...
Преподобний Паїсій Святогорець

Слова. Том 2. Частина 1/4

← Слова. Том 2. Частина 1/3Слова. Том 2. Частина 2/1 →

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про те, що діяти потрібно з розсудливістю і любов’ю

Праця над самими собою

Коли ти хочеш допомогти Церкві, то намагайся краще виправити себе самого, а не інших. Якщо ти виправиш самого себе, то відразу ж виправиться часточка Церкви. І зрозуміло, що якби так робили всі, то Церква була б приведена до повного порядку. Але люди сьогодні займаються всім, чим завгодно, крім самих себе, тому що займатися іншими легко, а для того, щоб займатися самим собою, потрібна праця.

Якщо ми займемося самовиправленням і, покладаючись переважно на божественну допомогу, звернемося більше до внутрішньої діяльності, ніж до зовнішньої, то ми допоможемо іншим більше і результативніше. Крім того, ми здобудемо і внутрішню тишу, що буде тихо допомагати тим душам, з якими ми зустрінемося, тому що внутрішній духовний стан видає душевну доброчесність і змінює душі інших. Коли хтось віддається зовнішній діяльності, не досягши ще очищення внутрішнього духовного стану, то він може вести якусь духовну боротьбу, але мати при цьому і розлад, муку, йому не вистачатиме довіри до Бога, і він часто буде втрачати мир. Якщо він не робить добрим самого себе, то не може сказати і того, що його турбота про загальне благо є чистою. Звільнившись від своєї тлінної сутності і від усього світського, він буде мати вже божественну Благодать. Так що й у нього самого на душі буде спокій, і він зможе допомогти людині будь-якого складу. Але якщо він не має Благодаті Божої, то не може ні дати раду самому собі, ні допомогти іншим так, щоб результат був бажаний Богові. Спочатку сам він повинен зануритися в Благодать, і лише потім його сили, вже освячені, можуть бути використані для порятунку інших.

Добро повинно робитися по-доброму

— Герондо,  про що ви думаєте, коли зустрічаєтеся з якоюсь проблемою?

— Думаю, що можна і чого не можна зробити по-людськи. Я розглядаю питання з усіх боків: «Зроблю я так-то: а як це відгукнеться там-то і як там-то?.. Що поганого може з цього вийти і що доброго?..» Завжди намагаюся розглянути проблему з багатьох боків, так, щоб прийняте мною рішення було, наскільки це можливо, якомога правильнішим. Тому що через неуважність можна наробити багато помилок. І коли вчорашнім розумом розумієш потім, що треба було робити, то користі від цього нема — все, пташка, як то кажуть, полетіла!.. Скажімо, хтось з неуважності спалив будинок. Добре, що робити, не страчувати ж його. Але зле діло вже зроблено…

[Одного разу] в якійсь організації виникла певна проблема. Прийшов до мене тамтешній начальник і говорить: «Ну, все залагоджено. Я пішов туди-то, знайшов такого-то і такого-то, сказав їм те-то і те-то, і проблема розв’язалася». — «Проблема, – кажу, — тільки зараз і не проблема була. Спершу було кілька вуглинок, вони б самі по собі і загасли, а от зараз полум’я запалахкотіло». Він-то думав, що своїми діями все владнав, та ще хотів, щоб ми його похвалили. А насправді він наробив своїми діями багато гамору, і проблема ускладнилася.

Необхідно багато уваги, розсудливості і міркувань, щоб добро робилося по-доброму і приносило користь, тому що інакше замість користі воно буде дратувати іншого. І от що ще: краще дати дозріти тому, що думаєш зробити. Тому що коли «зірвати» справу неспілу, тобто прийняти поспішне рішення, то потім можна зіткнутися з труднощами і страждати. Коли серйозні справи трішечки призупиняються, то потім вони робляться швидко і правильно. Можна і всі розуми поїсти, але мати при цьому марнославство з егоїзмом, що будуть передувати твоїм діям, а ти можеш не звертати [на це] уваги. Наприклад, на полюванні, якщо пес і не породистий, але уважно шукає, то знаходить сліди зайця. А інший пес, хай навіть дуже породистий, із усіма найкращими собачими характеристиками, але коли він квапиться, то бігає вправо-вліво безглуздо. Дія поперед думки є гординя. Тому не варто в своїх діях поспішати. Треба попередньо все обмірковувати і молитися. Коли передує молитва, то працює не розумова піна, не легкодумство, але освячений розум.

Ми, духовні люди, часто поводимося так, немов нема Бога — ми не даємо Йому діяти. А Бог Свою справу знає. Я маю на увазі, що ми хочемо діяти по-світськи тоді, коли є духовні засоби для того, щоб залагоджувати складності по-духовному. Коли я був на Синаї, якийсь ходжа[1] щоп’ятниці приходив у монастир, заходив усередину, піднімався на мінарет мечеті, що там була, і починав лементувати! І який же в нього був голосище! Навіть наверх доносилося, до печери святої Єпістимії. Потім монастир знайшов «вихід»: по п’ятницях, коли приходив ходжа, двері монастиря стали закривати, щоб він не міг увійти. Я про це не знав. Сходжу одного разу вниз і бачу ходжу в люті. «Зараз, — каже, — я їм покажу, як закривати двері перед моїм носом!..» Я відповідаю: «Так їх закрили, щоб верблюди не входили. Не думаю, що їх закрили для того, щоб ти не міг увійти». Потім я сказав про це отцям монастиря. Якийсь секретар говорить. «Я йому покажу, цьому ходжі! Я йому пропишу пігулку! Я в уряд напишу, що ходжа нас пригноблює!» — «Слухай, — відповідаю я йому, — Православ’я це ж не пігулка. Давайте відслужим молебен преподобним Синайським отцям і святій Катерині і залишимо слово за Богом. Піду і я наверх і буду молитися». Декому із братії я теж сказав, щоб вони молилися, і дістав-таки ходжа своє! Зібрався, виїхав, зник! А якби двері продовжували закривати, то уряд усе одно б з’ясував, що неправда, начебто нас ходжа пригноблює, і почалися б скандали. Ходжа б говорив, що двері закривали тому, що він приходив щоп’ятниці, і нашкодив би монастиреві. А ще раніше якийсь [багатій] побачив [Синайську] гору і захотів побудувати собі дачу на вершині святої Катерини. Занедужав чимось і вмер. І не дуже давно хтось теж хотів щось там влаштувати — і він теж помер. Тому краще не покладатися тільки на наші власні людські старання, але молитися і давати діяти Богові.

Поведінка з розмірковуванням

— Герондо, коли ми бачимо, що хтось поводиться погано, чи треба йому щось говорити?

— Залежить від того, що він за людина. У наш час потрібно багато розмірковування й божественного просвітлення. Відповісти на ваше питання не так просто. Я помітив, що в кожному окремому випадку буває по п’ятсот «підвипадків». Деякі люди здатні виправитися, інші не виправляються й на наше зауваження можуть відреагувати негативно. Особливо погано реагує егоїстична людина, якщо її зачепити. Навіть розуміючи часто свою неправоту, така людина не відступає від свого. І коли наші спонукальні причини не бездоганні, іншими словами, коли, крім турботи про іншого, у нас є й гордість, коли наша любов не чиста, тоді ця людина противиться дуже сильно.

Якщо ми викриваємо чиїсь недоліки з любові, з болем, то незалежно від того, розуміє він нашу любов чи ні, у його серці відбувається зміна, тому що нами рухає чиста любов. А викриття без любові, із пристрастю робить того, кого ми викриваємо, звіром, тому що наша злість, ударяючи в його егоїзм, висікає іскри, як сталь у запальничці висікає іскри із кременя. Якщо ми терпимо нашого брата з любов’ю, то він розуміє це. І нашу злість він теж розуміє, навіть якщо вона внутрішня й ніяк не виражається зовні, тому що наша злість викликає в нього тривогу. Так і диявол, навіть приймаючи подобу ангела світла, приносить тривогу, тоді як справжній ангел приносить ніжну невимовну радість.

—  Тобто, Герондо, коли ми щось говоримо й виникає  негативна реакція, це означає, що відправною точкою наших дій є егоїзм?

—  Трапляється й багато непорозумінь. Хтось розуміє [справу] так, інший інакше. Але треба завжди випробовувати себе: «Для чого я хочу сказати це? Від чого я виходжу? Чи боляче мені за ближнього, чи ж я хочу сказати це для того, щоб показати себе добрим, покрасуватися?» Якщо людина очистилася, то навіть коли вона гнівається, кричить, робить комусь зауваження, її спонукальні причини будуть чисті. І потім все йде правильно, тому що вона діє з роз-міркрвуванням. Розмірковування — це очищеність, це божественна просвіта, духовна ясність, а водночас як там, усередині, з нею може вжитися егоїзм? І коли спонукальні причини чисті, серце людини перебуває в спокої. Таким от чином ви можете зрозуміти кожну вашу дію — чи добра вона.

Ви часто не розумієте того, що розмовляєте з іншим у директорському тоні: «Це треба зробити так-то й так-то». Підключається егоїзм, і ви налаштовуєте ближнього проти себе. Якщо спонукальні причини чисті і є смиренність, то зауваження допомагає іншому. У противному ж випадку підключається егоїзм і приводить до протилежного результату. Спонукальні причини ваших дій будуть у всьому чисті, якщо очистити їх від свого «я», від свого егоїзму. Від нерозсудливої поведінки часто відбувається зло більше, ніж від поведінки божевільних, які перебувають у нестямі й розбивають [свої й чужі] голови. Тому що нерозважливі люди своїми гострими словами ранять вразливі душі й часто приводять їх до розпачу, наносячи смертельні рани.

А деякі поводяться однаково з усіма. Але не можна ж в наперсток налити стільки ж, скільки в бочку, або навантажити на бика стільки ж поклажі, скільки на коня. Бик — для оранки, не годиться нав’ючувати на нього сідло й вантаж. Теж саме і кінь — негоже впрягати його в плуг, тому що він призначений для того, щоб на ньому возили вантажі. Один — для однієї роботи, інший — для іншої. Не треба прагнути підрівняти увесь світ під свій гребінь. У кожного є щось своє. І якщо нема шкоди, то на деякі речі можна й закрити очі. Якби всі люди могли вже в цьому житті ввійти в [належний їм] чин, то припинилася б усяка сваволя, і на землі теж був би рай. Отже, не будемо пред’являти до інших надмірні претензії.

Духовна щирість відрізняється любов’ю

— Погані нині справи світу, тому що всі ви словлюють істини «великі», однак вони не відповідають дійсності. Солодкі слова й великі істини мають ціну тоді, коли виходять із правдивих вуст. Вони знаходять ґрунт тільки в людях,  які мають добре бажання й чистий розум.

— Герондо, щирість буває світська й духовна?

— Так, звичайно. У світській щирості присутня нерозсудливість.

Це коли людина говорить і доречно, і невлад?

— Не тільки це. Істина є істиною, але якщо ти висловиш істину без розмірковування, це вже не істина. Наприклад, те, що в якоїсь людини не все в порядку з головою — істина. Але якщо ти прагнеш висловити цю істину, то користі це не приносить. Інший каже: «Для того, щоб бути щирим, піду на площу й згрішу там перед всім народом».  Це не щирість. Той, хто багато розмірковує, має великодушну любов, жертовність і смиренність. Навіть про гірку істину така людина говорить із великою простотою й своєю добротою підсолоджує її. У результаті зі солодкими словами вона приносить більше користі, подібно до того, як гіркі ліки приносять більше користі, якщо їх приймати із солодкими сиропами.

Істина, яка використовується без розмірковування, може вчинити злочин. Декотрі скоюють злочин, діючи в ім’я істини. Той, хто має щирість без розмірковування, може зробити подвійне зло: спершу собі, а потім іншим. Тому що в такій щирості нема співчуття. Той, хто хоче бути по-справжньому щирим, нехай почне з того, щоб бути щирим насамперед із самим собою, тому що духовна щирість починається із цього. Якщо хтось нещирий із самим собою, то він обділяє тільки себе й знущається тільки над самим собою. Але, поводячись нещиро стосовно інших, він смертно грішить, тому що знущається з інших.

— Герондо, а чи можна бути таким від простоти?

— Яка ще простота! Де ти бачила в такій людині простоту! Якщо це дитина, то в неї буде простота. Якщо це святий, у нього буде простота. Якщо ж так поводиться дорослий і не розумово відсталий, то це диявол!

— А що він відчуває?

— Справжнє пекло. Одна спокуса змінюється іншою. Спокуси без зупинки.

— Однак, Герондо, чи не варто поводитися з прямотою?

— Прямота в тому вигляді, як [розуміють і] використовують її багато хто, має в собі дух законничий. Кажуть: «Я людина пряма, “проповідую на дахах”» , — і виставляють інших на посміховисько. Але зрештою посміховиськом стають вони самі.

Буква закону вбиває”

— Якось я запитав одну людину: «Хто ти? Воїн Христовий чи воїн лукавого? Чи знаєш ти, що в лукавого теж є воїни?» Християнин не повинен бути фанатиком, йому треба мати любов до всіх людей. Хто без розмірковування розкидається словами, нехай навіть і правильними, той робить зло. Був я знайомий з одним письменником. Людиною він був дуже благочестивою, однак з людьми світськими говорив мовою грубою, яка доходила до глибини душі й зворушувала їх. Одного разу він говорить мені: «На якихось зборах я сказав певній пані те-то й те-то». Однак він сказав їй це так, що скалічив її. Він образив її перед усіма. «Слухай, — сказав я йому, — ти кидаєш людям золоті вінки з алмазами, однак, шпурляючи їх таким чином, ти проламуєш голови, і не тільки слабенькі, але й міцні». Давайте не будемо «по-християнському» [у лапках] побивати людей камінням. Хто перед іншими викриває того, хто згрішив або із пристрастю говорить про якусь людину, того спонукає дух не Божий, але інший. Церква діє за допомогою любові, а не так, як законники. Церква дивиться на все з довготерпінням і прагне допомогти кожному, що б він не накоїв, яким би грішником не був.

Я бачу, що декому властива дивна логіка. їхнє благоговіння — це добре, їхнє налаштування на добро — це теж добре, але необхідно ще духовне розмірковування й широта, щоб супутницею благоговіння не стала вузьколобість, щоб голова не стала такою твердою й впертою, що хоч кіл на ній теши. Вся основа в тому, щоб мати духовний стан, для того щоб у людині було духовне міркування. Інакше вона стоїть на «букві закону», а «буква закону вбиває». Той, у кого є смиренність, ніколи не прагне бути вчителем, він вислуховує [іншого], а коли запитають його думку, говорить смиренно. Він ніколи не скаже «я», але «помисел говорить мені» і «отці сказали». Тобто він говорить, як учень. Той, хто вважає, що він здатен виправляти інших, має багато егоїзму.

— Герондо, коли хтось, починаючи щось робити, має добре налаштування, але [потім] ухиляється в крайності, чи значить це, що в нього не вистачає розсудливості?

— У цій його дії є егоїзм І така людина, не знаючи себе саму, не розуміє цього, тому й впадає в крайнощі. Часто дехто починає із благоговіння, і до чого тільки не доходить потім! Як, наприклад, іконобожники й іконоборці. І одне крайність, і інше крайність. Одні дійшли до того, що шкребли ікону Христа й, для того щоб «поліпшити» Божественне Причастя, сипали цей пил у Святу Чашу! Інші палили ікони, топтали їх… Тому Церква й була змушена помістити ікони високо, а коли розбрат затих, вона опустила  їх вниз, щоб ми поклонялися їм і вшановували тих, хто на них зображений.

Що б не робила людина, вона повинна робити це заради Бога

Герондо, мною, як правило, рухає страх засмутити інших або впасти в їхніх очах; про те, щоб не засмутити Бога, я не думаю.  Як помножується страх Божий?

— Бдіння необхідне. Що б не робила людина, вона повинна робити це заради Бога. Ми забуваємо Бога, і потім підключається помисел, що ми робимо щось важливе.  Підключається й людинолюбство, і ми намагаємося не впасти в очах людей. Якщо хтось діє з думкою, що Бог бачить його, спостерігає за ним, то надійне все, що б він не робив. В іншому випадку, роблячи щось для того, щоб здатися людям хорошим, він все губить, все розтрачує намарне. Людина повинна питати з себе про кожну свою дію: «Добре, хай мені подобається те, що я роблю, але чи подобається це Богові?» І розглядати, чи угодно це Богу. Якщо людина забуває робити це, то забуває потім і Бога. Тому раніше й говорили «Бога ради» або «ах, він безбожник, Бога не боїться». Або говорили: «якщо Бог бажає», «коли Бог дасть». Старі люди відчували присутність Бога скрізь, вони завжди мали перед собою Бога й були уважними. Вони переживали той стан, про який говориться в Псалмі: «Господь — переді мною завжди… не захитаюсь». Вони тому й [не зривалися], були непохитними. А зараз бачиш, як потихеньку входить у моду європейський типікон і багато хто поводиться добре тільки через світську вихованість. Що б людина не робила, вона повинна робити це тільки для Христа, усвідомлюючи, що Христос бачить її, спостерігає за нею. Усередині не повинно бути людського начала. Серцевиною кожного руху людини повинен бути Христос. Якщо ми робимо щось із метою сподобатися людям, то це не приносить нам ніякої користі. Потрібна велика уважність. Необхідно постійно випробовувати, які причини спонукують нас до дій? Як тільки я усвідомлюю, що мене спонукає до чогось людинолюбство, я повинен його негайно бити, тому що, якщо я хочу зробити щось добре й при цьому підмішується людинолюбство — тоді я черпаю з криниці воду дірявим відром.

Більшість спокус часто створює наше «я», коли, взаємодіючи з іншими людьми, ми маємо усередині себе самість, тобто коли нами рухає особистий розрахунок, коли ми хочемо звеличити самих себе й домагаємося свого особистого задоволення. На небо сходять не світським підйомом, але духовним спуском. Той, хто йде низько, завжди йде впевнено й ніколи не падає. Тому будемо, наскільки це можливо, виполювати із себе світське випинання й світську вдачливість, бо це є неудачливість духовна. Будемо гребувати прихованим і явним егоїзмом і людинолюбством, щоб щиро возлюбити Христа. Наша епоха відрізняється не тишею, але сенсаційністю, порожнім галасом. А духовне життя неголосне. Буде добре, якщо ми станемо робити те, що нам під силу, як треба: неголосно, не переслідуючи ті цілі, які перевищують міру наших можливостей, тому що інакше справа піде на шкоду нашій душі й тілу, а часто й на шкоду Церкві.

У щирому бажанні блага ближньому [завжди] полягає й бажання догодити Христу. От на що потрібно звернути увагу: як зробити благодогоджання ближньому чистим, тобто як видалити з нього людинолюбство для того, щоб і це людське приношення тобто благодогоджання ближньому пішло до Христа. Якщо хтось намагається нібито по-православному впорядкувати церковні проблеми, а справжня мета його в тім, щоб якнайкраще «упорядкуватися» самому — тобто він має на увазі свою особисту вигоду — то як така людина благословиться Богом? Треба, наскільки можливо, зробити своє життя таким, щоб зблизитися з Богом. Треба завжди викривати себе й намагатися виконувати Божу волю. Виконуючи Божу волю, людина родичається з Богом й тоді, не просячи в Бога, вона безупинно бере воду із джерела.

Нам потрібно придбати орган духовного чуття

— Святий Дух не буває в одному місці таким, а в іншому — іншим, Він Єдиний і має безліч дарів. Він не є духом збентеження, але Духом любові, миру. Коли духовні люди нападають один на одного, це значить, що вони є під впливом багатьох інших духів, що не мають ніякого відношення до Духа Святого. Раніше Святий Дух просвіщав, підказував. Велика справа! Сьогодні Він не знаходить передумов для того, щоб зійти. Старозавітне вавилонське стовпотворіння було безневинною забавою. Ти просив, наприклад, глини, а тобі несли солому. Зараз у нас вавилонське стовпотворіння з пристрастями. Ти просиш глини, а тобі запускають у голову цеглою. Але якщо людина відкидає власне «я» з кожної своєї дії й відтинає свою волю, то вона працює правильно. Така людина обов’язково буде мати божественне просвітління, і дух взаєморозуміння із ближнім у неї теж буде. Тому що, коли людина видаляє із себе свою власну ідею, до неї приходять ідеї божественні.

Для того, щоб мати божественне просвітління, потрібно придбати орган духовного чуття. Це те основне, що слід зробити, щоб люди щось зрозуміли, особливо в нашу епоху. До цього просто змушують обставини. Дивіться: у Малій Азії тоді, у ті тяжкі роки, обставини змушували греків ворушити мізками. Два греки могли розуміти один одного, перебуваючи серед вірменів, турків, а ті не розуміли нічого. І от що ще: сьогодні, бачачи, до чого дійшло наше життя, людям духовним необхідно знаходити між собою взаєморозуміння. Настануть тяжкі часи. Треба ворушити мізками. Якщо людина не ворушить мізками й божественного просвітління [у неї] теж нема, то в кожному окремому випадку їй треба запитувати вказівок, як діяти. Не чекайте, що вам будуть говорити все. Щось ви повинні розуміти й самі, не чекаючи, щоб вам про це говорили. Пам’ятаю, одного разу у Коніці, перед тим як іти в армію, ми довідалися, що йдуть заколотники[2]. Ми були вчотирьох: я й троє мусульман. Ми забігли в якийсь турецький будинок на окраїні міста. Одне п’ятирічне турченя усе зрозуміло і залопотіло: «Ходи-ходи сюди, тут твоя тікай через моя кухня!» Пройшли ми через кухню, вийшли з будинку й встигли сховатися в якихось коморах внизу. Коли прийшли заколотники, малюк вийшов з будинку, сказав їм, що всередині нікого нема, і втік.

П’ятирічне дитинча, от такесенька дрібушечка, говорити ще до ладу не вміло, а дивіться, як розумно себе повело. Треба ж, одразу все зрозуміло! Дивися: воно усе розуміло, воно любило, а інша, доросла людина могла б з необачності вчинити зло. Тож не будемо ми, хрещені, помазані святим миром, навчені, начитані, перебувати в стані недорозвиненому, дитячому! Будьте окриленими! Знаєте, хто такі «окрилені»? Шестикрилі Серафими! Вони мають шість крил і змахують ними, співаючи «Свят, Свят, Свят!» То летіть же, майте шість крил!

Божественне просвітління — це все

Часто я кажу людям: «Зроби так, як тебе Бог наставить». Говорячи «як тебе Бог наставить», я хочу, щоб людина побачила речі за допомогою божественного просвітління, а не людської логіки. Не слід думати, начебто саме те, що тобі подобається, і є просвітління від Бога.

— Герондо,  як приходить божественне просвітління?

— Якщо очистити дроти від іржі, то стара людина стає добрим провідником. Тоді вона проводить через себе Благодать Божу й приймає божественне благодатне світло. У  протилежному ж випадку відбуваються короткі замикання, й Благодать не діє. Вся основа в цьому: людина повинна звернути увагу на те, щоб не залишила її Благодать Божа, і тоді вона буде мати божественне просвітління.  Тому що, якщо божественного просвітління нема, то й вся справа ні на що не годиться.

До того, як Благодать осінила учнів, як же намучився з ними Христос, тому що вони були тлінні! Перед П’ятидесятницею учням була дана влада від Бога допомагати  світові. Однак вони ще не мали божественного просвітлення, яке одержали в П’ятидесятницю. У той час, коли Христос говорив їм, що Він піде в Єрусалим, що Син Людський буде розіп’ятий і подібне цьому, вони думали, що, коли Він піде в Єрусалим, Його зроблять царем. Вони мислили по-людськи. Тому їх і хвилювало те, хто йде праворуч і хто ліворуч від Христа. Мати синів Зеведеєвих пішла просити в Нього, щоб у Царстві Своєму Він посадив одного з її дітей праворуч від Себе, а іншого ліворуч! Однак від дня П’ятидесятниці, коли Христос послав їм Утішителя Духа Святого, апостоли мали божественну Благодать уже постійно. Раніше вони мали божественне просвітлення тільки часом, так ніби їхній акумулятор заряджався й знову втрачав свій заряд. Треба було знову підзаряджати його від розетки. Знову розряджався — знову в розетку! Коли Він послав їм Утішителя, то «розетка» стала вже не потрібна. Я не говорю того, що нам зараз краще, ніж їм. Але ми живемо в часи Благодаті й тому не маємо пом’якшуючих провину обставин. Ми хрещені, у нас є Утішитель, у нас є все. Тоді Христос ще не був розіп’ятий, і диявол деяким чином мав владу й легко спокушав людей. Після Розп’яття Христос дав всім людям можливість мати божественне просвітління. Христос приніс Себе в жертву й звільнив нас. Ми хрестилися в ім’я Його. Він підключив нас до «розетки» уже на постійно. Зараз причиною непрохідності струму божественної Благодаті стаємо вже ми самі, тому що ми залишаємо свої дроти іржавими.

Герондо, які передумови необхідні для того, щоб у людині жив Святий Дух?

— Необхідні подвижницький дух, смиренність, любочестя, великодушність, жертовність. Якщо не буде благодаті Святого Духа, то людина ні на що не придатна. Дух Святий є Світло, божественне Світло. У цьому вся основа. Якщо людина не бачить, то вона може вдаритися об скло, впасти з обриву, провалитися в яму, в нечистоти й навіть у прірву. Вона не бачить, куди йде, тому що вона позбавлена світла. Однак якщо вона хоч трохи бачить, то бережеться. Якщо вона бачить більше, то уникає всіх цих небезпек і безпечно йде своїм шляхом. Для того, щоб прийшло Світло, треба хотіти вийти з пітьми. Якщо люди будуть бачити, хай і трохи невиразно, вони вже не будуть падати, і Бог не буде засмучуватися. Якщо якийсь [земний] батько засмучується, коли його діти падають у бруд, у колючки, з обриву, то наскільки більше засмучується Бог!

Усе зло у світі походить від того, що нема божественного просвітлення. Коли божественного просвітлення нема, людина перебуває в мороці. Тоді хтось каже: «Підемо сюди», інший говорить: «Ні, я добре знаю, краще сюди підемо», третій: «Туди», четвертий: «Сюди». Кожен думає, що правильно йти туди, куди вважає він. Іншими словами, усі хочуть добра, але перебувають у помутнінні й не можуть прийти до взаєморозуміння. Якби помутніння не було, то вони б не лаялися: ясно бачили б, який шлях кращий, і разом ішли б до нього. Я хочу сказати, що всі можуть діяти з добрим налаштуванням, але через помутніння створюється багато проблем і в суспільстві, і в Церкві. Принаймні, у Церкві в більшості нема злих намірів, але відсутнє божественне просвітлення. Борються за добре, а чим, зрештою, закінчують?.. Тому будемо просити в Бога, щоб Він дав нам хоча б трохи божественного просвітлення, тому що інакше ми будемо борсатися, як сліпі. На Божественній Літургії, коли священник виголошує «Твоя від Твоїх», я молю Бога просвітити світ, щоб він бачив. Хай просвітить Він хоч трішки, щоб розсіявся морок, щоб люди не калічилися духовно! І, читаючи другий псалом, котрий святий Арсеній Каппадокійский читав, «щоб Бог просвітив тих, хто йде на збори», я кажу: «Хай просвітить Бог всіх правителів, потім хай просвітить Він священновладців й всіх отців Церкви, хай приймуть вони Духа Святого, щоб допомагати світові». Якщо Бог одного трішки просвітить, а інших зробить сприйнятливими, то знаєте, скільки добра може із цього вийти? Правителеві варто тільки слово сказати, й усе міняється. Люди мають нужду у божественному просвітленні.

Добрий Бог дає Своє божественне просвітлення тим, у кого є благе бажання. Один суддя розповідав мені про випадок, з яким йому самому довелося зіштовхнутися. Монастир послав якогось ченця з п’ятьмастами золотими лірами щоб купити земельну ділянку. Чернець звернувся до торговця, а той йому й каже: «Залиши їх мені, чого тобі їх із собою тягати». Чернець залишив йому гроші й у доброму помислі подумав: «Яка ж добра людина, полегшив мою ношу!» Коли він повернувся, торговець не тільки не віддав йому п’ятсот лір, але ще й запевняв, що чернець йому винен вісім мільйонів! Нещасний чернець задумався: як йому повертатися в монастир?! Віддав п’ятсот золотих, нічого не купив, до того ж з нього вимагали ще вісім мільйонів! Дійшло до суду. Суддя натхненно задав ряд питань, і було доведено, що торговець не тільки нічого не давав ченцеві в борг, але ще й ліри в нього взяв. Я розпізнав у цьому судді стан, що мав пророк Даниїл. У нього був страх Божий, і тому Бог просвітив його, і його дії були правильними.

Основа всього — це божественне просвітлення. Якщо воно прийде, то людина втішає тих, хто оточує її й сама розвивається духовно. Тому я й запевняю, що світильники й люстри — винахід [людського] розуму — річ добра, але [незрівнянно] вищим за них є божественне світло Благодаті Божої, яке просвічує людину. Людина, яка має божественне просвітління, бачить речі дуже чітко, відкидає сумніви й не тільки не стомлюється сама, але й іншим допомагає досить успішно.

_________________________

[1] Ходжа – духовний суддя та вчитель у мусульман. – Прим. перекладача.

[2] Тобто повстанці-комуністи. – Прим. перекладача.

← Слова. Том 2. Частина 1/3Слова. Том 2. Частина 2/1 →