...
Преподобний Паїсій Святогорець

Слова. Том 2. Частина 1

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що сама присутність християнина вже є сповідування віри

— Герондо, чи є користь від різних рухів протесту з боку християн?

— Сама присутність християнина — це вже сповідування віри. Можливо, що хтось більше допоміг би молитвою, але його мовчанням скористаються і скажуть: «Такий-то і такий-то не висловили протесту, отже, вони на нашому боці, вони згідні з нами». Якщо хтось не почне воювати проти зла —   тобто не почне звинувачувати тих, хто спокушає віруючих, — то зло стане ще більшим. А так потроху підбадьоряться вірні. І тим, хто воює з Церквою, буде важче. Церква — це не їхній прогулянковий катер, вона —   Корабель Христовий. Ці люди заслуговують на осуд, їхній єдиний інтерес — мати велику заробітну плату, розкішну машину, бігати по розвагах… А потім вони приймають закони про цивільний шлюб[1], узаконюють аборти. Звичайно, Бог не дозволить тріумфу зла, але мова зараз йде не про це.

І ці богохульні фільми вони показують, щоб осміяти Христа. Вони роблять це для того, щоб сказати: «Подивіться, ось яким був Христос! Месія прийде зараз!» — і потім явити свого «месію». Вони ведуть справу до цього.

—  А люди, Герондо, цьому вірять і псуються!

—  Псується зіпсований. А вірить він у це тому, що хоче виправдати те, чому виправдання нема, і заспокоїти свою совість. Усіма цими богохульствами прагнуть виправдати моральне свавілля. Вони перейшли уже всі межі. Віруючі подали позов, тому що фільм «Остання спокуса Христа»[2] ображає віру, а прокурори за перечують: «Нічого страшного!» Про такі богохульства і чутки ніколи не було! Для нас протест проти цієї богохульної картини був сповідуванням віри. Але, звичайно, і щось добре від усіх цих богохульств відбувається: кукіль відокремлюється від пшениці, світ просівається як крізь решето.

—  Герондо, чи не слід в одних випадках захищатися, чи особисто, чи спільно, а в інших ні? Наприклад, ви, коли вам сказали, іцо ви єретик, відповіли, а у відповідь на інші звинувачення промовчали.

—  Так святі отці говорять, а не я. Будь-яке інше звинувачення допомагає мені в духовному житті, тоді як звинувачення в єретицтві відлучає мене від Христа [3].

Народ намагаються приспати

—  Герондо, а як людям виправитися попри все те, що відбувається у світі?

—  Той, хто хоче виправитися, виправляється від дрібниць. Наприклад, хитається лампада чи ж його самого трусне як слід під час землетрусу, і в такий спосіб ця людина приходить до тями. А невіруючі, чуючи, що буде війна чи якась катастрофа, робляться ще гіршими і твердять: «А ну давай повеселимося, все одно помирати». І вдаються до повного розгулу. А за старих часів навіть і байдужі люди, довідавшись, що буде війна, приходили до тями і змінювали своє життя. Зараз таких дуже мало. У минулому наш народ жив духовно, тому Бог бла гословляв його, і святі чудесним чином нам допомагали. І ми перемагали наших ворогів, котрі завжди пере вершували нас кількістю. Ми кажемо зараз, що ми православні, однак, на жаль, часто носимо лише ім’я «православних», але не живемо православним життям.

Я запитав одного духівника, який займається суспільною діяльністю з цілою купою духовних чад: «Знаєш що-небудь про богохульний фільм?» Він мені відповів: «Не знаю нічого». Не знав нічого, але ж сам у великому місті служить. Вони присипляють народ, залишають його, як є, щоб він не хвилювався і розважався. Дивися, в жодному разі не скажи, що буде війна чи що буде Друге Пришестя і тому нам треба готуватися, дивися, щоб люди в жодному разі не розхвилювалися! Так, ніби ті бабусі, які, немов їх і не чекає смерть, голосять: «Не говори про смерть, тільки про свята та про хрестини» і відчувають у такий спосіб хибну радість. А якби вони задумалися про те, що дідусь, який жив неподалік, помер учора, що інший перебуває при смерті і теж помре, що післязавтра буде панахида по комусь, хто був набагато молодшим від них, то вони б думали про смерть і говорили б: «Треба мені висповідатися, треба мені готуватися духовно, тому що, можливо, і мене незабаром прикличе Христос до іншого життя». У протилежному випадку приходить смерть і забирає їх неготовими. А інші, неправильно розуміючи «доброту», говорять: «Не кажіть єретикам, що вони в омані, щоб показати нашу любов до них» і так зрівнюють все. Якщо б жили вони в перші роки християнства, ми не мали б жодного святого! Християнам говорили тоді: «Тільки кинь ладану на вогонь, а від Христа не відмовляйся». Християни того не приймали. «Зроби лише вигляд, що кидаєш». Не приймали. «Не говори про Христа та йди, куди хочеш, вільним». Християни і цього не приймали. А сьогодні бачиш, що народ замішаний на воді. Закваска не та.

—  Герондо, апостол Павло, говорячи: «А плід Духа: любов, радість»[4], має на увазі те, що радість є доказом правильного життя?

—  Так, тому що є світська радість і є божественна радість. Коли щось недуховне, нечисте, то в серці не може бути щирої радості і миру. Радість, яку відчуває духовна людина, — це не та радість, за якою багато хто сьогодні женеться. Не треба плутати різні речі. Чи мали святі радість у тому її вигляді, в якому шукаємо ми? Мати Божа мала таку радість? Христос — чи сміявся Він? Хто зі святих прожив це життя без болю? У якого святого була така радість, до якої прагнуть багато християн нашого часу, які не хочуть і чути ні про що неприємне, щоб не розхвилюватися, не втратити свою безтурботність? Якщо я уникаю хвилювань, заради того щоб бути радісним, заради того щоб не порушувати свого спокою, заради того щоб бути м’яким, то я байдужий! Духовна покірність  — це одне, а м’якість через байдужість — це інше. Дехто каже: «Я християнин і тому повинен бути радісним і спокійним». Але це не християни. Вам зрозуміло? Це байдужість, це радість світська. Той, у кого присутні ці мирські начала — не є духовною людиною. Духовна людина – це суцільний біль, тобто їй боляче за те, що відбувається, їй боляче за людей. Але за цей біль їй відплачується божественною втіхою. Вона відчуває біль, але відчуває в собі і божественну втіху, тому що Бог з раю кидає в її душу благословення, і людина радіє від божественної любові. От що таке радість, духовна радість — невимовна і така, що наповнює серце.

Приклад говорить сам за себе

— Герондо, чи повинні люди, які живуть духовним життям у світі, показувати перед невіруючими, що вони постять?

— Якщо мова йде про пости, установлені нашою Церквою — середу, п’ятницю, багатоденні пости, то повинні, тому що це сповідування віри. Однак інші пости, чинені від подвижництва заради любові до Христа чи для того, щоб була почута наша молитва про якесь прохання, мають відбуватися потай.

Мета у тому, щоб православно жити, а не просто православно говорити чи писати. Тому і бачиш, що коли в проповідника нема особистого досвіду, то його проповідь не доходить до серця, не змінює людей.

— А якщо, Герондо, той, хто слухає або читає, має добре налаштування?

— Е, тоді він уже має божественну Благодать і користь одержує саме тому. Однак той, у кого нема доброго налаштування, стане розбирати сказане проповідником і жодної користі не дістане. Православно думати легко, але для того, щоб православно жити, необхідно трудитися.

Якось один богослов у своїй проповіді закликав людей йти здавати кров, тому що в цьому була потреба. І дійсно: багато хто були підняті його проповіддю і здали багато крові. Сам він, однак, не здав ні краплі, хоча крові в нього, прямо скажемо, вистачало з надлишком. Люди обурилися. «Я, — сказав їм тоді богослов, — своєю проповіддю спонукав народ до здавання крові, і це все одно ніби я здав крові більше за всіх!» Так він заспокоював свій помисел. Та краще б йому було не проповідь виголошувати, а піти і без шуму здати трохи крові самому!

Гідність має спосіб життя. Якась людина, що зовсім не мала зв’язку з Церквою, сказала мені: «Я з правих». — «Та коли ти себе хрестом не осіняєш, що користі в цьому?» — відповів я йому. «Що користі в тому, що рука вважається правою, якщо вона не робить хресного знамення? Чим вона відрізняється від лівої, котра не робить хресного знамення, адже, як не крути, вона його теж не робить. Якщо ти з правих, а хресного знамення не робиш, то чим ти відрізняєшся від лівих? Ціль у тому, щоб ти був людиною духовною, щоб ти жив біля Христа. Тоді ти й іншим допоможеш».

Якщо людина веде гідний спосіб життя, то її справа говорить сама за себе. В якомусь місті жив протестант, який засуджував усіх: і кліриків, і владик. А в монастирі неподалік служив Богу один чернець. Одного разу якийсь атеїст запитує протестанта: «Ну, добре, ось усіх владик, усіх попів ти засуджуєш. А от про цього ченця що скажеш?» — «З цим ченцем, — відповідає, — я рахуюся, тому що він не такий, як вони». Як же допомагає іншим людина віруюча, де б вона не була, якщо сама вона живе правильно! Пам’ятаю, мій знайомий поліцейський служив на кордоні [з Югославією]. [З іншого боку] були серби-комуністи, і не прості, а із найбільш безбожних, із найбільш довірених членів партії. Коли кордон переходили священники, цей поліцейський цілував їм руку. Комуністи це помітили. «Грек-поліцейський, а цілує руку сербам-попам!» Це справило на комуністів велике враження, і вони задумалися про віру.

А як допомагають іншим ті, хто займає якусь відповідальну посаду і при цьому зберігає вірність християнським принципам! Тому і я, коли приїжджають деякі «великі» люди, намагаюся побачитися з ними, щоб допомогти їм, тому що вони своїм прикладом можуть подіяти на інших дуже благотворно. От один маршал, якого я знаю, — це взірець. Що він не робить, все йде зсередини, від серця, не ззовні. Інші, бачачи його, задумуються і виправляються.

А в колишні часи і помісна знать мала добрі начала, мала віру. Знаєте, що в якомусь місті сказала одна знатна дама якомусь члену Парламенту? Вона зі своїм чоловіком була на обіді. Йшов Успенський піст, а подавали м’ясо, рибу… Знатна дама постила і тому не їла. Депутат помітив це і говорить: «Немічні і подорожуючі посту не дотримують». — «Ну звичайно, — відповіла вона, — і особливо ті, що на колесах подорожують». Так і не доторкнулася до скоромного. На обіді серед інших був і якийсь клірик, що звернувся до них із промовою: «Для мене велика честь бути присутнім разом з вами» і т.д., говорив-говорив, наговорив цілу купу похвал. Тоді чоловік цієї дами його перериває і говорить: «Не покладайся на вельмож, на сина чоловічого, який спасти не може»[5]. Тому що цей клірик хотів перед ними бути підлабузником. А іншого разу ця ж сама дама сказала якомусь університетському професору богослов’я: «Не чіпляйтеся до дрібниць і не завалюйте священників на іспитах. Намагайтеся, щоб вони їх здавали, тому що в єпархіях не вистачає священників!» Я хочу сказати, що колись помісна знать уболівала за Церкву, була для народу взірцем.

Сьогодні позитивний вплив на людей мають наш власний християнський приклад і наше християнське життя. Християни повинні відрізнятися і духовним молодецтвом, і шляхетністю, жертовністю. Тому я говорю мирянам: «Любіть Христа, майте смирення, виконуйте свій обов’язок — і Христос явить ваші чесноти перед людьми». У чеснот є правило: «видавати» людину, де б вона не перебувала. Навіть якщо вона сховається чи прикриється Христа заради юродством, чесноти видадуть її, хоча б і пізніше. І накопичений нею скарб, який відкриється тоді у всій повноті, ще раз допоможе багатьом душам, і, можливо, тоді він допоможе їм більше.

Бог терпить нас

Зараз Бог терпить те, що відбувається. Терпить для того, щоб зла людина не змогла виправдатися. У деяких випадках Бог втручається Сам і негайно, в інших же випадках Він чекає і не вказує виходу відразу. Він очікує від людей терпіння, молитви, боротьби. Яке ж у Бога благородство! Іншу людину взяти: скільки народу перерізала на [громадянській] війні[6], а дотепер жива! В іншому житті Бог скаже їй: «Я дав тобі жити більше, ніж добрим». Зм’якшуючих провину обставин у такої людини не буде.

— Герондо, а чому іноді такі люди, будучи важко хворі, не вмирають?

— Очевидно, у них є тяжкі гріхи, тому і не вмирають. Бог чекає, можливо, вони покаються.

— А як же люди, яких вони мучать?

Ті, хто не винен і мучиться, відкладають на ощадкнижку. Ті, хто винен, погашають борги.

—   Герондо, що значить: «А лихі люди й дурисвіти  будуть чим далі, тим до гіршого посуватися, зводячи інших, і самі зведені»[7]?

— Дивися: є люди з деяким егоїзмом, і Бог дає їм по потилиці, щоб вони спустилися нижче. В інших людей егоїзму трохи більше, і Бог дає їм по потилиці, щоб вони спустилися ще нижче. Однак тих, у кого є сатанинська гордість, Бог не торкається. Може здаватися, що ці люди процвітають, але яке це процвітання? Це чорне процвітання. І потім вони падають не просто вниз, але прямо в безодню. Боже збав!..

Захист праведного

— Герондо, в якійсь стихірі співається: «Люттю наповнився найправеднішою»[8]. Яка лють чи гнів є найправеднішими?

— Волати і гніватися від дійсного болю, коли кривдять інших, — це «найправедніший гнів». Гніватися, коли кривдять тебе самого, — це гнів нечистий. Якщо бачиш, що хтось страждає за святиню, то це значить, що в нього є ревність в Бозі. І Христа заради юродивого можна так розпізнати. Якщо взяти, наприклад, ікону і поставити її перед ним догори ногами, то Христа заради юродивий відразу підскочить! Такий «тест» на юродивих. Отже, є і праведне, в Бозі, обурення, і тільки таке обурення виправдане в людині. Коли Мойсей побачив, як народ приносить жертву золотому тельцю, він, розгнівався, кинув на землю скрижалі з заповідями, які [9] дав йому Бог, і вони розбилися[10]. Фінеес, онук первосвященника Аарона, вчинив два вбивства, а Бог заповів, щоб з роду його походили священники Ізраїлеві! Коли Фінеес побачив, як ізраїльтянин Замврій грішить з мадіанитянкою Хазві перед Мойсеєм і всіма ізраїльтянами, то він не стримав себе. Піднявшись від сонмища, він убив їх, і гнів Божий зупинився. А якби він не вбив їх обох, то гнів Божий упав би на весь народ ізраїльський[11]. Як це страшно! Я, коли читаю в Псалмах стих «Тоді встав Фінеес і вчинив розправу, і кара припинилася, багато разів цілую його ім’я. І Христос, коли побачив, як в огорожі Храму продають волів, овець, голубів, побачив міняйлів, які міняють гроші, взяв бич і вигнав їх геть

Коли духовна людина, обурюючись, прагне захистити себе саму в чомусь особистому, то це цілковито егоїстично, це дія диявола. Така людина ззовні піддається бісівським впливам. Якщо ж когось кривдять чи над кимось знущаються, то за нього повинні заступитися інші, і заради справедливості заступитися, а не заради своєї особистої вигоди. Негоже сваритися за себе самого. Інша справа — протистояти кривдникам, щоб захистити серйозні духовні питання, те, що стосується нашої віри, Православ’я. Це твій обов’язок. Думати про інших і протидіяти для того, щоб їх захистити, — це чисто, тому що це відбувається з любові.

Коли я виїхав на Синай, то раз на один-два тижні сходив в монастир, щоб причаститися. Дікеос[12] там був дуже простий. Одного разу він мені каже: «Та ні, не щотижня. Ченці повинні причащатися чотири рази на рік». Тоді в них був звичай причащатися рідко. Я надягав на камилавку кукіль. «І куколю теж не носи», — каже він мені. Вони надягали куколі тільки в урочистих випадках. «Як благословите», — відповів я йому і носив кукіль перекиненим через плече як шарф. Більше це питання мене не займало. Сваритися через це, чи що? Але до Святого Причастя я щораз готувався і йшов до церкви. Коли священник виголошував: «Зі страхом Божим і вірою приступіть…» — я схиляв голову і промовляв: «Ти, Христе мій, знаєш, яка в мене велика потреба у Твоїх Пречистих Тайнах». І я відчував у собі настільки [відчутну] зміну, що не можу з упевненістю сказати, чи довелось би мені відчути її у випадку, якби я не причащався. Минуло кілька місяців, і в монастир прийшло четверо чи п’ятеро хлопців, що вирішили приїхати на Синай через мене. їм теж сказали не причащатися. Ось тоді я заговорив про це, і питання було влагоджено.

Протистояння сквернословам

— Герондо, Священне Писання говорить, іцо хула на Святого Духа не прощається[13]. Що це за хула?

— Хула на Святого Духа — це взагалі презирство до божественного (зрозуміло, коли людина перебуває при здоровому глузді). Тоді вона винна. Наприклад, коли хтось сказав мені: «Та пішов ти разом зі своїми богами…» — я його штовхнув і труснув як слід, тому що це було богохульством. Чи, наприклад, проходять двоє повз церкву. Один хреститься і каже до другого?: «Друже, перехрестися і ти…», а той протестує: «Та відстань ти, теж будеш мені вказувати де хреститися!» Таке презирство — хула. Отже, хули в побожної людини бути не може. І безсоромність — це теж богохульство. Безстидник для того, щоб виправдати своє падіння, спотворює чи зневажає якусь, наприклад, євангельську істину. Він не шанує істини, не шанує дійсності, він свідомо бгає її, він втоптує святиню в бруд. І поступово не стає вже його станом. Потім від нього віддаляється Благодать Божа, і людина піддається бісівським впливам. І до чого ж це дійде, якщо вона не покається!.. Боже упаси!.. Якщо хтось у гніві похулить навіть і Святого Духа, то це богохульство не є непрощенним, тому що людина не вірила в ту лайку, яку вимовила. Вона виказала її тому, що в ту мить, у гніві, втратила контроль над собою. І кається вона теж відразу. Але безстидник виправдовує неправду для того, щоб виправдати своє падіння. Той, хто виправдовує своє падіння, виправдовує диявола.

—  А як, Герондо, він виправдовує своє падіння?

—  Він може згадати щось, сказане десять років тому з іншого приводу і навести це як приклад, щоб виправдати себе. У ту мить навіть і диявол — найбільший адвокат — не зміг би придумати подібне.

—  А що відчуває така людина?

—  Що відчуває? Нема їй ніколи спокою. Отут навіть якщо людина має рацію і намагається виправдати себе саму, вона не має спокою. Тим більше, якщо вона не має рації і виправдовує себе найбезсоромнішим чином. Тому будемо, наскільки можна, побоюватися безсоромності і презирства і не тільки до божественного, але і до нашого ближнього, тому що наш ближній — образ Божий. Безсоромні люди перебувають у першій стадії хули на Святого Духа. В другій стадії перебувають ті, хто нехтує божественним. У третій стадії перебуває диявол.

— Герондо,  що потрібно робити, коли говорять щось проти Церкви чи проти чернецтва і т.д.?

— Почнемо з того, що, коли хтось погано говорить, наприклад, про тебе як про особистість, це не страшно. Подумай: «Христа, Який був Христом, паплюжили, і Він не відповідав, а чого гідний я, грішник?» Якби хотіли образити особисто мене, то це мене б зовсім не турбувало. Але коли мене ображають як ченця, то ображають і весь інститут чернецтва, тому що я як чернець від нього невідривний. У цьому випадку я не повинен мовчати. У таких випадках треба дати тим, хто зневажає, трохи виговоритися, а потім сказати їм декілька слів. Одного разу в автобусі якась жінка лаяла священників. Я дав їй виговоритися, а коли вона замовкла, сказав: «У нас багато претензій до священників, але ж їх не на парашутах Бог з неба скинув. Вони люди з людськими недоліками. Але скажи мені ось що: така мати, як ти, нафарбована і з нігтями, як у яструба, яку дитину народить і як її виховає? І яким вона стане потім священником чи ченцем, якщо стане?» Пам’ятаю, іншого разу, коли я їхав автобусом з Афін до Яніни, якийсь чоловік всю дорогу засуджував митрополита, який тоді щось там накоїв. Я сказав йому одне-два слова, а потім молився. Він продовжував своє. Коли ми приїхали в Яніну і вийшли, я відкликав його на бік і кажу: «Ти знаєш, хто я такий?» — «Ні», відповідає він. «А що ж ти тоді, — продовжую, — сидиш і говориш такі речі? Можливо, я в багато разів гірший за того, кого ти паплюжиш, а може, я — святий?! Як же ти сидиш переді мною і мелеш таке, що я навіть про мирян уявити собі не можу того; щоб вони подібне творили? Постарайся ж виправитися, тому що інакше ти можеш дуже дістати по мізках від Бога! Для твоєї ж користі, звичайно». Дивлюся, почав він тремтіти. Але і до інших теж дійшло, як я зрозумів з того переполоху, який виник.

[Часто] бачиш, як ображають святе, а оточуючі мовчать. Одного разу, виїжджаючи зі Святої Гори, я зустрів на кораблі якогось нещасного, що втік із психіатричної лікарні на Святу Гору. Він без зупинки кричав і лаяв усіх: сильних світу цього, уряд, лікарів… «Стільки років, — кричав він, — мене мучили електрошоком і таблетками. А вам добре! Все, що хочеш, у вас є, машини у вас є! А мене в дванадцять років мама відправила на якийсь острів, і з тієї пори вже двадцять п’ять років — з божевільні в божевільню!» Він лаяв усі партії, а потім почав хулити Христа і Божу Матір. Я встаю і кажу: «Закінчуй! Невже тут нема жодного представника влади?» Бачу, захвилювався його супутник, швидше за все, поліцейський, і трішки його приструнив. Цей нещасний, кричачи і хулячи, виговорив усю свою біду. І мені стало за нього боляче. Потім він підійшов, поцілував мені руку, і я його теж поцілував. Він мав рацію. Усі ми — хто більше, хто менше — відповідальні за це. І я теж був причиною хули цього нещасного. Якщо б я був настільки духовним, то зробив би його здоровим.

Як же розчаровані були фарасіоти[14], коли при обміні[15] вони плили на кораблі в Грецію! Два моряки лаялися між собою і хулили Христа і Божу Матір. Фарасіотам це здалося дуже важким. «Греки, християни — і хулять Христа і Матір Божу!» Вони схопили богохульників і кинули їх у море. На щастя, ті вміли плавати і врятувалися. Навіть якщо ображають якусь людину, ми зобов’язані її захистити, а тим паче Христа!

До мене в келію прийшов одного разу якийсь хлопчик— він кульгав, але личко його сяяло. «Тут, — думаю, — справа непроста, раз так сяє божественна Благодать!» Запитую: «Як поживаєш?» І він розповів, що з ним трапилося. Якийсь звірюга, ростом під стелю, хулив Христа і Матір Божу, і цей хлопчик кинувся на нього, щоб його зупинити. Звірюга повалив його додолу, стоптав, покалічив йому ноги, і після цього неборака закульгав. Сповідник! А що перетерпіли сповідники, мученики!

—    Герондо, в армії деяким побожним юнакам важко з тими, хто лається. Що їм робити?

Необхідні розважливість і терпіння. Бог допоможе. Радист, з яким ми разом служили, колишній лікар, був невіруючим, богохульник. Щодня він приходив у Відділ Управління промивати мені мізки. Розповідав мені теорію Дарвіна, і тому подібне паскудство — все наскрізь просочене богохульством. Але після певного випадку він дещо зрозумів. Ми були разом з ним на завданні. Один великий мул був у нас навантажений рацією і ношами. На якомусь дуже слизькому спускові я тримав мула за хвіст, а лікар тяг його за вуздечку. І ось у якусь мить носилки зачіпають мула по вухах, і він — раз! — сильно б’є мене задніми копитами, і я лечу. Незабаром я отямився й усвідомив, що йду! Пам’ятав я тільки те, що встиг крикнути: «Владичице моя!» І більше нічого. Сліди від підків були на мені, ось тут — усі груди були чорними, так сильно мул мене вдарив. Лікар, коли побачив, що я йду, витріщив очі. Продовжуємо шлях. Трохи далі лікар вивихнув ногу до каменя, впав і не міг підвестися. Тоді почав він кричати: «Владичице моя, Христе мій!» Він боявся, щоб його не схопили вороги: «Зараз мене всі залишать, все, кінець, і що ж зі мною буде, і хто ж мені допоможе!» — «Не хвилюйся, — кажу,— я з тобою залишуся. Якщо мене схоплять, то і тебе схоплять». Потім задумався бідолаха: «Арсенія[16] мул брикнув, і тому нічого не зробилося, а я ледве спіткнувся і вже йти не можу!» Незабаром він підвівся, але кульгав, і я допомагав йому йти. Решта пішли вперед. Він дістав урок і після цього напоумився. Колись щодня богохульствував, а в мить небезпеки почав кричати: «Владичице моя, Владичице моя!» Відразу про Владичицю згадав. А от інший мотоциклістом був в армії, два рази ногу ламав і продовжував богохульствувати.

— Ви йому нічого не говорили, Герондо?

— Що йому було говорити? Я і не говорив нічого, а він, не перестаючи, хулив Христа і Божу Матір — навмисно, щоб зробити мені боляче. Я потім це зрозумів і тільки молився. І ось як, якщо раніше і він, і інші лихословили ні з того, ні з сього, то потім, коли в них щось не виходило і вони хотіли вилаятися, кусали собі язики! Коли людина безсоромно лихословить, богохульствує, то краще вдати, що ти чимось зайнятий і не чуєш її, а самому молитися. Адже, якщо вона зрозуміє, що ти за нею стежиш, вона може лихословити, не перестаючи. І ти, таким чином, станеш причиною її одержимості нечистим духом. Однак, якщо лихословить не безстидник, а людина, у якої є совість, і лихословить вона через дурну звичку, то ти можеш їй щось сказати. Але, якщо в неї є не тільки совість, але вистачає й егоїзму, то будь обережний. Не говори з нею суворо, але, як можеш смиренно і з болем. Святий Ісаак так говорить: «Викрий силою твоїх чеснот тих, хто бореться з тобою… і загороди їхні вуста покорою і миром своїх вуст. Неприборканих  викрий своїм доброчесним поводженням , а чуттєво безсоромних стриманістю своїх очей»[17].

____________________

[1] До середини 1980-х років у Греції офіційно визнавався тільки церковний шлюб. – Прим. перекладача.

[2] Відзнятий Мартіном Скорцезе богохульний фільм “Остання спокуса Христа” у 1988 році недовготривалий час демонструвався в афінських кінотеатрах і викликав шквал протестів з боку вірних чад Елладської Церкви, які вимагали заборонити його показ. Старець, незважаючи на біль, який він терпів тоді від грижі, приїхав разом з іншими святогорцями з Афону до Салонік, де взяв участь у мітингу протесту, надихаючи віруючих своєю присутністю.

[3] Див.: Св. Игнатий (Брянчанинов). Творення. Т. V. Отечник. М.: Правило веры.С. 42-43.

[6] Громадянська війна 1946-1949 років між урядовою армією Греції і комуністами-заколотниками. – Прим. перекладача.

[8] Стихіри на Хвалебні служби святим отцям Першого Вселенського Собору.

[9] Див.: Вих. 32:1-20.

[10] Див.:Чис. 25:1-15.

[12] У монастирі св. Катерини на Синаї дікеосом називається головуючий на Священному Соборі старців, який заміщає архієпископа під час його відсутності.

[13] Див.: Мф. 12:31

[14] Мешканці Фарас  – великого поселення в Каппадокії (Мала Азія, в даний час на території Туреччини). Батьківщина преподобного Арсенія Каппадокійського та блаженного Старця Паїсія . – Прим. перекладача.

[15] Мова йде про обмін населенням 1924 року, під час якого греки з Малої Азії переселилися до Греції, а турки, які жили в Греції, повернулися до Туреччини. Прим. перекладача.

[16] Світське ім’я Старця

[17] Авва Исаак Сириянин.  Творення. Сергиев Посад, 1911. Слово 56.