Катехізиси,  Протоієрей Олег Давиденков

Катехізис. Частина перша

Зміст
УкраїнськаРосійська

Поняття про Божественне Одкровення

Глава І. Шляхи богопізнання

1.Природній і надприродній шляхи богопізнання

Природничо-наукові знання людина здобуває через дослідження природи шляхом спостереження та експерименту, історичні знання набуває через вивчення історичних пам’яток і документів. Яким чином можливо для людини мати знання про Бога? Матеріалістичні вчення пояснюють виникнення віри в Бога спотвореним, фантастичним відображенням у свідомості людини навколишньої дійсності. Однак такого роду теорії не витримують критики. Справді, людина може сприймати дійсність спотворено, наприклад, прийняти канат за змію, але тільки за умови, що їй попередньо відомо, що таке змія. Мешканець Крайньої Півночі, який ніколи не мав справу з цими теплолюбними рептиліями, такої помилки ніколи не зробить. Отже, для того щоб побачити в тому чи іншому природному явищі щось надприродне, необхідно вже попередньо мати поняття про надприродне буття. Тому джерелом нашого знання про Бога може бути тільки Сам Бог. Однак об’єктом пізнавальної діяльності людини може бути тільки той світ, у якому вона існує, Бог же, будучи Творцем цього світу, Сам не є його частиною, але перебуває над усіма (Еф. 4:6). Говорячи філософською мовою, Бог трансцендентний світу¹⁸. Звісно, людина може скласти певне уявлення про Бога і через дослідження тварного світу, бо через розгляд творів завжди можливо дещо дізнатися і про самого художника. Отже, можливе пізнання Бога через красу, гармонію, доцільність, розчинені у світі. По суті, це є не що інше, як природна реакція людської душі, яка, за словами християнського апологета Тертулліана (II-III ст.), за природою є християнкою¹⁹. Таке, опосередковане творінням, пізнання Бога, називається природним богопізнанням.

2.Два шляхи богопізнання

Розрізняють два шляхи природного богопізнання.

а) Шлях космологічного висновку, коли людина через споглядання тварного космосу сходить до розуміння того, що видимий світ має Творця і Промислителя. У Святому Письмі можна знайти чимало свідчень того, що Бога можна пізнати через Його творіння:
“Справді суєтні за природою всі люди, які не мали знання про Бога, які з видимих досконалостей не могли пізнати Сущого, і, дивлячись на діла, не пізнали Винуватця” (Прем. 13:1-2), оскільки “вічна сила Його та Божество, від створення світу, через роздивляння творінь є видимими” (Рим. 1:20).
“Ми ніколи не назвемо мудрецями тих, хто не може і не бажає пізнавати Бога з творінь Його”, – вчить прп. Максим Сповідник²⁰.
За словами свт. Василія Великого, не пізнати Творця зі споглядання світу – значить нічого не бачити в ясний полудень²¹.

б) Шлях самопізнання. Як вчить св. Іоанн Дамаскін (VIII ст.), думка про те, що “Бог є, Він Сам насадив у природі кожного²², знання, що Бог є, нам від природи всеяно” ²³.
Тому, “якщо прислухаєшся до себе, ти не матимеш потреби шукати сліди Творця в устрої всесвіту, але в собі самому, наче в малому якомусь світі, вгледиш велику премудрість свого Творця “²⁴ , говорить свт. Василій Великий.

3.Надприродне пізнання Бога

3.1. Пізнання Бога із Божественного Одкровення

Природне богопізнання являє собою лише початковий і вельми недосконалий спосіб богопізнання, оскільки таке богопізнання, по-перше, може призвести тільки до найзагальніших і невизначених уявлень про Бога як про Творця і Промислителя Всесвіту, а по-друге, можливе тільки за наявності у людини деяких попередніх понять про Бога. Іншими словами, природне богопізнання можливе тільки на підставі надприродного, тобто такого способу богопізнання, коли Бог Сам безпосередньо повідомляє людині деяке знання про Себе. Цей спосіб називається пізнанням із Божественного Одкровення. За визначенням “Просторного Катихизису”, Божественне Одкровення є “те, що Сам Бог відкрив людям, щоб вони могли правильно і спасительно вірити в Нього, і гідно шанувати Його “²⁵.
Саме з Божественного Одкровення “почерпається вчення Православної віри “²⁶.
Особливу увагу слід звернути на слово “спасительно”. Божественне Одкровення має своєю кінцевою метою спасіння людини, тому Бог відкриває нам знання про Себе лише тією мірою, якою це необхідно для нашого спасіння.

3.2. Провозвісники Божественного Одкровення і завершення Одкровення у Христі

Оскільки “через гріховну нечистоту і неміч духа і тіла” не всі здатні спілкуватися з Богом “віч-на-віч”, то й “не всі люди здатні безпосередньо прийняти Одкровення від Бога”. Тому Бог “вжив особливих провісників Об’явлення Свого, які б передали його всім людям, які бажають прийняти його “²⁷.
До числа таких провісників належать Адам, Ной, Авраам, Мойсей і всі старозавітні пророки, які проповідували “початки Одкровення Божого”. Божественне Одкровення – не одноразовий акт, а процес. У старозавітні часи Бог поступово відкривав людям знання про Себе, пристосовуючись до здатності сприйняття дохристиянського людства. У Новому Завіті ми маємо завершення і виконання старозавітного Одкровення в особі Господа Іісуса Христа, втіленого Сина Божого, Котрий у всій необхідній для нашого спасіння “повноті … і досконалості приніс на землю Одкровення Боже “²⁸.

“Бога не бачив ніхто ніколи; Єдинородний Син, що є в надрах Отця, Він явив” (Ін. 1:18); “ніхто не знає Сина, окрім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина, і кому Син Хоче відкрити” (Мф. 11:27).

3.3. Універсальний характер новозавітного Одкровення

Одкровення Бога у Христі призначене “для всіх людей, як для всіх потрібне і спасительне “²⁹ , тому що Бог хоче, щоб “усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4).
Незадовго до свого Вознесіння на небо Господь Іісус Христос, посилаючи апостолів на проповідь, каже:

“Отож, ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватися всього, що я вам наказав, і ось, Я з вами в усі дні аж до кінця віку” (Мф. 28:19-20). Таким чином, у Христі Божественне Одкровення звернене до всіх народів і призначене на всі часи.

3.4. Повнота новозавітного Одкровення

У Христі ми маємо Божественне Одкровення в усій повноті, тому що Господь повідомив нам усе необхідне для спасіння. Старозавітні пророки говорили багаторазово і різноманітно (Євр. 1:1), оскільки кожен з них повідомляв тільки ту малу частину знання про Бога, яка йому особисто відкрилася. Крім того, у Старому Завіті Одкровення було опосередкованим, оскільки кожен із пророків свідчив про те, що йому як людині було відкрито про Бога. У Христі Одкровення не фрагментарне, а цілісне і повне, тому що Христос не просто той, хто щось знає про Бога, а Сам Бог. Це вже не свідчення людини про свій досвід богопізнання – у Христі Сам Бог відкриває нам істину про Себе.
Господь говорив Своїм учням, що Він повідомив їм усе, що чув від Отця (Ін. 15:15). Апостоли, проповідуючи богоодкровенне Христове вчення, сповіщали людям усю волю Божу (Діян. 20:27). Тому після Христа в принципі не може бути дарування нових одкровень або укладення якоїсь третьої угоди, відмінної від Угоди Нової. Будь-хто, хто намагається щось змінити в богоодкровенному вченні Господа Іісуса Христа або зробити деяке додавання до нього, підпадає під анафему ап. Павла:

“Якби навіть ми або Ангел з неба став благовістити вам не те, що ми благовістили вам, нехай буде анафема” (Гал. 1:8).

 

Глава ІІ. Поняття про Священне Передання та Святе Писання³⁰

Згідно з “Просторим Катехізисом”, двома способами збереження і поширення Божественного Одкровення є Священне Передання і Святе Письмо³¹.

1.Священне Передання

“Під ім’ям Священного Передання  розуміється те, коли істинно віруючі і ті, хто шанує Бога, словом і прикладом передають один одному, і предки нащадкам, вчення віри, закон Божий, таїнства і священні обряди “³².
Саме слово “передання” (грец. paradosis) означає передачу, залишення у спадок. Воно вказує насамперед на саму дію, тобто на процес передачі. Саме в такий спосіб зберігається і поширюється серед людей Божественне Одкровення.
“Я від Самого Господа прийняв те, що й вам передав (1Кор. 11:23), каже ап. Павло.

1.1. Святе Письмо про Священне Передання, розуміння Священного Передання у ранньохристиянських авторів

У книгах Нового Завіту слово “передання” позначає не процес передачі, а саме передане, насамперед передане вчення:

“Стійте і тримайте перекази, яких ви навчені або словом, або посланням нашим” (2Сол. 2:15);

“Хвалю вас, браття, що ви все моє пам’ятаєте і тримаєте передання так, як я передав вам” (1Кор. 11:2).
Такий же сенс у це слово вкладають і ранні отці Церкви. Сщмч. Полікарп Смирнський (156) пише “про віддане споконвічно слово “³³, а сщмч. Іриней Ліонський (202) говорить про “передання, що походить від апостолів і зберігається в церквах через спадкоємство пресвітерів”, про “апостольське передання”, про “церковне передання від апостолів “³⁴.
Джерелом Передання є Сам Бог. Господь Іісус Христос у Первосвященницькій молитві говорить, звертаючись до Свого Отця:

“Слова, які Ти дав мені, Я передав їм, і вони прийняли і зрозуміли істинно” (Ін. 17:8).
Згідно з Тертулліаном, вчення віри “церквами прийнято від апостолів, апостолами від Іісуса Христа, Іісусом Христом від Бога “³⁵.
Таким чином, Передання за своїм змістом повністю збігається зі змістом апостольської проповіді³⁶ і, отже, являє собою богоодкровенне вчення, у всій повноті відкрите у Христі.

1.2. Божественне Одкровення

Хоча в Новому Завіті (2Сол. 2:15) і в творіннях свв. отців³⁷ іноді говориться про “перекази” у множині, Передання не можна розглядати як сукупність окремих істин віри, різних за своїм змістом.
Принципом єдності Передання є Божественне Одкровення, яким зумовлена як зовнішня, формальна єдність Передання з погляду його походження, так і внутрішня єдність з боку його предмета і змісту. Мета Божественного Одкровення не зводиться до повідомлення людям окремих віровчительних, повчальних, історичних, канонічних і так далі істин, головна мета – в тому, щоб усі увірували, що Іісус є Христос, Син Божий, і, віруючи, мали життя в ім’я Його (Ін. 20:31). Першою і центральною істиною Передання є таємниця Одкровення Бога в Іісусі Христі та спасіння через Нього людського роду. Ця таємниця, прихована від віків і родів, нині ж відкрита святим (Кол. 1:26), виступає в Переказі як джерело і підстава його внутрішньої єдності³⁸.

1.3. Три рівні Священного Передання

Священне Передання не може бути зведене до деякого спадкоємно переданого вчення або до набору матеріальних пам’яток, у яких це вчення зафіксовано. Передання є чимось більшим, ніж просто передача інформації. Передання говорить нам про Бога, про богопізнання. Але подібне, як зазначав ще Платон, пізнається подібним, і щоб розуміти те, що власне передається у Переданні, попередньо необхідно мати певне уявлення і про Бога, і про богопізнання, інакше кажучи, мати особистий досвід богоспілкування. Протопресвітер Іоанн Мейєндорф (+ 1992) стверджує, що:

“Передання є безперервна послідовність не тільки ідей, а й досвіду. Вона передбачає не тільки інтелектуальну узгодженість, а й живе спілкування на шляхах осягнення істини “³⁹.

“Наслідуйте мене, як я Христа” (1Кор. 4:16), закликає коринфських християн ап. Павло. Таким чином, поняття “Передання” включає в себе не тільки букву вчення, передану словом, а й досвід духовного життя відповідно до цього вчення, який може бути переданий тільки особистим прикладом.
Однак Господь Іісус Христос не тільки передав учням богоодкровенне вчення, не тільки явив їм приклад Свого життя і повідомив досвід життя в Бозі. Він також повелів їм прийняти Духа Святого, силу благодаті, яка єдино відкриває шлях до розуміння Божественної істини.
“Ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий, і будете Мені свідками” (Діян. 1:8), сказав Господь учням перед Своїм Вознесінням. Вчення Господа Іісуса Христа осягається тільки у світлі Божественної благодаті, і сам досвід життя у Христі є досвід благодатний.
“Священне Передання це не підсумок абстрактних знань, що передається для запам’ятовування. Передається жива істина для засвоєння живим серцем. Це можливо за благодатної допомоги, інакше кажучи, за нового приватного богоодкровення “⁴⁰.
Ап. Павло стверджує, що:

“Ніхто не може назвати Іісуса Христа Господом, як тільки Духом Святим” (1Кор. 12:3). Отже, навіть істинно сповідувати Іісуса Христа своїм Господом може тільки той, на чиє серце попередньо впливав Святий Дух. Тому, за словами свт. Філарета Московського, “Священне Передання – це не тільки видиме і словесне передання вчень, правил, постанов соборів, обрядів, а й також і невидиме та дієве повідомлення благодаті й освячення” ⁴1.

Таким чином, у єдиному і нерозривному потоці Передання можна розрізняти три рівні того, що передається:
а) передача богоодкровенного вчення і тих історичних пам’яток, у яких це вчення укладено;
б) передача досвіду духовного життя, який передається особистим прикладом, відповідно до богоодкровенного вчення;
в) передача благодатного освячення, здійснювана, перш за все, за допомогою церковних таїнств.
“Священне Передання – це не тільки зібрання безлічі письмових документів, це передача життя і досвіду всієї Церкви, натхненної і веденої Святим Духом”⁴

2.Про Святе Письмо зокрема

2.1. Поняття про Святе Письмо. Біблія

Найменування Священне або Божественне Писання взяте із самого Святого Письма. Ап. Павло писав своєму учневі Тимофію: “ти з дитинства знаєш священні писання” (2Тим. 3:15).
За визначенням “Просторного Катехізису”, Священним Писанням називаються “книги, написані Духом Божим через освячених від Бога людей, які називаються Пророками й Апостолами. Звичайно ці книги називаються Біблією “⁴3.
Звідки походить ця назва? Приблизно за 20 км на північ від м. Бейрута на середземноморському узбережжі розташоване невелике нині арабське, у минулому фінікійське, місто Жибел. У Святому Письмі воно згадується під назвою Гевал (Єз. 27:9). Греки називали це портове місто “Біблос”. Оскільки через цей порт до Греції доставляли письмовий матеріал, саме слово “біблос (biblos)” стало у греків означати книгу. “Біблія (biblia)” – це множина від biblos. Таким чином, буквальне значення слова “Біблія” – “книги “⁴⁴. Слово biblos; у грецькій мові середнього роду. Згодом слово biblia (мн. ч., ср. р.) “перетворилося на слово однини жіночого роду, почало писатися з великої літери і застосовуватися винятково до Священного Писання, ставши його свого роду власним ім’ям: Біблія. У цій якості воно перейшло в усі мови світу. Воно хоче показати, що Святе Письмо є книгою за перевагою, тобто перевершує за своїм значенням усі інші книги завдяки своєму Божественному походженню і змісту. Разом з тим, воно підкреслює і його істотну єдність: незважаючи на те, що до його складу входять численні книги найрізноманітнішого характеру і змісту, воно, тим не менш, є єдиним цілим завдяки тому, що всі різнорідні елементи, які увійшли до його складу, містять розкриття однієї й тієї самої основної істини: істини про Бога, що відкривається у світі і будує наше спасіння “⁴.

2.2. Богодухновенність Святого Письма

Відмінною видовою ознакою книг Святого Письма є їхня богонатхненність (2Тим. 3:16), тобто єдиним справжнім автором цих книг є Сам Бог.
Необхідно сказати кілька слів про неправильне розуміння богодухновенності. Іноді богодухновенність розуміється суто негативно. Справа написання священних книг цілком засвоюється людині, а дія Духа Святого обмежується лише тим, що Він гарантовано оберігає автора від можливих єретичних помилок. Фактично таке розуміння веде до заперечення богодухновенності як такої, бо з боку свого змісту священні книги виявляються творами суто людськими, а діяльність Святого Духа зводиться до свого роду духовної цензури, що “не пропускає” жодних неправдивих думок.
Протилежна крайність виражається в запереченні за людиною взагалі будь-якої свободи, і автори священних книг розглядаються як якісь автомати, які механічно виконують волю Божества, що всеціло володіє ними. Звичайно, Бог надихає авторів священних книг, вкладає в їхню свідомість певний догматичний і моральний зміст, але особиста самостійність людини при цьому не усувається. Створення священних книг – творчий процес, що вимагає від людини напруженої інтелектуальної праці. Щоб переконатися в цьому, достатньо звернутися до перших віршів Євангелія від Луки (Лк. 1:1-3). Біблійні книги значно різняться і за стилем, і за мовою, передаючи яскраві індивідуальні особливості їхніх авторів.
Дати вичерпне визначення богодухновенності видається практично неможливим. Постараємося пояснити сенс цього поняття за допомогою прикладу. Чому книги Святого Письма ми називаємо богодухновенними, тоді як іншим вартим поваги писанням, наприклад, творінням свв. отців або гімнографічним творам, відмовляємо в цьому праві, хоча часто вони також були створені людьми, сповненими Святого Духа? Відмінність книг Святого Письма від інших творів частково можна висловити за допомогою таких понять, як авторство і співавторство. У творіннях свв. отців або в богослужбових гімнах як автор, суб’єкт творчості, виступає людина, а Бог лише надихає людину, допомагає їй. У разі створення священних книг справжнім автором є Сам Бог, Він визначає їхній догматичний і моральний зміст, а людина лише втілює, втім не автоматично, а творчо, задум Божий, виступаючи в ролі співавтора.
Під час вивчення Святого Письма необхідно мати на увазі, що Святе Письмо має два боки – Божественний і людський. Божественна сторона полягає в тому, що Святе Письмо містить у собі Богоодкровенну Істину. Сторона ж людська – в тому, що ця вічна, незмінна Істина виражена мовою людей певної епохи, які належали до певної культури, тому біблійні книги відображають космологічні, природничо-наукові, історичні уявлення людей епохи їхнього створення. Говорячи, що Святе Письмо містить незмінну Одкровенну Богоодкровенну Істину, необхідно чітко розуміти, що це твердження стосується лише віровірних і повчальних істин, але зовсім не означає непогрішність Біблії з погляду наук природничих та історичних.

2.3. Канон Святого Письма

Слово “канон (kanonos)” грецькою буквально означає “очерет”. У давнину з очерету робили мірні палиці, які використовували під час землемірних робіт. Згодом це слово стало позначати взагалі норму, міру, стандарт. У Церкві канонами називають правила, що регулюють життя церковної організації⁴. Стосовно Святого Письма каноном називається офіційно прийнятий Церквою список книг, які Церква визнає богодухновенними. Ці книги називаються канонічними.
“Церква, керована Святим Духом, особливо виділила ці книги в абсолютно окрему збірку, яку вона затвердила і запропонувала віруючим як книги, що містять зразок істинної віри і благочестя, придатний на всі часи. До канону Святого Письма не можна додати нових книг і також не можна від нього чогось відняти “⁴.
Залежно від часу написання книги Святого Письма поділяються на “два відділення”.
“Ті Священні Книги, які написані до Різдва Христового, називаються Книгами Старого Завіту, а ті, які написані після Різдва Христового, називаються книгами Нового Завіту “⁴.
Слово “завіт” (євр.) означає насамперед “контракт, договір, союз”. Але оскільки обітниці Божі були звернені до майбутнього й Ізраїль мав успадкувати пов’язані з ними блага, то грецькою мовою це слово переклали як diatheke, тобто “завіт, або завіт “⁴.
Початком, що сполучає обидва Завіти в єдине і нерозривне ціле, є особистість Господа Іісуса Христа.
“І Старий, і Новий Завіти сприймаються Церквою через Іісуса Христа…, тому що вони ведуть до Нього, говорять про Нього і в Ньому знаходять своє виконання “50.

2.3.1. Святі Книги Старого Завіту

 Старий Завіт є “давній союз Бога з людиною”, сутність якого полягає “в тому, що Бог обіцяв людям Божественного Спасителя і готував їх до прийняття Його через поступові одкровення, через пророцтва й перетворення” 51.
Ап. Павло свідчить про богонатхненну гідність старозавітних книг:

“Усе Писання богодухновенне, корисне для повчання, для викриття, для виправлення, для настанови в праведності” (2Тим. 3:16). А ап. Петро каже, що “жодного пророцтва в Писанні не можна вирішити самому собою. Бо ніколи пророцтво не було вимовлене з волі людської, але виголошували його святі Божі люди, будучи спонукувані Духом Святим” (2Пет. 1:20-21).

Саме найменування “Старий Завіт” введено у вжиток св. ап. Павлом (Євр. 8:13). Канон книг Старого Завіту “Християнська Церква прийняла… від Старозавітної Церкви Єврейської” 52.
Хоча канон книг Старого Завіту остаточно було затверджено на Лаодикійському Соборі 364 р. і Карфагенському Соборі 397 р., фактично Церква користувалася старозавітним каноном у його теперішньому вигляді з найдавніших часів. Так, свт. Мелітон Сардійський у Листі до Анесімія, датованому приблизно 170 р., уже наводить список книг Старого Завіту, який майже повністю збігається із затвердженим у IV столітті53.

Книги Старого Завіту “можна розділити на чотири наступні розряди”:
а) “Книги законоположні, які становлять головну основу Старого Завіту”.
До них належать книги: Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення Закону.
Сам Ісус Христос дає цим книгам загальне найменування “Закону Мойсеєва” (Лк. 24:44).
б) Книги історичні, “які містять переважно історію благочестя”: Ісуса Навина, Суддів, Рут, Царств, Паралипоменон, Ездри, Неємії та Естер.
в) Книги повчальні, “які містять вчення благочестя”: книга Йова, Псалтир, Притчі Соломона, Еклезіаст, Пісня пісень.
г) Книги пророчі, “які містять пророцтва або пророцтва про майбутнє, і особливо про Іісуса Христа”: книги великих пророків Ісаї, Єремії, Єзикіїля і Даниїла, а також книги дванадцяти малих пророків Осії, Іоіла, Амоса, Авдія, Іони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Агдея, Захарії, Малахії54.

Православна Церква у виданнях Біблії поміщає у складі Старого Завіту кілька неканонічних книжок: 1-ша, 2-га і 3-тя Маккавейські, 2-га і 3-тя Єздри, Товита, Варуха, Юдиф, книга Премудрості Соломона, книга Премудрості Іісуса, Сина Сирахова

. Неканонічні книги рекомендуються Церквою для повчального читання і користуються великим віро- і повчальним авторитетом. За словами свт. Афанасія Великого, ці книги “призначені Отцями для читання тим, хто вступає до Церкви “55.
Формальною ознакою, що відрізняє неканонічні книги від канонічних, є мова, якою ці книги дійшли до нас. Усі канонічні книги Старого Завіту збереглися давньоєврейською мовою, тоді як книги неканонічні дійшли до нас мовою грецькою, за винятком 3-ої книги Ездри, що збереглася в латинському перекладі.
У III ст. до Р. X. більшу частину книг Старого Завіту було перекладено з давньоєврейської мови грецькою на вимогу єгипетського царя Філадельфа Птолемея. За переказами, переклад був виконаний сімдесятьма єврейськими тлумачами, тому грецький переклад Старого Завіту дістав назву “Септуагіанта”, Православна Церква засвоює грецькому тексту Старого Завіту авторитет не менший, ніж тексту давньоєврейському. Користуючись старозавітними книгами, Церква спирається рівною мірою і на давньоєврейський, і на грецький текст. У кожному конкретному випадку перевагу віддають тексту, який більше відповідає церковному вченню56.

2.3.2. Святі книги Нового Завіту

Новий Завіт є “новий союз Бога з людьми”, сутність якого полягає “в тому, що Бог справді дарував людям Божественного Спасителя, Єдинородного Сина Свого, Іісуса Христа “57.
Саме найменування “Новий Завіт” уперше трапляється в Єр. 31:31, де Бог говорить через пророка, що колись Він укладе “з домом Ізраїля і з домом Іуди” новий союз, відмінний від завіту, укладеного через Мойсея. Це пророцтво справдилося на Таємній Вечері, коли Господь Іісус Христос назвав новий союз із людьми, встановлений у Його Крові, “Новою Угодою” (Мф. 26:28). Ап. Павло іменує Іісуса Христа заступником нової угоди (Євр. 9:15).
Про богонатхненну гідність книг Нового Заповіту, зокрема, Павлових послань, свідчить ап. Петро, коли називає послання ап. Павла Писаннями (2Пет. 3:16). Слово “писання” (graphe) вже в апостольський період було технічним терміном для позначення саме священних богодухновенних книг58.
Священні книги Нового Завіту зі значним ступенем умовності також можна розділити на:
а) книги законоположні, що “переважно становлять основу Нового Завіту”.
“Цим ім’ям справедливо можна назвати Євангеліє, яке складають чотири книги Євангелістів: Матвія, Марка, Луки та Іоанна”.
Саме слово “Євангеліє (euangeliov) є грецьке, і значить Благовістя, тобто добру звістку, або радісну звістку”. Тому, “що для людей не може бути кращої і радіснішої звістки, як звістка про Божественного Спасителя, і про вічне спасіння”.
б) книга історична, а “саме книга Діянь Святих Апостолів”. Грецьке слово “апостол” (apostols) означає посланник.
в) книги учительні: сім Соборних Послань: (Якова, 1-е і 2-е Петра, 1-е, 2-е, 3-е Іоанна, Іуди) і чотирнадцять Послань Апостола Павла (до Римлян, 1-е і 2-е до Коринтян, до Галатів, до Ефесян, до Філіпіян, до Колосян, 1-е і 2-е до Фесалонікійців, 1-е і 2-е до Тимофія, до Тита, до Филимона і до Євреїв).
г) книга пророча: Апокаліпсис, що містить у собі “таємниче зображення майбутньої долі Церкви Христової і всього світу “59.
Грецьке слово “апокаліпсис” (apokalypsis) у перекладі означає “одкровення”.
Усі книги Нового Завіту написані олександрійським діалектом давньогрецької мови – койне (koini).
Канон книг Нового Завіту сформувався не відразу. Новозавітні книги, які згодом увійшли до канону, були написані між 40 і 100 роками за Р. X. Однак поряд із ними в перші століття історичного буття Церкви існувало безліч інших книг, які претендували на місце в новозавітному каноні. Хоча в загальних рисах канон Нового Завіту склався вже до середини II століття60, щодо деяких книг (Якова, Іуди, 2 Петра, 2 і 3 Іоанна, Євреїв, Апокаліпсису) довгий час зберігався сумнів. Водночас до канону іноді включали книги, які потім були з нього виключені: “Дідахе”, “Пастир” Єрми, Послання Варнави, Послання Климента Римського до Коринфян тощо. У теперішньому вигляді новозавітний канон остаточно було затверджено на помісних соборах у IV столітті: Іппонському Соборі 393 р. і Карфагенському Соборі 397 р.61. Більшість книг, не визнаних Церквою як богодухновенне писання, було відкинуто як такі, що вийшли з середовища єретиків, їх називають апокрифічними. Деякі книги, хоча і не були визнані богодухновенними і не входять до канону, тим не менш, рекомендуються Церквою для повчального читання, наприклад, протоєвангеліє Якова, євангеліє від Никодима, “Пастир” Єрми та ін.

2.4. Ознаки того що Святе Письмо є істинне слово Боже

” Просторний Катехізис” вказує п’ять таких ознак62:
а) “Висота цього вчення, яка свідчить, що воно не могло бути винайдене розумом людським”.
б) “Чистота цього вчення, що показує, що воно походить від найчистішого розуму Божого”. Порівняльний аналіз християнського Одкровення і стародавніх релігій та філософій переконує в тому, що християнське віро- і моралістичне вчення не могло виникнути природним шляхом, не могло розвинутися ні з язичницьких релігій і філософій, ні навіть із богоодкровенної релігії Старого Завіту. Так, жодна природна філософія не змогла піднестися до вчення про Бога Трійцю або про Боговтілення, у жодній язичницькій релігії немає вчення про любов до ворогів. Між християнським вченням і духовним досвідом дохристиянського людства немає плавного переходу, між ними – розрив, який можна пояснити тільки безпосереднім втручанням Бога, новим етапом Божественного Одкровення.
в) “Пророцтва”.
Передбачити події майбутнього з певним ступенем ймовірності може будь-яка людина, що володіє науковими знаннями, життєвим досвідом та інтуїцією. Однак біблійні пророцтва незрівнянно перевершують природний рівень людських знань, це не прогноз, не вказівка тенденцій розвитку, а пророцтво абсолютно випадкових конкретних подій, неповторних у досвіді.
За способом свого проголошення біблійні пророцтва різко відрізняються від пророцтв, з якими ми зустрічаємося у світі язичницькому. Останні мають своїм джерелом світ занепалих духів. Слід зазначити п’ять основних відмінностей:
1) Біблійні пророки завжди пророкують не від свого імені, але від імені Бога, відчувають себе органами Божими.
“Дух Господній говорить у мені, і слово Його на язиці у мене” (2Сам. 23:2), – вигукує цар і пророк Давид.
2) Біблійним пророцтвам не передують жодні приготування у вигляді здійснення тих чи інших обрядів, ритуалів, медитацій, необхідних для встановлення контакту зі світом занепалих духів, як, наприклад, на спіритичних сеансах.
3) Біблійні пророки, пророкуючи, повністю зберігають свою свідомість, не впадаючи в стан трансу, подібно до шаманів або стародавніх піфій.
4) Біблійні пророцтва мають конкретний, визначений характер і позбавлені будь-якої двозначності.
5) Діяльність біблійних пророків несумісна з жодною особистою користю. Відчуваючи себе служителями одного тільки Бога, пророки змушені пророкувати навіть на шкоду собі, як, наприклад, пророк Єремія, коли він пророкував руйнування Єрусалима і полон богообраного народу.
Звісно, пророцтва, виконання яких перебуває в хронологічних рамках біблійної історії, не можуть переконати людину скептично налаштовану. Тому з апологетичного погляду найбільший інтерес становлять пророцтва, що справдилися значно пізніше, ніж був написаний Новий Завіт, як-от безповоротна загибель галілейських міст, засуджених Спасителем (Мф. 11:21-24). Протестантський біблеїст Дж. Макдауелл у своїй книзі “Незаперечні свідчення” докладно розглядає низку біблійних пророцтв, які справдилися в найдрібніших подробицях, причому виконання цих пророцтв від часу їхнього проголошення віддалене деколи століттями і навіть тисячоліттями63.
г) “Чудеса”. “Просторий Катехізис” називає чудесами “справи, які не можуть бути зроблені ні силою, ні мистецтвом людським, але тільки Всемогутньою силою Божою “64.
Чудеса не є порушенням законів природи, Бог не руйнує те, що Сам створив, і те, що Сам встановив, але перемагання природних законів силою, незрівнянно більшою, ніж самі ці закони:
“Бог хоче і, перемагається єства чин“65

Опис у будь-якій книзі чудес сам по собі, природно, не може переконати в її богонатхненній гідності. Однак у Біблії, особливо в Новому Завіті, вражає не сам опис чудес, а ставлення до них, те місце, яке відводиться чудесам у біблійній розповіді. У ставленні до чудес виявляється принципова різниця між Біблією і язичницькими міфами, “священними книгами” інших народів. У язичництві в описі чудес знаходить вихід релігійна фантазія, чудеса тут позбавлені внутрішнього сенсу, вони самодостатні, їхнє призначення – здивувати, вразити уяву людини. У язичництві чудеса є засобом переконання або, краще сказати, засобом примусу до віри. Відмовившись зійти з Хреста, коли це пропонували Йому юдеї (Мф. 27:40-42), Господь відкинув чудо як засіб переконання. Чудеса Христові – не примусові докази, а свідоцтва, які, будучи звернені до серця і совісті людини, не знищують її внутрішньої свободи: “діла, що Отець дав Мені звершити, самі ці діла, що їх Я чиню, свідчать про Мене” (Ін. 5:36).

У Святому Письмі чудеса не мають самодостатнього значення і не відбуваються заради них самих. Для позначення чудесних подій у Святому Письмі використовуються два слова:
а) знамення

“Рід лукавий і перелюбний шукає знамення, і знамення не дасться йому…” (Мф. 12:39);
“Яке покажеш знамення, щоб ми увірували?” (Ін. 6:30)
Слово “знамення” означає, що чудесні дії сповнені внутрішнього сенсу, переслідують певні релігійні цілі, мають повчальне значення. Чудо завжди є деяким одкровенням. Наприклад, чудо Преображення Спасителя є одкровенням про Його Божественну гідність.

б) сили
“Якби в Тирі та Сидоні були явлені сили, явлені у вас, то давно б вони в тлінні та попелі покаялися” (Мф. 11:12);

“Апостоли з великою силою свідчили про воскресіння Господа Іісуса Христа” (Діян. 4:33). Слово “сили” вказує на те, що дійсна причина чудесних подій лежить поза природними законами природи, що чудеса – це прояв сили Божої. Тому зіткнення з дивом завжди є долученням до Божественної дії. З цієї причини чудеса Спасителя, наприклад, зцілення, не тільки звільняли недужих від фізичних хвороб, але зазвичай мали своїм наслідком також і благодатний вплив на їхні душі.
Таким чином, для Священного Писання важливий не сам факт дива, а його зміст, внутрішній зміст, бо кожне диво є одкровення Боже, явлення Царства Божого, що прийшло в силі (Мк. 9:1).
5) “Могутня дія цього вчення не серця людські, властива тільки Божій силі” 66.
Можливо, це найпереконливіше свідчення про богонатхненну гідність Священного Писання, бо величезна кількість людей різних національностей, різного звання, освіти і стану під впливом Слова Божого найрішучішим чином змінили своє життя, цілком присвятивши себе служінню Богові.

2.5. Правила читання Святого Письма

“Просторний Катехізис” вказує три основні правила, яких необхідно дотримуватися під час читання священних книг67.
а) “Повинно читати його з благоговінням, як слово Боже, і з молитвою про розуміння його”. Для правильного розуміння Святого Письма необхідна довіра до того, що Господь хотів відкрити нам у Своєму слові. Крім того, необхідна молитва, оскільки одного природного людського розуму недостатньо для проникнення в сенс Писання, для цього необхідна допомога згори. Прп. Ісаак Сирин (VI-VII ст.) навчає: “Ніколи не наближайся до слів таїнства, які містяться в Писанні, без того, щоб помолитися і попросити допомоги в Бога, але говори: Господи, дай мені відчути могутність Писання. Вважай молитву ключем, що відкриває його справжній сенс” 68.
Особливо корисно слухати Святе Письмо в храмі, оскільки тут читання Слова Божого пов’язане з церковною молитвою, а саме слухання Святого Письма передує особливій молитві, у якій просять у Бога відчинення нашого розуму для розуміння Писання. Читання Слова Божого розглядається Церквою як один із способів богоспілкування. “Благоговійне читання Святого Письма не тільки дає нам знання про Бога, але, почасти, знання Самого Бога, деякою мірою долучаючи нас до Нього “69;
б) “Повинно читати його з благоговінням, як слово Боже, для нашої настанови у вірі та спонукання до добрих справ”.
Іншими словами, читання Святого Письма є для нас дієвим у тому разі, якщо, читаючи Письмо, ми ставимо перед собою саме духовні завдання, не переслідуючи якихось сторонніх цілей, як-от: здача іспиту, складання проповіді чи статті, розширення кругозору тощо.
в) “Розуміти воно повинно згідно з поясненням Православної Церкви і Святих Отців”. “Церква знає безліч святих, які, будучи богословами і духовними вчителями, захищали і пояснювали православну віру. Вони називаються Святими Отцями Церкви, а їхнє вчення називається святоотцівським… Усі Святі Отці… поєднували блискучий розум із чистотою душі та праведністю життя, що й робило їх справді Святими Отцями Церкви “70.
Чому Святе Письмо слід розуміти згідно з поясненнями свв. отців Православної Церкви? Нині, особливо в протестантському середовищі, поширена думка, згідно з якою існує якийсь чистий сенс Святого Письма. Для осягнення цього сенсу необхідно під час тлумачення Писання відмовитися від усяких зовнішніх авторитетів і прагнути до буквального, незамутненого розуміння біблійного тексту. Але саме про небезпеку такого самочинного і спрощеного тлумачення Святого Письма багаторазово попереджали свв. отці. Свт. Григорій Ніський писав: “Тлумачення написаного, що видається з першого погляду, якщо його не буде зрозуміло в належному розумінні, часто справляє протилежне до життя, яке являється Духом”. Тому треба “благоговіти перед достовірністю тих, хто засвідчений Святим Духом, перебувати в межах їхнього вчення і знання “71.
Насправді жодного чистого сенсу Святого Письма не існує, кожна людина розуміє все, зокрема й Святе Письмо, у свою міру, що визначається духовним віком людини, її життєвим досвідом і загальним рівнем культури. Будь-яке сприйняття і розуміння завжди суб’єктивне. Можна сказати, що розуміти й інтерпретувати – це одне й те саме. Зрозуміти – це і означає витлумачити в прийнятний для себе спосіб. Тому питання не в тому, тлумачити чи не тлумачити, інтерпретувати чи не інтерпретувати, а в тому, на підставі яких критеріїв це робити: чи покласти в основу нашого розуміння Біблії тлумачення вчителів, святість яких засвідчена Церквою, чи довіритися сумнівним думкам проповідників, які суперечать одне одному72.
Але яким чином відрізнити справжнє вчення свв. отців, що має авторитет, від приватних думок тих чи інших отців, які можуть бути і помилковими? Для цього існує спеціальне поняття: “згода отців” (consensus patrum). У свято-отцівському вченні приймається тільки та частина його, щодо якої є одностайна думка всіх або принаймні значної більшості свв. отців. З принципових питань догматичного характеру істотних розбіжностей у свв. отців практично не буває.
“Отець не протиборствує отцям, бо всі вони були спільниками Єдиного Духа Святого “73, – писав св. Іоанн Дамаскін.
Згода отців з того чи іншого питання є богословською думкою, з якою необхідно рахуватися, якщо бажаєш залишитися вірним вченню Церкви. Блж. Августин попереджає:
“Хто відступає від одностайної згоди Отців, той відступає від усієї Церкви “74. П’ято-Шостий Трулльський Собор 691-692 рр. своїм 19-м правилом постановив: “якщо буде досліджуване слово Писання, то не інакше нехай пояснюють його, хіба що так, як виклали світила і вчителі Церкви у своїх писаннях “75.

3.Відношення Святого Письма до Священного Передання

3.1. Порівняльна давнина Священного Передання і Святого Письма

Очевидно, що Священне Предання давніше, ніж Святе Письмо, Предання є “найдавніший і первісний спосіб поширення Одкровення Божого…”. Від Адама до Мойсея не було Священних Книг. Сам Господь наш Іісус Христос Божественне вчення Своє і встановлення передав учням Своїм словом і прикладом, а не книгою. У той самий спосіб спочатку й Апостоли поширювали віру й утверджували Церкву Христову “76.

У період формування новозавітного канону Священне Передання було авторизуючим свідченням про гідність тієї чи іншої книги. З безлічі книг, які претендували на місце в каноні, Церква лише деякі визнала богодухновенними, а інші відкинула як не справжні. Критерієм, на підставі якого здійснювався вибір, було саме Священне Передання. Таким чином, Святе Письмо “не є першим джерелом знання про Бога ні хронологічно, ні логічно (бо Церква, керована Духом Святим, встановлює канон Священного Писання і затверджує його). Цим розкривається вся неспроможність протестантів і сектантів, які відкидають авторитет Церкви та її передання і стверджуються на одному Писанні… Святе Письмо не є ні єдиним, ні самодостатнім джерелом богопізнання “77.

3.2. Священне Передання і Святе Письмо як два самостійні джерела віровчення (латинська схема)

Чи є Святе Письмо самостійним, відмінним від Передання способом збереження і поширення Божественного Одкровення і джерелом віровчення, або ж Святе Письмо входить до складу Передання? У другому випадку постає питання про місце Святого Письма в структурі Священного Передання.
У руській богословській науці XIX – поч. XX ст. загальноприйнятою була думка, згідно з якою Святе Письмо і Священне Передання являють собою два самостійні, різні способи збереження і поширення Божественного Одкровення, два джерела віровчення, які взаємно доповнюють одне одного. Суть цієї думки зводиться до такої богословсько-історичної схеми. Частина богоодкровенного вчення, отриманого Церквою від апостолів, ще в апостольський період історичного буття Церкви була укладена в книги Святого Письма. Інша частина, що не ввійшла в Писання, передавалася шляхом усної проповіді і була зафіксована пізніше, вже в післяапостольську епоху. Вона-то і становить зміст власне Священного Передання. Цю латинську концепцію, сформульовану в період контрреформації, у XVI-XVII ст. засвоїло і православне богослов’я. Подолання цього погляду на співвідношення Писання і Передання в православному богослов’ї починається тільки з середини XX століття. У “Просторому Катехізисі” позиція з цього питання визначена недостатньо чітко. Про Святе Письмо і Священне Передання тут ідеться як про різні способи розповсюдження і збереження Одкровення, але водночас прямо не стверджується, що Писання і Передання є двома різними джерелами віровчення78.
Погляд на Святе Письмо і Священне Передання як на два джерела віровчення, що взаємно доповнюють одне одного, породжує низку важковирішуваних питань. У такому разі слід визнати, що ні Писання, ні Передання не містять у собі всю повноту богоодкровенної істини, але лише деяку частину її. Однак таке уявлення перебуває в повному протиріччі з вченням Стародавньої Церкви, яка вважала, що Святе Письмо містить у собі все необхідне для віри та благочестя.

“Я схиляюся перед повнотою Писання “79, писав Тертулліан, а свт. Афанасій Великий вважав, що Писання “достатньо саме по собі для розрізнення Істини “80. Але якщо Святе Письмо володіє такою повнотою, що воно одне саме по собі достатнє для розрізнення Істини, то чи не логічно в такому разі відкинути віронавчальний авторитет Переказу на користь Писання? Саме таким чином і вчинили в XVI столітті протестанти. Однак ця думка не знаходить ані найменшого підтвердження ні в самому Святому Письмі, яке закликає тримати і зберігати Передання (1Кор. 11:2; 2Сол. 2:15; 1Тим. 6:20), ні у вченні Стародавньої Церкви.

3.3. Святе Письмо як форма Священного Передання

Сутність зміни поглядів на співвідношення Писання і Передання, що відбулася в православному богослов’ї в середині XX ст., полягає в тому, що Святе Письмо стало розглядатися не як самостійне, незалежне джерело віровчення і навіть не як частина Передання, а як одна з його форм. “Передання об’єднує собою все життя Церкви настільки, що і саме Святе Письмо є лише однією з форм його… Святе Письмо не глибше і не важливіше за Священне Передання, як сказано вище, але одна з його форм… “81.

3.4. Другі форми Священного Передання

Спочатку Священне Передання існувало у формі усної апостольської проповіді, на підставі якої і було створено Святе Письмо. Однак Святе Письмо ніколи не було єдиною формою, в якій втілилося богоодкровенне вчення, йому передували, а потім поряд із ними співіснували ще принаймні дві форми: правило віри (regula fidei) і богослужбово-литургійна практика Церкви, літургійний переказ. Пізніше з’явилися й інші форми, в які вбралося Священне Передання. З них найбільше значення для нас мають творіння свв. отців і вчителів Церкви82.

3.4.1. Правило віри

Правило віри, історично пов’язане зі звершенням таїнства хрещення, від початку було загальним вираженням самосвідомості Церкви в області віри.
Вказівки на існування в Церкві такого Правила містяться в Новому Завіті. Ап. Павло закликає християн твердо триматися сповідання нашого (Євр. 4:14) і нагадує своєму учневі Тимофію про добре сповідання, яке Тимофій сповідував перед багатьма свідками (1Тим. 6:12).

Тертулліан стверджує, що ” Іісус Христос усім народам дав точне і незмінне Правило віри, якому весь світ зобов’язаний вірити “83.
Хрещальні сповідання стародавніх апостольських церков, незважаючи на деяку відмінність у формулюваннях, за змістом є вираженням єдиної апостольської віри, яка сягає вчення Самого Іісуса Христа. Найдавніше Правило віри, безсумнівно, лежить і в основі Нікео-Цареградського Символу віри, складеного і затвердженого на I і II Вселенських Соборах. Історично, відповідно до потреб Церкви, Правило віри доповнювалося, до нього були включені віровизначення Вселенських Соборів. Усі догматичні визначення, що входять до складу Правила віри, нерозривно пов’язані одне з одним і являють собою єдине тіло Богоодкровенної Істини.

Від Святого Письма Правило віри відрізняється не змістом, а формою. Якщо Святе Письмо розкриває Богоодкровенну Істину як історію домобудівництва порятунку, то Правило віри являє собою “істини віри”, які “у коротких словах вміщують усе відання благочестя, що міститься у Старому Завіті та Новому “84.

3.4.2. Літургічне передання

Богослужіння і таїнства – це легені і серце церковного життя; саме в богослужінні, таїнствах Церква є тим, що вона є по суті. Літургійне життя Церкви – це те таємниче лоно, в якому розкривається повнота Священного Передання, тому що саме тут віруючим безперервно викладається повнота благодатного життя у Христі. Правильно організоване духовне життя, неможливе без участі в таїнствах, є запорукою чистоти віри. Уже в III столітті римський папа Келестин сформулював загальний принцип: “ut leqem credendi statuit lex supplicandi (закон віри визначається законом молитви)85.
Однак літургійний переказ не зводиться тільки до спадкоємної передачі благодатного освячення. Чинопослідування церковних таїнств і священнодійств, молитви і піснеспіви наповнені віронавчальним змістом. Прот. Георгій Флоровський робить точне зауваження про характер християнського богослужіння:
“Християнське богослужіння від початку має характер скоріше догматичний, ніж ліричний… З людського боку богослужіння є насамперед сповіданням, – свідченням віри… “86.
З боку свого змісту літургійне передання не відрізняється ні від апостольського передання, ні від Святого Письма.
Свщмч. Іриней Ліонський зазначає, що “наше… вчення згідно з Євхаристією, і Євхаристія своєю чергою підтверджує вчення “87. Свт. Василій Великий пише: “У мене віра завжди одна й та сама, бо як віруємо, так і славословимо “88.
Про богослужбові книги Православної Церкви в “Посланні Східних Патріархів” сказано:
“Усі ці книги містять здорове й істинне богослов’я і складаються з пісень, або вибраних зі Священного Писання, або складених за навіюванням Духа, так, що в наших піснеспівах тільки слова інші, ніж у Писанні, а власне ми співаємо те саме, що в Писанні, тільки іншими словами “89.

3.5. Святе Письмо – найважливіша із форм Священного Передання

Таким чином, Святе Письмо, Правило віри і літургійне передання суть не частини Священного Передання, що взаємодоповнюють одна одну, а нерозривно пов’язані між собою форми єдиного Передання, тотожні за своїм змістом. Можна сказати, що одна й та сама Богоодкровенна Істина у Святому Письмі благовіствується, у Правилі віри викладається в доктринальній формі, а в літургійному житті Церкви діє і славословиться.
З усіх форм, у яких втілюється Передання, Святе Письмо має для нас найбільше значення. Архім. Софроній вказує дві причини переваги Священного Писання над іншими формами: “форма ця є найціннішою і за зручністю збереження її, і за зручністю користування нею… “90
За словами свт. Філарета Московського, “Богонатхненне Писання є незмінним, – особливим влаштуванням Духа Божого, усталеним виглядом Передання “91.
Святе Письмо – “єдине джерело віровчення, про яке з усією впевненістю можна сказати, що воно ні в чому не грішить проти повноти доступної нам Божественної Істини. Саме воно в найбільшій повноті й досконалості показує образ спасительної дії Бога у світі “92.
Згідно з ” Просторим Катехізисом”, Святе Письмо дано, “щоб Одкровення Боже збереглося більш точно і незмінно “93. Тому “відтоді, як вчення християнське укладено у Священних книгах, Свята Церква, для вірного і незмінного збереження цього вчення, має звичай і правило, не тільки думки цього вчення на непорушному свідоцтві богонатхненного Писання стверджувати, а й самі слова та вирази, для позначення найважливіших предметів і частин, запозичувати з того ж чистого джерела Писання “94.
Крім того, православне богослов’я “невпинно перевіряє себе за допомогою Писання “95.

3.6. Чому слід дотримуватися Священного Передання і тоді, коли ми маємо Святе Письмо?

Необхідність тримати Передання навіть тоді, коли ми володіємо Святим Письмом, зумовлена трьома причинами.
а) Священне Передання містить і те, що в принципі не може бути записано, а саме, досвід духовного життя, що передається особистим прикладом, і благодатне освячення, яке передається за допомогою таїнств.
б) “Для керівництва до правильного розуміння Святого Письма… “96
Звичайно, Святе Письмо містить у собі повноту богоодкровенної Істини і містить усе необхідне для збереження чистоти віри та догоджання Богові. Однак для того, щоб скористатися скарбами Писання, замало мати його вивірений текст, Святе Письмо повинно ще правильно розумітися і належним чином тлумачитися. Одного людського розуму для правильного розуміння Святого Письма явно недостатньо, про це красномовно свідчить історія протестантизму. Численні протестантські деномінації, які відмовилися від авторитету Священного Передання, спираючись на один і той самий текст Святого Письма, приходять до різних, часом діаметрально протилежних висновків.

Форми Священного Передання найтіснішим чином пов’язані між собою. Правило віри стосовно Святого Письма є керівним початком, ключем для тлумачення (traditio inteperata). У літургійному житті, в таїнствах передається Божественна благодать, що відкриває розум до розуміння Писань (Лк. 24:45). А у творіннях свв. отців ми маємо живу, безперервну традицію тлумачення біблійних текстів. Тому “вилучене з потоку Священного Передання, Писання не може бути зрозуміле, як належить, жодними науковими дослідженнями “97. Свт. Василій Великий писав: “… якщо наважимося відкидати написані звичаї, які нібито не велику важливість мають, то непомітно зашкодимо Євангелію в найголовнішому, або, понад те, від проповіді Апостольської залишимо порожнє ім’я “98.
в) “Для правильного здійснення таїнств і для дотримання священних обрядів у чистоті первісного їхнього встановлення “99.

Церковні таїнства і священнодійства являють собою діалектичну єдність форми і змісту. Викладання віруючим у таїнстві невидимих благодатних дарів, що становить внутрішній бік таїнства, відбувається за допомогою видимої форми або обряду. Обряд не слід абсолютизувати. Обряд не є догмат, обряди можуть змінюватися. Але обрядова форма таїнства найтіснішим чином пов’язана з його внутрішнім змістом, тому зміна обряду має свої допустимі межі: навіть у одного і того ж таїнства обряд може бути різним, але він не може бути яким завгодно. Обряд має двояке призначення:
– за допомогою обряду вірянам повідомляється Божественна благодать;
– обряд повинен допомагати людині розкрити свою душу для прийняття і засвоєння благодатних дарів, що викладаються в таїнстві.

Якщо зміна обряду виходить за допустимі межі, найтісніший зв’язок між обрядовою формою і змістом, змістом таїнства починає руйнуватися. Такий спотворений обряд уже не сприяє, а, навпаки, перешкоджає людині сприймати і засвоювати благодать, тобто шкодить дієвості таїнств. Подальша деформація обряду веде до руйнування таїнства як такого, тобто до заперечення його дійсності. Наприклад, якщо при здійсненні таїнства хрещення не буде здійснено триразове занурення (обливання), поєднане з проголошенням встановлених слів [“Хреститься раб Божий (ім’я рек). В ім’я Отця. Амінь. І Сина. Амінь. І Святого Духа. Амінь”], то таїнство не здійсниться, виявиться недійсним.

4.Божественне Одкровення і Церква

Адресатом Священного Передання є Церква. Апостоли, які отримали від Христа Богоодкровенну Істину, не повідомляли її окремим індивідуумам, але довірили Церкві. Сщмч. Іриней Ліонський пише:
“Не слід в інших шукати істини, яку легко запозичити від Церкви. Бо в неї, наче в багату скарбницю, Апостоли в повноті поклали все, що належить істині, тож кожен охочий може приймати від неї пиття життя. Вона є двері життя” 100.

4.1. Церква – “вірне сховище Священного Передання”

“Просторий Катехізис” на запитання: “Чи є вірне сховище Священного Передання?” – дає таку відповідь: “Усі істинно віруючі, з’єднані священним переданням віри, сукупно і спадкоємно, за устроєм Божим, становлять із себе Церкву, яка і є вірним сховищем Священного Передання “101.
Церква не є людським співтовариством, Церква – це боголюдський організм, Головою якого є Сам Господь Іісус Христос, а всі віряни, з’єднані з Ним як зі своїм Головою, у сукупності утворюють Його духовне тіло, а окремо є членами цього Тіла.

“І ви – Тіло Христове, а порізно – члени” (1Кор. 12:27).
Тому хранителями Священного Передання є не тільки ієрархи і вчені богослови, але “всі істинно віруючі”. У “Посланні Східних Патріархів” (1848 р.) говориться: “У нас ні патріархи, ні Собори ніколи не могли запровадити щось нове, тому що хранитель благочестя (huperastis tes threskeias) у нас є саме тіло Церкви, тобто самий народ, який завжди бажає зберегти віру свою незмінною та узгодженою з вірою отців його” 102. Звичайно, і поза Церквою можна зберігати букву вчення і навіть намагатися будувати своє життя відповідно до вчення, але поза Церквою немає і не може бути спадкоємного сполучення благодаті та освячення, без яких неможливі ані правильне розуміння вчення, ані справжній досвід духовного життя, бо “буква вбиває, а дух животворить” (2Кор. 3:6). Тільки Церква володіє богодарованими засобами для повідомлення благодаті, тобто таїнствами.
“Вона – не просто місце, де зберігається божественне благовістя і зберігається апостольське свідоцтво; вона – те місце, де Сам Христос продовжує Свій спокутний подвиг, а Дух Святий, Дух Істини, безперестанку навчає всього і нагадує все, сказане Господом Іісусом Христом (Ін. 14:26) “103.

В.Н. Лосський називає Передання “єдиним способом сприймати Істину”, тому що “воно є життя Духа Святого в Церкві, життя, яке дає кожному вірянину здатність чути, приймати, пізнавати істину у притаманному їй Світлі, а не в природному світлі людського розуму “104.
Тому, за словами ап. Павла, Церква є стовп і утвердження істини (1Тим. 3:15).

4.2. Церква – єдина вірна трактувальниця Святого Письма

Будучи вірною скарбницею Священного Передання, Церква, природно, є єдиною вірною берегинею і тлумачкою Священного Писання. У “Посланні Східних Патріархів” сказано, “що Божественне і Святе Письмо навіяне Богом; тому ми повинні вірити йому беззаперечно, і до того ж не якось по-своєму, а саме так, як витлумачила й віддала його Кафолична Церква. Вселенська Церква ніяк не може погрішати, ні обманювати, ні обманюватися, але, подібно до Божественного Писання, не є гріховною і має повсякчасну важливість “105, бо Святий Дух, “завжди діючий через вірних служителів, батьків та вчителів Церкви, оберігає її від усякої помилки “106.

“Ми віримо, що свідоцтво Кафоличної Церкви не меншу має силу, як і Божественне Писання, Оскільки винуватець того й іншого є один і той самий Святий Дух, то однаково, чи від Писання навчитися, чи від Вселенської Церкви “107.
Живучи в Церкві, людина може навчатися Істини безпосередньо від Церкви, оскільки Церква своє вчення не виводить із Писання, але має його в готовності. І якщо, розмірковуючи про якийсь догмат, Церква наводить ті чи інші місця Біблії, то не для виведення догматів, а тільки для підтвердження їх.

Біблія – церковна книга, вона створена Церквою і може існувати тільки в Церкві.

“Книги Святого Письма це один із засобів, через який у Церкві діє на людей благодатна сила Божа. Дух Божий оживляє тільки Тіло Церкви, а тому і Святе Письмо може мати сенс і значення тільки в Церкві “108, – писав єпископ Іларіон (Троїцький). Винесена з Церкви, Біблія перетворюється просто на набір історичних документів. Тільки в Церкві біблійні книги набувають статусу Священного Писання. Сенс біблійних книг може бути осягнутий тільки в Церкві, у світлі збереженого нею Священного Передання.

“Я не повірив би Євангелію, – говорив блж. Августин, – якби мене не спонукав до цього авторитет кафолічної Церкви “109.

5. Що означає вивчати передання?

Вивчення Священного Передання не є зовнішнім щодо самого Передання процесом, Передання пізнається тільки зсередини. В іншому разі вивчення Передання виявиться підміненим дослідженням “пам’яток церковної культури” і предметом вивчення стане “не Передання, а те, що тією чи іншою мірою створювалося Переданням”.
Таким чином, ми вивчатимемо “не саму річку, а ті піски, хоча б і золоті, які вона відкладає у своїй течії “110.
Передання пізнається тільки в досвіді духовного життя. Щоб вивчати Передання, необхідно насамперед самому увійти в потік Передання, тобто увійти в Церкву.
“Живим носієм і хранителем Переказу є вся Церква в її кафолічній повноті, і потрібно перебувати або жити в Церкві в її повноті, щоб розуміти Передання, щоб володіти ним “111, – писав прот. Г. Флоровський.
Мета життя християнина – оволодіти Переданням, стати самому живим носієм Передання, стати ланкою в безперервному ланцюзі передачі Богоодкровенної Істини.

 

* * *

18 Трансцендентний (від лат. transcedere- переступати) – той, що перебуває за межами досвіду, недоступний для пізнання і впливу.

19 Апологія, п. 17 //Отці і вчителі Церкви III століття (антологія). М., 1996, т. II, с. 341.

20 Прп. Максим Сповідник. Містагогія // Творіння преподобного Максима Сповідника, кн. 1. 1993, с. 175.

21 Флоровський Г. Східні отці IV століття. М., 1992, (репринт), с. 69.

22 Точний виклад Православної віри. М., 1992, кн. 1, гл. I, с. 3.

23 Точний виклад Православної віри. М., 1992, кн. 1, гл. III, с. 5.

24 Творіння, т. 4. Сергієв Посад, 1892, с. 43.

25 Пространный Православный Катихизис…, с. 5.

26 Там само.

27 Там само.

28 Там само.

29 Там само

30 Під час складання глави II використано статтю: Ведерников А Проблема передання в православному богослов’ї .ЖМИ, 1961 № 9, ее. 42 – 49; № 10, ее. 61 – 71.

31 Просторний Православний Катехізис…, с 7.

32 Там само.

33 Послання до Філіппійців, гл. VII. Писання мужів апостольських. Рига, 1992, с. 324362.

34 Проти єресей. Кн. III, гл. II. М., 1996 (репринт), с. 221, 223.

35 Ведерников А., указ, соч., № 9, с. 46.

36 Свщмч. Іриней Ліонський називає Передання “вірою, яку Церква прийняла від апостолів і передає своїм чадам” изд. цпт., кн. III, передмова, с. 129.

37 Наприклад, у свт. Василія Великого: Про Святого Духа, гл. 27.

38 Таке розуміння Передання було властиве Церкві з найдавніших часів. Так, свщмч. Полпкарп Смирнський вчить про “віддане від початку слово”, “слово правди”. Послання до Філіппінців, гл. IX Писання мужів…, ее. 324-362, 325-363. Свщмч. Ігнатій Богоносець О 107) говорить про “вчення Господа й апостолів”. Послання I Магнезійцям, гл. XIII. Там само, с. 284-322.

39 Meyendorff J. Crist in Eastern Christian Thought. Crectwood. New York. 1987. p. 10.

40 Олександр (Семенов-Тянь-Шанскнй), ей. Православний Катихизис. Изд. II, бг, 6м, с. 110.

41 Цпт. за: Лосскпй В. Н. Предание и предания // ЖМП, 1970 № 4, с. 72.

42 Хопко Фома, прот., изд. цпт., с. 9.

43 Пространный Православный Катихизис…, с. 7.

44 Макдауелл Дж. Незаперечні свідчення (пер. з англ.), М., 1992, с. 17; Біблійна енциклопедія за ред. архім. Никифора (репринт). Свято-Троїцька Сергієва Лавра, 1990, с. 156.

45 Князєв А., прот. Що таке Святе Письмо? // Альфа і Омега, № 3 (17), 1998, ее. 17-18.

46 Макдауелл Дж., изд. пит., с. 20.

47 Князєв А., прот., вид. цит., с. 20. 20.

48 Просторий Православний Катехізис…, с. 10.

49 Князєв А., прот., изд. цит., с. 18.

50 Хопко Фома, прот., вид. цит., с. 11.

51 Пространный Православный Катихизис…, с. 10.

52 Там само.

53 Макдауелл Дж., вид. цит., с. 23.

54 Розлогий Православний Катихизис…, її. 10-11.

55 Там само, с. 11.

56 Аліпій (Касгальський-Бороздін), архім., Ісая (Бєлов), архім. видавничий цнт., її. 36-37.

57 Просторний Православний Катехізис…, с. 10.

58 Макдауелл Дж., вид. цит., с. 20.

59 Розлогий Православний Катихизис. ., с. 12-14.

60 Про це свідчить цитація новозавітних Писань мужами апостольськими і апологетами II століття, наприклад, сщмч. Іринеєм Ліонським. Макдауелл Дж. Вид. цит., с. 29

61 Там само, с. 30.

62 Просторний Православний Катехізис…, ее. 14-15.

63 Макдауелл Дж., нзд, цит., ее. 249-309.

64 Розлогий Православний Катехізис…, с. 15.

65 Великий покаянний канон св. Андрія Критського, богороднчен 4-й пісні.

66 Розлогий Православний катехізис…, с. 14.

67 Там само.

68 73-й аскетичний трактат. Цит. але: Клеман О. Витоки: Богослов’я отців Стародавньої Церкви (пер. із франц.). М., 1994, с. 99.

69 Олександр (Семенов-Тянь-Шанський), ей., изд. цит., с. 110.

70 Хопко Фома, прот., вид. цит., ее. 16-17.

71 Цит. але: Флоровський Г. Східні отці IV століття, с. 143.

72 Про цей “конфлікт інтерпретацій” див. Кураєв А., диак. Протестантам про Православ’я. М., 1997, ее. 9-34.

73 Цит. за: Левшенко Б., диак. (нині свящ.) Конспекти лекцій з курсу “Догматичне богослов’я”. ПСТБІ, М., бг, с. 18.

74 Там само.

75 Правила Православної Церкви, т. I. (репринт). М., 1994, с. 490.

76 Просторний Православний Катехізис…, с. 8.

77 Князєв А., прот., вид. цит., ее. 20-21.

78 Слід зазначити, що свт. Філарет Московський належить до числа російських богословів XIX ст., які багато в чому передбачили розвиток вітчизняної богословської науки в XX столітті. З питання про співвідношення Священного Передання і Священного Писання особливий інтерес представляє “Слово митрополита Філарета на освяченні храму Живоначальної Трійці в московському Даниловому монастирі, виголошене 13 вересня 1838 р.”. Слова і промови, т. IV. М., 1882, її. 96-97.

79 Цит. за: Ведерников А., указ. соч. № 10, с. 63.

80 Цит. за: Ведерников А., указ. соч. № 10, с. 63.

81 Софроній (Сахаров), пером. Старець Силуан. М., 1994, с. 85.

82 З боку змісту вчення свв. отців не відрізняється від Передання апостольського, бо святим отцем і називається той, хто адекватно тлумачить вчення апостолів стосовно потреб свого часу: “Апостолів проповіді та отців догмати Церкви єдину віру запечатавша”. Кондак у Неділю 7-му перед Великоднем, свв. отець.

83 Цит. за: Ведерников А., указ, соч. № 10, с. 65.

84 Свт. Кирило Єрусалимський. Повчання огласительні, V, 12, вид. цит., с. 71.

85 Цит. але: Флоренский Г. Східні Отці V-VIII століть (Репринт.). М., 1992, с. 135.

86 Там само.

87 Проти єресей, кн. IV, гл. 18, вид. цит., с. 365.

88 Лист 243251. Творения, т. III, СПб, 1911, с. 312.

89 Послання Патріархів Східно-Кафоличної Церкви про право славну віру (1723 р.), вонр. 3 // Догматичні Послання православних ієрархів XVII-XIX століть про Православну віру. Свято-Троїцька Сергієва Лавра, 1995, с. 193.

90 Софроній (Сахаров), ієром. Старець Силуан. М., 1994, с. 85.

91 Свт. Філарет Московський. Слово на освяченні храму Живоначальної Трійці в московському Даниловому монастирі, виголошене 13 вересня 1838 р., вид. цит., с. 97. 97.

92 Князєв А., прот., изд. цит., с. 23.

93 Просторий Православний Катехізис…, с. 8.

94 Свт. Філарет Московський. Слово на освяченні храму Живоначальної Трійці…, изд. цит., с. 96.

95 Князєв А., прот., изд. цит., с. 25.

96 Просторий Православний Катехізис…, с. 8.

97 Софроній (Сахаров), ієром. вид. цит., с. 85.

98 Про Святого Духа, гл. 27. Цит. за: Просторний Православний Катехізис…, с. 9.

99 Там само, с. 8.

100 Проти єресей, кн. III, гл. 4, вид. цит., с. 225.

101 Просторний Православний Катехізис…, с. 7.

102 Окружне послання Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви до всіх православних християн // Догматичні Послання православних ієрархів XVII-XIX століть…, с. 233. 233.

103 Воронов Л., прот. Проблема Передання в Церкві. ЖПМ, 1964, № 4, с. 67.

104 Передання і передання, вид. цит., с. 68.

105 Послання Патріархів Східно-Кафоличної Церкви про православну віру (1723 р.) // Догматичні Послання…, ее. 146-148.

106 Там само, с. 165.

107 Там само, с. 147.

108 Святе Письмо і Церква // Голос Церкви, 1914, квітень, с 156.

109 Цит. за: Ведерников А., указ. соч. // ЖМП, 1961, № 10, с. 64.1.

110 Лосский В. Н. Суперечка про Софію // “Суперечка про Софію. Статті різних років. М., 1996, с. 19.

111 Флоровський Г., прот. Богословські уривки // Вісник. Париж, 1981-1982, № 105-108, ее. 193-194.

Переклад українською : Осіпов А.

Понятие о Божественном Откровении

Глава I. Пути богопознания

1. Естественный и сверхъестественный пути богопознания

Естественно-научные знания человек получает через исследование природы путем наблюдения и эксперимента, исторические знания приобретаются посредством изучения исторических памятников и документов. Каким образом возможно для человека иметь знание о Боге? Материалистические учения объясняют возникновение веры в Бога искаженным, фантастическим отражением в сознании человека окружающей действительности. Однако такого рода теории не выдерживают критики. В самом деле, человек может воспринимать действительность искаженно, например, принять канат за змею, но только при условии, что ему предварительно известно, что такое змея. Житель Крайнего Севера, никогда не имевший дело с этими теплолюбивыми рептилиями, такой ошибки никогда не совершит. Следовательно, для того чтобы увидеть в том или ином природном явлении нечто сверхъестественное, необходимо уже предварительно иметь понятие о сверхъестественном бытии. Поэтому источником нашего знания о Боге может быть только Сам Бог. Однако объектом познавательной деятельности человека может быть только тот мир, в котором он существует, Бог же, будучи Творцом этого мира, Сам не является его частью, но пребывает над всеми (Еф. 4:6). Говоря философским языком, Бог трансцендентен миру18. Конечно, человек может составить некоторое представление о Боге и через исследование тварного мира, ибо через рассмотрение произведений всегда возможно нечто узнать и о самом художнике. Следовательно, возможно познание Бога через красоту, гармонию, целесообразность, растворенные в мире. В сущности это есть не что иное, как естественная реакция человеческой души, которая, по словам христианского апологета Тертуллиана (II-III в.), по природе является христианкой19. Такое, опосредованное творением, познание Бога, называется естественным богопознанием.

2. Два пути естественного богопознания

Различают два пути естественного богопознания.

а) Путь космологического умозаключения, когда человек через созерцание тварного космоса восходит к уразумению того, что видимый мир имеет Творца и Промыслителя. В Священном Писании можно найти немало свидетельств того, что Бога можно познать через Его творения:

«Подлинно суетны по природе все люди, у которых не было ведения о Боге, которые из видимых совершенств не могли познать Сущего и, взирая на дела, не познали Виновника» (Прем. 13:1-2), поскольку «вечная сила Его и Божество, от создания мира через рассматривание творений видимы» (Рим. 1:20).

«Мы никогда не назовем мудрецами тех, кто не может и не желает познавать Бога из творений Его», – учит прп. Максим Исповедник20.

По словам свт. Василия Великого, не познать Творца из созерцания мира – значит ничего не видеть в ясный полдень21.

б) Путь самопознания. Как учит св. Иоанн Дамаскин (VIII в.), мысль о том, что «Бог есть, Он Сам насадил в природе каждого22, знание, что Бог есть, нам от природы всеяно» 23.

Поэтому, «если внемлешь себе, ты не будешь иметь нужды искать следы Зиждителя в устройстве вселенной, но в себе самом, как бы в малом каком-то мире, усмотришь великую премудрость своего Создателя»24, говорит свт. Василий Великий.

3. Сверхъестественное богопознание

3.1. Познание Бога из Божественного Откровения

Естественное богопознание представляет собой лишь начальный и весьма несовершенный способ богопознания, поскольку такое богопознание, во-первых, может привести только к самым общим и неопределенным представлениям о Боге как о Творце и Промыслителе Вселенной, а во-вторых, возможно только при наличии у человека некоторых предварительных понятий о Боге. Иными словами, естественное богопознание возможно только на основании сверхъестественного, то есть такого способа богопознания, когда Бог Сам непосредственно сообщает человеку некоторое знание о Себе. Этот способ называется познанием из Божественного Откровения. По определению «Пространного Катихизиса», Божественное Откровение есть «то, что Сам Бог открыл человекам, дабы они могли право и спасительно веровать в Него, и достойно чтить Его»25.

Именно из Божественного Откровения «почерпается учение Православной веры»26.

Особое внимание следует обратить на слово «спасительно». Божественное Откровение имеет своей конечной целью спасение человека, поэтому Бог открывает нам знание о Себе лишь в той мере, в какой это необходимо для нашего спасения.

3.2. Провозвестники Божественного Откровения и завершение Откровения во Христе

Поскольку «по греховной нечистоте и немощи духа и тела» не все способны общаться с Богом «лицом к лицу», то и «не все человеки способны непосредственно принять Откровение от Бога». Поэтому Бог «употребил особенных провозвестников Откровения Своего, которые бы передали оное всем человекам, желающим принять оное»27.

К числу таких провозвестников принадлежат Адам, Ной, Авраам, Моисей и все ветхозаветные пророки, проповедавшие «начатки Откровения Божия». Божественное Откровение – не однократный акт, а процесс. В ветхозаветные времена Бог постепенно открывал людям знание о Себе, приспособляясь к способности восприятия дохристианского человечества. В Новом Завете мы имеем завершение и исполнение ветхозаветного Откровения в лице Господа Иисуса Христа, воплотившегося Сына Божия, Который во всей необходимой для нашего спасения «полноте … и совершенстве принес на землю Откровение Божие»28.

«Бога не видел никто никогда; Единородный Сын, сущий в недре Отчем, Он явил» (Ін. 1:18); «никто не знает Сына, кроме Отца; и Отца не знает никто, кроме Сына, и кому Сын Хочет открыть» (Мф. 11:27).

3.3. Универсальный характер новозаветного Откровения

Откровение Бога во Христе предназначено «для всех человеков, как для всех нужное и спасительное»29, потому что Бог хочет, чтобы «все люди спаслись и достигли познания истины» (1Тим. 2:4).

Незадолго до своего Вознесения на небо Господь Иисус Христос, посылая апостолов на проповедь, говорит:

«Итак, идите, научите все народы, крестя их во имя Отца и Сына и Святого Духа, уча их соблюдать все, что я повелел вам; и се, Я с вами во все дни до скончания века» (Мф. 28:19-20). Таким образом, во Христе Божественное Откровение обращено ко всем народам и предназначено на все времена.

3.4. Полнота новозаветного Откровения

Во Христе мы имеем Божественное Откровение во всей полноте, потому что Господь сообщил нам все необходимое для спасения. Ветхозаветные пророки говорили многократно и многообразно (Євр. 1:1), поскольку каждый из них сообщал только ту малую часть знания о Боге, которая ему лично открылась. Кроме того, в Ветхом Завете Откровение было опосредованным, так как каждый из пророков свидетельствовал о том, что ему как человеку было открыто о Боге. Во Христе Откровение не фрагментарно, а целостно и полно, потому что Христос не просто тот, кто нечто знает о Боге, а Сам Бог. Это уже не свидетельство человека о своем опыте богопознания – во Христе Сам Бог открывает нам истину о Себе.

Господь говорил Своим ученикам, что Он сообщил им все, что слышал от Отца (Ін. 15:15). Апостолы, проповедуя богооткровенное Христово учение, возвещали людям всю волю Божию (Деян. 20:27). Поэтому после Христа в принципе не может быть дарования новых откровений или заключения какого-то третьего завета, отличного от Завета Нового. Всякий, кто пытается нечто изменить в богооткровенном учении Господа Иисуса Христа или сделать некоторое добавление к нему, подпадает под анафему ап. Павла:

«Если бы даже мы или Ангел с неба стал благовествовать вам не то, что мы благовествовали вам, да будет анафема» (Гал. 1:8).

Глава II. Понятие о Священном Предании и Священном Писании 30

Согласно «Пространному Катихизису», двумя способами сохранения и распространения Божественного Откровения являются Священное Предание и Священное Писание31.

1. Священное Предание

«Под именем Священного Предания разумеется то, когда истинно верующие и чтущие Бога словом и примером передают один другому, и предки потомкам, учение веры, закон Божий, таинства и священные обряды»32.

Само слово «предание» (греч. paradosis) означает передачу, оставление в наследство. Оно указывает, прежде всего, на само действие, то есть на процесс передачи. Именно таким образом сохраняется и распространяется среди людей Божественное Откровение.

«Я от Самого Господа принял то, что и вам передал» (1Кор. 11:23), говорит ап. Павел.

1.1. Священное Писание о Священном Предании, понимание Священного Предания у раннехристианских авторов

В книгах Нового Завета слово «предание» обозначает не процесс передачи, а само передаваемое, в первую очередь передаваемое учение:

«Стойте и держите предания, которым вы научены или словом или посланием нашим» (2Сол. 2:15);

«Хвалю вас, братия, что вы все мое помните и держите предание так, как я передал вам» (1Кор. 11:2).

Такой же смысл в это слово вкладывают и ранние отцы Церкви. Сщмч. Поликарп Смирнский (156) пишет «о преданном изначала слове»33, а сщмч. Ириней Лионский (202) говорит о «предании, которое происходит от апостолов и сохраняется в церквах через преемство пресвитеров», об «апостольском предании», о «церковном предании от апостолов»34.

Источником Предания является Сам Бог. Господь Иисус Христос в Первосвященнической молитве говорит, обращаясь к Своему Отцу:

«Слова, которые Ты дал мне, Я передал им, и они приняли и уразумели истинно» (Ін. 17:8).

Согласно Тертуллиану, учение веры «церквами принято от апостолов, апостолами от Иисуса Христа, Иисусом Христом от Бога»35.

Таким образом, Предание по своему содержанию полностью совпадает с содержанием апостольской проповеди36 и, следовательно, представляет собой Богооткровенное учение, во всей полноте открытое во Христе.

1.2. Божественное Откровение – принцип единства Священного Предания

Хотя в Новом Завете (2Сол. 2:15) и в творениях свв. отцов37 иногда говорится о «преданиях» во множественном числе, Предание нельзя рассматривать как совокупность отдельных истин веры, различных по своему содержанию.

Принципом единства Предания является Божественное Откровение, которым обусловлено как внешнее, формальное единство Предания с точки зрения его происхождения, так и внутреннее единство со стороны его предмета и содержания. Цель Божественного Откровения не сводится к сообщению людям отдельных вероучительных, нравоучительных, исторических, канонических и так далее истин, главная цель – в том, чтобы все уверовали, что Иисус есть Христос, Сын Божий, и, веруя, имели жизнь во имя Его (Ін. 20:31). Первой и центральной истиной Предания является тайна Откровения Бога в Иисусе Христе и спасения через Него человеческого рода. Эта тайна, сокрытая от веков и родов, ныне же открытая святым (Кол. 1:26), выступает в Предании как источник и основание его внутреннего единства38.

1.3. Три уровня Священного Предания

Священное Предание не может быть сведено к некоторому преемственно передаваемому учению или к набору материальных памятников, в которых это учение зафиксировано. Предание есть нечто большее, чем просто передача информации. Предание говорит нам о Боге, о богопознании. Но подобное, как отмечал еще Платон, познается подобным, и чтобы понимать то, что собственно передается в Предании, предварительно необходимо иметь некоторое представление и о Боге, и о богопознании, иначе говоря, иметь личный опыт богообщения. Протопресвитер Иоанн Мейендорф (+ 1992) утверждает, что:

«Предание есть непрерывная последовательность не только идей, но и опыта. Она предполагает не только интеллектуальную согласованность, но и живое общение на путях постижения истины»39.

«Подражайте мне, как я Христу» (1Кор. 4:16), призывает коринфских христиан ап. Павел. Таким образом, понятие «Предание» включает в себя не только букву учения, передаваемую словом, но и опыт духовной жизни в соответствии с этим учением, который может быть передан только личным примером.

Однако Господь Иисус Христос не только передал ученикам богооткровенное учение, не только явил им пример Своей жизни и сообщил опыт жизни в Боге. Он также повелел им принять Духа Святого, силу благодати, которая единственно открывает путь к разумению Божественной истины.

«Вы примете силу, когда сойдет на вас Дух Святый, и будете Мне свидетелями» (Деян. 1:8), сказал Господь ученикам перед Своим Вознесением. Учение Господа Иисуса Христа постигается только в свете Божественной благодати, и сам опыт жизни во Христе есть опыт благодатный.

«Священное Предание это не итог отвлеченных знаний, передаваемый для запоминания. Передается живая истина для усвоения живым сердцем. Это возможно при благодатной помощи, иначе говоря, при новом частном богооткровении»40.

Ап. Павел утверждает, что:

«Никто не может назвать Иисуса Христа Господом, как только Духом Святым» (1Кор. 12:3). Значит, даже истинно исповедать Иисуса Христа своим Господом может только тот, на чье сердце предварительно воздействовал Святой Дух. Поэтому, по словам свт. Филарета Московского, «Священное Предание – это не только видимая и словесная передача учений, правил, постановлений соборов, обрядов, но также и невидимое и действенное сообщение благодати и освящения» 41. Таким образом, в едином и неразрывном потоке Предания можно различать три уровня передаваемого:

а) передача богооткровенного учения и тех исторических памятников, в которых это учение заключено;

б) передача опыта духовной жизни, который сообщается личным примером, в соответствии с богооткровенным учением;

в) передача благодатного освящения, осуществляемая, прежде всего, посредством церковных таинств.

«Священное Предание – это не только собрание множества письменных документов, это передача жизни и опыта всей Церкви, вдохновляемой и ведомой Святым Духом» 42

2. О Священном Писании в особенности

2.1. Понятие о Священном Писании. Библия

Наименование Священное или Божественное Писание взято из самого Священного Писания. Ап. Павел писал своему ученику Тимофею: «ты из детства знаешь священные писания» (2Тим. 3:15).

По определению «Пространного Катихизиса», Священным Писанием называются «книги, написанные Духом Божиим через освященных от Бога людей, называемых Пророками и Апостолами. Обыкновенно сии книги называются Библиею»43.

Откуда произошло это название? Примерно в 20 км севернее г. Бейрута на средиземноморском побережье находится небольшой ныне арабский, в прошлом финикийский, город Жибел. В Священном Писании он упоминается под названием Гевал (Єз. 27:9). Греки называли этот портовый город «Библос». Поскольку через этот порт в Грецию доставлялся писчий материал, само слово «библос (biblos)» стало у греков означать книгу. «Библия (biblia)» – это множественное число от biblos. Таким образом, буквальное значение слова «Библия» – «книги»44. Слово biblos; в греческом языке среднего рода. Со временем слово biblia (мн. ч., ср. р.) «превратилось в слово единственного числа женского рода, стало писаться с большой буквы и применяться исключительно к Священному Писанию, сделавшись его своего рода собственным именем: Библия. В этом качестве оно перешло во все языки мира. Оно хочет показать, что Священное Писание есть книга по преимуществу, то есть превосходит по своему значению все прочие книги благодаря своему Божественному происхождению и содержанию. Вместе с тем, оно подчеркивает и ее существеннейшее единство: несмотря на то, что в ее состав входят многочисленные книги самого различного характера и содержания, она, тем не менее, является единым целым благодаря тому, что все разнородные элементы, вошедшие в ее состав, содержат раскрытие одной и той же основной истины: истины о Боге, открывающемся в мире и строящим наше спасение»45.

2.2. Богодухновенность Священного Писания

Отличительным видовым признаком книг Священного Писания является их богодухновенность (2Тим. 3:16), то есть единственным подлинным автором этих книг является Сам Бог.

Необходимо сказать несколько слов о неправильном понимании богодухновенности. Иногда богодухновенность понимается чисто отрицательно. Дело написания священных книг всецело усвояется человеку, а действие Духа Святого ограничивается лишь тем, что Он гарантированно предохраняет автора от возможных еретических заблуждений. Фактически такое понимание ведет к отрицанию богодухновенности как таковой, ибо со стороны своего содержания священные книги оказываются произведениями чисто человеческими, а деятельность Святого Духа сводится к своего рода духовной цензуре, которая «не пропускает» никаких ложных мнений.

Противоположная крайность выражается в отрицании за человеком вообще всякой свободы, и авторы священных книг рассматриваются как некие автоматы, механически выполняющие волю всецело владеющего ими Божества. Конечно, Бог вдохновляет авторов священных книг, влагает в их сознание определенное догматическое и нравственное содержание, но личная самостоятельность человека при этом не устраняется. Создание священных книг – творческий процесс, требующий от человека напряженного интеллектуального труда. Чтобы убедиться в этом, достаточно обратиться к первым стихам Евангелия от Луки (Лк. 1:1-3). Библейские книги значительно разнятся и по стилю, и по языку, передавая яркие индивидуальные особенности их авторов.

Дать исчерпывающее определение богодухновенности представляется практически невозможным. Постараемся пояснить смысл этого понятия с помощью примера. Почему книги Священного Писания мы называем богодухновенными, тогда как другим достойным уважения писаниям, например, творениям свв. отцов или гимнографическим произведениям, отказываем в этом праве, хотя часто они также были созданы людьми, исполненными Святого Духа? Отличие книг Священного Писания от прочих произведений отчасти можно выразить посредством таких понятий, как авторство и соавторство. В творениях свв. отцов или в богослужебных гимнах в качестве автора, субъекта творчества, выступает человек, а Бог лишь вдохновляет человека, помогает ему. В случае создания священных книг подлинным автором является Сам Бог, Он определяет их догматическое и нравственное содержание, а человек только воплощает, впрочем не автоматически, а творчески, замысел Божий, выступая в роли соавтора.

При изучении Священного Писания необходимо иметь в виду, что Священное Писание имеет две стороны – Божественную и человеческую. Божественная сторона состоит в том, что Священное Писание заключает в себе Богооткровенную Истину. Сторона же человеческая – в том, что эта вечная, неизменная Истина выражена на языке людей определенной эпохи, принадлежавших к определенной культуре, поэтому библейские книги отражают космологические, естественнонаучные, исторические представления людей эпохи их создания. Говоря, что Священное Писание содержит неизменную Богооткровенную Истину, необходимо четко понимать, что это утверждение относится только к веро- и нравоучительным истинам, но вовсе не означает непогрешимости Библии с точки зрения наук естественных и исторических.

2.3. Канон книг Священного Писания

Слово «канон (kanonos)» по-гречески буквально означает «тростник». В древности из тростника делали мерные палки, которые использовались при землемерных работах. Со временем это слово стало обозначать вообще норму, меру, стандарт. В Церкви канонами называют правила, регулирующие жизнь церковной организации46. Применительно к Священному Писанию каноном называется официально принятый Церковью список книг, которые Церковь признает богодухновенными. Эти книги называются каноническими.

«Церковь, руководимая Святым Духом, особо выделила эти книги в совершенно отдельный сборник, который она утвердила и предложила верующим как книги, которые содержат образец истинной веры и благочестия, пригодный на все времена. К канону Священного Писания нельзя прибавить новых книг и также нельзя от него чего-либо убавить»47.

В зависимости от времени написания книги Священного Писания разделяются на «два отделения».

«Те Священные Книги, которые написаны прежде Рождества Христова, называются Книгами Ветхого Завета, а те, которые написаны после Рождества Христова, называются книгами Нового Завета48.

Слово «завет» (евр.) означает в первую очередь «контракт, договор, союз». Но так как обетования Божии были обращены к будущему и Израиль должен был унаследовать связанные с ними блага, то на греческий язык это слово было переведено как diatheke, то есть «завет, или завещание»49.

Началом, сопрягающим оба Завета в единое и неразрывное целое, является личность Господа Иисуса Христа.

«И Ветхий и Новый Заветы воспринимаются Церковью через Иисуса Христа.., потому что они ведут к Нему, говорят о Нем и в Нем находят свое исполнение»50.

2.3.1. Священные книги Ветхого Завета

Ветхий Завет есть «древний союз Бога с человеком», сущность которого состоит «в том, что Бог обещал человекам Божественного Спасителя и приготовлял их к принятию Его через постепенные откровения, через пророчества и преобразования» 51.

Ап. Павел свидетельствует о богодухновенном достоинстве ветхозаветных книг:

«Все Писание богодухновенно, полезно для научения, обличения, для исправления, наставления в праведности» (2Тим. 3:16). А ап. Петр, говорит, что «никакого пророчества в Писании нельзя разрешить самому собою. Ибо никогда пророчество не было произносимо по воле человеческой, но изрекали его святые Божии человеки, будучи движимы Духом Святым» (2Пет. 1:20-21).

Само наименование «Ветхий Завет» введено в употребление св. ап. Павлом (Євр. 8:13). Канон книг Ветхого Завета «Христианская Церковь приняла… от Ветхозаветной Церкви Еврейской» 52.

Хотя канон книг Ветхого Завета окончательно был утвержден на Лаодикийском Соборе 364 г. и Карфагенском Соборе 397 г., фактически Церковь пользовалась ветхозаветным каноном в его настоящем виде с древнейших времен. Так, свт. Мелитон Сардийский в Письме к Анесимию, датируемом примерно 170 г., уже приводит список книг Ветхого Завета, почти полностью совпадающий с утвержденным в IV столетии53.

Книги Ветхого Завета «можно разделить на четыре следующие разряда»:

а) “Книги законоположительные, которые составляют главное основание Ветхого Завета».

К ним относятся книги: Бытие, Исход, Левит, Числа и Второзаконие.

Сам Иисус Христос дает сим книгам общее наименование «Закона Моисеева» (Лк. 24:44).

б) Книги исторические, «которые содержат преимущественно историю благочестия»: Иисуса Навина, Судей, Руфь, Царств, Паралипоменон, Ездры, Неемии и Есфирь.

в) Книги учительные, «которые содержат учение благочестия»: книга Иова, Псалтирь, Притчи Соломона, Екклесиаст, Песнь песней.

г) Книги пророческие, «которые содержат пророчества или предсказания о будущем, и наипаче о Иисусе Христе»: книги великих пророков Исайи, Иеремии, Иезикииля и Даниила, а также книги двенадцати малых пророков Осии, Иоиля, Амоса, Авдия, Ионы, Михея, Наума, Аввакума, Софонии, Аггея, Захарии, Малахии54.

Православная Церковь в изданиях Библии помещает в составе Ветхого Завета несколько неканонических книг: 1-я, 2-я и 3-я Маккавейские, 2-я и 3-я Ездры, Товита, Варуха, Юдифь, книга Премудрости Соломона, книга Премудрости Иисуса, Сына Сирахова. Неканонические книги рекомендуются Церковью для назидательного чтения и пользуются большим веро- и нравоучительным авторитетом. По словам свт. Афанасия Великого, эти книги «назначены Отцами для чтения вступающим в Церковь»55.

Формальным признаком, отличающим неканонические книги от канонических, является язык, на котором эти книги дошли до нас. Все канонические книги Ветхого Завета сохранились на древнееврейском языке, тогда как книги неканонические дошли до нас на языке греческом, за исключением 3-й книги Ездры, сохранившейся в латинском переводе.

В III в. до Р. X. большая часть книг Ветхого Завета была переведена с древнееврейского языка на греческий по требованию египетского царя Филадельфа Птолемея. По преданию, перевод был выполнен семьюдесятью еврейскими толковниками, поэтому греческий перевод Ветхого завета получил название «Септуагианта», Православная Церковь усвояет греческому тексту Ветхого Завета авторитет не меньший, чем тексту древнееврейскому. Пользуясь ветхозаветными книгами, Церковь опирается в равной степени и на древнееврейский, и на греческий текст. В каждом конкретном случае предпочтение отдается тексту, который более соответствует церковному учению56.

2.3.2. Священные книги Нового Завета

Новый Завет есть «новый союз Бога с человеками», сущность которого состоит «в том, что Бог действительно даровал человекам Божественного Спасителя, Единородного Сына Своего, Иисуса Христа»57.

Само наименование «Новый Завет» впервые встречается в Єр. 31:31, где Бог говорит через пророка, что некогда Он заключит «с домом Израиля и с домом Иуды» новый союз, отличный от завета, заключенного через Моисея. Это пророчество исполнилось на Тайной Вечери, когда Господь Иисус Христос назвал новый союз с человеками, установленный в Его Крови, «Новым Заветом» (Мф. 26:28). Ап. Павел именует Иисуса Христа ходатаем нового завета (Євр. 9:15).

О богодухновенном достоинстве книг Нового Завета, в частности, Павловых посланий, свидетельствует ап. Петр, когда называет послания ап. Павла Писаниями (2Пет. 3:16). Слово «писание» (graphe) уже в апостольский период являлось техническим термином для обозначения именно священных богодухновенных книг58.

Священные книги Нового Завета со значительной степенью условности также можно разделить на:

а) книги законоположительные, «преимущественно составляющие основание Нового Завета».

«Сим именем справедливо можно назвать Евангелие, которое составляют четыре книги Евангелистов: Матфея, Марка, Луки и Иоанна».

Само слово «Евангелие (euangeliov) есть греческое, и значит Благовестие, то есть добрую весть, или радостную весть». Потому, «что для человеков не может быть лучшей и более радостной вести, как весть о Божественном Спасителе, и о вечном спасении».

б) книга историческая, а «именно книга Деяний Святых Апостолов». Греческое слово «апостол» (apostols) значит посланник.

в) книги учительные: семь Соборных Посланий: (Иакова, 1-е и 2-е Петра, 1-е, 2-е, 3-е Иоанна, Иуды) и четырнадцать Посланий Апостола Павла (к Римлянам, 1-е и 2-е к Коринфянам, к Галатам, к Ефесянам, к Филиппийцам, к Колоссянам, 1-е и 2-е к Фессалоникийцам, 1-е и 2-е к Тимофею, к Титу, к Филимону и к Евреям).

г) книга пророческая: Апокалипсис, содержащая в себе «таинственное изображение будущей судьбы Церкви Христовой и всего мира»59.

Греческое слово «апокалипсис» (apokalypsis) в переводе значит «откровение».

Все книги Нового Завета написаны на александрийском диалекте древнегреческого языка – койнэ (koini).

Канон книг Нового Завета сформировался не сразу. Новозаветные книги, впоследствии вошедшие в канон, были написаны между 40 и 100 годами по Р. X. Однако наряду с ними в первые века исторического бытия Церкви существовало множество других книг, претендовавших на место в новозаветном каноне. Хотя в общих чертах канон Нового Завета сложился уже к середине II века60, относительно некоторых книг (Иакова, Иуды, 2 Петра, 2 и 3 Иоанна, Евреям, Апокалипсиса) долгое время сохранялось сомнение. В то же время в канон иногда включались книги, которые затем были из него исключены: «Дидахэ», «Пастырь» Ермы, Послание Варнавы, Послание Климента Римского к Коринфянам и др. В настоящем виде новозаветный канон окончательно был утвержден на поместных соборах в IV веке: Иппонском Соборе 393 г. и Карфагенском Соборе 397 г.61. Большинство книг, не признанных Церковью в качестве богодухновенных писаний, были отвергнуты как вышедшие из среды еретиков, их называют апокрифическими. Некоторые книги, хотя и не были признаны богодухновенными и не входят в канон, тем не менее, рекомендуются Церковью для назидательного чтения, например протоевангелие Иакова, евангелие от Никодима, «Пастырь» Ермы и др.

2.4. Признаки того, что Священное Писание есть истинное слово Божие

«Пространный Катихизис» указывает пять таких признаков62:

а) «Высота сего учения, свидетельствующая, что оно не могло быть изобретено разумом человеческим».

б) «Чистота сего учения, показывающая, что оно произошло от чистейшего ума Божия». Сравнительный анализ христианского Откровения и древних религий и философий убеждает в том, что христианское веро- и нравоучение не могло возникнуть естественным путем, не могло развиться ни из языческих религий и философий, ни даже из богооткровенной религии Ветхого Завета. Так, ни одна естественная философия не смогла возвыситься до учения о Боге Троице или о Боговоплощении, ни в одной языческой религии нет учения о любви к врагам. Между христианским учением и духовным опытом дохристианского человечества нет плавного перехода, между ними – разрыв, который может быть объяснен только непосредственным вмешательством Бога, новым этапом Божественного Откровения.

в) «Пророчества».

Предвидеть события будущего с определенной степенью вероятности может всякий человек, обладающий научными знаниями, жизненным опытом и интуицией. Однако библейские пророчества несравненно превосходят естественный уровень человеческих знаний, это не прогноз, не указание тенденций развития, но предсказание совершенно случайных конкретных событий, неповторимых в опыте.

По способу своего произнесения библейские пророчества резко отличаются от предсказаний, с которыми мы встречаемся в мире языческом. Последние имеют своим источником мир падших духов. Следует отметить пять основных отличий:

1) Библейские пророки всегда пророчествуют не от своего лица, но от имени Бога, ощущают себя органами Божиими.

«Дух Господень говорит во мне, и слово Его на языке у меня» (2Сам. 23:2), – восклицает царь и пророк Давид.

2) Библейские пророчества не предваряются никакими приготовлениями в виде совершения тех или иных обрядов, ритуалов, медитаций, необходимых для установления контакта с миром падших духов, как, например, на спиритических сеансах.

3) Библейские пророки, пророчествуя, полностью сохраняют свое сознание, не впадая в состояние транса, подобно шаманам или древним пифиям.

4) Библейские пророчества имеют конкретный, определенный характер и лишены всякой двусмысленности.

5) Деятельность библейских пророков несовместима ни с какой личной корыстью. Ощущая себя служителями одного только Бога, пророки вынуждены пророчествовать даже в ущерб себе, как, например, пророк Иеремия, когда он предсказывал разрушение Иерусалима и плен богоизбранного народа.

Конечно, пророчества, исполнение которых находится в хронологических рамках библейской истории, не могут убедить человека скептически настроенного. Поэтому с апологетической точки зрения наибольший интерес представляют пророчества, которые исполнились значительно позднее, чем был написан Новый Завет, например безвозвратная гибель галилейских городов, осужденных Спасителем (Мф. 11:21-24). Протестантский библеист Дж. Макдауэлл в своей книге «Неоспоримые свидетельства» подробнейшим образом рассматривает ряд библейских пророчеств, которые исполнились в мельчайших подробностях, причем исполнение этих пророчеств от времени их произнесения отдалено порой столетиями и даже тысячелетиями63.

г) «Чудеса». «Пространный Катихизис» называет чудесами «дела, которые не могут быть сделаны ни силою, ни искусством человеческим, но токмо Всемогущею силою Божиею»64.

Чудеса не есть нарушение законов природы, Бог не разрушает то, что Сам создал, и то, что Сам установил, но препобеждение естественных законов силою, несравненно большею, чем сами эти законы:

«Бог идеже хощет, побеждается естества чин»65.

Описание в какой-либо книге чудес само по себе, естественно, не может убедить в ее богодухновенном достоинстве. Однако в Библии, особенно в Новом Завете, поражает не само описание чудес, а отношение к ним, то место, которое отводится чудесам в библейском повествовании. В отношении к чудесам обнаруживается принципиальная разница между Библией и языческими мифами, «священными книгами» других народов. В язычестве в описании чудес находит выход религиозная фантазия, чудеса здесь лишены внутреннего смысла, они самодовлеющи, их назначение – удивить, поразить воображение человека. В язычестве чудеса являются средством убеждения или, лучше сказать, средством принуждения к вере. Отказавшись сойти с Креста, когда это предлагали Ему иудеи (Мф. 27:40-42), Господь отверг чудо как средство убеждения. Чудеса Христовы – не принудительные доказательства, а свидетельства, которые, будучи обращены к сердцу и совести человека, не уничтожают его внутренней свободы: «дела, которые Отец дал Мне совершить, самые дела сии, Мною творимые, свидетельствуют о Мне» (Ін. 5:36).

В Священном Писании чудеса не имеют самодовлеющего значения и не совершаются ради их самих. Для обозначения чудесных событий в Священном Писании используются два слова:

а) знамения

«Род лукавый и прелюбодейный ищет знамения; и знамение не дастся ему…» (Мф. 12:39);

«Какое дашь знамение, чтобы мы уверовали?» (Ін. 6:30)

Слово «знамение» означает, что чудесные действия исполнены внутреннего смысла, преследуют определенные религиозные цели, имеют учительное значение. Чудо всегда есть некоторое откровение. Например, чудо Преображения Спасителя является откровением о Его Божественном достоинстве.

б) силы

«Если бы в Тире и Сидоне явлены были силы, явленные в вас, то давно бы они во вретище и пепле покаялись» (Мф. 11:12);

«Апостолы с великою силою свидетельствовали о воскресении Господа Иисуса Христа» (Деян. 4:33). Слово «силы» указывает на то, что действительная причина чудесных событий лежит вне естественных законов природы, что чудеса суть проявление силы Божией. Поэтому соприкосновение с чудом всегда есть приобщение Божественному действию. По этой причине чудеса Спасителя, например, исцеления, не только освобождали недугующих от физических болезней, но обычно имели своим следствием также и благодатное воздействие на их души.

Таким образом, для Священного Писания важен не сам факт чуда, а его смысл, внутреннее содержание, ибо каждое чудо есть откровение Божие, явление Царствия Божия, пришедшего в силе (Мк. 9:1).

5) «Могущественное действование сего учения не сердца человеческие, свойственное только Божией силе» 66.

Возможно, это наиболее убедительное свидетельство о богодухновенном достоинстве Священного Писания, ибо огромное множество людей различных национальностей, разного звания, образования и состояния под воздействием Слова Божия самым решительным образом изменили свою жизнь, всецело посвятив себя служению Богу.

2.5. Правила чтения Священного Писания

«Пространный Катихизис» указывает три основных правила, которым необходимо следовать при чтении священных книг67.

а) «Должно читать оное с благоговением, как слово Божие, и с молитвою о разумении оного». Для правильного уразумения Священного Писания необходимо доверие тому, что Господь хотел открыть нам в Своем слове. Кроме того, необходима молитва, поскольку одного естественного человеческого разума недостаточно для проникновения в смысл Писания, для этого необходима помощь свыше. Прп. Исаак Сирин (VI-VII вв.) учит: «Никогда не приближайся к содержащимся в Писании словам таинства без того, чтобы помолиться и попросить помощи у Бога, но говори: Господи, дай мне ощутить могущество Писания. Считай молитву ключом, открывающим его подлинный смысл» 68.

Особенно полезно слушать Священное Писание в храме, поскольку здесь чтение Слова Божия сопряжено с церковной молитвой и само слушание Священного Писания предваряется особой молитвой, в которой испрашивается у Бога отверзение нашего ума для разумения Писания. Чтение Слова Божия рассматривается Церковью как один из способов богообщения. «Благоговейное чтение Священного Писания не только дает нам знание о Боге, но, отчасти, знание Самого Бога, в некоторой мере приобщая нас Ему»69;

б) «Должно читать оное с благоговением, как слово Божие, для нашего наставления в вере и побуждения к добрым делам».

Иными словами, чтение Священного Писания является для нас действенным в том случае, если, читая Писание, мы ставим перед собой именно духовные задачи, не преследуя каких-либо посторонних целей, как то: сдача экзамена, составление проповеди или статьи, расширение кругозора и тому подобное

в) «Понимать оное должно согласно с изъяснением Православной Церкви и Святых Отец». «Церковь знает множество святых, которые, будучи богословами и духовными учителями, защищали и объясняли православную веру. Они называются Святыми Отцами Церкви, а их учение называется святоотеческим… Все Святые Отцы… сочетали блестящий ум с чистотой души и праведностью жизни, что и делало их действительно Святыми Отцами Церкви»70.

Почему Священное Писание следует понимать согласно изъяснениям свв. отцов Православной Церкви? В настоящее время, особенно в протестантской среде, распространено мнение, согласно которому существует некий чистый смысл Священного Писания. Для постижения этого смысла необходимо при истолковании Писания отказаться от всяких внешних авторитетов и стремиться к буквальному, незамутненному пониманию библейского текста. Но именно об опасности такого самочинного и упрощенного толкования Священного Писания многократно предупреждали свв. отцы. Свт. Григорий Нисский писал: «Представляющееся с первого взгляда толкование написанного, если не будет понято в надлежащем смысле, часто производит противоположное жизни, являемой Духом». Поэтому надо «благоговеть перед достоверностью тех, кто свидетельствованы Святым Духом, пребывать в границах их учения и знания»71.

В действительности никакого чистого смысла Священного Писания не существует, каждый человек понимает все, в том числе и Священное Писание, в свою меру, которая определяется духовным возрастом человека, его жизненным опытом и общим уровнем культуры. Любое восприятие и понимание всегда субъективно. Можно сказать, что понимать и интерпретировать – это одно и то же. Понять – это и значит истолковать приемлемым для себя образом. Поэтому вопрос не в том, толковать или не толковать, интерпретировать или не интерпретировать, а в том, на основании каких критериев это делать: положить ли в основание нашего понимания Библии толкование учителей, святость которых засвидетельствована Церковью, или же довериться сомнительным мнениям противоречащих друг другу проповедников?72

Но каким образом отличить подлинное учение свв. отцов, имеющее авторитет, от частных мнений тех или иных отцов, которые могут быть и ошибочными? Для этого существует специальное понятие: «согласие отцов» (consensus patrum). В свято-отеческом учении принимается только та часть его, по которой имеется единодушное мнение всех или по крайней мере значительного большинства свв. отцов. По принципиальным вопросам догматического характера существенных расхождений у свв. отцов практически не бывает.

«Отец не противоборствует отцам, ибо все они были общниками Единого Духа Святого»73, – писал св. Иоанн Дамаскин.

Согласие отцов по тому или иному вопросу представляет собой богословское мнение, с которым необходимо считаться, если желаешь остаться верным учению Церкви. Блж. Августин предупреждает:

«Кто отступает от единодушного согласия Отцов, тот отступает от всей Церкви»74. Пято-Шестой Трулльский Собор 691–692 гг. своим 19-м правилом постановил: «аще будет исследуемо слово Писания, то не иначе да изъясняют оное, разве как изложили светила и учители Церкви в своих писаниях»75.

3. Отношение Священного Писания к Священному Преданию

3.1. Сравнительная древность Священного Предания и Священного Писания

Очевидно, что Священное Предание древнее, чем Священное Писание, Предание есть «древнейший и первоначальный способ распространения Откровения Божия… От Адама до Моисея не было Священных Книг. Сам Господь наш Иисус Христос Божественное учение Свое и установления предал ученикам Своим словом и примером, а не книгою. Тем же способом вначале и Апостолы распространяли веру и утверждали Церковь Христову»76.

В период формирования новозаветного канона Священное Предание являлось авторизующим свидетельством о достоинстве той или иной книги. Из множества книг, претендовавших на место в каноне, Церковь лишь немногие признала богодухновенными, а прочие отвергла как не подлинные. Критерием, на основании которого осуществлялся выбор, являлось именно Священное Предание. Таким образом, Священное Писание «не есть первый источник знания о Боге ни хронологически.., ни логически (ибо Церковь, руководимая Духом Святым, устанавливает канон Священного Писания и утверждает его). Этим вскрывается вся несостоятельность протестантов и сектантов, отвергающих авторитет Церкви и ее предание и утверждающихся на одном Писании… Священное Писание не есть ни единственный, ни самодовлеющий источник богопознания»77.

3.2. Священное Предание и Священное Писание как два самостоятельных источника вероучения (латинская схема)

Является ли Священное Писание самостоятельным, отличным от Предания способом сохранения и распространения Божественного Откровения и источником вероучения, или же Священное Писание входит в состав Предания? Во втором случае встает вопрос о месте Священного Писания в структуре Священного Предания.

В русской богословской науке XIX – нач. XX вв. общепринятым было мнение, согласно которому Священное Писание и Священное Предание представляют собой два самостоятельных, различных способа сохранения и распространения Божественного Откровения, два взаимодополняющих друг друга источника вероучения. Суть этого мнения сводится к следующей богословско-исторической схеме. Часть богооткровенного учения, полученного Церковью от апостолов, еще в апостольский период исторического бытия Церкви была заключена в книги Священного Писания. Другая, не вошедшая в Писание, часть передавалась путем устной проповеди и была зафиксирована позднее, уже в послеапостольскую эпоху. Она-то и составляет содержание собственно Священного Предания. Эта латинская концепция, сформулированная в период контрреформации, в XVI – XVII вв. была усвоена и православным богословием. Преодоление этого взгляда на соотношение Писания и Предания в православном богословии начинается только с середины XX столетия. В «Пространном Катихизисе» позиция по данному вопросу определена недостаточно четко. О Священном Писании и Священном Предании здесь говорится как о различных способах распространения и сохранения Откровения, но в то же время прямо не утверждается, что Писание и Предание являются двумя различными источниками вероучения78.

Взгляд на Священное Писание и Священное Предание как на два взаимодополняющих один другой источника вероучения порождает ряд трудноразрешимых вопросов. В таком случае следует признать, что ни Писание, ни Предание не заключают в себе всю полноту богооткровенной истины, но лишь некоторую часть ее. Однако такое представление находится в полном противоречии с учением Древней Церкви, считавшей, что Священное Писание содержит в себе все необходимое для веры и благочестия.

«Я преклоняюсь перед полнотой Писания»79, писал Тертуллиан, а свт. Афанасий Великий считал, что Писание «достаточно само по себе для различения Истины»80. Но если Священное Писание обладает такой полнотой, что оно одно само по себе достаточно для различения Истины, то не логично ли в таком случае отвергнуть вероучительный авторитет Предания в пользу Писания? Именно таким образом и поступили в XVI столетии протестанты. Однако эта мысль не находит ни малейшего подтверждения ни в самом Священном Писании, призывающем держать и хранить Предание (1Кор. 11:22Сол. 2:151Тим. 6:20), ни в учении Древней Церкви.

3.3. Священное Писание как форма Священного Предания

Сущность изменения воззрений на соотношение Писания и Предания, произошедшего в православном богословии в середине XX в., состоит в том, что Священное Писание стало рассматриваться не как самостоятельный, независимый источник вероучения и даже не как часть Предания, а как одна из его форм. «Предание объемлет собою всю жизнь Церкви настолько, что и самое Священное Писание является лишь одною из форм его… Священное Писание не глубже и не важнее Священного Предания, как сказано выше, но одна из его форм…»81.

3.4. Другие формы Священного Предания

Первоначально Священное Предание существовало в форме устной апостольской проповеди, на основании которой и было создано Священное Писание. Однако Священное Писание никогда не являлось единственной формой, в которой воплотилось богооткровенное учение, ему предшествовали, а затем наряду с ними сосуществовали еще по крайней мере две формы: правило веры (regula fidei) и богослужебно-литургическая практика Церкви, литургическое предание. Позднее появились и другие формы, в которые облеклось Священное Предание. Из них наибольшее значение для нас имеют творения свв. отцов и учителей Церкви82.

3.4.1. Правило веры

Правило веры, историческое связанное с совершением таинства крещения, изначально являлось общим выражением самосознания Церкви в области веры.

Указания на существование в Церкви такого Правила содержатся в Новом Завете. Ап. Павел призывает христиан твердо держаться исповедания нашего (Євр. 4:14) и напоминает своему ученику Тимофею о добром исповедании, которое Тимофей исповедал перед многими свидетелями (1Тим. 6:12).

Тертуллиан утверждает, что «Иисус Христос всем народам преподал точное и неизменное Правило веры, которому весь свет обязан верить»83.

Крещальные исповедания древних апостольских церквей, несмотря на некоторое различие в формулировках, по содержанию являются выражением единой апостольской веры, восходящей к учению Самого Иисуса Христа. Древнейшее Правило веры, несомненно, лежит и в основании Никео-Цареградского Символа веры, составленного и утвержденного на I и II Вселенских Соборах. Исторически, в соответствии с нуждами Церкви, Правило веры дополнялось, в него были включены вероопределения Вселенских Соборов. Все догматические определения, входящие в состав Правила веры, неразрывно связаны друг с другом и представляют собой единое тело Богооткровенной Истины.

От Священного Писания Правило веры отличается не содержанием, а формой. Если Священное Писание раскрывает Богооткровенную Истину как историю домостроительства спасения, то Правило веры представляет собой «истины веры», которые «в кратких словах вмещают все ведение благочестия, содержащегося в Ветхом Завете и Новом»84.

3.4.2. Литургическое предание

Богослужение и таинства – это легкие и сердце церковной жизни; именно в богослужении, таинствах Церковь является тем, что она есть по существу. Литургическая жизнь Церкви – это то таинственное лоно, в котором раскрывается полнота Священного Предания, потому что именно здесь верующим непрерывно преподается полнота благодатной жизни во Христе. Правильно организованная духовная жизнь, невозможная без участия в таинствах, является залогом чистоты веры. Уже в III столетии римский папа Келестин сформулировал общий принцип: «ut leqem credendi statuit lex supplicandi (закон веры определяется законом молитвы)85.

Однако литургическое предание не сводится только к преемственной передаче благодатного освящения. Чинопоследования церковных таинств и священнодействий, молитвы и песнопения наполнены вероучительным содержанием. Прот. Георгий Флоровский делает точное замечание о характере христианского богослужения:

«Христианское богослужение от начала имеет характер скорее догматический, нежели лирический… С человеческой стороны богослужение есть, прежде всего, исповедание, – свидетельство веры…»86.

Со стороны своего содержания литургическое предание не отличается ни от апостольского предания, ни от Священного Писания.

Свщмч. Ириней Лионский отмечает, что «наше… учение согласно с Евхаристией, и Евхаристия в свою очередь подтверждает учение»87. Свт. Василий Великий пишет: «У меня вера всегда одна и та же, ибо как веруем, так и славословим»88.

О богослужебных книгах Православной Церкви в «Послании Восточных Патриархов» сказано:

«Все сии книги содержат здравое и истинное богословие и состоят из песней или выбранных из Священного Писания или составленных по внушению Духа, так, что в наших песнопениях только слова другие, нежели в Писании, а собственно мы поем то же, что в Писании, только другими словами»89.

3.5. Священное Писание – наиважнейшая из форм Священного Предания

Таким образом, Священное Писание, Правило веры и литургическое предание суть не взаимодополняющие друг друга части Священного Предания, а неразрывно связанные между собой формы единого Предания, тождественные по своему содержанию. Можно сказать, что одна и та же Богооткровенная Истина в Священном Писании благовествуется, в Правиле веры преподается в доктринальной форме, а в литургической жизни Церкви действуется и славословится.

Из всех форм, в которых воплощается Предание, Священное Писание имеет для нас наибольшее значение. Архим. Софроний указывает две причины превосходства Священного Писания над другими формами: «форма эта является ценнейшей и по удобству сохранения ее и по удобству пользования ею…»90

По словам свт. Филарета Московского, «Богодухновенное Писание есть неизменнoе, – особенным устроением Духа Божия, упроченный вид Предания»91.

Священное Писание – «единственный источник вероучения, о котором со всей уверенностью можно сказать, что он ни в чем не погрешает против полноты доступной нам Божественной Истины. Именно оно в наибольшей полноте и совершенстве показывает образ спасительного действия Бога в мире»92.

Согласно «Пространному Катихизису», Священное Писание дано, «чтобы Откровение Божие сохранилось более точно и неизменно»93. Поэтому «с тех пор, как учение христианское заключено в Священные книги, Святая Церковь, для верного и неизменного сохранения сего учения, имеет обычай и правило, не только мысли сего учения на непреложном свидетельстве богодухновенного Писания утверждать, но и самые слова и выражения, для означения важнейших предметов и частей заимствовать из того же чистого источника Писания»94.

Кроме того, православное богословие «непрестанно проверяет себя при помощи Писания»95.

3.6. Почему должно соблюдать Священное Предание и тогда, когда мы имеем Священное Писание?

Необходимость держать Предание даже тогда, когда мы обладаем Священным Писанием, обусловлена тремя причинами.

а) Священное Предание включает в себя и то, что в принципе не может быть записано, а именно, опыт духовной жизни, передаваемой личным примером, и благодатное освящение, сообщаемое посредством таинств.

б) «Для руководства к правильному разумению Священного Писания…»96

Конечно, Священное Писание заключает в себе полноту богооткровенной Истины и содержит все необходимое для сохранения чистоты веры и благоугождения Богу. Однако для того, чтобы воспользоваться сокровищами Писания, мало иметь его выверенный текст, Священное Писание должно еще правильно пониматься и надлежащим образом истолковываться. Одного человеческого разума для правильного понимания Священного Писания явно недостаточно, об этом красноречиво свидетельствует история протестантизма. Отказавшиеся от авторитета Священного Предания многочисленные протестантские деноминации, опираясь на один и тот же текст Священного Писания, приходят к различным, порой диаметрально противоположным выводам.

Формы Священного Предания теснейшим образом связаны между собой. Правило веры по отношению к Священному Писанию является руководительным началом, ключом для истолкования (traditio inteperata). В литургической жизни, в таинствах сообщается Божественная благодать, отверзающая ум к уразумению Писаний (Лк. 24:45). А в творениях свв. отцов мы имеем живую, непрерывную традицию истолкования библейских текстов. Поэтому «изъятое из потока Священного Предания, Писание не может быть понято, как должно, никакими научными исследованиями»97. Свт. Василий Великий писал: «… ежели отважимся отвергать написанные обычаи, как будто не великую важность имеющие, то неприметно повредим Евангелию в самом главном, или паче, от проповеди Апостольской оставим пустое имя»98.

в) «Для правильного совершения таинств и для соблюдения священных обрядов в чистоте первоначального их установления»99.

Церковные таинства и священнодействия представляют собою диалектическое единство формы и содержания. Преподание верующим в таинстве невидимых благодатных даров, что составляет внутреннюю сторону таинства, совершается посредством видимой формы или обряда. Обряд не должно абсолютизировать. Обряд не есть догмат, обряды могут изменяться. Но обрядовая форма таинства теснейшим образом связана с его внутренним содержанием, поэтому изменение обряда имеет свои допустимые пределы: даже у одного и того же таинства обряд может быть различным, но он не может быть каким угодно. Обряд имеет двоякое назначение:

– посредством обряда верующим сообщается Божественная благодать;

– обряд должен помогать человеку раскрыть свою душу для принятия и усвоения преподаваемых в таинстве благодатных даров.

Если изменение обряда выходит за допустимые пределы, теснейшая связь между обрядовой формой и смыслом, содержанием таинства начинает разрушаться. Такой искаженный обряд уже не способствует, а, напротив, препятствует человеку воспринимать и усваивать благодать, то есть вредит действенности таинств. Дальнейшая деформация обряда ведет к разрушению таинства как такового, то есть к отрицанию его действительности. Например, если при совершении таинства крещения не будет совершено трехкратное погружение (обливание), сопряженное с произнесением установленных слов [«Крещается раб Божий (имя рек). Во имя Отца. Аминь. И Сына. Аминь. И Святаго Духа. Аминь»], то таинство не совершится, окажется недействительным.

4. Божественное Откровение и Церковь

Адресатом Священного Предания является Церковь. Апостолы, получившие от Христа Богооткровенную Истину, не сообщали ее отдельным индивидуумам, но вверили Церкви. Сщмч. Ириней Лионский пишет:

«Не должно у других искать истины, которую легко заимствовать от Церкви. Ибо в нее, как бы в богатую сокровищницу, Апостолы в полноте положили все, что принадлежит истине, так что каждый желающий может принимать от нее питие жизни. Она есть дверь жизни»100.

4.1. Церковь – «верное хранилище Священного Предания»

«Пространный Катихизис» на вопрос: «Есть ли верное хранилище Священного Предания?» – дает следующий ответ: «Все истинно верующие, соединенные священным преданием веры, совокупно и преемственно, по устроению Божию, составляют из себя Церковь, которая и есть верное хранилище Священного Предания»101.

Церковь не есть человеческое сообщество, Церковь – это богочеловеческий организм, Главой которого является Сам Господь Иисус Христос, а все верующие, соединенные с Ним как со своей Главой, в совокупности образуют Его духовное тело, а по отдельности являются членами этого Тела.

«И вы – Тело Христово, а порознь – члены» (1Кор. 12:27).

Поэтому хранителями Священного Предания являются не только иерархи и ученые богословы, но «все истинно верующие». В «Послании Восточных Патриархов » (1848 г.) говорится: «У нас ни патриархи, ни Соборы никогда не могли ввести что-нибудь новое, потому что хранитель благочестия (huperastis tes threskeias) у нас есть самое тело Церкви, то есть самый народ, который всегда желает сохранить веру свою неизменною и согласною с верою отцев его»102. Конечно, и вне Церкви можно сохранять букву учения и даже пытаться строить свою жизнь в соответствии с учением, но вне Церкви нет и не может быть преемственного сообщения благодати и освящения, без которых невозможны ни правильное понимание учения, ни подлинный опыт духовной жизни, ибо «буква убивает, а дух животворит» (2Кор. 3:6). Только Церковь обладает богодарованными средствами для сообщения благодати, то есть таинствами.

«Она – не просто место, где сберегается божественное благовестиe и хранится апостольское свидетельство; она – то место, где Сам Христос продолжает Свой искупительный подвиг, а Дух Святой, Дух Истины, непрестанно научает всему и напоминает все, сказанное Господом Иисусом Христом (Ін. 14:26103.

В.Н. Лосский называет Предание «единственным способом воспринимать Истину», потому что «оно есть жизнь Духа Святаго в Церкви, жизнь, сообщающая каждому верующему способность слышать, принимать, познавать истину в присущем ей Свете, а не в естественном свете человеческого разума»104.

Поэтому, по словам ап. Павла, Церковь есть столп и утверждение истины (1Тим. 3:15).

4.2. Церковь – единственная верная истолковательница Священного Писания

Будучи верным хранилищем Священного Предания, Церковь, естественно, является единственной верной хранительницей и истолковательницей Священного Писания. В «Послании Восточных Патриархов» сказано, «что Божественное и Священное Писание внушено Богом; посему мы должны верить ему беспрекословно, и притом не как-нибудь по-своему, но именно так, как изъяснила и предала оное Кафолическая Церковь. Вселенская Церковь никак не может погрешать, ни обманывать, ни обманываться, но, подобно Божественному Писанию, не погрешительна и имеет всегдашнюю важность»105, потому что Святой Дух «всегда действующий через верно служащих отцов и учителей Церкви, предохраняет ее от всякого заблуждения»106.

«Мы веруем, что свидетельство Кафолической Церкви не меньшую имеет силу, как и Божественное Писание, Поелику виновник того и другого есть один и тот же Святой Дух, то все равно, от Писания ли научиться или от Вселенской Церкви»107.

Живя в Церкви, человек может научаться Истине непосредственно от Церкви, поскольку Церковь свое учение не выводит из Писания, но имеет его в готовности. И если, рассуждая о каком-либо догмате, Церковь приводит те или иные места Библии, то не для вывода догматов, а только для подтверждения оных.

Библия – церковная книга, она создана Церковью и может существовать только в Церкви.

«Книги Священного Писания это одно из средств, через которое в Церкви действует на людей благодатная сила Божия. Дух Божий оживляет только Тело Церкви, а потому и Священное Писание может иметь смысл и значение только в Церкви»108, – писал епископ Иларион (Троицкий). Вынесенная из Церкви, Библия превращается просто в набор исторических документов. Только в Церкви библейские книги обретают статус Священного Писания. Смысл библейских книг может быть постигнут только в Церкви, в свете хранимого ею Священного Предания.

«Я не поверил бы Евангелию, – говорил блж. Августин, – если бы меня не побуждал к этому авторитет кафолической Церкви»109.

5. Что значит изучать предание?

Изучение Священного Предания не есть внешний по отношению к самому Преданию процесс, Предание познается только изнутри. В противном случае изучение Предания окажется подмененным исследованием «памятников церковной культуры» и предметом изучения станет «не Предание, а то, что в той или иной мере создавалось Преданием».

Таким образом, мы будем изучать «не самую реку, а те пески, хотя бы и золотые, которые она отлагает в своем течении»110.

Предание познается только в опыте духовной жизни. Чтобы изучать Предание, необходимо прежде самому войти в поток Предания, то есть войти в Церковь.

«Живым носителем и хранителем Предания является вся Церковь в ее кафолической полноте, и нужно пребывать или жить в Церкви в ее полноте, чтобы разуметь Предание, чтобы владеть им»111, – писал прот. Г. Флоровский.

Цель жизни христианина – овладеть Преданием, стать самому живым носителем Предания, сделаться звеном в непрерывной цепи передачи Богооткровенной Истины.

* * *

18 Трансцендентный (от лат. transcedere- переступать) – находящийся за пределами опыта, недоступный для познания и воздействия.

19 Апология, п. 17. //Отцы и учители Церкви III века (антология). М., 1996, т. II, с. 341.

20 Прп. Максим Исповедник. Мистагогия // Творения преподобного Максима Исповедника, кн. 1. 1993, с. 175.

21 Флоровский Г. Восточные отцы IV века. М., 1992, (репринт), с. 69.

22 Точное изложение Православной веры. М., 1992, кн. 1, гл. I, с. 3.

23 Точное изложение Православной веры. М., 1992, кн. 1, гл. III, с. 5.

24 Творения, т. 4. Сергиев Посад, 1892, с. 43.

25 Пространный Православный Катихизис…, с. 5.

26 Там же.

27 Там же.

28 Там же.

29 Там же

30 При составлении главы II использована статья: Ведерников А Проблема предания в православном богословии .ЖМИ, 1961 № 9, ее. 42 – 49; № 10, ее. 61 – 71.

31 Пространный Православный Катихизис…, с 7.

32 Там же.

33 Послание к Филиппинцам, гл. VII. Писания мужей апостольскых. Рига, 1992, с. 324362.

34 Против ересей. Кн. III, гл. II. М., 1996 (репринт), с. 221, 223.

35 Ведерников А., указ, соч., № 9, с. 46.

36 Свщмч. Ириней Лионский называет Предание «верой, которую Церковь приняла от апостолов и передает своим чадам» изд. цпт., кн. III, предисловие, с. 129.

37 Например, у свт. Василия Великого: О Святом Духе, гл. 27.

38 Такое понимание Предания было свойственно Церкви с древнейших времен. Так, свщмч. Полпкарп Смирнскнй учит о «преданном изначала слове», «слове правды». Послание к Филиппинцам, гл. IX Писания мужей…, ее. 324–362, 325–363. Свщмч. Игнатий Богоносец О 107) говорит об «учении Господа и апостолов». Послание I Магнезийцам, гл. XIII. Там же, с. 284–322.

39 Meyendorff J. Crist in Eastern Christian Thought. Crectwood. New York. 1987. p. 10.

40 Александр (Семенов-Тянь-Шанскнй), ей. Православный Катихизис. Изд. II, бг, 6м, с. 110.

41 Цпт. по: Лосскпй В. Н. Предание и предания // ЖМП, 1970 № 4, с. 72.

42 Хопко Фома, прот., изд. цпт., с. 9.

43 Пространный Православный Катихизис…, с. 7.

44 Макдауэлл Дж. Неоспоримые свидетельства (пер. с англ.), М., 1992, с. 17; Библейская энциклопедия под ред. архим. Никифора (репринт). Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1990, с. 156.

45 Князев А., прот. Что такое Священное Писание? // Альфа и Омега, № 3 (17) , 1998, ее. 17–18.

46 Макдауэлл Дж., изд. пит., с. 20.

47 Князев А., прот., изд. цит., с. 20.

48 Пространный Православный Катихизис…, с. 10.

49 Князев А., прот., изд. цит., с. 18.

50 Хопко Фома, прот., изд. цит., с. 11.

51 Пространный Православный Катихизис…, с. 10.

52 Там же.

53 Макдауэлл Дж., изд. цит., с. 23.

54 Пространный Православный Катихизис…, ее. 10–11.

55 Там же, с. 11.

56 Алипий (Касгальский-Бороздин), архим., Исайя (Белов), архпм. изд. цнт., ее. 36–37.

57 Пространный Православный Кагнхнзпс. ., с. 10.

58 Макдауэлл Дж., изд. цит., с. 20.

59 Пространный Православный Катихизис. ., с. 12–14.

60 Об этом свидетельствует цитация новозаветных Писаний мужами апостольскими и апологетами II века, например, сщмч. Иринеем Лионским. Макдауэлл Дж. Изд. цит., с. 29

61 Там же, с. 30.

62 Пространный Православный Кагнхпзпе…, ее. 14–15.

63 Макдауэлл Дж., нзд, цит., ее. 249–309.

64 Пространный Православный Катихизис…, с. 15.

65 Великий покаянный канон св. Андрея Критского, богороднчен 4-й песни.

66 Пространный Православный Катихизис…, с. 14.

67 Там же.

68 73-й аскетический трактат. Цит. но: Клеман О. Истоки: Богословие отцов Древней Церкви (пер. с франц.). М., 1994, с. 99.

69 Александр (Семенов-Тянь-Шанский), ей., изд. цит., с. 110.

70 Хопко Фома, прот., изд. цит., ее. 16–17.

71 Цит. но: Флоровский Г. Восточные отцы IV века, с. 143.

72 Об этом «конфликте интерпретаций» см. Кураев А., диак. Протестантам о Православии. М., 1997, ее. 9–34.

73 Цит. по: Левшенко Б., диак. (ныне свящ.) Конспекты лекций по курсу «Догматическое богословие». ПСТБИ, М., бг, с. 18.

74 Там же.

75 Правила Православной Церкви, т. I. (репринт). М., 1994, с. 490.

76 Пространный Православный Катихизис…, с. 8.

77 Князев А., прот., изд. цит., ее. 20–21.

78 Следует отметить, что свт. Филарет Московский принадлежит к числу русских богословов XIX в., которые во многом предвосхитили развитие отечественной богословской науки в XX столетии. По вопросу о соотношении Священного Предания и Священного Писания особый интерес представляет «Слово митрополита Филарета на освящении храма Живоначальной Троицы в московском Даниловом монастыре, произнесенное 13 сентября 1838 г.» Слова и речи, т. IV. М., 1882, ее. 96–97.

79 Цит. по: Ведерников А., указ. соч. № 10, с. 63.

80 Цит. по: Ведерников А., указ. соч. № 10, с. 63.

81 Софроний (Сахаров), пером. Старец Силуан. М., 1994, с. 85.

82 Со стороны содержания учение свв. отцов не отличается от Предания апостольского, ибо святым отцом и называется тот, кто адекватно толкует учение апостолов применительно к потребностям своего времени: «Апостолов проповсдание и отец догматы Церкви едину веру запечатлвша». Кондак в Неделю 7-ю но Пасхе, свв. отец.

83 Цит. по: Ведерников А., указ, соч. № 10, с. 65.

84 Свт. Кирилл Иерусалимский. Поучения огласительные, V, 12, изд. цит., с. 71.

85 Цит. но: Флоренский Г. Восточные Отцы V-VIII веков (Репринт.). М., 1992, с. 135.

86 Там же.

87 Против ересей, кн. IV, гл. 18, изд. цит., с. 365.

88 Письмо 243251. Творения, т. III, СПб, 1911, с. 312.

89 Послание Патриархов Восточно-Кафолической Церкви о право славной вере (1723 г.), вонр. 3 //Догматические Послания православных иерархов XVII-XIX веков о Православной вере. Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1995, с. 193.

90 Софроний (Сахаров), иером. Старец Силуан. М., 1994, с. 85.

91 Свт. Филарет Московский. Слово на освящении храма Живоначальной Троицы в московском Даниловом монастыре, произнесенное 13 сентября 1838 г., изд. цит., с. 97.

92 Князев А., прот., изд. цит., с. 23.

93 Пространный Православный Катихизис…, с. 8.

94 Свт. Филарет Московский. Слово на освящении храма Живоначальной Троицы…, изд. цит., с. 96.

95 Князев А., прот., изд. цит., с. 25.

96 Пространный Православный Катихизис…, с. 8.

97 Софроний (Сахаров), иером. изд. цит., с. 85.

98 О Святом Духе, гл. 27. Цит. по: Пространный Православный Катихизис…, с. 9.

99 Там же, с. 8.

100 Против ересей, кн. III, гл. 4, изд. цит., с. 225.

101 Пространный Православный Катихизис…, с. 7.

102 Окружное послание Единой, Святой, Соборной и Апостольской Церкви ко всем православным христианам //Догматические Послания православных иерархов XVII-XIX веков…, с. 233.

103 Воронов Л., прот. Проблема Предания в Церкви. ЖПМ, 1964, № 4, с. 67.

104 Предание и предания, изд. цит., с. 68.

105 Послание Патриархов Восточно-Кафолической Церкви о православной вере (1723 г.) // Догматические Послания…, ее. 146–148.

106 Там же, с. 165.

107 Там же, с. 147.

108 Священное Писание и Церковь // Голос Церкви, 1914, апрель, с 156.””

109 Цит. по: Ведерников А., указ. соч. // ЖМП, 1961, № 10, с. 64.1.

110 Лосский В. Н. Спор о Софии //» Спор о Софии. Статьи разных лет. М., 1996, с. 19.

111 Флоровский Г., прот. Богословские отрывки // Вестник. Париж, 1981–1982, № 105–108, ее. 193–194.

Знайшли помилку