...
Преподобний Паїсій Святогорець

Слова. Том 2. Частина 1/1

← Слова. Том 2. ВступСлова. Том 2. Частина 1/2 →

ГЛАВА ПЕРША

Збайдужіле покоління

«Церква діє за допомогою любові, а не так, як законники. Церква дивиться на все з довготерпінням і прагне допомогти кожному, що б він не накоїв, яким би грішником він не був»

Байдужість до Бога призводить до байдужості до всього іншого.

—  Що це там за звук такий?

—  Літак, Герондо.

—  Зачини-но вікно, щоб він ще, чого доброго, сюди не залетів! При такому очманінні, до якого дійшов світ, потихеньку і до цього може дійти! Розклалось все: сім’я, освіта, державні служби… А вони й у вус не дують! Нічого-бо не мають у собі…

—  Герондо, хто винен у тому, що ми доко тилися до такого стану?

—  Кажучи загалом, хочу підкреслити, до чого дійшла байдужість. Піди у будь-яку школу і побачиш, наприклад, якщо вікна відкриті і рами б’ються од вітру, то це велика робота — підійти  дитині і зачинити їх, щоб скло не побилося. Будуть ловити гав, дивитися, як вікна розбиваються, ходити повз них, начебто нічого не відбувається.  Байдужість! Один офіцер, він був відповідальним на складах, розповідав мені:

«Страшенно мучуся, щоб знайти нормального солдата для охорони складу із ПММ [1], щоб інші його не підпалили чи він сам через неуважність не кинув якогось недопалка».

Дух тепло-холодності, мужності нема зовсім! Ми вкрай зіпсувалися! Як нас ще Бог терпить? А колись яке було достоїнство, яке любочестя! У війну 1940-го року[2] на кордоні італійці іноді спілкувалися з нашими прикордонниками і відвідували їх на грецьких заставах. І подивіться, яке було в греків любочестя: одного разу, коли італійці прийшли на грецьку заставу, греки взялися готувати їм каву. Тоді якийсь грек-офіцер дістає перед ними пачку грошей, купюри по п’ятдесят, по сто драхм, а тоді гроші мали вартість, і кидає їх у вогонь для розпалювання, щоб показати італійцям, що грецька держава багата. Італійці від здивування язик проковтнули. Ось це була жертовність!

А сьогодні і до нас дійшов той дух, що жив у комуністичних державах. У Росії, незважаючи на те, що цього року був врожай, знаєте, який буде голод![3] Не зібрали своєчасно пшеницю — вийшли жати аж восени. Жнуть восени? Бо якщо пшениця не їх власна, то як же вони будуть про неї дбати і підуть її жати! Життя в них — самі суцільні примусові роботи. У них нема завзятості створювати щось, тому що стільки років вони не творили. І з цим розхлябаним духом, який з’явився, з цією байдужістю вся держава пішла на дно. Йде дощ, а вимолочена пшениця сушиться на току. їм нема до цього діла. Прийшов час йти геть, йдуть, а дощ псує пшеницю.

 Наступного дня прийдуть у визначений час збирати те, що залишилося! Тоді як, якщо твоя власна пшениця лежить на гумні і почався дощ, — хіба ти даси їй пропасти? Спати не будеш, щоб її врятувати. І тоді від втоми ти будеш відчувати радість, задоволення.

Байдужість до Бога призводить до байдужості до всього іншого, призводить до розпаду. Віра в Бога — велика справа. Людина служить Богові, а потім любить своїх батьків, свій дім, своїх рідних, свою роботу, своє село, свою область, свою державу, свою Батьківщину. Той, хто не любить Бога, своєї сім’ї, той не любить нічого. І, природно, що Батьківщини своєї він не любить, тому що Батьківщина — це велика сім’я. Я хочу сказати, що все починається з цього. Людина не вірить у Бога і не рахується потім ні з батьками, ні з родиною, ні з селом, ні з Батьківщиною. Ось саме це і хочуть зараз розкласти, для чого і насаджують цей стан розхлябаності. Мені написав поліцейський: «Не можу приїхати, тому що навалилося багато роботи. Нас у районі залишилося двоє, тоді як повинно бути восьмеро». Чуєш, що діється! Ні, щоб додати ще двох, то ні, — вони лише двох залишають!

Але, на щастя, є і винятки. Одного разу прийшов якийсь батько і каже мені: «Помолись за Ангелоса[4], інакше його уб’ють». Я його сина знав ще малою дитиною, а тепер уже він був в армії на строковій службі. «Чому, — запитую, — що трапилося?» Він розповідає: «Якось він побачив, як інші солдати, замість того, щоб виконувати свої службові обов’язки, грали в карти. Він зробив їм зауваження, його не послухали. Потім він подав на них рапорт, тоді один з тих, що грали, почав погрожувати, що вб’є його». — «Слухай, — відповідаю, — вбити його він не вб’є. Але я буду молитися, щоб Ангелоса не віддали під трибунал за те, що і він не грав у карти!»

А почувши про інший випадок, я сказав: «Слава Богу, є ще греки, що уболівають за свою Батьківщину». Один пілот, коли турецькі літаки порушили кордон, спробував їх трохи обігнати, щоб зробити фотознімок на доказ того, що вони порушили кордон. Інший пілот кричав йому по рації: «Залиш ти його!» Але той наполягав, старався. У турка літак був більшим, і летів він швидше, до того ж так низько, що грек, бідний, залетів у море! А є такі, що тільки прогулянками на літаку займаються! Ось як відрізняються люди один від одного!

Людині необхідно усвідомити смисл добра, відчути його необхідність, інакше буде тільки суцільна розхлябаність. Спробуй відправ кого-небудь примусово воювати! Він буде намагатися відтіля втекти та звідси зникнути. Однак, зрозумівши, яке зло принесе ворог, сам потім піде і запишеться добровольцем.

Сьогодні люди крутяться навколо самих себе.

— Колись у мене на Батьківщині, у Фарасах, говорили: «Якщо в тебе є робота, то не залишай її на завтра. Якщо в тебе є добра страва, то залиш її на завтра — може прийти гість». Зараз думають так: «Роботу залишимо, може завтра прийде хтось і нам допоможе. А добру страву давай-но з’їмо самі сьогодні ж увечері!» Більшість людей нині крутяться навколо себе, думають тільки про себе. Припустимо, почалася злива. От побачите: більшість з вас подумають про те, чи не розвішана в них білизна, і побіжать її знімати. Поганого в цьому нічого нема, але далі цього вони не йдуть. Білизна, якщо і намокне, висохне знову. А як тим, хто в цей час молотить на току? Чи боляче вам за них, чи помолитесь ви за них? Чи в грозу, коли спалахують блискавки, ще питання, чи знайдуться п’ять-шість душ, щоб згадати про тих бідолах, які працюють в полі, чи про тих, хто працює в теплицях. Тобто людина не думає про іншу людину, не виходить з власного «я», але постійно крутиться навколо себе самої. Однак, обертаючись навколо себе, вона має своїм центром себе, а не Христа. Вона поза тією віссю, якою є Христос. Якщо людина хоче досягти того, щоб думати про ближнього, то її розум повинен бути спочатку [утверджений] у Христі. Тоді вона думає і про ближнього, а потім думає і про тварин, і про всю природу. її «радіостанція» включена, і, як тільки приходить сигнал, — вона поспішає на допомогу. Якщо ж розум її не в Христі, то не працює її серце, і тому вона не любить ні Христа, ні ближнього, ні тим більше природу — тварин, дерева, рослини. Якщо ви будете поводитися так, як зараз, то як вам дійти до спілкування з тваринами, з птахами?! Якщо птах впаде з даху, то ви будете його годувати, але якщо ж не впаде, то ви про це і не подумаєте. Я бачу птахів і кажу: «Треба їх, бідних, нагодувати!» — сиплю крихти і водичку ставлю, щоб вони попили. Бачу на деревах хворі гілки, відразу хочу їх обрізати, щоб вони не заразили інші гілки. Чи б’ються, ляскають двері, вікно — подумки я туди. Себе, якщо мені щось потрібно, забуду, але подивлюся: не поламалися б двері, вікно, не було б якоїсь шкоди. Про себе я думаю між іншим. Якщо хтось думає й уболіває за творіння, то наскільки більше він думає про їх Творця! Якщо ж людина не поводиться так, то як вона прийде до злагоди з Богом?

І ще: виходячи на вулицю, киньте погляд навколо. Можливо, хтось, чи через неуважність, чи зі злості (бажаю, щоб ніхто не робив зла) щось кинув, і загорівся вогонь. Тому подивіться. Це теж відноситься до духовної царини, бо й у цьому погляді присутня любов. Я, коли виходжу з келії, подивлюся вниз, подивлюся на дах, понюхаю, чи не пахне горілим. Інша справа, якщо в тебе така віра, що, коли почнеться пожежа і ти станеш молитися, то пожежа згасне. Якщо ж такого нема, то треба діяти [і по-людськи]. Чи коли долинає грім, я прислухаюся, що це: гармата, навчання йдуть, щось підривають? Туди відразу ж спрямовується мій розум, і я починаю молитися про те, що відбувається. З тим, хто байдужний до себе через любов до інших, перебуває велика Божа опіка, і всі люди піклуються про нього.

Але сьогоднішнє покоління — це покоління байдужості! Більшість тільки для параду і годиться. Коли щось трапиться, то не скажи їм: «Обороняйтеся!» Втім, вже й парадів зараз не хочуть! Колись ходили на паради, слухали марші, у них усередині щось трепетало. Сьогодні серед нас, греків, є розхлябаність. Звичайно, іншим народам ще гірше, тому що в них нема ідеалів. Чи бачиш, у греків є ціла купа недоліків, але є і дар від Бога — любочестя і завзяття. Все-то їм свято! В інших народів і слів таких у словнику нема.

Ми відповідальні[5]

— Прийшов до мене в келію один атеїст з голови до п’ят. Наговорив усілякого, а потім заявляє. «Я іконоборець». Ось так: почав з того, що ні в що не вірив, а дійшов аж до іконоборства! «Ах ти, кажу, безбожнику, та коли ти ні в що не віриш, тоді навіщо говориш мені, що ти іконоборець? В часи іконоборства[6] деякі християни від надмірної ревності впали в оману, дійшли до іншої крайності, але потім Церква розставила все по своїх місцях. Не було таких, що вони не вірили». І, між іншим, цей атеїст схвалював весь сьогоднішній стан речей. Посварилися ми з ним. «Так, добре, — кажу, — що ж це за справи? Судді бояться судити. Люди подають позови на злочинців, але потім позивачам погрожують, і їм доводиться брати позови назад. І хто, зрештою, всім цим заправляє? Тобі що, подобається таке? Схвалюєш їх? Та ж ти сам злочинець! За цим ти прийшов? А ну, геть звідси!» Вигнав я його.

— Герондо, не боїтеся ви, що так говорите?

— Чого мені боятися? Могилу я собі уже викопав. Якби не викопав, то мене турбувало б, що комусь іншому треба буде витрачати силу і копати. А зараз залишиться тільки кілька бляшанок землі кинути…

Знаю ще одного безбожника, хулителя, якому дають виступати по телебаченню, незважаючи на те, що він вимовив найзневажливіші слова на Христа і на Матір Божу. І Церква мовчить і не відлучає цих богохульників. Церкві треба було б відлучати таких. Відлучити шкода, чи що?

—  Герондо, а що вони зрозуміють, якщо їх відлучать, адже вони все одно нічого не визнають?

—  Принаймні, буде видно, що Церква висловлює свою думку.

—  Мовчання, Герондо, це все одно, що визнавати таке?

—  Так. Хтось написав щось зневажливе про Божу Матір, і всі мовчали. Звертаюся до одного такого: «Не бачиш, що пише такий-то?» — «Е, — відповідає, — що з ним зробиш? Забруднишся, якщо зв’яжешся з ними». Бояться говорити.

—  А чого він злякався, Герондо?

—  Боїться, щоб про нього нічого не написали, щоб не виставили його перед усіма, і терпить хулу на Божу Матір! Давайте не будемо чекати, поки хтось інший витягне змію з нори, щоб ми залишалися спокійними. Не відсутність любові. Потім людиною починає рухати розрахунок. Тому і розповсюджений зараз такий дух: «Давайте з таким-то будемо в [добрих] стосунках, щоб він нас хвалив. А з таким-то давайте дружити, щоб він нас не зганьбив, щоб нас не вважали дурниками, щоб нам не стати жертвами!» А хтось мовчить через байдужість: «Промовчу, — думає, — щоб про мене в газетах не написали». Тобто більшості абсолютно байдуже. Зараз ще щось потрохи почало мінятися, але ж стільки часу ніхто нічого не писав. Давно (багато] років тому, я накричав на якогось [чоловіка] на Святій Горі. «Патріотизму в тебе забагато», — сказав він мені тоді. А недавно він приїхав, знайшов мене і почав: «Все розіслали: сім’ю, виховання…» От коли прийшла моя черга відповісти йому його ж словами. «Патріотизму, — кажу, — у тебе забагато!»

Увесь цей стан справ призвів до чогось поганого і до чогось доброго. Погано те, що навіть люди, які щось мають всередині себе, байдужіють і говорять: «Хіба я зможу змінити ситуацію?» А добре те, що багато хто почав задумуватися і змінюватися. Деякі приїжджають, знаходять мене і намагаються знайти виправдання якомусь злу, що вони зробили раніше. Це тому, що вони задумалися.

— Тобто,  Герондо, ми повинні завжди сповідувати свою віру?

— Необхідно розмірковувати. Є випадки, коли не варто говорити вголос, і є випадки, коли ми повинні відважно сповідувати нашу віру, тому що якщо ми промовчимо, то будемо відповідати. У ці важкі роки кожен з нас повинен робити те, що можливо по-людськи, а те, що по-людськи неможливо, залишати на волю Божу. Так наша совість буде спокійна, тому що ми робили те, що могли. Якщо ми не збунтуємося, то піднімуться з могил наші предки. Вони стільки вистраждали за Батьківщину, а що робимо для неї ми? З Православною Елладою, її Переданнями, її святими і її героями воюють самі греки, а ми мовчимо! Це ж страшно! Я сказав комусь: «Чому ви мовчите? Куди годиться те, що творить такий-то?» Він відповідає: «А що говорити? Він же весь засмердівся». — «Якщо він весь засмердівся, то чому ви мовчите? Всипте йому!» Нічого подібного, йому дають спокій! Одному політику я влаштував прочуханку. «Скажи, — кажу, — “Я з цим не згоден”! Це буде по-чесному! Ти що, хочеш, щоб було зручно тобі, а все інше хай руйнують?»

Якщо християни не стануть сповідниками віри, не протистоятимуть злу, то [руйнівники] знахабніють ще більше. Якщо ж християни протистоятимуть, то ті ще подумають. Але і теперішні християни — не бійці. Перші християни були міцними горішками: вони змінили увесь світ. І у візантійську епоху — якщо з церкви забирали одну ікону, то народ бунтував. Христос перетерпів розп’яття для того, щоб нам воскреснути, а ми байдужі! Якщо Церква мовчить, щоб не вступити в конфлікт з державою, якщо митрополити мовчать, щоб бути з усіма в добрих стосунках, тому що їм допомагають з гуманітарними закладами і т.п., якщо і святогорці мовчать, щоб їх не позбавили економічної допомоги[7], тоді хто ж буде говорити? Я сказав одному ігумену: «Якщо вам заявлять, що припинять виплати, тоді ви дайте відповідь, що зі свого боку припините приймати прочан[8], щоб вони почухали потилицю». Викладачі богослов’я теж сидять тихіше води. «Ми, — твердять, — державні службовці: втратимо зарплату і як потім будемо жити?» Монастирі, між іншим, ще і на пенсіях піймали. А чому я не хочу брати навіть цієї скромної пенсії ОГА[9]? Навіть якщо чернець застрахований у них по страховці ОГА, це все одно нечесно. Якщо він у них застрахований як незаможний — тоді так, це робить йому честь, але в ОГА його страхувати навіщо? Чернець залишив великі пенсії, пішов зі світу, прийшов у монастир — і знову йому платять пенсію! І до того дійдемо, що заради пенсії зрадимо Христа!

—  Герондо, а як бути, якщо, наприклад, черниця  пропрацювала стільки-то років учителькою і тепер має право на пенсію?

—  Це ще куди не йшло. Але я тобі ось що скажу: якщо вона і цю пенсію куди-небудь віддасть, то Христос їй дасть добру пенсію!

Я бачу, що нас очікує, і тому мені боляче

Роки минають, і які тяжкі роки! Труднощі ще не закінчилися. Казан вирує. І якщо хтось не укріплений, то як він поведеться, опинившись у складній ситуації? Бог не сотворив людей нездатними до успіху. Нам потрібно виплекати в собі любочестя. І якщо справді, Боже збав, почнеться тряска, чи багато хто встоїть на ногах? Перед війною сорокового року в Коніці[10], поруч з моєю столярною майстернею був ринок, на якому із сіл привозили кукурудзу, пшеницю і т.п. Коли бідні селяни привозили продавати кукурудзу на ринок, то деякі «багаті» — а які вони були багаті, так, одержували в банках якісь відсотки — копали її ногою і запитували: «Скільки»? Коли прийшла війна і їм самим довелося все розпродати, то один посміхався: «День добрий!». Інший чемно запитував: «Чи нема в тебе кукурудзи?» Тому зараз дякуйте Богові за все. Постарайтеся бути мужніми. Піднатужтесь трішки. Я бачу, що нас очікує, і тому мені боляче. А знаєте, що витримують християни в інших країнах? У Росії — на каторгах! Такі труднощі! Які там духовні книги! Албанію навіть не беремо до уваги! їсти нічого. Не залишили ні церков, ні монастирів. Імена і ті поміняли, тому що не хотіли, щоб чулися християнські імена. Навіть в Америці таке: православних небагато, вони розсіяні по різних місцях і, знаєте, як мучаться? Якщо нема [поблизу] православної громади, то поїздом годинами їдуть у якусь далечінь для того, щоб побути на службі. Для того щоб порадитися в якійсь проблемі, приїжджають на Святу Гору! [Тому] цей розхлябаний дух, що живе в Греції, є велика невдячність.

Скількох святих явить Бог у колишніх комуністичних країнах! Мученики! Вони зважилися на смерть. Високі посади займали і не погоджувалися з законами, коли ті були противні Божому закону. «Я не згоден; убийте мене, посадіть мене до в’язниці», — говорили вони, щоб не спокусилися й інші. А в нас багато хто без примусу виявляють таку байдужність. Якби вони знали, що таке труднощі, війна чи лихоліття, то дивилися б на речі по-іншому. Тому що зараз начебто нічого не відбувається. Це коли б людина, скажімо, на літо прилітала б з Австралії в Грецію, а восени, коли в Австралію приходить весна, летіла назад. З весни у весну, а зими не бачить. Навіть і не знає, яка вона, зима; ні негоди, нічого такого не відає.

—  Герондо, як допомогти байдужій людині?

—  Треба змусити її по-доброму занепокоїтися, спантеличити, щоб вона сама захотіла собі допомогти.

Для того, щоб дати іншій людині води, треба, щоб вона хотіла пити. Спробуй, присилуй їсти того, у кого нема до того бажання, — та його знудить. Якщо інша людина [чогось] не хоче, то я не можу позбавити її волі, вільного волевиявлення.

Виправдання невіданню нема

—  А можливо, Герондо, деякі байдужі через невідання?

—  Яке там ще невідання! Я тобі розповім про невідання: філолог з Халкідики не знав, що таке Свята Гора[11]! Якийсь німець, учитель, розповів йому про Святу Гору, і вони приїхали разом. Німець, хоча і був протестантом, знав, скільки на Святій Горі монастирів, і навіть, де які святі мощі. Є виправдання такому невіданню? Інший житель Халкідики дістав пораду приїхати до мене за допомогою від свого знайомого з Америки. З Америки! Зараз ще розповім: прийшов до мене в келію чоловік із Флоріни[12]. «Ти із самої Флоріни?» — запитую. «Так, — відповідає він, — із самої». — «У вас там, — кажу, — митрополит хороший». — «Він у якій команді грає?» — запитує. Думав, що це футболіст! Так він був на футболі помішаний, що навіть свого Владику не знав. Бо Кандіотіса[13], принаймні, усі знають. Такому невіданню виправдання нема.

Ні, сьогодні у світі нема виправдання невіданню. Не вистачає доброї прихильності, любочестя. Той, у кого є добре налаштовування пізнати Христа, пізнає Його, звернеться [до Нього]. І нехай поруч з ним не виявиться ні богослова, ні ченця, і він не почує слова Божого, але, якщо в нього є добре налаштовування, то приводом для його звертання стане чи якась змія, чи звір, блискавка, повінь чи яка-небудь інша подія. Бог допоможе йому. Юнак-анархіст із Греції поїхав до Німеччини. Там його посадили у виправний дім, тому що він зв’язався з наркотиками і т.п. Нічого йому не допомагало. Хтось у виправному домі дав йому Євангеліє. Він прочитав його і відразу змінився. Вирішив: «Поїду в Грецію, там Православ’я». Повернувся у своє село, рідня насіла, щоб його оженити. Оженили, з’явилася дитина. Молодий батько читав Євангеліє, ходив до церкви, у свята не працював. Інші, бачачи, що він так живе, говорили: «Він від читання Євангелія поїхав розумом, збожеволів». Дружина незабаром його покинула, забрала зі собою і дитину. Коли пішла дружина, то він залишив все, що в нього було там, у селі: угіддя, трактор — усе, що мав, і пішов у печери служити Богові. Якийсь духівник сказав йому: «Ти повинен спершу знайти свою дружину, все залагодити з нею, а потім уже вирішити, що тобі робити». Що ж, поїхав він у Салоніки шукати дружину. Він вірив, що коли йому так сказав духівник, то Христос йому її явить. У Салоніках Христос не явив йому дружини. Познайомився він, між іншим, з якимись німцями, навчив їх віри, і один з них охрестився. Ці німці взяли йому квиток до Афін, але і там дружина не знайшлася. Німці знову купили йому квиток, і він поїхав на Кріт. Влаштувався там на якусь роботу і пішов до одного духівника. Той, почувши про його проблему, говорить: «А твоя дружина і твоя дитина, випадково, не так-то виглядають? Приїхала нещодавно одна жінка і десь тут працює». І докладно описав гостеві його дружину. «Напевно, вона», — говорить той. Духівник повідомив дружину. Та, як тільки побачила чоловіка, заціпеніла. «Ти мене, — каже, — за допомогою чаклунства знайшов. Ти чаклун». Залишила його й утекла, перш ніж він встиг що-небудь сказати, і знову він її втратив. Довідався він і про мене і прийшов до мене в келію. Постукав один раз і чекав, а поки я відкривав, відійшов убік і бив поклони. Одяг на ньому був поношений. Розповів він мені все. У мене було трохи сухих смокв, і я йому їх дав. «У мене зубів нема», — каже він. «У мене, — відповідаю я, — теж нема». — «А тобі, — запитує він, — боляче? Мені боляче. Через біль народжується радість Христова». — «Може, тобі якусь майку дати?» — запитую. «У мене, — говорить він, — є дві. Як потеплішає, одну віддам». Я далі: «Дивися, побережи своє здоров’я, поки ти все не владнаєш і не домовишся з дружиною, тому що ти і за дитину несеш відповідальність». Яка ж самовідданість! Яка віра! Але ж йому не було ще і двадцяти семи років. І де б йому було пізнати чернече життя? Він мав повне невідання, але і добра налаштованість в нього була, Бог допоміг йому, і він глибоко по-євангельски процвітав.

Тому я і кажу, що невідання сьогодні не виправдовується нічим. Тільки розумово неповноцінна людина чи мале дитя виправдаються у своєму невіданні. Але сьогодні і малі діти хапають все на льоту! Отже, якщо людина хоче, є багато можливостей для того, щоб пізнати істину.

______________________

[1] Паливно-мастильні матеріали. – Прим. перекладача.

[2] Війна 1939-1940 років між Грецією та фашистською Італією. – Прим. перекладача. Любочестя (грецьк.). Це слово неодноразово зустрічається в мові старця Паїсія, який наголошував на значенні любочестя в духовному житті. В сучасній українській мові еквівалента слову нема. Не буквально його можна перекласти як великодушність, налаштованість до жертовності, зневага до матеріального заради морального чи духовного ідеалу. – Прим. перекладача.

[3] Виголошено у 1990 році.

[4] Тобто за його сина, якого звуть Ангелосом. – Прим. перекладача.

[5] Виголошено у 1992 році.

[6] Іконоборство – єресь, яка більше ста років (726-843) потрясала Візантійську імперію і на якийсь час втишилася після VII Вселенського Собору (787 р.). Другий етап іконоборства, розпочатий імператором Левом V. Вірменином, був припинений при святому Патріарху Мефодії у 843 р. 

[7] Старець має на увазі економічну допомогу (або т.зв. “виплату за метохи”), тобто певну грошову суму, яку Грецька держава зобов’язувалася щорічно виплачувати святим монастирям Святої Гори Афон з 1924 рТоді святогорські монастирі віддали свої метохи, які були для них джерелом олії, пшениці, вина та інших доходів, біженцям-грекам з Малої Азії.

[8] Спільножитні монастирі Святої Афонської Горі безкоштовно приймають на ночівлю прочан.

[9] ОГА (грецьк.) – страхове товариство для осіб, які займаються сільськогосподарською діяльністю. – Прим. перекладача.

[10] Коніца – містечко у північно-західній Греції, в якому пройшли дитячі та юнацькі роки Старця. – Прим. перекладача.

[11] Халкідика – півострів і адміністративна одиниця в північно-східній Греції площею 2,995 км2. Одною з трьох кінцевих частин п-ва Халкідики є Свята Гора Афон. На автомашині з кінця в кінець Халкідики можна проїхати за 2 години, тобто незнання грецького філолога можна порівняти з незнанням філолога з Підмосков’я, який не знає, що таке Трійце-Сергієва Лавра. На жаль, такі випадки також зустрічаються. – Прим. перекладача.

[12] Флоріна – місто у північно-західній Греції. – Прим. перекладача.

[13] Августин (Кандіотіс) (народ. 1907) – митрополит Флоріни з 1967 по 1999 pp. Ім’я цього ревного архіпастиря, автора багатьох духовних книг і полум’яного проповідника, широко відоме по всій Греції.

← Слова. Том 2. ВступСлова. Том 2. Частина 1/2 →