Богові, вже не заповіді і не волю Божу ставить законом свого життя, але підробляється під смаки натовпу, щоб зірвати хоча б хвилинний вибух аплодисментів, п’янку насолоду, що стали вже звичкою, пускається в фокусник, іноді в чисте шарлатанство. Скільки великих моральних сил, скільки гарячих щирих поривів загинуло таким чином! Скільки ошуканців і шарлатанів виробилося замість подвижників чистого християнства! О, диявол добре знає силу цієї спокуси, і, ймовірно, немає жодного чесного служителя Божого, якого він не провів би через вогонь цього випробування.
Я пам’ятаю одного подорожнього. Високий, сухий, але ще міцний, жилавий старий. Він носив під сорочкою на голому тілі страшенно важкий подвійний ланцюг, наглухо заклепаний на грудях і на спині. Його шапка являла собою важку свинцеву чашку фунтів у п’ятнадцять, обшиту хутром, яке вилізло. Довга, видовбана всередині палиця була теж налита свинцем. Завжди він носив на собі не менше двох пудів. Його важку, мірну ходу під акомпанемент дзенькотливих ланцюгів було чути здалеку. Плечі до кістки були проїдені важкими ланцюгами, і носити їх було, безсумнівно, справжньою мукою. У народі він користувався величезною повагою. Але одна риса ставила його подвиг під сумнів: він любив, коли зупинявся в селянських хатах, щоб його шанувальники обмацували його ланцюги, зважували на руках його шапку і палицю, і якщо ніхто не здогадувався цього зробити, він запрошував сам: “Підійди-но, подивися, які на мені вериги!” Повага і здивування людей приносили йому безсумнівне задоволення.
Він помер без покаяння, скорботною смертю. Звичайно, у нього могли бути інші заслуги перед Богом. Ніхто не сміє і не може судити чужу душу, крім Всезнаючого Господа, Якому відкриті всі таємниці серця. Але сам по собі подвиг, таким чином афішований, виставлений напоказ, незважаючи на всю свою складність і болісність, уже втрачав будь-яку моральну велич. У ньому було не більше гідності, ніж у фокусах мандрівного комедіанта, який на потіху натовпу їсть гумові калоші і товчене скло.
І в тому, і в іншому випадку люди прагнуть різними засобами збудити здивування натовпу і змусити про себе говорити.
“Амінь, кажу вам, вони вже отримують нагороду свою” (Мф. 6:2 ), – каже Господь.
Служіння Господу має бути бездоганно чистим. Чистим має бути і спонукання до нього. Таким чистим спонуканням є любов до Бога, і ніяка стороння домішка, особливо якщо в ній є бруд егоїзму і гордості, не може бути тут допущена. Заради власної любові до Бога і заради того, щоб здобути взаємне благовоління Боже, трудилися святі подвижники. Але коли людина, служачи Богові, прагне цим шляхом досягти особистої вигоди або слави, тоді цінність її служіння або зменшується, або зводиться до нуля, залежно від кількості егоїстичної домішки. Нагорода служіння, яка насамперед отримується у формі нових духовних обдарувань або зростання духовної сили, може бути досягнута. Тому необхідно весь час суворо й пильно стежити, щоб ніщо в духовному житті не робилося через сторонні спонукання і щоб черв’ячок марнославства, який прекрасно вміє ховатися за зовні пристойними приводами й софізмами, не заповз до душі, інакше він легко розів’ється на змію, яка висмокче всі духовні сили.
Ось чому святі отці так остерігалися у своєму житті навіть випадкового цікавого стороннього погляду і оточували свій подвиг глибокою таємницею.
В один із суворих східних монастирів у Панеро до преподобного Йосифа, великого постувальника і подвижника, прийшов одного разу якийсь пресвітер Євагрій зі свитою. За старих часів знамениті своїм життям монастирі часто відвідували благочестиві прочани, які шукали у досвідчених старців-іноків уроків і настанови. Цю ж мету мав і Євагрій, який сам уже починав вправлятися в подвижництві та дещо в цьому встиг. Йому хотілося особисто бачити справжнє чернече життя, яке він міг би взяти як приклад для наслідування. Для цього і прийшов він до святого Йосипа, монастир якого славився своєю суворістю.
Подорожніх прийняли дуже привітно, але яким було розчарування Євагрія, коли в образі монастирського життя він не помітив ні тіні суворого подвижництва, нічого особливого, що виправдовувало б репутацію обителі. Богослужіння були нетривалі, рукоділля і послух здавалися легкими, а трапеза, до якої запросили Євагрія зі свитою і яку розділяв із ними преподобний Іосиф, зовсім не свідчила про суворий піст. Стіл був простий, але поживний і різноманітний. Подали овочі, фрукти – все, що тільки було в монастирі, навіть вино.
Один із супутників Євагрія не витерпів.
– Наш пресвітер, – сказав він, – їсть тільки хліб із сіллю!..
Преподобний Йосиф начебто не чув цього зауваження, в якому чувся осуд, і спокійно продовжував трапезу.
З важким серцем пішов Євагрій із монастиря, шкодуючи про втрачену працю і час. Йому здавалося, що він нічого не придбав для душі, і він поспішав в інші обителі. Але дорогою їх застав густий ранковий туман. У піщаній пустелі, де все так рівно й одноманітно, визначити напрямок взагалі важко. У тумані це виявилося неможливо. Подорожні заблукали. Довелося повернутися назад до монастиря святого Йосифа.
Коли вони підійшли до монастирських стін, до них донісся спів. Мабуть, тривало богослужіння. Це їх здивувало: раніше в цю годину служби в монастирі не відбувалося.
Євагрій із супутниками вирішили почекати біля воріт, щоб не порушувати своєю появою молитви ченців. Їм довелося чекати дуже довго – кілька годин.
– Що це вони розспівалися? – подумав Євагрій. – Ніколи нічого подібного не було…
Втративши терпіння, він постукав. Їх впустили і негайно провели в загальну трапезну, куди незабаром прийшла і монастирська братія, яка закінчила богослужіння.
Прийшов і преподобний Йосиф, який благословив трапезу і запросив стомлених подорожніх розділити братський обід. Але який обід! Маленький шматочок хліба і жменя сушених фініків! Вина не було і в помині. Замість нього – солона вода, взята, вочевидь, із якоїсь приморської калюжі. Євагрій не міг приховати свого здивування.
Преподобний Йосиф подивився на нього з доброю, спокійною посмішкою.
– Ти дивуєшся, брате? – сказав він. – Але це наше звичайне життя, а те, що ти бачив раніше, було справою любові: так приймаємо ми гостей. Своє справжнє життя ми зазвичай не відкриваємо…
І подякував Богові Євагрій, що Він не залишив його в первісній омані й удостоїв бачити істинно чернече життя і смиренність.
Так уміли преподобні отці приховувати своє подвижницьке життя, боячись людської слави.
Але не тільки ця свята боязнь обумовлювала скромність і таємницю їхнього життя. Були й інші внутрішні, глибші причини, що вимагали того ж, насамперед – їхня велика любов до Бога.
Любов до Бога вимагає внутрішньої самотності, внутрішнього відчуження від людей, від світу. “Хочу бути тільки з Богом! І ніхто більше мені не потрібен!” – таке бажання любові, що зростає і розвивається. На відомих ступенях вона стає ревнивою і винятковою. Люди йшли в пустелі, лісові хащі, на безлюдні острови, ховалися в недоступних гірських ущелинах і прірвах з єдиною метою – бути тільки з Богом, насолоджуватися повним єднанням з Ним, не збентеженим людським шумом і суєтою. Щира любов цурається і не допускає сторонніх у своє заповідне коло. У думці – “мене і Бога об’єднує таємниця” – криється велика чарівність любові, і кожна зайва людина, кожний нескромний погляд, що проник у цю таємницю, порушує цю чарівність і відчувається люблячою душею майже як образа. Поступово, у міру розвитку любові, єднання з Богом, злиття з Ним, або, як виражається преподобний Ісаак Сирин, “спочиття в Бозі” стає дедалі повнішим та винятковішим, і в цьому “спочитті” душа знаходить і свою нагороду, і своє блаженство. Нічого іншого не треба. Брязкальця людської слави, убога мішура мирської розкоші, поклоніння раболіпного натовпу – усе-все відходить у далечінь і здається таким нікчемним, дрібним, непотрібним у цьому захопливому, сліпуче сяючому, палаючому захопленням потоці Божественної любові.
Цей підйом до Бога і єднання з Ним зовсім не означає, однак, повного розриву з людьми, тим паче – нехтування або вороже ставлення до них, у чому часто несправедливо звинувачують подвижників християнства. Ні, тут відзначається лише внутрішнє відчуження від їхнього суєтного, мирського життя, від їхнього поганого боку, від їхніх грішних прихильностей, пристрастей і вад. Найкраща сторона людини, незгладимий образ Божий, закарбований навіть і в грішній душі, незмінно привертає увагу і захоплює подвижника і ніколи не втрачає його любові, повної здивування і схиляння перед досконалістю Божою, яка відобразилася у творінні: Бога він любить і в людях, але він їх уникає не тільки тому, що любляча душа, яка ревно береже свою таємницю, страждає від їхньої настирливості та нескромності, а й тому, що в спілкуванні з ними, принаймні доти, доки подвижник не утвердився остаточно в любові Божій і не набув стійкості твердої, як скеля, криється для нього велика небезпека спокуси. Забуті образи минулого, відкинуті приманки мирського життя, старі прихильності можуть легко воскреснути з колишньою силою і, якщо навіть виявляться безсилими відірвати від Бога і повернути до колишнього, все ж таки неминуче схвилюють душу, позбавлять її спокою, затуманять у свідомості думка про Бога, порушать повноту єднання з Ним, послаблять прагнення до Нього і водночас духовні сили подвижника. Спогади минулого для людини, яка зреклася світу, – завжди кайдани в її прагненні до досконалості, і чим більше любові й ніжності було пов’язано з ними, тим вони важчі. Цим пояснюється та завзятість, з якою пустельники і самітники часто відмовлялися бачити найближчих людей. Але коли подвижник уже утвердився в любові до Бога і коли світ втратив для нього всяку принадність, як непридатне ганчір’я, і вже не хвилює душу спокусами, тоді він нерідко, підкоряючись волі Божій, повертається до людей, несучи їм свій духовний досвід, свою любов і благодатні сили, виплекані самотністю. У душі людини він бачить тоді тільки найкращий її бік, бачить Бога, якого він безмежно любить, а пороки і пристрасті вже безсилі викликати в ньому інший відгомін, окрім відрази до них і глибокого жалю до людини, зараженої ними, яка страждає від них. У спілкуванні з людьми для неї вже немає такої небезпеки спокуси, як раніше.
Але і в цих умовах особисте внутрішнє життя подвижника залишається закритим для людей. Воно завжди закрите.
Людям відкрита тільки мудрість духовного досвіду, але не таємничі переживання душі. Двері в цю кліть завжди замкнені наглухо, як вимагає Господь.
З цього боку особливо цікавий подвиг юродства, коли подвижники найбільшої святості, перебуваючи в постійному спілкуванні з людьми, ховають чистоту і святість своєї душі під маскою дивацтва та диких витівок так майстерно, що натовп нерідко сприймає їх за божевільних і дарує презирством і глузуванням, не вміючи розгледіти в цій брутальності й дикості золота духовної висоти й подвигу.
На сході, в одному з Тавеннських монастирів, жила колись одна жінка, ім’я якої сестрам обителі було навіть невідоме. Завжди брудна, обірвана, з нечесаним, збитим, наче повсть, волоссям, вона була предметом постійних насмішок і образ. Часто вона здавалася п’яною. Її нерідко бачили, як вона валялася в брудних стічних канавах або у відхожих місцях, хропела в непробудному сні. Ходила вона хитаючись і спотикаючись, бурмочучи про себе незв’язні слова. Не раз сестри хотіли видалити її з монастиря, і тільки жаліслива ігуменя, жаліючи нещасну, терпіла її в обителі. Але одного разу вночі одна цікава черниця підглянула за нею, коли та за звичаєм сховалася у відхожому місці, і була вражена: замість брудної, п’яної шльондри перед нею була свята в дивній величі молитовного натхнення. Юродива уклінно молилася. Її бліде, худе обличчя сяяло щастям і захопленням, і неземне світло струменіло від неї, висвітлюючи все навколо. Вранці черниця розповіла сестрам про те, що бачила вночі. Кинулися шукати подвижницю, щоб просити в неї вибачення за завдані образи, і не знайшли. Вона зникла. Залишатися там, де подвиг її був відкритий і де відтоді на неї чекали слава й шана, вона не могла і не хотіла.
Такою страшною ціною купують юродиві таємницю свого життя. Навіть перед тими, кому вони хочуть зробити добро, вони вміють замаскувати свій добрий порив і таким шляхом уникнути подяки.
Святий Андрій, візантійський юродивий, звичайно все, що отримував від своїх шанувальників, роздавав жебракам, але робив це дуже своєрідно. Коли він зустрічав особливо нужденного бідняка, якому він хотів віддати свої гроші, він починав із ним суперечку. Сварка скоро переходила в сварку, яка, здавалося, ось-ось скінчиться бійкою. У пориві гніву Андрій вихоплював раптом із кишені жменю монет, мідних, золотих, срібних і з розмаху кидав їх у свого суперника. Потім повертався, наче оскаженілий до останнього ступеня, і тікав без оглядки, не бажаючи мати з ним більше жодної справи. Це була його милостиня.
Зберігання таємниці внутрішнього життя має і виховне значення. Цим шляхом релігійне почуття людини і її любов до Бога стають зосередженішими і гарячішими. Відкрита піч жару не тримає, або, як казала преподобна Синклітікія, “якщо в лазні часто відчиняють двері, то скоро випустять усю пару”. Так і душа, занадто відкрита для сторонніх поглядів, скоро втрачає свою зосередженість; почуття, доступне багатьом, легко розпорошується, духовна сила витрачається і зникає марно. Фізики знають цей закон: пара має силу і пружність тільки в герметично закритому приміщенні.
Говорячи про таємницю духовного життя, слід додати два зауваження про межі необхідної скритності.
По-перше, необхідно весь час пам’ятати, що приховування внутрішнього життя має на меті користь душі, оберігаючи її від славолюбію, марнославства, від сторонніх домішок у почутті любові до Бога, від розпилення духовної сили тощо. Отже, там, де цих небезпек немає, там скритність не потрібна. Тому само собою зрозуміло, що у стосунках, наприклад, до духовної особи або до духовного керівника про скритність не може бути й мови. Тут вона не тільки нічим не виправдовується, але прямо шкідлива. Духовний досвідчений керівник на перших порах абсолютно необхідний, бо без сторонніх вказівок і неупередженої оцінки явищ духовного життя легко відхилитися на хибний шлях і впасти в спокусу, і, звісно, душа початківця-рухопця має бути перед ним уся відкритою, тим паче, що диявол, звичайно, навмисно збуджує недовіру до духівника або до старця і вимагає закрити від нього потаємні місця серця, побоюючись, що досвідчений погляд останнього легко розрізнить ті підступи, якими він збирається обплутати новоначальника-ченця.
По-друге, побоювання відкрити таємницю свого життя не повинно зупиняти людину від роблення добрих справ. Іноді, наприклад, на очах людей не хочуть творити милостиню і залишають бідняка без допомоги під тим приводом, що бажають уникнути слави і похвали людської. Звичайно, це неправильно. Важливо, щоб ти не думав і не шукав слави, а якщо вона дістається на твою долю без твого бажання, за це Господь не засудить. Навіть у тому разі, якщо у твоєму серці є справді черв’ячок марнославства і, роблячи добро, ти не проти цим привернути увагу людей і заслужити їхнє схвалення, все-таки краще не відмовлятися зробити добру справу.
До одного старця-пустельника прийшов молодий чернець.
Авва, – сказав він, – коли я роблю добро, помисел говорить мені, що я добре роблю, і це мене бентежить. Я боюся, як би не розвинувся дух гордості.
Сину мій, – відповів старець, – було два хлібороби, у яких для посіву була тільки погана пшениця, змішана з різним сміттям і насінням бур’янів. Один із них зовсім відмовився сіяти, не бажаючи свою працю витрачати для поганого врожаю, який неминуче мав вийти від посіву такого зерна. Інший посіяв і зібрав трохи пшениці, хоча й поганого сорту та засміченої. Був голодний рік; він усе-таки просочився, хоча й насилу. Перший же опинився в безвихідному становищі. Який із них вчинив краще?
Думаю, що той, який посіяв, – сказав чернець.
Так і ми, – підсумував старець, – сіятимемо пшеницю добрих справ, хоч би до неї й було домішано сміття поганих спонукань!
Глава II.
Мк. 2:1-12 , Мк. 2:13-28 ↓
Коли Іісус прийшов у Капернаум, навколо Нього зібрався великий натовп. Народ тіснився до Нього, щоб подивитися на новоявленого Великого Пророка, про якого так багато говорили, щоб послухати Його вчення, щоб отримати від Нього зцілення. За короткий час маленький східний будиночок, у якому зупинився Господь, виявився заповненим тісним натовпом, так що в ньому вже не було місця. У цей час четверо людей принесли розслабленого, щоб просити Господа Іісуса про його зцілення. Однак увійти в будинок, та ще й з такою ношею, виявилося фізично неможливим, оскільки в дверях тиснява була особливо сильною. Тоді зовнішніми сходами вони піднялися на плоский дах будинку, прокопали глиняну покрівлю, розібрали стелю і на мотузках спустили розслабленого до ніг Іісуса.
Ясно, що ці люди любили хворого. Вони пристрасно бажали для нього зцілення і вірили, що єдина для цього можливість – дотик або слово Господа Іісуса Христа. Будь-що-будь треба було покласти розслабленого перед Ним.
Натовп їм заважає – перешкода майже нездоланна. Але вони зважилися, і вони доб’ються того, що їм треба. Не можна через двері – можна через вікно. Не можна через вікно – можна проламати дах! Але так чи інакше – погляд Великого Пророка впаде на їхнього хворого друга!
Яка наполегливість! Яка непохитна енергія! У цих людей був характер і воля; і ми бачимо, що ця наполегливість винагороджена. Розслаблений був зцілений. Вони досягли своєї мети.
Який урок для нас! І як влучно потрапляє він у найболючіше місце душі! У нас багато хороших, щирих, гарячих поривів, але… “суджені нам благі пориви, але здійснити нічого не дано”. Рідко вони доводяться до кінця і в сфері устрою нашого зовнішнього і суспільного життя, а ще рідше в сфері особистого виховання і спасіння душі.
Ми часто закінчуємо боротьбу на половині, тому що шлях до Христа виявляється важким і захаращеним. Незліченні застави, купи каміння, круті підйоми, непрохідні хащі… Дехто намагається боротися, але труднощі, спокуси всюди, на кожному кроці. Енергія падає, і страшна, зрадницька думка раптом з’являється звідкись і підкорює свідомість: “Порятунок для нас неможливий… Ми загинули!” І майже байдуже люди повертаються назад, відмовляючись від подальшої боротьби.
Але послухайте, ви, зневірені, ті, що втратили надію: чи всі засоби ви використали? Чи всі сили витратили? Ви не можете протиснутися у двері – можна розібрати дах. Можна проломити стіну… Дивіться: вона вже хитається! Ще одне зусилля – і вона падає! І ви хочете піти? Стійте… Усе марно. Млява, невихована воля відмовляється від подальших напружень.
Вам знайома ця картина? Чи не правда, ця в’ялість волі, ця відсутність гарту і заліза в характері – специфічна хвороба душі? Скільки в нас зрад, відступництв, відпадінь, і адже не через активно злу волю, а через боягузтво, слабкість, рихлість. На виховання волі ми не звертаємо жодної уваги. Турботи батьків про дітей обмежуються зовнішнім доглядом, а хвороби душі залишаються поза увагою, і наука життя, яку ми вбираємо змалечку, нічого не говорить нам про самостійність і силу переконань, і вчить тільки пристосовуватися і підкорятися обставинам.
А тим часом у християнському духовному житті більш ніж деінде необхідні наполегливість і наполегливе прагнення до однієї мети. Наполегливість посилена, щоденна тут набагато важливіша, ніж велике, одиничне зусилля волі або геройський подвиг. Це правило однаково застосовне як до особистого життя, так і до суспільного. Блискучий, захоплений ентузіаст, який скоро остигає, принесе в християнському суспільстві менше користі, ніж скромний трудівник, який непомітно, але наполегливо робить свою справу.
Чому? Тому що християнське духовне життя зростає поступово, органічно розвиваючись разом зі зростанням душі, і тому вимагає постійних, безперервних, тривалих зусиль волі. Зусилля надмірні можуть викликати тільки напружений штучний її ріст, або, як кажуть медики, гіпертрофію, але це якщо й не згубить зовсім молодих зародків її (що нерідко буває), то, в усякому разі, відгукнеться дуже шкідливими наслідками. Ось чому надмірні подвиги, за які беруться часто зопалу ченці-початківці, зазвичай забороняються досвідченими старцями.
Покійний батюшка отець Анатолій, Оптинський старець, колишній келейник відомого отця Амвросія, говорив, бувало, так: “Великий оберемок набрати неважко, а чи донесеш? Шлях далекий: до кінця життя нести… Якраз увесь розгубиш. А ти по силі… по силі!..”
Я пам’ятаю з часів далекого дитинства: на вікні в нас стояв квітковий горщик, і в ньому пишний запашний жасмин. Коли на ньому з’являлися перші бутони, у нас часто не вистачало терпіння дочекатися, коли вони розгорнуться білими запашними квітами; і в нетерпінні ми часто розколупували бутон, звільняючи ніжні пелюстки від зеленої покришки, квітка розгорталася, на наш захват, ніжна, ароматна, але, на жаль, ненадовго. Зазвичай до вечора того ж дня вона зіщулювалася, блякла і гинула, і вже ніщо не могло оживити її.
Так і в духовному житті: штучно форсувати його – означає губити. На п’ятий поверх одразу не вскочиш: надірвешся! Треба йти сходами, сходинка за сходинкою, через усі поверхи, починаючи з першого. Духовне життя, як квітка, потребує постійної уваги і тривалого догляду; потрібні наполегливість і безперервна робота над собою.
Але як розвинути в собі наполегливість, якщо її немає?
Якщо ми вивчатимемо життя святих подвижників, то знайдемо три умови, від яких залежала головним чином безперервність і наполегливість їхнього духовного діяння.
По-перше, єдність мети. Усе життя їхнє було пройняте однією метою – прагненням до Бога і до спасіння душі.
По-друге, повне зречення від себе і віддача свого життя у волю Божу.
По-третє, що народжується з цих двох умов – величезне терпіння.
Єдність мети є результат єдності центру життя. Коли людина вся пройнята любов’ю до Бога, коли кожна дрібниця її життя пов’язана з думкою про Бога, коли біля себе вона постійно відчуває присутність Бога, невидимо всюдисущого, тоді, природно, Бог є центром усіх її устремлінь, і кожний вчинок визначається бажанням догодити Богові й острахом порушити Його заповіді. У досконалому, цілком закінченому вигляді цю єдність центру і мети ми знаходимо, звісно, в Господі Іісусі Христі, цьому вищому ідеалі морального характеру. Усе Його життя і діяльність пройняті думкою про Бога Отця і єдиною метою – врятувати людину, яка гине. Де б Він не проповідував, що б Він не говорив, основною темою в Нього завжди є Бог і спасіння людства.
В усьому Євангелії не можна вказати жодного факту, де проявилася б Його турбота про Себе або прагнення до якихось земних, тимчасових цілей. Усе для Нього затулилося думкою про Бога. “Не можете служити Богу і мамоні” – говорив Він, і Сам перший втілював у Своєму житті цю цілісність служіння Богові.
Поки людина служить двом господам – Богові й мамоні, тобто до служіння Богові домішує і прагнення до земних цілей, служіння земним кумирам, доти в ній не може бути наполегливості, бо ці служіння несумісні, взаємно суперечать одне одному, і людина примушена чергувати їх у своєму житті, замінюючи Бога на мамону і навпаки, а це робить загальну лінію її поведінки нестійкою і хитливою.
Тільки коли в її душі утворюється єдиний центр і єдина мета – тільки тоді напрямок її діяльності стає постійним і тільки тоді вона може досягти великих успіхів.
Це – закон волі не тільки в сфері релігійного життя, а й у всякій іншій. Усі великі досягнення людського розуму і творчості були отримані таким чином.
Коли Ньютона, найгеніальнішого з астрономів світу всіх часів і народів, який відкрив закон тяжіння і пояснив систему рівноваги небесних тіл, запитали, яким чином він дійшов до цього відкриття, він відповів: “Безперестанку про це думав!” Це означало, що таємниця руху планет і зірок була для нього єдиним питанням, яке невідступно цікавило його думку довгий час, свого роду єдиним центром свідомості.
У Румянцевському музеї є прекрасна картина художника Олександра Іванова ” Явлення Христа народу”. Коли дивишся на неї, здається, що вона вся цілком написана одразу, в одному великому пориві натхнення: такі невимушені пози фігур, таке природне компонування і таке цілісне враження від переданої художником загальної ідеї – пориву уваги численного натовпу, спрямованого на Господа Іісуса Христа. Але пройдіть у сусідню кімнату і ви побачите там масу підготовчих етюдів. Кожну фігуру малювали заздалегідь окремо, часто в кількох начерках різних поз, з яких уже потім для картини вибирали ту, яка найбільше задовольняла художника.
Вам стає зрозуміло, як довго і ретельно працював художник над своїм творінням, як ретельно обмірковував він кожну подробицю і як довго ця картина займала всю його увагу, слугуючи головним центром його творчої уяви. У підсумку цієї наполегливої, тривалої роботи вийшов дійсно прекрасний твір.
У період класичної давнини в Греції жив громадянин Афінської республіки Демосфен. За республіканського ладу, коли всі питання політичного і суспільного життя обговорюють відкрито з народної трибуни перед величезною аудиторією, особливого значення набувають хороші оратори, завдяки величезному впливу їхніх промов на масу. В Афінській республіці цей вплив був особливо сильним, оскільки афіняни були дуже чуйні до всього прекрасного, зокрема й до красивого слова. Тому хороші оратори користувалися у них великою пошаною і славою. Ця почесна кар’єра спокусила Демосфена. Він вирішив стати знаменитим оратором. Але перший його виступ перед народом був невдалим: його освистали. Причина полягала в тому, що, незважаючи на весь свій розум, великий ораторський талант та вміння гарно викладати свої думки, він абсолютно не володів зовнішніми даними для того, щоб справляти потрібне враження на натовп. Невеликого зросту, досить непоказного вигляду, з гаркавою вимовою, слабким голосом і коротким диханням, яке не давало змоги для плавного виступу і довгих заокруглених періодів, він не міг розраховувати на ефект. На додачу до всього в нього була нервова звичка смикати одним плечем, що робило його смішним в очах афінян, які звикли до красивих, відпрацьованих жестів знаменитих ораторів. Невдача, однак, не збентежила Демосфена.
Він зрозумів свої недоліки і вирішив їх побороти.
Почалася наполеглива, наполеглива робота над собою.
Він пішов на морський берег, де сховався у відокремленій печері, щоб ніхто не порушував його зосередженості, а щоб побороти в самому собі бажання бачити друзів і знайомих і рішуче відмовитися від галасливого столичного життя, він поголив собі півголови. У такому вигляді він нікуди не міг з’явитися і волею-неволею мусив чекати, коли відросте збрите волосся.
У своїй самоті він розпочав низку послідовних вправ. Щоб розвинути в себе глибоке дихання, він підіймався на круті стрімчаки і під час цих підйомів намагався говорити, не зупиняючись. Щоб виробити гарний звучний голос, він у години прибою виголошував довгі промови на морському березі, намагаючись перекричати шум хвиль. Щоб подолати гаркавість і змусити себе говорити чітко, він брав до рота камінчик і з камінцем у роті намагався вимовляти чітко кожен звук. Нарешті, щоб відучити себе від неприємної звички смикати плечем, він вішав до склепінь своєї печери гострий меч і, виголошуючи промову, ставав під ним таким чином, щоб при кожному різкому русі плеча вістря впивалося йому в тіло.
Після довгої наполегливої роботи Демосфен досяг чудових успіхів. Коли він вийшов зі своєї самоти і знову з’явився перед народом на ораторській трибуні, це була зовсім інша людина. Гарний сильний голос, чітка дикція, плавні ефектні жести, прекрасно побудована промова, звучні ритмічні періоди – все це одразу зачарувало і підкорило натовп. Демосфен став знаменитим оратором.
Але скільки наполегливості треба було, щоб перемогти самого себе і свої природні недоліки, і ця наполегливість підтримувалася винятково пристрасним, нездоланним бажанням стати оратором, бажанням, яке на цей час витіснило з його душі все інше і стало центром усього його життя.
Якщо в сфері суто мирській, світській, зосередженість волі в одному центрі дає такі результати, то в царині духовно-релігійній ці результати просто вражають, оскільки слабкій людській волі тут назустріч приходить ще всемогутня благодать Божа, і при її підкріпленні людина повністю перероджується, оновлюється, або, як каже апостол Павло, стає новим створінням у Христі. Прикладів такого повного переродження в історії християнського подвижництва надзвичайно багато. Строго кажучи, майже кожен святий пройшов через цей процес внутрішньої боротьби з собою, і перемога в кожному випадку досягалася наполегливістю, спрямованою до однієї мети – єднання з Богом.
З численних прикладів цього роду візьмемо лише один – преподобного Мойсея Муріна, колишнього лютого отамана розбійників, який став потім смиренним святим ченцем. Але перш ніж він досяг цього, йому довелося перенести надзвичайно важку, наполегливу боротьбу зі спокусами.
Незабаром після його навернення демони постаралися пробудити в ньому колишню його тілесну нечистоту. Спокуса була такою сильною, що він, як сам про те згодом розповідав, мало не відмовився від свого наміру жити благочестиво. Знемагаючи від боротьби, він вирушив до великого Ісідора, колишнього пресвітера в пустелі Скіт, який славився святістю свого життя і мудрістю своїх порад.
Ісидор постарався його розрадити і переконував його не дивуватися цій спокусі, бо лише нещодавно зрекшись поганого способу життя, він, безсумнівно, має пережити сильний потяг до колишнього зла. Досвідчений старець пояснив йому, що ці звички тілесної нечистоти подібні до собак, які, звикнувши гризти кістки в якійсь м’ясній, завжди повертаються до неї, поки є можливість туди увійти. Але якщо їм не кидати жодної кістки і замкнути перед ними двері м’ясної, то вони більше не повертаються і йдуть в інші місця, щоб знайти, чим вгамувати свій голод.
Мойсей, укріплений і втішений, цією рятівною настановою, зачинився в келії і став упокорювати своє тіло різними подвигами, особливо ж постом.
Він не їв нічого, крім невеликої кількості хліба на день, багато працював і молився п’ятдесят разів на день. Думка про Бога, про єднання з Ним, про прощення і спасіння душі не покидала його. Вся мета життя для нього зосередилася тільки в цьому. Але час звільнення його від спокус ще не настав. Господь, Який бажав піднести його достоїнство примноженням його перемоги, допустив, щоб, незважаючи на всі зусилля його упокорити свою плоть, він не мав спокою в думках, особливо ночами. Це спонукало його знову вдатися до поради інших, і він розповів про своє становище одному пустельному старцю, який вважався ченцем досконалого життя.
– Що робити мені, отче? – сказав він йому. – Мої сни потемніють мій розум, і стара моя звичка до зла робить те, що моя душа тішиться нечистими образами.
На зізнання Мойсея старець йому відповідав:
– Це відбувається тому, що ти з недостатньою завзятістю відвертаєш свій розум від цих спогадів. Привчи себе не спати, молися старанно – і ти побачиш, що спокуси минуть.
Мойсей повернувся до своєї келії, твердо вирішивши вчинити за тією порадою, і став проводити ночі на ногах, посеред своєї келії, не закриваючи очей, постійно молячись і не стаючи для молитви на коліна з остраху, що його тіло від цієї зміни становища відчує полегшення і дасть демону випадок спокусити його. Незважаючи на все, пристрасті продовжували бушувати. Тоді він взявся за новий подвиг самозапокоєння і працьовитості. Щоночі він обходив келії пустельників, які через похилість свого віку і через неміч своїх сил не могли ходити самі по воду, бо вона була далеко. Він брав без їхнього відома їхні глечики і приносив їх наповненими, проходячи для цього іноді до п’яти миль, дивлячись на розташування келії.
Це витончене милосердя, яке прирікало його на велику втому і тим самим знищувало палючий вогонь пристрастей, ще більше збуджувало проти нього лють демонів. Але преподобний говорив звичайно: “Я не перестану боротися перш, ніж демони не перестануть мучити мене спокусливими снами” (Е. Поселянин. Пустиня).
Шість років боровся таким чином преподобний Мойсей, поки нарешті бажаний спокій і мир не оселилися в його душі.
Він переміг. Перемогла його наполегливість. Але це було б для нього абсолютно неможливо, якби його душею не володіла єдина думка, єдина мета – прийти до Бога. На цьому шляху для нього виростала страшна, ледь переборна перешкода – його бурхливі пристрасті, і для того, щоб перемогти їх терплячою роботою над собою протягом шести років і не відступити, не похитнутися, – для цього необхідно було, щоб ця головна мета життя завжди світила йому як дороговказна зірка, вабила до себе непереборно і спонукала до безперервної боротьби. Так і для кожного християнина образ Господа Іісуса Христа має бути центральною точкою, навколо якої кристалізується все духовне життя, і тоді вся воля розвивається в одному напрямі, набуваючи величезної твердості й наполегливості.
Друга умова наполегливості в житті християнських подвижників це – повна віддача себе у волю Божу. Це здається дивним на перший погляд. Коли ми говоримо про наполегливість, то зазвичай розуміємо саме здатність і силу наполягти на своєму, домогтися виконання своїх бажань. А тут потрібні зречення від своєї волі і підпорядкування Богові. Наполегливість і підпорядкування! Хіба це сумісно?
Безсумнівно. У виконанні Божих приречень і заповідей можна бути настільки ж наполегливим, як і у виконанні своїх бажань, і навіть набагато більше, тому що в підкоренні Богові воля людини знаходить таку могутню опору, якої не може бути в діяльності, заснованій на самобажанні і самовизначенні. Суб’єктивно ця опора полягає в тому, що вимоги Божого закону мають для людини набагато більшу силу авторитетності, ніж її власні бажання. Хоч би якою гордою була людина, хоч би якою схильною вона була перебільшувати свої чесноти і здібності, у глибині свідомості вона все ж не може поставити їх так високо, як вірянин ставить для себе Бога. Тому її особисті бажання можуть переживатися дуже гостро, можуть дійти до ступеня пристрасті, але вони ніколи не набудуть тієї морально-повчальної сили, яку мають для вірянина заповіді та вимоги Божественної волі. У своїх власних бажаннях людина або незмінно помічає елементи самолюбства й егоїзму, що позбавляє їх моральної чистоти й обов’язковості для совісті, або ж у тих випадках, коли її діяльність вільна від егоїстичних спонукань і вся спрямована на користь ближнього, вона не може бути безумовно впевненою в правильності шляху, обраного для їхнього практичного здійснення, бо усвідомлює, що вибір цей визначений її власним розумом, силу якого вона не може вважати абсолютною. У тому й іншому випадку неминучі сумніви послаблюють твердість і впевненість її діяльності. Цих сумнівів не знає віруюча людина, яка цілком підкорилася волі Божій.
Об’єктивно опора для діяльності, узгодженої з волею Божою, полягає в тому, що Господь незримо допомагає Своєму вірному слузі, який творить Його волю. Ця велика, могутня допомога, з одного боку, а з іншого – упевненість у правильності шляху, зазначеного пальцем Божим, і в безумовній святості та непогрішності норм, даних Господом для людської діяльності, призводять у результаті до того, що людина віруюча, яка підкоряється Богові й цілковито спирається на Його всемогутню волю, духовно нескінченно наполегливіша та сильніша за невіруючу людину, яка служить винятково своєму “я”, яка керується своїми егоїстичними бажаннями та вказівками свого розуму.
Третьою умовою наполегливості є терпіння. У святих подвижників воно завжди було величезним. Значення його в християнському подвигу абсолютно зрозуміле: щоб вести безперервну боротьбу зі спокусами, постійно напружено працювати над собою і до останньої хвилини свого життя не відступати, не кидати розпочатої справи, не довівши її до кінця. Для цього треба вміти мужньо переносити, по-перше, страждання і поневіряння, завжди пов’язані з християнським подвигом, а по-друге, неминучі помилки, падіння і невдачі, які легко можуть викликати зневіру і послабити енергію недосвідченого християнина. Диявол завжди користується невдачами, намагаючись роздути їхнє значення до розмірів справжньої катастрофи, щоб довести подвижника до відчаю і примусити його припинити боротьбу. Уміння переносити страждання і не бентежитися невдачами і є форма християнського терпіння. Воно природно розвивається з двох раніше зазначених умов наполегливості, тобто з єдності мети життя і покірності Богові, і без них навряд чи може хто-небудь досягти високого ступеня. Терпіти страждання, знаючи, що це завгодно Богові, і переносити невдачі, знаючи, що їх попускає Бог для нашого виховання в покорі, незмірно легше, ніж не розуміючи, навіщо і для кого це потрібно. Безглузді, непотрібні поневіряння, найнезначніші, відчуваються набагато важче і дратують набагато більше, ніж велике горе, доцільність якого нам зрозуміла.
У питанні про виховання терпіння можуть бути корисні ще такі зауваження.
Часто наше нетерпіння в християнському трудженні залежить від того, що ми швидше хочемо насолодитися плодами зроблених зусиль і мати швидкий, помітний для нас успіх. На другий день після звернення до Бога ми вже хочемо бути святими.
Якщо цього не виходить, нам починає здаватися, що наші зусилля зникають дарма, і мало-помалу зневіра опановує душу. Ми часто здатні буваємо на великий геройський вчинок, бо там успіх виявляється одразу, але в буденній, чорновій роботі, яка не дає швидких помітних результатів, наша енергія скоро бідніє і гасне.
Щоб запобігти зневірі, треба твердо пам’ятати, що жодне зусилля, яким би малим воно не було, не пропадає безрезультатно і в душі свій слід залишає. Якщо ми не помічаємо успіхів, то найчастіше тому, що наш духовний погляд ще недостатньо досвідчений, щоб їх розрізнити, якщо вони не проявляються у великих розмірах, але якщо зусилля зроблені сумлінно, то результати безсумнівні, в цьому можна бути впевненим. Подивіться, як повільно, непомітно росте дерево. Майже неможливо визначити, наскільки воно виросло за добу, і тільки наприкінці року виявляється значний приріст. Так і в духовному житті.
Завжди краще дивитися не на кінцеву мету своїх прагнень, а на найближчий крок, який належить зробити. У християнському житті цю кінцеву мету розглянути ясно майже й неможливо, оскільки ідеал тут нескінченний і потопає на відстані, а порівнювати пройдений шлях із тією відстанню, яку ще треба буде пройти, – заняття і даремне, і здатне вселити зневіру. Хоч би як далеко пішла людина вперед, перед нею все ще розстеляється така нескінченно довга дорога, що вона завжди здається собі такою, що перебуває на самому початку шляху. Тому ніколи не слід міряти, наскільки ти виріс у духовному відношенні, а всю увагу звернути на те, щоб якомога краще зробити наступний крок.
Краще думати про те, що ти повинен робити, а не про те, чого ти можеш досягти. Виконуй свій обов’язок сумлінно і не переймайся забагато результатами. З довірою довір це Господу.
Завжди пам’ятай правило стародавнього мудреця Семея: “Обов’язки – твої, а наслідки – Божі”.
Мк. 2:13-28
У цьому уривку євангеліст Марк уперше зазначає ті розбіжності, які почали виявлятися між Іісусом Христом і керівним класом єврейського народу – фарисеями і книжниками – в їхніх поглядах на релігію та її значення в житті людини. Абсолютно різне розуміння релігії та її цілей породжує між ними перші непорозуміння, які незабаром переходять у фарисеїв у затаєну ворожнечу і глуху ненависть. Три точки розбіжності зазначає святий Марк. Три серйозні зауваження роблять фарисеї Христу.
Коли Господь покликав до числа Своїх учнів збирача податей Левія Алфєєва, який згодом став апостолом з ім’ям Матфей, останній у пориві великої радості влаштував у себе бенкет.
На цей бенкет він запросив своїх колишніх друзів, таких самих митарів, яким був сам, а також багатьох з того натовпу, що постійно оточував Господа Іісуса Христа і що складався здебільшого не з професіоналів релігії, а з людей звичайного, марнотратного, гріховного життя, як більшість із нас. На бенкеті Левія Господь опинився в компанії митарів і грішників.
Ця обставина викликала обурення фарисеїв.
– Як це ваш учитель, – сказали вони учням Господа, – їсть і п’є з митарями та грішниками?
Збирачів-митарів вони ненавиділи, вбачаючи в них зрадників нації, тому що митарі служили ненависній чужоземній римській владі, займаючись оглядом товарів, стягуванням мита за ввезення і вивезення та збором дорожніх зборів на мостах і дорогах. Усіх же, хто не належав до фарисейського кола і не надто суворо дотримувався виконання обрядового Мойсеєвого закону і переказів старців, вони глибоко зневажали, вважаючи грішниками.
Тільки себе визнавали фарисеї “чистими” і гідними послідовниками Мойсея і нізащо не принизилися б до того, щоб мати спілкування з митарями і людьми легковажними або неохайними в релігійному відношенні. І раптом цей прославлений Пророк із Назарету, про якого так багато говорять, їсть і п’є разом із цим непотребом. Він з ними розмовляє, Він їх навчає! Яка профанація релігійної проповіді і яка ганьба для людини, яка претендує бути вчителем і наставником Ізраїлю!
Другу розбіжність викликало питання про піст. Суворі законники в усьому, фарисеї були такими ж і щодо постів. Усі пости, заповідані законом і переказами, вони вважали суворо обов’язковими не тільки для людей, що утворили релігійну громаду і бажали вести релігійне життя, якими їм здавалися учні Господа Іісуса Христа, а й узагалі для всіх синів Ізраїлю; і раптом у цій маленькій громаді, що сформувалася навколо нового Пророка, не визнають постів! Учні Іісуса не постять!
Зрозуміле обурене запитання: “Чому Твої учні не постять?”
Третє непорозуміння виникло з питання про ставлення до суботи, це своєрідне “табу” єврейського равінізму, де жодних відступів від встановлених правил не допускали. Інцидент, що викликав це непорозуміння, був такий: “І довелось Йому в суботу проходити засіяними полями; і учні Його дорогою почали рвати колоски”.
Євангеліст Лука додає: “зривали колоски і їли, розтираючи руками” (Лк. 6:1 ).
“І фарисеї сказали Йому: “дивись, що вони роблять у суботу, чого не слід робити?”
Зривати колосся руками на чужій ниві, не вживаючи серпа, Мойсеєвим законом дозволялося (Повт. 23:25 ). Це не вважалося крадіжкою, і не в цьому полягав злочин учнів, що викликав зауваження фарисеїв. Порушення закону, з їхнього погляду, полягало, по-перше, в тому, що цього дня ще не можна було їсти нового хліба. Перший сніп нового врожаю зазвичай приносили спочатку священикові, який підносив його перед Господом у жертву. Це робилося за законом на другий день свята опрісноків, або на третій день пасхи, 16-го числа місяця Нісана. “ніякого нового хліба, – говорив закон, – ні сушених зерен, ні зерен сирих не їжте до того дня, в який принесете приношення Богу вашому: це вічна постанова в роди ваші у всіх оселях ваших.” (Лев. 23:14 ). Господь Іісус Христос зі Своїми учнями проходив полем, за свідченням святого Луки, у так звану другопершу суботу, тобто в суботу, яка трапилася 15-го Нісана (за тлумаченням святого Ісидора Пелусіота). Отже, учні, зриваючи і куштуючи колосся, не дочекалися рівно одного дня, коли вони могли зробити це на законній підставі. Але найжахливіше, за фарисейськими поняттями, полягало в тому; що учні зривали колосся і розтирали його руками в суботу! Адже, йдучи далі в цьому напрямку, можна було допустити в суботу і жнива, і молотьбу! А це законом виразно заборонялося: “шість днів можна робити діла, а сьомого дня субота спокою, святе зібрання; ніякого діла не робіть” (Лев. 23:3 ).
Імовірно, фарисеї очікували, що Господь зупинить учнів і нагадає їм давнє правило, але не дочекавшись цього, вони самі звертають Його увагу на обурливе порушення закону: дивись, що вони роблять у суботу!
Такі три факти, що виявили розбіжності між Господом Ісусом Христом і фарисеями.
У жодному з цих випадків Господь не став на точку зору фарисеїв і не підтримав їхнє обурення. Ясно, що в оцінці фактів релігійного життя і в розумінні його сутності вони різко розходилися. Строго кажучи, висловлювання фарисеїв мали під собою формальні підстави, особливо в питаннях про піст і суботу. Тут вони стояли на ґрунті буквального розуміння закону, але цей закон у їхньому розумінні був чимось мертвим, закостенілим, таким, що не допускав рішуче ніяких змін або пристосувань до живої душі людини, і тому він втратив дух життя, як і сухе дерево, що вже не може рости й розвиватися, а може тільки гнити.
Господь Іісус Христос ставився до Мойсеєвого закону зовсім інакше.
Він ніколи не відкидав Старого Завіту. “Не думайте, що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, а здійснити. ” (Мф. 5:17 ), – говорив Він. Він з великою силою підтверджує його, особливо коли помічає його лукаве перекручення або порушення в ім’я людських переказів старців, як це ми бачимо в суперечці про п’яту заповідь, дух якої фарисеї до того викривили, що всупереч категоричній вимозі закону дозволяли людині в багатьох випадках забувати про свої зобов’язання до батьків або ж ухилятися від них через лицемірну казуїстику (Мк. 7:6-13 ). У текстах Священного Писання Старого Заповіту Він шукає правила поведінки або опори в боротьбі зі спокусами (Мф. 4:4,7:10 ). Своїм учням Він дорікає за недовіру до старозавітних пророків (Лк. 24:25 ). Доктрини Старого Завіту про створення світу, про людину, про праведність, про Промисел Він вважає незаперечними. На історії ізраїльського народу, викладеній у книгах Старого Заповіту, Він засновує Свою місію. У Своїх проповідях і повчаннях Він часто користується висловами, думками, образами і порівняннями, узятими зі Старого Заповіту. Він так добре його знає, що це знання викликає подив навіть серед книжників.
Але Господь Іісус Христос не тільки знав Старий Заповіт – Він завжди вимагав його виконання. Зціливши прокаженого, Він вимагає, щоб той пішов показатися священикові і приніс жертву за очищення, як це було постановлено законом Мойсея (Мф. 8:4 , пор. Лев. 14:3-4 ).
Коли до Нього звертається юнак із проханням навчити, як успадкувати життя вічне, Він насамперед вимагає від нього виконання заповідей Старого Завіту (Мк. 10:19 ).
Коли настає час Пасхи, Він доручає учням приготувати все потрібне для свята, як це вимагав закон Мойсея (Лк. 22:8 ).
Можна було б навести багато прикладів, що свідчать про ту повагу, з якою Господь ставився до Старого Заповіту. Безсумнівно, Він вважав його не тільки корисним і потрібним для духовного життя, а й обов’язковим для людини як Слово Боже.
Тут мимохідь можна підкреслити урок, що випливає для нас: якщо Господь знаходив книги Старого Заповіту потрібними та корисними, то, очевидно, вони мають таке саме значення і для нас, хоча ми й користуємося вищою формою Божественного Одкровення – Новим Заповітом. Необхідне Христу – необхідне і нам. Тому та зневага і недовіра, яку помічають іноді серед деяких християн по відношенню до Священного Писання Старого Заповіту, абсолютно ні на чому не ґрунтується.
Але визнаючи і шануючи книги Старого Заповіту як Божественне Одкровення, Господь ставиться до них набагато вільніше і зовсім інакше, ніж фарисеї. Глибоко шануючи основні принципи, що проводяться тут, як плід осяяння Святого Духа, Він вважає старозавітні форми практичного їхнього здійснення в житті такими, що цілком припустимі для змін, і, ніколи не відступаючи від духу Святого Письма, Він, проте, не пов’язує ні Себе, ні Своїх послідовників формальними приписами стародавнього закону. Життя змінюється, змінюються, як у калейдоскопі, його умови, і ті обряди, звичаї та норма зовнішньої поведінки, які були практичні та придатні кілька століть тому, стають абсолютно непридатними й навіть нездійсненними в цей момент.
Але дух, цей вічний абсолютний і живий дух, що діє постійно в людині, в її житті, в її історії, дух добра, істини, правди – має бути завжди один і той самий, проявляючись лише в різних виявленнях залежно від епохи. Так, наприклад, стародавній закон Мойсея наказував тому, хто купив раба зі співвітчизників, тримати його в рабстві не більш як шість років, а на сьомий рік відпускати на волю, і водночас додавав: “коли ж будеш відпускати його від себе на волю, не відпусти його з порожніми руками, 14 але дай йому від стад твоїх, від току твого і від точила твого: дай йому, чим благословив тебе Господь, Бог твій” (Повт. 15:13-14 ). У цій постанові позначається дух милосердя, дух любові до ближнього, але чи можемо ми виконати це правило? Зрозуміло, що ні, оскільки в рабство у нас тепер не продаються і сам інститут рабства давно знищено, тому і дух милосердя нині повинен шукати свого вираження в інших, сучасних формах благодійності.
Інший приклад: для ненавмисних убивць, тобто тих, хто вчинив убивство ненавмисно, через необережність, Мойсеїв закон відводив три міста, де вони могли шукати притулку від помсти родичів убитого. Тут говорив дух правосуддя, бо людину, винну тільки в необережності, карати як за навмисне вбивство, звичайно, несправедливо.
Але в нас немає ні міст притулку, ні родової помсти, і правило це відпадає саме собою. Дух справедливості знаходить вираження в інших формах. Зрозуміло, що форми людської поведінки і життя, що виражають веління релігійного духу, не можуть бути вічно одними й тими самими, застиглими, омертвілими, і вимагати цієї незмінності форми – значить на живий орган накладати лубки.
Результат завжди буде один і той самий: ослаблення живої сили релігії та омертвіння тканин душі.
Навіть більше: якщо релігійні форми тримати завжди педантично незмінними, не зважаючи на потреби людини, що духовно розвивається, то ці форми або скалічать духовне життя, дадуть йому потворний розвиток, або зовсім зупинять його зростання. Якщо дитину постійно тримати в пелюшках, не знімаючи їх і не послаблюючи, то вона рости не зможе. Китаянки для того, щоб мати маленькі ноги, чого вимагає мода, тримають їх з дитячого віку завжди туго забинтованими. Це зберігає дитячий розмір ноги, зупиняючи її ріст, але страшенно спотворює її і супроводжується сильним болем.
Так буває завжди там, де є жива органічна сила життя і зростання. Так і в релігії: у міру того, як дух Божий, дух добра і правди дедалі повніше й досконаліше втілюється в житті людини, старі форми, як дитячі пелюшки, стають для неї дедалі тіснішими, і вона неминуче, хоча часто поступово й непомітно, їх змінює. Саме життя тією мірою, якою воно розвивається і переймається новим духом, переростає старі рамки, не вміщається в них і природно прагне їх розсунути, і якщо, не зважаючи на цей ріст, залишити ці рамки в колишньому вигляді, без усяких змін, то життя просто їх розламає, як весняна вода, яка підіймається у річці, ламає лід, що сковує її. Цей саме закон духовного життя і висловив Господь у словах: “Ніхто не вливає вина молодого в міхи старі: інакше молоде вино прорве міхи, і вино витече, і міхи пропадуть; але вино молоде треба вливати в міхи нові” (Мк. 2:22 ).
Господь Своїм вченням, життям і смертю підняв релігію на таку величезну висоту, у такій повноті сповістив увірувавшим у Нього духа істини і благодаті, що не лише форми зовнішнього богослужіння виявилися застарілими, а й самі правила життя та поведінки довелося розширити та заглибити, щоб у них могло відобразитися це віяння нового духу. Звідси низка антитез, що природно виникають при зіставленні нового вчення зі старими правилами:
“Ви чули, що сказано древнім: не вбивай (Вих. 20:13 ), а хто уб’є, підлягає суду. А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду” (Мф. 5:21-22 ).
“Ви чули, що сказано древнім: не перелюбствуй (Вих. 20:14 ). А Я кажу вам, що всякий, хто дивиться на жінку з похоттю, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму” (Мф. 5:27-28 ).
“Сказано також, коли хто розведеться з жінкою своєю, хай дасть їй лист про розлучення (Повт. 24:1 ). А Я кажу вам: хто розводиться з жінкою своєю, крім провини перелюбу, той спонукає її до перелюбства” (Мф. 5:31-32 ).
“Ще чули ви, що сказано древнім: не порушуй клятви, а виконуй перед Господом клятви твої ( Лев. 29:12 ; Повт. 23:21 ). А Я кажу вам: не клянись зовсім… Хай буде слово ваше: так, так; ні, ні” (Мф. 5:33-34:37 ).
“Ви чули, що сказано: око за око і зуб за зуб (Вих. 21:24 ). А Я кажу вам: не противтеся злому” (Мф. 5:38-39 ).
“Ви чули, що сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого (Лев. 19:17 ). А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас” (Мф. 5:43-44 ).
У цих антитезах немає протиріччя давнім правилам. Вони не скасовують, а лише розвивають і вдосконалюють норми Старого Завіту. У них віє той самий дух любові і правди, який, однак, уже піднявся зі ступені дитячого стану людства на величезну висоту розвитку і досконалості.
Так і дивиться Господь на взаємне відношення Старого і Нового Завітів. “Не думайте, – каже Він, – що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, а здійснити” (Мф. 5:17 ). Українське слово “здійснити” не зовсім точно передає відтінок думки. Грецьке слово, що стоїть тут у Матфея, означає: ” наповнити”, дати повноту, закінченість. Інакше кажучи, Господь хоче сказати, що Його Новозавітне вчення не порушує і не скасовує Мойсеєвого закону, але доповнює і розвиває його. Фарисеї розширювали стародавній закон, відшукуючи все нові випадки його застосування, опутуючи все життя дріб’язковими, формальними приписами, породжуючи перекази старців у неймовірній кількості, або, як каже пророк Ісая: “І стало у них словом Господа: заповідь на заповідь, заповідь на заповідь, правило на правило, правило на правило, тут трохи, там трохи, — так що вони підуть… і потраплять у сітку і будуть уловлені.” (Іс. 28:13 ). У цих спробах регламентувати всі дрібниці життя незмінними мертвими правилами, формально виведеними із закону, вони зберігали букву закону, але нерідко порушували його дух (Мк. 7:6-13 ).
Іісус Христос, навпаки, поглиблює і розвиває принципи старозавітного законодавства, посилює його духовну напруженість. Він зберігає його дух, але нерідко порушує форму. У цьому полягає основна і суттєва різниця у ставленні до Старого Заповіту Господа Іісуса Христа і фарисеїв.
Чому вийшла така відмінність?
Тому, що Господь дивиться на релігію незмірно глибше, ніж фарисеї. Для Нього сутність релігії і полягає в живому союзі душі людини з Богом, союзі любові. “щоб усі були єдине, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони хай будуть в Нас єдине… щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них була, і Я в них” (Ін. 17:21:26 ), – так молиться Він Отцеві Своєму. Людська душа, яка любить Бога, – ось те, що для Нього є найціннішим, а яким чином ця душа дійшла до любові, що об’єднує її з Богом, – це питання, строго кажучи, другорядне, таке, що не має істотно важливого значення. Людина може виховувати цю любов і ортодоксальними засобами, суворим виконанням вироблених релігією обрядів і постанов, що мають педагогічне значення, але може досягти тієї самої мети і зовсім своєрідним шляхом, як, наприклад, досягали святі пустельники, перебування яких у пустелі вимагало від них особливого способу життя і особливих правил зовнішньої поведінки. У християнстві оцінюється не стільки діяльність людини, скільки якості душі її, що проявляються в цій діяльності. Святитель Миколай публічно завушив Арія і був засуджений отцями Собору, які вгледіли в цьому вчинку порушення дисципліни любові, але Бог виправдав Свого обранця, бо в цьому завушуванні позначилися палкі ревнощі святителя про віру, його велика любов до Бога і, безсумнівно, до того ж Арія, хульні промови якого треба було зупинити, щоб не вразив його гнів Божий. Господь, як завжди, дивиться в корінь речей. Таким коренем у духовному житті є душа; зовнішні діяння – це тільки плоди. Важливо насамперед, щоб корінь – душа – був здоровий, тоді й плоди будуть добрі. “Так усяке добре дерево плоди добрі приносить, а погане дерево плоди погані приносить. Не може дерево добре приносити плоди погані, ні дерево погане приносити плоди добрі” (Мф. 7:17-18 ).
Не може дерево добре приносити плоди погані, ані дерево зле приносити плоди добрі” (Мф. 7:17-18 ).
“Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина з лихого скарбу серця свого виносить зле, бо з повноти серця промовляють уста її” (Лк. 6:45 ).
Стоячи на цій точці зору, Господь і всі зовнішні встановлення релігії, її обряди, правила, звичаї оцінює винятково за їхнім зв’язком із душею людини, тобто оскільки вони або виражають релігійні настрої та рухи душі, або слугують засобом її релігійного виховання. “субота для людини, а не людина для суботи”, – каже Він (Мк. 2:27 ).
Це означає, що всі зовнішні форми, в яких проявляється релігійне життя, добрі й цінні, якщо вони сприяють духовному розвитку людини і допомагають їй наблизитися до Бога. Цінні щирі молитви, тому що вони слугують вираженням віри, благоговіння і любові до Бога, схиляючи Господа на милосердя до того, хто молиться, зближують Бога з людиною. Цінні церковні служби, сповнені символізму і глибоко зворушливих обрядів, бо вони розвивають у людині релігійне почуття. Цінні справи милосердя і різні благочестиві вправи, бо вони виховують благоналаштовану волю, яка прагне до Богоугодництва.
Але всі ці форми релігійних проявів стають безглуздими, якщо вони втрачають зв’язок із живою душею. Безглузді й безцільні молитви, якщо їх вимовляють тільки вустами і якщо в них не беруть участі ні розум, ні серце. Стають абсолютно непотрібними обряди, якщо вони не виховують душу в любові і покірності до Бога. Навіть справи благодійності та служіння ближньому втрачають свою цінність, якщо людина не бере участі в них душею (1Кор. 13:3 ).
Якщо ми зрозуміємо все це, зрозуміємо погляд Господа на релігію і на релігійне життя, то нам стане зрозумілим сенс усіх трьох відповідей, у яких виявилася Його розбіжність із фарисеями.
Коли фарисеї дорікають Йому, що зближенням із митарями та грішниками Він ганьбить Своє звання духовного вчителя, Господь відповідає їм: “не здорові потребують лікаря, а хворі; Я прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння” (Мк. 2:17 ).
Найцінніше для Бога – душа людини. Тому й обов’язок релігійного вчителя саме в тому й полягає, щоб цю душу, затьмарену, недугуючу гріхом і таку, що відійшла від Бога, просвітити, зцілити і знову повернути до Творця. Не потрібен той учитель, який не йде за цією душею, цураючись її язв, і безглуздим є його величаво-гордовите стояння на віддалі від людей, які потребують його керівництва. Якщо він бажає залишатися лише в незаплямованому Колі праведників, то він непотрібний і не робить своєї справи.
На запитання, чому учні Його не постять, Господь відповідає: “чи можуть постити сини чертогу шлюбного, коли з ними наречений? Доки з ними наречений, не можуть постити, прийдуть же дні, коли відбереться від них наречений, і тоді поститимуть у ті дні” (Мк. 2:19-20 ).
Це означає: піст не відповідає їхньому теперішньому настрою. Піст є зовнішнім вираженням душевної скорботи і розкаяності про гріхи. Але зараз для них час радості, бо Я, Господь і Учитель їхній, з ними. Було б смішно, якби гості, запрошені на весільний бенкет, сумували і постили. Так і для їхньої радісної душі піст не тільки не приносить користі і безглуздий, але був би лише шкідливим лицемірством. Настануть дні, коли Мене не буде з ними, тоді будуть сумувати і постити. Тоді піст буде для них потребою душі і виразом тужної любові. Тоді він буде потрібен.
Коли, врешті-решт, фарисеї дорікнули учням Іісусовим за те, що вони зривали та їли колосся в суботу, Господь відповів: “невже ви ніколи не читали, що зробив Давид, коли мав потребу, зголоднів сам і ті, що були з ним, як увійшов він у дім Божий за первосвященника Авіафара і їв хліби предложення, яких не повинен їсти ніхто, крім священників, і дав тим, що були з ним?” (Мк. 2:25-26 ).
Епізод, на який вказує Господь, відноситься до того часу, коли Давид рятувався від переслідування Саула, і детально описаний у першій книзі Царств, глава XXI, вірші 1-6 (1Сам. 21:1-6 ). Хліби приношення вважалися великою святинею (Лев. 24:9 ), і ніхто зі сторонніх не смів їх куштувати за законом Мойсея. Однак Давид порушив цю постанову, бо в іншому разі йому і його свиті загрожувала небезпека загинути від голоду. Господь не докоряє Давидові, бо постанови закону мають на увазі користь людини та її душі, і там, де буквальне виконання їх пов’язане з очевидною шкодою для людини, їх, звісно, може бути скасовано.
Так само не можна дорікати й апостолам, що вони через потребу порушили суботу, бо “субота для людини, а не людина для суботи” (Мк. 2:27 ).
Фарисеї дивилися зовсім інакше. Навряд чи вони коли-небудь замислювалися серйозно про необхідність удосконалювати насамперед душу, навряд чи саме в цьому вбачали волю Божу і головну мету релігії і навряд чи розглядали постанови закону як виховний засіб релігійного розвитку. Для них виконання закону вже саме по собі було засобом богоугодництва, і, забуваючи, що Бог не від рук людських догоджання приймає, вони уявляли, що суто механічним виконанням усіх обрядових приписів вони забезпечують для себе належну милість і нагороду. Ось чому, виконавши ці приписи, фарисей був цілком задоволений собою і більше ні про що не турбувався. “Хіба я не все виконав, і в чому я помилився?” – таким було звичайне прислів’я фарисея. Обряди і постанови закону набували, таким чином, значення свого роду магічних засобів, виконання яких було для людини обов’язковим, якщо вона хотіла отримати милість у Бога. У фарисеїв людина була для суботи, а не субота для людини. Вона могла вмирати з голоду, якщо їй це було завгодно, але суботні постанови вона зобов’язана була виконати, бо в іншому разі вона накликала на себе, на їхню думку, гнів Божий.
Цей погляд на сакраментальне значення обрядів не вичерпаний і досі навіть у християнстві, особливо серед нашого старообрядництва. Там обряди теж набули абсолютно невластивого їм значення самодостатніх засобів богоугоджання і тому оголошені незмінними і недоторканними. “До нас покладено: лежи так воно на віки віків”, – говорив перший вождь розколу старообрядництва протопоп Авакум.
Але для нас, звичайно, ця думка неприйнятна. Нескінченно вищим є погляд Господа, Який усі обряди і постанови зовнішнього закону розглядав з погляду їхньої користі для душі людини. Щоб більш чітко з’ясувати цю точку зору, дозвольте навести порівняння.
Коли архітектор починає будувати храм, він насамперед ставить риштування. Без цього робота неможлива: ви можете викласти п’ять-десять ярусів цегли, але більше цього не піде. Риштування дають вам змогу вести споруду до величезної висоти, і що вище вона піднімається, то вище простягаються риштуванням сходи і платформи для робітників. Тільки коли споруда закінчена, риштування знімаються, і дивовижна будівля храму Божого виростає перед вами у всій красі своїй.
Риштування – це обряди і правила зовнішньої поведінки. Їхнє завдання – сприяти вихованню душі і будівництву в ній храму Божого, що і є головною метою духовної роботи.
Чи потрібні вони?
Ясно, що потрібні, бо без них храму не побудувати. У кращому разі можна вивести лише перший ярус, але всю споруду закінчити неможливо.
Чи змінювані вони?
Знову-таки ясно, що так. У міру того, як іде вперед розвиток шляху, і зовнішні допоміжні засоби мають ставати піднесенішими і складнішими, пристосовуючись до цього розвитку. Для дітей потрібне молоко, для дорослих – тверда їжа (1Кор. 3:2 ).
У міру зростання дерева необхідно подовжувати паличку, до якої воно прив’язане.
Але чи достатньо обмежитися будівництвом лісів, тобто виконанням зовнішніх обрядів і приписів, як обмежувалися фарисеї?
Звичайно, ні. Ставити ліси безглуздо, якщо не будувати храму. Самі по собі вони ні на що не потрібні.
Треба твердо пам’ятати, що якщо Господь має бути центром усього людського життя і царювати в душі людини, то перша турбота християнина має полягати в тому, щоб збудувати в душі гідний для Нього храм, тобто очистити і приготувати, виховати душу.
У цьому полягає головна турбота. Сюди мають бути спрямовані всі сили й увага, і все релігійне життя і діяльність мають розглядатися під цим кутом зору.
“Хіба не знаєте, що ви храм Божий, і Дух Божий живе у вас?” (1Кор. 3:16 ). “Бо ви храм Бога живого, як сказав Бог: оселюся в них і буду ходити в них, і буду їхнім Богом, і вони будуть Моїм народом” (2Кор. 6:16 ).
Глава III.
Мк. 3:1-6 , Мк. 3:7-19 ↓ Мк. 3:20-35 ↓
Знову євангеліст розповідає про сутичку, що сталася між Господом і фарисеями, і знову ця сутичка сталася через питання про суботу.
У питанні про суботу книжники і фарисеї були особливо непоступливими і ревнивими, бо вони тут спиралися не просто на стародавній звичай або переказ старців, а на певний наказ Божий. Четверта заповідь Синайського законодавства свідчила:
“Пам’ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і виконуй [у них] усякі справи твої, а день сьомий — субота Господу, Богу твоєму: не роби в цей день ніякої справи ні ти, ні син твій, ні дочка твоя, ні раб твій, ні рабиня твоя, ні [віл твій, ні осел твій, ні всяка] худоба твоя, ні прибулець, який в оселях твоїх; бо за шість днів створив Господь небо і землю, море й усе, що в них, а на день сьомий спочив; тому благословив Господь день суботній і освятив його” (Вих. 20:8-11 ).
А тридцять перша глава книги Вихід говорив ще рішучіше: “І промовив Господь до Мойсея, кажучи: скажи синам Ізраїлевим так: суботи Моїх дотримуйтесь, бо це – знамення між Мною й вами в родах ваших, щоб ви знали, що Я – Господь, що освячує вас, і суботу дотримуйтесь, бо вона свята для вас: хто осквернить її, той нехай буде відданий смерти; хто буде в неї робити діло, та душа повинна бути винищена із середовища народу свого; шість днів нехай роблять діла, а сьомого – субота спокою, присвячена Господеві; усякий, хто робить діло в суботній день, нехай буде відданий смерти” (Вих. 31:12-15 ).
На підставі цих прямих і рішучих вимог закону Мойсея єврею заборонено було в суботу всяку справу: не можна було ні розвести вогонь, ні зварити їжі; навіть пересування обмежено було мірою 2400 кроків. Постанови ці підтримувалися з невблаганною суворістю, і вимога книги Вихід про страту за осквернення суботи виконувалася буквально.
У книзі Числа ми читаємо такий епізод.
“Коли сини Ізраїлеві були в пустелі, знайшли чоловіка, який збирав дрова в день суботи; і привели його ті, які знайшли його, що збирав дрова [в день суботи] до Мойсея та Аарона і до всієї громади [синів Ізраїлевих]; і посадили його під варту, тому що не було ще визначено, що слід з ним зробити. І сказав Господь Мойсеєві: повинен умерти чоловік цей; нехай поб’є його камінням уся громада поза станом. І вивела його вся громада геть зі стану, і побили його камінням, і він помер” (Чис. 15:32-36 ).
Ще більш вражаючий випадок розповідається в першій книзі Маккавеїв. Під час повстання Маттафії загін обурених іудеїв, ревнителів отцівського закону, сховався в горах, де в суботу і був наздогнаний військами царя Антіоха. Коли ті почали бій, іудеї виявилися абсолютно беззахисними, бо в суботу не хотіли битися, і “вони не відповідали їм, ні навіть каменя не кинули на них, ані загородили таємних сховищ своїх, і сказали: ми всі помремо у невинності нашій; небо і земля свідки за нас, що ви несправедливо губите нас. Нападали на них по суботах, і померло їх, і дружин їхніх, і дітей їхніх з худобою їхньою, до тисячі душ” (1Мак. 2:36-38 ).
Так ревно оберігався серед євреїв спокій суботнього дня! Щоправда, вимоги життя потроху брали своє, і щоб не опинитися в безвихідному становищі, як маккавейський загін, довелося допустити багато казуїстичних відступів і обходів суботнього закону, але зовні його виконували дуже суворо. Лікарська практика також була заборонена в суботу, і, підводячи під поняття лікування чудесні зцілення хворих Господом Іісусом Христом, фарисеї і цю діяльність вважали недозволеною.
Коли одного разу Господь зцілив у синагозі хвору скорчену жінку, “начальник синагоги, обурюючись, що Ісус зцілив у суботу, сказав народові: “є шість днів, в які дозволено робити; в ті і приходьте зцілятися, а не в день суботній” (Лк. 13:14 ). Жалюгідний буквоїд, він не розумів тієї простої й очевидної істини, що якби Богові неугодні були зцілення в суботу, то Він і не допустив би силі Своєї звершуватися в них, бо силою Божою вони були здійснені.
Знаючи ставлення Господа до питання про суботу, фарисеї, розповідає євангеліст Марк, “стежили за Ним, чи не зцілить його в суботу, щоб звинуватити Його” (Мк. 3:2 ). А в синагозі, куди прийшов Господь, перебував у цей час чоловік, який мав суху руку. Пройти повз нього байдуже, не надавши жодної допомоги, Господь не хотів, але Він бачив озлоблені погляди фарисеїв, які чатували, і вирішив дати їм урок.
“Він же говорить чоловікові, котрий мав усохлу руку: стань посередині. А їм говорить: чи годиться в суботу добро робити, чи зло робити? душу пасти, чи погубити? Вони ж мовчали” (Мк. 3:3-4 ).
Що могли вони відповісти? Просте, ясне, мудре запитання Господа відразу викривало всю безглуздість їхньої позиції. Справді: що сказати? Сказати, що добро робити в суботу можна, це означало визнати допустимими і зцілення, а це робило вже докорінну ломку в їхніх поглядах і вченні про суботу. Більше того: це означало визнати перед усім народом несправедливість злісних нашіптувань і нападок на Іісуса та помилковість власних суджень. Професійна зарозумілість і гордість книжників допустити цього не могли. З іншого боку, сказати, що в суботу можна чинити зло і залишити людину гинути без допомоги, було до такої міри безглуздо і так не в’язалося зі значенням суботи як дня, присвяченого Богові, що навіть їхня отупіла совість і збочений у своєму фанатизмі розум розуміли це.
Крім того, простий народ серцем відчув би всю фальш і обурливу жорстокість такої відповіді, а похитнути свій авторитет серед народу – це для фарисея було найгірше.
“…Вони ж мовчали. І, глянувши на них з гнівом, сумуючи про жорстокість сердець їхніх, говорить тому чоловікові: простягни руку твою. Він простягнув, і стала рука його здорова, як друга” (Мк. 3:4-5 ).
Господь прикладом довів, що в суботу робити добро можна.
У цьому епізоді ясніше, ніж деінде фарисеї виявили своє сухо-формальне ставлення до релігійних встановлень. За їхніми поняттями, справді, людина була заради суботи, а не субота заради людини. Нехай людина гине, нехай вона упустить, можливо, єдину для неї можливість отримати зцілення від Великого Пророка, але закон про суботній спокій має бути дотриманий. Така їхня точка зору.
Але Господь, як завжди, вірний Собі. У Нього і тут на першому плані питання про людину, і якщо для її спасіння треба порушити закон про суботу в його буквальному розумінні, Він не вагається це зробити.
Описане зіткнення Господа з фарисеями ставить перед нами дуже важливе питання: як насправді, за християнським вченням, слід проводити свята і ставитися до них? Чого в цьому випадку вчить приклад Христа?
Що Господь свята не заперечував, видно з того, що щороку для святкування Пасхи Він ходив до Єрусалима, як цього вимагав усталений звичай, і навіть перед самою Своєю смертю, уже передчуваючи її близькість, Він знайшов за потрібне звершити з учнями Своїми Пасху за прийнятим єврейським ритуалом. Не заперечував Він, звісно, і Суботи як особливого дня, присвяченого Богові, бо дотримання Суботи вимагала пряма заповідь Божа, а заповіді ці Він виконував суворо, кажучи про них так: “доки не перейде небо і земля, жодна йота чи жодна риска не перейде із закону, поки не здійсниться все” (Мф. 5:18 ). Якщо Старий Заповіт взагалі Він вважав потрібним для людини, як це ми бачили раніше, то наріжний камінь цього заповіту, Синайське законодавство, Він вважав безумовно необхідною основою життя, незмінною до останньої йоти як закон волі Божої.
У християнстві субота вже за часів апостолів була замінена недільним днем. У книзі Діянь (Діян. 20:7 ) ми читаємо, що християни для звершення таїнства причащання збиралися в перший день тижня, тобто в день, наступний безпосередньо за суботою, бо суботою закінчувався єврейський тиждень. Іншими словами, це було богослужіння недільного дня. Особливе значення цього дня відзначає також апостол Павло, говорячи про збір милостині (1Кор. 16:2 ). Лаодикійський Собор християнської Церкви вже виразно замінює святкування суботи недільним днем.
“Не личить християнам іудействувати, – говорить його 29-те правило, – і в суботу святкувати, але робити їм цього дня, а день недільний переважно святкувати, якщо можуть, як християнам”. Причина цієї заміни цілком зрозуміла: у перший день тижня воскрес Господь наш Іісус Христос, і спогад про цю подію, найважливішу в християнстві, надає і самому дню, з якими вона пов’язана, визначного значення. Тому вимога четвертої заповіді про святкування сьомого дня тижня в Новозавітному християнстві відноситься до дня недільного.
Отже, ми маємо певну заповідь Божу про шанування свят. Оскільки всі заповіді дані Господом для блага самої людини, то вочевидь і ця заповідь для людей корисна та необхідна. Вона так само важлива і так само потрібна, як і всі інші заповіді, бо в ній виражається та сама воля Божа, як і в усьому Синайському законі. І однак немає, здається, іншої заповіді, яку ми порушували б так легко і так часто, як четверту. Цілком ймовірно, це відбувається тому, що шкідливі наслідки порушення вшанування свят для нас не такі очевидні, як шкода від порушення інших заповідей. Убивство, крадіжка, наклеп – це явне зло, для всіх зрозуміле. Але буденна робота у свято, розгул, заняття, що не відповідають значенню Божого дня, – кому від цього яка шкода? Чи не навпаки? Адже праця завжди корисна, і тому всяка робота, хоча б і в свято, цілком допустима. Так думають багато хто. І однак порушення свят є безсумнівним злом, інакше Господь, який вічно дбає про благо людини, не захистив би їхнього шанування особливою заповіддю.
Навіщо ж потрібні свята?
Одного разу мені довелося говорити з молодим англійським студентом про те, чому так суворо дотримуються недільного дня в Англії. “Знаєте що, сер, – сказав він, – як би там не було, але необхідно хоча б один день на тиждень мати для кращих дум!..”
Цю ж думку докладніше розкриває преосвященний Філарет, митрополит Московський: “Свято – це благочестиве споглядання, в якому дух відпочиває від праці плоті і збирає сили для робочих днів життя”. Справді, протягом тижня ми, наче в казані, кипимо серед буденних турбот і хвилювань, живемо, наче на базарі, де криклива метушня життя заглушає все. Душа, як задушливим туманом, оповита настирливими думками про життєві потреби і чвари, про наживу, про кар’єру, про задоволення, про що завгодно, тільки не про Бога; і осад цих дум, як кіптява, як пліснява, заволікає душу, роблячи розум нечистим і серце черствим. У душі накопичується шар морального бруду, і цей бруд необхідно час від часу очищати, щоб не покритися щільною коростою гріха, під якою одразу ж починається гниття і розкладання духовних сил. У руському народі є звичай по суботах щотижня ходити в баню. Так і душа потребує періодичних свого роду моральних обмивань. Такими обмиваннями для душі і повинні служити свята.
Свята – це душ для душі. “День сьомий – Господу Богу твоєму”, – говорить заповідь. Геть усі буденні турботи, сірі думки, брудні бажання, ниючу заздрість, недоброзичливість! На один день віддайте душу найкращим думкам – думам про Бога, про любов, про вічність, про світлий світ ангелів і святих, про безсмертя майбутнього (щоб вам самим, стати кращими, чистішими, добрішими). Струсіть із себе пил життєвої суєти, бо “благословив Бог сьомий день, і освятив його” (Бут. 2:3 ). Подумайте хоч цього дня про душу, інакше вам загрожує небезпека, що дума про тіло перетвориться для вас на суть життя.
У цьому головне значення свята. Це – день очищення, і цього вимагає гігієна душі.
Для людини немічної, мирської важко жити постійним устремлінням до Бога. Це вимагає безперервних зусиль і добре дисциплінованої волі, бо життєві дрібниці постійно прагнуть опанувати свідомістю і витіснити звідти будь-яку думку про Бога. Боротися з цим натиском постійно, щохвилини, не відступаючи ні на крок, часто не під силу звичайній людині, не досвідченій у духовній боротьбі. Церква це знає і тому, залишаючи в розпорядженні людини для її життєвих справ шість днів на тиждень, вимагає від неї лише один день особливих зусиль, щоб їй вирватися з буденної штовханини і напругою духу хоча б ненадовго піднятися на висоту, яка очищає і освячує. Це мудра педагогіка. Коли розумний вихователь навчає своїх вихованців гімнастики, він завжди спочатку сильне напруження чергує з тривалими періодами відпочинку: інакше легко надірватися. Так і в духовному вихованні: підйом духовних сил у день свята змінюється тривалим духовним ослабленням буднів і тому легко витримується навіть слабким, початківцем-християнином. Так мало-помалу виховується і зміцнюється душа. Перш ніж бігати, треба навчитися ходити.
Таким чином, встановлення особливих святкових днів, що переривають течію буднів, має духовно-виховне значення.
Важко уявити, що являло б собою життя без свят. Безсумнівно, щось дуже сумне, безрадісне. Чи траплялося вам бачити фабричні міста, де деякі вулиці суцільно складаються з фабрик і заводів? Більш непривабливої картини, ніж ці вулиці, не можна й уявити. Сірі, запорошені бруківки; брудно-червоні нескінченно-монотонні корпуси, наче коробки, без архітектурних прикрас, без візерунків, без стилю, з рядами одноманітних вікон, затягнутих дрібним палітуркою рам; нескінченна низка довгих голих труб, які витягнулися до неба, наче жерла гармат, і вивергають зі своїх пащ хмари їдкого диму і кіптяви. Чистого, ясного, блакитного неба не видно: воно все запльоване, загаджене цими трубами і вкрите їхнім сірим димом, як пилом. Ніде жодної яскравої, барвистої плями, яка оживила б цю монотонну моторошність. Усе сіро, убого, вбивчо нудно. Скрізь бруд, кіптява, від яких нікуди не сховаєшся.
Такими мають бути враження життя, що складається з одних буднів без свят. Але душа не переносить цієї гнітючої одноманітності: вона вимагає яскравих, квіткових плям, палаючого сонця, сміховитого неба, пісні жайворонка, радості життя. Усе це дає свято. За релігійного, християнського ставлення до нього воно приносить стільки радості, стільки чистих захоплень, що шкода стає тих людей, які не отримали церковного виховання і ніколи не переживали цього святого піднесення святкового настрою. Навіть будні після свята стають якось змістовнішими, осмисленішими і тому цікавішими.
Часто люди, прив’язані до землі, які думають тільки про земне, кажуть, що свята знижують продуктивність народної праці, що святковий час витрачають невиробничо, і що краще було б використати його для роботи, бо тоді люди були б більш забезпеченими та жили багатшими. Але не кажучи вже про те, що “не хлібом єдиним жива буде людина” і що мета життя не в багатстві, а в розвитку духу, чому сприяють християнські свята, виявляється, що свята не зменшують, а навпаки – підвищують продуктивність фізичної праці, а отже, сприяють накопиченню матеріальних цінностей. Є спеціальна книжка закордонного вченого Німейєра, присвячена цьому питанню й озаглавлена “Про спокій недільного дня”. У цій книжці на підставі статистичних даних доводиться одна дуже проста думка: людська робоча енергія зношується надзвичайно швидко і потребує для свого відновлення певних періодів відпочинку; інакше якість і напруженість праці знижуються, тож час, виграний від скасування святкового відпочинку, зникає майже безрезультатно і загальної продуктивності праці не збільшує.
Крім того, класичним спростуванням зазначеного заперечення слугує найбагатша з європейських країн – Англія. Ніде так суворо не дотримуються спокою недільного дня, як тут. Якщо коли-небудь вам доведеться бути в будній день у центральній частині Лондона, так званому Сіті, то ви будете приголомшені тим шалено галасливим потоком життя, який мчить головними вулицями. Рухом заповнені всі: тротуари, якими нескінченною стрічкою струмує густа юрба заклопотано-ділових людей; суцільною масою асфальтовою бруківкою мчать екіпажі різних родів – кеби, автомобілі, ручні візки, елегантні фаетони, вантажні автобуси тощо. Під землею теж гарячковий рух: там, на глибині шести сажнів, особливими підземними коридорами-трубами зі страшною швидкістю біжать електричні поїзди; поїзди так званого метрополітену то пірнають під землю, то збігають на високі естакади й гуркочуть над вашою головою… Усе це створює враження справжнього стовпотворіння.
Але прийдіть сюди в недільний день, і ви будете вражені зовсім іншою картиною. Усе тихо. Вітрини магазинів, численні контори, банки – все зачинено. Вулиці точно вимерли. Не видно майже ні душі. Рідко-рідко з’явиться перехожий, що йде кудись швидкими кроками, начебто ніяковіє від своєї самотності й необхідності, що змусила його порушити традицію. У порожніх коридорах вулиць самотні кроки лунають дивно дзвінко і виразно. Пройшов – і знову все замовкло. Тільки боббі, ці чудові лондонські полісмени, як статуї, нерухомо стоять на своїх постах, відтіняючи ще більшу нерухомість картини. Усе населення після церковної служби проводить час удома – або біля рояля, під акомпанемент якого співають священні гімни, або в бесіді з приятелями біля каміна. Так Англія проводить неділю. До цього слід ще додати, що вже в суботу з 12-ї години дня заняття всюди припиняються, і проте Англія – найбагатша і найпромисловіша країна в Європі.
Отже, свята анітрохи не зменшують продуктивності народної праці. Але, звісно, для того, щоб вони приносили дійсну користь людині, очищаючи і підносячи душу, для цього необхідно проводити їх належним чином. У нас, на жаль, свято зазвичай означає тільки посилення життєвої метушні. Гості, концерти, вечори, бали, театри, посиденьки, карти, випивка – всі роди розваг, часто брутальних, часто аморальних, – усе це навмисно прилаштовується до свята: у будні ніколи. Зрозуміло, що проводити свято в такий спосіб зовсім не означає присвячувати його Богу або відпочивати. У результаті виходить лише стомлення, якийсь каламутний осад, душевне отупіння. Можна прямо сказати, що набагато краще працювати, ніж наповнювати час цією метушнею, що отруює душу.
Як же слід проводити свята по-християнськи?
Подивіться на приклад Господа Іісуса Христа. Що Він робить у суботу, тобто у свято?
У євангеліста Луки є таке зауваження: “…і увійшов, за звичаєм Своїм, у день суботній у синагогу” (Лк. 4:16 ).
Ось що було святковим звичаєм Іісуса Христа: Він ішов у синагогу, тобто в молитовний дім. У нас синагоги замінені храмами, і, отже, наш перший обов’язок – відвідування храму.
Дійсно, храм Божий і громадське богослужіння є могутнім засобом духовного виховання, просвітлення, очищення. “Дія Божественної літургії велика… – пише Гоголь. – Якщо тільки той, хто молиться, благоговійно і старанно стежить за всякою дією, душа його набуває високого настрою, заповіді Христові стають для нього здійсненними, ярмо Христове благе і тягар легкий”. “Люблю я молитися в храмі Божому, каже о. Іоанн Кронштадтський, – особливо у св. вівтарі, біля престолу або біля жертовника Божого, бо дивовижно змінююся я в храмі благодаттю Божою; у молитві покаяння і розчулення спадають із душі моєї терни, узи пристрастей, і мені стає так легко… я оживаю в Бозі і для Бога… я роблюся як дитина, яку втішають на колінах матері; серце моє тоді сповнене пренебесного солодкого миру… до всіх відчуваєш приязні стосунки й любов, до самих ворогів, і охоче їх вибачаєш і прощаєш”.
Храм вселяє думку про Бога і прагнення до Нього. Навіть зовнішній вигляд його: ці позолочені глави, схожі на запалені свічки з загостреним язиком полум’я, що злетів до неба, кличуть відірватися від землі туди, у височінь, у нескінченне. А богослужіння і повчає, пропонуючи увазі тих, хто молиться, весь зміст християнства в низці глибоких символічних образів, і втішає, і пом’якшує, і підносить. Ось невеликий уривок із листа п’ятнадцятирічної дівчинки, що передає враження юної душі під дією богослужіння: “Я співаю Тобі дивовижну пісню, Тобі, Високому, Світлому, який посилає в душу мою віяння неземного блаженства… Яскраво грають сонячні промені, світлі й радісні на блакитних склепіннях храму. Ніжно майорить у височині білий голубок і колишеться в прозорих струменях ладану. М’які, легкі струмені непомітно піднімаються догори. Сміховиті сонячні промені прорізають їх і падають на напівкруглі склепіння… Який прекрасний цей яскравий день! Яке ясне блакитне небо! Як радісно-дзвінко співають хвалу Тобі молоді, красиві голоси! Як дивно тут, у Твоєму храмі! Як горять усі серця чистою любов’ю до Тебе!.. Увесь світ – великий храм Твій, і все в цьому храмі прекрасне й світле, і все співає Тобі пісню дзвінку й прекрасну, яка лунає захопленням і ніжною любов’ю: ми любимо, любимо Тебе, о, Світлий, Високий, Прекрасний!..
Тихо входимо ми в напівтемний храм і благоговійно схиляємо коліна перед таємничим вівтарем Твоїм. Нечутно летить угору, до напівтемних склепінь перша молитва тремтливих сердець, що горять безмежною любов’ю до Бога. Рівним світлом тепляться попереду свічки. Плавно ллються давно знайомі, дорогі серцю наспіви… І з самої глибини схвильованої душі лине до Нього, що розп’ятий нами, що страждає за нас, що любить нас, гаряча й чиста молитва:
“Боже, Боже! Бачиш Ти наше горе, бачиш Ти темряву, в якій ми живемо, бачиш, як рвуться душі наші до світла Твого!… З гарячих, люблячих сердець лине до Тебе полум’яна чиста молитва за тих, які не знають цього блаженства молитися Тобі, за тих, у душах яких немає жодної іскри великої любові Твоєї, яка зігріває й просвіщає серця всіх! О, вони не знають, яке блаженство відчувати Тебе в серці своєму, яке блаженство в любові до Тебе, як легко і радісно прощати всі образи людям в ім’я Твоє! О, Тобі, Великому, Милосердному, молимося ми: дай їм хоч на мить зрозуміти Тебе, дай їм хоч мить відродженим і очищеним від життєвого бруду серцем помолитися Тобі, дай їм у серцях своїх відчути світлу й прекрасну любов до людей! Пробуди в душах їхніх усе хороше, чисте, що зникло під брудом життя і що й нині ще спить глибоким сном у їхніх серцях!”
Такі враження чистого дитячого серця від православного богослужіння, і так піднесено налаштовує храм!
Недарма стародавні християни так цінували святкове громадське богослужіння і так прагнули до нього, що навіть небезпека смерті їх не зупиняла.
З історії Церкви відомий такий випадок.
За царювання візантійського імператора Валента один час лютувало важке гоніння на православних християн. Особливим едиктом заборонялося відвідування православних храмів. Заборона ця супроводжувалася погрозою, що всіх, хто з’явився на богослужіння, поб’ють у самому храмі. Виконання едикту доручено було міському префекту. Рано вранці, коли, за відомостями префекта, мало розпочатися православне богослужіння, він вирушив до храму в супроводі озброєного загону. Він розраховував, що імператорський едикт так налякає християн, що ніхто не посміє прийти до церкви. Яке ж було його здивування, коли він помітив, що вулиці, прилеглі до храму, були сповнені християнами, які прагнули до літургії. Особливо вразило його, коли він помітив молоду жінку-християнку з дитиною на руках, яка виходила з одного будинку.
Слухай, – сказав він, – куди Ти йдеш?
До церкви, – відповідала вона.
Але ж ти знаєш едикт?
Так, знаю, – спокійно промовила вона.
І ти не боїшся смерті?
О, – сказала вона, і її очі засяяли захопленням, – я з радістю помру за Христа!.. Дивись: усі йдуть… Невже я можу пропустити таку нагоду – постраждати за Господа…
Але пожалій хоч дитину… Навіщо її взяла?
– Я хочу, щоб і вона розділила моє щастя… Вона досить велика, щоб сповідувати ім’я Господа Іісуса Христа.
Префект був збентежений, схвильований, приголомшений. Едикт імператора не був виконаний.
Так дорожили християни храмом і богослужінням. Розуміючи все значення богослужіння для християнського виховання, VI Вселенський Собор видав навіть таке суворе правило про свята: “Якщо хто, не маючи жодної нагальної потреби або перешкоди,… у три недільні дні протягом трьох седмиць, не прийде на церковні збори, то клірик хай буде позбавлений кліру, а мирянин нехай буде вилучений від спілкування”.
Таким чином, відвідування храму є першим обов’язком християнина у свято.
Другий обов’язок – благотворення. Цьому також вчить приклад Господа, який зцілив сухорукого в Суботу і тим показав, що в суботу треба добро робити.
Нарешті, всі види богоугодних занять – домашня молитва, читання корисних для душі книг, релігійні бесіди і т. д. – найбільш відповідають святу, бо цим і освячується святковий день, як того вимагає заповідь:
“Пам’ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і виконуй [у них] усякі справи твої, а день сьомий — субота Господу, Богу твоєму” (Вих. 20:8-10 ).
Мк. 3:7-19
У цьому уривку розповідається про обрання дванадцяти апостолів.
Слава Господа Іісуса Христа все зростала. Його чудові справи, Його Слово, пройняте духом і силою, чарівність Його особистості, сповненої лагідності й милосердя, – все це викликало увагу, цікавість і захоплення народу. З усіх боків стікалися до Нього натовпи охочих послухати Його вчення або отримати зцілення. Це був період Його зростаючої популярності. “за Ним пішло багато народу з Галілеї, Іудеї, Ієрусалима, Ідумеї та з-за Іордану. І ті, що живуть в околицях Тиру та Сидону, почувши, що Він робив, йшли до Нього у великій кількості”. Серед них було багато хворих, які кидалися до Нього, щоб торкнутися Його. Задовольнити весь цей багатотисячний натовп, наситити його спрагу проповіді, зцілити всіх хворих, які потребували допомоги, одному було абсолютно неможливо. Наставав час, коли проповідуване Господом Царство Боже починало розширюватися і виходити за межі невеликого гуртка найближчих Його учнів, коли кількість тих, хто бажав чути про це Царство або вступити в нього, ставала настільки великою, що для роботи з ними були потрібні помічники. Наставав час закласти фундамент для спорудження будівлі цього Царства. Господь це і робить, обираючи дванадцять апостолів як найближчих Своїх співпрацівників, які повинні були утворити перший остов майбутнього Царства. Він “зійшов на гору і покликав до Себе, кого Сам хотів; і прийшли до Нього. І вибрав з них дванадцять, щоб були з Ним і щоб посилати їх на проповідь, і щоб вони мали владу зціляти від недугів і виганяти бісів”.
Бути з Ним було необхідно, бо в цьому полягало джерело сили, без чого вони були немічні й малодушні. Посилати на проповідь – це був головний спосіб створення Царства Божого, і для цієї мети апостоли й обиралися. Мати владу зцілювати від хвороб і виганяти бісів – у цьому полягав головний засіб впливу на слухачів, ще не підготовлених до того, щоб оцінити внутрішню красу майбутнього Царства і обрати його заради нього самого і заради чистої любові до добра і до Бога.
Ось ті цілі, для яких обрані апостоли. Для апостольського служіння потрібні особливі якості серця, тому Господь обирає простих галілейських рибалок, або, як каже апостол Павло, “Бог вибрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне світу вибрав Бог, щоб посоромити сильне; і незнатне світу і принижене, і нічого не значуще вибрав Бог, щоб скасувати значуще,– для того, щоб ніяка плоть не хвалилася перед Богом” (1Кор. 1:27-29 ).
Зарозумілість і гордість – велика перешкода в будівництві Царства Божого, і хоча Господь використовує для Своїх цілей іноді й сильних та талановитих, але такі люди особливо піддаються спокусі самообману.
Апостоли виконали своє призначення. Незважаючи на численні перешкоди, незважаючи на гоніння, на страти, на переслідування, незважаючи на труднощі мандрівок і проповіді часто серед диких, варварських народів, вони мужньо несли світло євангельського вчення скрізь, не зупиняючись ні перед чим. “…у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від єдиноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках у місті, у небезпеках в пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебратами, в труді і у виснаженні, часто без сну, в голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі” (2Кор. 11:26-27 ) проповідували вони слово Боже. Вони свято виконали Заповіт Господній – “проповідували всюди, при Господній допомозі і підтвердженні слова супроводжуючими знаменнями” (Мк. 16:20 ). З великим терпінням і наполегливістю, з великою мужністю і самовіддачею, з великою любов’ю до людей будували вони Царство Боже, царство добра і правди. Їхніми зусиллями переродився світ, відкинувши язичництво, сповнене жорстокості та егоїзму, і прийнявши вчення Христа про любов і самозречення. Це царство будується ще й тепер.
Апостолів уже давно немає в живих, але їхні наступники-пастирі та вчителі Церкви, як і раніше, в міру сил і старанності трудяться над творенням Царства Божого на тому євангельському фундаменті, який заклав Господь. Коли закінчиться це будування, ми не знаємо, але ми віримо, що рано чи пізно настане це царство – яскраве, світле, прекрасне царство добра, правди, святості й чистоти, коли “Бог був все у всьому” (1Кор. 15:28 ).
Як повинні ми до цього ставитися – до апостольської справи побудови? Чи можемо ми задовольнитися тим, що для цієї справи Господь обрав тільки деяких, особливих людей, що нашої участі в роботі, відповідно, не потрібно, і тому ми можемо залишатися лише спокійними глядачами?
На це запитання існують дві відповіді. Одна говорить, що ми всі повинні взяти на себе частку участі в апостольській праці, стати з ними нарівні й робити те саме, що й вони, тобто навчати, проповідувати, пояснювати Слово Боже.
Це погляд сектантів.
Іншу відповідь дає звичайне життя звичайних людей.
“Це не наша справа, – кажуть вони, і цієї думки, на жаль, тримається величезна більшість сучасних християн. – Це справа священиків, проповідників. Наша хата скраю!”
Обидві відповіді неправильні. Робити суто апостольську справу, тобто вчити, проповідувати Слово Боже, можуть і мають право далеко не всі. Недарма з величезного числа своїх послідовників Господь Іісус Христос обирає тільки дванадцять, а пізніше приєднує до них ще сімдесят. Господь “одних поставив Апостолами, – пише апостол Павло, – , інших пророками, інших Євангелістами, інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для творення Тіла Христового, аж доки всі прийдемо до єдності віри… в міру повного віку Христового” (Еф. 4:11-13).
“Чи всі Апостоли? – вигукує він же. – “Чи всі пророки? Чи всі вчителі? Чи всі чудотворці? Чи всі мають дари зцілення? Чи всі говорять різними мовами? Чи всі тлумачі?” (1Кор. 12:29-30 ). І в іншому місці відповідає: “ніхто сам собою не приймає цієї честі, але покликаний Богом, як і Аарон” (Євр. 5:4 ). Таким чином, апостольську справу вчення, проповіді, повідомлення дарів благодаті можуть робити тільки покликані.
З іншого боку, абсолютно несправедливою є і та думка, ніби ми можемо зовсім відмовитися від участі в будівництві Царства Божого, і ніби це справа тільки тих людей, які для цього спеціально поставлені. Звертаючись до всіх віруючих, апостол Петро пише: “Приступаючи до Нього (Господа Іісуса Христа), каменя живого, людьми відкинутого, а Богом вибраного, коштовного, і самі, мов живе каміння, будуйте з себе дім духовний, святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, Іісусом Христом” (1Пет. 2:4-5 ). Усі ми – живі камені, з яких будується чудова будівля Царства Божого, усі покликані до участі в цьому Царстві й усі, отже, відповідальні за цю споруду, усі повинні працювати. Ніхто не сміє відмовлятися, але участь наша в цій роботі різна. “Як в одному тілі, – каже апостол Павло, – маємо багато членів, але не всі члени мають однакове діло, так багато нас становимо одне тіло у Христі, а окремо один одному є члени. І як, за даною нам благодаттю, маємо різні дарування, то, чи маєш пророцтво, пророкуй за мірою віри; чи маєш служіння, перебувай у служінні; чи учитель,– у навчанні; чи утішитель, утішай; хто роздає, роздавай у простоті; начальник, начальствуй зі старанністю; хто милосердствує, милосердствуй зі щирістю. Любов хай буде нелицемірна…” (Рим. 12:4-9 ).
Інакше кажучи, кожен із нас зобов’язаний працювати для творення Царства Божого на тому місці і в тому служінні, де він поставлений Богом. Участь у цій спільній роботі обов’язкова для кожного, але не обов’язково, щоб ця участь проявлялася неодмінно у формі апостольського служіння. Роби, що можеш, де можеш і як можеш. Лише б це було з любов’ю.
Щоб для нас переконливішою стала думка про необхідність і обов’язковість спільної праці на користь спільної справи, для цього треба виразніше з’ясувати для себе, як розуміли апостоли взаємні стосунки віруючих. Для них уся громада послідовників Іісуса Христа, або Церква, і представляє одне тіло, в якому голова – Христос, а ми всі – різні члени. Це – не алегорія, не уподібнення тільки, не образ наочного вираження, а щось набагато більше: це – містичне проникнення в саму суть речей. Ми справді складаємо одне тіло, або один організм. Це можна уявити лише в уяві, але зрозуміти й пояснити в усіх подробицях не можна. “Таємниця ця велика; я кажу по відношенню до Христа і до Церкви”, – зауважує апостол (Еф. 5:32). Уже у вищенаведеному тексті апостол Павло дає цю думку про спільноту віруючих як про одне тіло. Набагато докладніше він з’ясовує це в посланні до Коринфян, і тут слова його такі визначені й дають таку захопливу, глибоко містичну картину внутрішніх стосунків у Церкві, що на них слід зупинитися з усією увагою.
“Як тіло одне, – пише він, – але має багато членів, і всі члени одного тіла, хоч їх і багато, утворюють одне тіло,– так і Христос. Бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло, іудеї чи елліни, раби чи вільні, і всі одним Духом напоєні. Тіло ж не з одного члена, а з багатьох. Якщо нога скаже: я не належу до тіла, бо я не рука, то невже через це вона не належить до тіла? І якщо вухо скаже: я не належу до тіла, бо я не око, то невже через це воно не належить до тіла? Якщо все тіло око, то де слух? Якщо все слух, то де нюх? Але Бог розмістив члени, кожний з них у тілі, як було Йому угодно. А коли б усі були один член, то де було б тіло? Тепер же членів багато, а тіло одне. Не може око сказати руці: ти мені непотрібна; або так само голова ногам: ви мені непотрібні. Навпаки, члени тіла, що здаються слабшими, значно потрібніші, і які нам здаються в тілі еблаговидними, про тих більше піклуємось… Але Бог так створив тіло, щоб ми про неблаговидне більше піклувалися, щоб не було розділення в тілі, а усі члени однаково дбали один про одного. Тому, чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени. І ви – тіло Христове, а окремо – члени” (1Кор. 12:12-27 ).
Ці слова апостола Павла варто було б вогняними літерами закарбувати в серці кожного християнина. Стає зрозумілим, до якої міри тісно ми всі пов’язані один з одним, наскільки залежні один від одного і як відповідаємо всі один за одного і за добробут усього тіла. “Чи страждає один член, страждають з ним усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени”. Це закон християнської відповідальності. Якщо заражений один член, то зараза неминуче передається іншим і всьому тілу. Якщо згрішила одна людина, то зараза гріха в більшій чи меншій дозі неминуче переходить на весь організм – суспільство.
Тому я не смію грішити не тільки тому, що це губить мене особисто, але ще більше тому, що це заражає і губить інших. З іншого боку, якщо я бачу брата, який грішить, я не можу залишатися байдужим, тому що цей гріх у тій чи іншій формі дійде і до мене.
Іноді нам здається, що наші гріхи минають безслідно і нікому не приносять шкоди. Це – ілюзія, самообман. Де-небудь коли-небудь так чи інакше наслідки гріха дадуться взнаки. “Життя, як океан, – каже один із наших письменників, – усюди незримий зв’язок: в одному кінці торкнувся, в іншому віддається. Ось ти пройшов повз дитину. Ти, можливо, і не помітив її; але образ твій нечестивий уже закарбувався в дитячому серденьку і рано чи пізно в чомусь відіб’ється: у думках, або у вчинках, або у словах”.
У чому ж має полягати наш обов’язок щодо суспільства з огляду на цю відповідальність?
Непряму відповідь на це запитання дає той самий апостол Павло.
“З Христа все тіло, – пише він, – яке складається і з’єднується всякими зв’язками, що взаємно скріплюються, при дії в свою чергу кожного члена, одержує прирощення для створення самого себе в любові” (Еф. 4:16).
Це означає, по-перше, що окрім безпосереднього виконання тих обов’язків, які покладені на мене Богом, я маю дбати про зміцнення взаємних зв’язків між членами суспільства. По-друге, свою власну справу я маю робити в дусі любові так, щоб вона сприяла посиленню зв’язку між мною та іншими членами. Якщо кожен у своїй діяльності підпорядковується цим правилам, то суспільство твориться і зростає в дусі любові, набуває міцності і процвітає. Навпаки, при порушенні цих правил воно розкладається.
Кожну справу можна робити по-різному. Можна її робити або як обов’язок служіння ближнім, дбаючи більше про їхню користь, аніж про свої вигоди; тоді вона міцніше пов’язує людей, які служать, і тих, хто користується служінням, і є засобом зміцнення, розвитку, процвітання суспільства, силою творчою й життєдайною. Або можна робити його з суто егоїстичним розрахунком, витиснути з нього якнайбільше користі особисто для себе, анітрохи не думаючи про благо інших, і тоді воно не тільки послаблює, розхитує й украй розриває взаємні прив’язаності людей, а й вносить у їхні стосунки щось зовсім протилежне: охолодження, озлоблення, взаємне відштовхування. Це процес гниття, розпаду, смерті. Гниття в тому й полягає, що окремі частинки гниючого тіла втрачають силу взаємного тяжіння або зчеплення і розпадаються. Так у фізичному світі, так і в людському суспільстві.
Припустімо, я селянин. Я можу свою селянську справу робити або в дусі найвужчого себелюбства: хапати за горло кожного, хто посміє зазіхнути на мою власність або мої права, сквалижничати на сходках, з піною у рота сваритися за кожну вершку косовиці, красти в сусідів дрова, гарчати на кожного, хто звернеться до мене з нужденністю, і т.п. – і тоді я являюся елементом гниття, елементом суспільно шкідливим. Або ж можу поступатися в земельних суперечках, уникати сварок, допомагати нужденним чим можу – своєю роботою, знаряддями, продуктами, приділяти частину своїх статків безпорадним і бідним тощо. – і тоді я виконую заповідь Божу і буду елементом життєвим, творчим, елементом суспільно корисним.
Егоїзм, себелюбство – завжди сила розпаду, гниття, і ця розкладальна дія егоїзму проявляється за будь-яких умов. Даремно кажуть, що суспільство не може бути побудоване на євангельських засадах самозречення і що найкраще розв’язання задачі, якого тільки можна бажати, тут полягає лише в тому, щоб особистий егоїзм кожного члена ввести в законні межі так, щоб він не стикався з егоїзмом сусіда або, в усякому разі, знав свої межі. Точно і ясно визначити права і обов’язки всіх і кожного, не ображаючи нікого, – ось усе, що потрібно для суспільного процвітання.
Така постановка питання докорінно неправильна. Не кажучи вже про те, що точно визначити обов’язки і права, “не ображаючи нікого”, абсолютно неможливо, бо при егоїстичному ставленні до життя скривджені та незадоволені завжди знайдуться, але найголовніше заперечення полягає тут у тому, що жодними засобами неможливо запхати особистий егоїзм у законні, юридичні рамки: він завжди намагатиметься з них вилізти й розширитися коштом сусіда, і, врешті-решт, знайде для цього засіб або лазівку. Чому розкладаються сучасні капіталістичні суспільства, незважаючи на точну регламентацію прав і обов’язків? Тому, що вони побудовані на грубо-егоїстичній основі, але й будь-яке інше суспільство, яке з’явиться на зміну, неминуче піддасться тому самому закону гниття, якщо залишиться на тій самій основі себелюбства й егоїзму.
Отже, наша участь в апостольській справі побудови Царства Божого має полягати насамперед у тому, щоб кожну справу робити в ім’я Господа Іісуса Христа, в дусі євангельської любові і самопожертви.
Але, крім цього, на нас лежить також завдання всіма залежними від нас засобами зміцнювати взаємні зв’язки між людьми, сприяючи в міру сил розвитку релігійної віри, любові, дружби, довіри і борючись з явищами протилежними. Таким чином, якщо я проповідую невір’я, ворожнечу, насильство, нацьковую людей один на одного, зводжу наклеп, засуджую, розпускаю брехливі чутки про людей, сію чвари, підозрілість – усім цим я вношу розкладання в суспільство і тим якщо не зупиняю зростання Царства Божого (бо за незбагненними Божими законами воно росте за будь-яких умов), то, в усякому разі, відволікаю багатьох від участі в ньому. Якщо ж я поширюю істинну віру, проповідуючи любов і братерство, всепрощення і самозречення, кажу про людей добре, доброчинствую і допомагаю нужденним, борюся з наклепом і неправдою, примиряю тих, хто ворогує, то цим я зміцнюю суспільство і взаємні зв’язки його членів і сприяю розвитку і розширенню Царства Божого.
На жаль, цей обов’язок величезною більшістю сучасних християн не усвідомлюється. Навіть найкращі з нас зазвичай задовольняються тим, що абияк слідкують за собою, за своїми настроями і вчинками, але про моральний стан ближніх, про поліпшення їхніх взаємних стосунків навряд чи хто думає. Яке мені діло до іншого? Він сам відповідає за себе! Хіба я сторож братові моєму? Це жорстке запитання Каїна якщо й не вимовляється відкрито, устами, то чується в кожному егоїстичному серці. Байдужість до ближнього, жахлива, тупа байдужість – це наш спільний гріх.
Пам’ятайте: кричущу, обурливу несправедливість скоєно було на ваших очах. У найбрутальніший, найцинічніший спосіб порушено основні правила справедливості. Як завжди, страждав слабкий, безпорадний від сильного, нахабного. Чи заступилися ви за скривдженого? Чи захистили? Чи допомогли йому? Чи поспівчували, принаймні? Чи… пройшли байдуже повз? – Яке мені діло? “Хіба я сторож братові моєму?” (Бут. 4:9 ).
Ось випадок вас звів із занепалою жінкою. Загибла людська душа дивилася на вас із цих підведених, стомлених очей. Безсоромна посмішка зміїлася на фарбованих губах. У цьому створінні був зганьблений чудовий образ Божий. Чи постаралися ви розбудити душу, що заснула в гріху? Чи зробили спробу витягнути з бруду нещасне творіння Боже? Або гидливо посторонилися з виглядом праведника, гордого своєю перевагою? – Хіба я сторож братові моєму?
Хворий, посинілий від холоду старий стояв перед вами, простягаючи тремтячу руку за милостинею. Як ви поставилися до нього? Чи допомогли? Чи виявили милість і участь? Чи залишилися холодними, байдужими? – Не моя справа! “Хіба я сторож братові моєму?”
Злісна, отруйна плітка була розказана у вашій присутності. Обпльована була честь ваших знайомих. Їхнє добре ім’я тріпали в бруді. Ви знали, що в цій плітці все, від першого до останнього слова, – брехня. Але чи вистачило у вас мужності заявити про це? Чи зупинили ви наклепника суворим докором? Чи відновили правду і зганьблену честь ближнього? Чи вислухали із затаєною зловтіхою, хихикаючи з веселою компанією? Чи, можливо, просто промовчали? – Яке мені діло? “Хіба я сторож братові моєму?”
Ми всі думаємо тільки про себе; питання про ближнього нас не цікавить, і в результаті моральне зло, як зараза, як гангрена, поширюється дедалі ширше й ширше, захоплюючи все нові жертви. І в цьому винні всі ми. Що ми робимо, щоб зупинити порок? Чи докладаємо якихось зусиль, щоб врятувати братів, які гинуть?
Мало видно цих зусиль. Всюди черствість, байдужість. Але черствість завжди викликає озлоблення, а вада, до якої ми так ганебно байдужі, так чи інакше обернеться коли-небудь на нашу голову.
Які жахливі приклади покарання за байдужість і черстве ставлення до ближніх дає історія!
Один з останніх дореволюційних королів Франції Людовик XV полював у Версальському лісі, оточений блискучою кавалькадою придворних. Сумна процесія трапилася назустріч: на бідних дрогах – проста дерев’яна труна, яку тягне жалюгідна селянська шкапа, у супроводі групи людей, що плачуть.
Від чого помер покійний? – запитав король.
Від голоду, – була відповідь, і… король пришпорив коня. У відповіді йому почувся неприємний натяк на тяжке становище народу.
Хвилюватися через це він не любив. Він любив спокій і був байдужий до всього, крім задоволень. “Після нас хоч потоп”, – говорив він. Але як жорстоко в епоху революції розплатилися французькі королі за цю байдужість!
Але якщо наші ближні нічого від нас не вимагають, невже самому йти до них, нав’язуватися з добродійністю та участю? Адже це настирливість і безтактність!
Так, потрібна велика любов, щоб непрохана участь не була грубим вторгненням у чужу душу; потрібна велика ніжність і делікатність, щоб це не було образливо. Проте святі подвижники не чекали запрошень і самі йшли туди, де потрібна була їхня допомога.
У Єгипті жила колись продажна красуня Таїсія. Ім’я спокусниці гриміло по всій країні. Золото рікою лилося в її розпусний дім. Найблискучіші юнаки були біля її ніг. Слава, поклоніння, успіх, багатство, пристрасть п’янили її, і в цьому чаді гріха дрімала душа молодої блудниці. Але Господь у Своєму милосерді не залишив Своє занепале створіння. Одного разу був бенкет у її домі. Гриміла музика. Повітря було сповнене запашних пахощів і п’янких ароматів сходу. Блищало на столах золото дорогих приборів. Вибрані багатії Єгипту були гостями. У самий розпал бенкету якийсь таємничий незнайомець викликав Таїсію для секретних переговорів. Вона повела його до своєї спальні, і там незнайомий відвідувач став благати її за велику суму грошей дати йому одне побачення, але “тільки там, – додав він, – де не бачили б люди і Бог”.
Розсміялася горда красуня.
– Такого місця немає! – промовила вона…
Незнайомець раптово скинув із себе пишний одяг, і Таїсія впізнала в ньому великого подвижника пустелі – преподобного Пафнутія. Старець залишив своє усамітнення, щоб врятувати її, занепалу, сплюндровану… Потекла гаряча промова, що хапала за серце і була сповнена жалю і любові до тієї, що гине. У ній був заклик до покаяння, загроза страшного кінця, чулися слова надії.
– Яку відповідь даси ти Богові?
Здригнулася душа, розтопилося серце, прокинулася совість, що дрімала.
Уперше думка про Бога, про Його закон, про Його гнів яскравим променем пронизала свідомість. Переворот був рішучий і негайний. Таїсія зібрала свої коштовності, спалила їх на міській площі й пішла з Пафнутієм у пустелю, і там серед пекучих Фіваїдських пісків, у суворій забороні, у молитві та сльозах покаяння провела залишок свого життя.
Старець врятував душу, що гинула.
Інший великий святий – Іоанн Милостивий, патріарх Александрійський, сідав щодня біля дверей храму, щоб усі могли до нього приходити. Тут він роздавав нужденним милостиню, розбирав скарги, давав поради. Якщо ніхто до нього не приходив, він журився і говорив:
– Нічого ти нині, смиренний Іоанне, не здобув для себе!
Так святі самі шукали нагоди зробити добро.
На закінчення пригадаємо слова о. Іоанна Кронштадтського з його щоденника:
“Чи віриш, що всі християни православні є членами одного й того самого тіла, і що тому ми всі повинні дотримуватися єднання духу в союзі миру, повинні берегти одне одного, дбати одне про одного, допомагати одне одному? Чи віриш, що святі угодники також є членами єдиного тіла Христового, тобто Церкви, і нашими братами, які клопочуть перед Богом про нас на небі? Чи поважаєш кожного християнина, як члена Христового, як брата Його по людству? Чи любиш кожного, як самого себе, як свою плоть і кров? Чи прощаєш великодушно образи? Чи допомагаєш у скруті, якщо сам маєш достаток? Чи наставляєш невігласа, чи відвертаєш грішника від хибної дороги його? Чи втішаєш сумного? Усе це навіює тобі, зобов’язує тебе робити віра в Церкву святу, соборну й апостольську, і за все це обіцяна тобі велика нагорода від глави Церкви – Господа Іісуса Христа”.
Мк. 3:20-35
Справжній уривок з Євангелія починається невеликим, але надзвичайно характерним епізодом, який кидає коротке світло на один дуже сумний бік земного життя Господа: на ставлення до Нього Його найближчих родичів. Ми знаємо, що шлях Господа Іісуса Христа не був усіяний трояндами. Це був тернистий, скорботний шлях, де нескінченна благодать і милосердя постійно натикалися на шипи людської невдячності та нерозуміння. Але 21-й вірш III глави Євангелія від Марка, якщо в нього вдуматися, звучить особливо сумно, бо він розкриває потаємний куточок життя Спасителя, де скорбота непомітна для стороннього ока і малодоступна навіть для Його учнів, бо її сумних слідів не знайти на поверхні громадської діяльності Господа. Це скорбота, глибоко прихована в схованках серця, де зазвичай вона відчувається особливо важко.
“Ближні Його пішли взяти Його, бо говорили, що Він не при собі”. Подумайте, що це означає?
Народ, як завжди, стікається натовпами до Господа, народ: прославляє явленного Великого Пророка, з насолодою слухає Його вчення, а близькі Його, родичі, турбуються і йдуть узяти Його, “бо говорили, що Він не при собі”, кажучи простіше й точніше – “Він не при собі”.
Божевільний! Як просто і легко пояснюється все незвичайне, надзвичайне, велике і чудове, таємниче і загадкове в житті Господа! Його страждальне життя блукача, який не має, де голову підхилити, Його розрив із сім’єю, з духовними керівниками народу, з правлячими партіями, зі звичайними поняттями єврейського суспільства; Його вчення, високе, натхненне, малодоступне для посередності, – все пояснюється зрозумілим і простим словом “божевільний”.
І зауважте: з обивательського погляду, це припущення… що вселяє підозру і тривогу, звучить правдоподібно. Справді, хіба не божевілля вести таке життя, яке веде цей галілейський Пророк: піти з дому, покинути рідних, відмовитися від домашнього комфорту і затишку і натомість зібрати навколо себе купку дивних, незнайомих людей – тинятися з ними по селищах Палестини, не затримуючись довго ніде, харчуючись абияк і проповідуючи щось незрозуміле й ні з чим неспіврозмірне. Він міг би жити спокійно, не зачіпаючи нікого, а замість цього викриває могутніх фарисеїв і саддукеїв, дратуючи їх і наражаючи себе на страшну небезпеку їхньої помсти. Він міг би мати гучну, незвичайну славу і користуватися нею для своїх видів, але Він начебто уникає цієї слави і забороняє розповідати про скоєні Ним діяння. Він міг би здобути величезну владу, стати царем або народним вождем – народ майже силою намагається змусити Його зробити цей крок – та Він замість цього вважає за краще вести життя мандрівного убогого.
Ну з чим усе це співзвучно? Хіба це не божевілля? І яке дике, незвичайне вчення, яке Він проповідує! Ми всі звикли якщо не думати про багатство і розкіш, то в усякому разі дбати про те, щоб мати їжу, одяг, пристойне житло. А Він… Послухайте, чого Він вимагає: “не піклуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або у що одягтися?… не піклуйтеся про завтрашній день” (Мф. 6:31:34 ).
Ми всі думаємо, що можемо і навіть мусимо захищати свої права від нахабних зазіхань, інакше нам сядуть на шию і будуть нами зневажати. А Він каже: не противтеся злому. “Але хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому і другу;і хто захоче судитися з тобою і взяти в тебе сорочку, віддай йому і верхній одяг; і хто примусить тебе іти з ним одне поприще, іди з ним два” (Мф. 5:39-41 ).
Ми всі намагаємося прожити свій вік якомога легше, з найбільшим комфортом і найменшою працею, і зовсім не розуміємо, навіщо треба себе обмежувати, обмежувати свої потреби, брати на себе подвиг поневірянь і страждань, а Він вчить: “Входьте вузькими ворітьми, бо широкі ворота і простора дорога ведуть на погибель, і багато ідуть ними, бо тісні ворота і вузька дорога ведуть у життя, і мало хто знаходить їх” (Мф. 7:13-14 ).
Так або приблизно так повинні були думати багато хто з сучасників Господа Іісуса Христа, які звикли до рутини життя, встановленої фарисеями і законниками; так, безсумнівно, думали і найближчі Його родичі, які зрозуміти й оцінити всю глибину Його вчення не могли, а підкоритися його авторитету і прийняти Його слова на віру не хотіли. Перебуваючи частіше за інших у Його присутності весь підготовчий період Його служіння, вони, звісно, раніше за інших почали помічати в Ньому ці ознаки удаваної ненормальності: любов до усамітнення, замисленість, незрозумілі промови, дивні витівки. Ось чому давно вже в їхню душу закралася страшна підозра, що перейшла тепер в упевненість: “Він вийшов із себе! Він не сповна розуму!”
Ми можемо далі уявити собі картину тих стосунків, які створилися внаслідок цієї впевненості. Ці косі, недовірливі погляди, особлива обережність у словах, вибір виразів і тем для розмов із погано схованим побоюванням не дратувати хворого, постійне, уважно-настирливе спостереження за поведінкою – як усе це повинно було хвилювати, засмучувати й ображати. Нерозуміння серед найближчих людей особливо боляче. Ви входите в кімнату, де зібралася вся сім’я, і розмова одразу обривається, настає незручна тиша, ви відчуваєте, що говорили про вас, можливо, із засудженням, можливо, зі співчуттям. Ви сідаєте до сімейного вогнища – від вас обережно відсуваються, не спускаючи з вас уважних випробовуючих поглядів. Ви сідаєте за стіл – за вашими руками тривожно спостерігають, і ви розумієте затаєну думку й побоювання: “Раптом він запустить у когось ножем або тарілкою!” І немає жодної можливості переконати цих людей, що ви не божевільний, а абсолютно нормальна людина, що ваших думок і промов просто не розуміють або не докладають зусиль, щоб у них вдуматися.
Це має бути дуже важко, і все це мав пережити Господь Іісус Христос.
Про цю непомітну зовні, глибоко затаєну, хвилюючу і гірку трагедію і розповідає 21-й вірш.
Але ще грубішу, ще їдкішу образу доводиться вислухати Господу Іісусу Христу від книжників і фарисеїв.
“книжники, які прийшли з Ієрусалима, говорили, що Він має в Собі веєльзевула і що виганяє бісів силою бісівського князя” (Мк. 3:22 ).
Єрусалимські книжники славилися своєю вченістю і їхнє слово було дуже впливовим у народі. Користуючись цим впливом, щоб зруйнувати чарівність особистості й чудес незвичайного Галілейського Пророка, вони зводять на Нього ще більш важке й жахливе звинувачення, ніж родичі: вони оголошують Його одержимим духом нечистим.
Це високе, натхненне вчення, ці чудові притчі, сповнені нез’ясовної внутрішньої принади, ці зворушливі повчання та уроки моральних стосунків, це невблаганне бичування неправди й пошуки істини – все це не що інше, як бісівська мана. Ця краса і благородство характеру, милосердя, лагідність, співчуття до немічних, палка любов до правди, безмежна самовідданість – все це навіяно нечистим духом. Нарешті, ці чудові справи, в яких так багато любові до стражденної людини і стільки божественної могутності, – це дар бісівського князя, веельзевула.
Таке звинувачення набагато болючіше і його перенести важче, ніж докір у божевіллі. Впливаючи на народ і збуджуючи його підозрілість, воно перешкоджало і затримувало розвиток самої справи Господа Іісуса Христа. Звинувачення в божевіллі було занадто очевидно безглуздим для тих, хто слухав мудрі, хоча часом і загадкові промови Господа. Звинувачення в одержимості злим духом могло бути прийнято з більшою легкістю і відштовхнути від Нього багатьох послідовників, бо воно здавалося правдоподібнішим. Але цим звинуваченням не тільки гальмувалася дорога для Господа справа спасіння людства, але ще болючіше зачіпалися Його ставлення і любов до Бога. Підозра в божевіллі могла бути образливою для Нього особисто як людини. Звинувачення, підняте книжниками, було образливим для Бога, який діяв у Ньому. “Отець, Який в Мені перебуває, Він творить діла” (Ін. 14:10 ), – свідчив про Себе Господь Іісус Христос. Він знав таємницю Своєї могутності, знав, що діла, які Він творить, творяться силою Бога, у цьому бачив доказ Свого Божественного посланництва, що повинно було переконати людей повірити в Нього (Ін. 10:37-38 ), і раптом силу, яка діє в Ньому, називають силою веельзевула, Бога, який перебуває в Ньому, хочуть примусити вважати сатаною. Уся безмежна любов Господа Іісуса Христа до Бога, любов Сина до Отця, повинна була обуритися. Ось чому так суворо відповідає Він наклепникам:
“Істинно кажу вам: простяться синам людським всі гріхи та хула, якими б вони не хулили; але хто буде хулити Духа Святого, тому не буде прощення довіку, а підлягає він вічному осудженню. Це сказав Він, тому що говорили: в Ньому нечистий дух” (Мк. 3:28-30 ).
У Матфея і Луки передача цих слів дає ще новий відтінок думки: “коли хто скаже слово на Сина Людського, проститься йому; якщо ж хто скаже на Духа Святого, не проститься йому ні в цьому віці, ні в майбутньому” (Мф. 12:32 ; пор.: Лк. 12:10 ).
Уже з цих слів видно було, як важко було Господу Іісусу Христу чути наклеп, висунутий проти Духа, що діяв у Ньому, фарисеями, які намагалися перед народом накликати на Нього підозру в біснуванні.
Але цю саму долю – бути жертвою наклепу, нерозуміння, образ усякого роду, переслідувань – Господь напророкував і всім Своїм учням і послідовникам:
“Учень не вищий за вчителя, – каже Він, – і слуга не вищий за господаря свого: досить для учня, щоб він був, як учитель його, і для слуги, щоб він був, як господар його. Якщо господаря дому назвали веєльзевулом, то чи не тим більше домашніх його?” (Мф. 10:24-25 ). “Якщо Мене гонили, то гонитимуть і вас” (Ін. 15:20 ).
Отже, хто наважиться слідувати за Господом Іісусом Христом і бути Йому вірним, має приготуватися: гоніння, образи, глузування неминучі.
Хіба не глибока, сумна правда в цьому застереженні? Як нападає світ на всякого, хто надумає йому зрадити й обрати новий шлях євангельської любові та правди! “Якби ви були від світу, – підтверджує Господь, – , то світ любив би своє; а як ви не від світу, а Я вибрав вас від світу, тому ненавидить вас світ” (Ін. 15:19 ).
Ще сьогодні ви належите світу, живете його інтересами і смаками, поклоняєтеся його кумирам – розкоші, багатству, славі, знатності, борсаєтеся у водовороті марнославства, хтивості, егоїзму та інших пристрастей, носите, як усі, маску лицемірних пристойностей, ведете так звані дотепні й цікаві розмови, сповнені прихованого цинізму і отруйного осуду, не смієте заїкнутися про Бога, про вічну правду, про суворі закони доброчесного життя, бо говорити про це вважається смішним і нудним у пристойному суспільстві, і всі вами задоволені. Ви можете бути душею суспільства, вас скрізь привітно приймають, вас слухають із задоволенням, вам лестять, про вас відгукуються добре, ваші погано сховані грішки охоче прощають або добродушно-поблажливо над ними жартують. Вас усі люблять: ви – людина своя. Але ось із вами сталася різка зміна: ви стали серйозніше замислюватися про життя і про його сенс; щось невгамовне, незадоволене прокинулося в совісті; давно забуті слова святих оповідей і притч звідкись випливли у свідомості; з’явилася думка про Бога та Його правду; уся криклива метушня й нікчемність світського життя різко виступили перед внутрішнім поглядом. Ви відчули, що в ньому задоволення немає і знайти його не можна, і ви вирішили порвати з ним, з колишніми звичками, зі знайомими і друзями і, відмовившись від усього, йти за Христом. У вашому житті стався переворот… І подивіться, як швидко і різко змінюється ставлення до вас світу. З усіх боків лунає виття, шипіння, свист, улюлюкання. Колишні друзі вас уникають, при зустрічах не впізнають. Починається цькування… Чутки, плітки, розмови…
Ви чули, що сталося з N? Перестав бувати в суспільстві, усе закинув… Кажуть, збирається в ченці…
Бідолаха!.. Що він – з глузду з’їхав? Знаєте, я завжди помічав у ньому деякі дивацтва… Шкода… А який веселун був! Та що за причина? Чи не був він закоханий невдало?
Ні, просто ханжа, святоша! Ну що: він корчить із себе?! Лицемір!.. Такий самий, як і всі ми… Добре знаємо!..
І так далі. Але не бійтеся! Через цей галас не відмовляйтеся від першого кроку. Справжньої небезпеки в цьому ще немає. Це тільки перше, порівняно легке випробування вашої волі та серйозності вашого рішення. Ви маєте це подолати, щоб набути першого гарту.
Не бійтеся! Це виє і улюлюкає в людях хор бісівської сили, яка втрачає свого колишнього раба і шанувальника і не хоче цього допустити. Вона стращає вас, щоб змусити відмовитися від прийнятого наміру. Не звертайте уваги і пам’ятайте, що, як правило, біси завжди більше шумлять і лякають, ніж дійсно шкодять. Без попущення Божого вони нічого не можуть вам зробити.
Не бійтеся! Ви не один. Господь іде вам назустріч і простягає руку. Покладіться на Нього. “Бо як Сам Він перетерпів, бувши спокушеним, то може й спокушуваним допомогти” (Євр. 2:18 ). Ви можете цілком на це розраховувати, бо ви чули, яку чудову обітницю дав Він Своїм вірним послідовникам: “хто творитиме волю Божу, той Мені брат, і сестра, і мати” (Мк. 3:35 ).
Скільки радості й духовного підбадьорення в цих словах! Мати такого брата – хіба це не запорука перемоги? Хіба такий брат може покинути без допомоги та підтримки у скрутну хвилину? І що за біда, що від вас відвернулися колишні знайомі, що вас злословлять друзі, раз ви придбали такого брата?
Але щоб мати на це право, необхідна одна умова: творити волю Божу. Високе звання Свого брата, Своєї сестри, Своєї матері Господь визнає тільки за тими, хто виконує волю Божу. З того моменту, як ви зробили рішучий крок, у вас не повинно бути іншої мети, як тільки дізнатися цю волю і виконати її у своєму житті.
Ми вже говорили в попередніх бесідах, що коли людина зуміє поєднати свою волю з волею Божою, підкорившись їй безумовно, то це надає їй величезну силу і забезпечує перемогу в боротьбі зі злом. Крім того, є й інші серйозні підстави, чому християнин повинен зректися своєї волі і виконання волі Божої поставити метою свого життя.
Після гріхопадіння воля людини стала недосконалою, бажання – гріховні й нерозумні, тому що тепер ними керують її пристрасті. Є стара грецька легенда про царя Мідаса, що являє собою типовий зразок нерозумності наших звичайних бажань. За якісь заслуги доля надала Мідасу право просити про виконання одного з його бажань. Жадібний до золота цар зажадав, щоб усе, до чого він доторкнеться, від його дотику перетворювалося на золото. Він отримав цей чарівний дар, і почалися дивовижні речі: крісло, в яке він сів, раптом стало золотим; стіл, на який він сперся, перетворився на золото; він пішов до саду, і кожна сходинка сходинок, які ведуть туди, на яку він ступав, миттєво ставала золотою; в саду йому досить було доторкнутися до будь-якого дерева, і воно вкривалося золотим листям. Спочатку це його забавляло. Він перетворив на золото все, до чого міг доторкнутися, і незабаром все навколо нього яскраво блищало і горіло як жар. Але коли з палацу вибіг його маленький син і, кинувшись до нього в обійми, раптом перетворився на золоту статую, Мідас подумав, що, можливо, це й не так добре, як здавалося спочатку. А коли він сів обідати і з жахом помітив, що хліб, овочі, фрукти, всі страви, якими він намагався вгамувати, голод, перетворюються на золото, і що він не може проковтнути жодного шматка без того, щоб проклятий дар не почав зараз же діяти, він прийшов у відчай. На жаль! Каяття було запізнілим.
Правда це тільки легенда, повчальна казка. Але якщо навіть ми настільки кмітливі, що не вимагатимемо від долі такого вочевидь небезпечного дару, то все ж таки, по суті, наші бажання рідко бувають кращими. З морального погляду вони майже ніколи не бувають вищими за бажання того анекдотичного цигана, який хотів бути царем, щоб щодня їсти пряники з медом. Хіба це не правда? Хіба величезна більшість наших бажань не носить вузько егоїстичний, чуттєвий характер? Всі вони народжені нашими пристрастями, і, намагаючись задовольнити їх, ми неминуче руйнуємо тіло і отруюємо душу, бо кожна пристрасть руйнівна і згубна. Зрештою, якби кожному з нас було надано страшний привілей царя Мідаса, майже напевно ми обрали б не менш небезпечний і згубний дар. Шкода від нашого вибору не така явна, отрута, якою отруєні наші бажання, тонша, але вона діє так само вірно і так само згубно. Один бажає багатства, інший – гарних страв і тонких вин, третій – успіху в розпусті тощо. За своїми поганими наслідками всі ці бажання нітрохи не кращі за бажання царя Мідаса: можливо, повільніше, але вони так само вбивають людину і її душу.
За такої нерозумності наших бажань, як можемо ми їм довіритися? Куди вони заведуть нас, хто це скаже? Як часто трапляється, що після довгих трудів і зусиль, досягнувши здійснення своїх бажань, людина зі здивуванням і досадою бачить, що вона ганялася за примарами і що промениста мрія, яка надихала її, під час досягнення втратила всю принадність. Так лопається райдужна мильна бульбашка, схоплена рукою, залишаючи лише клаптик їдкої піни. У кращому разі втрачено працю і час, у гіршому – замість щастя і насолоди придбано прикрий тягар, шкідливий і ні на що не потрібний. Ми часто, як метелики, летимо на вогонь тільки для того, щоб обпалити свої крила. Я знав одного талановитого молодого чоловіка, який уявив, що його щастя – у кар’єрі актора. Його п’янили блиск рампи, мішура костюмів, феєрична краса життя, зображуваного на сцені, галас аплодисментів, поклоніння юрби, і щоб завоювати це “щастя”, він віддав майже все своє життя і всі свої незвичайні таланти. Він досяг чого хотів, домігся великого успіху в театральному світі й тільки тоді зрозумів, що трагічно помилився, що ні сцена, ні успіх на ній йому зовсім не потрібні, а закулісний бік акторського життя для нього тільки огидний. Змінити рід діяльності було майже неможливо: безпутне життя артиста з’їло його сили, здоров’я, таланти, і починати що-небудь заново було вже пізно. Молоде, багатообіцяюче життя було загублено.
Преподобний Ніл Синайський, людина глибокого духовного досвіду, так говорив про свої бажання: “Багато разів, молячись, просив я, нехай буде мені, що здавалося благом для мене, і наполягав на проханні, нерозумно шукаючи волю Божу, а не Богові віддаючи влаштувати краще те, що Він знає корисним для мене. Але отримавши прохане, бував потім у великій скорботі, і саме за те, що не просив – нехай буде краще з волі Божої, бо справа виявлялася для мене не такою, як я думав” (Преподобний Ніл Синайський. Слово про молитву. Гл. 32).
Дорогоцінне свідчення великого подвижника, який досвідом пізнав усю оманливість людських бажань!
Наскільки краще віддатися цілком у волю Божу, відмовившись від своїх мрій і прагнень! Адже це – воля блага, угодлива і досконала; це – воля доброзичлива, бо Всемогутній, люблячий Отець наш “бажає всім людям спастися і до розуму істини прийти”. Ми можемо цілком довіритися Господу, бо Він краще знає те, що нам справді треба і корисно, краще може вести нас, більше про нас піклується і більше нас любить, ніж ми самі.
Якщо Господь говорив: “не шукаю Моєї волі, а волі Отця, Котрий послав Мене” (Ін. 5:30 ), якщо ангели Божі, сильні міццю, вічно підкорюються голосу слова Божого і досконало виконують волю Його (Пс. 102:20-21 ), то ми, немічні (Рим. 5:6 ), ті, хто споткнувся з дороги істини (Рим. 3:12 ), втратили свідомість і втратили свідомість істин (Пс. 102:20-21 ), то ми, немічні (Рим. 5:6 ), збігли зі шляху істини (Рим. 3:12 ), загубили Його з поля зору і не можемо самі собою знайти Його (Іс. 59:7-8 ), чи не побажаємо наблизитися до Світла, “що просвіщає кожну людину” (Ін. 1:9 ), і, пізнав святу волю Божу, що її нам відкриває Єдинородний Його Син, творити її за можливістю, бо в цьому і полягає все благо життя нашого?
“Одна певна заповідь дана була людям, Єві й Адаму, – пише о. Іоанн Кронштадтський, – для того, щоб виконанням однієї цієї заповіді, до того ж легкої, люди могли набути навичку до виконання волі Божої, у виконанні якої полягає все благополуччя створінь, і могли утвердитися в любові до Бога. Звертаючи увагу на протилежне – на невиконання волі Творця і виконання волі власної, протилежної Творцю, ми помічаємо, що людина, мало-помалу, набуває навички до лихого і спотворює свою високу, за образом Божим і за подобою створену, природу, робиться ворогом Божим. Так важливе виконання заповідей Божих і таке згубне невиконання! Даючи певну заповідь першим людям… Господь Бог з’явився Сам наставником новоствореної розумної тварини. Хто винен, що це наставництво було відкинуто і людина захотіла краще сама собою управлятися! Ось і досі, при всіх успіхах у науках і мистецтвах, при всіх скарбах мудрості людської, стародавня і нова людина не може виховати сама себе, бо відкинула ще на початку опікунство Боже, бо, скажіть, хто інший, як не Бог, повинен був бути наставником нашим? І в теперішній час, і в минулий тільки ті люди успішно здійснили своє розумове і моральне виховання, які довірилися Богові, жили за Його заповідями, які нині живуть за Євангелієм і вченням Церкви, підкоряючись її керівництву”.
Господи! Навчи нас творити волю Твою, бо Ти є Бог наш, бо в Тебе джерело життя!
Глава IV.
Мк. 4:1-20 , Мк. 4:21-41 ↓
Сенс притчі про Сіяча досить докладно пояснений самим Господом. До євангельського пояснення можна ще додати, що Сіяч – це сам Господь, насіння – Слово Боже, поле – все людство, увесь світ, що сприймає у свої надра чудодійне насіння євангельського слова. Подібно насінню, євангельське слово носить у собі початок життя, життя істинного, духовного, бо що таке істинне життя? “Це ж є життя вічне, – відповідає Господь у Своїй первосвященицькій молитві, – щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога і посланого Тобою Іісуса Христа” (Ін. 17:3 ). Євангельське слово дає це знання істинного Бога, і тому воно є чудовим насінням спасіння і життя. Кинуте в людське серце, воно за сприятливих умов виростає і приносить плоди – добрі справи і святе життя. Подібно насінню, воно вічно носить у собі цю живу силу.
Нині, як і дев’ятнадцять століть тому, воно: однаково хвилює і зворушує, радує і втішає, судить і упокорює, зачіпаючи найпотаємніші струни людського серця.
Помирають філософські системи, забуваються політичні теорії, блякнуть квіти поезії, але “слово Боже живе і діюче, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні” (Євр. 4:12 ). У ньому прихована вічно жива істина.
Але, володіючи завжди цією прихованою живою силою в однаковій мірі, слово Боже не завжди дає однаковий урожай. Це залежить від того ґрунту, в який воно падає, і тут притча набуває для нас особливо пекучого, живого, особистого інтересу, бо ґрунт цей – наше серце. Ми всі, слухачі й читачі слова Божого, отримуємо свою частку святого насіння; ми всі, напевно, хотіли б, щоб у нашому серці був родючий ґрунт, що приносить стократний урожай, і питання, чому цього не буває й чому паростки такі кволі, вбогі та перемішані з бур’яном, – питання це, звісно, для нас далеко не байдуже.
Вдумаймося уважніше в притчу, щоб у її чудових образах і символах відкрити важливі для нас закони душевної агрономії, на які вказує Господь Іісус Христос.
Для того, щоб з успіхом обробляти ниву і застосовувати до неї раціональні способи обробітку ґрунту, необхідно насамперед вивчити ґрунт і знати його склад. Піщаний ґрунт потребує одного добрива, суглинок – іншого, чорнозем – іншого; та й самі прийоми обробітку на різних ґрунтах бувають неоднакові. Так само і в духовному житті. Щоб зрозуміти причини, які зумовлюють для людини безплідність слова Божого, і водночас віднайти правильні способи обробітку й виховання душі, що могли б підвищити врожай святого насіння, посилити вплив і дію на людину євангельського слова, – для цього треба вивчити ґрунт нашого серця і з’ясувати, що саме в цьому серці перешкоджає успішному проростанню насіння. Відповідно до цього ми й можемо вжити тих чи інших заходів.
Говорячи про долю насіння, Господь у Своїй притчі зображує чотири види умов, у які воно потрапляє під час посіву та які по-різному впливають на його проростання. Це – чотири різні види психіки людини, чотири види устрою душі.
“коли сіяв, трапилося, що одне зерно впало при дорозі, і налетіли птахи і поклювали його” (Мк. 4:4 ).
Це – перший тип. Серце схоже на проїжджу дорогу, а насіння, падаючи на неї, навіть не проникає в ґрунт, а залишається на поверхні і стає легкою здобиччю птахів.
Що це за люди?
По-перше, сюди належать натури грубі, чисто тваринного складу. Це найгірший тип серед людей, і, на жаль, їх нині особливо багато. Вони живуть суто утробним життям: смачно їсти, солодко пити, багато спати, гарно одягатися – вище цього вони нічого не знають. Корито, корм і пійло – цим вичерпується весь їхній зміст. Їхній світогляд виключно матеріалістичний. Питання духу для них не існують. До ідеалів правди, добра і краси, до всього, чому поклонялося людство як найбільшій святині, що вабило й захоплювало героїв, подвижників і найкращих діячів історії, чому ті віддавали самовіддано свої сили і своє життя, – до всього цього люди на кшталт проїжджої дороги ставляться з цинічним глузуванням і відвертим презирством. “Вигода” – ось слово, яке визначає їхню діяльність. Для них бог – черево, і Євангеліє, слово Боже зустрічає в них глуху стіну тупої байдужості. Воно відскакує від них, як горох від стіни, не пробиваючи навіть зовнішньої кори егоїзму і не проникаючи всередину, в серце. Якщо іноді й залишається воно на поверхні пам’яті, то лише до того моменту, коли перший порив розпусти, сластолюбства або любостяжания налетить, як птах, і поглине все без залишку, а грубе серце залишається, як і раніше, твердим і непроникним.
По-друге, до цієї ж категорії належать люди дуже легковажні, які живуть тільки поверхневими враженнями. Сутність їхньої психіки – дозвільна цікавість, яка легко збуджується, але зовсім не прагне до того, щоб отримані враження пов’язати з глибокими основами душевного життя. Така цікавість не приносить жодної користі: вона безцільна і безпредметна. Враження оцінюються тут виключно за їхньою дією на нерви. Усе, що лоскоче нерви, однаково приваблює людей цього типу. Тому для них абсолютно байдуже: слухати хорошого проповідника або модного тенора, дивитися релігійну процесію або англійський бокс, бути присутнім під час урочистого богослужіння, яке надихає, або котитися зі сміху, дивлячись смішний водевіль. Увесь світ вони розглядають так, ніби він створений винятково для їхньої розваги, і до кожного явища життя вони підходять із цією ж міркою. Якщо вони слухають натхненного проповідника, який говорить про євангельську правду, про осяйний світ чистоти і святості, про Великого Люблячого Бога, вони скажуть на похвалу лише одне: “О, він гарно, гарно говорить!” або: “У нього вишукана, витончена мова!” Це найпринизливіша похвала для проповідника, що зводить його на роль школяра, який демонструє перед екзаменаторами свої літературні та декламаторські таланти. Нехай у проповіді чути ридання й щирі сльози стражденної любові, стогін змученого серця, гіркоту й обурення, побачивши потоптану правду, вони не знайдуть інших слів для оцінки, окрім вульгарної фрази: “О, в нього драматичний талант!” Начебто перед ними артист сцени, який виступає виключно для того, щоб їх розважати і лоскотати їхні потріпані нерви.
Це люди дрібної душі, і життя для них – не серйозне завдання, сповнене глибокого сенсу, а просто фарс. Люди цього сорту євангельське слово слухають так, ніби воно до них не стосується: вони його не сприймають.
Третій різновид людей цього сорту – це натури розсіяні, з розкиданими думками. У них немає нічого основного, постійного, що слугувало б центром їхнього життя. Це люди, як їх називають, без стрижня, тобто в них немає переважної схильності або прихильності до однієї якоїсь справи чи заняття, що визначає напрямок їхнього життя. Чим живуть ці люди? Ви одразу цього не скажете: тут усе так плинно, так мінливо, так непостійно. Сьогодні одне, завтра інше, післязавтра третє. Одна думка змінює іншу, як у калейдоскопі, без жодного порядку і системи. Одне захоплення витісняється іншим, план слідує за планом, зовсім як на проїжджій дорозі, де котяться екіпажі, йдуть перехожі, змінюючи один одного, топчеться бродяча худоба. Вони все починають, все пробують і нічого не закінчують. Мети життя в них немає. Це – раби хвилинної примхи, тростина, що вітром коливається. Їхні захоплення неміцні, ненадійні, швидкоплинні. З легкістю метелика пурхають вони з предмета на предмет. Будь-яка новинка їх приваблює і захоплює, але лише на короткий час. “Що книжка остання скаже, те на серці зверху й ляже”. Вчити їх чогось серйозного, проповідувати слово Боже – майже марно. Це означає писати на воді, сіяти при дорозі: затопчуть перехожі, поклюють птахи, тобто світ з його вічною зміною новинок, диявол з його спокусами і спокусами. Оскільки враження і думки тут постійно змінюються, то жодне з них не проникає глибоко в серце, і саме серце від цього мало-помалу втрачає чуйність, здатність сприймати їх хоч скільки-небудь серйозно, стає сухим, байдужим, жорстким, як дорога, втоптана ногами перехожих і укочена колесами незліченних екіпажів.
Такими є три розряди людей, що належать до типу проїжджої дороги. У всіх у них спільне те, що насіння слова Божого в їхню душу абсолютно не проникає, їх не хвилює, не тішить, не збуджує, а залишається на поверхні, тобто тільки в пам’яті, в головній свідомості, і, не приносячи жодного плоду, скоро гине.
Трохи кращі наступні два роди ґрунту, зазначені Господом Іісусом Христом у Його притчі.
“Інше ж упало на кам’янисте місце, де небагато було землі; і скоро зійшло, бо земля була неглибока; коли ж зійшло сонце, зів’яло і засохло, бо не мало кореня” (Мк. 4:5-6 ).
Пояснюючи ці слова, Господь додає: “посіяне на кам’янистому місці означає тих, які, коли почують слово, зразу з радістю приймають його, але не мають в собі кореня і непостійні; а потім, коли настане скорбота або гоніння за слово, відразу спокушаються” (Мк. 4:16-17 ).
Тип, широко поширений і досить нам знайомий. У цих людях є безсумнівне прагнення і любов до добра, і слово Боже знаходить у них жвавий і швидкий відгук, але воно не захоплює їх настільки сильно, щоб заради здійснення його в житті вони знайшли в собі достатньо сили і рішучості трудитися над собою, боротися з перешкодами і перемагати ворожі течії. Почувши євангельську проповідь про правду, любов, самовідданість, вони спалахують одразу, як шведський сірник, але так само скоро гаснуть. Ці спалахи швидкоплинних захоплень бувають дуже сильні, як спалахи магнію, і в цю мить ці люди здатні навіть на подвиг, але мине мить – і все скінчилося, і, як після магнію, залишається лише дим і кіптява – досада на своє боягузтво і в’ялість або ж, навпаки, жаль про своє захоплення. До суворої, наполегливої, тривалої роботи ці люди нездатні, і непереборну перепону представляє для них закон вступу до Царства Божого, даний Господом: “Від днів же Іоанна Хрестителя донині Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф. 11:12 ).
На кам’янистому ґрунті може рости тільки дрібна травичка, так і ці люди за звичайних умов спокійного життя здатні лише на дуже маленькі справи, які не потребують зусиль. Їм не можна відмовити в чутливості: ви побачите їх іноді в церкві, коли вони моляться зі сльозами розчулення на очах, їх надихає гарний спів, чіпають вислови й вигуки Божественної служби, сповнені піднесеного змісту; з почуттям повторюють вони разом з іншими: “Возлюбим друг друга…”, “Друг друга обымем, рцем: братие!”. Але коли настає хвилина, коли від добрих слів треба перейти до діла, ви одразу побачите, що слізне умиління й релігійне піднесення не пом’якшили їхньої холодної душі, що це був лише фосфоричний блиск, який не дає тепла, проста сентиментальність або хибна чутливість, а не справжнє почуття. Вони люблять інколи читати житія святих, як люблять діти читати страшні казки і зворушливі історії, але й тут далі зітхань і словесних захоплень справа не йде. Вони не проти помріяти про це подвижницьке життя і уявити себе в ролі подвижників і мучеників за правду, але ті зусилля волі, які потрібні для цього, їх лякають. Вони нічого не мають проти чесноти, моральності, аскетизму, навіть хотіли б потрапити до Царства Небесного, але за умови, що для цього від них не знадобляться ніякі позбавлення, і щоб це можливо було зробити з повним комфортом і з усіма зручностями. У Царство Небесне вони хочуть в’їхати у вагоні першого класу.
Що заважає цим людям безроздільно віддатися Христу і приносити повний плід? Кам’янистий пласт, який лежить під зовнішнім шаром хорошого ґрунту і не дозволяє Корінням рослини проникнути глибше.
У душі людини таким кам’янистим шаром є себелюбство. Зазвичай воно лише злегка закрите зверху тонким нальотом чутливості й добрих поривів. Але коли необхідно ці добрі пориви поглибити і здійснити в житті, тобто зробити добру справу, яка, власне, і становить плід доброго пориву, проти цього незмінно повстає себелюбство і народжене ним саможаління. Припустимо, вас просять надати допомогу. Ви готові це зробити і пожертвувати що-небудь нужденному, але зараз же ви чуєте голос себелюбства: “А сам-то я з чим залишуся? Мені самому потрібні гроші: у мене їх так мало!” Ваш добрий порив наштовхується на холодну кам’янисту стіну егоїзму і блякне, як нерозпущений бутон.
Себелюбство з нестатками, навіть уявними, не мириться.
Так буває і в духовній, ідейній боротьбі. Люди часто носять християнські переконання, як пристойний костюм, що надає їм вигляду порядності та джентльменства, доки це їх не обмежує і ні до чого не зобов’язує. Але коли за ці переконання доводиться платити стражданнями й поневіряннями, зараз же саможаління шепоче підступно: “Та чи варто так мучитися? Чи не занадто дорога плата? Адже можна і без переконань обійтися!”
У результаті – зрада і відступництво.
Останній тип людей, у душі яких слово Боже лишається безплідним, характеризує Господь у таких словах:
“Інше впало в терни; і виросли терни, і заглушили зерно, і воно не дало плоду”.
“Посіяне в тернах означає тих, що слухають слово, але в яких турботи віку цього, спокуси багатством та інші побажання, увійшовши в них, заглушають слово, і воно буває без плоду” (Мк. 4:7:18-19 ).
Це люди, які бажають одночасно працювати Богу і мамоні. Бажаючи жити за законами Божими, вони водночас не хочуть відмовитися і від мирської суєти і закінчують зазвичай тим, що цей вир мирських турбот, захоплень, пристрастей поглинає їх без залишку, витісняючи з душі все світле, ідейне, піднесене. Якщо людина не бореться із земними пристрастями в ім’я євангельської правди, вона неминуче стає їхнім бранцем, і одне лише слухання слова Божого її не врятує. Спроби встановити в житті рівновагу між даниною Богові й даниною мамоні та світу цьому ніколи не вдавалися, бо душа – істота проста й двоїтися не може. “Ніхто не може служити двом господарям, – каже Господь, – бо або одного буде ненавидіти, а другого любити; або до одного виявлятиме старанність, а про другого не дбатиме” (Мф. 6:24 ).
Ці люди також непридатні для Царства Божого. Так багато пропадає насіння слова Божого безрезультатно!
З чотирьох категорій тільки одна приносить плід: інше насіння “впало на добру землю і дало плід, який зійшов і виріс; і вродило в тридцять, в шістдесят і в стократ”.
“А посіяне на добрій землі означає тих, що слухають слово і приймають, і приносять плід один у тридцять, другий в шістдесят, інший в стократ” (Мк. 4:8:20 ).
Це натури цільні, у яких слово не розходиться з ділом і які, слухаючи і сприймаючи слово Боже, намагаються його виконати і жити за його вказівками. Але й у цих людей, чуйне і щире серце яких представляє добрий ґрунт, покірність євангельському слову не буває в усіх однаково повною і досконалою, бо хтось приносить тридцять, хтось шістдесят, хтось сто. Це означає, що один в силах виконати третю частину того, що від нього вимагає вищий ідеал християнської досконалості, інший – майже дві третини, і лише небагатьом вдається виконати все повністю і досконало. Це натури обрані. Це ті, про яких Господь каже: “знайшов Я мужа по серцю Моєму… який здійснить усі бажання Мої” (Діян. 13:22 ).
Таких людей небагато. Але як яскраво сяють вони на тусклому фоні тепло-холодного ставлення до Євангелія більшості сучасників, млявих, в’ялих, слабких у добрі, і як піднесло та просвітило їхню душу слово Боже, якому вони віддалися самовіддано і яке виконали до кінця!
Ось преподобний Антоній Великий. Два євангельських вислови зробили рішучий перелом у його душі й направили його на шлях, що привів до вищих ступенів святості. Одного разу незабаром після смерті своїх батьків, коли він був ще юнаком 18-20 років, він почув у церкві слова Господа: “коли хочеш бути досконалим, піди, продай майно твоє і роздай убогим… і йди слідом за Мною” (Мф. 19:21 ). Він прийняв ці слова за пораду, звернену безпосередньо до нього, і виконав її буквально, роздавши майно бідним. Іншим разом, почувши слова Спасителя: “не піклуйтеся про завтрашній день” (Мф. 6:34 ), він відчув у них владний заклик, якому беззаперечно підкорився: залишив дім і пішов у пустелю, щоб, звільнившись від усяких турбот, у подвигах аскетичного життя віддатися Тому, Чия воля стала для нього вищим законом. Слово принесло в ньому стократний плід.
Ось преподобномучениця Євдокія, спочатку велика грішниця, очищена і преображена словом Божим, подібно до того палаючого вугілля, яке взяв кліщами з жертовника Господнього шестикрилий Серафим, щоб торкнутися вуст пророка (Іс. 6:6-7 ).
У миру її звали Марією. Вона була дивовижно гарна собою, і в цьому було її нещастя. Успіх, лестощі, загальне поклоніння запаморочили їй голову, Марія вела марнославне, легковажне світське життя, зовні красиве й блискуче, але за змістом порожнє й непристойне. Бенкети, розваги всякого роду заповнювали весь її час, не даючи їй схаменутися, отямитися. Але під зовнішністю світської левиці таїлося добре серце і чуйна душа. Це її врятувало.
Одного разу біля того готелю, де бенкетувала Марія, оточена натовпом шанувальників, зупинилися в нерішучості два старці-іноки. Видно було, що вони прийшли здалеку. Їхні ноги й одяг були вкриті пилом, побите, пошарпане взуття свідчило про далеку дорогу. Вони були стомлені, і їм хотілося відпочити в готелі, але звуки музики і веселе товариство їх лякали. Нарешті вони зважилися увійти. Їх помістили поруч із бенкетною залою в кімнаті, що відокремлювалася лише тонкою перегородкою.
Гучна оргія тривала. Чулися безсоромні промови. Сп’яніла Марія танцювала спокусливий, хтивий танець.
Хтось згадав про старців.
Подивимося, що вони роблять? То-то, мабуть, намоляться!
Залиште їх у спокої, – сказала Марія з усмішкою.
Але вже кілька безпутних гуляк скупчилися біля перегородки, прислухаючись до того, що робилося за нею.
– Тсс… Тихіше! Щось читають! Послухаємо!
Шум замовк. У тиші, що настала, чувся злегка заглушений стіною голос старця, який читав.
Він читав: “І ось, жінка з того міста, яка була грішницею, довідавшись, що Він перебуває в домі фарисея, принесла алавастрову посудину з миром і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати ноги Його слізьми і обтирати волоссям голови своєї, цілувала ноги Його і мастила миром” (Лк. 7:37-38 ).
– Ось знайшли місце для подібних читань! – вигукнув один із молодих гуляк. – Гей, ви там!..
– Залиш! – вигукнула Марія. Обличчя її ставало дедалі серйознішим у міру того, як розгорталася дивовижна євангельська історія про прощену грішницю. Вона сама не розуміла, що з нею робилося.
Старечий голос продовжував:
“А тому кажу тобі: прощається багато гріхів її за те, що вона полюбила багато” (Лк. 7:47 ).
– Ну ти-то вже не станеш піклуватися про це! – шепнув Марії наймолодший із гостей.
Гучний крик був йому відповіддю. Усі здригнулися. Марія стояла вся тремтяча. Смертельна блідість вкривала її обличчя. Темні очі горіли полум’ям.
– Геть від мене всі! Залиште мене!..
В її серці горіли ці чудові слова про прощення, про спасіння, про милосердя Боже. Так засохла земля жадібно ковтає вологу весняного дощу.
Збентежені гості розходилися. Марія кинулася за перегородку до здивованих старців. Миттєве здивування останніх змінилося обуренням.
Іди від нас! – сказав один із них суворо. – Чи немає в тобі сорому?!
– Отці, не відкидайте мене! Я – грішниця, але Господь не відкинув блудниці!..
Вона припала устами до запилених ніг старців: грішниця Марія стала святою Євдокією. Слово Боже принесло стократний плід.
Які уроки витягнемо ми з усього сказаного? Якщо ми справді хочемо, щоб євангельське насіння давало в нас рясний плід, і маємо намір серйозно трудитися над цим, то повинні вивчити ґрунт свого серця і з’ясувати, що саме заважає проростанню слова Божого. Подумайте, до якого типу ви належите? Чи є ваше серце проїжджою дорогою або кам’янистим ґрунтом, чи насіння слова Божого гине в ньому, заглушене тернами мирської суєти?
Треба при цьому мати на увазі, що зазначені типи в чистому вигляді рідко зустрічаються. Зазвичай у людському серці є всього потроху, і тип можна визначити лише переважанням тієї чи іншої риси.
Визначивши особливості ґрунту, можна вказати і застосувати особливі прийоми обробітку згідно з кожним родом ґрунту. Звичайно, тут весь час необхідно пам’ятати, що “тому і хто насаджує і хто поливає є ніщо, а все Бог, Котрий вирощує” (1Кор. 3:7 ), Котрий єдино Своєю силою може найбезплідніший ґрунт зробити родючим і, навпаки, родючу ниву перетворити на пустелю, і що до Нього, отже, насамперед мають бути звернені наші молитви і прохання про успіх роботи. Але за цієї надії на Бога, як на головну умову успіху, ми все ж таки не звільняємося від обов’язку працювати над собою, бо “хто знає, як добро робити і не робить, тому гріх” (Як. 4:17 ).
Отже, що можемо ми зробити?
Про перший різновид першого типу говорити майже не доводиться, бо психіка людей цього сорту не містить у собі навіть бажання стати морально кращими і чистішими. З тупого тваринного самовдоволення їх може вивести хіба якась катастрофа, послана благодійним промислом Божим. Про них можна тільки молитися, але радити їм що-небудь марно, оскільки за звичайних умов вони ніякої поради виконати не захочуть. Два інші різновиди, як ми бачили, звернені на проїжджу дорогу масою різноманітних строкатих вражень, які, проносячись крізь свідомість, подібно до нескінченної низки екіпажів і перехожих, утрамбовують ґрунт, тобто роблять душу твердою, черствою та несприйнятливою до слова Божого. Зрозуміло, що перша наша турбота тут – поставити загородки, щоб по дорозі не їздили і не ходили. Говорячи простою мовою, це означає затримати або зовсім зупинити той потік незв’язних сприйняттів щоденного життя, який настирливо тісниться в мозку, загромаджуючи його всяким мотлохом.
Подумайте, справді, скільки всякої гидоти проходить щодня через голову середньої так званої культурної людини! Одна ранкова газета чого варта! Тут і брехлива передовиця, що висвітлює події так, як це потрібно редакції; тут і фейлетон, сповнений непристойного зубоскальства; тут і хроніка, яка передає всі базарні новини; тут і оголошення про зниклу моську та про лікаря, який радикально виліковує статеве безсилля. Прочитавши всі ці “корисні” відомості, ви відчуваєте потребу принаймні дві години гуляти на свіжому повітрі, щоб провітритися. Далі, приходите ви на службу й одразу дізнаєтеся низку інших новин: у кого втекла дружина, хто з колег злодійкував, хто отримав підвищення і нагороду тощо. Повертаєтеся додому – у вашої дружини вже сидить приятелька, патентована пліткарка, яка вивалює на вас цілий короб найсвіжіших, щойно спечених звісток. Увечері ви йдете до театру, і знову перед вами проходить нова низка подій, промов, монологів, різних осіб, глядачів, акторів, знайомих і незнайомих, старих і молодих, вбраних і погано вдягнених, увесь цей бентежний, галасливий, вічно мінливий натовп, що наповнює місця видовищ. Додайте до цього заключний акорд ресторанної вечері з враженнями електричного світла, розряджених жінок, дешевого оркестру тощо. – і ви зрозумієте, що, поживши місяць у цьому киплячому казані зовнішньої розмаїтості, швидкоплинних ефектів і внутрішньої порожнечі, можна і зачерствіти, і одуріти. Про успіх і вплив на душу слова Божого за таких обставин і мови бути не може. Але поставте рогатки, відмовтеся від цього галасу й метушні, обмежте всіма залежними від вас заходами цей наплив вражень, живіть усамітнененим життям, обов’язково забезпечте собі години поглибленої замисленості й тиші – і ви побачите, що ґрунт вашого серця почне постійно змінюватися й глибше сприймати паростки Божого слова.
У людей другої категорії перешкодою до зростання євангельського насіння служить кам’яний пласт себелюбства. Сюди і повинні бути звернені зусилля. Цей пласт треба зламати і видалити. Так обробляють поле у Фінляндії. Щоб приготувати ґрунт для посіву, там необхідно спочатку видалити масу величезних валунів і кам’яних уламків, що загромаджують поле. Це каміння або підривають, або викорчовують із ґрунту, підводячи під нього довгі товсті колоди. І треба бачити цю роботу! Підводячи під велетенський камінь колоду, ціла сім’я селян – власників чи орендарів поля – сідає на вільний його кінець і починає гойдатися. Вони хитаються наполегливо, методично, хитаються вранці й увечері, хитаються день, другий… І нарешті масивний валун починає злегка здригатися і тихо-тихо вивертатися із землі. Це важка, нудна робота, але іншого результату немає: треба очистити поле. Нелегка робота має бути і з самолюбством. Вирвати його і видалити одразу немає ніякої можливості, але можна відламувати його шматками. Не слід тільки жаліти себе.
Припустимо, вас просять надати послугу. Вам не хочеться, бо це пов’язано для вас із втратою часу та іншими незручностями. Ваше себелюбство протестує і бурчить. Не слухайте цього голосу, подолайте себе і, перемігши цього разу своє небажання і саможаління, ви вже відламали шматок себелюбства. Продовжуйте цю роботу наполегливо, завзято, безперервно, як працюють фінські селяни, і мало-помалу ваше егоїзм почне пом’якшуватися, слабшати і зникати, поступаючись місцем кращим почуттям самопожертви і турботи про інших. Тоді коріння слова Божого буде глибше проникати в серце і не загине від першої негаразди.
Нарешті, людям третьої категорії, у яких терни заглушають сходи євангельського посіву, треба пам’ятати, що мамоні й Богові одночасно служити не можна, що треба обирати що-небудь одне, і якщо обрано служіння Богові, то терни й бур’ян суєтних бажань і мирських уподобань треба ретельно виполювати, інакше вони розростуться й заглушать слово Боже. При цьому корисно пам’ятати, що чим раніше робити цю роботу, тим краще. Поки терни тільки в зародку, їх легко виполоти.
Доки гріховні бажання існують тільки в думках і не перейшли ще в справу, їх легше побороти. Але вони вкорінюються, коли здійснюються в дії, і тоді боротьба з ними стає важчою.
Коли ґрунт у такий спосіб хоч трохи підготовлений, то сам обробіток душі, що сприяє успішному проростанню слова Божого, здійснюється за старим правилом аскетів: орати плугом покаяння, удобрювати молитвою, зрошувати сльозами розкаяння і постійно виполювати погану траву пристрастей.
Мк. 4:21-24
Після того як Господь розповів і пояснив притчу про сіяча, відповідно, виникало запитання: що ж робити з насінням слова Божого, яке сприймають слухачі та читачі Євангелія? Чи достатньо обмежитися лише підготовкою ґрунту для його зростання і на цьому покінчити всі турботи?
Господь відповідає на це запитання, вживаючи інший приточний образ.
“чи для того приносять свічку, щоб поставити її під посудину або під ліжко? чи не для того, щоб поставити її на підсвічнику? ” (Мк. 4:21 ).
Слово Боже, яке раніше Іісус називав насінням, тут порівнюється зі свічкою за його дією на людську душу.
Так, це – свічка в нашому темному житті, це – джерело світла, яскраве, сяюче, що пронизує своїми променями навколишній морок. Ви, слухачі Євангелія, ви отримали цю свічку. Що ви маєте намір із нею зробити? Нічого? Не отримати жодної користі? Залишити без усякого вживання? Хіба це не дивно? Хіба це не означає поставити вашу свічку під посудину або під ліжко, так що світло її не принесе ніякої користі ні вам, ні комусь іншому з тих, хто сидить “у затінку смертній”? Хіба для цього приноситься свічка? Чи не для того, щоб поставити її на свічнику – нехай світить усім у домі?
Така відповідь Господа на поставлене вище запитання. Сприйнявши євангельське насіння, отримавши свічку слова Божого, не можна ставитися до цього великого дару безпричетно і байдуже. Слід користуватися ним у житті.
Яким чином?
“Слово Боже… – каже апостол Павло, – гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні. І нема творіння, прихованого від Нього, але все оголене і відкрите перед очима Його” (Євр. 4:12-13 ).
Ось перша властивість Божого слова. Воно судить, оцінює, визначає моральну вартість наших думок і намірів. Найтонші вигини думки, найпотаємніші почуття, що причаїлися в темних глибинах нашої душі, найінтимніші бажання, у яких ми самі собі не сміємо зізнатися, визначаються словом Божим за їхньою моральною гідністю. Воно проникає на саме дно душі і про все виносить свій безпомилковий вирок, що добре і що погано. Усе відкрито перед ним.
“Нема нічого таємного, що не стало б явним, і нічого не буває захованого, що не виявилося б” (Мк. 4:22 ).
Гріх боїться світла. Він ховається в темних закутках душі, і диявол, винуватець гріха, докладає всіх зусиль, щоб у ці смердючі куточки не потрапив жодний промінь світла, щоб у такий спосіб не виявили його похмурих діянь, його брехні й підступності. Люди порочні під впливом злої волі диявола терпіти не можуть, щоб до їхньої душі хтось заглядав, і самі не люблять це робити. Ось чому душа часто являє собою темну комору, де безліч усякого мотлоху і де нічого не розбереш: пил, бруд, сміття, злі думки, брудні бажання, затаєні пристрасті… Завалені всі кути. Але часто ми цього навіть не помічаємо в собі, бо свідомість, не просвічена євангельським світлом, не може розібратися в тому, що добре і що погано. Нерідко певний гріх, злегка лише прикритий уявним благородством спонукань або софізмом, кострубато побудованим на священному тексті, сприймають за чесноту, і, на жаль, це явище широкого масштабу. Недарма в нашій літературі з’явилася ця безглузда, спотворена термінологія, що підносить такі перли, як “благородна гордість”, “свята ненависть” тощо. Хоч як дивно, величезна маса людей, які живуть майже два тисячоліття християнським життям, все ще не знає, що таке гріх і де проходить та межа, яка відокремлює морально дозволене від злочинного. Рідко суспільна мораль нашого часу піднімається вище за рівень кримінального кодексу, і, не знаючи ні моральних принципів, ні євангельського критерію, люди, морально безумовно недоброякісні, щиро вважають себе чудовими людьми і цілком спокійні за своє вічне майбутнє, якщо тільки, звісно, вони про нього думають. “Коли я розбираюся у своїх вчинках, я знаходжу, що я хороша людина!”, “Я кращий за багатьох інших!”, “Навіщо скромничати: у своїй душі я не знаходжу морального неподобства!”. Вам доводилося чути такі відгуки? І це кажуть люди, які щойно не вчиняли злочинів, караних у кримінальному порядку тюремним ув’язненням. Справді. Я не скоїв жодного злочину, нікого не вбив, нікого не пограбував, нічого не вкрав! Чого ж іще вимагати? І людина спокійна. Їй здається, що в неосвітленій комірчині її душі все благополучно. У темряві стушовуються обриси пороку і пристрастей і гріх непомітний.
Але внесіть у цю похмуру комору євангельське світло, і картина різко змінюється. Увесь бруд, уся кіптява, усе сміття, накопичене роками, виступають одразу перед очима і викликають мимовільну огиду. Внутрішність душі, що тонула в сірих сутінках і тому здавалася пристойною, раптом відкривається у всьому неподобстві, освітлена нещадним сяйвом євангельського ідеалу. Те, що здавалося раніше морально порядним і навіть доброчесним, виявляється суцільно порочним. У уявній чесноті освічена совість чітко бачить усі плями гріха. Більше того: з глибини спогадів піднімаються давно забуті картини, сцени, події, яким ніколи не надавали жодного значення з морального погляду і які тому мирно дрімали на дні душі, не тривожачи совість. Тепер вони постають абсолютно в новому світлі: виступає назовні й боляче ріже око весь бруд, уся підлість, увесь тваринний егоїзм, яким вони були просякнуті наскрізь. Начебто з гнійної рани зняли пов’язку, що прикривала її досі, і перед очима постала огидна гангренозна язва, що видає нестерпний сморід. Починається повна переоцінка цінностей, і гордовита зарозумілість самовдоволеної людини поступається місцем болісному сорому і каяттю.
Це – перший наслідок осяяння душі євангельським світлом: підвищення морального ідеалу, просвітлення і загострення морального почуття, зниження гордовитої самооцінки, правильніший і смиренніший погляд на власний моральний стан і пробудження совісті. Читаючи або слухаючи слово Боже, і треба насамперед користуватися отриманими знаннями для того, щоб досягти цих наслідків. Найкращий шлях до цього наступний: на підставі вивчення слів Господа і всієї євангельської історії необхідно скласти й виразно намалювати собі так званий євангельський моральний ідеал, тобто образ тієї духовної досконалості або святості, що найяскравіше та найповніше втілився в особі Самого Господа. Склавши хоча б приблизне, початкове поняття про те, яким має бути життя за Євангелієм, життя, сповнене високої святості та чистоти, ми повинні порівняти з ним наше брудне, порочне життя крок за кроком, факт за фактом, дрібниця за дрібницею.
Євангеліє вимагає кротості та смирення. “Блаженні смиренні, …блаженні нищі духом”, – говорить Господь, який Сам перший явив дивовижний приклад смиренності (Мф. 5:3:5 ). Покірно ніс Він важкий хрест Свого блукаючого життя, покірно зійшов на Голгофу, покірно терпів усі образи й катування і навіть молився за Своїх розпинателів.
Чи так ми живемо? Чи не гордість і зарозумілість заповнюють нашу душу? Чи немає там дратівливості, злоби, нетерпіння?
Євангеліє вимагає чистоти. Навіть той, хто дивиться на жінку з нечистим бажанням, названий тут перелюбником (Мф. 5:28 ). А ми не тільки не боремося з брудними пожадливостями, не тільки не женемо від себе збудливі думки й образи, а навмисне розпалюємо себе і шукаємо тільки нагоди задовольнити свою хіть.
Євангеліє вимагає безумовної правдивості. “Нехай буде слово ваше: так, так; ні, ні” (Мф. 5:37 ), – навчав Господь і у Своїй особі дав зразок такої правдивості: у найважчі критичні хвилини Він не тільки не брехав, але навіть не пом’якшив на догоду людям різкої правдивості Своїх слів, хоч би яка небезпека Йому загрожувала. Спробуйте якось порахувати, скільки разів ми збрешемо протягом дня з найнезначніших приводів, і ви з подивом побачите, як нескінченно далеко відстоїмо ми від цієї висоти євангельських вимог…
Якщо такі порівняння продовжувати далі наполегливо, послідовно, то поступово зблякнуть райдужні фарби, в яких уявлялося нашим очам наше душевне життя, і ми побачимо його недоліки й вади в усьому їхньому неприкритому неподобстві.
Це неприємно, звісно, але це-то й треба. Щоб почати лікувати хворобу, треба поставити правильний діагноз. Виявлена хвороба не така страшна і небезпечна, бо завжди можна знайти способи вилікувати її. Страшно, коли людина не підозрює в собі хвороби і навіть не прагне дізнатися, хвора вона чи здорова. Небезпечне становище може стати тоді безнадійним. І не тільки для себе повинні ми користуватися євангельським світлом, а й ближнім нашим, які не знають і не читають Євангелія, зобов’язані допомогти розібратися в душі та вказати, де гріх, а де правда, бо “засвітивши свічку, ставлять … на підсвічник, і світить всім у домі” (Мф. 5:15 ).
Постановкою діагнозу, однак, усе не вичерпується. Далі необхідне лікування, тобто виправлення гріховних навичок і зусилля вести євангельське життя.
Про ці зусилля волі, що становлять необхідну умову духовного розвитку, Господь говорить у кількох загадкових словах:
“І сказав їм: зауважуйте, що чуєте: якою мірою міряєте, такою відмірено буде вам і додано буде вам, тим, що слухають. Бо хто має, тому дасться; а хто не має, у того відніметься і те, що має” (Мк. 4:24-25 ).
Останній вірш здається особливо дивним.
Хто має, тому дано буде. Хіба це справедливо? Хто не має, у того відніметься і те, що має. Як це? Хіба можна відняти в того, хто не має?
Однак сенс цих слів стає для нас більш зрозумілим, якщо ми пригадаємо, що в Євангелії від Матфея вони пов’язані з притчею про таланти, з якої вони представляють моральний висновок (Мф. 25:29 ).
Притча ця оповідає про пана, який, вирушаючи на чужу сторону, доручив свій маєток рабам і одному дав п’ять талантів, іншому два, іншому один. Перші два вжили отримані таланти в справу і придбали на них стільки ж прибутку, а третій раб закопав свій талант у землю, де він і пролежав без користі. Коли повернувся господар і вислухав звіт своїх рабів, він нагородив двох перших, а до третього, який закопав талант, звернувся з грізними словами: “лукавий раб і ледачий!.. треба було тобі віддати срібло моє купцям, і я, прийшовши, одержав би моє з прибутком; отже, візьміть у нього талант і дайте тому, хто має десять талантів, бо кожному, хто має, дасться і примножиться, а в того, хто не має, відніметься і те, що має” (Мф. 25:26-29 ).
Сенс притчі зрозумілий: Господин – Господь, раби – всі ми, таланти – даровані нам Богом сили і здібності, торжище, де примножуються таланти, – весь світ. Господь вимагає, щоб дані нам здібності ми вживали на порятунок нашої душі і на користь ближніх, пускали в оборот на торжищі світу, і тоді вони розвиваються і збільшуються, або, як говорить Євангеліє, “хто має, тому дано буде… і додано буде вам, тим, хто слухає”; причому, чим більше сил і ревності вкладаємо ми в цю справу, тим більшим буває це збільшення й успішніший розвиток.
Той, хто вклав у справу п’ять талантів, отримав і прибутку п’ять талантів; той, хто пустив в обіг два, придбав на них тільки два. “Якою мірою міряєте, такою відміряно буде вам”, – каже Господь.
Але той, хто не користується своїми здібностями для цілей, зазначених Господом, той їх втрачає зовсім. Раб, який закопав свій талант у землю, позбувся його. У цьому сенсі й сказано: “хто не має, у того відніметься і те, що має” (Мк. 4:24-25 ).
Таким чином, у наведених вище словах Господа наголошується на загальному законі всякого органічного життя, законі зростання й розвитку, законі, який діє з невблаганною обов’язковістю і в застосуванні до духовного життя. Закон цей можна формулювати так: усяка сила і здатність не тільки в людині, а й у всякій живій істоті за умови вживання і вправляння розвивається, без вживання ж відмирає, або, як кажуть, атрофується.
Дію цього закону можна спостерігати скрізь і завжди. Якщо ви хочете розвинути в собі фізичну силу, ви маєте вправлятися з важкими предметами, займатися гімнастикою. Від цього м’язи збільшуються в об’ємі й набувають міцності та пружності. Якщо ви хочете розвинути пам’ять, ви маєте вправлятися в заучуванні напам’ять, у відтворенні почутого, у пригадуванні минулого. Носії на залізницях вражають дивовижною пам’яттю на обличчя, розвиненою завдяки постійній вправі. Вони пам’ятають усіх пасажирів, які до них звертаються, у тисячному натовпі без зусиль знаходять тих, кого їм треба, і тривалий час опісля можуть по пам’яті змалювати зовнішність своїх клієнтів, сказати, скільки з ними було багажу і куди ними був узятий квиток. Якщо хочете навчитися швидко читати, гарно писати, легко розв’язувати арифметичні задачі, ви повинні в цьому вправлятися, щоб розвинути відповідні здібності. І так у всьому.
Навпаки, якщо ви припините свої вправи, ви втратите те, що вами було набуто. Так люди, які пройшли колись школу і вміли непогано читати й писати, живучи в селі, часто зовсім розучуються. Ці так звані рецидиви неграмотності пояснюються саме відсутністю вправ і практики. Закиньте фізичну роботу і гімнастичні вправи, і ваші м’язи стануть млявими і слабкими.
Колись на вулицях Парижа привертав до себе загальну увагу індуський факір, який ходив увесь час із піднятою над головою рукою. Виявилося, що протягом низки років він свідомим зусиллям волі змушував себе тримати руку в цьому неприродному витягнутому положенні. У результаті вийшло, що м’язи, що згинають руку, від тривалого невживання втратили свою силу, рука закостеніла і перестала згинатися і рухатися.
Траплялися випадки, що європейці, викинуті корабельною аварією на безлюдний острів і змушені залишатися там 15-20 років, майже розучувалися говорити, бо через відсутність співрозмовників вони приречені були на мовчання протягом усього цього періоду. Коли корабель, що випадково проходив повз, помічав їх і забирав з острова, вони нерідко не в змозі були розповісти свою історію, тому що майже забули рідну мову і мусили знову її вчитись.
Самий орган мовлення – м’язи язика і голосові зв’язки можуть атрофуватися від невживання. Бували випадки, що люди, які довго перебували в одиночному ув’язненні і весь час мовчали, після закінчення ув’язнення змушені були починати з вправ у вимові членороздільних звуків, звичка до чого була втрачена зовсім.
Розповідають, що в підземних озерах Мамонтової печери в Америці водяться породи риб, ящірок і жаб, які за зовнішньою структурою нічим не відрізняються від порід, що живуть на земній поверхні, але мають одну особливість: у них зовсім немає очей. У деяких ще можна помітити слабкі сліди очних западин, в інших немає і цього. Орган зору атрофувався без залишку. Чому це сталося? Можливо, ми маємо тут справу просто з особливою підземною сліпою породою риб і земноводних? Вчені цього не думають і пояснюють зазначене явище інакше. Колись предки цих тварин, що належали до нормальної наземної породи, потрапили випадково до підземних озер, де є всі умови для існування, але куди не проникає жодне сонячне проміння і де панує вічний морок. За відсутності світла орган зору – око виявився абсолютно непотрібним. У новій обстановці потрібні були для життя слух, нюх, дотик, але око залишалося без вживання, і через загальний закон зір став слабшати. Цей процес поступового слабшання органа зору тривав у цілій низці наступних поколінь тварин, і в результаті після багатьох років від ока не залишилося й очної западини. Воно атрофувалося від невживання.
Той самий закон діє і в духовному житті. Людина може втратити від невживання волю, пам’ять, кмітливість – усі духовні здібності. І найстрашнішим, звісно, є для людини омертвіння духовного життя. А це буває дуже часто. Подивіться на так званих ділових людей, зайнятих цілком торгівлею, баришами, комерційними операціями. Вони так поглинені всім цим, що для духовного життя в них не залишається часу, і духовно вони не ростуть, залишаючись вічно духовними карликами. Мало-помалу втрачається думка про Бога, про моральний закон, втрачається любов до правди, відраза до гріха, сердечна чуйність до моральних питань. Одним словом, цим шляхом легко дійти до того стану, який пророк Ісая характеризує так: “слухом почуєте – і не зрозумієте, і очима дивитися будете – і не побачите. Бо огрубіло серце цього народу, і вухами важко чують, і очі свої заплющили, щоб не побачили очима, і не почули вухами, і не зрозуміли серцем, і не навернулися, щоб Я зцілив їх” (Іс. 6:9-10 ). Ми зазвичай вважаємо грішниками тільки тих, хто грішить відкрито. Але хто не користується даними йому здібностями для слави Божої, для користі ближніх, для свого спасіння, для розвитку духовного життя – теж грішник перед Богом, і на Страшному Суді Христовому почує грізний вирок: “негідного раба вкиньте в тьму безпросвітну: там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 25:30 ).
У результаті нехтування духовними обдаруваннями виходять такі сумні явища:
1. Духовні здібності, як-от: віра, любов, надія, молитва, терпіння, покірність Богові та інші – починають слабшати, стають ненадійними й у вирішальну, важку хвилину можуть зрадити людині. Так у лісі згнилі в серцевині дерева першими падають під натиском бурі.
2. Ми легше піддаємося спокусам і частіше поступаємося чарам спокуси, зраджуючи моральному закону.
3. Страждає сила волі та її моральна стійкість. Зрештою, воля є не що інше, як постійний вибір між різними спонуканнями і можливими напрямками нашої діяльності.
Вас просять, припустімо, надати якусь послугу. Ваша лінь і ваш егоїзм цього не бажають. Але у вас є інші мотиви – мотиви євангельського характеру, мотиви любові до ближніх, які вимагають від вас: “Тому, хто просить у тебе, – дай, і від того, хто хоче в тебе позичити, – не відвертайся” (Мф. 5:42 ). Вам доводиться обирати між тим і іншим рішенням, між “так” і “ні”, між згодою і відмовою. Задоволення прохання вимагає певного зусилля волі, і, якщо ви себе подолаєте і це зусилля зробите, виконавши те, чого вас вчить Євангеліє, ви здобули перемогу над лінощами й егоїзмом, і воля ваша дещо зміцнилася морально. Якщо ж ви залишилися пасивними й байдужими і, підкорившись лінощам і егоїзму, не зробили потрібного зусилля волі, вас перемогли, і воля ваша дещо ослабла.
Інший приклад: у вас, скажімо, промайнула спокуслива перелюбна думка. Ви можете її затримати у свідомості й тішитися нею або, пам’ятаючи про необхідність чистоти, якої вимагає Господь, можете її негайно прогнати, звернувши увагу на що-небудь інше. Знову має бути вибір, і від того, яке рішення ви приймете – підкоритеся спокусі без опору або твердо відштовхнете її від себе, – залежить і те, ослабне і розпуститься ваша воля або зміцниться.
У цьому постійному виборі, який надає людині щоденне життя, власне, і полягає вправа моральної волі, та діяльність, яка її зміцнює. Звідси зрозуміло, наскільки важлива діяльність для розвитку волі і наскільки шкідлива тут пасивність або неучасть.
Головним засобом зміцнення моральної волі і є безперервна діяльність у дусі євангельських заповітів. Без цієї діяльності, без постійних зусиль, у чому б вони не проявлялися – у молитві, добродійності або аскетичному подвигу, – воля може атрофуватися зовсім, і тоді всякий моральний вчинок представляє неймовірні труднощі.
4. Застій у духовному житті завжди супроводжується далі слабшанням голосу совісті. Спочатку чуйна і реагуюча на всяке моральне зло совість поступово починає завмирати, якщо не звертати уваги на її вимоги. Якщо, завівши будильник, не вставати при його дзвоні, то до цього скоро можна звикнути і спати спокійно, не прокидаючись, як уміють спати церковні сторожі на дзвіниці під дзвін дзвонів. Так і в духовному житті: якщо нехтувати вказівками совісті, то мало-помалу людина перестає чути її голос і морально засинає. До смороду можна принюхатися, до зла можна звикнути, якщо з ним не боротися.
5. Нарешті, за відсутності духовної діяльності неминучі сумніви, скептицизм, малодушність, духовна апатія. Не може бути ні енергії, ні рішучості.
Такими є психологічні наслідки духовної ліні і бездіяльності .
Ще важливіші наслідки в області таємничої і благодатної.
1. За бездіяльності ми втрачаємо благодатне життя. “Але ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя”, – каже Господь юдеям (Ін. 5:40 ). Він обіцяє це життя, але для цього треба йти до Нього. Хто стоїть на місці, тобто не робить жодних зусиль і рухів, той ніколи не прийде до Христа, джерела життя.
2. Світло життя здобувається нами, звичайно, практично, тобто шляхом перевірки Євангелія досвідом і діяльним життям за його заповітами.
3) Не намагаючись жити за Євангелієм, ми відводимо від себе благодатні дари і допомогу Божу, бо благодать Божа сприяє людині за її власних зусиль і без цього спасти її не може.
З усього вищесказаного постараємося твердо запам’ятати головний висновок: духовне життя є діяльність безперервна. Немає більш шкідливої помилки, як уявляти, що зробивши одну або кілька добрих справ, ви вже забезпечили собі блаженство і можете спочивати на лаврах. Так за старих часів багаті купці після безпутно проведеного життя іноді намагалися спокутувати його будівництвом храму або пожертвуванням тисячепудового дзвону. Якщо цей дар не супроводжується щирим каяттям і рішучим переломом життя в дусі Євангелія, то він не може врятувати людину. “І праведник, – говорить слово Боже, – якщо відступить від правди своєї і буде жити неправедно, буде робити всі ті мерзоти, які робить беззаконник, чи буде він живий? усі добрі діла його, які він робив, не пригадаються; за беззаконня своє, яке робить, і за гріхи свої, у яких грішний, він помре” (Єз. 18:24 ).
Життя є вічний рух. Воно ніколи не стоїть.
Духовне життя також рухається постійно: або вгору, або вниз, або до добра, або до зла, але стояти воно не може. Це схоже на плавання в човні вгору по річці. Ви рухаєтеся вперед, лише поки гребете. Щойно ви склали весла, вас одразу ж починає зносити назад.
Але якщо ви сумлінно працюєте над собою, намагаючись жити за заповідями Божими, і, користуючись євангельським світлом, намагаєтеся виправити свої вади, то непомітно для вас у вашій душі зростає Царство Боже, тобто той вищий стан моральної досконалості, коли Господь починає безроздільно царювати в душі над вашими думками, бажаннями і почуттями. Як росте це насіння Царства Божого, за якими законами, – людина цього не знає і часто навіть не помічає, аж доки не визначиться результат зростання і насіння не перетвориться на повноцінний колос. Але коли виростає насіння, воно заповнює всю душу, витісняючи все зайве, непотрібне. Так “мов зерно гірчичне, яке, коли сіється в землю, найдрібніше за всяке насіння на землі, а коли посіяне, сходить і стає більше за всі злаки” (Мк. 4:31-32 ).
Останній епізод розглянутого євангельського уривка в характерному для святого Марка стилі малює Господа як владного Царя стихій, Якому підкоряються і море, і вітер, і буря.
Глава V.
Мк. 5:1-20 , Мк. 5:21-43 ↓
Розповідь пятої глави Євангелія від Марка про зцілення біснуватого рішуче спростовує міркування тих раціоналістів, які не вірять в існування нечистих духів і факти біснування намагаються пояснити хворобливим станом людини – епілепсією, падучею, нервовим розладом або чимось на зразок цього. Розповідь святого Марка і ті подробиці, які він наводить: перехід бісів у свиней, загибель свинячої отари, зцілення після цього біснуватого, – все це ніяк не мириться з подібними поясненнями. Тут можливо тільки одне: або відкинути євангельську розповідь, визнавши її неправдоподібною, або ж допустити існування злої сили.
Для нас, віруючих у Євангеліє, звісно, можливе тільки останнє.
Але, вірячи безсумнівно в існування бісів, що підтверджується і словом Божим, і духовним досвідом усіх святих подвижників, ми стикаємося далі з надзвичайно цікавим і важливим для нас питанням – про прояви їхньої діяльності та про способи боротьби з ними.
Нам треба знати того ворога, з яким у християнина йде постійна, непримиренна боротьба, знати його виверти, його підступність, його прийоми, уміти розрізнити його підступи там, де він намагається сховатися і діяти з-за рогу. Борючись навпомацки, із зав’язаними очима, ми неминуче впадатимемо в численні помилки й наражатимемось на небезпечні спокуси та чутливі удари з того боку, звідки найменше очікуємо.
Прояви діяльності духа злоби в нещасній одержимій людині, за описом святого Марка, були жахливими: “він жив у гробах, і ніхто не міг його зв’язати, навіть ланцюгами, бо багато разів він був скутий кайданами та ланцюгами, але розривав ланцюги і розбивав кайдани, і ніхто не мав сили приборкати його; завжди, вночі та вдень, у гробах і горах, кричав він та бився об каміння” (Мк. 5:3-5 ).
Це найсильніша форма біснування, коли людина втрачає над собою будь-яку владу і перебуває цілком у підпорядкуванні в демонів. Її дії викривають втрату не тільки розуму, а й найелементарніших інстинктів, навіть інстинкту самозбереження. У цьому стані він може себе вбити, скалічити; нез’ясовна туга і мука терзають його серце; вночі і вдень він кричить і б’ється об каміння.
Водночас він володіє величезною, неприродно напруженою силою, так що розриває ланцюги, розбиває кайдани, і ніхто не в силах приборкати його. Злий дух не відпускає свою жертву ні на один момент, і за силою нападів можна дійсно бачити, що в нещасному одержимому ховається не один біс, а цілий легіон.
Така форма біснування зустрічається нині порівняно рідко. Але кому доводилося бувати у святих місцях, особливо під час відкриття мощей святих угодників, той, ймовірно, міг спостерігати і такі випадки.
Під час відкриття мощей преподобного Серафима Саровського до раки преподобного привезли з Сибіру біснуватого, зв’язаного ланцюгами, оскільки інакше впоратися з ним не було ніякої можливості. Але в лісі, прилеглому до монастиря, вже майже наприкінці шляху нещасним раптом опанувало сильне занепокоєння. Це занепокоєння незабаром перейшло в напад неймовірного біснування, під час якого він з нелюдською силою розірвав свої кайдани і втік.
Значно частіше трапляються випадки періодичної одержимості, напади якої пов’язують зазвичай із відомими моментами богослужіння або з певними церковними піснеспівами.
Певно, усім відомі так звані кликуші, які під час “Херувимської”, “Тебе поем” і поклоніння Святим Дарам починають гавкати по-собачому, нявкати і кричати диким несамовитим голосом. Ці крики переходять у страшний крик і звірине виття, якщо їх намагаються силою підвести до Святих Дарів. Це пояснюється тим, що “біси зустрічаються з благою силою, їм ненависною і сильнішою за них, яка палить, тіснить, вражає їх праведно, жене їх геть з улюбленого житла” (о. Іоанн Кронштадтський).
Я пам’ятаю одну молоду дівчину, цілком нормальну в повсякденному житті, яка не витримувала двох молитов у богослужінні: читання Євангелія та співу кондака Божої Матері “Не имамы иныя помощи”. Щойно вона відчувала, що час підходить до Євангелія, вона починала тремтіти всіма членами, потім раптом поверталася і стрімко тікала з церкви. Якщо її зупиняли й тримали силою, вона падала на підлогу й уся завмирала, майже без свідомості. Але закінчувалося читання Євангелія – закінчувався і припадок; вона стояла спокійна і старанно молилася.
Зиму 1924 року мені довелося проводити в одному з північних глухих міст Зирянської області, і тут засланий єпископ розповів мені незвичайний випадок, що стався в сім’ї його господаря.
Сім’я ця складалася з чотирьох осіб: самого господаря, Василя Тимофійовича, або, за зирянським способом вимови, Тимовася, його дружини, доньки Лізи, молодої дівчини років шістнадцяти-сімнадцяти, і хлопчика – сина. Ознаки одержимості в більш-менш сильному ступені помічалися у всіх членів сім’ї, за винятком господаря, але найстрашнішої форми вони набули в доньки.
Одного разу вона захворіла, і під час хвороби з нею стався важкий нервовий напад. Ліза билася і металася, так що змушені були зняти її з палат і покласти на підлогу, щоб у конвульсіях вона не впала і не розбилася. Мало-помалу вона почала затихати і, мабуть, заспокоїлася… Аж раптом чистою російською мовою, звертаючись до матері, вона вимовила: “Ти мені не потрібна!”… Пішли за Василем Тимофійовичем!” Треба зауважити, що батька вона ніколи так не називала і російської мови зовсім не знала, завжди говорячи лише по-зирянськи.
Послали за батьком, якого незабаром знайшли в сусідів. Коли Тимовась увійшов до хати, між ним і донькою зав’язалася розмова, яка тривала понад три години, причому говорила переважно Ліза і говорила правильною мовою.
– Здрастуй, Василю Тимофійовичу!.. Що ти став, Василю Тимофійовичу? Підійди сюди…
Ліза лежала нерухомо: губи її не ворушилися й жоден мускул обличчя не рухався. Голос ішов звідкись ізсередини.
– Ну, вітаю, Василю Тимофійовичу! Ми приїхали до тебе здалеку… Нас троє: лікар, фельдшер і лакей… Ми приїхали тобі сказати, що ти погано живеш, Василю Тимофійовичу!.. У тебе дружина хороша, Ліза хороша і син Микола… А ти… ти погано живеш: куриш… та й інші гріхи є… Якщо кинеш палити, проживеш ще довго… А якщо не кинеш, то скоро помреш… Син Іван у тебе теж поганий: дурить тебе й курить… Ти надто довірливий, Василю Тимофійовичу! Ось ти любиш дуже брата свого, Григорія, а він поганий: користується твоєю довірливістю й обманює тебе… Стережися також Мар’ї Василівни: вона погана… Ти більше знайся з Мар’єю Єгорівною…
Так звали свояченицю Тимовася.
– Ти мені, здається, не віриш, Василю Тимофійовичу! То ось слухай: Мар’я Єгорівна зараз ставить шаньги (зирянські коржі. – Є. В.) у піч… Пошли до неї хлопчика… Нехай він мені принесе… Я поїм…
– Помилуй, – заперечив боязко Тимовась, – яка тепер піч!.. Шоста година вечора!..
– Ні, ти все-таки пішли! Вони завтра збираються їхати і затопили піч… Пішли!
Хлопчика послали. Він повернувся хвилин за сорок і приніс із собою миску теплих шанег. Усе сказане виявилося вірним. Чоловік Мар’ї Єгорівни збирався рано вранці їхати, і, щоб напекти йому подорожників, довелося затопити піч.
Далі почалися господарські розмови: про посів, про польові роботи, про домашню худобу. Передбачено було, які корови падуть, скільки їх залишиться, скільки буде телят тощо. Згодом усе це виправдалося.
Потім раптом той самий голос заявив:
– Ти знаєш, мені дана влада над твоєю Лізою… Варто мені тільки натиснути на серце, і вона помре…
Бідний Тимовась благав:
– Пожалій, якщо маєш таку владу… Пожалій дівчину… Вона одна в мене дочка!
– Добре, подумаю!.. – була відповідь. – Ми порадимося!..
Пролунали ще якісь нові, незнайомі голоси, наче разом говорило кілька людей. Потім вони стали поступово затихати, ніби віддаляючись, і нарешті все замовкло.
Ліза заснула.
Наступного дня вона не пам’ятала рівно нічого і не знала жодного російського слова. Єдине, що вона могла розповісти, – це про те, що трапилося з нею за хвилину до нападу: прийшов хтось у чорному, сів їй на груди і сильно стиснув. У неї захопило дихання, і вона втратила свідомість. Далі вона нічого не відчувала.
Дещо схожий випадок я пам’ятаю зі своєї пастирської практики. Одного разу мене запросили причастити вмираючу дівчинку. Коли я прийшов, хвора, дівчинка-підліток років 12-13, перебувала, мабуть, уже в стані останньої агонії. Трупні тіні лягли на обличчя, у горлі було чутно слабке клекотіння, відоме в народі під назвою “колоколец”, як це буває у тих, хто помирає в останні хвилини. Але разом з ним у ній відбувалося щось незвичайне: з напіввідкритих губ раз у раз виривалися жахливі лайливі слова. Вона лаяла свою матір, яка перебувала в кімнаті, лаяла найгидкішою, солдатською, площадною лайкою.
Це була моторошна картина.
Дівчинка, майже дитина, на порозі смерті – і ця огидна лайка… Голос звучав різко, точно стукали по дерев’яній дошці, слова вилітали з невеликими паузами, але методично, з якоюсь злою наполегливістю. І водночас по очах було видно, що бідна дівчинка навряд чи розуміла, що з нею робиться… Було враження, начебто хтось ізсередини смикав пружинку і слова вискакували автоматично…
Причастити хвору виявилося неможливим: у неї вже не було ковтальних рефлексів.
Довелося лише окропити її святою водою і прочитати заклинальні молитви святителя Василія Великого та відхідну. Потроху вона стала стихати.
Але не тільки в таких явно ненормальних проявах позначається одержимість. Є ціла низка явищ, які вважаються у нас звичайнісінькими, ні в кому особливих підозр і тривоги не викликають і які, проте, безсумнівно, пов’язані з діяльністю злого духу. Це так звані афекти, або спалахи різноманітних пристрастей.
Особливо помітна присутність сторонньої ворожої сили в припадках бурхливих, руйнівних пристрастей: гніву, ревнощів тощо. Майже всі вбивці, які прикінчили свою жертву в хвилини роздратування і запальності, розповідаючи про це згодом, кажуть, що вони відчували в цей момент ніби “хтось схопив їх за серце”. Певно, кожен із нас, якщо йому доводилося коли-небудь переживати подібні вибухи люті й гніву, погодиться, що він відчував приблизно те саме і що ним володіла якась сила.
У літературно-художніх описах афектів ви майже завжди знайдете цей момент втрати самовладання і відчуття непереборності чогось сильного, владного.
Майже той самий вплив сторонньої злої сили відчувають самогубці перед фатальним кроком.
Одна вдова-селянка, пригнічена страшенно важким горем, казала, що вона боїться ходити повз млиновий вир.
– Так і тягне! – розповідала вона. – Так і тягне! Боюся, не впораюся із собою – кинуся… Сьогодні проходила повз… Як глянула – ледве втрималася… Серце захопило… На землю вже впала, щоб не дивитися… Згорьована… Насилу відійшла…
Але крім цих важких і різких явищ, які захоплюють нас лише часом, ми постійно перебуваємо під дією якоїсь темної сили, яка людьми чистого серця і праведного життя відчувається виразно як сила диявола, але нами, морально огрубілими, грішними людьми, зазвичай не помічається. Ця сила проявляється головним чином у нав’язливих думках і спокусливих образах, що аскетичною мовою має назву “прилогів диявольських”. Невідомо, звідки з’являються ці думки й образи, які владно захоплюють свідомість і часто керують нашою діяльністю.
Люди, духовно невиховані, зазвичай приймають їх за власні думки й бажання і не тільки не вважають за потрібне з ними боротися, але, якщо вони забарвлені чуттєво-приємним тоном, самі їх знову викликають, коли вони зникають, тішаться ними, затримуючи у свідомості, і напружують свою фантазію, щоб прикрасити їх іще привабливіше новими подробицями. Це не спогади минулого, не побудова свідомої думки, не продукти підсвідомої діяльності уяви, як їх іноді називають (визначення, яке, до речі, не пояснює рівно нічого), це безсумнівне навіювання сторонньої духовної сили. Найчіткіше це відчувається під час молитви, коли нав’язливі думки починають особливо наполегливо тіснитися у свідомості, неначе намагаючись затулити Бога від духовного ока того, хто молиться. Лише великою напругою волі вдається утримати увагу на святих словах молитви. Багатьом, особливо тим, хто не звик до духовної боротьби і напруження, це абсолютно не вдається.
“Коли ми молимося, – пише о. Іоанн Кронштадтський, – то в думках дивним чином крутяться найсвятіші, найвищі предмети нарівні з предметами земними, життєвими, нікчемними: наприклад, і Бог, і якийсь улюблений предмет, наприклад, гроші, якась річ, одяг, капелюх або якийсь солодкий шматок, солодкий напій, або будь-яка зовнішня відмінність, хрест, орден, стрічка та ін.”.
Але тільки-но скінчиться молитва, всі ці строкаті, незв’язні думки негайно зникають, як хмари, розвіяні вітром. Часто ви навіть не згадаєте про те, про що думали під час молитви і що здавалося тоді надзвичайно важливим і потрібним, що вимагає обов’язково серйозного обговорення.
Ця обставина найкраще доводить присутність у нав’язливих думках сторонньої сили, ворожої щодо молитви.
Нарешті, вплив злої сили, за словами о. Іоанна, позначається і в багатьох інших явищах духовного життя. “Безсумнівно, – каже він, – що диявол у серцях вельми багатьох людей сидить якоюсь сердечною млявістю, розслабленням і лінощами до всякої доброї та корисної справи, особливо до справи віри й благочестя, яка вимагає серцевої уваги й тверезості, взагалі духовної праці. Так він вражає серце млявістю, а розум – тупістю під час молитви; так він вражає серце холодністю та бездіяльністю сердечною тоді, коли потрібно зробити добро, наприклад, співчувати тому, хто страждає, допомогти тому, хто перебуває в біді, утішити сумного, навчити невігласа, наставити на шлях істини того, хто помиляється і є хибним… Диявол сидить у наших серцях ще незвичайно сильною дратівливістю; ми стаємо іноді такими хворими на самолюбство, що не терпимо ні найменшого протиріччя, перешкоди матеріальної або духовної, не терпимо жодного слова негладкого, грубого”.
Таким чином, діяльність злого духу в людстві проявляється надзвичайно різноманітно, починаючи з яскравого вираження одержимості або справжнього біснування, коли людина цілком підпорядковується злій волі аж до втрати інстинкту самозбереження, і закінчуючи майже невловимими віяннями лукавої думки й почуття, де лише пильне око досвідченого подвижника може розгледіти наявність демонської спокуси. Але все це – факти одного порядку, що розрізняються між собою лише ступенем сили злого впливу.
Якщо діяльність злої сили така постійна і невгамовна, то нам доводиться серйозно замислитися над тим, як боротися з її впливом, хоча б ми його і не відчували. В іншому разі наша духовна робота над собою на шляху до християнської досконалості буде серйозно ускладнена і може звестися до нуля.
Перш за все, де знайти опору для цієї боротьби? Прочитаний євангельський уривок відповідає на це питання виразно: у Христі. У Господа знайшов зцілення нещасний євангельський біснуватий, і силою Його божественного слова був вигнаний легіон бісівський. Переможець пекла і смерті, Господь і тепер є нашим швидким і могутнім захисником, перед яким тремтить і якому кориться нечистий дух.
Ось свідчення того ж о. Іоанна з пережитого ним досвіду: “Владико мій, Господи Ісусе Христе! Мій дуже швидкий, Неосяжний Заступник! Дякую Тобі від щирого серця мого, що Ти послухав мене милостиво, – коли я в затьмареннях, тісноті й полум’ї ворожому воззвав до Тебе, – дуже швидко, могутньо, милостиво позбавив мене від ворогів моїх і дарував серцю моєму простір, легкість, світло! О, Владико, як я бідував від підступів ворога, як своєчасно явив Ти мені допомогу і як явна була Твоя всемогутня допомога! Славлю благість Твою, благопослушний Владико, надія зневірених; славлю Тебе, що Ти не посоромив обличчя мого остаточно, але милостиво від потьмарення і безчестя пекельного позбавив мене. Як же після цього я можу коли-небудь впадати у відчай у Твоїй почутості й помилуванні мене окаянного?”
“Ніхто зі святих, – пише святий Іоанн Кассіан, – не міг би витримати злість демонів або встояти проти їхніх наклепів і лютої люті, якби під час нашого ратоборства не був завжди притаманний нам наймилостивіший заступник і подвигоположенник Христос, який не зрівнював сили тих, хто бореться, не відбивав і не приборкував безладні набіги ворогів” (Св. Іоанн Кассіан. Боротьба з помислами і духами злоби).
Таким чином, уся боротьба з духом злоби у всіх його проявах тримається на живому зв’язку з Богом і Господом Іісусом Христом. З перших же кроків необхідно твердо пам’ятати, що власними особистими силами жодна людина витримати цієї боротьби не може і неминуче буде переможена, якщо не звернеться по допомогу до Бога. Зарозумілість, самовпевненість тут фатально ведуть до загибелі і заздалегідь приречені на ганебну поразку.
“Браття мої, – застерігає апостол Павло, – зміцнюйтесь Господом і могутністю сили Його. Одягніться в повну зброю Божу, щоб вам можна було стати проти хитрощів диявольських, бо наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальств, проти властей, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних” (Еф. 6:10-12).
Головним оплотом нашим у духовній брані є, отже, віра і надія на Бога і Господа Іісуса Христа, а головним засобом боротьби – серцеве, зі щирою вірою звернення до Нього. У хвилину зневіри, хвилину збентеження, у хвилину пристрасті, збудженої в тобі демоном, вдихни від глибини душі та звернися серцем до Господа про допомогу, і Господь тебе не залишить і допоможе.
Саме призивання імені Господа Іісуса Христа, якщо воно робиться з вірою, вже страшне дияволу. “іменем Моїм виганятимуть бісів” (Мк. 16:17 ), – обіцяв Господь Своїм послідовникам, і ця обіцянка непорушна.
З історії Церкви та життєписів святих угодників ми знаємо багато випадків такого вигнання. Уже в перші часи Христової Церкви апостоли користувалися ім’ям Господа як зброєю проти нечистого духа. Коли в м. Філіппах апостола Павла і його супутників переслідувала служниця, одержима духом пророчим, то “Павел, розгнівавшись, обернувся і сказав духові: повеліваю тобі ім’ям Іісуса Христа вийти з неї. І дух вийшов відразу”. Так розповідає книга Діянь святих апостолів (Діян. 16:18 ).
У стародавній Церкві існували навіть особливі заклинателі, в обов’язки яких входило виганяти бісів ім’ям Господа Іісуса Христа и молитвою.
Іншою зброєю проти диявола, яка також пов’язана з нашою вірою в Господа, є хресне знамення.
“Слава, Господи, силі хреста Твого, що ніколи не знемагає! – пише о. Іоанн Кронштадтський. – Коли ворог тіснить мене гріховним помислом і почуттям, і я, не маючи свободи в серці, зображу кілька разів із вірою хресне знамення, то раптом і гріх мій відпадає від мене, і тіснота зникає, і я виходжу на свободу. Слава Тобі, Господи!”
У житії преподобного Симеона Стовпника передається такий випадок. Коли він ще не досяг вищої досконалості духовного життя, він зазнав одного разу важкої спокуси, якою диявол намагався подіяти на його гордість. Біс з’явився подвижнику в образі світлого ангела і запевнив його, що за святе життя його вирішено взяти живим на небо, подібно до пророка Іллі. Піддавшись спокусі, преподобний Симеон вийшов із келії, слідуючи за своїм спокусником… Блискуча вогняна колісниця, запряжена крилатими кіньми, вже стояла біля дверей келії. Але лише тільки-но святий пустельник заніс ногу, щоб зійти на колісницю, і за повсякденною чернечою звичкою створив на собі хресне знамення, як усе зникло…
Така сила хресного знамення.
Але для того, щоб ми могли застосовувати зазначені засоби в боротьбі з дияволом, для цього необхідна ще одна умова в нашому духовному житті, а саме бдіння, або уважне спостереження за власними думками і настроями.
Як пильний вартовий, наша внутрішня людина повинна стежити за наближенням ворога, щоб знати хвилину небезпеки, що насувається, коли слід братися за рятівну зброю.
Необхідно весь час ясно усвідомлювати, що злий і нечистий дух завжди біля нас і завжди готовий до нападу. На жаль, цього відчуття у величезної більшості людей немає зовсім. Для багатьох, особливо для так званих культурних людей нашого часу, сама думка про існування диявола і про те, що вони перебувають у нього в несвідомій покорі, видасться дивною і смішною. Вони цілком упевнені, що всі думки і бажання, які народжуються в їхній душі, належать їхньому власному “я”, і що в управлінні ними вони абсолютно вільні і самостійні. Звісно, диявол усіма заходами підтримує цю ілюзію, бо сліпих рабів набагато легше тримати в підпорядкуванні. Вважаючи свої думки, бажання і настрої власним надбанням і не усвідомлюючи, що вони значною мірою навіяні сторонніми силами, людина насилу відмовляється від них, бо проти цього повстає її гордість і самолюбство під приводом нібито захисту прав вільної і незалежної особистості. За таких умов про необхідність контролю і свідомого, планомірного відбору думок і бажань ніхто з нас серйозно не думає, тим паче, що думка, хоч би якою мерзенною і поганою не була, злочином не вважається. Ця точка зору змінюється поступово лише тоді, коли людина починає жити справді християнським життям і змушена боротися за моральну досконалість. Доти ми за думками зазвичай не стежимо. Ось чому вони тягнуться через поле нашої свідомості такими незв’язними незлагодженими нестрункими вервечками, то мляві, тьмяні, безцільні, то лукаві, марнославні, зазвичай метушливі, іноді злі і злочинні. А тим часом сюди-то і має бути звернена найспокійніша увага християнина, бо саме в цій області думки і почуття і відбувається зіткнення нечистого духу з душею, і тут-то знаходяться важелі його впливу на волю людини. Сатана не може примусити людину до злої діяльності; він може її тільки спокусити, тобто або обдурити уявною пристойністю мотивів, або захопити думкою про насолоду і приємні наслідки гріха.
Але як розібратися в думках і бажаннях? За якими ознаками відрізнити ті з них, які навіяні дияволом. Як відчути дотик до душі і віяння злого духа?
Люди більш досвідчені в духовному житті відчувають це безпосередньо за якоюсь нез’ясовною тіснотою, збентеженням, важкістю, занепокоєнням у душі. Як каже преподобний Макарій Єгипетський: “Як оцет із вином на вигляд однакові, але гортань відчуттям смаку розрізняє властивість того й іншого, так і душа за самим духовним відчуттям та дієвістю може розрізнити обдарування духу та мріяння диявола”.
Але це на вищих ступенях. Для нашої грубої, затьмареної душі це недоступно. Достатньо, якщо на перших порах ми обмежимося якісним аналізом думок, тобто перевіркою їхньої моральної цінності, і відсікатимемо ті з них, що явно й виразно суперечать заповідям Божим.
Що стосується спалахів грубих пристрастей, то наявність їх відчувається всіма безпомилково, і тоді треба бути особливо обережним. “Коли відчуєш, що в серці твоєму не стало миру через пристрасть до чогось життєвого, а натомість у ньому дихає дратівливість і злість, стань негайно на варті серця і не давай наповнити його диявольському вогню. Молися сердечною молитвою і зміцнюй Божою силою пристрасне, нетерпляче серце своє. Будь твердо впевнений, що злодишуче розпалення серця є справою ворога” (о. Іоанн Кронштадтський).
“Пильнуйте і моліться, щоб не впасти в спокусу” (Мф. 26:41 ). Так заповідав Господь Іісус Христос.
Мк. 5:21-43
Знову святий євангеліст Марк малює перед нами Господа Іісуса Христа у всій величі Його сили і могутності. Знову у двох епізодах проявляється Його божественна влада не тільки над людськими недугами, а й над смертю, і, як завжди, чудесні прояви цієї влади пройняті духом діяльної любові до людини, печатка якої лежить на всьому житті Спасителя.
В одному відношенні ці два чуда, за описом євангеліста, характерним чином відрізняються між собою, і ця риса відмінності заслуговує на те, щоб бути відзначеною.
Під час воскресіння доньки Яіра, начальника синагоги, Господь, слідуючи за Своїм звичаєм, як він проявляється в більшості Його чудесних діянь, прагне дотриматись таємниці.
По-перше, з усього величезного натовпу, який супроводжував Його, тіснячи й хвилюючись, Він бере тільки Петра, Якова та Іоанна, Своїх найближчих і найулюбленіших учнів, і не дозволяє більше нікому слідувати за Собою.
Прийшовши в дім Яіра, де вже зібралися родичі та знайомі померлої, “Він же, виславши всіх, бере з Собою батька й матір дівчини і тих, що були з Ним, і входить туди, де лежала дівчина”.
Воскресивши померлу, Він суворо наказує, “, щоб ніхто про це не знав” (Мк. 5:40:43 ).
Таким чином, євангеліст тут тричі наголошує на прагненні Господа здійснити чудо таємно, щоб не викликати галасу й сутичок у народі.
Під час зцілення кровоточивої Господь, навпаки, змушує жінку, яка отримала зцілення і сховалася в натовпі, публічно засвідчити перед усім народом про чудо, здійснене над нею.
Бідна хвора, яка витратила всі свої статки на лікарів, хотіла зцілитися непомітно, у натовпі доторкнувшись до одягу Іісуса Христа, але Господь не дозволив їй сховатися, і, “відчувши Сам у Собі, що вийшла з Нього сила, повернувся в народі і сказав: хто доторкнувся до одежі Моєї?” Учні заперечували Йому, що в тісному натовпі, який стискав їх з усіх боків, питати про це дивно. Але Іісус усе-таки шукав очима ту, яка це зробила.
Тоді жінка, бачачи, що вона не може сховатися, “зі страхом і трепетом… підійшла, впала перед Ним і сказала Йому всю правду” (Мк. 5:30:33 ).
Господь як серцезнавець, звісно, знав і міг одразу вказати в натовпі того, хто до Нього доторкнувся, але Він хоче, щоб зцілена жінка сама визнала та висповідала перед народом те диво, яке з нею сталося.
Навіщо? Безсумнівно, в даному випадку відкрите сповідання чуда було потрібно для тих, хто супроводжував Господа. Сам Він людської слави не потребував і її завжди уникав, але в натовпі, що оточував Його, необхідно було зміцнити віру. Цього насамперед потребував сам Яїр, особливо з огляду на майбутнє диво воскресіння його дочки. Слабку віру начальника синагоги чекало велике випробування: смерть улюбленої дочки, яку, йдучи, він залишив тяжко хворою, але ще живою. Звістка про цю смерть мала б повалити його в розпач, і для того, щоб і в цю хвилину в нього міг зберегтися промінь віри в могутність Господа і надія на Його допомогу дочці навіть у таких, мабуть, безнадійних обставинах, для цього треба було, щоб він сам був свідком незвичайної, чудотворної сили Господа.
Ось чому Господь зажадав від кровоточивої жінки відкритого визнання чуда, що сталося над нею.
Можливо, що саме завдяки цьому віра Яїра витримала випробування, і, коли нещасному батькові, пригніченому сумною звісткою про смерть доньки, Господь сказав: не бійся, тільки віруй, той у спогаді про незвичайну подію з кровоточивою знайшов підкріплення для своєї віри, і чудо воскресіння могло, таким чином, здійснитися.
Цим шляхом сповідування і відкритого свідчення про явлення сили Божої в житті людей і зміцнюється в людстві віра в Бога і в Його промислову діяльність, а разом з тим зростає і розширюється коло осіб, які складають Церкву Христову. “Але як покликати Того, в Кого не увірували? як вірувати в Того, про Кого не чули? як чути без проповідника?.. Отож віра від слухання” (Рим. 10:14:17 ), – говорить апостол Павло.
Отже, відкрите сповідання віри в Бога в багатьох випадках є для християнина обов’язком, і відмова від такого сповідування часто рівносильна зраді Христа.
“хто визнає Мене перед людьми, – каже Господь, – того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним, а хто зречеться Мене перед людьми, зречусь того і Я перед Отцем Моїм Небесним” (Мф. 10:32-33 ).
Особливо в години загального занепаду віри або переслідування релігії важливе і потрібне сповідництво. Приклад однієї мужньої людини, яка відкрито, незважаючи на глузування і гоніння, сповідує віру в Бога і Господа Іісуса Христа, підтримує її в слабких, хитких серцях і зміцнює боязкі душі на подвиг захисту релігії і страждання за ім’я Христове. У такий важкий критичний час зрада Христа і зречення від Нього стає особливо ганебною.
Яким важким гріхом здається нам зречення від Христа апостола Петра в хвилину небезпеки, коли Господь, узятий під варту, перебував у руках Своїх гонителів, які завушували і ображали Його, і коли серед цих страждань біля Нього не було жодної душі, що співчувала б Йому, окрім двох учнів, які загубилися в натовпі. Таке становище накладало на учнів особливі зобов’язання мужньо і твердо висловити свої симпатії до божественного Страждальця, бо серед загальної ненависті й презирства це було б для нього втіхою і відрадою. Недарма розбійник, який зробив це на хресті, заслужив прощення і милість Господа. А почути в таку хвилину з вуст улюбленого учня зречення від Себе: “не знаю Людини Цїєї” (Мк. 14:71 ), хіба це не означало для Господа знайти у Своїй переповненій чаші страждань ще зайву краплю гіркоти? І коли “Господь, обернувшись, глянув на Петра” (Лк. 22:61 ), як багато говорив цей сумний погляд! Петро не міг забути цей погляд усе своє життя, і щоразу, коли співав півень, він гірко плакав, згадуючи своє зречення. Його очі були завжди червоні від сліз.
Так само, коли страждає в гоніннях Церква Христова, наша ніжна, любляча матір, яка виховала нас своїм богослужінням і уставами, яка вигодувала нас своїм вченням, яка споїла нас у таїнствах із джерела благодаті Святого Духа, покидати її в ці хвилини скорботи й переслідувань, зрікатися, замість того, щоб захищати, особливо ганебно і властиво душам низьким і маловірним.
Навпаки, яку чудову картину благородства, вірності, чесності представляє сповідництво християнських мучеників перших століть у роки гонінь!
Ось сцена, звичайна для того часу.
Південне місто… На головній міській площі збудований поміст, і на ньому перед ігемоном іде допит християн. Навкруги пристрасний південний натовп, вразливий, непостійний, мінливий, як море, сповнений змішаних почуттів. Одні дивляться на християн із презирством, як на дурнів і фанатиків, шкідливих для держави; інші – з неприхованим здивуванням, бо ніяк не можуть зрозуміти, що за сила змушує їх іти на катування і смерть; треті сповнені внутрішнього захвату й поклоніння перед мужністю і непохитною твердістю цих людей… А їх, цих дивних, дивовижних людей, багато… Тут і глибокі старці, побілені сивиною, згорблені від років і виснажені суворим життям, тут і зрілі мужі в повному розквіті сил і здібностей, юнаки, що стоять на порозі життя, обвіяні молодими надіями, дівчата, боязкі й ніжні, як лілії, навіть діти… І всі вони повторюють одне слово, яке безповоротно засуджує їх на страту: “Я – християнин! “, “Я – християнка!” І в цьому сповідництві всі вони однаково тверді: і давнішні християни, і щойно навернені до Христа неофіти.
У всіх один порив, одне почуття, одна велика любов до Христа… Одна думка, сповнена захвату: “Пізнати Тебе, Господи, відчути раптом, що немає в житті нікого вищого, вклонитися стражданню Твоєму, тут терпіти тортури короткими годинами, щоб у вічності радіти з Тобою, розділити з Тобою, любимим, страждання Твої – вищого за це немає щастя!”
Їм пропонують за зречення славу, багатство, казкове благополуччя, немов збільшуючи ставку, немов бажаючи випробувати, до якої межі може дійти безумство християн, – ніщо їх не приваблювало. Немає тієї ціни, за яку вони могли б зрадити Христа і продати віру свою.
А з іншого боку лежать знаряддя тортур, розводять багаття, топлять олово, щоб катувати струменем розпеченого металу… Увесь цей жах злості й жорстокості, що виснажив фантазію у винаході найнеймовірніших, найвитонченіших тортур і катувань, загрожував мученикам.
І потрібно ж так небагато: випити фіал вина або кинути дрібку ладану на язичницький жертовник. Ось і все!.. І не хочуть!.. Твердять одне: “Я – християнин!”, “Я – християнка!”. Вище й почесніше за це звання вони не знають нічого. І за це вмирають. Помирають серед страшних мук. Помирають спокійно, з молитвою, з ясною посмішкою на вустах.
Це-то сповідництво і поширювало віру; на крові мучеників росла і розквітала Христова Церква. Століття відкритих гонінь і мук за віру Христову минули. Але розвиток і подальше зміцнення Церкви Христової, як і раніше, вимагав сповідництва мужніх і сильних духом людей, бо боротьба злої сили проти Церкви не припинилася, а набула лише інших форм: до насильства приєдналися підступність і обман. Наставала епоха єресей.
І в цей час ми бачимо знову цілу низку стійких борців за віру істинну, які захищали Церкву сміливим, сильним, прямим словом, незважаючи на небезпеки, які їм загрожували.
Ось Афанасій Великий. Його виставила боротьба з аріанством, першою злісною спробою лукавого розуму спростувати православне вчення про боголюдство Христа, оголосивши Його тварним створінням. Майже все своє життя святий Афанасій боровся з цією єрессю, що набувала часом загрозливих розмірів. Бували моменти, коли гнане православ’я спиралося майже на одному Афанасії. Значну частину життя він провів у вигнанні, але ніщо, ніякі натиски бурі його не розтрощили. Він зберіг і передав прийдешнім вікам вчення віри в непорушній чистоті.
Далі епоха іконоборства. Це було гоніння не тільки проти ікон, а й проти чернецтва, проти церковних установ, проти всього, що накладає вузду на пристрасті. Гоніння, підтримуване кількома імператорами поспіль, велося з озлобленою жорстокістю, без розбору засобів. І тільки маленька жменька вірних Церкві людей, які сміливо піднесли свій голос на захист стародавніх встановлень, відстояла іконошанування.
У цій самовідданій боротьбі за чистоту віри особливо помітні два герої сповідництва: святі преподобні Феодор Студит і Іоанн Дамаскін.
Іоанн Дамаскін був першим міністром дамаського халіфа. Надзвичайно обдарований і полум’яно віруючий, він всю свою ревність і весь свій талант віддав боротьбі з іконоборством. На захист ікон ним написано багато натхненних віршів, які набули надзвичайної популярності в народі й розспівувалися по всьому простору Візантійської імперії, підтримуючи маловірних і зміцнюючи слабких. Головний гонитель ікон – імператор Візантійський Лев. 3 Ісаврянин – до цього часу не міг нічого вдіяти з Іоанном, щоб зупинити його діяльність, бо Дамаський халіфат перебував за межами його влади. Нарешті злість ненависника ікон знайшла підступний засіб: він наказав скласти підроблений лист, отриманий ним нібито від Іоанна, який містив би пропозицію зрадити халіфа, щоб скинути його з трону. Лист цей він переслав халіфу, начебто обурений низькістю пропозиції. Мети наклепника було досягнуто: повелитель Дамаска в страшному гніві на свого першого міністра наказав відрубати йому руку, яка написала нібито зрадницький лист.
Так постраждав святий Іоанн за своє сміливе сповідництво. Так, це були люди! І яким докором віє на нас від цих цілісних, світлих образів у наш час, у нинішній смуті, що повстає на Церкву, на церковні встановлення, на Христа.
А як потрібне тепер сповідництво! Яке велике значення в житті Церкви має іноді відкрите сповідання віри або сміливе слово викриття неправди навіть однією мужньою людиною.
1439 року римо-католицький папа склав план так званої унії, або об’єднання зі Східно-Православною Церквою, прагнучи підпорядкувати її своєму впливу і господству. З цією метою було скликано Собор у Флоренції, на який запрошено було представників Православної Церкви. Чимало знайшлося серед них зрадників, які погодилися прийняти унію, що надавала католицтву владу над православ’ям. Але один отець Східної Церкви, Марк Ефеський, людина всіма шанована за свою щирість, чесність і відданість вірі, відмовився підписати акт про з’єднання Церков. І таким був вплив і повага, якими він користувався, що римський папа, дізнавшись, що в соборних протоколах немає підпису Марка, вигукнув: “Ну, так ми нічого не зробили!” Він мав рацію: флорентійська унія не привела н
і до чого.
Ось що означає іноді стійкість однієї людини! Особливо важливими є приклади стійкої віри і відкритого сповідання для молоді, яка часто шукає і не знаходить опори у своїх релігійних устремліннях. Уявіть собі молоду людину, закинуту в невіруюче середовище. Можливо, в її душі і є правильні підвалини віри, закладені ще в сім’ї, але ж усе це, весь її духовний світогляд перебуває тільки в стані формування і тому нестійкий. Негативні враження повної байдужості до віри або легковажної критики лізуть з усіх боків на незміцнілий мозок, і крапля за краплею зникає дитяча віра. Для такого юнака знайти опору для боротьби з навколишньою релігійною холодністю в прикладі свідомо віруючої людини – велике щастя. Деякі, хоча, на жаль, небагато віруючих, розуміють це і не приховують своїх релігійних переконань.
“Перед молоддю, – говорив якось відомий професор філософ Астаф’єв, – я не приховую, але свідомо наголошую на своїх релігійних віруваннях. Якщо надвечір, у холодну погоду трапиться проїхати повз Іверську, коли там пустельно, то трапляється – перехрещуся маленьким хрестом, не знімаючи шапки. Але якщо я бачу студента-учня, то, незважаючи ні на яку погоду, знімаю шапку і хрещуся широким хрестом”.
Якщо від цих образів великих і малих сповідників ми перенесемо увагу на своє життя, то, напевно, знайдемо іншу картину. Ми не тільки не вважаємо за потрібне відкрито сповідувати свою віру, але, навпаки, часто ретельно приховуємо свої християнські переконання, начебто соромлячись і стидаючись їх. Багато, хто звик осіняти себе хресним знаменням, проходячи повз храм, іноді боїться зняти шапку і перехреститися, якщо на нього дивляться або якщо зблизька він помітить знайомого невіруючого насмішника. Якесь дивне боягузтво, навіяне, безсумнівно, духом лукавим, опановує ними іноді! Здатися смішним в очах цього скептика-недоучки, що хизується модним лібералізмом поглядів, – це жахливо! Подумайте, що скажуть: “У XX столітті вірувати! Століття пари та електрики – і віра в Бога, як у середні віки! Яка відсталість! Та ще й по-православному, по-старушечому! Лютеранство – це ще куди не йшло з його раціональним підходом до релігії!.. Але православ’я! Фі, як смішно!” І православна людина, стиснувшись грудочкою і боязко озираючись на насмішника, намагається якнайшвидше прослизнути повз храм, не хрестячись, хоча на серці шкребуть кішки, а рука так і проситься до шапки.
Так велика ця боязнь глузування і побоювання здатися відсталим, що іноді щиро віруючі люди, особливо міського інтелігентного кола, замість хорошої ікони з лампадою на видному місці вішають маленький, ледь помітний образок десь у кутку, та ще й під колір шпалер, щоб одразу й розгледіти було неможливо. Помилуйте! Прийдуть гості, знайомі, інтелігенція… засудять!
Хіба це не зречення? – “Не знаю Людини Цієї”!
Трапляється часом, що у веселому товаристві розповідають так званий смішний анекдот, повний найобурливішого кощунства, і ніхто з присутніх не зупинить оповідача, не висловить свого обурення проти образи релігійного почуття. Кому не доводилося чути блюзнірських пародій на зразок “Створення світу” або “Історії потопу”? І треба зауважити, що ці пародії не з найгірших. Останнім часом з’явилися оповідання та анекдоти, богохульство яких моторошне і страшне. Складені фарси і комедії в такому ж роді, які розповідаються відкрито, на сцені… І православні люди все це слухають мовчки, а іноді хихикають і аплодують…
Не поважаємо ми своєї релігії!
Особливо в теперішній лукавий час, коли проти православ’я ведеться такий запеклий похід, з’ясовується все більше, як мало ми дорожимо вірою своїх предків. Широкою хвилею розливається відступництво, захоплюючи не тільки молодь, а й іноді й старих. Змінюють Православ’я і Церкву надзвичайно легко, з найнезначніших причин. Бажання кар’єри, острах утисків, службове становище, зухвалі глузування, легковажні quasi-наукові доповіді – все це визнається виправдувальним приводом для відступництва, принаймні зовнішнього. Якщо порівняти з цим настроєм силу віри перших християн епохи гонінь, то порівняння це буде далеко не на нашу користь. Як дорожили тоді християнством! Які цілісні, сильні, прямі й чесні натури виробляла ця глибока відданість релігії, і яке в’яле і безсиле сучасне суспільство, що носить християнський ярлик! Як мало в ньому блискіток, не кажу – євангельських, але просто духовних цінностей!
Часто виправдовують себе тим, що зраджують Церкву і Господа Іісуса Христа лише зовні, під тиском обставин, а в душі вірні, як і раніше.
Але ж Господь каже: “хто зречеться Мене перед людьми, зречусь того і Я перед Отцем Моїм Небесним” (Мф. 10:33 ). Апостол Павло свідчить: “Вірне слово: коли ми з Ним померли, то з Ним і оживемо; коли терпимо, то з Ним і царювати будемо; коли відречемся, і Він відречеться від нас” (2Тим. 2:11-12 ).
Хіба це не страшно?
Гонять Церкву – мусимо й ми нести гоніння. Терпить Христос – мусимо терпіти й ми, розділяючи Його страждання, бо “хто не бере хреста свого і йде слідом за Мною, той недостойний Мене” (Мф. 10:38 ), – каже Він.
Отже, сповідництво для православного християнина нині необхідне і неминуче.
Але тут виникає одне важливе і цілком природне запитання: якщо для християнина необхідне відкрите сповідництво, то як узгодити з цим збереження таємниці духовного життя, що також вимагається від нього, як це ми бачили в попередніх бесідах? Адже і Господь, вимагаючи сповіді від кровоточивої жінки, не вимагає цього від Яіра, але, навпаки, наказує йому і його родичам мовчати про чудо воскресіння дівиці. Отже, і сповідництво потрібне не завжди, а лише в деяких, певних випадках.
Цілком правильно, і прочитана євангельська розповідь дає чітку вказівку, коли саме потрібне сповідництво.
Коли виступила зцілена жінка зі своїм публічним визнанням чуда?
Коли зажадав цього від неї Господь.
У цьому полягає відповідь на поставлене запитання і вирішення висловленого здивування.
Сповідництво під час гонінь є обов’язковим для християнина, коли до цього закликає його Господь, тобто коли обставини складаються для нього таким чином, що йому необхідно виявити перед людьми своє ставлення до Бога: за Христа він чи проти Христа. Обставини нашого життя, все, до останньої дрібниці, визначаються волею Божою, і якщо Господь ставить людину в необхідність відкрито сповідувати свої вірування, то це і є заклик Божий.
Коли християн перших століть брали під варту і приводили до ігемона для допиту, вони мужньо сповідували свою віру в Христа, але самі мук не шукали.
Самовільний виклик на подвиг сповідництва зазвичай пов’язаний із почуттям гордості й зарозумілості і ним керується, а тому часто буває покараний, бо “Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать” (1Пет. 5:5 ). Самовільні сповідники, залишені без благодатної допомоги Божої, своїми силами не можуть витримати випробування і зрештою неминуче закінчують зреченням.
Збереглася від давніх часів скорботна розповідь про одного християнина-відступника, деякого Нарциса, який під час важкого гоніння сам зголосився на сповідництво і, незважаючи на вмовляння духовного отця, з’явився до язичницького правителя, щоб прийняти мученицький вінець за ім’я Христове.
Правитель прийняв його ласкаво.
Що тобі треба? – запитав він.
Я християнин, – твердо відповів Нарцис, – і прийшов тобі сказати, що ваші боги – ідоли, а ви – божевільні, які поклоняються дереву і каменю…
Але ж ти знаєш, що християни за едиктом імператора підлягають смертній карі? Навіщо ти прийшов, дурень? Іди…
– Ми, християни, не боїмося смерті… Вона приводить нас до Христа…
– Мовчи… Відмовся від своїх слів або я накажу тебе катувати…
– Катуй… Нам, християнам, муки за Христа солодкі… За Нього ми все готові перетерпіти! І ніякі муки не змусять мене зректися Його!
Цю самовпевненість непризваного сповідника було жорстоко покарано.
Ігемон покликав катів. Нарцис стійко витримав кілька тортур, увесь час твердячи, що йому не страшні ніякі муки. Але його воля, не підкріплена благодаттю Божою, врешті-решт не витримала і, коли принесено було за розпорядженням правителя нові жахливі знаряддя тортур, він занепав духом, ганебно зрекся Христа і приніс жертву ідолам.
Тому стародавня Церква ніколи не схвалювала цієї ревності не по розуму і завжди радила з обережністю і розсудливістю вичікувати ясних вказівок волі Божої, що закликають до мучеництва.
Навіть єпископи часто ховалися від мучителів, зберігаючи своє життя для користі Церкви, а християни, які самовільно віддали себе на муки, не зараховувалися до лику святих.
Це ставлення Церкви до сповідництва знайшло собі вираження в правилах святого Петра, архієпископа Александрійського, визнаних канонічними, тобто обов’язковими для керівництва в християнському житті. У його 9-му правилі з’ясовується православна точка зору з цього питання.
“Домовладика і Учитель наш, – говориться тут, – часто ухилявся від тих, хто хотів зазіхати на Нього, і якось іноді заради їхнього й не ходив явно, і коли наближався час страждання Його, не Сам Себе віддав, а чекав, аж поки не прийшли на Нього зі зброєю та з киями, і тоді промовляв до них: “ніби на розбійника вийшли ви з мечами та киями” (Мф. 26:55 ). Вони ж, каже Євангеліст, “відали Його… Пілату” (Мф. 27:2 ). За подобою Його, постраждали і ті, що йдуть до Його мети, пам’ятаючи Божественні слова Його, в яких Він, підкріплюючи нас, промовляє про гоніння: Почуйте, що “видаватимуть вас на судилища і в своїх синагогах битимуть вас”. Видадуть, каже, а не самі себе видасте: “і поведуть вас до правителів і царів за Мене на свідчення”, а не самі себе поведете. Бо Він хоче, щоб ми й переходили з місця на місце, будучи переслідуваними за ім’я Його, як і знову чуємо Його, що промовляє: “Коли ж гонитимуть вас в одному місті, біжіть у інше” (Мф. 10:17-18:23 ); Оскільки Він не хоче, щоб ми самі приступали до щитоносців і копієносців диявола, нехай не станемо для них винуватцями багатьох смертей, нібито примушуючи їх до більшої жорстокості та до вчинення смертоносних діл, а щоб ми очікували й уважно стежили за собою, пильнували та молилися, щоб не потрапили у спокусу”.
Отже, християнин не повинен сам шукати мук, напрошуючись на них, щоб тим не ввести гонителів християнства в сугубий гріх жорстокості й нових злочинів, але, вимушений до сповідництва, зобов’язаний прийняти на себе цей подвиг.
Глава VI.
Мк. 6:1-13 , Мк. 6:14-19 ↓ Мк. 6:30-56 ↓
Господь Іісус Христос розпочав Свою діяльність у Галілеї. Тут, біля Генісаретського озера, знайшов Він Своїх перших учнів і послідовників; тут уперше пролунали вічні слова Божественної проповіді; тут здійснені були перші чудеса.
Галілея в той час була квітучою країною з добре розвиненим землеробством і оживленою торгівлею. Її населення становило плем’я сильне і хоробре, землеробське і войовниче, навіть неспокійне і ревниве до свободи. Його пращури із Завулона і Неффалима залишили блискучу сторінку в історії завоювання Ханаанської землі. Попри ці великі спогади, сповнений енергії патріотизм, Галілея, що не мала знаменитих учених і шкіл, не користувалася жодною повагою за цих часів формалізму й релігійної законності, коли повною довірою користувалися тільки книжники й раввини. Жителі Єрусалима і чисті іудеї зневажали її. Галілеянин здавався їм істотою неосвіченою, невігласною, простою і грубою. Вони піднімали на сміх його діалект і вимову.
І однак ця країна заслуговувала набагато кращої репутації. Тут сильна була вірність рідним переказам; любов до свободи не була придушена римським ярмом і підтримувала лише жваві очікування Месії – визволителя; серце народу, незважаючи на зовнішню брутальність, зберегло цнотливу чистоту і було сприйнятливим до правди Божої та до слів життя вічного.
Господь з перших же кроків Своєї проповідницької діяльності мав тут великий успіх. Народ стікався Його слухати натовпами. Багато хто приходив здалеку і тижнями супроводжував Його, впиваючись божественними словами. Готові були слухати Його цілими днями, забуваючи про їжу. Віра в Нього, в Його вчення, в Його чудотворну силу зростала з кожним днем, а разом зростав Його вплив у народі, множилися і чудеса.
Коли з Галілеї Господь захотів перейти до Своєї батьківщини, до Назарету, де жила Його сім’я і де Ним проведені були дитячі роки, Він уже користувався гучною славою.
Чутка про Нього йшла далеко. Про Нього говорили як про Великого Пророка, що володіє великою силою слова і чудотворення. Багато хто готовий був визнати в Ньому Месію. Здавалося, за таких умов назаретяни повинні були зустріти Його з особливою привітністю і захопленням. Адже це був їхній пророк, який вийшов з їхнього середовища, виріс у їхньому місті, їхня слава, гордість, прикраса.
І натомість ми бачимо абсолютно зворотне явище. У рідному місті Господь був зустрінутий повною байдужістю. Ані Його чудова, натхненна проповідь, сповнена сили і премудрості, ані дивовижні чудеса, які Він творив, ані ореол слави, що увінчував Його, не могли збудити в Його співвітчизників віри в Нього, у Його Божественне послання, тож “Іісус дивувався їхньому невір’ю”. Це тим більше дивно, що назаретяни мали повну можливість самі оцінити вплив Його проповіді та чудотворну силу. Не помічати в Ньому цієї незвичайної сили не було жодної можливості.
Але замість того, щоб піддатися чарівності Його вчення і визнати Його, щонайменше, пророком, вони тільки зі здивуванням запитують: “Звідки в Нього це? яка премудрість дана Йому, і як такі чудеса відбуваються руками Його?”
Це питання дозвільної, збудженої цікавості, які ні до чого не зобов’язують і ні до чого не ведуть.
Таке ставлення до Нього співвітчизників викликало скорботне зауваження Господа Іісуса Христа: “не буває пророк без честі, хіба що тільки на батьківщині своїй, і у родичів, і в домі своєму”.
Як ставилися до Господа його домашні та родичі, ми вже знаємо. “Брати Його не вірували в Нього”, – каже євангеліст Іоанн (Ін. 7:5 ), і вважали просто божевільним. Але й ставлення співгромадян було не кращим. Початкова байдужість і недовірлива цікавість скоро перейшли в лють і відкриту злість, коли проповідь Спасителя зачепила їхню національну зарозумілість. Скінчилося тим, що вони вигнали Його з міста і хотіли скинути з гори (Лк. 4:29 ).
Чим пояснити це? Як зрозуміти це неймовірне отупіння совісті й потемніння розуму, що призводить до подібних діянь? Адже не могли вони не знати, що виганяють, у всякому разі, незвичайну людину, вже визнану Великим Пророком у багатьох містах?
Ключем для вирішення цієї психологічної загадки є третій вірш VI розділу.
“Чи не тесля Він, – говорили вони, – , син Марії, брат Якова, Іосії, Іуди і Симона? Чи не тут між нами Його сестри? І спокушалися про Нього”.
Вони знали всю сім’ю Господа і ніколи не знаходили в ній нічого незвичайного, не помічали ні в кому з її членів навіть особливих обдарувань. Самого Іісуса вони знали давно, з дитинства. Часто бачили Його на вулицях міста або біля водойми джерела разом із Матір’ю. Бачили в майстерні, де Він працював під керівництвом старого Йосиа. Вони знали всю сім’ю Господа і ніколи не знаходили в ній нічого незвичайного, не помічали ні в кому з її членів навіть особливих обдарувань. Самого Ісуса вони знали давно, з дитинства. Часто бачили Його на вулицях міста або біля водойми джерела разом із Матір’ю. Бачили в майстерні, де Він працював під керівництвом старого Йосипа. І ніколи їм на думку не спадало, що з цього хлопчика вийде щось незвичайне. Він здавався їм таким самим, як і всі діти.
Вони занадто давно знали Його, занадто часто бачили Його і занадто звикли до Нього.
Цим пояснюється їхнє ставлення до Нього.
Ми ніколи не цінуємо того, до чого занадто звикли. Звичний предмет уже не збуджує тієї напруженої уваги, з якою ми зустрічаємо новинку. Навіть чудесне через звичку починає здаватися звичайним. Людина, надто добре нам знайома, не може розраховувати на надто високий ступінь нашої поваги і шанобливого здивування, яке ми готові подарувати тому, кого знаємо лише поверхнево, з чуток. Деяка частка невідомості завжди підвищує тон стосунків. Наречений схиляється перед нареченою набагато більше, ніж чоловік перед дружиною, а лакей, кажуть, ніколи не поважає свого пана.
Те саме сталося і з назаретянами: вони настільки звикли до Господа, звикли вважати Його своїм, рівним, що, навіть помічаючи в Ньому дивовижне, тільки дивувалися, знизували плечима і намагалися знайти всьому природне пояснення. Ось чому вони не повірили в Нього як у Месію і не віддалися Йому всією душею, як це зробили багато галілеян.
Але цей же закон діє і тепер у духовному житті.
Для християнина, який присвятив своє життя служінню Господу Богові, завжди є небезпека втратити свіжість свого почуття до Нього завдяки звичці й замінити щире, сердечне служіння формальним, механічним, часто недбалим виконанням релігійних обов’язків.
Це трапилося з єврейським народом, якому пророк Ісая кидає важкий докір: “Ось, у день посту вашого ви виконуєте волю вашу і вимагаєте тяжких трудів від інших. Ось, ви поститеся для сварок і суперечок і для того, щоб жорстокою рукою бити інших; ви не поститеся у цей час так, щоб голос ваш був почутий на висоті” (Іс. 58:3-4 ). Це ж трапилося і з керівниками єврейства, книжниками, фарисеями та священиками, яким Господь із гіркотою каже: “Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, анісу і тмину, і залишили те, що є найважливіше в законі: суд, милість і віру… на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня.” (Мф. 23:23:28 ). “знаю вас: ви не маєте в собі любові до Бога” (Ін. 5:42 ).
Те ж саме, на превеликий жаль, трапляється нерідко і з нашими священнослужителями. Звикаючи до таїнств і священнодійств, вони перестають у них відчувати віяння Святого Духа, втрачають усяке благоговіння до них і все своє служіння Богу починають обмежувати бездушним і поспішним звершенням служб і треб.
Особливо трагічно позначається цей закон звички на наших півчих, церковних прислужниках і дітях духовенства. Мені ніколи не доводилося бачити більш потворної поведінки в церкві, ніж та, яку дозволяють собі півчі та хлопчики, що прислуговують у вівтарі. Це пояснюється саме тим, що, звикаючи до храму, вони починають почуватися в ньому як удома і зовсім забувають про невидиму присутність у ньому Великого, Всемогутнього, Всеправедного Творця.
Але і з кожним віруючим може трапитися ця втрата живої віри і живого почуття до Бога, і небезпека особливо велика для тих, хто за своїм становищем зобов’язаний нести тривалу і виснажливу працю служіння, не маючи поняття про закони духовного життя і не користуючись вказівками досвідчених людей.
Цей стан духовного огрубіння або здичавіння дуже важкий і небезпечний, бо вийти з нього знову на правильну дорогу набагато важче, ніж встати на цю дорогу новачкові, який тільки-но починає. Перевчати знову неправильно вивчене завжди важче, ніж завчати що-небудь нове, ще незнайоме, бо тут доводиться спочатку розбити вкорінену звичку, що забирає багато сил і часу. Це – абетка педагогіки. Якщо учневі музики від самого початку дано неправильну постановку руки і пальців, то звільнитися від цього недоліку і перейти на правильну методику становить згодом дуже великі труднощі. Читці, які перебили язик на поспішному читанні, ковтають цілі склади до втрати сенсу, часто до кінця життя не можуть навчитися читати виразно і чітко. Точно так само і в духовному житті, і в служінні Богу. Є нещасні батюшки, які до такої міри звикли до недбалого і неохайного звершення богослужіння, що вони вже не можуть, незважаючи на всі старання, виконувати його ревно, чинно, з благоговінням. Закореніла звичка перемагає всі зусилля, коли, усвідомивши небезпеку становища, намагаються з нею боротися. Язик сам собою мчить уперед, стрімко викидаючи слова, думка, що не встигає за ним, стрибає з п’ятого на десяте слово або кидається на всі боки, а руки й тіло самі собою проробляють завчені й засвоєні звичкою жести. Ще гірше, коли людина навіть не усвідомлює, що вона перестала вже бути священиком і молитовником, що вона не більш ніж автомат, який говорить. Тут починає вже відчуватися гніт прокляття Божого за недбалість, бо сказано: “Проклятий, хто діло Господнє робить недбало” (Єр. 48:10 ).
У цьому стані втрати живого відчуття Бога вся зовнішня діяльність, що має, мабуть, на меті наблизити до Нього людину, засуджена на цілковиту духовну безплідність. Насамперед молитва, один із головних засобів духовного життя, перестає бути дієвою. До Бога вона не доходить.
“Пам’ятай, – пише о. Іоанн Кронштадтський, – що якщо ти під час молитви не марнословиш, а з почуттям говориш слова молитви, то слова твої не повернуться до тебе худі, без сили (як лушпиння без зерна), але неодмінно принесуть тобі ті самі плоди, які містяться в слові, як плід в оболонці. Це справа цілком природна, як природні й звичайні в природі плід і оболонка його… Чим щиріше, сердечніше будеш вимовляти кожне слово, тим більше плоду від молитви; кожне слово, як зернятко, принесе тобі плід духовний, як зрілий колос… Але якщо ти слова кидаєш даремно, без віри, не відчуваючи сили їхньої, як лушпиння без ядра, то порожніми вони до тебе й повернуться; лушпиння кидаєш, лушпиння до тебе й повернеться”.
Є стара легенда, яка наочно показує нам, якими безплідними іноді бувають наші молитви.
Давним-давно жив один святий старець, який багато молився і часто сумував про гріхи людські. І дивним йому здавалося, чому це так буває, що люди до церкви ходять, Богу моляться, а живуть так само погано. Гріха не убуває.
“Господи, – думав він, – невже не слухаєш Ти наших молитов? Ось люди постійно моляться, щоб жити їм у мирі та покаянні, і ніяк не можуть. Невже суєтна їхня молитва?”
Одного разу з цими думками він занурився в сон. І здавалося йому, ніби світлосяйний ангел, обійнявши крилом, підняв його високо-високо над землею… У міру того, як піднімалися вони вище й вище, дедалі слабкішими й слабкішими ставали звуки, що долинали з поверхні землі. Не чути було більше людських голосів, затихли пісні, крики, весь шум метушливого мирського життя. Лише часом долітали звідкись гармонійні, ніжні звуки, як звуки далекої лютні.
Що це? – запитав старець.
Це святі молитви, – відповів ангел, – тільки вони чуються тут!
Але чому так слабо звучать вони? Чому так мало цих звуків? Адже зараз весь народ молиться в храмі?
Ангел глянув на нього, і скорботним було обличчя його.
– Ти хочеш знати? Дивись…
Далеко внизу виднівся великий храм. Чудесною силою розкрилися його склепіння, і старець міг бачити все, що робилося всередині.
Храм весь був повний народом. На криласі видно було великий хор. Священик у повному облаченні стояв у вівтарі.
Йшла служба. Яка служба – сказати було неможливо, бо жодного звуку не було чутно. Видно було, як дячок, який стояв на лівому криласі, щось читав швидко-швидко, шльопаючи і перебираючи губами, але слова туди, вгору, не долітали. На амвон повільно вийшов величезного зросту диякон, плавним жестом поправив своє пишне волосся, потім підняв орар, широко розкрив рота, і… жодного звуку!
На криласі регент роздавав ноти: хор готувався співати.
“Вже хор-то, напевно, почую…” – подумав старець.
Регент стукнув камертоном по коліну, підніс його до вуха, витягнув руки і дав знак починати, але, як і раніше, панувала повна тиша. Дивитися було напрочуд дивно: регент махав руками, притупував ногою, баси червоніли від натуги, тенори витягалися на носках, високо піднімаючи голову, роти в усіх були відкриті, але співу не було.
“Що ж це таке?” – подумав старець.
Він перевів очі на тих, хто молився. Їх було дуже багато, різного віку і становища: чоловіки і жінки, люди похилого віку і діти, купці і прості селяни. Усі вони хрестилися, кланялися, багато хто щось шепотів, але нічого не було чутно.
Уся церква була німа.
Чому це? – запитав старець.
Спустимося, і ти побачиш і зрозумієш… – сказав ангел.
Вони повільно, ніким не видимі, спустилися в самий храм. Пишно вбрана жінка стояла попереду всього натовпу і, мабуть, старанно молилася. Ангел наблизився до неї і тихо торкнувся рукою… І раптом старець побачив її серце і зрозумів її думки.
“Ах, ця противна поштмейстерка! – думала вона. – Знову в новому капелюсі! Чоловік – п’яниця, діти – обшарпанці, а вона форсить!.. Бач видивляється!..”
Поруч стояв купець у гарній суконній піддівці й задумливо дивився на іконостас. Ангел торкнувся його грудей, і перед старцем одразу ж відкрилися його потаємні думки: “…Яка прикрість! Продешевив… Товару такого тепер нізащо не купиш! Не інакше як тисячу втратив, а може, й півтори…”
Далі виднівся молодий селянський хлопець. Він майже не молився, а весь час дивився наліво, де стояли жінки, червонів і переминався з ноги на ногу. Ангел доторкнувся до нього, і старець прочитав у його серці: “Ех, і хороша Дуняша!.. Усім взяла: і обличчям, і звичкою, і роботою… От би дружину таку! Піде чи ні?”
І багатьох торкався ангел, і в усіх були такі самі думки, порожні, пусті, дозвільні, життєві. Перед Богом стояли, але про Бога не думали. Тільки робили вигляд, що молилися.
– Тепер ти розумієш? – запитав ангел. – Такі молитви до нас не доходять. Тому й здається, що всі вони точно німі…
У цю хвилину раптом чийсь дитячий боязкий голосок виразно промовив:
– Господи! Ти благий і милостивий… Спаси, помилуй, зціли бідну маму!..
У куточку, на колінах, притулившись до стіни, стояв маленький хлопчик. У його очах блищали сльози. Він молився за свою хвору маму.
Ангел доторкнувся до його грудей, і старець побачив дитяче серце.
Там були скорбота і любов.
– Ось молитви, які чути в нас! – сказав ангел.
Таким чином, наші лицемірні, суто зовнішні молитви до Бога не доходять і плоду не приносять.
“Наближаються до Мене люди ці устами своїми, – каже Господь, – і шанують Мене язиком, а серце їхнє далеко від Мене, але марно шанують Мене” (Мф. 15:8-9 ).
Навіть більше: така молитва гніває Бога.
“…Багато хто з нас, – пише отець Іоанн, – здійснюють службу і таїнства, молитвослів’я неохоче, мляво, недбало, поспішно, з пропусками, бажаючи скоріше скінчити святу справу та поспішити на життєву метушню. Яка страшна спокуса і який тяжкий гріх! Мимоволі при цьому згадуєш грізне дієслово Господа недбайливим виконавцям Його справ: “проклятий усякий, хто творить діло Господнє з недбалістю”! Я сказав: яка страшна спокуса! Так, страшна спокуса, тому що ми через сліпоту свою нехтуємо дієсловами Святого Духа, що дихає в молитовних словах таїнств і служб, – нехтуємо тим самим, що для нас слугувало б при справжньому старанні та дбайливому ставленні джерелом пресолодкого миру, радості в Дусі Святому і навіть джерелом здоров’я тілесного, бо слова молитви під час служб і таїнств, які читають із вірою, благоговінням, страхом Божим, спокійно, палаючим духом, мають безсумнівну й дивовижну властивість разом із душею оживотворити, зміцнити й зцілити й саме тіло наше. Це пізнано досвідом. Тяжкий гріх, кажу, тому що, здійснюючи недбало таїнства, ми через те блюзнірствуємо святинею Господньою… Чи думають нинішні християни-лицеміри, що вони лицемірно моляться і лицемірно живуть? – Не думають. Вони моляться щодня, можливо, довго, моляться за звичкою, устами, а не серцем, без сердечного розкаяння, без твердого бажання виправлення, щоб тільки виконати заведене правило, і всякий “буде думати, що тим він служить Богові” (Ін. 16:2 ), тоді як молитвою своєю вони накликають на себе тільки гнів Божий. Усі ми більше чи менше грішні в тому, що лицемірно молимося, і приймемо за це великий осуд”.
Але якщо довготривале служіння Богові призводить до звички, а звичка може спричинити формальне, суто зовнішнє і лицемірне виконання релігійних обов’язків, то виникає важливе питання: як уникнути цієї небезпеки? Бо якщо цього ми зробити не зуміємо, то сумний кінець нашого духовного життя неминучий.
Відповідь на це запитання полягає частково у вищенаведених словах кронштадтського пастиря: за справжньої ретельності та дбайливого ставлення таїнства, служби, молитви слугують джерелом миру, радості в Дусі Святому і навіть джерелом здоров’я тілесного.
Для одних вони служать, таким чином, благословенням, на інших накликають прокляття. Усе залежить від ставлення до них людини.
Якщо християнин не вкладає у своє служіння Богові всієї уваги, всієї завзятості, всієї сердечної теплоти, на яку здатний, то в ньому незабаром починає розвиватися звичка до недбалого й поверхневого виконання релігійного обов’язку. До цього людина доходить не раптом, а поступово. Спочатку вона, можливо, молилася від серця, але потім, тому що молитися завжди серцем становить значну працю, до якої треба завжди примушувати себе, бо Царство Небесне, сказано, силою здобувається, вона починає більше молитися вустами, поверхнево, а не з глибини душі, бо це набагато легше, і врешті-решт, при посиленій боротьбі плоті й диявола, молиться вустами, не доводячи до серця сили слів молитовних. Що сказано про молитву, то слід сказати і про причащання Святих, Безсмертних і Животворящих Тайн. Часто спочатку людина причащається з живою вірою, з почуттям любові і благоговіння, а потім, за безперервної протидії плоті і диявола істині Божій, поступається їм перемогою над собою і причащається лицемірно… Це ж буває і з таїнством покаяння. Це ж буває і з усіма проявами релігійного життя, якщо християнин не примушує себе до напруження духовних сил.
Так створюється згубна звичка. Але звикнути можна і до поганого, і до хорошого. Можна звикнути до недбалості, і тоді все релігійне життя стає холодним і мертвотно-формальним. Життєдайний дух, що таїться у святих словах молитовних слів, у таїнствах та в інших релігійних формах, не проявляє себе для душі недбайливої, ледачої та холодної і на неї не діє. Але можна, навпаки, створити собі звичку побожного, ревного, сердечного виконання всіх релігійних обов’язків, і тоді для нас відкриється в них невичерпне джерело благодатної сили, що оживляє й укріплює життя духовне. Звідси висновок: якщо ми хочемо уникнути духовного огрубіння, якщо хочемо, щоб молитви, таїнства, обряди, увесь ритуал релігії не втратив для нас від частого повторення Духа життя і не перетворився на порожню формальність, яка нічого не говорить душі, якщо хочемо, нарешті, щоб самі чесноти наші, якщо такі є, не перетворилися на лицемірне святенництво, то засіб проти цього полягає насамперед у тому, щоб від самого початку духовного життя виконувати все, чого вимагає християнський обов’язок, з великою старанністю та увагою, з напруженням усіх духовних і фізичних сил, не дозволяючи собі розлінення і недбалості.
Тут немає дрібниць, які не варті уваги, бо з дрібниць створюється велике, весь тон духовного життя, і тому кожна подробиця вимагає ретельного й акуратного виконання. Бог зневаженим не буває, і найнезначніша недбалість у ставленні до Нього неодмінно відобразиться збитком у вашому духовному житті. Тому що б ви не робили у справі служіння Йому, робіть з усіх своїх сил; те, що зроблено абияк, ніколи не буває зроблено правильно. Потрібне сумлінне роблення.
А для того, щоб підтримувати в собі цю ревність і не слабшати, треба мати завжди живу віру, що Бог наш, якому поклоняються в Трійці, Отець, Син і Святий Дух, завжди з нами, дивиться на нас і за першим словом нашої щирої молитви про допомогу готовий допомагати нам у святій справі. Пам’ятаючи, що Вседержитель завжди з нами, і маючи Його найголовнішою справою в думках своїх, відкидаючи від серця свого всякі помисли, сумніви життєві, піклування і пристрасті, ми завжди гідно звершуватимемо Божу справу. Найяскравішим прикладом такого сумлінного роблення є учні й апостоли Господа, як це видно з 8-9 віршів VI глави. Вирушаючи на проповідь, вони не беруть нічого в дорогу, крім однієї палиці: ні торби, ні хліба, ні міді в поясі, ні двох одеж, взуваються в просте взуття. Ніщо не повинно їм заважати, ніщо не повинно зв’язувати і відволікати від тієї справи, на яку Господь їх посилає. Уся увага, усі сили, уся їхня істота віддається винятково Богові й Божій справі.
Цей приклад повинні і ми постійно мати перед очима і пам’ятати грізне застереження: “Проклятий, хто діло Господнє робить недбало”.
Мк. 6:14-29
В історії страти Іоанна Хрестителя, про яку оповідає святий євангеліст, перед нами постає трагічна постать Ірода, вбивці Великого Пророка.
Це не був Ірод, який побив немовлят у Вифлеємі, в марній надії погубити Іісуса. Той, як ми знаємо, помер ще під час перебування святого сімейства в Єгипті.
Ірод, який убив Іоанна Хрестителя, був так званий Ірод Антипа четвертовласник, або тетрарх Галілеї, людина, можливо, не стільки порочна, скільки слабка за характером. Скоєний злочин терзав його. Він не міг забути Іоанна. Тільки внаслідок своєї слабохарактерності не муки совісті відчував він, а непереборне почуття боязні. Кривавий привид обезголовленого Пророка переслідував його. Коли він почув про Господа, про Якого в народі велися гарячі суперечки, його перша думка, навіяна переляком, була, що це воскрес убитий Іоанн. В особі Пророка, що знову з’явився, він боявся знайти месника за пролиту кров, і цей страх був тим сильнішим, що він цілком усвідомлював несправедливість страти Хрестителя. Тільки фатальне зчеплення обставин привело його до цього злочину, допущеного ним проти волі. Незважаючи на суворі викривальні промови Іоанна, спрямовані проти Іродіади і тетрарха, останній у глибині душі поважав свого викривача, бо знав, що він – чоловік праведний і святий. Тому, навіть ув’язнивши його за наполяганням Іродіади, він беріг його, із задоволенням слухав його і багато робив за його порадою. Коли Соломія, дочка Іродіади, зажадала від нього голову Іоанна Хрестителя, правитель засмутився. Як же сталося це? Як допустив Ірод це вбивство? Як міг дійти він до такого стану, що всупереч своїм сердечним нахилам змушений був погодитися на страшну вимогу Соломії та за її наказом відрубати голову Пророкові?
Спробуємо зазирнути в цю темну душу і простежити, як поступово назрівав тут злочин, спричинений пристрастю, і як розпалювалася і зміцнювалася сама пристрасть. З’ясувати закони розвитку пороку і пристрасті для нас дуже важливо, бо в душі кожної людини вони діють приблизно однаково, і на прикладі Ірода ми можемо з’ясувати умови наших власних падінь.
Справа починається похіттю, нечистою любов’ю до Іродіади, невістки Ірода, дружини його брата Филипа. Анітрохи не піклуючись про те, щоб зупинити злочинну пристрасть, що розвивається, Ірод скоро переходить до справи, легко переступає через першу перешкоду і жінку брата свого робить своєю жінку. Цей перший крок уже досить ясно показує, наскільки розвинулася пристрасть у його душі, бо сила пристрасті вимірюється величиною перешкод, які вона долає; інакше кажучи, чим важчою є перешкода, яку перемагає пристрасть, тим більшою є сила пристрасті, про яку вона свідчить. Але, перемігши першу перешкоду, Ірод зараз же зустрічається з іншою – викривальною проповіддю Іоанна Хрестителя, який говорив Іродові: “Не годиться тобі мати жінку брата твого”. Ці докори, безсумнівно, мали для Ірода більше значення, ніж незручність перед братом і боязнь громадської думки, яку, завдяки підлесливості її керівників – фарисеїв і саддукеїв, легко було змусити мовчати. Примусити до мовчання непідкупного Іоанна або змусити його пом’якшити прямолінійний тон викриттів виявилося неможливим. Крім того, і на совість самого Ірода ці суворі промови мали справити великий вплив, бо Ірод відчував до пророка мимовільну повагу і, безсумнівно, поважав його думку. Але проте і ця нова перешкода не могла примусити його переломити свою пристрасть. Більше того: він не тільки не відступає перед ним, але, підбурюваний Іродіадою, бере під варту пророка, якого поважає, і поміщає до в’язниці – яскравий показник того, як далеко зайшла його пристрасть. Нарешті, у сцені з Соломією він уже майже зовсім не володіє собою. Напружена до останнього ступеня насолода страсті отуманює його, і він дає свою божевільну клятву. Він уже повний раб пристрасті! Так за відсутності опору посилюється пристрасть, захоплюючи у свою деспотичну владу людську душу. Поряд із цим ми помічаємо й інше явище: один вид допущеного гріха викликає безліч інших. У цьому випадку слідом за блудною пристрастю йде зрадництво щодо брата, кровозмішувальний перелюб, несправедливість, жорстокість, насильство щодо Іоанна, суєтна клятва, марнославство перед гостями, неправдиве самолюбство і, зрештою, вбивство. Начебто за першою змією пристрасті, що прокинулася і усвідомила свою силу, одразу починає шипіти і ворушитися ціла зграя інших змійок, які досі мирно дрімали в душі. Нарешті, не можна залишити поза увагою й ту обставину, що спокуси, які постають перед Іродом, стають дедалі серйознішими, а злочини важчими. Начебто йде перевірка, до якої міри падіння може дійти ця людина, що підкорилася пороку.
Таким чином, ми бачимо, як поступово петля гріха затягується дедалі тугіше й тугіше і як дедалі менше й менше залишається надії на те, що людина, яка потрапила в неї, зуміє від неї звільнитися. Становище стає майже безвихідним, коли в душі зникають останні сили і навіть бажання розірвати цю петлю, і вбивство або інший злочин, не менш важкий, є тоді лише природним наслідком, неминучим заключним акордом пристрасті, що розгнуздалася.
Вдивляючись у процес розвитку спокус, як його описано в євангельській повісті про Ірода, можна знайти тут потрійний закон, якому підпорядкований цей розвиток, якщо він не зустрічає протидії у свідомій волі людини.
Перший закон можна назвати законом посилення. Він полягає в тому, що сила пристрасті, її інтенсивність і влада над душею зростає прогресивно, у міру того, як їй робляться поступки. Поступки її не заспокоюють, але роблять лише більш вимогливою і владною. Людина, яка допустила гріх одного разу, морально слабшає і під час повторної спокуси чинить його з більшою легкістю, ніж та, хто встояв у першій боротьбі. Воля людини зміцнюється своїми перемогами і послаблюється поразками – це закон психології. Моральна течія, що просочилася раз у душі, скоро перетворюється на бурхливий потік і руйнує всю греблю морального закону совісті, якщо з нею не боротися.
Доктор Матт розповідає про одного студента, який страждав на ваду рукоблудства, і який зізнався йому, що протягом першого року ваду цю він допустив один раз, на другий рік – тричі, а потім став повторюватися щотижня. Це звичайне явище. Ми часто спостерігаємо його в розвитку пристрасті до пияцтва. Як свідчить народна приказка, “перша чарка колом, друга – соколом, інші – дрібними пташечками”. Поступки і падіння відіграють тут роль сухого хмизу, який ви підкидаєте в багаття. Чим більше кидати, тим більшим і яскравішим стає жадібне полум’я. Чим більше грішити, тим сильніше розгорається пристрасть.
Другий закон – розширення пристрасті. За одним гріхом неминуче слідує низка нових. Одна пристрасть, розпалюючись у душі, викликає до життя й інші пристрасті, ніби між ними існує якийсь незримий, таємничий зв’язок. Успіх однієї пристрасті слугує точно сигналом для інших, і всі вони одразу або одна за одною поспішають накинутися на нещасну душу, ніби бажаючи добити ослабілого супротивника. За блудною похоттю неодмінно з’являються ревнощі, недовіра, брехня, заздрість, гнів і т. д. і т. д. Тут як на війні: прорвано фронт в одному місці – і зараз же ворог масами спрямовується в прорив, щоб розширити і докінчити поразку.
Одного разу давним-давно на одній з голландських верфей будували корабель. Для кіля, або для основної балки, до якої прикріплюють ребра – шпангоути, потрібно було знайти гарну, довгу, міцну колоду. У купах лісу, складеного на подвір’ї верфі, двоє робітників знайшли одну, що здавалася, на перший погляд, підходящою.
– Ось, – сказав один із них, – гарна колода! Візьмемо її…
Але інший уважно оглянув колоду і похитав головою.
– Ні, – заперечив він, – це не годиться!
– Чому?
– Бачиш тут маленьку червоточину? Це ознака, що черв’яки вже завелися тут…
– От дрібниці… Що значить така маленька червоточина для такої величезної міцної колоди. Її ледь помітиш… Візьмемо!
Вони трохи посперечалися. Нарешті обережніший поступився. Колоду взяли і з неї зробили кіль нового корабля.
Кілька років благополучно плавав морями новий корабель. Він був легкий, міцний і не боявся бур. Усі милувалися ним. Але одного чудового дня серед абсолютно ясної і тихої погоди він раптом без жодної видимої причини пішов на дно. Коли в море спустилися водолази, щоб оглянути його, вони знайшли, що дно корабля було проїдено хробаками. За роки плавання черв’яки розмножилися і виснажили все дерево. Маленька червоточина виявилася фатальною для величезного судна.
Так і в душі. Один черв’ячок пристрасті, якщо його не винищити вчасно, може розмножитися у величезній кількості, породжуючи нові вади, захоплюючи всі боки душі й підточуючи її здорові тканини.
Причина цього – в ослабленні віри. Переможена одним гріхом, воля втрачає силу опору і легко поступається іншим. У глибині людської душі завжди існує гріх у вигляді найрізноманітніших порочних нахилів і пристрастей. Ці пристрасті киплять і вирують, як у котлі, шукаючи виходу. Але якщо людина не поступається їм, то її воля відіграє тоді роль важкої свинцевої кришки казана, яка не випускає бурхливу пару. Але варто лише трохи підняти – і в утворену щілину, хоч би якою малою вона була, з силою спрямовуються всі пристрасті, що існують у душі. Поступившись таким чином, людина тим самим розгнуздує й інші пристрасті і впоратися з ними вже майже не в змозі.
Третій закон – поглиблення пристрасті. Дія його полягає, по-перше, в тому, що способи задоволення пристрасті, що розігралася і охопила душу, стають дедалі гіршими і морально потворнішими. Пристрасть стає дедалі вимогливішою, капризнішою, химернішою. Вона вже не задовольняється звичайними формами гріха, але шукає нових, більш витончених, здатних більше збуджувати потріпані й притуплені нерви. Так блудна пристрасть часто ускладнюється жорстокістю, переходячи в садизм. Обжерливість вимагає все нових і нових, більш вишуканих і хитромудрих страв. Крім того, той самий закон поглиблення проявляється іноді й інакше. Заради задоволення зростаючої пристрасті людина починає чинити злочини дедалі важчі. Вона жертвує для неї всім, усіма моральними цінностями, які ще збереглися в її душі.
За борт життя викидається все, що заважає пристрасті: моральні звички, переконання і принципи, веління обов’язку і релігії – все летить геть, починаючи з менш важливого і закінчуючи найбільшими цінностями. Так скнара, охоплений пристрастю грошолюбства, для придбання грошей не шкодує нічого: спочатку припиняє добродійність, потім занурюється в скупість, відмовляючи в допомозі найближчим людям; далі пускається в безчесні афери, жертвуючи правдивістю й порядністю, нерідко доходить до крадіжки, інколи і до вбивства і т. д. Душа поступово спустошується, втрачаючи все, що було в ній цінного, на догоду пристрасті. Людина опускається все нижче і нижче на саме дно гріха і пороку. Розглядаючи закони, що діють у процесі розвитку пристрасті, ми без зусиль можемо помітити, що загальною, головною, основною умовою, від якої залежить увесь цей процес, є відсутність твердих моральних правил і виняткове служіння своєму егоїзму, своєму “я”.
Чому Ірод упав так низько? Безсумнівно тому, що його себелюбство, його особисте “я” було для нього головним кумиром, якому він служив усе життя; іншої вищої волі над собою він не визнавав, окрім власних забаганок і бажань; моральних засад ми зовсім не бачимо в його діяльності, і якщо він слухався Іоанна Хрестителя, то, звісно, не тому, що цінував моральну висоту й чистоту його порад, а, найімовірніше, тому, що вгадував у ньому прозорливця, який найкраще бачить стежини життя, що переплітаються в тумані майбутнього.
Ми докладно зупинилися на з’ясуванні тих способів і шляхів, якими розвивається пристрасть, і тих умов, які її підтримують і живлять, щоб за допомогою цього аналізу полегшити розв’язання істотно важливого в християнському житті питання – про боротьбу з пристрастями. Щоб успішно боротися з ворогом, необхідно знати його прийоми, хитрощі та методи. Звичайно, в даному випадку питання настільки велике і складне, що вирішити його у вичерпній повноті неможливо в одній короткій бесіді, і тому доведеться обмежитися тут лише деякими практичними порадами.
По-перше, як можна бачити з усього сказаного, для успішної боротьби з пристрастю насамперед необхідно мати міцні морально-релігійні підвалини. Без цього боротьба абсолютно неможлива. Де в іншому разі знайде людина точку опори і в ім’я чого вона буде боротися? У своїй власній особистості? В ім’я бажань свого “я”? Але ж тут-то і знаходиться самий осередок пристрасті, і в боротьбі з нею спиратися на власні бажання і схильності – це все одно що, борючись з розпустою, дружитись з повіями і у них шукати моральної підтримки. Намагатися знайти ці підвалини в користі чи вигоді суспільства теж марно, бо “суспільна користь” – поняття надто хитке, розпливчасте, різними людьми розуміється по-різному та підлягає нескінченним змінам залежно від обставин та умов часу.
Моральні закони набувають для людини безумовної обов’язковості й незмінності лише тоді, коли вона усвідомлює їхнє надсвітове походження і чує в них голос Бога. Тільки в цьому разі вони мають абсолютну міцність і незаперечний авторитет. Мовою Церкви такий настрій, що скріплює моральний закон, називається “страх Божий”. Страх Божий є, таким чином, основою моральності та опорою в боротьбі з пристрастю.
Але якщо цей настрій, що змушує душу людини підкоритися моральним правилам, можливий до певної міри в кожній релігії, то інша умова, що підкріплює людину в боротьбі з пристрастями в ім’я морального закону, є в наявності лише в християнстві: це та благодатна сила, та незрима, але постійно відчутна допомога, яку Господь подає грішникові, який бореться і призиває Його Святе Ім’я.
Не знаю, кому належить мальовничо-наочне зображення ставлення різних релігій до людини, яка впала в брудну яму гріха і пороку і бажає звідти вибратися, що кажуть у цьому випадку гинучій, нещасній людині різні релігії, і як вони намагаються їй допомогти і її утішити.
Конфуцій, засновник китайської релігії, прорікає: “Хай буде досвід надалі тобі наукою!”
Брамінізм: “У наступному перевтіленні ти будеш щасливішим!”
Магомет: “На все воля Аллаха!”
А Христос? Христос каже: “Візьми Мою руку!” Наскільки це ставлення до грішника вище за ставлення інших релігій! Наскільки в ньому більше любові і наскільки воно більш плідне і корисніше для людини за ті втіхи, що не виходять із сфери порожньої фрази! Ви хочете вибратися з трясовини пристрасті, яка вас засмоктує? Візьміть руку Христа! Коли вам зраджують сили і гине останній промінь надії на духовне звільнення, зверніться особисто до Господа. Зверніться з теплою сердечною молитвою – і, повірте, ваш заклик не залишиться марним. Не забариться прохана допомога!
Отже, перше правило для боротьби з пристрастю: боротьба ця може вестися успішно тільки на релігійному ґрунті під прапором надії на Господа Іісуса Христа. У цій надії головна опора і сила християнина!
По-друге, боротьбу краще починати тоді, коли пристрасть ще не вийшла з першої стадії свого розвитку – з області думки. Боріться, щойно відчуєте перший позив будь-якої пристрасті, щойно промайнула про неї перша думка. Коли пристрасть почне здійснюватися на ділі і коли, підкоряючись їй, ви вже зробите що-небудь для її задоволення, тоді зупинити її незмірно важче. Навіть у тому разі, якщо ви вже впали, скоївши гріх на ділі, якщо навіть почали звикати до нього, все ж подальша, найенергійніша боротьба має вестися в області думки. Відштовхуйте від себе самий образ гріха і позив до нього, як тільки він з’явиться в думках. Навчіться перемагати пристрасну мрію, бо тут корінь гріха. “Зсередини, із серця людського, – каже Господь, – виходять злі помисли, перелюбства, любодіяння, убивства, крадіжки, корисливість, лихоїмство, злість, підступність, розпуста, заздрісне око, богохульство, гордість, безумство” (Мк. 7:21-22 ). Зупинити грішні думки так, щоб вони нас абсолютно не турбували, ми не можемо. Це від нас не залежить, бо вони часто навіюються сторонньою ворожою нам нечистою силою, яка не щадить при цьому найсвятіших хвилин і благочестивих настроїв. Вони можливі навіть під час найгарячішої і найнапруженішої молитви.
Одного разу до старця-пустельника прийшов його молодий учень, скаржачись на грішні помисли, що охоплюють його. Старець вивів його в поле.
– Розпахни поли… Відкрий пазуху!
Учень послухався.
Можеш ти зупинити вітер, щоб він не проникав під твій одяг?
Не можу, авва!..
– Так і думки… Ми не можемо зупинити їхній наліт. Ми можемо з ними лише боротися, не дозволяючи затримуватися в душі…
Як краще й доцільніше це робити? Краще боротися з думками не негативними, а позитивними методами. Твердити про себе: “Не буду про це думати! Не хочу! Не допущу!” – це мало допомагає. Краще спробувати думати про що-небудь інше і погані думки замінити хорошими. Корисно на цей випадок що-небудь уже мати напоготові: образи Священної історії, питання віри й моральності, просто благородну мрію в християнському дусі. Святі отці зазвичай користувалися при цьому короткими молитвами, найчастіше молитвою Іісусовою, щоб відвернути думку від спокуси. Іноді наводили на пам’ять тексти Святого Письма, спрямовані проти спокуси і такі, що розбивають її нашіптування. Текстами Святого Письма користувався, як ми знаємо, і Господь, щоб відбити напади диявола, коли той приступив до Нього зі спокусою в пустелі. По-третє, вступайте в боротьбу одразу, не зволікаючи ні хвилини і не роблячи жодних поступок. Компроміси зазвичай ведуть до поразки. Якщо злодій починає міркувати приблизно так: “Цього року я вкраду 10000, наступного – 5000, на третій рік тільки 1000… а там зовсім перестану красти”, – то можна напевно сказати, що він залишиться злодієм. Застарілі курці, які намагаються відмовитися від куріння, поступово зменшуючи кількість щодня викурених цигарок, рідко досягають успіху.
Є стара дитяча розповідь із голландського життя про одного хлопчика, який врятував рідну країну від повені. Голландія розташована нижче рівня моря і захищена греблями. Колись уся країна являла собою дно моря і була покрита водою. Лише крок за кроком, з неймовірною завзятістю і наполегливістю голландці відтіснили море за допомогою гребель і на огрядних польдерах, покритих жирним мулом, обробили свої поля. За такого становища Голландія завжди перебуває в небезпеці повені, достатньо греблям де-небудь прорватися. Усі жителі це знають і греблі ретельно охороняють.
Одного разу вночі морським берегом ішов маленький хлопчик. Дорогу додому він знав добре, і ніч його не лякала. Раптом незвичайний шум привернув його увагу, чувся плескіт і дзюрчання води, наче струмував струмочок. Він постояв, прислухався і кинувся до гребель. Який був його жах, коли він побачив, що в одному місці гребля протікає і жвавий струмочок води, збільшуючись безперервно, бив тут фонтаном. Що було робити? Хлопчик розумів усю небезпеку і знав, що якщо цей струмочок не зупинити, то до ранку він перетвориться на руйнівний потік, який розмиє греблі й затопить країну. Він озирнувся на всі боки. Далеко праворуч і ліворуч тягнулося пустельне узбережжя, на якому в цей час не було ні душі. Допомоги чекати було нізвідки. Найближчі будинки знаходилися досить далеко від берега, і поки хлопчик встиг би добігти до них, небезпека могла незмірно збільшитися… Тоді недовго думаючи, він зняв свою куртку, туго обгорнув нею праву руку і заткнув дірку, майже по плече засунувши туди руку. Течія зупинилася. Ніч була холодна, туманна. У повітрі стояла пронизлива вогкість. Хлопчик скоро став мерзнути. Стара, заплатана сорочка його майже не зігрівала. Він весь посинів, зуби вибивали дрібний дріб, рука затекла й оніміла. Але він мужньо залишався на своєму посту. Він знав, що якщо вийме руку, то вода хлине з новою силою і – хто знає? – можливо, загинуть його батьки, його маленька сестричка, його друзі…
Піти він не міг, хоча б довелося померти… Коли ранковий сторожовий обхід помітив його маленьку фігурку під греблею, хлопчик уже майже не міг рухатися – так він закляк.
“Що ти там робиш, хлопчику?” – крикнув йому один зі сторожів. Малюк глянув на нього і, ледь розтискаючи щелепи, тихо промовив: “Я тримаю море”.
Це була буквальна правда. Маленький герой рятував – свою батьківщину від морської повені і вірної загибелі. Але якби він дещо забарився, то морські хвилі напевно поховали б у своїй холодній безодні всю країну з її працьовитим населенням і квітучими полями. ” Затягування буває смерті подібне”, – говорив Петро Великий про військову тактику. Те саме можна сказати і про духовну боротьбу. Затягування тут часто буває рівносильне духовній смерті. Існує поширена думка, ніби звернення до Бога можливе після найбезпутного життя і в будь-який його період. Тому розважливі грішники в хвилини рідкісних докорів сумління іноді втішають себе таким міркуванням: “Поживемо ще собі на втіху: адже треба перебіситися! А під старість будемо каятися і молитися! Господь пробачить!” Таке міркування справедливе лише умовно. Добре, якщо, незважаючи на всю розпусту життя, людина зуміє зберегти в душі живу віру і любов до Бога. Тоді спасіння для неї ще можливе. Але якщо, падаючи дедалі нижче й нижче, вона дійде до того стану, про який Господь каже: “не має Духа Моєго перебувати в людях цих навіки, бо вони тілесні” (Бут. 6:3 ), тоді відродження для неї можливе лише як особливе чудо милості Божої, на яке ніхто розраховувати не вправі.
Є багато людей, які перетворилися майже на тварин, для яких духовні переживання абсолютно недоступні і які втратили будь-яку чутливість до духовних впливів. Це вже духовна смерть.
У всякому разі, боротьба з пороком і пристрастями, після тривалого перебування в них, стає неймовірно важкою. Диявол і гріх не так-то легко поступаються своєю жертвою, і спогади бурхливого минулого, погані звички, жалість про втрачені насолоди ще довго хвилюють і розпалюють кров, ваблячи назад і нерідко доводячи до розпачу. Потрібно майже подвижництво, щоб стерти з душі ці брудні плями минулого. Але для подвижництва потрібна сильна воля, а воля до цього часу зазвичай уже розслаблена постійними поступками пороку. До цього треба ще додати, що чим довше перебуває людина в чаді грішного життя, тим міцніше вона з ним зв’язується і тим меншим стає її бажання порвати з таким життям і почати нове, чисте, богоугодне. Ось чому ті “мудреці”, які розраховують на покаяння в старості, зазвичай помиляються і, дійшовши до фатального порога, з жахом бачать, що душа безнадійно заражена вадою, воля розхитана, сил і бажання почати нове життя немає, і покаяння неможливе… Трагічна розв’язка неминуча.
Отже, чим раніше починати боротьбу, тим вірніше перемога. Чим швидше, тим краще. Вступивши в боротьбу, потрібно вести її рішуче, без вагань. “Хто вагається, той пропав”, – каже англійське прислів’я!
Відкиньте всяке саможаління і не робіть жодних поступок егоїзму. Поступки все одно не врятують, і цим шляхом миру з дияволом не купиш. Навпаки: там, де він помічає слабкість, там посилює напад. Зараз же підуть нові спокуси, ще більш серйозні, які вимагатимуть нових поступок. Тому не заспокоюйте себе звичайним софізмом! “Що за біда, якщо я поступлюся в дрібниці! На серйозне я не піду!” Дрібниць у духовній боротьбі немає, бо вони зазвичай тягнуть за собою серйозні наслідки.
Лікування душевних хвороб (пристрастей), – каже о. Іоанн Кронштадтський, – абсолютно відмінне від лікування тілесних хвороб. У тілесних хворобах треба зупинитися на хворобі, попестити хворе місце м’якими засобами, теплою водою, теплими припарками тощо, а в хворобах душевних не так: напала на тебе хвороба, – не зупиняйся на ній увагою, аж ніяк не пести її, не потурай їй, не грій її, а б’єш, розпинаєш її; роби абсолютно протилежне до того, чого вона просить; напала на тебе ненависть до ближнього, – скоріше розіпни її і негайно полюби ближнього; напала скупість, – скоріше будь щедрим; напала заздрість, – скоріше будь доброзичливим; напала гордість, – скоріше упокорися до землі; напала грошолюбність, – скоріше похвали нестяжаніє і поревнуй про нього; мучить дух ворожнечі, – полюби мир і любов; перемагає обжерливість, – скоріше поревнуй про стриманість і піст. Усе мистецтво лікувати хвороби духу полягає в тому, щоб анітрохи не зупинятися на них увагою і анітрохи не потурати їм, але негайно відсікати їх”. Ще дві поради: не грайтеся зі спокусами, намагайтеся уникати їх і не підходьте до них навіть із цікавості. Той, хто тягається бульварами, ходить на вечірки або на вистави, слухає вільні бесіди й непристойні анекдоти й уявляють при цьому, що зуміють зберегти чистоту думки й серця, той глибоко помиляється. Це все одно, що гратися з вогнем у пороховому льосі: вибух може статися щохвилини. Нарешті, користуйтеся для зміцнення волі в потрібному напрямку тими хвилинами перемир’я, які дає вам зла сила. Спокуси не завжди охоплюють людину безперервною хвилею. У ці хвилини потрібно заздалегідь готуватися до боротьби з ними шляхом молитви, читання і роздумів. Поганий той солдат, який почне вчитися стріляти лише на полі бою. Він неодмінно буде переможений. Але альфа й омега боротьби все-таки в надії на Господа Іісуса Христа. “бо нема іншого імені під небом, яким належало б спастися нам” (Діян. 4:12 ).
Мк. 6:30-56
Не будемо довго зупинятися на доказах можливості чуда збільшення хлібів. Невіруючі скептики все одно не візьмуть жодних доказів, а для віруючих достатньо поміркувати про те, що такі чудеса відбуваються щоліта, коли в полях кожне зернятко перетворюється на стиглий наливний колос, який містить інколи до сотні й більше зерен. Хіба це не те саме чудо збільшення хлібів? І від тієї обставини, що збільшення тут відбувається регулярно, – щорічно, в певні періоди, з певною поступовістю, воно анітрохи не перестає бути дивом. Бо хто зрозуміє і пояснить дію тих сил, які виробляють цей процес? Наука може лише описати, як це відбувається, але відповісти на питання “чому? від чого?” вона безсила. Якщо ми не дивуємося подібним чудесам, розсіяним усюди в Божому світі, то тільки тому, що занадто до них звикли. Якщо ж сила Божої всемогутності творить такі дива постійно, то що дивного в тому, що Господь зробив те саме Своїм благословенням і молитвою, щоправда, в іншій обстановці та за інших умов, але тією самою всемогутністю, притаманною Йому як Богові?
Інше питання цікавить нас: як сталося це чудо? За яких умов? І крім Божественної сили Господа, яка тут частка участі Його учнів? Як узагалі відбуваються великі справи в християнстві і як може проявитися в них участь людини? Великі справи!.. Хто про них не мріяв? Чи пам’ятаєте ви золоті мрії своєї молодості? Як хотілося переробити весь світ, щоб у ньому не було більше злості й бруду, людських пороків, але панувала б лише любов і правда, яскрава, як сонце! Як рвалася душа зробити що-небудь велике, незабутнє, від чого світлішим і щасливішим стало б життя! Іноді здавалося це таким легким і можливим! Але роки йшли. Ви вступили у справжнє життя, і сувора дійсність зустрічала вас. Її холодний подих одразу переконував, що райдужні мрії не так-то легко втілити у життя. Ваші пориви скрізь зустрічали глуху стіну нерухомості, глузування, недовіру. Ви відчували, що ця стіна сильніша за вас… І тьмяніла світла мрія, блякли й обсипалися пелюстки рожевої надії. Холодний розум з уїдливою і жорстокою насмішкою шепотів: “Не можеш! Не тобі переробити життя! Не по твоїх силах це завдання! Кинь смішні дитячі мрії! Чимало дурнів уже розбили собі чоло об цю стіну!” І ви відступали. Спочатку молоде, недосвідчене серце намагалося бунтувати, потім примирялося і мало-помалу звикалося з ненормальностями життя. І все входило у свою колію.
І тепер часто, коли постають перед нами великі завдання життя, ми за звичкою опускаємо руки і безнадійно зітхаємо: “Що можу я?… Я один?..” Один – так!.. Але ви забуваєте, що з вами Христос. “Усе можу в Іісусі Христі, Який мене зміцнює”, – каже апостол Павло (Флп. 4:13 ). Треба лише знати, за яких умов дається Його Божественна допомога і вміти нею користуватися. Звичайно, перша обов’язкова умова кожної істинно великої справи полягає в тому, щоб вона мала християнську мету і будувалася на християнських принципах. Будь-яка діяльність, хоч би якою ефектною і грандіозною вона була і хоч би яким видимим успіхом вона супроводжувалася, не може бути названа великою, якщо вона має на меті марнославство, славолюбію або вигоду окремої особистості.
Жодна людина, хоч би її й назвали “великою” улесливими від історії, що схиляються перед гуркотом і блиском її кар’єри, насправді не заслуговує на цю назву, якщо з обсфтавин і людей, які її оточують, вона прагнула зробити лише п’єдестал для своєї персони. Господь Іісус Христос творить велике чудо насичення п’яти тисяч п’ятьма хлібами не для того, щоб увінчати Себе в очах натовпу лаврами чудотворця, а тому, що Йому шкода стало голодних людей. Ця ж жалість змушує Його і вчити їх багато, забуваючи про власну втому. “Іісус, вийшовши, побачив багато людей і змилосердився над ними, бо вони були, як вівці, що не мають пастиря” (Мк. 6:34 ).
Співчуття і любов – ось християнські мотиви всякої істинно великої справи. Велич кожної особистості і кожної справи вимірюється тим, наскільки сильно і повно пройняті вони цими мотивами. Від цього ж залежить значною мірою і довговічність великої справи. Та справа, мета якої задовольнити дрібне самолюбство свого автора, ніколи не буває міцною і, незважаючи часом на запаморочливі успіхи, незабаром розсипається, як яскраво спалахнула ракета, залишаючи за собою лише кіптяву й чад димлячої гільзи. Але навіть і в тому разі, якщо людина керується у своїй діяльності на перший погляд альтруїстичними мотивами, тобто турботою про ближніх, але якщо вона не бере для себе за основу Господа і Його вчення, то зазвичай її діяльність не створює істинного щастя для людей, спричиняє безліч розчарувань і ніколи не витримає того страшного випробування, що чекає на кожну людину та її діла на майбутньому Суді Божому. “Бо ніхто не може покласти іншої основи, крім покладеної, яка є Іісус Христос” (1Кор. 3:11 ). Великі християнські цілі вимагають для свого здійснення і християнських засобів. Християнство не знає принципу “” ціль виправдовує засоби “”. Чесні цілі досягаються тільки чесними засобами, і якщо для здійснення високих цілей і великих планів людина допускає обман, брехню, насильство, то можна напевно сказати, що нічого великого або просто хорошого з її діяльності не вийде. Або вона зганьбить свою справу в очах людей, коли відкриється її обман, і справа зруйнується, хоч би якою гарною вона була за задумом, або ж її брехня породить лише нову брехню, яка не містить у собі нічого високого, і насильство викличе лише відповідне насильство. Даремно деякі наївні християнські діячі думають, що для досягнення вищих духовних цілей можна вдатися іноді до лукавого хитрого прийому, хитрощів, “безневинного обману”, як його називають. У Божій справі це абсолютно неприпустимо. Заповіді Божі обов’язкові завжди і за будь-яких умов, і якщо Господь ставить перед вами будь-яке завдання в загальному порядку побудови Царства Божого, то це значить, що для виконання цього завдання є і засоби, узгоджені з Його заповідями, бо вимагати від людини діяльності, що суперечить їм, Він не може. Не слід забувати слів премудрого Іісуса, сина Сирахова: “Не кажи: “заради Господа я відступив”; …бо Він не має потреби в чоловікові грішному. Усяку мерзоту Господь ненавидить, і неприємна вона тим, хто боїться Його” (Сир. 15:11-13 ).
У діяльності Господа немає ані тіні обману, ані віроломства, ані лукавого загравання з людьми з метою привернути їх до Себе. Не бачимо цього і в здійсненому Ним диві. Усе робиться прямо, просто, відкрито. “Він узяв п’ять хлібів і дві риби, подивившись на небо (тобто здійснивши внутрішню молитву), благословив і переломив хліби, і дав учням Своїм, щоб вони роздали їм…” (Мк. 6:41 ). Молитва і закликання благословення Божого – ось джерело сили і головні засоби для виконання великої справи в християнському дусі.
Отже, якщо самолюбні мрії затуманюють вам голову, якщо ви хочете бути блискучим героєм на підмостках історії, в п’янкій атмосфері поклоніння раболіпствуючого натовпу, то ніколи нічого істинно великого ви не зробите. Викиньте це з голови. Якщо навіть ви і досягнете тимчасового успіху, то все ж таки свідомість дріб’язковості ваших цілей поступово виступатиме для вас дедалі ясніше, і радість успіху незабаром потьмяніє перед гіркотою думки, що свої сили і таланти ви розтратили на дрібниці. Тільки здалеку здається, що за хмарами успіху і слави криється неодмінно щось справді велике. Підійшовши ближче і перевіривши на досвіді, ви майже завжди знайдете, що це не більше як оптичний обман. Безнадійні також і заздалегідь приречені на більш-менш швидкий провал усі спроби створити щось велике й довговічне, порвавши всілякі зв’язки з Господом Іісусом Христом та Його Євангелієм, адже влаштування Царства Божого, яке складає суть усього світового процесу, здійснюється безпосередньо силою Бога Слова за законами, викладеними в Євангелії, і тому перед вами завжди стоїть альтернатива: або взяти участь у цій розбудові під проводом Господа й у світлі Його вчення, і тоді ви вносите частку своєї праці у вічне майбутнє, або діяти самовільно,
Отже, тільки та справа може бути великою і довговічною, яка рухає вперед будівництво Царства Божого. У цьому сенсі вона завжди має два боки: суб’єктивний і об’єктивний, або, кажучи без іноземних термінів, – роботу над собою і над суспільними відносинами. Якщо кожен християнин повинен являти собою цеглинку в майбутній будівлі Царства Божого, то його перший обов’язок – цю цеглину добряче обпалити, зробити з неї якомога кращий матеріал для споруди, іншими словами – виховати себе і вдосконалити в дусі Євангелія.
Друга частина роботи полягатиме в тому, щоб цей євангельський дух внести в практичне життя суспільства. Обидва завдання, треба зізнатися, незмірно важкі. Ось чому перед ними багато хто безнадійно опускає руки, і навіть у серцях глибоко віруючих народжуються хвилини малодушності, сумніву і слабкості. Зважаючи на це, нам важливо з’ясувати психологічне ставлення учнів і апостолів Господа до того великого чуда, яке сталося на їхніх очах і за їхнім посередництвом, бо в їхній душі ми можемо знайти відповідь на запитання про ті умови, які потрібні від людини для того, щоб велика справа могла здійснитися, і це здійснення великих завдань для неї полегшують. Звичайно, чудо твориться Божественною силою Самого Господа, але Йому благоугодно було закликати до участі в ньому й учнів. Ви дайте їм їсти, – каже Він. Потім наказує учням розсадити всіх відділеннями на зеленій траві й учням же дає благословенний хліб, щоб вони роздали народу.
Таким чином, Господь у цьому чуді робить апостолів наче Своїми асистентами і їхніми руками чудесно насичує народ. Зроблено було це з метою, щоб вони на досвіді починали усвідомлювати себе посередниками благодатної сили, що діє через них, і згодом, вийшовши на велику справу євангельської проповіді, у цій свідомості могли знаходити підтримку й укріплення для себе в труднощах апостольства та впевненість у досягненні поставлених завдань. Які ж були настрої учнів, які створили для них можливість бути посередниками Божественної сили Господа, що творила велику справу їхніми руками? Коли вони повернулися до свого Божественного Учителя після першої проповідницької мандрівки, вони були радісно налаштовані, але голодні й стомлені. Зглянувшись над ними, Іісус сказав їм: “підіть ви одні у безлюдне місце і трохи відпочиньте, бо так багато народу приходило і відходило, що їм ніколи було і їсти” (Мк. 6:31 ). Але щойно вони відпливли в човні на інший берег озера, як народ кинувся за ними берегом навколо озера до того місця, де мав пристати човен. Коли вони висадилися, величезний натовп чекав на них. Про відпочинок нема чого було й думати. Господь знову почав навчати народ, і в цьому пройшло ще багато часу (ст. 35). Голод і втома учнів мали збільшитися до останнього ступеня. І ось у цю хвилину Господь раптом вимагає від них, щоб останні п’ять хлібів і дві риби, що були в них, вони віддали народу. У кожного з нас ця вимога, напевно, викликала б почуття обурення. “Помилуйте, ми самі голодні! Дайте ж і нам поїсти. Та й чи можливо хіба нагодувати такий натовп п’ятьма хлібами! Вони з’їдять по крихітному шматочку і не відчують. Ситі не будуть, а ми напевно помремо з голоду! Набагато краще відпустити їх, щоб кожен із них купив хліба скільки йому треба!”
Так або приблизно так стали б міркувати ми. Апостоли чинять не так. Втомлені, голодні, забуваючи про себе, вони віддають беззаперечно весь свій хліб для народу, вони впевнені, що якщо цього вимагає їхній Учитель, то значить, так треба. Ні слова скарги, сумніву чи протесту! І чудо твориться. Таким чином учні у своїх стосунках до Господа виявляють з усією визначеністю три риси, завдяки яким вони могли стати апостолами і продовжувачами Його справи: 1) повне самозречення; 2) безумовна довіра до Господа; 3) беззаперечний послух Своєму Божественному Учителеві. Це і є елементи християнської надії, тієї непереборної сили, яка творила в християнському житті великі справи. Так само і нині все велике в християнстві твориться саме через людей, які володіють зазначеними якостями найвищою мірою. Вони необхідні, таким чином, кожному християнину, який бажає: працювати над створенням Царства Божого.
1. Самозречення або повне забуття про свої особисті інтереси та вигоди, необхідне для перемоги головним чином зовнішніх перешкод, яких завжди буває чимало на шляху суспільно-християнської діяльності. Не слід забувати, що на цьому шляху неминуча найжорстокіша боротьба з духом злоби, який буде користуватися всіма засобами, щоб нагромадити перед вами масу найнесподіваніших і важких перешкод. Головним чином, він намагається діяти на ваш егоїзм, збуджуючи у вас почуття жалю до себе, яке і може бути переможено тільки самозреченням. Насамперед виникають перешкоди в зовнішній обстановці вашої справи: протидія людей, які вас не розуміють і вороже налаштовані, неможливість дістати потрібні для справи кошти, труднощі у створенні потрібної обстановки, позбавлення в особистому вашому житті, часто нужда, голод, відсутність найнеобхідніших зручностей. До всього цього треба приготуватися. Якщо ви розраховуєте працювати в повному комфорті і з усіма зручностями, то з цими розрахунками треба покінчити раз і назавжди. Такі працівники на ниві Божій не потрібні, і нічого вони не створять. Завжди майте перед очима великі образи тих служителів Божих, які “зазнали наруги та побоїв, а також кайданів і темниці, були побиті камінням… зазнавали катування, помирали від меча, скиталися… терплячи нестатки, скорботи, озлоблення, ті, котрих весь світ не був достойний, скиталися по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі” (Євр. 11:36-38 ). Але зате вони й здобули велику над світом перемогу і змусили його визнати свої ідеали, свою віру і свої сподівання.
Далі йдуть спокуси з боку людей. Вас обмовлять, обіллють брудом, осміють “і знеславлять ім’я ваше як зло” (Лк. 6:22 ). Це неминуче. Порушити проти вас людей і очорнити ваші наміри в їхніх очах для диявола нескінченно легше, ніж створити зовнішні фізичні перешкоди і труднощі вашій справі, бо розпоряджатися обставинами життя він не владний, але в наклепі та в брехні він перший спеціаліст, бо він за своєю суттю “брехня і отець брехні”, і він широко і нещадно користується цим засобом. Про цю гірку долю попереджає Господь Своїх послідовників: “Якщо світ вас ненавидить, знайте, що Мене раніше вас зненавидів. Якби ви були від світу, то світ любив би своє; а як ви не від світу, а Я вибрав вас від світу, тому ненавидить вас світ. Пам’ятайте слово, яке Я сказав вам: раб не більший за господаря свого. Якщо Мене гонили, то гонитимуть і вас” (Ін. 15:18-20 ). Щоб подолати цю спокусу, їдку гіркоту образи й несправедливості, яка чекає на вас як неминуча винагорода від людей за ваші найкращі й безкорисливі поривання, щоб не озлобитися й не розчаруватися остаточно та не полишити справи незважаючи ні на що, для цього потрібен уже доволі високий ступінь самозречення. Необхідно, щоб любов до справи в Ім’я Христа і свідомість християнського обов’язку нескінченно переважали над особистим самолюбством. “Справа насамперед і понад усе! Вона має бути виконана! А я… Я тільки найнікчемніший зі служителів Христових, і якщо мене зітруть у порошок, то в цьому немає жодної біди, якщо цією ціною можна виграти справу Божу, – такий має бути настрій працівника на ниві Божій. Чому у нас так дивовижно мало справжніх корисних церковно-громадських діячів? Головним чином тому, що ніхто з них не вважає за потрібне придушити в собі самолюбство і Божу справу поставити вище дрібного егоїзму. Беручись за справу, вони найчастіше сприймають її як тягар, як сумну умову для того, щоб здобути пошану, похвалу, повагу людей. Тому й роблять її погано, не вкладаючи в неї душу, і негайно ж від неї відмовляються, щойно побачать, що помилилися в розрахунках і замість похвали отримали лише ганьбу, хоча б і цілком заслужено. Нарешті, найважче випробування, що вимагає самозречення майже безмежного, виникає тоді, коли саме серед тих людей, про благо яких ви дбаєте і для яких працюєте, ви знаходите ворогів і зрадників. Отримувати образи й докори завжди важко, але отримувати їх від людей, про благо яких ви дбаєте і яких ви любите, майже нестерпно. А тим часом часто буває саме так, що від найулюбленіших ви отримуєте найсильніші удари. Мабуть, і це неминуче. Не забудьте, що Іуда знайшовся і серед учнів Господа Іісуса Христа.
За таких умов залишатися на своєму посту і продовжувати любити, піклуватися і служити людям, які вас клянуть, ганьблять, завдають вам усіляких неприємностей, для цього потрібна величезна мужність і повне забуття своєї особистості. І це можливо лише за глибокого внутрішнього переконання, яке проникає в усю душу, що ви працюєте не для людей, а для Бога, Йому дасте остаточний звіт і тільки в Ньому знайдете непредвзятого всезнаючого суддю. Лише надія бути виправданим перед Ним дає вам сили перенести те, що для звичайної людини здається неможливим.
2. Друга якість, яка робить апостолів слухняним знаряддям у руках Господа, – це безмежна довіра до Нього. Звичайні люди на вимогу Господа віддати хліби, напевно, заперечили б: “З цього нічого не вийде: хліба надто мало і всі залишаться голодними! Так принаймні, нехай ми будемо ситі!” І звісно, помилилися б у своїх розрахунках. Вийшло б якраз навпаки, і зі своєю скупістю вони й самі залишилися б голодними, бо п’яти хлібців навіть на невелику групу з дванадцяти учнів було зовсім недостатньо, і не нагодували б інших. Але апостоли сподівалися на свого Великого Учителя. Вони ще не знають, що Він хоче зробити, але коли Він вимагає принести хліб і рибу, вони вже впевнені, що Він Своєю чудотворною силою, яку Він не раз виявляв перед ними, зуміє нагодувати всіх. Їхня надія виправдовується! Ця надія на Христа і на Його Божественну допомогу абсолютно необхідна в християнській діяльності. Завдання, з якими доводиться тут мати справу, такі грандіозні, великі й різноманітні, що впоратися з ними своїми силами неможливо. Підійшовши до них ближче й оцінивши всю їхню складність, можна впасти в цілковиту зневіру, усвідомлюючи своє безсилля, якби не цілюща надія! Тільки вона підтримує енергію і уможливлює всяку велику справу. “Надія не посоромить” (Рим. 5:5 ). Ось приступають до серця пристрасті, сильний потік їх, важко втриматися, не піддатися їм. Говори: “Борют мя страсти, Владыко, но Сам мя заступи и спаси, Спасе мой. От юности моея враг мя искушает, сластьми палит мя; аз же надеясь на Тя, Господи, побеждаю сие. Только в Боге успокаивается душа моя! Ибо на Него надежда моя! Только Он твердыня моя и спасение мое. В Боге спасение мое и слава моя, крепость силы моей и упование мое в Боге. Народ! Надейтесь на Него, во всякое время изливайте перед Ним сердце свое, Бог нам прибежище! Боящиеся Господа! Уповайте на Господа! Он наша помощь и щит!” Хоч би які труднощі й випробування стояли на вашому шляху, сподівайтеся на Господа, вірте, що якщо Він доручив вам будь-яку справу, то Він дає і сили, потрібні для її здійснення. Господь прислухається до всіх, хто закликає Його з нуждою, і незримо допомагає їм. “Твердо уповав я на Господа, – вигукує псалмоспівець Давид, – , і Він зглянувся на мене й почув благання моє; вивів мене з погибельної розколини та з багнистої твані, поставив на скелі ноги мої і спрямував стопи мої… Блаженний муж, який надіється на ім’я Господа” (Пс. 39:1-3:5 ). Щоправда, бувають у житті християнина години безвідрадної скорботи і хвороби, в якій так і здається, що Господь зовсім кинув і покинув тебе, бо немає в душі ні найменшого відчуття присутності Божої; бувають обставини настільки важкі, що здаються безвихідними, іноді розлючені хвилі життєвої бурі так люті, що здається – одна мить, і вони підтоплять тебе і зруйнують вщент твою справу, над якою ти трудився. А допомоги немає. Господь зволікає. І все-таки сподівайся! Сподівайся до останньої хвилини. Адже Господь бачить і твою скорботу, і труднощі твого становища. Допомога може прийти в останній момент. Іісус “наказав учням Своїм увійти в човен і переправитись раніше на той бік… І, відпустивши їх, пішов на гору помолитись. Увечері човен був посеред моря, а Він один на землі” (Мк. 6:45-47 ).
Господь іноді залишає Своїх служителів власним силам. Здається часом, що Він віддаляється від них, залишаючи їх на самоті, без допомоги. Але це тільки здається. Він не зводить з них турботливого, люблячого погляду і завжди готовий прийти на допомогу. “І побачив, як вони терпіли біду у плаванні; бо вітер їм був зустрічний; близько ж четвертої сторожі ночі прийшов до них, ідучи по морю, і хотів минути їх” (Мк. 6:48 ). Він чекає, щоб людина, охоплена хвилями, звернулася до Нього і покликала Його. І нарешті крізь свист і виття бурі, коли бурхлива безодня загрожує вже загибеллю, чути тихі, ласкаві слова: “підбадьортеся: це Я, не бійтеся! І увійшов до них у човен; і вітер стих” (Мк. 6:50-51 ). Не забудемо цієї картини. Це саме життя. Коли буря ворожнечі й ненависті здіймає хвилі над вашою головою, погрожуючи поглинути вас, коли свист і виття дикої злості стають приголомшливими, коли з гуркотом валяться ваші плани і, наче гнилі нитки, рвуться снасті ваших проєктів, коли зраджують сили і кермо вже вибите з вашої ослаблої руки, тоді згадайте, що Господь слідкує за вами, Він не забув вас. З гарячим благанням покличте Його, і ви почуєте тихі, ласкаві слова: “підбадьортеся; це Я, не бійтеся”. Він увійде до вас у човен, і вітер стихне. Навіщо Господь допускає такі моменти випробувань і тимчасового залишення? Вони необхідні для нас, для зміцнення наших сил, нашої віри, нашої надії, для виховання нашої самостійності та твердості в боротьбі. Бачили ви, як мати вчить ходити своє дитя? Спочатку вона підтримує його, привчаючи впевнено перебирати ніжками, потім залишає одного десь біля стільця, відходить кроки на три і манить. Малятку страшно. Підтримки немає. Треба залишити стілець і зробити три кроки самостійно. Цілих три кроки! Щоправда, мама близько. Якщо спіткнешся, вона зараз підхопить на руки і не дасть забитися боляче. Але три кроки! Ціла прірва! Малятко мнеться в нерішучості. Але стояти нудно. Мама вабить. Треба до неї. Тихенько виставляє він одну ніжку вперед. Секунда коливання. Потім раптом страшне зусилля, два невірних, швидких-швидких кроки, що спотикаються, і він з розмаху кидається в мамин поділ. Яка радість! Який захват! Так і Господь, як любляча мати, навчає Своїх дітей. Їх необхідно іноді залишати одних, щоб змусити зробити потрібне зусилля, привчити триматися твердо на ногах і власною волею ходити стежками життя в Бозі. Бурями і тимчасовими залишеннями зміцнюється душа.
“Що означає тяжкий сон лінощів і скам’яніле нечуття серця під час молитви?… Значить залишення нас благодаттю Божою, за премудрими і благими намірами Божими, для зміцнення нашого серця до вільних власних духовних діянь. Іноді благодать носить нас, як дітей, або водить і підтримує нас ніби за руку, тоді півсправи нам робити справи доброчесності, – а іноді залишає нас одних у нашій немочі, щоб ми не лінувалися, а трудилися, і працею заслуговували на дарування благодаті: ось у цей час ми повинні, як вільні істоти, добровільно показати своє виправлення та своє старан’я до Бога. Нарікати на Бога, на позбавлення нас благодаті було б божевілля: бо Господь, коли хоче, тоді й бере благодать Свою від нас, занепалих і недостойних. Треба в цей час навчитися терпінню і благословляти Господа: “Господь дав благодать Свою, Господь і забрав… нехай буде ім’я Господнє благословенне!” (Йов. 1:21 )” (о. Іоанн Кронштадтський).
3. З християнською надією нерозривно пов’язується християнський послух, також проявлений апостолами в євангельському оповіданні і необхідний для всякої великої справи як умова отримання Божественної допомоги.
“Довір Господу путь твою; уповай на Нього, і Він здійснить; і явить, мов зорю, правду твою, правоту твою — як полудене сонце. Підкорися Господу і молися Йому” (Пс. 36:5-7 ). Так вчить пророк Давид. Щоб мати право сподіватися на допомогу Божу, треба віддатися Йому в послуху. Тільки ті справи, які узгоджені з волею Божою і з Його заповідями, користуються Його сприянням. Господь не може допомагати людині там, де людина порушує Його волю і Його закони, діючи самовільно. Навпаки, чим повніший послух, тим вірніша і могутніша Божа допомога і підтримка. 3. З християнською надією нерозривно пов’язується християнський послух, також проявлений апостолами в євангельському оповіданні і необхідний для всякої великої справи як умова отримання Божественної допомоги.
“Довір Господу путь твою; уповай на Нього, і Він здійснить; і явить, мов зорю, правду твою, праведність твою, і справедливість твою, як полудень. Так вчить пророк Давид. Щоб мати право сподіватися на допомогу Божу, треба віддатися Йому в послуху. Тільки ті справи, які узгоджені з волею Божою і з Його заповідями, користуються Його сприянням. Господь не може допомагати людині там, де людина порушує Його волю і Його закони, діючи самовільно. Навпаки, чим повніший послух, тим вірніша і могутніша Божа допомога і підтримка. Так вчить пророк Давид. Щоб мати право сподіватися на допомогу Божу, треба віддатися Йому в послуху. Тільки ті справи, які узгоджені з волею Божою і з Його заповідями, користуються Його сприянням. Господь не може допомагати людині там, де людина порушує Його волю і Його закони, діючи самовільно. Навпаки, що повніший послух, то вірніша і могутніша Божа допомога і підтримка. Але не тільки тому потрібен послух християнському діячеві, що він привертає до його справи підтримку Божої сили. Він потрібен психологічно.
Самовільна діяльність людини, яка палає релігійними ревнощами, але шукає утвердження для своїх планів у собі, а не у волі Божій, зазвичай призводить до бісівської спокуси або ж до фанатизму, коли людина свої особисті погляди і бажання починає вважати одкровеннями і веліннями Божими. Лукавий часто користується такими людьми для того, щоб зруйнувати справу Божу. Користуючись тим, що людина не шукає всім серцем волі Божої як вищого закону для своєї діяльності, спокусник починає нашіптувати їй мету і проєкти на вигляд добрі, але в яких насправді завжди прихований підступний розрахунок привести справу до загибелі. Якщо людина шукає мотивів для своєї діяльності в самій собі, то вона зазвичай сприймає ці диявольські нашіптування за свої власні думки і почуття, слідує за ними і губить і справу, і часто себе. І що більше вона при цьому проявляє старанності, ревнощів, палкості, то гірше для неї, то вірніше і швидше загибель. Єдиний порятунок від цієї небезпеки – у щирому шуканні волі Божої і в безумовному їй підпорядкуванні.
Надзвичайно потрібно і корисно послух також у періоди невдач і розчарувань. Без нього легко народжується в душі зневіра, коли людина бачить, що плоди її трудів, інколи важких і тривалих, гинуть без сліду. Ця зневіра неможлива в душі слухняній, яка цілком довірилася волі Божій. Твердо знаючи, що життя являє собою вічну боротьбу добра і зла і що плоди цієї боротьби цілком у руках Божих, людина, віддана волі Божій, і в краху своїх планів і результатів своїх праць бачить також один із незліченних епізодів цієї боротьби, в якій проявляється сила Божа. Якщо його справу спіткає невдача, то для нього це значить, що вона або неприваблива для Бога, або зроблена не так, як належить, або ж, зрештою, зруйнована Божим заступництвом, щоб випробувати або зміцнити його вірність Богові. У всіх цих випадках він може тільки дякувати Богові. Для гіркоти і зневіри тут місця немає.
“Обов’язки твої, а наслідки Божі”, – сказав древній мудрець. За такого розуміння послуху можна завжди бути діяльним і залишатися спокійним. Отже, коли на вашому християнському шляху виростають завдання грандіозні й ускладнені, на перший погляд нездоланні, такі, що пригнічують вас малодушністю й сумнівами, тоді доручіть себе Господу Ісусові Христу з цілковитою довірою, слухняністю, самовідданістю, і ви побачите, що в Його руках ваші таланти, сили і здібності збільшаться безмежно, як збільшилися п’ять невеличких хлібців, і труднощі будуть подолані.
Глава VII.
Мк. 7:1-24 , Мк. 7:24-37 ↓
Знову євангеліст Марк розповідає нам про зіткнення між Господом і фарисеями, одне з тих численних зіткнень, які, поступово посилюючи злість фарисеїв, призводять до страшної розв’язки. Не просте непорозуміння і не одне лише роздратоване дрібне самолюбство, яке боїться втратити свій вплив, відчувається в докорах книжників, які дорікають учням Господа за недотримання старечих переказів. Коріння зіткнення лежать набагато глибше. Перед нами два абсолютно різних світогляди, два погляди на релігію, два розуміння ставлення людини до Бога.
Зрозуміло, що фарисеї цінують головним чином зовнішню поведінку і ритуальне, або обрядове благочестя, що виражається в ретельному і неухильному виконанні обрядів, численних переказів, релігійних звичаїв. Господь, навпаки, вимагає від людини внутрішніх настроїв, люблячого, чистого серця, душі, побожно відданої Богові, і поведінки, цілком підпорядкованої цьому духу любові до ближнього і відданості Богові. Усе це можливо лише за умови, якщо єдиним центром життя для людини є Бог і єдиною метою життєвих прагнень – єднання з Ним. Але ми вже знаємо, що ці прагнення легко підмінити іншими, що мають лише релігійну видимість, і Бога можна замінити різними кумирами. Хоч як дивно, але таким кумиром, що замінює Бога, може стати зовнішній релігійний культ, пишне урочисте богослужіння і навіть аскетичний подвиг. Усім цим можна захопитися до такої міри, що зовсім зникає думка про те, що все це не більше як засіб релігійного виховання, який поза цим не має жодної цінності.
Засіб стає самодостатньою метою, і в цьому захопленні зовнішністю сама думка про Бога тьмяніє і слабшає. Для пояснення наведемо таке порівняння. Мета гімнастики полягає в тому, щоб зміцнити здоров’я людини, і більшість займається нею саме для цього. Але можна і не мати цієї мети на увазі і займатися гімнастикою заради самої гімнастики, щоб навчитися вправніше робити різні трюки або поставити новий рекорд у якомусь виді спорту. Так займаються нею акробати, борці, професійні спортсмени. Основне завдання – зміцнення здоров’я – тоді забувається зовсім, а надмірні вправи навіть шкодять.
Аскетичний подвиг зміцнює духовне здоров’я, і в цьому його єдиний сенс. Є люди щиро релігійні й віруючі, для яких саме слово “подвиг” і думка про наслідування стародавніх святих у суворості життя мають діяльну силу, і вони готові прийняти на себе будь-який подвиг заради самого подвигу, абсолютно не зважаючи на те, наблизить це чи віддалить їх від головної мети християнського життя – єднання з Богом, бо надмірний подвиг може бути навіть духовно шкідливим. Для цих людей подвиг стає кумиром, який замінює Бога. Для фарисеїв таким кумиром, який затулив від них ідею чистого богошанування й обов’язкового підпорядкування єдиній волі Божій, був предання старців і обряди. Цілком пішовши в цей бік і сліпо слідуючи за своїми улюбленими переказами, вони нерідко помічали, що ця помилкова ревність веде їх до порушення справжньої волі Божої, ясно вираженої в законі Мойсеєвому. Яким чином і з яких причин стався цей неправильний зсув у релігійному світогляді, ми не будемо тут говорити. Господь у Своїй відповіді ревнителям передань помічає одну особливість, де вся безглуздість їхньої непомірної ревності виступає особливо яскраво. На цих словах ми й зупинимося. “І сказав їм: чи добре, що ви відкидаєте заповідь Божу, щоб дотримуватися свого передання? Бо Мойсей сказав: шануй батька свого і матір свою; і: хто лихословить батька або матір, хай смертю помре (Вих. 20:12,21,17 ). А ви кажете: хто скаже батькові чи матері: корван, тобто дар Богові те, чим би ти від мене користувався, тому ви вже дозволяєте нічого не робити для батька свого або матері своєї, відкидаючи слово Боже переданням вашим, яке ви встановили; і робите багато чого, цьому подібного” (Мк. 7:9-13 ). Ясно і виразно Господь вказує на протиріччя закону, в якому опинилися фарисеї, на той глухий кут, у який вони зайшли завдяки тому, що підмінили волю Божу своїми переданями.
А ви кажете: хто скаже батькові або матері: корван, тобто даруй Богові те, чим би ти від мене користувався, тому ви вже дозволяєте нічого не робити для батька свого або матері своєї, усуваючи слово Боже переказами вашими, що ви встановили, і робите багато чого подібного до цього” (Мк. 7:9-13 ). Ясно і виразно Господь вказує на протиріччя закону, в якому опинилися фарисеї, на той глухий кут, у який вони зайшли завдяки тому, що підмінили волю Божу своїми переказами.
Найзвичайнісінький недолік суєтної релігії та лицемірного благочестя полягає у зловживанні зовнішньою обрядовістю, у цьому й полягало фарисейство, з яким Господь невпинно боровся. Людина прикриває цією маскою свої пороки; такою буває зарозумілість цих фальшивих святош, що вони жертвують святим Божим законом для жалюгідної обрядовості своєї благочестивої фантазії. Фарисей через обітницю присвячує весь свій надлишок храму, на купівлю жертв, солі та дров і залишає вмирати з голоду батька або матір. Закон Мойсея вимагав повного послуху і поваги до батьків, і разом з цим на дітей покладалися, звичайно, турботи про підтримку їхнього існування. Але якщо син обтяжувався цим обов’язком і хотів від нього звільнитися, йому достатньо було сказати про кошти, що йдуть на утримання батьків: “Корван”, тобто присвячується Богові, і він був вільний від свого синівського обов’язку.
Порушення Мойсеєвого закону і волі Божої, у ньому вираженої, тут було явне, і кожному зі слухачів ставало зрозуміло, наскільки неправі були фарисеї у своєму обрядовому фанатизмі. Викриваючи фарисеїв, Господь водночас наголошує на необхідності виконання старозавітних заповідей і, зокрема, на важливості п’ятої заповіді Мойсеєвого закону про шанування батьків, яка, мабуть, дуже страждала на той час через загальне огрубіння моралі. Заповідь ця дана в Старому Заповіті, але тут Господь дає безумовне підтвердження її обов’язковості для Своїх послідовників – християн усіх часів. З цього погляду, слова Божі набувають для нас особливо хвилюючого, захопливого сенсу, бо ставлення дітей до батьків – це болюче питання нашої сучасності. Здається, ніколи ще п’ята заповідь Десятослов’я не була в такому нехтуванні і ніколи ще батьки не страждали так від дітей, як у теперішній час. “Шануй батька твого і матір твою, [щоб тобі було добре і] щоб продовжилися дні твої на землі…” (Вих. 20:12 ), – так заповідав Господь через Мойсея. “Діти, будьте слухняні батькам вашим у всьому, бо це благоугодне Господу” (Кол. 3:20 ), – свідчить апостол Павло в посланні до Колосян і в посланні до Ефесян підтверджує з новою силою: “Діти, слухайте своїх батьків у Господі, бо цього вимагає справедливість. Шануй батька твого і матір – це перша заповідь з обітницею: щоб тобі було добре і будеш довголітнім на землі” (Еф. 6:1-3). Премудрий син Сирахів каже: “Діти, послухайте мене, батька, і чиніть так, щоб вам спастися, бо Господь підняв батька над дітьми й утвердив суд матері над синами. Хто шанує батька, той очиститься від гріхів, і хто поважає матір свою — як той, хто знаходить скарб. Хто поважає батька, той буде мати радість від дітей своїх і у день молитви своєї буде почутий. Хто поважає батька, буде довгоденствувати, і слухняний Господу заспокоїть матір свою. Хто боїться Господа, той вшанує батька і, як владикам, послужить тим, що народили його. Ділом і словом шануй батька твого і матір, щоб прийшло на тебе благословення від них, бо благословення батька утверджує доми дітей, а клятва матері руйнує дощенту. Не шукай слави у нечесті батька твого, бо не слава тобі нечестя батька. Слава людини — від чести батька її, і ганьба дітям — мати у неславі. Сину! прийми батька твого в старості його і не засмучуй його в житті його. Хоча б він і збіднів розумом, май поблажливість і не нехтуй його у повноті сили твоєї, бо милосердя до батька не забуте; незважаючи на гріхи твої, добробут твій примножиться. У день скорботи твоєї згадається про тебе: як лід від теплоти, розв’яжуться гріхи твої. Хто залишає батька, той — те саме, що богохульник, і проклятий від Господа той, хто дратує матір свою.” (Сир. 3:1-16 ). Так ясно і рішуче засвідчено в слові Божому обов’язок синівської пошани до батьків, і обов’язок цей залишається все тим самим від давніх часів і до теперішніх пір.
Господь підтверджував цю заповідь, Сам свято виконував її в житті. Пригадаємо, що перше чудо в Кані Галілейській, де Він перетворив воду на вино, здійснено було Ним на прохання Його Пречистої Матері. Про дитячі роки Спасителя ми мало маємо відомостей, але святий Лука, проте, зберіг одне характерне і цінне зауваження, що Він був слухняною дитиною і “був у покорі” у батьків Своїх (Лк. 2:51 ). У хвилини останньої агонії, висячи на Хресті, коли привид смерті витав над Його головою, помітивши Свою заплакану Матір біля підніжжя хреста, Він з любов’ю зупинив на Неї погляд Свій. Побачивши ж “і учня, що тут стояв, котрого любив, говорить до Матері Своєї: Жоно! ось, син Твій. Потім каже учневі: ось, Мати твоя! І з цього часу учень цей взяв Її до себе” (Ін. 19:26-27 ). В останню хвилину життя, забуваючи про власні нестерпні страждання, Він виявляє таким способом синівську ніжну турботу про майбутнє Своєї Матері, доручаючи її піклуванням Свого учня. У стародавніх євреїв заповідь про шанування батьків дотримувалася дуже суворо, як і всі заповіді Мойсеєвого закону. За побої та образи батьків присуджували до смертної кари (Лев. 20:9 ). Винного виводили за стан або за межі міста і там били камінням, причому в цьому брала участь уся громада села або міста. Як пояснює святитель Іоанн Златоуст, це робилося з тією метою, щоб кожен учасник страти, дивлячись згодом на свою праву руку, яка кинула камінь, згадував про свої обов’язки до батьків. Брало участь у цьому все село, бо відповідальність за злочин закону лежала на всіх.
Сімейні стосунки стародавніх патріархів суцільно пройняті цим духом синівської шанобливості й покірності, і біблійна історія дає багато зворушливих прикладів глибокої любові до батьків. Ось Ісаак, син Авраама. Коли Авраам отримав від Бога наказ принести в жертву сина свого, він “устав рано-вранці, осідлав осла свого, взяв з собою двох слуг своїх та Ісаака, сина свого”. Ісаак беззаперечно кориться. Три дні йшли вони, поки нарешті Господь вказав Аврааму гору, на якій мало відбутися жертвопринесення. “І сказав Авраам слугам своїм: ви залиштеся тут з ослом, а я і син підемо туди і поклонимося, і повернемося до вас. І взяв Авраам дрова для всепалення, і поклав на Ісаака, сина свого; взяв у руки вогонь і ніж, і пішли обоє разом”. Довірливо, з повною готовністю Ісаак йде за своїм батьком. “І пройшли на місце, про яке сказав йому Бог; і влаштував там Авраам жертовник, розклав дрова і, зв’язавши сина свого Ісаака, поклав його на жертовник поверх дров. І простяг Авраам руку свою і взяв ніж, щоб заколоти сина свого” (Бут. 22:3,5-6:9-10 ). Навіть у цю хвилину під ножем батька Ісаак не виявляє жодного опору, щоб захистити себе, і тільки Ангел Господній, який зупинив руку Авраама, зберігає йому життя.
Ось Йосип, син іншого патріарха, Якова. У Єгипті при дворі фараона він досяг найвищих ступенів. Він багатий і могутній. Але коли він дізнається, що його старий батько, простий пастух за родом діяльності, їде до нього й находиться вже близько, він забуває все, палаючи нетерпінням скоріше побачити батька: і пишний двір, і свій високий сан, і свою величезну владу; він “запряг колісницю свою і виїхав назустріч Ізраїлю, батькові своєму, в Гесем, і, побачивши його, упав на шию його, і довго плакав на шиї його” (Бут. 46:29 ).
Ось блискучий цар Ізраїлю Соломон, слава про багатство і мудрість якого гриміла далеко на Сході, і ось ставлення його до матері. “І увійшла Вирсавія (мати Соломона) до царя Соломона… Цар встав перед нею, і поклонився їй, і сів на престолі своєму. Поставили престіл і для матері царя, і вона сіла праворуч від нього” (1Царів. 2:19 ). Поставили престол і для матері царя, і вона сіла по праву руку його” (1Сам. 2:19 ). В усій історії християнства ми бачимо чимало прикладів подібних стосунків до батьків. Повага до них, повна покірність, самовіддана любов і повсякчасна турбота – все це становить неодмінну рису життя давньохристиянського сімейства. З незліченної безлічі прикладів візьмемо лише кілька. Святитель Григорій Богослов – у молодості один із найкращих учнів Афінської школи – мав усі шанси на найблискучішу кар’єру. Йому пропонували найкращі місця в Афінах, цінуючи його знання і таланти. Життя посміхалося йому, ваблячи славою, багатством, пошаною. Він відмовився від усього й оселився в бідному містечку Назіазі, бо там жили його батьки, які потребували його підтримки. Його заповітною мрією завжди було чернецтво, подвижництво, тихе життя в пустелі. У шкільні роки він часто розмовляв про це зі своїм другом святителем Василем Великим, охопленим тими ж прагненнями. Друзі мріяли про це, будували плани, сповнені світлих надій і чистого юнацького захоплення. Заради батьків святий Григорій відмовляється від дорогої мрії і від цих планів, і, коли святий Василь нагадує йому про них і запрошує жити разом у пустелі, він відповідає йому листом: “Я мушу порушити дану обіцянку, але то не моя провина, бо обов’язок дружби повинен поступитися закону синівської любові”. І в гарячій молитві до Бога він так пояснює мотиви своєї відмови: “Служачи батькам, я думав виконати угодне Тобі, Царю мій Христе, бо Ти даруєш смертним дітей, щоб вони мали собі допомогу і ними, як жезлом, підпирали свої тремтячі члени”.
Наш вітчизняний подвижник преподобний Сергій Радонезький також прагнув чернецтва й усамітненого життя ще в юності, але заради батька й матері відкладав виконання цих бажань. “Сину мій, – говорили йому батьки, старі Кирило і Марія, – побудь із нами до нашої смерті. Не залишай нас! Закрий нам очі, а там чини за бажанням серця свого, як Господь вкаже тобі!” І покірний син свято виконав прохання батьків: він залишався з ними до їхньої смерті, оберігаючи і підтримуючи їхню старість, і тільки поховавши їх, прийняв чернецтво і пішов у пустелю.
Інший великий подвижник – святитель Сава, архієпископ Сербський, виконував за свого старого батька всі подвиги і молитви аскетичного життя, які той уже не міг нести через старість свою, взявши на себе, таким чином, подвійний тягар подвижництва – за себе і за батька.
Чому Важлива п’ята заповідь і чому святі угодники так суворо дотримувалися її?!
Ми знаємо, що всі заповіді дані Господом для блага самої ж людини. Вони являють собою ті духовні основи життя, утверджуючись на яких, людина може створювати собі щастя і міцне майбутнє.
“Я вивів їх із землі єгипетської, – говорить Господь устами пророка, – і привів їх у пустелю, і дав їм заповіді Мої, і оголосив їм Мої постанови, виконуючи які, людина жива була б через них” (Єз. 20:10-11 ). Те саме слід сказати, зокрема, і про п’яту заповідь, вона необхідна насамперед для нас самих. По-перше, це найкраща школа послуху. Нічого не може бути простіше, легше і природніше, як навчитися послуху в сімейній обстановці, у підпорядкуванні батькам. Це найлегший послух, який знає життя. Якщо навіть у суворих батьків він з’єднується з вимогливістю і деякою суворістю, через що здається деколи важко переносимим, то все ж таки це відчуття важкості й неприємної примушеності пом’якшується батьківською любов’ю й турботливістю. Батькам підкорятися легше, ніж чужій людині вже просто тому, що вони – батьки, найближчі люди, тому, що ми їм усім зобов’язані, тому, що, навіть внутрішньо не погоджуючись з їхніми вимогами, ми все ж таки знаємо, що ці вимоги завжди мають на меті нашу користь, хоч би як їх розуміла батьківська любов.
Де ви знайдете подібну школу? Але ви запитаєте, можливо, навіщо ж треба вчитися послуху? Хіба він необхідний для людини і для її щастя? О так! Якщо навіть узяти просто життєві стосунки, то неважко помітити, що вони являють собою безперервний ланцюг підпорядкованості різною мірою і в різній формі. Учитель, господар, начальник, влада, закон, держава – все вимагає послуху. Усе життя побудоване на цьому, і від життя нікуди не сховаєшся. Ось чому людям, недисциплінованим із дитинства, які не звикли до послуху в батьківській сім’ї, так тяжко й важко живеться: життя або суворо ламає їх по-своєму, або просто викидає геть, як непридатне сміття. Але це далеко ще не найголовніше. Набагато важливішою є та обставина, що християнське життя має бути нічим іншим, як суцільним послухом Богові. Життя – не іграшка. Це безперервний процес побудови Царства Божого, що твориться під керівництвом Божим. Ми всі покликані до цієї роботи і кожному з нас відведена в цій справі своя роль. Щоб робота йшла струнко і гармонійно, для цього необхідно, щоб кожен з нас зі свідомим підпорядкуванням прийняв свою роль з рук Божих і працював там, де поставив його Господь. Звісно, ми вільні й можемо або відмовитися від цієї роботи зовсім, або вести її за своїм свавіллям. Але в першому випадку ми не можемо потрапити до Царства Божого, якщо не працюємо над його облаштуванням, у другому випадку ми неминуче наробимо безліч помилок і фальшивих кроків, що можуть призвести до прірви; або ж для того, щоб поставити нас знову на правильну позицію та привести нашу діяльність у згоду із законами побудови, Господу доводиться вживати дуже суворих заходів, а це тяжко й боляче. Тому чим повніший послух Богові, тим правильніше йде наша християнська праця і тим легше життя за внутрішнім відчуттям, хоча б зовні воно було сповнене невдач і лих. До Божого ж послуху найкраще веде школа батьківського послуху. Ось чому вона так потрібна. Скажу більше: сама суворість батьківської дисципліни корисна для дітей і бажана. Чому? Суворі випробування необхідні для духовного вдосконалення, як вогонь, що очищає метал. Тут ми не будемо говорити про психологічні причини цього явища, але це – закон духовного життя. “Тісні ворота і вузька дорога ведуть у життя” (Мф. 7:14 ). Але якщо цю школу скорботи і випробувань ми не пройдемо в дитинстві в батьківській родині, то Господу нічого не залишиться, як піддати нас випробуванням життя, а це набагато важче, особливо без попередньої підготовки в рідній домівці. Але, якщо цей скорботний курс духовного виховання у вигляді батьківських покарань і відомої суворості стосунків ми пройдемо з дитячою покірністю в рідній домівці, то подальші випробування часто виявляються непотрібними, принаймні найгостріші й найболючіші з них.
Тому подальше життя йде порівняно гладко на виконання обітниці Божої: “благо тобі буде, і нехай довголітній будеш на землі”. Суворість корисна ще й в іншому відношенні: як перша підготовка до боротьби з самоугодництвом, з хтивістю, з пристрастями. Щоб вести цю боротьбу і володіти собою, не поступаючись пристрасним поривам, для цього необхідна так звана духовна бадьорість, тобто відома постійна напруга духу. Але напруження це спочатку найкраще досягається, коли поблизу відчувається чийсь суворий авторитет. Щоправда, тоді воно буває примусовим, але, по-перше, всі початкові кроки духовного життя мають примусовий характер, а по-друге, від цього воно не втрачає свого значення. Батьківська суворість, підтримуючи цю напружену увагу духу, мало-помалу створює до неї навик, і це почуття навислого над тобою стримувального авторитету, виховуючись у батьківській родині, залишається потім на все життя. Згодом воно легко переходить у відчуття Всевидячого ока Божого, коли батьківський авторитет у свідомості людини поступається місцем авторитету Бога як вищому керівному принципу життя.
Ось чому суворість батьківська корисна для дітей. Недарма премудрий син Сирахов повчає: “Хто любить свого сина, той нехай частіше карає його, щоб згодом утішатися ним… Поблажливий до сина буде перев’язувати рани його, і при всякому крику його буде тривожитися серце його… Не давай йому волі в юності і не потурай нерозуму його. Нагинай шию його в юності і скрушай ребра його, доки воно молоде, щоб, зробившись упертим, воно не вийшло з покори тобі” (Сир. 30:1,7:11-12 ).
Нагинай вию її в юності й розтрощуй ребра її, доки вона молода, щоб… вона не вийшла з покори тобі” (Сир. 30:1,7:11-12 ).
Стосунки до батьків у дусі п’ятої заповіді представляють також найкращу школу любові до ближніх. Любити ближнього абстрактно, в теорії любити лише на словах або в думках – порівняно неважко. Але любити його справою, любити його не як поетичну мрію, а як реальність життя, часто брудну і непривабливу, любити саме того ближнього, який перебуває біля тебе, а не в далеких мріях, – це незмірно важче. А тим часом саме така любов потрібна в християнстві, “будемо любити не словом чи язиком, але ділом та істиною”, – каже апостол (1Ін. 3:18 ). І ось першим предметом такої практичної, діяльної любові найприродніше бути батькам. Тільки теоретики, які мало розуміють духовне життя, можуть говорити, що любов до батьків лише особливий вид любові до самого себе, нова форма особистого самолюбства (Л. Толстой) і що тому, нехтуючи цією любов’ю, треба прагнути любити все людство. Це легко сказати, але таких стрибків любов не знає. Насправді серце вчиться любити, лише поступово розширюючи коло
любимих, починаючи з найближчих і закінчуючи далекими, чужими, сторонніми. Тому природний хід розширення любові приблизно такий: спочатку любов до батьків, потім до братів і сестер, родичів, друзів, знайомих, співгромадян, одноплемінників і, нарешті, як вінець усього – до всього людства. Навряд чи можна уникнути необхідності пройти всі ці сходинки послідовно, і, мабуть, той, хто не вміє любити своїх ближніх, ніколи не може мати любові до всього світу і до всіх людей, хоч би як палко він говорив про це.
Щоправда, у християнському житті в розвитку любові переважають мотиви духовної, а не фізичної близькості. Але це відноситься вже до свідомого віку, до періоду духовної зрілості. Для дитини ж і для ранньої юності першою школою любові, дійсної, а не мрійливої, є все-таки стосунки до батьків.
Звідси ясно, наскільки важливо це ставлення виховати в строгому дусі п’ятої заповіді Божої.
Неповага до батьків дітей – це страшна невдячність з їхнього боку. Подумайте, скільки терпить мати для своїх дітей! Спочатку – муки народження, потім нескінченна низка турбот і тривог, усе хвилює: хвороба дитини, необхідність догляду, занепокоєння через сторонні погані впливи, шкільні невдачі, дитячі прикрощі, постійна думка про майбутню долю. Діти підростають – нові думи: про відповідну партію для шлюбу, про вибір кар’єри, перші життєві розчарування тощо. Усе це мати переживає часто гостріше, ніж діти. А якщо дороге, улюблене дитя потрапило на невірний, слизький шлях, гине в безодні пороку й розпусти, і немає сил його врятувати, йому допомогти? Скільки тоді горя і сліз! Хто зрозуміє й оцінить цю голгофу матері! І в нагороду за все це діти зазвичай відмовляються від батьків. Сумна розлука завжди неминуча.
З погляду суспільної користі, правильні стосунки дітей до батьків, тобто стосунки, сповнені любові й покірності, також необхідні. Сім’ю недарма називають основою суспільства. З цих сімейних осередків будується все суспільство, і дух сімейних відносин неминуче йому передається. Там, де ці стосунки морально псуються, сім’я починає розкладатися, і разом з тим починає гнити суспільство, втрачаючи міцність внутрішніх зв’язків. Зрештою, всі так звані суспільні чесноти спочатку виховуються в основному осередку – сім’ї, що являє собою мініатюрний зразок суспільства. Якщо сім’я переймається духом егоїзму й особистого себелюбства, то вона випускає з надр своїх теж егоїстів, які в суспільному житті стають лише елементами розпаду й розкладання.
Батьки, зрештою, є знаряддями Творця для продовження людського роду. Тому й шанувати їх треба як такі знаряддя, якими Господь благоволить користуватися для Своїх цілей. Молитва батьків та їхнє благословення мають велику силу в очах Божих, ніби Сам Господь визнає за ними особливі права над дітьми. Скільки разів молитва матері рятувала дітей від загибелі, особливо від загибелі моральної. Пригадаймо Моніку, матір блаженного Августина, яка роками молила про напоумлення свого заблукалого сина і нарешті виплакала його порятунок. Пригадаймо святого мученика Міракса, який зрадив спершу християнству і був повернутий знову на шлях сповідництва молитвами батьків. А яку силу має батьківське благословення, навіть випадкове або вирване за допомогою хитрощів! Таким чином Яків отримав благословення, що призначалося, власне, його старшому братові Ісаву, від батька свого Ісака.
“Нехай дасть тобі Бог, – сказав йому Ісаак, покладаючи на нього благословляючу руку, – від роси небесної і від багатства землі, і безліч хліба і вина; нехай послужать тобі народи… і нехай поклоняться тобі сини матері твоєї” (Бут. 27:28-29 ). І ці слова благословення здійснилися буквально на Якові та його потомстві. Таким же, бачимо, виявилося благословення Ноя, дане Іафету і Сіму, і особливо благословення старого патріарха Якова, яке точно визначило долю всіх його нащадків (Бут. 49 ). Благословення того ж Якова поставило молодшого його онука Єфрема вище за старшого Манасію.
Існує стара розповідь про силу мимовільного материнського благословення. В одного лагідного, тихого хлопчика була дуже сварлива мати. Вона не любила сина і багато бідному малятку довелося витерпіти від неї побоїв і лайки. Але він завжди залишався слухняним і шанобливим сином, ніколи не скаржився і лише плакав потайки. Коли він підріс, життя його стало нестерпним: він почувався в рідному домі зайвим і непотрібним. Тоді, згнітивши серце, він вирішив іти кудись на бік шукати роботи й щастя. Мати залюбки дозволила йому це: вона була рада позбутися нелюбимого сина.
– Благослови мене, матінко! – сказав син, прощаючись. Зла жінка не пом’якшала навіть у цю хвилину. Вона схопила з-під печі поліно і кинула йому.
– Ось тобі моє благословення! – вигукнула вона.
Хлопчик низько вклонився, підняв поліно і дбайливо загорнув у каптан.
– Спасибі, рідна! – промовив він. – Прощавай!
Навіть поліно було йому дороге як благословення матері і єдина пам’ять про неї. Він вистругав із поліна дощечку, віддав її в іконописну майстерню, де на його замовлення написали на ній образ Спасителя. З цим образом він ніколи не розлучався: це було все, що він отримав від матері. І Господь, мабуть, благословив його за цю пошану до матері і за повагу до її благословення. Що б він не починав, успіх супроводжував його незмінно. Його дуже полюбив новий господар, бездітний вдівець, до якого він вступив у контору, і від душі піклувався про нього; коли ж хлопчик виріс і освоївся з роботою, він зробив його своїм пайовиком і, помираючи, призначив спадкоємцем значного статку.
“Шануй батька твого і матір твою, щоб благо тобі було” (Вих. 20:12 ), – говорить Господь.
Навпаки, прокляття батьків тягне завжди жахливі наслідки.
Крім розповіді про страшну подію, що відбулася в одній із південних губерній. Маленька дитина – дівчинка – була проклята нерозумною матір’ю в самий момент свого народження. Мати бажала й очікувала хлопчика – народилася дівчинка. Це її розсердило. “А будь ти проклята!” – вигукнула вона зі злістю, дивлячись на крихітне, плачуче створіння, яке піднесли їй показати. Вмовляння священика і рідних її не напоумили. Затаєна ненависть до безневинної крихітки: залишилася надовго і не раз проривалася новими прокльонами. Це не сповільнилося позначитися на дитині. Дівчинка росла дикою, відлюдькуватою, наче зацьковане звірятко. Незабаром з’явилися ознаки божевілля, на ненависть матері вона відповідала ненавистю і часто її дряпала і кусала. З дванадцяти років у них почалися вже справжні побоїща, до того ж донька хапала все, що потрапляло їй під руку, і з неймовірним сказом кидалася на матір. Розв’язка була трагічна. Одного разу, коли вони посварилися через щось біля печі, мати добряче штовхнула в груди божевільну, та схопила сокиру, що лежала під голбцем, і одним помахом поклала матір. Така сила батьківського благословення і прокляття!
Даючи таку владу батькам, Господь тим самим нагадує обов’язки до них дітей. Обов’язки ці за православно-християнським вченням такі:
1) шанобливість до батьків,
2) покора їм,
3) харчування в старості або коли вони взагалі нездатні до праці,
4) молитва постійна протягом усього життя,
5) поминання після смерті.
Шанобливість до батьків зазвичай винагороджується через ваших же власних дітей. “Хто поважає батька, той буде мати радість від дітей своїх”, – каже премудрий (Сир. 3:5 ). Навпаки, неповага до батьків і на дітей накликає ті самі наслідки. Це природно. В одного африканського племені дикунів існує жорстокий звичай: людей похилого віку, нездатних через дряхлість ходити на полювання й добувати собі прожиток, вони відвозять кудись у гущавину лісу чи яру і там кидають напризволяще, залишаючи їх помирати або від голоду, або від хижих звірів. Людина стає слабкою, марною. Отже, годувати її не варто.
Одного разу Самбо, молодий, здоровий негр, узяв свого старого батька, який від старості не міг рухатися, поклав його на великий лубок і повів у ліс. За ним біг його маленький синочок. Вони дійшли до глибокого яру. Тут негр холоднокровно опустив батька на лубку на саме дно яру, повернувся і пішов додому. Син залишився в нерішучості на краю яру.
Батьку! – крикнув він. – Стій!
Самбо повернувся.
Чого тобі?
Почекай, я дістану лубок…
Кинь! Навіщо?
Але ж ти теж постарієш?
О так!
На чому ж я повезу тебе?
Негр постояв, подумав, пошкрябав свою кучеряву голову. Потім зліз у яр, поклав батька на лубок, прив’язав міцніше, щоб не сповз, і поволік додому.
Мк. 7:24-37
Коли Господь Іісус Христос прийшов у межі Тирські та Сидонські, “почула про Нього жінка, в якої дочка одержима була нечистим духом, і, прийшовши, припала до ніг Його; а жінка та була язичниця, родом сірофінікіянка” (Мк. 7:25-26 ). Це була нещасна жінка. Улюблена дочка її страждала біснуванням. Випробувані були всі засоби, щоб вилікувати її; все було марно. Бідна мати готова впасти у відчай, як раптом вона чує, що в її країні з’явився Великий Пророк, сильний духом, могутній, милостивий, який зцілює найважчі недуги одним словом, одним поглядом, одним дотиком. Знову надія спалахує у змученому серці. Остання надія! Якщо й тепер вона відступиться, все скінчено! Жінка йде до Спасителя. У неї немає вибору! Або тут вона вимолить зцілення доньки, або ніде! Вона падає до ніг Господа і плаче пекучими сльозами останньої надії. Ах ці сльози любові, що страждає стражданням близьких! Але Господь мовчить. Плачучи над чужими стражданнями, Він тепер байдужий, нерухомий. Збожеволівши від розчарування, жінка подвоює благання, вкладаючи в них усю гіркоту наболілого серця, усю силу свого страждання. І раптом відповідь: “дай перше насититись дітям, бо недобре взяти хліб у дітей і кинути псам” (Мк. 7:27 ). Жахлива відповідь! Шукати милосердя і дочекатися такої відповіді – це все одно, що отримати удар бича по оголених нервах. Навряд чи багато хто міг витримати таку відповідь і, напевно, негайно пішов би геть зі злістю або з гіркотою образи, в усякому разі, з почуттям повного розчарування. Але жінка не пішла. Навіть ця відповідь не змусила її піти. Вона готова перенести будь-яке приниження, аби повернути здоров’я дорогій доньці. З новою силою спалахнула в ній віра, і зі смиренною наполегливістю вона продовжувала просити: “так, Господи; але і пси під столом їдять крихти у дітей” (Мк. 7:28 ).
Віра, смиренність і любов жінки подолали всі перешкоди, які повинні були відштовхнути її від Спасителя і які Господь навмисно поставив перед нею. “За це слово, іди, – сказав Він їй, – біс вийшов із твоєї дочки” (Мк. 7:29 ).
Жорстокість першої відповіді абсолютно не в’яжеться з лагідним виглядом Господа. Хіба так говорив Він звичайно з нещасними людьми, які йшли до Нього по допомогу? Хіба ставився Він коли-небудь так до людського горя? Ніколи. Ясно, що відмова в проханні і різка відповідь дані Ним навмисне з якимось наміром. Навіщо?
Щоб випробувати смирення жінки, щоб зміцнити її віру, яка посилюється своїми перемогами над перешкодою, щоб викликати її любов на нове наполегливе благання.
Усе це треба для виховання людини. Все це зміцнює її духовно.
Господь кожен випадок, що представлявся Йому, спрямовував на те, щоб дати людині не тільки прохані нею зовнішні блага, а й піднести її душу, викликавши в ній кращі почуття і настрої, і таким чином повідомити їй благодать духовних дарів. Зміцнюючи віру жінки, Він намагається водночас викликати в ній посилену наполегливість і невідступність благання.
У цьому урок для нас. Урок необхідності наполегливої, тривалої молитви, яка не впадає у відчай і не припиняється від того, що не відразу буває почута, але продовжує домагатися свого, не втрачаючи надії. Ми бачимо, що наполегливе прохання жінки зрештою виконується. “Просіть, і дасться вам, – каже Господь, – шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам;бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і хто стукає, тому відчинять” (Мф. 7:7-8 ). Цю ж думку підтверджує Він двома притчами в Євангелії від Луки. “Припустимо, – повчає одна притча, – що хтонебудь з вас, маючи друга, прийде до нього опівночі і скаже йому: друже! позич мені три хлібини, бо друг мій зайшов до мене з дороги, і мені нічого дати йому; а той зсередини скаже йому у відповідь: не турбуй мене, двері вже зачинені, і діти мої зі мною на постелі; не можу встати і дати тобі. Якщо, кажу вам, він не встане і не дасть йому по дружбі з ним, то через невідступність його, вставши, дасть йому, скільки просить. І Я скажу вам: просіть, і дано буде вам” (Лк. 11:5-9 ).
“Сказав також їм і притчу про те, що треба завжди молитися і не сумувати, кажучи: в одному місті був суддя, який Бога не боявся і людей не соромився. В тому ж місті була одна вдова, і вона, приходячи до нього, говорила: захисти мене від суперника мого. Але він довгий час не хотів. А потім сказав сам у собі: хоч я і Бога не боюся і людей не соромлюсь, але як ця вдова не дає мені спокою, захищу її, щоб вона не приходила більше докучати мені. І сказав Господь: чуєте, що каже суддя неправедний? Хіба Бог не захистить вибранців Своїх, що взивають до Нього день і ніч, хоч і не спішить захищати їх? кажу вам, що захистить їх скоро” (Лк. 18:1-8 ). Тому й свята Церква Православна намагається привчити до наполегливої молитви, пропонуючи свої тривалі Богослужіння, на стомлюваність яких багато хто нарікає. Таким чином, як каже притча, треба волати до Господа день і ніч. Не слід впадати у відчай, якщо Господь зволікає виконати наше прохання.
“Просячи того, що гідне Бога, – пише святитель Василій Великий, – не переставай просити, поки не отримаєш. На це наводячи думку, Господь сказав притчу про того, хто випросив опівночі хліби своєю невідступністю. Хоча мине місяць і рік, і триріччя; і велике число років, поки не отримаєш, не відступай, але проси з вірою, невпинно роблячи добро”.
“Нашим нехай буде повсякчасною справою, – повчає інший великий святитель, Іоанн Златоуст, – прилягати до молитов і не засмучуватися, якщо їх відразу не почуто, а проявляти терпляче благодушність. Будемо привчати себе до того, щоб приліпитися до молитви і молитися вдень і вночі, особливо вночі, коли ніхто не докучає справами, коли прилягають помисли, коли навколо все безмовчить і розум має повну свободу підноситися до Лікаря душ. Усяке місце і всякий час придатні для такого діяння. Якщо ти маєш розум очищений від нечестивих пристрастей, то будь ти на торжищі, будь у дорозі, будь удома, будь у судилищі, будь у монастирі, будь на морі, і де б ти не був, скрізь, покликавши Бога, можеш отримати прохане”. Відомий колись у С.-Петербурзі духівник о. А. Колоколов говорив іноді своїм духовним дітям: “Ви шукаєте допомоги Божої Матері? Так ідіть у Казанський собор і, стоячи наче на власні очі перед іконою, кажіть: “Владичице, допоможи! Я не відступлю, але буду просити, благати, наскільки сил вистачить моїх. Я прийду до Тебе і завтра, і післязавтра, і багато років буду просити й благати, доки не отримаю прохане!”
Молитва о. Іоанна Кронштадтського, великого молитовника Руської Церкви, завжди справляла враження незвичайної наполегливості. За свідченням очевидців, коли він молився, то начебто хапався за ризи Христові й не випускав їх, домагаючись за будь-яку обставину одержати прохане.
Він сам про перші кроки своєї пастирської молитви розповідав таке: “Немовлята Павло і Ольга за безмежним милосердям Владики і по молитві моєї непристойності зцілилися від духа немочі, який їх опанував. У Павла-малятка неміч розв’язалася сном, крихітка Ольга отримала спокій духу, і личко з темного стало ясним. Дев’ять разів я ходив молитися із сміливою надією, сподіваючись, що надія не посоромить, що тому, хто стукає, відкриється, що хоч за невідступність дасть мені Владика прохане; що якщо несправедливий суддя задовольнив нарешті жінку, яка обтяжувала його, то тим паче Судія всіх, найправедніший, задовольнить мою грішну молитву за безневинних дітей, що Він приглянеться до праці моєї, до ходьби моєї, до молитовних слів і уклінності моїх, до відваги моєї, до уповання мого. Так і зробив Владика: не посоромив мене грішника. Приходжу вдесяте, – немовлята здорові. Подякував Владиці і Пребистру Заступницю”. Але навіщо ж потрібні довгі, наполегливі молитви? Хіба молитовна праця і довготривале перебування на молитві має якусь ціну в очах Божих і хіба Господь не чує коротких, але щирих, гарячих молитов? Безсумнівно, часом і моментальна молитва, яку приносять від чистого серця, буває почута Богом. У тому ж прочитаному євангельському уривку розповідається інший випадок зцілення глухого, недорікуватого, якого привели до Господа і просили покласти на нього руки. Анітрохи не зволікаючи і не чекаючи повторення прохання, Господь “вклав пальці Свої у вуха його і, плюнувши, доторкнувся до язика його; і, піднявши очі на небо, зітхнув і сказав йому: «єффафа», тобто: відкрийся. І відразу відкрився у нього слух і розв’язались пута язика його, і почав говорити чисто” (Мк. 7:33-35 ). Тут молитва прохачів почута негайно.
Але тим не менш, довготривала молитва потрібна; потрібна насамперед для того, як каже о. Іоанн Кронштадтський,
“щоб тривалістю старанної молитви розігріти наші холодні,
у тривалій суєті загартовані серця. Бо дивно думати, тим більше вимагати, щоб змужніле в метушні життєвій серце могло незабаром перейнятися теплотою віри і любові до Бога під час молитви. Ні, для цього потрібна праця і праця, час і час. “Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф. 11:12 ). Не швидко царство Боже приходить у серце, коли від нього так старанно люди бігають. Сам Господь виявляє волю Свою, щоб ми молилися не коротко, коли наводить як приклад вдову, яка надовго ходила до судді і обтяжувала його проханнями своїми. Господь-то, Отець-то наш Небесний знає перед проханням нашим, чого ми вимагаємо, чого потребуємо, та ми ж не знаємо Його, як би слід було, метушні мирській ми дуже віддані, а не Отцю Небесному; ось Він за премудрістю і милосердям Своїм і обертає потреби наші на привід звернення нас до Нього. “Зверніться, заблукалі чада Мої, хоч тепер до Мене, Отця вашого, усім серцем своїм, якщо колись були далекі від Мене, хоч тепер розігрійте вірою та любов’ю серця свої до Мене, які колись були холодними”.
“Тривала молитва, – пише один із наших богословів архієпископ Антоній (Храповицький), – потрібна не для Бога, а для нас самих – неуважних і відсталих, – вона зігріває серце людини та впливає на поступове виникнення в ній релігійної налаштованості. Не раптом у людині, зайнятій життєвими справами, запалюється релігійне почуття, але для цього потрібна тривала зосередженість на молитовних помислах і деякі інші засоби. Хто постійно готовий на молитовні відчуті зітхання і пролиття зворушених сліз, тому немає потреби довго молитися для зігрівання серця, а хіба що для більшої і більшої духовної Досконалості. Несправедливий суддя і скупий друг поступилися лише тривалим благанням, а Отець Небесний почує тих, хто “взивають до Нього день і ніч” (Лк. 18:7 ). – “Пильнуйте й моліться, щоб не зазнати спокуси” (Мф. 26:41 ). Сам Господь “пробув всю ніч у молитві ” (Лк. 6:12 ). Апостол Павло також заповідав безперестанку молитися і говорив про себе: “і вночі і вдень якнайревніше молячись” (1Сол. 3:10 ). Корнилій догодив Богові тим, що подавав милостиню і “постійно молився” ( Діян. 10:2 ).
Тривала молитва корисна навіть у тому відношенні, що привчає нас до постійної пам’яті про Бога. Центром нашого внутрішнього життя, як ми знаємо, має бути Бог, а психологічно це виражається в тому, що думка про Бога постійно і нерозривно пов’язується з нашою свідомістю. Досягається ж це за допомогою того, що людина спочатку примусово змушує себе якомога довше затримуватися на думці про Бога. Тривала молитва, під час якої думка безперервно підноситься до Бога і до Неба, і являє собою одну з таких духовних вправ. Вона мало-помалу переходить у молитву постійну і в серцях досвідчених подвижників, які багато потрудилися, стає невичерпним і невпинним джерелом молитовних почуттів і зітхань, що б’ють мимоволі навіть під час сну. Серце саме починає творити молитву, за свідченням письменників-аскетів.
Нарешті, немає кращого засобу для зміцнення волі в духовному діланні, як тривала молитва. Ніколи так люто не нападає сатана на людину, як під час молитви. “Коли молимося, – свідчить святитель Іоанн Златоуст, – тоді найбільше нападає на нас злісний до нас диявол. Бачить він найбільшу нам користь від молитви, чому всіляко ухитряється зробити, щоб ми відійшли з молитви з порожніми руками. Знає він, добре знає, що якщо ті, хто прийшов до храму, приступлять до Бога з тверезою молитвою, висловлять гріхи свої і теплою душею засмутяться, то відійдуть звідси, отримавши повне прощення: людянолюбний бо є Бог. Чому попереджає відвести їх чим-небудь від молитви, щоб вони нічого не отримали. І це робить він, не насилуючи, але мріями приємними розважаючи розум і через те наводячи лінощі до молитви. Самі винні ми, що самоохоче віддаємося в його сіті, самі себе тому позбавляємо благ молитви, – і ніякого не маємо в цьому вибачення. Старанна молитва є світло розуму і серця, світло незгасаюче, безперестанне. Чому ворог незліченні помисли, як хмари пилу, вводить в уми наші і навіть таке, про що ми ніколи не думали, збираючи, вливає в душі наші під час молитви. Як іноді порив вітру, напавши на запалене світло світильника, погашає його, так і диявол, побачивши полум’я молитви, яке запалюється в душі, поспішає навіяти звідти й звідси незліченні дбайливі помисли й не раніш відстає від цього, як тільки встигне погасити світло, що зайнялося. У такому разі чинитимемо так, як чинять ті, що запалюють світильники. Ті що роблять? Помітивши, що підступає сильний подих вітру, вони загороджують пальцем отвір світильника, і в такий спосіб не дають вітру доступу всередину, бо, увірвавшись всередину, він негайно погасить вогонь. Те саме і в нас. Доки ззовні приражаються помисли, ми можемо ще протистояти їм; коли ж відчинимо двері серця і приймемо всередину ворога, то не зможемо вже анітрохи протистояти їм. Ворог, погасивши в нас усяку добру пам’ять і думки святі, робить із нас світильник, який коптить: тоді в молитві лише вуста вимовляють слова порожні”.
Те, що так образно описує великий святитель, безсумнівно, відчув кожен із християн, які йдуть духовною стежкою. Найзапеклішу боротьбу з помислами доводиться витримувати саме під час молитви, багато праці потрібно для того, щоб прогнати нав’язливі непотрібні думки і зосередитися молитовно в Бозі. Але ця-то боротьба з помислами, як і всяка боротьба, і зміцнює волю, якщо ведеться серйозно, наполегливо і тому успішно. Уміння фіксувати або зосереджувати увагу на одному предметі, що виробляється цією боротьбою в тривалій молитві, і є ознака духовно сильної волі, і чим більша тривалість такої зосередженості може бути досягнута, тим сильніша духовно людина. Говорячи мовою містичних понять, чим частіше й рішучіше християнин перемагає при цьому духів темряви, що прагнуть відволікти його від молитви, тим більше він зміцнюється.
Розвивається в тривалій молитві й релігійне почуття, особливо почуття вдячності до Бога. Ми зазвичай мало цінуємо те, що отримуємо надто легко, і за те, що ми маємо від Господа без жодних зусиль з нашого боку, ми рідко дякуємо. Але те, що досягнуто важкою, наполегливою працею, ми зберігаємо і бережемо як найбільшу цінність. Тому й усі дари та благодіяння Божі, випрошені нами в наполегливій тривалій молитві, ми особливо цінуємо і не ставимося до них зі звичною зневажливою легковажністю, як до речей, які дісталися задарма. А таке побожне й уважне ставлення до дарів Божих, особливо до дарів духовних, необхідне для плідного користування ними в житті. З іншого боку, чим жвавіше усвідомлюємо ми велику цінність того, що дарує нам Господь, тим більш вдячним почуттям наповнюється наше серце.
Але, говорячи про користь і навіть необхідність тривалої молитви, слід тут зробити три надзвичайно важливі застереження. Існують відомі обов’язкові умови, які роблять таку молитву плідною і при порушенні яких вона приносить більше шкоди, ніж користі.
По-перше, молитва, її думки, її слова повинні приковувати до себе всю увагу того, хто молиться, а це можливо лише в тому разі, якщо напруженість і тривалість молитви співмірні з його силами. “Будь поміркований у всіх релігійних справах, – каже о. Іоанн Кронштадтський, – бо і чеснота в міру, відповідно до своїх сил, обставин часу, місця, праць, що передували, є розсудливість. Добре, наприклад, молитися від чистого серця, але як тільки немає відповідності молитви з силами (енергією), різними обставинами, місцем і часом, з попередньою працею, то вона вже буде не чеснота. Тому апостол Петро каже: “, покажіть в чесноті розсудливість (тобто не захоплюйтеся одним серцем), в розсудливості стриманість, у стриманості терпіння” (2Пет. 1:5-6 ).
Духовні сили людини розвиваються і зростають поступово. Тому той, хто щойно починає жити духовним життям, не може одразу взяти на себе занадто велике молитовне правило. Від цього може народитися тільки нудьга або перевтома. Порада досвідченого духовного керівника, який вказав би відповідні розміри правила, дуже важлива в цьому випадку. Але, починаючи з невеликого порівняно правила, треба прагнути до того, щоб навчитися довго молитися і поступово подовжувати молитву в міру розвитку духовних сил.
Якщо, не погоджуючись зі своїми силами, християнин візьме на себе надмірну молитовну працю, то звичайним наслідком цього буває або зневіра та цілковите розслаблення, причому вже найлегше правило видається неймовірно важким і не виконується, або ж, навпаки, фанатизм, духовна гордість та її найгірший вираз – так звана “прелесть” бісівська, тобто духовна самозаманка, яка підкорює не в міру ревного подвижника духу шаленої зарозумілості та владі ворога.
Як, однак, відрізнити “прелесть бісівську” від духу щирої, палкої ревності до Бога? За цими ознаками можна помітити її зародження в душі, але якими засобами з нею боротися?
Питання дуже важливе, бо тут завжди криється велика небезпека для ревних новачків. Багато хто загинув у цій спокусі, якою вправно користується диявол, виловлюючи в цю сіть переважно талановиті, гарячі, захоплені натури.
Святі подвижники-письменники у своїх аскетичних творіннях вказують такі прояви “прелести”.
1). Подвижник, що перебуває в “прелести”, після старанної молитви, або захопленого читання слова Божого, або проповіді, або доброї справи замість очікуваного спокою і внутрішнього миру відчуває незрозуміле занепокоєння і неясні йому сумніви, або роздратування, або осуд інших, узагалі внутрішній розлад, який, однак, не супроводжується духом самовідчуття й покаяння.
2). Той, хто перебуває в “прелести”, часто бере на себе такі подвиги, які, задовольняючи його особистому смаку, заподіюють тільки одну прикрість його ближнім і збуджують у них, а потім і в ньому самому, злість і сварки.
Такими є, наприклад, різкі викриття інших із перших же кроків духовного життя, непомірний піст, що викликає дратівливість, сімейні сварки тощо.
3). Той, хто перебуває в “прелести”, тішиться, як правило, не змістом молитви, а тільки її тривалістю, бачачи в ній доказ сили своєї волі і дивлячись на молитву як на заслугу перед Богом, всупереч словам Христовим.
4). Той, хто перебуває в “прелести”, вважаючи себе вищим за церковну норму, гордовито вигадує самовільні подвиги і власні правила для молитви. Відомо, що лукавий ворог, коли обманює ревних послушників, то саме через навіювання їм великих, але самочинних молитовних правил замість тих, що поклав старець. Буває, що до таких подвигів з’являється особлива безприкладна старанність, але вона підтримується не чистою совістю, а тонким помислом гордині.
Такі головні ознаки “бісівської прелести”.
Щоб не впасти в цю спокусу і не загинути зовсім, необхідно суворо співвідносити тривалість молитви і напруженість духовних подвигів зі своїми силами; щосили намагатися не виділятися за зовнішнім способом життя з ряду інших духовних братів і сестер (само собою зрозуміло, що рівнятися на життя своє за життям світу цього зовсім неможливо: тут відмінність неминуча); здійснювати свої особливі подвиги, якщо такі є, у глибокій таємниці, і найважливіше, нарешті, – всіма заходами виховувати в собі дух смиренності.
Про те, яким шляхом розвивається в душі смирення, ми будемо говорити в іншому місці. Тут необхідно лише зазначити, що смирення є другою обов’язковою умовою плідності всякої молитви. На молитві, вчить преподобний Ісаак Сирин, будь, як мураха, що повзає, як дитя, що лепече. Не забуваймо, що “Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать” (1Пет. 5:5 ). У молитві сирофінікіянки найдивовижніше – це її незвичайне смирення. В її відповіді немає ні гніву, ні роздратування. Чути лише глибоку свідомість своєї негідності, коли, не ображаючись словами Господа, вона сама прирівнює себе до псів і просить лише крихт божественного милосердя. Безсумнівно, це дивовижне смирення і схиляння на милість Господа забезпечили й успіх її благання. “серцем скрушеним і смиренним Бог не знехтує” (Пс. 50:19 ).
Нарешті, третя обов’язкова умова плідності молитви, це достойний предмет прохання. “Ось угодний Богу образ молитви! – говорить святитель Іоанн Златоуст. – Приступивши до Бога з тверезим розумом, з душею скорботною і потоками сліз, не проси нічого життєвого, майбутнього шукай, про духовне благай!”
Ось ця порада святителя дуже часто забувається. На превеликий жаль, дуже багато християн дивляться на молитву не як на найбільше щастя єднання і бесіди з Богом, а просто як на засіб отримати що-небудь потрібне, і вдаються до неї лише в лихах і скрутних обставинах, на Бога дивляться мало не як на працівника, просять часто про суєтне, життєве, іноді духовно шкідливе. Звісно, на молитві можна висловлювати всі наші бажання, навіть незначні й такі, що не мають значення для нашого успіху духовного, бо Господь як люблячий Отець усе вислухає. Але наполягати на виконанні бажань ми не можемо з тієї простої причини, що “ми не знаємо, про що молитися як слід” (Рим. 8:26 ), і часто нерозумно просимо про те, що може послужити лише на нашу шкоду. Навіть такі молитви Господь іноді виконує для нашого напоумлення, якщо вони пропонуються наполегливо, але нічого доброго з нашої наполегливості при цьому, зазвичай, не виходить.
У журналі ” Історичний Вісник” вміщено розповідь матері одного з декабристів – Кіндратія Рилєєва, який постраждав під час повстання 1825 року. Тут дається цікавий зразок наполегливої молитви, яка була виконана, але не призвела до хороших результатів.
“Одного разу в дитинстві, – розповідає пані Рилєєва, – Канечка (тобто Кіндрат) небезпечно захворів. Я не знаю, що з ним було, але він лежав у страшній спеці, із заплющеними очима, із запаленими, почервонілими щічками і важко-важко дихав. Надії на одужання було мало. Лікарі не обіцяли нічого хорошого.
Хто опише моє горе, горе матері, яка має втратити улюбленого сина? Я плакала і молилася. Довгі безсонні ночі проводила я біля ліжечка мого дорогого хлопчика, обливаючи сльозами його постіль і закликаючи Бога на допомогу. Можлива смерть Канечки здавалася мені таким величезним нещастям, такою неймовірною жорстокістю, що я невпинно, безперервно просила Господа, щоб Він зробив чудо – зцілив малятко. Мені здавалося це найбільшою милістю, потрібною мені понад життя.
Одного разу під час полум’яної наполегливої молитви я задрімала, стоячи на колінах перед ліжечком дитини. Очі зімкнулися, голова опустилася на дитяче ліжечко, і я побачила дивний сон.
Чувся чийсь голос:
Божевільна! Чи знаєш ти, про що просиш? Чи знаєш, що чекає на цю дитину, якщо вона залишиться жити? Дай їй краще померти тепер…
Ні, нізащо! – вигукнула я. – Все що завгодно, але нехай він живе… для мене, для матері… Моє щастя, моя єдина радість! Чи можу я від нього відмовитися?
– Тоді дивись! – промовив той самий голос.
І низка картин почала розгортатися перед моїми очима. Вони були такі живі, такі реальні. Я пам’ятаю їх усі. Усе життя Канечки пройшло переді мною.
Ось він у ліжку. Одужує. Трохи стомлений, ще слабкий, але веселий, радісний, з усміхненими очима. Підозрілого гарячкового рум’янцю на щоках уже немає. Він простягає до мене рученьки і сміється…
Далі картина дитинства. Його ігри та пустощі… Кут дитячої, завалений іграшками. Канечка верхи на дерев’яній конячці, що розмахує бляшаною шаблею… Весела метушня і біг із мамою взапуски…
Роки отроцтва. Книжки, шкільні заняття… Кучерява голівка, що схилилася над підручниками. Розмазані плями на зошитах… Перші невдачі й перші прикрощі в шкільному житті.
Юність… Захоплива, бурхлива. Друзі та однолітки… Веселі прогулянки і наївно-серйозні розмови…
Молоді суперечки й відчайдушні пісні… Мій хлопчик усе ще мене любить, але наче відходить далі. У нього складається вже своє внутрішнє життя. Він частіше й частіше залишає мене саму й нерідко подовгу мовчить у моїй присутності.
Початок молодості. Канечка у військовому мундирі. На обличчі більше серйозності. Він часто задумливий. У нього багато знайомих. Якісь таємничі зібрання. Я ясно бачу великий стіл, накритий зеленим сукном і завалений якимись картами і планами. Навколо нього ціла галерея молодих і літніх облич… Я пам’ятаю їх усі так чітко! Нахилившись над столом, вони щось розглядають, вивчають… Потім довго гаряче сперечаються із серйозним і збудженим виглядом. Канечка серед них, але він чомусь сумний…
Стій! – вимовив раптом колишній голос, і грізно звучав він: – Не цікався далі! Ще одна картина – і, якщо ти її побачиш, твоє прохання здійсниться… Але знай, що ти про це пошкодуєш!
Ні, ні! – закричала я. – Я хочу, хочу, щоб хлопчик був живий… Я прошу, я благаю!..
Дивись же!
Ніби важкий м’який килим розвернувся, що закривав досі одну зі стін кімнати. Чорний, порожній простір відкрився за ним. Спочатку я нічого не могла розгледіти. Потім з’явилося ніби слабке світло, і в глибині я побачила…
Шибеницю!!!
Чи треба розповідати решту? Усе пішло далі так, як я бачила в цьому віщому сні.
Коли я прокинулася, хлопчик спав глибоким, спокійним сном. Дихання було рівне, правильне. Щічки не горіли колишнім вогнем. Жар минав.
Він став швидко одужувати. І далі переді мною почали в дійсному житті повторюватися сцени, бачені уві сні. Я впізнавала навіть обличчя. В обличчях, що оточували Канечку, я пригадувала старих знайомих.
Жахливий, трагічний кінець теж був мені відомий заздалегідь… Сон не обдурив і тут”.
Кіндратія Рилєєва дійсно було повішено.
Читаючи цю розповідь, мимоволі думаєш: чи варто було так вперто, з такою пристрасною наполегливістю молитися лише для того, щоб пережити ще важче, страшніше горе і привести сина до такого безвідрадного, жахливого кінця?
Але в хвилини горя зі своєю недалекоглядністю з незнанням майбутнього не рахуються. Про це не думають і вперто стоять на своєму, вимагаючи виконання своїх бажань.
Саме “вимагаючи”… Бувають молитви, коли сухі очі, в яких немає сліз, з якоюсь жорстокістю, майже ненавистю впиваються в ікону, коли слова вилітають зі скрутних грудей, наче уривчасті слова команди, злі, уперті, коли руки стискаються в кулаки, коли людина схожа не на смиренно-покірного прохача, а на зухвалого, настирливого жебрака, який наважився будь-що-будь одержати свою подачку. І якщо ця молитва не виконується, починається нарікання і богохульство…
Аналогічний наведеному випадок розповідає духовний письменник Євг. Поселянин.
У С.-Петербурзі в однієї багатої аристократки-дами захворів небезпечно малолітній син. Мати була в розпачі. Як завжди буває, у хвилину горя довелося згадати про Бога. Жахливу ніч провела нещасна жінка в спальні малятка сина. Вона молилася, але це була та пристрасна, нетерпляча й уперта молитва людей, які рідко моляться, коли в Бога не просять, а вимагають без смирення. Однак молитва була почута. Хлопчик залишився живий, але хвороба залишила на ньому свій страшний слід: щось трапилося з мозком бідної дитини, і він на все життя залишився недоумкуватим напівідіотом. Виховувати його, дати освіту виявилося неможливим. Тримати в С.-Петербурзі на очах аристократичного суспільства, до якого належали батьки, вони соромилися. Хлопчика відправили в маєток, у глухе село, щоб заховати його там від поглядів петербурзьких знайомих. Але в селі, коли він підріс і став юнаком, він захопився своєю покоївкою, старою, рябою жінкою, з якою і одружився. Який удар для гордої аристократки-матері! На довершення всього ряба дружина навчила свого напівідіота чоловіка пити гірку. Він скоро став невиправним алкоголіком і помер від пияцтва.
І думається мимоволі: чи не краще було померти хлопчикові в дитячому віці чистим, невинним, не заплямованим брудом життя? Чи не краще було покірно підкоритися волі Божій замість того, щоб уперто вимагати її скасування і молитися про виконання власних нерозумних людських бажань? Сам Господь, просячи в Гефсиманській молитві про те, щоб минула Його чаша страждань, додавав: “втім, не як Я хочу, а як Ти… хай буде воля Твоя” (Мф. 26:39:42 ).
Для нас це урок і зразок молитви. Просити наполегливо можна далеко не про все. У виборі предмета молитви необхідне міркування.
Наполегливо, не слабшаючи, безумовно, можна молитися за чистоту помислів, за моральне виправлення життя; за те, щоб Господь послав мир у збентежене, роздратоване, неспокійне серце; за те, щоб Він привернув до Себе і врятував близьких нам людей, які ухилилися на стежку неправди; за власне спасіння: “имиже веси судьбами, аще хощу, аще не хощу, спаси мя”; загалом за все, що слугує душевній користі.
Але чи можна молитися про багатство, коли нам корисна бідність? Чи можна просити про взаємність жіночого кохання, якщо нам корисно нудитися тугою нерозділеної прихильності? Чи можна зітхати на молитві про комфорт і зручності життя?
Звичайно, ні. Усе це “суєта суєт, — усе суєта!” (Еккл. 1:2 ).
Подібні прохання можуть лише прогнівити Господа. “У великого царя, – каже один св. письменник, – і просити треба великого і корисного, а якщо ти просиш трохи бруду, то цим ти тільки ображаєш Його”.
Якщо ми не впевнені абсолютно в духовній користі того, що просимо, то найкраще залишити виконання прохання на волю Божу.
“Якщо просиш чогось у Бога свого, – пише святий Єфрем Сирін, – то проси не так, щоб неодмінно отримати від Нього, але надаючи це разом Йому і Його волі. Наприклад, часто гнітять тебе скверні помисли, і ти засмучуєшся про те і хочеш благати Бога, щоб звільнитися тобі від брані. Але нерідко на користь тобі служить це, брате мій. Бо кажу, що часто це буває з тобою, щоб ти не звеличувався, але був смиренномудрий. Також, якщо спіткала тебе якась скорбота або тіснота, не проси, щоб неодмінно тобі позбутися їх, тому що і це нерідко буває корисно. І ще, якщо просиш про отримання чого-небудь, не проси, щоб неодмінно отримати це. Бо кажу, що ти, як людина, часто вважаєш для себе корисним те, що нерідко буває для тебе марно.
Послухай, що говорить апостол: “не знаємо, про що молитися як слід” (Рим. 8:26 ). Отже, що корисно і повчально для кожного з нас, знає сам Бог; тому й надай це Йому. Кажу ж це не для того, щоб перешкодити тобі звертатися з проханнями своїми до Бога; навпаки, благаю тебе просити Його про все, і велике, і мале. Твердо стій у своєму проханні (з усією ретельністю і невідступно молися), але, відкриваючи перед Ним потреби свої, кажи: якщо є, Владико, воля Твоя, щоб відбулося це, то здійсни й зроби успішним; а якщо немає на це волі Твоєї, не дай здійснитися цьому, Боже мій! Підкріпи тільки й збережи душу мою, нехай я буду в змозі перенести це”.
Глава VIII.
Мк. 8:1-10 , Мк. 8:11-21 ↓ Мк. 8:22-26 ↓ Мк. 8:27:38 ↓
Знову євангеліст розповідає про велике, дивовижне чудо насичення кількох тисяч людей небагатьма хлібцями. Випадок, майже аналогічний тому, про який оповідає шостий розділ того ж Євангелія. Невелика різниця лише в цифрах: там їли п’ять тисяч, тут – чотири; там вони насичуються п’ятьма хлібами, тут – сімома. Але сутність чуда одна й та сама: і там і тут ми бачимо прояв дивовижної Божественної всемогутньої сили Господа.
Як у першому випадку, так і тепер Господь привертає до участі в чуді Своїх учнів: знову їм доводиться взяти на себе справу роздачі народу благословенних хлібів, знову вони є при цьому посередниками між Христом і Його слухачами, і знову через них Його благодатна сила творить велике чудо.
Це не випадково. Якщо взагалі всі слова і дії Господа ніколи не були випадковою грою настроїв, але завжди мали внутрішній глибокий сенс, то тим паче один і той самий прийом, повторений двічі, говорить про те, що тут криється якась певна мета. Повторення при однакових умовах – це майже система.
У чому полягає ця мета?
У той період, до якого належить описувана подія, Господь дедалі більше переходить від загальнонародної проповіді до більш приватної справи виховання в дусі Свого вчення лише небагатьох обраних. Він дедалі більше замикається у вузькому колі Своїх учнів і їм головним чином довіряє слова життя вічного. Вони повинні бути продовжувачами Його справи, і, щоб бути надійними послідовниками і гідними учнями Свого Великого Учителя, вони повинні ще багато чого навчитися. Ось чому Він так багато приділяє їм уваги, з любов’ю і терплячою наполегливістю виховуючи їх для майбутнього служіння.
Двічі закликаючи Своїх учнів до практичної участі у справі любові, здійсненій Ним у формі дива, Господь, безсумнівно, має на увазі все ті ж виховні завдання. Роздача хлібів голодному народу – це епізод в історії виховання апостолів, це педагогічний прийом, який Господь застосовує з метою викликати в них певні почуття, думки і настрої.
Характер цих почуттів, які Спаситель хоче вкоренити в серцях Своїх учнів, частково з’ясовується далі, у 17-21 віршах тієї ж глави.
Коли слова про закваску учні розуміють як докір у забудькуватості й недбалості (бо вони забули взяти хліба на дорогу) і почуваються при цьому мимоволі збентеженими, Господь поспішає розвіяти їхню оману: “Іісус, зрозумівши, говорить їм: що ви міркуєте про те, що нема у вас хлібів? Чи ще не збагнули і не розумієте? Чи ще окам’яніле у вас серце? Маючи очі, не бачите? маючи вуха, не чуєте? і не пам’ятаєте? Коли Я п’ять хлібів переломив для п’яти тисяч чоловік, скільки повних кошиків набрали ви кусків? Говорять Йому: дванадцять. А коли сім для чотирьох тисяч, скільки кошиків набрали ви кусків, що залишилися? Сказали: сім. І сказав їм: як же не розумієте?”
Сенс слів Господа цілком зрозумілий, і цілком зрозуміло те, що Він хоче сказати посиланням на Свої два чуда насичення народу. Зрозуміло також, до якого висновку з цих чудес Він хоче спрямувати думку Своїх учнів.
Внутрішній зміст Його докорів зводиться до такого:
“О, маловірні!.. Люди зі скам’янілим серцем! Як мало на вас впливають уроки Божественної всемогутності, які Я вам дав, і як у найяскравіших і найдивовижніших подіях ви не бачите тієї турботи, якою Я вас оточив! Що міркуєте ви про те, що немає у вас хлібів? Хіба Я, ваш Учитель, який нагодував тисячі кількома хлібцями, – не можу зробити для вас те саме й нагодувати вас, якби навіть ви зовсім не взяли з собою хліба? Як мало у вас довіри до Мене, до Моєї могутності, і як слабке серце ваше у своїй суєтній турботливості та в постійних думках про життєве!”
Більше довіри до Бога, більше надії на Його Батьківський Промисел і піклування і менше прив’язаності до життєвого, менше занепокоєння через насущний шматок хліба, через засоби підтримання життя – ось що вимагає Господь від Своїх учнів і послідовників.
<