...

Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ XII
⇒ 12:1–12
⇒ 12:13–17
⇒ 12:18–27
⇒ 12:28–34
⇒ 12:35–44

Для того, щоб правильно судити про зміст притчі, розказаної Господом у цьому євангельському уривку, необхідно з’ясувати насамперед, до кого вона відноситься. У главі XI (ст. 27) ми читаємо: “коли Він ходив у храмі, підійшли до Нього первосвященники і книжники, і старійшини”. З ними-то і йшла подальша розмова, їм і було розказано притчу, причому в останньому (12-му) вірші євангеліст додає, що вони “зрозуміли, що про них сказав притчу”. Отже, із зіставлення цих місць зрозуміло, що притча має на увазі керівників єврейського народу, і їх саме розуміють у припливному образі виноградарів, які відплатили господареві виноградника за його турботи вбивством його посланців. Мотив притчі взято з книги пророка Ісаї, V глави, де міститься “Пісня про виноградник”. Тут ми знаходимо ті самі образи й порівняння:

“В Улюбленого мого був виноградник на вершині плодючої гори, і Він обніс його огорожею, й очистив його від каменів, і насадив у ньому добірні виноградні лози, і побудував вежу посередині його, і викопав у ньому точило, й очікував, що він принесе добрі грона, а він приніс дикі ягоди. І нині, жителі Єрусалима і мужі Іуди, розсудіть Мене з виноградником Моїм. Що ще належало б зробити для виноградника Мого, чого Я не зробив йому? Чому, коли Я очікував, що він принесе добрі грона, він приніс дикі ягоди? Отже, Я скажу вам, що зроблю з виноградником Моїм: відніму в нього огорожу, і буде він спустошеним; зруйную стіни його, і буде потоптаним, і залишу його у запустінні”… І далі пророк дає цілком певне пояснення притчі:

“Виноградник Господа Саваофа є дім Ізраїлів, і мужі Іуди — улюблене насадження Його. І чекав Він правосуддя, але ось — кровопролиття; чекав правди, і ось — волання” (Іс. 5:1-7).

Отже, сенс притчі абсолютно зрозумілий: виноградник – народ єврейський, виноградарі – його духовні керівники, первосвященники і книжники.

Пояснення інших подробиць дає святитель Василій Великий у своєму тлумаченні на книгу пророка Ісаї.

“Під огорожею, – каже він, – можна розуміти законні заповіді, які Бог дав народу до введення в “землю одержання”. А оскільки закон дано “через Ангелів, рукою посередника” (Гал. 3:19), то, можливо, мається на увазі охорона Ангелів, які стережуть межі Ізраїлю… Стовп або вежа, створена посередині, очевидно, є храмом, встановленим серед Іудеї… Точило ж – сама Синагога Іудейська, що слугувала прообразом Церкви Божої та давала попередню підготовку за допомогою Закону й попереднє повчання в благочесті”.

Слуги, послані Господарем до виноградарів прийняти плоди виноградника, яких останні то били, то вбивали, вочевидь, послані Богом до Ізраїлю пророки Старого Завіту, які владно підносили свій голос серед загального нечестя і вимагали плодів праведного життя. Мало хто з них закінчив життя природною смертю. Ісаю перепиляли дерев’яною пилкою, Єремію кинули в рів, наповнений нечистотами, і майже всі вони так чи інакше постраждали від ватажків народу Ізраїльського.

Єдиний люб’язний Син Господаря виноградника, посланий наостанок, – Сам Господь Іісус Христос, єдинородний Син Божий.

Тут Спаситель із сфери історичної притчі та образів минулого переходить уже до пророцтва, пророкуючи Свою долю і близьку смерть від руки первосвященників і старійшин єврейських. І як скоро мала здійснитися ця змова виноградарів, які говорили один одному: “Підемо, вб’ємо його, і спадщина буде наша”. Через якихось кілька днів після наведеної розмови той самий євангеліст уже повідомляє, що “шукали первосвященники і книжники, як би взяти Його хитрощами і вбити” (Мк. 14:1).

Перед нами, таким чином, проходить у притчі вся історія народу єврейського в його ставленні до домобудівництва людського спасіння.

Спочатку – улюблений Богом, обраний народ, призначений для того, щоб врятувати все людство, безпомічне у своєму гріхопадінні, і який отримав усі потрібні для цього засоби. Йому було дано Синайський закон, який точно визначав правила життя і поведінки і був для нього огорожею, що перешкоджала злитися з іншими язичницькими народами і розчинитися в оточуючому його морі релігійних марновірств та ідолопоклонства. Він має власний храм, закарбований уже при створенні явленням особливої сили і благовоління Господа Саваофа. Цей храм слугував ніби сторожовою вежею, де на сторожі чистоти віри й життя народного мали стояти священники й левити, призначені для цього самим Богом. Нарешті, вся релігійно-теократична організація народу єврейського була для нього ніби точилом, тобто пресом для вичавлювання соку з виноградних ягід. Подібно до того, як соковиті грона винограду, проходячи через точило, давали ароматне вино, так щиро віруючий і ревний ізраїльтянин, підкоряючись богослужбовому ритуалу та релігійному устрою життя стародавньої громади, міг виявити та виховати в собі всі кращі якості духу, які вимагає закон Єгови.

“Що ще належало б зробити для виноградника?..” Усе було зроблено.

І однак замість добрих грон він приніс дикі ягоди.

Ідолопоклонство, найжахливіші культи Сходу з їхньою розгнузданою жорстокістю і хтивістю постійно відволікали масу єврейського народу від шанування істинного Бога. Патріархальні традиції суспільного життя, суворі правила сімейного укладу часто поступалися місцем статевій розбещеності, чуттєвості, жадібності до наживи, брехливості, віроломству та іншим вадам. З якою гіркотою говорять про цей занепад народного духу пророки, ці посланці Божі, які не шкодували ні сильних слів, ні власного життя, щоб закликати своїх побратимів до покаяння! Усе було марно. Народ або не слухав їхніх промов, або, розлючений викриттями, віддавав їх на мученицьку смерть.

Великий Викупитель людства Господь Іісус Христос, єдинородний Син Божий, посланий на землю для порятунку людей, був розіп’ятий тим же невдячним народом.

Замість правди – крик; замість правосуддя – кровопролиття…

Вбивствами платив Ізраїль Богові за Його заступництво і турботи.

Це був великий гріх перед Богом не тільки тому, що в ньому давалася взнаки черства невдячність порочного серця, і не тільки тому, що вбивство посланців Божих було зухвалим бунтівним повстанням проти Самого Бога, а й тому, що вбивство саме по собі вважалося найбільшим злочином проти Божого Закону.

“Не вбивай”, – свідчила шоста заповідь Синайського Законодавства, і за порушення цієї заповіді загрожувала смертна кара. “Хто вдарить людину так, що во­на помре, нехай буде відданий на смерть”, – такою була постанова закону (Вих. 20:13,21:12), підтверджена пізніше в книзі Левит: “Хто уб’є яку-небудь людину, той відданий буде на смерть” (Лев. 24:17). “Проклятий той, хто таємно убиває ближнього!.. Проклятий той, хто бере підкуп, щоб убити душу і пролити кров невинну!”, – ще грізніше застерігає Второзаконня (Повт. 27:24-25).

Навіть ненавмисне вбивство з необережності могло накликати на випадкового вбивцю смерть від руки месника, яким, зазвичай, був найближчий родич убитого. Він міг врятуватися тільки в одному з так званих міст притулку, куди він мав право втекти, “щоб месник за кров у гарячковості серця свого не погнався за вбивцею і не наздогнав його… в той час як він не підлягає засудженню на смерть, бо не був ворогом йому…” Але навмисного вбивцю ніщо не могло врятувати. “Але якщо хто [в тебе] буде ворогом ближньому своєму і буде підстерігати його, і повстане на нього й уб’є його до смерти, і втече в одне з міст тих, то старійшини міста його повинні послати, щоб узяти його звідти і віддати його в руки месника за кров, щоб він помер; нехай не щадить його око твоє; змий з Ізраїля кров невинного, і буде тобі добре” (Повт. 19:6:11-13).

Ще докладніше говорить про це книга Числа:

“Якщо хто вдарить кого залізним знаряддям так, що той помре, то він убивця: убивцю слід віддати на смерть; і якщо хто вдарить кого з руки каменем, від якого можна померти, так що той помре, то він убивця: убивцю слід віддати на смерть; або якщо дерев’яним знаряддям, від якого можна померти, ударить з руки так, що той помре, то він убивця: убивцю слід віддати на смерть; месник за кров сам може умертвити убивцю: лиш тільки зустріне його, сам може умертвити його; якщо хто штовхне кого з ненависти, або з наміром кине на нього що-небудь так, що той помре, або по ворожнечі вдарить його рукою так, що той помре, того, хто ударив, слід віддати на смерть: він убивця; месник за кров може умертвити убивцю, лиш тільки зустріне його” (Чис. 35:16-21).

Коли перше вбивство осквернило землю і пролилася перша безневинна кров, коли Каїн убив Авеля, Господь грізним прокляттям покарав убивцю.

“І сказав [Господь]: що ти зробив? Голос крови брата твого волає до Мене від землі; і нині проклятий ти від землі, що розкрила вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї; коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і мандрівцем на землі” (Бут. 4:10-12).

Це суворе ставлення до вбивства цілком зрозуміле. Навряд чи може бути більш тяжкий злочин, ніж навмисний, через злість, пролиття крові і позбавлення життя ближнього.

На погляд старозавітного закону, пролита в убивстві кров оскверняла землю.

“Не оскверняйте землі, – заповідав Господь Ізраїлю, – на якій ви [будете жити]; бо кров оскверняє землю, і земля не інакше очищається від пролитої на ній крови, як кров’ю того, хто пролив її. Не слід оскверняти землю, на якій ви живете, серед якої живу Я; тому що Я Господь перебуваю серед синів Ізраїлевих” (Чис. 35:33-34).

Убивство людини – це зухвале повстання проти Бога і порушення планів Його домобудівництва. За несповідомою порадою мудрості Своєї, Господь визначив для кожної людини земне життя, щоб у рамках і умовах цього життя людина могла досягати вищої і єдиної мети свого існування – єднання з Богом. Чому для досягнення цієї мети Господу завгодно було покласти шлях земному життю з його прикрощами й стражданнями – ми цього достеменно не знаємо, бо це сховане в предвічному плані миротворення, але ми знаємо напевно, що за межами нашого життя вже не може бути морального розвитку або виправлення життя, і процес освячення людини або духовного наближення її до Бога переривається смертю. За “порогом смерті людині залишається тільки отримати відплату за те добро або зло, яке вона зробила, будучи в тілі. Вбивство або насильницьке відібрання життя порушує цей план Божий, передчасно і довільно вириваючи людину з тих умов, у які Господь її ставить для її спасіння. Таким чином, убивство є гріх не тільки проти людини, але ще більше проти Бога, як зухвале і грубе втручання в діяльність Божественного Промислу, що веде людину до вічного блаженства.

Вбивство людини є зухвалість проти Творця ще й тому, що кожна людина носить у собі образ Божий. Мотив цей ясно вказує Святе Письмо, коли говорить: “хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини: бо людина створена за образом Божим” (Бут. 9:6).

Вбивство є великий гріх проти суспільства, проти Церкви, проти Царства Божого. Ми знаємо, що основою всіх цих форм людського життя служить любов. Любов, як цемент, об’єднує людство, ведучи його до вищої точки тієї світової блаженної єдності, коли “Бог був все у всьому”. Будь-який прояв злоби, протидіючи любові, вилуговуючи цей цемент із споруди Царства Божого, розкладає людство, вносить ворожнечу і перешкоджає, таким чином, досягненню ідеалу загальнолюдського щастя. Убивство як прояв злоби є тому гріх проти всього людства, як перешкода на його шляху до блаженства і єднання з Богом. До цього слід ще додати, що з усіх проявів злоби вбивство є найсильнішим, найзліснішим і тому найшкідливішим.

Нарешті, вбивство є гріх небезпечний і великий ще й тому, що це – гріх непоправний. Крадіжку можна виправити, повернувши вкрадене, образу можна змусити забути, заслуживши прощення, грубе слово можна загладити ніжністю і ласкою – вбивство нічим виправити неможливо. Можна покаятися, важким подвигом вимолити прощення Боже, але повернути життя вбитому – не в нашій владі. Ось чому гріх убивства завжди залишиться плямою і страшним тягарем на совісті.

Одного разу до великого старця пустелі, авви Зосими, прийшов отаман зграї розбійників, гроза проїжджих караванів, що наводив жах на всю околицю своїми зухвалими набігами.

– Авва, – сказав він, – я прошу чернечого постригу…

Старець глянув на нього з подивом.

– Не дивуйся, – продовжував розбійник сумно, – мене замучила совість… В останньому набігу на перський караван ми вбили двох жінок… В однієї з них на руках була маленька дитина. Нам неможливо було з нею возитися, і, щоб малятко не страждало, я перерізав йому горло… Відтоді я не знаю спокою… Воно весь час стоїть у мене перед очима… закривавлене, тріпотливе… Я не можу більше переносити! Я змучився… Старець, пострижи мене! Можливо, мені вдасться працями й молитвою заслужити прощення в Бога!

Преподобний Зосима постриг отамана в ченці.

Минуло дев’ять років. Новий чернець пішов у найбільш відокремлений закуток пустелі й там у сирій, похмурій печері весь віддався покаянному подвигу. Він не шкодував себе: найсуворіші подвиги, найтяжчі катування, які тільки винайшла аскетична дисципліна східних пустель, ніс він із готовністю і ретельністю. Тільки в цій напрузі всіх сил, у страшній втомі і виснаженні подвижництва вдавалося йому часом заглушити внутрішній біль совісті.

Але одного дня він знову прийшов до преподобного Зосими. Віддай мені мій мирський одяг, – сказав він. – Я хочу повернутися у світ…

Сину мій! Що з тобою? Чому?

– Авва, авва! Я не можу заспокоїтися… Переді мною знову зарізане немовля… У його очах докір, наче він запитує: навіщо ти вбив мене?.. Господь не сприймає мого покаяння. Я хочу віддати себе суду і понести те, що я заслужив. Можливо, Господь пробачить мене!

Він надів свій колишній одяг, сам віддав себе в руки правосуддя і був усічений мечем.

Пролита кров волає до неба про помсту.

У новозавітному християнстві заповідь про вбивство набула подальшого розширення і розвитку. Як і у всіх Своїх заповідях, Господь намагається не стільки запобігти зовнішнім злим вчинкам, скільки присікти самий корінь гріха, що гніздиться в серці людини. Ось чому Євангеліє забороняє не тільки вбивство як вищий прояв злоби, а й усі порівняно дрібні прояви цього почуття, однорідні за своєю внутрішньою природою.

“Ви чули, – каже Господь, – що сказано древнім: не вбивай, а хто уб’є, підлягає суду. А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду; а хто скаже брату своєму: «рака», підлягає синедріону; а хто скаже: «потвора», підлягає вогню пекельному” (Мф. 5:21-22).

Таким чином, забороняються всі прояви злого почуття не тільки в діях, а й у словах, бо злість, як і будь-яка інша пристрасть, проходить три фази свого розвитку – думка, слово і діло – і у всіх цих формах залишається однаково небезпечною і гріховною. Зла думка легко переходить у зле слово, яке, своєю чергою, так само легко викликає злу дію, причому якісної різниці в цих трьох моментах немає.

Як часто ми забуваємо цю заповідь Спасителя і які хибні поняття про злі слова і лайки встановилися в руському житті! Завжди поблажливі до всіх видів пороку, ми майже не вважаємо лихослів’я і лайки за гріх, а часом готові бачити в цьому навіть якесь молодецтво, сміливість руської натури. “Сварка на комірі не висне”, “милі сваряться – тільки тішаться”, “сварять – дарують” – усі ці прислів’я справді виражають погляд і настрої руського народного духу, хоча, звісно, їх не можна назвати творами народної мудрості.

І здається, в жодному народі життя не засмічене до такої міри цим каламутним потоком лайки, як життя народу руського. Навряд чи на земній кулі знайдеться мова, настільки віртуозна у винаході найжахливіших, часто блюзнірських, богохульних лайок, як наша рідна мова, ця велика, могутня, правдива і вільна, за висловом Тургенєва, руська мова. Ця лайка, що всюди висить у повітрі, ця звичка присмачувати майже кожне слово триповерховими прокльонами деяким письменникам здається навіть невід’ємною рисою русского народного темпераменту.

У Станюковича в його “Морських оповіданнях” є така сцена: на військовому кліпері “Забіяка” віддано наказ не лаятися.

– Насмілюся доповісти, – заперечував один із боцманів, – що зовсім відстати ніяк неможливо, ваше благородіє, як перед істинним Богом доповідаю. Дозвольте хоч тишком… Щоб, значить, чесно, благородно, ваше благородіє!..

І після цієї розмови з вуст його ллється знову та натхненна імпровізація лайки, яка принесла йому побожне здивування всієї команди…

І це здається цілком природним. Інакше й бути не може. Так звикають люди до курної хати, де до людських випарів домішується сморід телят і ягнят, які зимують разом із господарями. Від цього смороду навіть тепліше здається… Так можна звикнути і до лихослів’я і зовсім не помічати його в атмосфері навколишнього життя.

А тим часом це великий гріх.

Головна шкода лихослів’я і лайки полягає в тому, що в них виражається злісне почуття, що вносить ворожнечу і поділ. Коли докірливі слова і докори йдуть від люблячого серця, тоді вони часто корисні, бо любов відчувається і крізь зовнішньо грубу оболонку докору і діє на чуйне серце благотворно. У писаннях пророків ми знаходимо надзвичайно різкий тон докорів; великі подвижники-старці часто робили дуже суворі догани своїм учням, і, однак, ці догани не уязвляли самолюбства і згодом згадувалися тільки з вдячністю, бо в них була велика любов і сердечна турбота про користь ближнього. Таким чином, не самі по собі лайливі слова погані, а зле почуття, що міститься в них. Тут, як і у всіх інших випадках, оцінюється в християнстві не стільки зовнішня форма, скільки внутрішній зміст. Але у звичайному в нас лайливому слововиверженні, звісно, немає й тіні любові; є тільки злість і розбещеність грубої натури, яка не бажає зважати на почуття оточуючих людей. У цьому вигляді лайка є, поза всяким сумнівом, елементом гниття і розпаду життя, і в цьому криється її найбільша небезпека, не кажучи вже про те огрубіння душі, яке буває її неминучим наслідком для самої людини, підвладної цій пристрасті.

Будь-який прояв злого почуття, особливо у вбивстві, є порушенням шостої заповіді і тому злочинний. Про це навряд чи можлива суперечка. Але є одна форма вбивства, щодо якої немає спільної згоди поглядів навіть серед віруючих християн. Це – вбивство на війні. У той час, як одні вважають вбивство цього роду однаково негожим нарівні з усіма іншими його видами, інші, навпаки, військове вбивство вважають ледь не чеснотою, бо в ньому виражається патріотизм і геройство. Як вирішити цю суперечність?

Подивимося, які підстави для того є у Святому Письмі.

У Старому Завіті вбивство, як ми вже знаємо, було суворо заборонено особливою заповіддю Божою. І водночас протягом усієї старозавітної історії ми постійно зустрічаємо вбивства, які не тільки не були покарані Богом, а й вчинені в ім’я виконання Його волі, а тому не суперечать моральному закону.

Вождь і законодавець єврейського народу, Мойсей, починає свою діяльність вбивством.

“Минуло багато часу, коли Мойсей виріс, трапилося, що він вийшов до братів своїх [синів Ізраїлевих] і побачив тяжку роботу їхню; і побачив, що єгиптянин б’є одного єврея з братів його, [синів Ізраїлевих]. Подивившись туди й сюди і по­бачивши,­ що нема нікого, він убив єгиптянина і сховав його у піску” (Вих. 2:11-12).

Під час сорокарічної мандрівки євреїв пустелею, коли Ізраїль жив у Ситтімі, почав народ блудити з дочками Моава. І запалав гнів Господній на Ізраїль, і почалася велика поразка народу… “І ось, хтось із синів Ізраїлевих прийшов і привів до братів своїх мадіанитянку, на очах Мойсея й на очах усієї громади синів Ізраїлевих, коли вони плакали при вході у скинію зібрання. Финеєс, син Єлеазара, сина Аарона священника, побачивши це, встав із середовища громади і взяв у руку свою спис, і ввійшов слідом за ізраїльтянином у спальню і проколов їх обох, ізраїльтянина і жінку в утробу її: і припинилось ураження синів Ізраїлевих… І сказав Господь Мойсеєві, говорячи: Финеєс, син Єлеазара, сина Аарона священника, відвернув гнів Мій від синів Ізраїлевих, возревнувавши за Мене серед них, і Я не знищив синів Ізраїлевих у ревності Моїй; тому скажи: ось, Я даю йому Мій завіт миру, і буде він йому і нащадкам його після нього завітом священства вічного, за те, що він показав ревність за Бога свого і заступив синів Ізраїлевих” (Чис. 25:6-8:10-13).

Історія завоювання землі Ханаанської і весь період Суддів сповнені також убивствами, іноді зрадницькими й підступними.

Коли “сини Ізраїлеві знову стали робити зле перед очима Господа, і укріпив Господь Еглона, царя Моавитського… Він зібрав до себе [усіх] аммонитян і амаликитян… уразив Ізраїля… І служили сини Ізраїлеві Еглону… вісімнадцять років. Тоді воззвали сини Ізраїлеві до Господа, і Господь поставив їм спасителя Аода, сина Гери… Аод зробив собі меч із двома вістрями, довжиною в лікоть, і підперезав його під плащем своїм до правого стегна, [і прийшов,] і підніс дари Еглону, царю Моавитському; Еглон же був чоловіком дуже повним… Аод увійшов до нього: він сидів у прохолодній світлиці, що була в нього окремо. І сказав Аод: у мене є до тебе, [царю,] слово Боже. [Еглон] встав зі стільця [перед ним]. [Коли він встав,] Аод простяг ліву руку свою і взяв меч із правого стегна свого і встромив його в живіт його, так що ввійшло за вістрям і руків’я, і жир закрив вістря, тому що Аод не вийняв меча з живота його… Прийшовши ж [у землю Ізраїлеву, Аод] засурмив трубою… і зійшли з ним сини Ізраїлеві з гори… І сказав їм: ідіть за мною, бо віддав Господь [Бог] ворогів ваших моавитян у руки ваші” (Суд. 3:12-17,20-22:27-28).

Коли іншого гнобителя ізраїльського народу, воєначальника Явіна, царя Ханаанського, Сисару, було розбито Вараком у бою біля потоку Кісон, він утік піший до намету Іаїлі, дружини Хевера Кенейнаніна.

“І вийшла Іаїль назустріч Сисарі і сказала йому: зайди, господарю мій, зайди до мене, не бійся. Він зайшов до неї в намет, і вона покрила його килимом [своїм]… [Сисара] сказав їй: стань біля дверей намету, і якщо хто прийде і запитає в тебе і скаже: «чи немає тут кого?», ти скажи: «ні». Іаїль… взяла кіл від намету, і взяла молот у руку свою, і підійшла до нього тихенько, і встромила кіл у скроню його так, що приколола до землі; а він спав від утоми — і помер” (Суд. 4:18:20-21).

Під час завоювання Ханаану населення підкорених міст майже суцільно вирізали без розрізнення статі та віку. Під час опису взяття Македа, Лівни, Лахіса, Еглона, Хеврона, Давира та ін. ми неминуче зустрічаємо в книзі Іісуса Навина одну й ту саму примітку, як приспів рапсодії: і взяли місто, і вразили мечем його, і царя його, і все, що дихає, що знаходилось у ньому, і не лишили жодної особи, що залишилась би живою (Ісус. 10).

Це робилося на виконання волі Божої, яку Господь іноді висловлював відкрито через пророків. Так у Першій книзі Царств ми читаємо:

“І сказав Самуїл Саулу: … Так говорить Господь Саваоф: … іди і вразь Амалика [й Ієрима] і знищ усе, що в нього… і не давай пощади йому, і віддай на смерть від чоловіка до дружини, від отрока до немовляти, від вола до вівці, від верблюда до осла… Але Саул і народ пощадили Агага і кращих овець і волів і вгодованих ягнят…” (1Сам. 15:1-3:9).

За цей непослух перший цар Ізраїльський був суворо покараний:

“І сказав Самуїл Саулу: … Навіщо ж ти не послухав голосу Господа… зробив зло перед очима Господа? …непокора є такий самий гріх, як чаклунство, і противлення те саме, що ідолопоклонство; за те, що ти відкинув слово Господа, – і Він відкинув тебе, щоб ти не був царем [над Ізраїлем]. Потім сказав Самуїл: приведіть до мене Агага, царя Амаликитського… І розрубав Самуїл Агага перед Господом у Галгалі… І… засмучувався Самуїл про Саула, бо Господь розкаявся, що поставив Саула царем над Ізраїлем” (1Сам. 15:16,19,23,32,33:35).

Такого роду прикладів, коли вбивство відбувалося з дозволу Божого і навіть за велінням Господа, у Старому Завіті надзвичайно багато. Але, придивляючись до всіх цих випадків, ми помічаємо тут завжди одну незмінну рису: всі вбивства такого роду, що не викликають гніву Божого, не мають мотивів особистого характеру. Вони відбуваються не через злість, не в запалі гніву і ворожнечі, не для корисливості і не для особистої вигоди, але або для користі народу, або за велінням Божим, як покарання за гріх. Таким чином, зрозуміло, що в Старому Завіті вбивство на війні допускалося і не вважалося злочином, бо воїни воювали, звісно, не для себе, але на користь народу або ж в ім’я послуху волі Божій.

У Святому Письмі Нового Завіту, на жаль, немає настільки прямих вказівок того, як християнин повинен ставитися до війни. Господь згадує іноді про війну у Своїх притчах (див. Лк. 14:31), але говорить про неї абсолютно об’єктивно, не висловлюючи Свого погляду на її моральну сторону. Здається, у всякому разі, що, якби цей погляд суперечив старозавітній точці зору, то так чи інакше це повинно було б відобразитися в промовах Спасителя, бо неясність у цьому пункті ставила б послідовників нового вчення іноді в абсолютно безвихідне становище. Як би там не було, прямої заборони брати участь у війні в словах і притчах Господа ми не знаходимо.

Коли до Іоанна Хрестителя приходили воїни з питанням, що повинні вони робити для свого спасіння, він не зажадав від них, щоб вони залишили своє заняття, а сказав їм тільки: “нікого не кривдіть, не обмовляйте і задовольняйтеся платою вашою” (Лк. 3:14).

У стародавній християнській церкві питання про військову службу, мабуть, не викликало жодних сумнівів, і християни вважали для себе цілком можливим нести цю службу навіть у військах язичницьких імператорів; до часу Костянтина Великого в римській армії існували вже цілі когорти, складені виключно з християн. Не вважала цю професію морально ганебною і Православна церква, зараховуючи до лику святих багатьох воїнів, як, наприклад, Георгія Побідоносця, Саву Стратилата, Феодора Стратилата, святого Севастіана, Іоанна Воїна та багатьох інших.

У святителя Афанасія Великого ми знаходимо навіть схвалення військової служби. Чим пояснюється така різниця у ставленні християнства до простого вбивства і до вбивства на війні? Зрозуміти це неважко, якщо взяти до уваги, що у вбивстві на війні немає того, що становить сутність гріха, – немає злої волі. З релігійної точки зору смерть сама по собі не є злом. Це тільки поріг між двома світами, це – простий перехід з однієї форми буття в іншу. Злом смерть і вбивство стають лише тоді, коли вони є результатом ненависті, злого почуття, злої волі. Але ж солдат, який вирушає на війну, абсолютно не має ні злого почуття, ні злої волі. Захищаючи батьківщину, він тільки виконує свій обов’язок, інстинкт якого вкладений Творцем навіть у птаха, що захищає своє гніздо; приймаючи на себе покірно всі тягарі й негаразди складного життя в поході, він покірно несе хрест одного з найбільших нещасть, яке Господу завгодно іноді посилати для напоумлення людей.

Не слід забувати, що війна – це нещастя, і до того ж нещастя народне, стихійне, не залежне від волі окремих особистостей. Тому і саме питання про право людини вести війну ставиться неправильно. Це майже рівнозначно питанню: чи маємо ми право бути засланими до Сибіру або зазнати землетрусу і звалитися в прірву? Моральне питання тут не про право, а про те, чи бажаємо ми розділити нещастя, що обрушилося на наш народ, разом з усіма, чи воліємо ухилитися від цього, надавши нести його іншим. Люди з чуйною совістю жваво усвідомлювали цей обов’язок – “носіть тягарі один одного” (Гал. 6:2) – у хвилину суспільних лих. Ця саме свідомість обов’язку перед народом змусила відомого нашого письменника В. М. Гаршина вступити до лав російської армії під час російсько-турецької війни 1877-1878 років.

Але якщо війна – народне лихо, то, очевидно, на кожному з нас лежить обов’язок запобігати їй, наскільки це від нас залежить. Яким чином?

Війна – це грозова хмара, що утворюється з випарів зла.

Дрібні, злі, протиморальні діяння окремих осіб, поступово накопичуючись, готують грозу війни так само неминуче, як водяні випаровування утворюють хмари. Це зовсім не містика, а просто реалістичне пояснення. Звичайними причинами сучасних війн слугує або гонитва за ринками, за наживою, або національне владолюбство. Тому кожна людина, яка живе матеріалістичними інтересами особистої вигоди, честолюбства, славолюбства, владолюбства і т. ін., уже тим самим готує ту суспільну атмосферу особистості та егоїзму, яка, стикаючись з егоїзмом інших народів, народжує війну. Таким чином, на кожній людині, яка чинить зло або порушує заповіді Божі, лежить відповідальність за війну, і ухилитися від цієї відповідальності не має права ніхто, бо вона була своєю мірою винуватцем війни, через свої протиморальні діяння і гріховне життя.

Звідси висновок: життя у Христі, життя праведне, в дотриманні заповідей Божих є найкращим засобом запобігати війні, і в цьому полягає обов’язок кожного громадянина, який справді дбає про добробут своєї країни і свого народу.

Крім того, ми знаємо, що Спаситель, за Його власними словами, приходив не за тим, щоб порушити закон, але щоб його виконати.

Мк. 12:13-17

Роздратовані притчею Спасителя про виноградник і прекрасно розуміючи важкий докір, кинутий в образах притчі, первосвященники, книжники та старійшини “намагалися схопити Його, але побоялись народу” (Мк. 12:12) і не зважилися на відкрите насильство, але вдалися до нових зловмисних хитрощів, щоб згубити ненависного їм Викривача. Складений був дуже небезпечний і обдуманий план втягнути Господа в хитро розставлені сіті й викликати з Його боку необережну відповідь, якою можна було б скористатися, щоб передати Його в руки цивільної влади. Небезпека змови полягала в тому, що для виконання її фарисеї вступили в угоду з іродіанами. Таким чином, дві партії, що ставилися одна до одної з непримиренною ворожнечею, тепер примирилися у змові, щоб погубити спільного ворога. Ханжі й підлабузники, дріб’язкові ієрархи й байдужі до релігії люди, ревні прихильники теократії та безсоромні кар’єристи з’єдналися, щоб поставити Іісуса Христа в скрутне становище. Іродіани рідко зустрічаються в євангельській розповіді. Це була політична партія прихильників Ірода, ідумейського князя, який внаслідок римського втручання став іудейським царем. До релігійного життя іудейського народу вони не мали майже жодного стосунку, якщо не брати до уваги їхньої марнославної зневаги до закону Мойсея. Насправді вони були анітрохи не кращі за провінційних придворних; це взагалі були люди, які нагрівали руки біля жалюгідних тиранів, яких намагалися підтримувати заради власних вигод. Посилити прізвище Ірода дружбою з римлянами, домогтися цієї доброї угоди придушенням усяких національних єврейських прагнень – було головним їхнім завданням. Щоб досягти цього, вони змінювали свої семітичні імена на грецькі, засвоїли язичницькі звичаї, відвідували амфітеатри, прийняли символи язичницького панування. Якщо фарисеї могли навіть на найкоротший час зблизитися з такими людьми, одне існування яких було жорстокою образою їхніх найдорожчих забобонів, то це дає нам змогу зрозуміти точніше, наскільки сильною була фарисейська ненависть до Іісуса Христа.

Іродіани могли підійти до Спасителя, не викликаючи підозр у своїх злих задумах. Але фарисеї, які неодмінно бажали вивести Його із Себе, не з’явилися до Нього особисто. Вони послали деяких зі своїх молодших учнів (Мф. 22:16), таких самих майстрів лицемірства, які мали наблизитися до Нього з виглядом безневинної простоти людей, котрі хотіли навчитися. Вони, вочевидь, мали намір ввести Іісуса Христа в оману, начебто між ними й іродіанами виникла суперечка і начебто вони хотіли б закінчити її, а тому й виносять предмет суперечки на остаточний і високий суд великого Пророка. Вони підійшли до нього обережно, шанобливо, ввічливо. “Учителю! – сказали вони з улесливою серйозністю, – ми знаємо, що Ти справедливий і не прагнеш кому-небудь догодити, бо не зважаєш на особу, а воістину навчаєш путі Божої” (Мк. 12:14). Вони начебто хотіли запросити Його без страху і неупереджено, конфіденційно висловити перед ними Свою думку як приватну особу; начебто вони й справді хотіли дізнатися, якої Він дотримується думки, щоб керуватися цією думкою в моральному питанні практичної важливості; і начебто були впевнені, що Він один може вирішити сумніви, які їх турбували. Але за цими зміїними лестощами зараз же показалися отруйні зуби. Отже, скажи нам, якщо Ти настільки мудрий, настільки правдивий, настільки мужній, скажи нам: “Чи дозволено платити податок кесареві, чи ні? давати нам чи не давати?” Подушний податок, настільки всім нам ненависний, але законність якого підтримують іродіани, – повинні ми платити його чи ні? Хто з нас правий? Ті, які обтяжуються податком і відмовляються платити, чи іродіани, які визнають його?

Спаситель мав, на думку фарисеїв, відповісти що-небудь одне: або “так”, або “ні”. Не було, мабуть, можливості ухилитися від відповіді на настільки ясне запитання, запропоноване так обережно, щиро і шанобливо. І однак будь-яка відповідь могла спричинити серйозну небезпеку. Якби Господь сказав, що подать законна і що платити її необхідно, то, звісно, з боку іродіанів Він не зустрів би жодних заперечень, оскільки вони дотримувалися тієї ж думки. Але така відповідь викликала б, безсумнівно, нарікання і хвилювання серед решти маси Його іудейських слухачів. Римлян ненавиділи, їхнім пануванням обтяжувалися, сплата данини неприємно нагадувала про це ганебне ярмо, і якщо важка потреба примушувала, однак, це робити, то все ж таки народ підкорявся цьому зі згніченим серцем, з прихованою злістю. Визнати римську подать законною, сказати, що платити її треба, означало йти врозріз із загальним настроєм усього народу, що вороже ставився до чужоземного панування, означало образити його національне самолюбство і стати на бік політичних ворогів Іудеї.

На це не наважився б жоден із сучасних Спасителеві вождів єврейського народу, які хоч трохи дорожили своїм впливом, бо подібна відповідь поховала б раз і назавжди весь його авторитет в очах іудеїв. Тільки ті вчителі й керівники могли розраховувати на популярність, які поділяли це загальнонародне вороже почуття щодо римлян.

На це, безсумнівно, і розраховували фарисеї, пропонуючи своє підступне запитання. Вони могли бути безсумнівно впевнені, що якщо Той, Кого вважали Месією, явно стане на захист язичницької тиранії й освятить Своїм визнанням її найобразливіший тягар, то таке рішення одразу ж знищить або, принаймні, зменшить ту повагу, що її народ відчував до Нього, а разом з тим і вплив Його вчення.

З іншого боку, якби Господь дав відповідь заперечну, тобто визнав би подать незаконною і відмову від сплати її справою справедливою, тоді виникала б інша небезпека – небезпека з боку іродіанів. У цьому випадку Його звинуватили б як народного збурювача проти влади, який забороняє виконувати обов’язкові державні повинності. Якщо пізніше абсолютно без жодної підстави це звинувачення було висунуто проти Іісуса Христа на суді в Пілата, то в даному випадку, маючи під собою твердий фактичний ґрунт і спираючись на свідчення численних свідків, вороги Спасителя, без жодного сумніву, одразу ж схопили б Його і, видавши римському прокураторові як небезпечного політичного революціонера, постаралися б довести справу до негайної кривавої розв’язки. Знаючи характер Пілата і суворе ставлення римської влади до заколотників усякого роду, в успіху можна було не сумніватися.

Такою була ловушка, в яку фарисеї сподівалися заманити Спасителя, пропонуючи Йому підступне і небезпечне запитання.

Якщо учні Господа зрозуміли всю небезпеку запитання, то, безсумнівно, із завмиранням серця чекали вони відповіді Свого Учителя. Що скаже Він? Як вийде зі скрутного становища? У напруженій тиші, що настала, всі погляди були спрямовані на Нього.

“Але Він, знаючи їхнє лицемірство, сказав їм: що спокушаєте Мене? принесіть Мені динарій, щоб Мені бачити його”.

Фарисеї навряд чи носили з собою ненависну римську монету з її язичницькими символами. Але недалеко було сходити на подвір’я язичників, що примикало до зовнішньої стіни храму, і взяти там від міняйл цю ходячу римську монету. Поки народ стояв навколо в подиві й очікуванні, вони принесли і подали Йому динарій. На одному боці монети були викарбувані горді і красиві риси імператора Тиверія зі злісним презирством на вустах; на зворотному боці виднівся напис: Pontifex maximus.

“чиє це зображення і напис? Вони сказали: кесаря. Іісус сказав їм у відповідь: віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богові”.

Просто, ясно, зрозуміло вирішив Спаситель хитромудре питання. Це була воістину Божественна відповідь. У її надзвичайно простій формі містилася водночас глибока мудрість і зміст. Дано був основний християнський принцип, що з’ясовує цілу велику сферу надзвичайно складних, заплутаних стосунків цивільного життя. Відповідь ця не тільки не містила в собі нічого незакономірного, що давало б змогу обґрунтувати на ній хоч якесь обвинувачення перед судом римської влади, не тільки не упускала авторитету Спасителя в очах іудейської юрби, але можна думати, що Вона задовольнила всіх оточуючих, незважаючи на різницю їхніх переконань і поглядів.

Іродіани могли залишатися спокійними, розуміючи цю відповідь у сенсі простої вказівки на необхідність виконувати громадянські повинності, декретовані римською владою, що цілком відповідало їхнім поглядам.

Люди натовпу, які не прагнуть проникнути в глибину внутрішнього сенсу і задовольняються простим, поверхневим розумінням, могли бачити тут просте визнання існуючої практики зборів. Дійсно, римські податі сплачували римською монетою, динарієм, – кесареве віддавали кесареві; сплата ж зборів на храм, на жертвопринесення та інші потреби релігійного культу здійснювалася обов’язково стародавньою іудейською монетою, священним сиклем, – Боже віддавали Богові.

Могли бути незадоволені фарисеї тим, що їхня ловушка не вдалася, і Спаситель не був спійманий у їхні хитросплетені сіті, але, власне кажучи, вони нічого не могли заперечити проти самого змісту відповіді і не могли навіть обурюватися нею, тому що в ній містилася проста вказівка, що запропоноване питання на практиці вже вирішене ними самими. У самому слові, вжитому Господом, було дано урок. Вони запитували: чи дозволено давати (грец.)? Він виправляє їх і каже: “повертайте, віддавайте назад” (грец.). Подати не були добровільним даром, але законним обов’язком; не жертвою, але політичною необхідністю, пов’язаною з римським підданством. Таким чином, Своєю відповіддю, внутрішній зміст якої, безсумнівно, був зрозумілий фарисеями, Господь говорив їм наступне: “Лицеміри, навіщо ви питаєте Мене? Адже ця монета римського карбування і вийшла з імператорського монетного двору. І ви приймаєте її? Ви користуєтеся нею як ходячою монетою при своїх розрахунках? Але ви прекрасно знаєте, що приймати монету царя – означає визнавати його панування. Отже, приймаючи динарій як ходячу монету, ви тим самим відкрито визнаєте, що кесар – ваш повелитель, і що ви – його піддані. Але якщо ви визнаєте себе підданими кесаря, то, ясна річ, ви маєте виконувати і всі обов’язки, що випливають із цього підданства, зокрема і сплату податків. Таким чином, прийнявши римський динарій, ви вже самі вирішили питання про податки і погодилися, що повинні платити їх. Для чого ж ви ще питаєте Мене?”

Заперечити було нічого. Фарисеї мовчали, а слухачі дивувалися Йому, дивувалися глибині Його мудрості, з якою Він розв’язав лукаве і лицемірне питання. Але Господь не обмежився цим. Він не хотів відпустити їх, давши їм лише таку настанову з приводу лише цього випадкового і порівняно не важливого питання про податки. До слів – віддавайте кесареве кесареві – Він додав ще глибші й багатозначніші слова: а Боже Богові.

З додаванням цих слів відповідь Спасителя вже далеко виходить за межі запропонованого Йому окремого питання і стосується великої і складної області відносин християнина до цивільної та релігійної влади, встановлюючи загальне правило цих відносин.

“Віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богові”. Загальний зміст цих слів зрозумілий. На кожному християнині лежать обов’язки двоякого роду. Стосовно державної влади він зобов’язаний виконувати всі її вимоги і постанови, що стосуються порядків цивільного життя, як-то: платити податки, нести встановлені державні повинності, підкорятися цивільним законам тощо. Стосовно Бога на ньому лежать ще вищі обов’язки – виконання заповідей Божих, підпорядкування волі Божій в усьому і, головним чином, у тому, чого Господь вимагає від людини заради спасіння її душі. Очевидно, що ті й інші обов’язки неоднорідні між собою, як за своїм походженням, так і за змістом. Господь у Своїй відповіді фарисеям ясно їх розрізняє. Необхідно і нам розрізняти ці обов’язки, щоб ясно бачити, до якої сфери – цивільної чи духовної – належить та чи інша вимога життя. Інакше легко заплутатися і не знайти правильної лінії християнської поведінки, особливо в тих випадках, коли ці вимоги, що йдуть із різних сфер, суперечать одна одній.

А це, на жаль, трапляється, і причина цього полягає саме в тому, що не проводиться чіткої і точної межі між цими сферами, які по суті є різнорідними. Божественна установа на землі є Церква Христова, і, звичайно, їй по праву має належати ведення духовних стосунків і правил релігійної поведінки людини. Сфера ж зовнішніх форм цивільного життя не входить і не повинна входити до її компетенції. А тим часом в історичній дійсності нерідко траплялося і трапляється, що Церква втручається в цивільні відносини, а цивільна влада в церковне життя. Звідси відбувається плутанина і позитивна шкода для суспільства і для його культурного розвитку. Ми можемо це ясно бачити з фактів минулого.

Згадаймо домагання римського католицизму на всесвітнє панування, які проходять майже через всю історію Західної Європи.

Духовна влада забула свою природу і межі. За зразок дій вона взяла світську владу і поставила себе на одну площину з владою державною, внаслідок чого виникло питання, що довго займало увагу людей, про те, яка з цих двох влад має перевагу. Римські папи намагалися вселити людям переконання, що духовна влада вища. Для підтримки такого погляду в надрах католицизму виникла своєрідна теорія двох мечів, що отримала своє повне вираження за папи Боніфація VIII. Папам, за цією теорією, довірено Богом два мечі: духовний і матеріальний, з яких останній папи вручають світським монархам, а монархи зобов’язані оголювати його на вимогу папи і на захист Церкви. Обставини історичного життя Західної Європи дуже сприяли розвитку таких поглядів. У результаті католицька церква перетворилася на якусь церковну державу із самодержавним монархом в особі папи, з придворними у вигляді кардиналів і цілим штатом чиновників в особі духовенства. Духовенство взагалі було різко виділено і визнано вищим станом, а народ у Церкві зведений до ступеня безмовного стада, на частку якого залишено лише підпорядкування в усьому духовній владі. У Римі відбулася підміна християнських понять. Апостольська настанова пасти Церкву виродилася в прагнення панувати над її членами. Пастирство і священство змішалося з владарюванням. До завдань церкви було включено політику, і церковні постанови стали набувати чинності державного закону. Щоправда, нині ці домагання католицької церкви значно обмежені, але прагнення до світської влади залишилося колишнім. Ще 1862 року Римський Собор католицьких архієпископів і єпископів виразно заявив, звертаючись до папи: “Ми визнаємо, Ваша святосте, що Вам світська влада необхідна і встановлена явним Промислом Божим. Ми не вагаючись заявляємо, що за теперішніх умов життя людства цей світський суверенітет становить абсолютну потребу для блага Церкви і вільного управління душами”.

Що ж однак сталося від цього бажання Церкви виступити в невластивій їй ролі світського уряду?

Захопивши у свої руки світську владу, католицька церква, природно, набула й усіх якостей світської влади та стала діяти світськими, тобто суто примусовими засобами. Виникла інквізиція, відблиск багать якої досі ще стоїть над римським католицизмом. Переслідування всіх супротивників церкви набуло вкрай жорстокого характеру із застосуванням витончених тортур, спаленням єретиків тощо. Будь-якого роду вільна людська думка, яка не знаходила схвалення у церковної влади, підлягала переслідуванню. Людям можна було діяти і навіть думати лише в межах, які допускалися цією владою. Вивчення письменників того часу ясно свідчить, що ставало нестерпно жити під гнітом Церкви, який прагнув поширитися на всі сторони людського життя. Даремно лунали голоси про те, що Святе Письмо не вчить про примус до виконання заповідей звичайними покараннями, що Бог не хоче примусового сповідання, не хоче, щоб будь-хто приводився до сповідання насильством і страхом. Усі ці справедливі вказівки тонули в загальному напрямі тодішньої церковної політики, що стосувалася майже всіх сфер життя.

Обмирщення церкви доходило до крайніх меж. Оскільки одночасно служити Богові й мамоні не можна, то католицькі єпископи й прелати у своєму захопленні світським життям часто зовсім забували про свої духовні обов’язки. Бували єпископи, які протягом усього життя не зазирали у свою єпархію, отримуючи з неї тільки доходи і проводячи веселе життя при дворі якогось короля або великого сюзерена. Єпископи билися на дуелях, були секундантами, під час військових походів особисто водили свої збройні загони проти ворогів тощо.

Це вільне життя духовенства неминуче скидало авторитет церкви, а жорстока церковна політика щодо мирян природно викликала більш-менш сильні почуття неприхильності, а то й відкритої ворожнечі до всього церковного вже з огляду на той психологічний закон, що насильство завжди викликає огиду до нав’язуваних думок. У результаті виник розумовий рух, так званий гуманізм, який різко негативно, майже вороже ставився до церкви і вирішився згодом реформацією, коли значні маси суспільства абсолютно відпали від католицької церкви. Таким був загальний підсумок неправильного прагнення церкви втрутитися в цивільні справи і привласнити собі світську владу.

Реформація під керівництвом свого ініціатора Лютера пішла в абсолютно зворотному напрямку і впала в протилежну крайність: вона передала церковну владу в руки світських монархів і підпорядкувала церковні справи державі. Володареві країни було надано право визначати релігію своїх підданих, право реформувати її і встановлювати, яке віросповідання повинно існувати в межах даної території. Уже заздалегідь можна було передбачити, до чого призведе подібна система. “Я добре бачу, – писав один із перших вождів реформації, – що станеться в нас із церквою після руйнування існуючого церковного порядку. Я бачу наступ набагато більш нестерпної тиранії, ніж будь-коли раніше”. Дійсність виправдала це передбачення. Якщо папи розглядали владу свою у справах світських як встановлення божественне, то протестантські князі засновували тепер на слові Божому свою владу у справах духовних.

Влада ця виявилася дуже широкою. Вона поширювалася на вчення, богослужіння, церковне законодавство, дисципліну, поставлення і позбавлення влади духовних осіб тощо. Однак впоратися з цією роллю духовного керівника суспільства світська влада не змогла. Одна з головних причин цієї невдачі полягала в тому, що, відкинувши церковний авторитет, суспільство протестантів, що відокремилося, не знайшло настільки ж впливового і загальновизнаного керівництва, яке могло б утримати його хоча б у загальних межах християнської релігії. Натомість встановлювали майже безмежну свободу особистого розуміння і тлумачення Біблії та християнських догматів. З’явилося безліч віросповідань і сект, які з гарячою нетерпимістю ставилися одна до одної. Примирити ці ворогуючі секти, знайти загальний тип релігії, який задовольнив би всіх, виявилося рішуче неможливим, і всі спроби в цьому напрямку зазнали повної невдачі. Спочатку в цьому прагненні створити єдину державну релігію намагалися з різних доктрин окремих віросповідань виокремити загальні основні елементи, які могли б бути визнані всіма. Від релігії залишився сухий остов дуже сумнівного християнства, який не задовольнив нікого. Навіть у значенні державної релігії запропонували так звану природну релігію, що визнає лише існування Бога, Творця світу й Управителя всесвіту та справами людськими. Тут немає вже й сліду християнства, і в подальшій стадії розвитку цих пошуків єдиної державної релігії християнство було визнано вже непридатним для цієї мети.

Французький філософ-письменник Руссо прямо запрошував верховну владу в державі до самостійного релігійного законодавства, до того ж зміст цього нового цивільного віросповідання повинен був, за його вченням, визначатися в межах суспільної користі не стільки релігійним почуттям, скільки почуттям громадянина і громадського діяча. Під впливом цих ідей держава у Франції в період революції проголосила вже культ Розуму, встановила свято на честь Вищої Істоти, спорудила вівтарі Вітчизні тощо. У міру того, як законодавці та керівники громадської думки втрачали зв’язок із християнством, дедалі більше руйнувався зв’язок із казенною релігією та мораллю, поки, нарешті, представники культурного людства не дійшли на цьому шляху майже вже до відкритого проголошення, що держава має бути безрелігійною і навіть атеїстичною.

Таким чином, спроба цивільної влади керувати церковним життям і справами релігійної совісті призвела до ще більш сумних результатів, ніж втручання церкви у світські справи. У світлі історії цих негараздів у взаємовідносинах церкви і держави нам стає зрозуміло, чому Господь у Своїй відповіді фарисеям наголосив на відмінності та самостійності цих двох інституцій, з яких кожна має свою сферу діяльності та не має змішуватися одна з іншою. Як і завжди, найнезначніше ухилення від правил і вказівок, даних Спасителем, призводить до поганих наслідків. Але тим не менше таке змішання церкви і держави на практиці існує, і домагання духовної та світської влади нерідко стикаються. Як же повинен чинити в цих випадках християнин-громадянин і якої лінії поведінки триматися?

Питання про покору цивільній владі розв’язується у Святому Письмі цілком виразно, як у словах Господа, так і в посланнях Його учнів і апостолів.

Так апостол Петро застерігає в першому своєму посланні: “Отож будьте покірні всякому людському начальству, заради Господа: чи цареві, як верховній владі, чи правителям, як від нього посланих для покарання злочинців і для похвали тим, хто робить добро, – бо така є воля Божа, щоб ми, роблячи добро, примушували мовчати неуцтво нерозумних людей… Усіх шануйте, братерство любіть, Бога бійтесь, царя поважайте” (1Пет. 2:13-15:17).

Ще докладніше і рішучіше говорить про це апостол Павло. “Всяка душа хай буде покірна вищій владі, бо нема влади не від Бога; існуючі ж власті від Бога встановлені.         Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню. А ті, що противляться, самі викличуть на себе осудження. Бо начальствуючі страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро і одержиш похвалу від неї,        бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч: він Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло.        І тому треба підкорятися не тільки із страху покарання, але й по совісті.     Для цього ви і податки платите, бо вони, Божі слуги, цим самим постійно зайняті. Отож віддавайте всім належне: кому податок – податок; кому оброк – оброк; кому страх – страх; кому честь – честь” (Рим. 13:1-7).

Апостол Іуда пророкує сумну долю і тяжку кару тим, хто “зневажають начальства і лихословлять високі власті” (Іуд. 1:8).

Однак усі ці правила вимагають покори світській владі у виконанні громадянських обов’язків і повинностей (подать, оброк, честь). Коли ж справа стосується питань совісті та релігійних обов’язків, то тут справа йде дещо інакше. У Діяннях святих Апостолів передається наступний випадок: коли апостоли Петро та Іоанн при вході до храму Єрусалимського зцілили людину, кульгаву від народження, тоді це диво привернуло загальну увагу всіх, хто зібрався в храмі, і, користуючись цією обставиною, апостол Петро звернувся до народу з проповіддю про Христа Спасителя. “Коли вони говорили до народу, до них приступили священники й начальники охорони храму і саддукеї,     гніваючись на те, що вони навчають народ і проповідують в Іісусі воскресіння з мертвих;    і наклали на них руки, і віддали їх під варту до ранку; бо вже був вечір… На другий день зібралися в Ієрусалим начальники їхні, і старійшини та книжники… І, покликавши їх, заборонили їм зовсім говорити і вчити про ім’я Іісуса. Але Петро та Іоанн сказали їм у відповідь: розсудіть, чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога? Ми не можемо не говорити про те, що бачили й чули” ( Діян. 4:1-3,5:18-20). Проповідь про Христа тривала з попередньою наполегливістю. Апостоли, сповнені Духа Святого, говорили слово Боже із відвагою.

Таким чином, апостоли встановили правило – у справах релігії та совісті слухати Бога більше, ніж начальників і старійшин, тобто відмовляти їм у покорі, коли їхні вимоги суперечать заповідям Божим.

“Богові треба коритися більше, ніж людям” ( Діян. 5:29).

Так і чинили стародавні християни: вони беззаперечно і навіть з більшою ретельністю і сумлінністю, ніж язичники, виконували свої громадянські обов’язки, але в питаннях релігійної совісті залишалися непохитними і не йшли ні на які поступки.

У житії святого мученика Ісидора (14 травня) читаємо:

“Коли полководець Нумерій за царювання Декія прибув на острів Хіос для набору солдатів, то молоді язичники сховалися або розбіглися. Одні християни спокійно очікували своєї долі і, ставши воїнами, беззаперечно пішли за Нумерієм. Серед них був і св. Ісидор. Незважаючи на те, що військове життя оточене спокусами, юнак цей умів поєднати старанне відправлення військових обов’язків із благочестям. Він готовий був пролити кров свою за царя-язичника, але коли від нього зажадали поклоніння ідолам, він відмовився і віддав перевагу мукам і смерті замість зречення від Христа”.

А ось інший випадок із життя преподобного Афанасія Афонського:

“Під час війни греків із персами імператриця Зоя згадала про грузинського князя, Торнікія, який прийняв чернецтво в обителі преподобного Афанасія, і побажала знову закликати його на службу. Коли Торнікій відмовлявся, то преподобний Афанасій сказав йому: “Ми всі – діти однієї вітчизни, і тому всі зобов’язані захищати її. Незмінний обов’язок наш молитвами оберігати і захищати вітчизну від ворогів, але, якщо верховна влада визнає за потрібне вжити на користь загальну і руки наші, і груди, ми беззаперечно повинні коритися. Брате возлюблений, хто думає і чинить інакше, той прогнічує Бога. Якщо ти не послухаєшся царя, то будеш відповідати за кров побитих твоїх співвітчизників, яких ти міг, але не хотів врятувати; будеш відповідати і за розорення храмів Божих. Отже, йди з миром і, захищаючи вітчизну, захисти і св. Церкву; не бійся втратити через це солодкі для нас години богомислення. Мойсей очолював війська і розмовляв із Богом. У любові до ближнього полягає і любов до Бога”. Торникій скорився, знову став ватажком і після укладення вигідного миру повернувся знову до чернечого життя.

Усі християнські мученики, незважаючи на жорстоке переслідування їх з боку державної влади, завжди визнавали свій обов’язок коритися цій владі у справах цивільних. Перебуваючи нерідко на службі язичницьких імператорів, вони виконували свій службовий обов’язок з найбільшою сумлінністю, а до своїх мучителів-царів ставилися з повагою, шануючи в них сан і гідність влади.

“Цар, – говорив на допиті імператорові Діоклітіану начальник імператорської гвардії святий мученик Севастіан, – я завжди молився Христу про твоє здоров’я і просив миру Римському царству, але я поклоняюся Цареві Небесному, а поклоніння камінню й шукання від нього допомоги вважаю винаходом безумців… Тебе бентежать жерці, поширюючи про християн неправдиві чутки, нібито вони – противники Римської держави, але знай, що від християн державі велика користь: їхніми молитвами процвітає град цей; вони безперестанку моляться за твоє царювання і за здоров’я всього римського воїнства”.

Але за всієї поваги і доброзичливого ставлення до влади імператора, святий мученик відмовився виконати його вимогу поклонитися язичницьким богам. Діоклітіан наказав його стратити (18 грудня).

Загальнохристиянську точку зору на відносне значення цивільної влади чітко висловила свята мучениця Дорофея (6 лютого). На пропозицію гегемона підкоритися велінню царя і принести жертву богам вона відповідала: “Бог, Цар Небесний, заповів мені служити Йому Єдиному. Треба розглянути, велінню якого царя ми повинні коритися: земного чи небесного, і кого слід слухати: Бога чи людину? Що таке царі? Смертні люди – не більше. Такими ж були й ті ваші боги, зображенням яких ви поклоняєтеся…”

Коли світська влада втручалася в непідвладну їй сферу церковних питань і релігійних правил і коли її вимоги суперечили вимогам релігії, тоді святі мученики і сповідники християнства не тільки відмовляли їй у покорі, а й доходили до різких викриттів.

Коли один з іконоборчих царів Лев. 3 Ісавріанін надіслав святителю Стефану, архієпископу Сурозькому, наказ припинити поклоніння святим іконам і Хресту Господньому, святий сповідник відповідав:

– Ніколи цього не буде! Не допущу своїх чад духовних відступити від закону Христового і не послухаю веління царського!

Разом із царськими посланцями він негайно вирушив до Царгорода і з’явився до царя.

– Хто ти? – запитав цар.

– Я – архієпископ Сурозький, Стефан, – відповів святий.

– Чи бачиш усіх, хто сидить зі мною у великій славі? – продовжував цар. – Усі вони або спалили свої ікони, або нащепали з них скіпи… Послухай і ти мене, і буде тобі велика честь.

– Не буде цього, – заперечив святий Стефан, – хоч би ти мене спалив живим, або розрубав на частини, або вигадав інші муки – я готовий усе перетерпіти за ікони і за хрест Господній!.. Послухай, царе: ми в книгах знайшли пророцтво, що повстане в Царгороді цар злочестивий, іконоборець, який палитиме святі ікони. Нехай не допустить Бог цього бути в твоє царювання! Якщо ж так зробиш, будеш предтечею антихриста…

Лев ударив святителя по обличчю залізною рукавичкою і став бити по устах, по зубах.

– Як смів ти назвати мене предтечею антихриста! – кричав він у гніві і потім наказав схопити святого архієпископа за волосся, за бороду і тягнути по землі в темницю.

Скоро він зажадав його до себе на вторинний допит. Цього разу в руках царя була ікона Спасителя, Божої Матері та Іоанна Предтечі.

– Чому ти назвав мене предтечею антихриста? – запитав він.

– Тому, що ти твориш справи антихриста, – відповідав святий Стефан. – Я сказав це і знову повторюю…

Лев плюнув на ікону, яку тримав у руках, кинув на підлогу і став топтати.

– Зроби й ти те саме! – вигукнув він. Святитель не міг утриматися від сліз.

– О, ворог Божий! – вимовив він. – Негідний царства! Як у тебе руки не відсохли!.. Нехай забере Господь у тебе царство і нехай припинить твоє злочестиве життя!

Цар наказав прив’язати святителя до хвоста коня і в такому вигляді протягнути вулицями міста до в’язниці.

У в’язниці всі ув’язнені палко молили Бога, “і молитвою святих незабаром помер злий цар”, – підсумовує описувач житія святого Стефана.

Іноді в рішучих випадках протест ревнителів православ’я проти царів-єретиків переходив у відкритий опір. Так, у житії преподобного Сави Освяченого передається такий епізод з історії єретичних хвилювань часів Халкідонського собору: цар Анастасій, єретик і супротивник Халкідонського собору, послав до Єрусалима військовий загін, щоб позбавити влади православного єрусалимського патріарха Ілію. Тоді преподобний Сава зібрав усіх ченців підвладних йому монастирів, прийшов до Єрусалима і розігнав єретичне воїнство. “І повернулися єретики зі студом до тих, хто послав їх, розповідаючи про велике православних дерзновення, а про своє ж велике безчестя” (Житіє преподобного Сави Освяченого, 5 грудня). Ще двічі приходив Сава зі своїми ченцями до Єрусалима на захист православ’я, причому кількість ченців, зібраних ним, доходила до десяти тисяч, тож навіть єпарх Палестини, надісланий царем для підтримки єретиків, побоявся безлічі чорноризців і втік до Кесарії.

Такі ж виступи проти влади, що єретикетувала, мали місце і серед єгипетських ченців. Засновник єгипетського чернецтва, преподобний Антоній Великий, дає у своїх писаннях таке правило: “Начальники і владики мають владу тільки над тілом, а не над душею; тому, якщо наказують вчинити вбивство або що-небудь незаконне, несправедливе, шкідливе для душі, то не повинно коритися їм, хоч би вони терзали тіло”.

Мк. 12:18-27

У цьому євангельському уривку перед нами з’являються нові постаті ворогів Господа – саддукеї. У них немає релігійно-обрядового фанатизму і національної винятковості фарисеїв, але для них так само чуже, незрозуміле і неприйнятне духовно високе вчення Спасителя. Їх можна назвати партією легковажного раціоналізму. Прагнення все зрозуміти в релігії й охопити вузьким людським розумом, навіть без турботи про те, щоб шляхом подвигу зробити його гострішим і піднятися до вищих містичних споглядань, – це прагнення найбільше характеризує саддукеїв. Неминучим наслідком цього бажання вкласти все в рамки потрійного евклідового виміру і підпорядкувати все суду розуму було маловір’я і заперечення тих пунктів релігії, які становили деякі труднощі для розуміння. Люди цього складу зазвичай заперечують усе, чого не розуміють, не даючи собі великих зусиль вдуматися в питання глибше і ґрунтовніше.

Якщо фарисеї спокушали Спасителя, намагаючись поставити Його в протиріччя з букво-обрядовим розумінням Закону Мойсея і з болісно збудженим національним самолюбством євреїв, то саддукеї беруть зброю для нападів зі свого дрібно-раціоналістичного арсеналу. Не бажаючи надто обтяжувати себе глибокодумним вивченням релігії та Святого Письма, вони надають перевагу легкій грі пустої дотепності, тренуючи її на питаннях, які не мають ні морального, ні догматичного значення, але дають змогу лише виявити більшу або меншу вправність софістики та балаканини. Вони годинами могли сперечатися про такі, наприклад, питання: чи може Бог чинити зло? або чи може Бог створити такий камінь, який Сам не може підняти, нагадуючи в цьому відношенні схоластичних мудреців середньовіччя з їхнім знаменитим питанням: “скільки ангелів може вміститися на кінчику голки?” або наших давньоруських читників, що нескінченно сперечалися, “як називається древо, на якому повісився Іуда?”. Зрозуміло, що в таких суперечках не було нічого, крім порожньої казуїстики. До числа таких питань належить і те, яке саддукеї пропонують Господу, – питання про сімох братів, одружених на одній жінці. Важко сказати, чи було вигадане це запитання, чи саме життя дало для нього фактичний матеріал, але, безсумнівно, у запитанні саддукеїв чути неприховане глузування. Вони не вірять у воскресіння мертвих і намагаються зробити з цього вчення курйозно-безглуздий висновок, який повинен випливати з нього в юридичній обстановці закону Мойсеєвого і який, на їхню думку, повинен спростувати і саме вчення.

Господь відповідає просто і серйозно. Він нічим не реагує на глузування недалекого і неглибокого розуму і спокійно роз’яснює, що постанови Мойсеєвого закону не можуть бути обов’язковими для майбутнього життя, умови якого будуть зовсім інші, і що це загробне життя після воскресіння буде життям істот духовних, для яких земні закони не мають сенсу.

Роз’яснюючи безглуздість казуїстичного положення, вигаданого саддукеями, Спаситель відповідає далі й на те невисловлене запитання, яке й було головним центром непорозуміння, створюючи водночас одну з найбільших оман саддукейської партії, – питання про воскресіння мертвих.

Як би ми не оцінювали логічні підстави відповіді, для нас абсолютно ясно, що в цьому місці Господь підтверджує думку про безсмертя душі людини і про воскресіння мертвих. Для нас це надзвичайно важливо, бо всі такі певні положення, висловлені Спасителем, уже в силу своєї незаперечності й авторитетності слугують основними і найтвердіше встановленими догматами новозавітного вчення незалежно від усяких логічних міркувань і доказів, наведених на їхнє підтвердження.

Отже, Господь абсолютно ясно і виразно говорить про майбутнє воскресіння мертвих:

“А про мертвих, що вони воскреснуть, хіба не читали ви в книзі Мойсея, як при купині Бог сказав Йому: Я Бог Авраама, і Бог Ісаака, і Бог Якова? Бог не є Бог мертвих, а Бог живих. Отже, ви дуже помиляєтесь” (Мк. 12:26-27).

Більш виразного і ясного свідчення про майбутнє загальне воскресіння ми не можемо і вимагати.

На доказ воскресіння людини Господь наводить факт безсмертя її душі і цю істину, своєю чергою, підтверджує посиланням на текст Святого Письма, де в книзі Вихід Господь Саваоф називає Себе Богом Авраама, Ісаака та Якова (Вих. 3:6), патріархів, які давно відійшли у вічність. Висновок робиться такий: “Бог не є Бог мертвих, але Бог живих”. Отже, всі ці праотці, померлі для нас, живі для Бога, “бо в Нього всі живі”, додає євангеліст Лука (Лк. 20:38). Звісно, Творцем, Промислителем, Миродержцем Господь залишається і для мертвого, навіть неорганічного царства, але Богом у власному розумінні Він є тільки в Царстві живих, бо тільки живі можуть пізнати Бога і визнати Його над собою. “Живий, тільки живий прославить Тебе”, – каже пророк Ісая (Іс. 38:19).

Таким чином, Господь точно і прямо говорить, що є безсмертя і є воскресіння. Для нас, вірян, цього твердження було б цілком достатньо, але, на жаль, і в наш час є чимало саддукеїв, людей легковажно-раціоналістичного спрямування, які заперечують ці корінні істини релігії. Майбутнього, загробного існування вони не визнають, і смерть для них є цілковитим знищенням, перетворенням на ніщо. Життя можливе тільки в межах земного існування. Померла людина, згнила, виріс над нею лопух – і більше немає нічого!

Така їхня філософія.

Не можна відмовити цій філософії в прямолінійності й у зрозумілості, але навряд чи можна назвати її глибокою. Найчастіше причиною такого матеріалістичного погляду виявляється життя, підпорядковане пристрасті, яке має на меті винятково тваринне, фізичне благополуччя. Людина, що живе для черева, взагалі втрачає уявлення про духовне.

Такими були саддукеї. Ці вожді єврейського народу, які тримали у своїх руках вищі духовні посади і дали зі свого середовища чимало первосвященників, були лише вузькими кар’єристами, що думали тільки про земне благополуччя і про особисту вигоду. Для кар’єри вони жертвували всім: і національним самолюбством, плазуючи перед римською владою, і суворістю моральних правил, що обмежували їхнє нестримне прагнення до земних насолод, і чистотою релігійних переконань, які загрожували розплатою за безпринципність діяльності та за нерозбірливість у засобах при досягненні мети. Цілком можливо, що і саме заперечення майбутнього воскресіння, якщо і не було в них народжене, то, безсумнівно, підтримувалося внутрішньою свідомістю нечистоти і беззаконності свого життя і неясним страхом перед майбутнім покаранням. Людина неохоче вірить тому, що їй неприємно і чого вона не бажає, а лукава думка догідливо приходить їй на допомогу, переконуючи в протилежному. Ці причини заперечення духовних істин залишаються незмінними і в наш час: грубо-тваринне, пристрасне життя, яке притупляє духовний зір і не дає змоги проникнути за межі чуттєвого, земного горизонту, і неприємне відчуття неминучої відповідальності, якщо припустити існування потойбічного світу і духовного життя. Людина, віддана пристрастям, завжди із задоволенням і готовністю прийме всі аргументи, що заперечують потойбічне життя і пов’язане з ним відплату, бо тоді їй легше жити і грішити. Свідомість неминучої розплати не висить над нею постійною погрозою, і вона сама готова переконати себе в тому, що все це – лише порожні страхи, вигадані кимось, щоб заважати їй насолоджуватися. Якщо ж людина бажає сама себе обдурити, закриваючи очі на правду, то врешті-решт це їй, звісно, вдається.

Такими є загальні причини невір’я і релігійного заперечення, зокрема й заперечення духовного життя, безсмертя і воскресіння. Причини ці коріняться не в науці, на яку часто зводять цей несправедливий наклеп, а в самій людині, в її гріховності, чуттєвості, пристрасності, що спричиняють, своєю чергою, спотворення розуму.

У Святому Письмі в багатьох місцях ми знаходимо підтвердження істини безсмертя і воскресіння з мертвих.

“А я знаю, – говорить праведний Іов, – Відкупитель мій живий, і Він в останній день воскресить з пороху цю мою шкіру, що розпадається, і я у плоті моїй побачу Бога. Я побачу Його сам; мої очі, не очі іншого, побачать Його” ( Йов. 19:25-27).

“Оживуть мерці Твої”, – повстануть мертві тіла! Оживайте і торжествуйте, повалені у порох: бо роса Твоя — роса рослин, і земля вивергне мерців” (Іс. 26:19).

Та ж віра у вічне життя була жива в Ізраїлі і в пізнішу епоху його історії – в епоху Маккавеїв. Один із мучеників Маккавеїв мужньо сповідував цю віру і, “будучи в останньому подиху, сказав: “Ти, мучителю, позбавляєш нас теперішнього життя, але Цар миру воскресить нас, які померли за Його закони, для життя вічного” (2Мак. 7:9).

Ще більше таких свідчень у Новому Завіті.

У Євангелії від Іоанна читаємо слова Самого Господа:

“Істинно, істинно кажу вам: настане час і настав уже, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть” (Ін. 5:25).

“Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день” (Ін. 6:54).

В оповіданні про воскресіння Лазаря ми знаходимо нове підтвердження того ж вчення.

Іісус каже Марфі: “Воскресне брат твій. Марфа сказала Йому: “воскресне брат твій.          Марфа сказала Йому: знаю, що воскресне у воскресіння, в останній день.     Іісус сказав їй: Я є воскресіння і життя; віруючий в Мене, коли і помре, оживе” (Ін. 11:23-25).

Апостол Павло в посланні до коринфян засвідчує:

“Але Христос воскрес з мертвих, первенець серед померлих.

Бо, як смерть через людину, так через людину і воскресіння мертвих. Як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть, кожний у своєму порядку: первенець Христос, потім ті, які увірували в Христа, в пришестя Його” (1Кор. 15:20-23).

У посланні до Солунян:

“Сам Господь в час сповіщення, при голосі Архангела і труби Божої, зійде з неба, і мертві у Христі воскреснуть раніше” (1Сол. 4:16).

Звичайним запереченням проти безсмертя людини слугує вказівка на те, що в природі все руйнується. Ніщо не вічне – все має свій кінець. Людина також помирає свого часу, розкладається, немає жодних підстав думати, що душа її продовжує жити.

Якщо прийняти це заперечення в такому голому, безумовному вигляді, то воно по суті несправедливе. Насправді, навіть у матеріальному світі ми не спостерігаємо ніде повного припинення існування, перетворення на ніщо. Ми не знаємо смерті як знищення: існує лише перехід з однієї форми буття в іншу, і це однаково справедливо як стосовно матерії, так і стосовно сил різного роду, що діють у ній. У природі неможливо знищити жодного шматочка матерії, жодного атома. Якщо ви спалите в печі поліно, то здається, що воно знищилося, але це тільки здається. Насправді, спалене поліно перетворюється на дим, що осідає сажею в трубі, на вугілля, на золу. Іншими словами, тут немає знищення, але є лише перетворення матерії з одного стану в інший. З’їла худоба траву – ця трава перетворюється на гній, що удобрює землю і дає нове життя новим рослинам. І так скрізь і в усьому. Жодної порошинки ми не можемо знищити цілком так, щоб від неї не залишилося й сліду.

Те ж саме слід сказати і щодо сил, що діють у природі. Ось перед нами локомотив, готовий рушити: у топці палко горить вогонь, у котлі кипить вода. Що тут відбувається? Сила тепла переходить у силу пари, сила пари переходить у силу руху, але знов-таки немає знищення сили – є тільки трансформація.

Одним словом, у природі загальна сума матерії та енергії залишається завжди одна й та сама, і ні матерія, ні сила не знищуються.

Якщо всюди ми спостерігаємо цей загальний закон, то питається, на якій підставі ми можемо допустити знищення людської душі, перетворення її на ніщо? Якщо тіло людини не знищується, а лише розпадається в процесі гниття на складові хімічні елементи, то чому та сила, яка пожвавлювала це тіло і яку ми називаємо душею, має становити виняток із всеосяжного закону світової економіки? Чому вона має знищитися? Хоч би як ми визначали цю силу та її сутність, хоч би як її називали – силою органічною, силою біологічною, силою життя, або душею, як називаємо її ми, – для цього випадку це не має значення, тут важливим є лише одне: у живій людині є якась сила, яка оживляє й одушевляє її, сила, без якої вона стає трупом. Ця різниця між живою людиною і мертвим тілом така велика, що найзапекліші скептики змушені визнати наявність у живій людині особливої сили, що обумовлює в ній життя і душевну діяльність. Але якщо існування цієї сили безсумнівне, то зрозуміло, що знищитися зовсім вона не може за жодних умов через вищенаведений закон.

У Святому Письмі Старого Завіту є надзвичайно цікава розповідь, що доводить загробне існування душі після смерті людини. Розповідь ця наводиться в Першій книзі Царств і відноситься до того часу, коли Саул, відкинутий Богом за неслухняність, усюди шукав підтримки і, зрештою, в пориві малодушності й розпачу звернувся до Аендорської чарівниці з проханням викликати дух уже померлого пророка Самуїла.

“І зібралися филистимляни і пішли і стали станом біля Сонами; зібрав і Саул весь народ ізраїльський, і стали станом на Гелвуї. І побачив Саул стан филистимський і злякався, і сильно затремтіло серце його. І запитав Саул Господа; але Господь не відповів йому ні уві сні, ні через урим, ні через пророків. Тоді Саул сказав слугам своїм: найдіть мені жінку чаклунку, і я піду до неї і запитаю її. І відповіли йому слуги його: тут у Аендорі є жінка чаклунка. І зняв із себе Саул одяг свій і вдягнув інший, і пішов сам і два чоловіка з ним, і прийшли вони до жінки вночі. І сказав їй Саул: прошу тебе, поворожи мені і виведи мені того, про кого я скажу тобі… Тоді жінка запитала: кого ж вивести тобі? І відповів він: Самуїла виведи мені. І побачила жінка Самуїла і голосно скрикнула; і звернулася жінка до Саула, говорячи: навіщо ти обманув мене? ти — Саул. І сказав їй цар: не бійся; [скажи,] що ти бачиш? І відповіла жінка: бачу начебто бога, що виходить із землі..І побачила жін­ка Самуїла і голосно скрикнула; і звернулася жінка до Саула, говорячи: навіщо ти обманув мене? ти — Саул. І сказав їй цар: не бійся; [скажи,] що ти бачиш? І відповіла жінка: бачу начебто бога, що виходить із землі. Який він на вигляд? — запитав у неї Саул. Вона сказала: виходить із землі чоловік старий, одягнений у довгий одяг. Тоді узнав Саул, що це Самуїл, і упав лицем на землю і поклонився. І сказав Самуїл Саулу: для чого ти тривожиш мене, щоб я вийшов? І відповів Саул: тяжко мені дуже; филистимляни воюють проти мене, а Бог відступив від мене і більше не відповідає мені ні через пророків, ні уві сні, [ні у ви­дінні]; тому я викликав тебе, щоб ти навчив мене, що мені робити. І сказав Самуїл: для чого ж ти запитуєш мене, коли Господь відступив від тебе і зробився ворогом твоїм? Гос­подь зробить те, що говорив через мене; відніме Господь царство з рук твоїх і віддасть його ближньому твоєму, Давиду. Оскільки ти не послу­хав голосу Господа і не виконав люті гніву Його на Амалика, то Господь і робить це над тобою нині. І віддасть Господь Ізраїля разом з тобою в руки филистимлян: завтра ти і сини твої будете зі мною, і стан ізраїльський віддасть Господь у руки филистимлян. Тоді Саул раптом упав усім тілом своїм на землю, тому що сильно злякався слів Самуїла” (1Сам. 28:4-8:11-20)

Такою є розповідь Біблії, яка безсумнівно доводить, що душа людини продовжує жити і після смерті тіла і може навіть вступати в спілкування з мешканцями землі.

Строго кажучи, навіть для розуму легше уявити безсмертя душі і вічне її існування, лише мінливе у формах, ніж повне знищення, перетворення на ніщо. Я легко можу собі уявити всілякі переходи форми буття, але я абсолютно не можу уявити абсолютне зникнення будь-якої реальної речі, не можу уявити, як на місце щось стане ніщо. Як уявити це метафізичне ніщо так, щоб це було ні світло, ні морок, ні холод, ні тепло, не мало б ні протяжності, ні ваги і ніяких інших фізичних властивостей? Уява відмовляється це зробити, і сам термін “ніщо” стає лише словесним позначенням без реального змісту. Тим часом, як легко мислити смерть у зображенні Біблії: “повернувся порох у землю, чим він і був; а дух повернувся до Бога, Який дав його” (Еккл. 12:7)! Тут і смерть тіла визначається абсолютно правильно, не як знищення, а як процес розпаду і перетворення на землю, і смерть усієї людини пояснюється поділом елементів, що її складають, – духовного і чуттєвого. Стає зрозумілим також і те, чому ми не можемо спостерігати життя душі після смерті людини і чому ми так мало знаємо про це загробне життя.

Дехто, допускаючи безсмертя душі, дорікає християнству в тому, що воно цим не обмежується, а йде далі, навчаючи про воскресіння померлих людей, тобто про вторинне поєднання душі з тілом. Цю думку про воскресіння людей разом із тілом, кажуть, треба безумовно відкинути, бо фактів такого роду ми абсолютно не спостерігаємо.

І знову-таки це неправда.

Навіть у царстві тварин серед органічних істот нижчого типу ми часто зустрічаємо факти смерті, що супроводжується воскресінням. Господь постійно дає нам ці предметні уроки в явищах природи. Ось перед нами факт із життя комах, який постійно повторюється: помирає черв’ячок – гусінь, перетворюючись на лялечку; через кілька днів із лялечки з’являється нова жива істота – метелик. Хіба це не воскресіння? По суті кажучи, оскільки справа стосується законів біології, воскресіння людини являє собою явище не більш дивовижне, ніж це постійно спостережуване перетворення жалюгідного, непоказного черв’ячка на ошатного, життєрадісного метелика.

“Так і при воскресінні мертвих: сіється у тління, встає в нетлінні;       сіється в приниженні, встає у славі; сіється в немочі, встає у силі;        сіється тіло душевне, встає тіло духовне. Є тіло душевне, є тіло духовне” (1Кор. 15:42-44).

Падає зерно в борозну, гниє, розкладається, вмирає. Але з цього померлого зерна виростає стиглий колос, а на ньому кілька десятків нових зерен. Знову-таки, хіба це не факт воскресіння? На це явище вказує й апостол Павло на пояснення картини воскресіння. “Безрозсудний! Те, що ти сієш, не оживе, якщо не помре.            І коли ти сієш, то сієш не тіло майбутнє, а голе зерно, яке трапиться, пшеничне, чи якесь інше; але Бог дає йому тіло, як хоче, і кожній зернині своє тіло” (1Кор. 15:36-38).

Уся природа вмирає взимку. Опадає зелене листя, припиняється ріст живих тканин, помирають або впадають у летаргію жуки і комашки, замерзають балакучі струмки, і вся природа вкривається холодним, сніговим саваном. Настає царство смерті. Але з першими променями весняного сонця картина змінюється – починається пробудження. Спадає млявий покрив зими, річки скидають крижані кайдани, набрякають деревні бруньки, розгортаючись у молоді, клейкі листочки, дзижчать і роями носяться ожилі комахи і дзвінко щебечуть пташки. Усюди знову життя в його нескінченному розмаїтті, захваті й радість життя! Уся природа воскресає від зимового сну.

“Це свідоцтво воскресіння мертвих Бог накреслив у Своїх діяннях”, – каже блаженний Тертулліан.

Зрештою, в історії чимало фактів дійсного воскресіння і померлих людей.

У Святому Письмі Старого Завіту передається кілька таких випадків.

Коли під час страшної посухи та голоду в Ізраїлі пророк Ілля ховався в домі Сарептської вдови, “занедужав син цієї жінки, господині дому, і хвороба його була така сильна, що не залишилося в ньому дихання. І сказала вона Іллі: що мені і тобі, чоловіче Божий? ти прийшов до мене нагадати гріхи мої й умертвити сина мого. І сказав він їй: дай мені сина твого. І взяв його з рук її, і поніс його у світлицю, де він жив, і поклав його на свою постіль, і воззвав до Господа і сказав: Господи Боже мій! невже Ти і вдові, у якої я перебуваю, зробиш зло, умертвивши сина її? І простягнувшись над отроком тричі, він воззвав до Господа і сказав: Господи Боже мій! нехай повернеться душа отрока цього в нього! І почув Господь голос Іллі, і повернулася душа отрока цього в нього, і він ожив. І взяв Ілля отрока, і вивів його зі світлиці в дім, і віддав його матері його, і сказав Ілля: дивися, син твій живий. І сказала та жінка Іллі: тепер-то я узнала, що ти чоловік Божий, і що слово Господнє в устах твоїх істинне”до Господа і сказав: Господи Боже мій! невже Ти і вдові, у якої я перебуваю, зробиш зло, умертвивши сина її?.

Так оповідає Третя книга Царств (1Сам. 17:17-24). Подібний же випадок розповідається про учня і наступника Іллі, пророка Єлисея.

У жінки Сонамитянки, у якої іноді зупинявся для ночівлі пророк, помер син. “І пішла вона, і поклала його на постелі чоловіка Божого, і замкнула його, і вийшла, і покликала чоловіка свого і сказала: пришли мені одного зі слуг і одну з ослиць, я поїду до чоловіка Божого і повернуся. Він сказав: навіщо тобі їхати до нього? сьогодні не новомісяччя і не субота. Але вона сказала: добре. І осідлала ослицю і сказала слузі своєму: веди і йди; не зупиняйся, доки не скажу тобі. І вирушила і прибула до чоловіка Божого, до гори Кармил. І коли побачив чоловік Божий її здаля, то сказав слузі своєму Гиєзію: це та сонамитянка. Побіжи до неї назустріч і скажи їй: «чи здорова ти? чи здоровий чоловік твій? чи здорова дитина?» — Вона сказала: здорові. Коли ж прийшла до чоловіка Божого на гору, схопилася за ноги його. І підійшов Гиєзій, щоб відвести її; але чоловік Божий сказав: залиш її, душа в неї засмучена, а Господь приховав від мене і не оголосив мені. І сказала вона: чи просила я сина в господаря мого? чи не говорила я: «не обманюй мене»? І сказав він Гиєзію: підпережи стегна твої і візьми жезл мій у руку твою, і піди; якщо зустрінеш кого, не вітай його, і якщо хто буде тебе вітати, не відповідай йому; і поклади жезл мій на лице дитини. І сказала мати дитини: живий Господь і жива душа твоя! не відстану від тебе. І він встав і пішов за нею. Гиєзій пішов попереду них і поклав жезл на лице дитини. Але не було ні голосу, ні відповіді. І вийшов назустріч йому, і доніс йому, і сказав: не пробуджується дитина. І ввійшов Єлисей у дім, і ось, дитина померла лежить на постелі його. І ввійшов, і замкнув двері за собою, і помолився Господу. І піднявся і ліг над дитям, і приклав свої вуста до його вуст, і свої очі до його очей, і свої долоні до його долонь, і простягся на ньому, і зігрілося тіло хлопчика. І встав і пройшов по світлиці назад і вперед; потім знову піднявся і простягся на ньому. І пчихнула дитина разів сім, і відкрила дитина очі свої. І покликав він Гиєзія і сказав: поклич цю сонамитянку. І той покликав її. Вона прийшла до нього, і він сказав: візьми сина твого. І підійшла, і впала йому в ноги, і поклонилася до землі; і взяла сина свого і пішла. Єлисей же повернувся в Галгал” (2Сам. 4:21-38).

У житті та діяльності Господа Євангеліє відзначає три випадки воскресіння мертвих: воскресіння доньки Іаїра (Мк. 5:35-43), сина вдови Наїнської (Лк. 7:12-15) і Лазаря вже після чотириденного перебування у гробі (Ін. 11:1-44).

У самий момент смерті Господа, за свідченням євангеліста Матфея, “гроби розкрились; і багато тіл померлих святих воскресло            і, вийшовши з гробів після воскресіння Його, ввійшли у святе місто і з’явились багатьом” (Мф. 27:52-53).

Нарешті, найбільш разючим фактом є триденне воскресіння Господа нашого і Спасителя в тілі одухотвореному, прославленому і відмінному від звичайної людської плоті. Це воскресіння, за словами апостола Павла, і служить підставою і запорукою майбутнього воскресіння всіх людей.

Неодноразово зустрічаємо ми випадки воскресіння і в подальшій історії Христової Церкви після смерті Спасителя. Два таких випадки знаходимо в книзі Діянь святих Апостолів.

“В Іоппії ж була одна учениця, на ім’я Тавіфа, що значить «сарна»; вона була сповнена добрих діл і творила багато милостині.    Сталося ж у ті дні, що вона занедужала й померла. Її омили і поклали в горниці. Лідда ж була поблизу Іоппії, то учні, почувши, що Петро перебуває там, послали до нього двох чоловік просити, щоб він не забарився прийти до них. Петро, вставши, пішов з ними; і коли він прийшов, завели його в горницю, і всі вдовиці із слізьми стали перед ним і показували сорочки та плаття, що їх робила Сарна, живучи з ними. Петро вислав усіх і, ставши на коліна, помолився, і, звернувшись до тіла, сказав: Тавіфо! встань. І вона відкрила очі свої і, побачивши Петра, сіла. Він подав їй руку, підвів її, і, покликавши святих і вдовиць, поставив її перед ними живою” ( Діян. 9:36-41).

Інший випадок – з історії проповідницької діяльності апостола Павла, який мав місце в Троаді.

“Першого ж дня тижня, коли учні зібралися для переломлення хліба, Павел, маючи намір вирушити вранці наступного дня, розмовляв з ними і продовжив слово до півночі. У горниці, де ми зібралися, було багато світильників. Під час тривалої бесіди Павлової одного юнака на ім’я Євтих, який сидів на вікні, огорнув глибокий сон, і похитнувшись, сонний упав додолу з третього житла, і підняли його мертвим. Павел, зійшовши, впав на нього і, обнявши його, сказав: заспокойтесь, бо душа його в ньому. Увійшовши ж і переломивши хліб та вкусивши, довго бесідував аж до світанку, і потім вийшов. Тим часом отрока привели живого, і немало втішилися”. (Діян. 20:7-12).

У перші століття християнства факти воскресіння траплялися іноді за молитвами великих угодників Божих, і, мабуть, найчудовіший із цих фактів передається в життєписі так званих семи Ефеських отроків.

Під час страшного гоніння на християн, розпочатого імператором Децієм, семеро юнаків, які належали до найкращих і найзнатніших родин міста Ефеса, рятуючись від мук, сховалися в печері усамітненої гори Охлон, що знаходилася неподалік від міста. На жаль, їхнє місцеперебування було виявлено, і, за наказом Деція, вхід до печери був закладений камінням і замурований, щоб погубити втікачів голодом і спрагою. До замурованого входу була прикладена царська печатка, щоб ніхто не смів звільнити в’язнів. Але Господь оберігав обранців Своїх від страждань, і в тихий, глибокий, довгий сон занурилися вони.

Минуло двісті років відтоді, і пам’ять про сімох живцем похованих отроків змішалася з пам’яттю про всіх інших мучеників, які загинули під час гоніння Деція.

Минали роки, а з ними змінювалися й імператори та події. На Візантійському престолі запанував Костянтин, і язичництво, що відживало, поступилося місцем християнству. Жорстокий розкол сколихнув церкву, і за Феодосія II виникла небезпечна секта єретиків, яка відкидала воскресіння мертвих.

Якраз у той час, тобто за двісті років після того, як сімох отроків замурували в печері, якийсь поселянин видерся на гору Охлон у пошуках матеріалу для побудови стайні. Побачивши добре обтесане й припасоване каміння, що закривало вхід до печери, він розламав стіну і, набравши каміння, скільки міг, відвіз до себе.

Через пробитий отвір денне світло хвилею хлинуло в печеру. І тоді семеро отроків, раптово розбуджені, піднялися на ноги і вітали настання дня звичайними молитвами. Продовжуючи щоденне своє життя, немов заснули тільки напередодні, вони почали радитися про те, що слід їм зробити, і вирішили послати одного отрока зі свого середовища, на ім’я Іамвліх, на ринок для закупівлі їстівних припасів, запас яких у них виснажився.

Поява Іамвліха на ринку викликала загальне здивування і хвилювання. Його обличчя, бліде, як у мерця, його дивний костюм, фасон якого вже давно був покинутий усіма, срібні монети, карбовані 200 років тому, якими він хотів розплатитися з торговцями ринку, – все це здалося незвичайним і підозрілим. Іамвліха схопили і привели до єпископа Ефеса, святителя Стефана. Тут отрок розповів усе, що сталося з ним і його друзями. Розповідь юнака здалася до такої міри неймовірною, що єпископ і проконсул з натовпом вартових пішли перевірити його.

Але коли всі вони досягли печери і побачили шістьох блідих отроків, одягнених у старовинний одяг, побожний жах прикував їх біля входу. Вони впали на коліна і прославили Бога в діяннях Його, тим часом як семеро отроків сповідували свою віру і свідчили про своє воскресіння, наче на знак сорому богохульникам, які наважилися заперечувати цей догмат християнської релігії.

І коли вони закінчили говорити, то тихо схилилися всі семеро. Коли їх підняли, то побачили, що душі їхні відлетіли.

Пам’ять їх святкується 4 серпня.

Який практичний висновок можемо ми зробити з цього вчення християнської віри про безсмертя душі людини?

Дуже важливий.

Якщо душа людини безсмертна, то вочевидь і душі померлих святих продовжують існувати. З ними можливе духовне спілкування, можливе прохання про допомогу і молитовне заступництво перед Богом, можлива наша молитва до святих.

“Чи моляться за нас святі, яких ми закликаємо? – запитує о. Іоанн Кронштадтський. – Моляться. Якщо я, грішна людина, холодна людина, іноді зла і недоброзичлива людина, молюся за інших, які заповіли і не заповіли мені молитися, і не сумніваюся, не скучаю терпляче перебирати їхні імена на молитві, хоча іноді й не сердечно, то чи святі Божі люди – ці світильники і полум’яники, що горять у Бозі й перед Богом, сповнені любові до співбратів своїх земних, не моляться за мене і за нас, коли ми з посильною вірою, сподіванням і любов’ю закликаємо їх? Моляться і вони, швидкі помічники і молитовники за душі наші, як запевняє нас богопросвітлена мати наша св. Церква. Отже, молися безсумнівно святим Божим людям, просячи їхнього клопотання за себе перед Богом. У Дусі Святому вони чують тебе, тільки ти молися Духом Святим і від душі, бо коли ти молишся щиро, тоді дихає в тобі Дух Святий, Який є Дух правди і щирості, є наша правда і щирість. Дух Святий у нас і в святих людях один і той самий. Святі люди святі від Духа Святого, який їх освятив і в них вічно живе”.

Мк. 12:28-34

Серед законників і вчителів Ізраїльських з їхніми нескінченними казуїстичними суперечками існувало крайнє розмаїття думок практично з усіх питань релігії та моралі. Не було майже жодного пункту в цій сфері, вирішеного цілком одностайно, який не викликав би запеклих суперечок і сперечань. Основне питання релігії – що найпотрібніше для спасіння – питання, від розв’язання якого залежить весь характер практично-морального вчення, вирішували неоднаково. У пристрасних, збуджених суперечках, що виникли звідси, намічалися найрізноманітніші течії думки, з яких, очевидно, найбільше число прихильників мало суто зовні формальне рішення. Точне, неухильне виконання всіх зовнішньо обрядових приписів закону – ось те, що найважливіше в релігійному житті і що необхідно забезпечує людині благовоління Боже. Так думала більшість. На ґрунті такого розуміння релігії й виріс той тип фарисея, якого Господь виводить в одній зі Своїх притч і який, ставши в храмі, з почуттям власної гідності та зі свідомістю досягнутої праведності перелічує свої заслуги перед Богом: “Пощуся двічі на тиждень, даю десяту частину з усього, що придбаю” (Лк. 18:12). У цій самовлюбленій фарисейській молитві навіть і думки немає про те, що цим не вичерпується ідеал благочестивої, угодної Богові людини, і що Господь може зажадати від людини чогось більшого.

Але такий напрям моралі, що залишав людину черствою, сухою, навіть жорстокою, задовольняв далеко не всіх.

До числа таких незадоволених людей, вочевидь, належав і той книжник, який поставив Господу нагальне запитання: “Яка перша з усіх заповідей?”

Це запитання в його вустах не було ні ловушкою, на які так винахідливі були фарисеї, ні совопросництвом пустої цікавості. Книжник, який заплутався в казуїстичних суперечках, справді шукав і бажав авторитетного розв’язання питання, що мучило його.

І Господь відповідає серйозно і прямо: “перша з усіх заповідей: слухай, Ізраїлю! Господь Бог наш є Господь єдиний; і возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю,– ось перша заповідь! Друга подібна до неї: возлюби ближнього твого, як самого себе (Лев. 19:18). Іншої більшої за ці заповіді нема”.

Обидві ці заповіді взяті з книг Старого Завіту (Второзаконня, VI, 4-5 і Левит, XIX, 18), але для багатьох законників і книжників єврейських вони залишалися малопомітними і губилися в масі дрібних обрядових приписів. Господь ставить їх в основу релігії та релігійного життя, висуваючи, як і завжди, на перший план почуття, внутрішнє життя серця, а не поведінку людини, не її зовнішні справи, які виростають з цього почуття, як стебло з кореня.

Отже, любов до Бога і любов до ближнього – ось подвійна основа релігії.

Іноді багато і завжди безплідно сперечаються про те, яка з цих заповідей важливіша і потрібніша для людини? Є багато людей, які не тільки поставлять любов до людини вище за любов до Бога, а й виразно заявлять, що остання не потрібна: достатньо любити людину. У французьких школах останнього часу наполегливо намагалися замінити релігію етикою, тобто філософським вченням про моральні стосунки тільки до людей. Насправді суперечка ця в рамках вчення про спасіння людини не має сенсу, як не мала б сенсу суперечка, що потрібніше для життя: вода чи хліб? У християнському житті, як вчить Господь, необхідне і те й інше; любов до Бога і любов до людини. Одне з іншим тісно пов’язане, і одне без іншого існувати не може. Той, хто любить Бога, любить і людину як образ Божий, і для нього любов до людини є лише одним із проявів любові до Бога, чому Спаситель і називає ці заповіді подібними. З іншого боку, як каже апостол Іоанн, “Хто каже: я люблю Бога, а брата свого ненавидить, той говорить неправду; бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Котрого не бачить?” (1Ін. 4:20).

Однак Господь називає заповідь про любов до Бога першою, а в Євангелії від Матфея навіть найбільшою (Мф. 22:38). Це тому, що любов до Бога слугує фундаментом усього духовного життя людини, або, точніше, тим теплом і світлом, променями якого мають бути пронизані й зігріті всі діла людини, щоб вони були “творені в Бозі”, за заповіддю Спасителя (Ін. 3:21). Любов’ю до Бога вимірюється вся висота і дієвість християнського життя, і в ній-то, головним чином, і полягає сутність цього життя.

Чому так?

По-перше, тільки через любов до Бога досягається основна мета світобудови – кінцеве єднання всіх, хто живе, у світлому акорді радості та щастя, коли “Бог був все у всьому” (1Кор. 15:28). Любов до Бога – сила доцентрова, і загальне єднання можливе лише в тому разі, коли є єдиний центр, до якого всі тягнуться. Таким центром може бути тільки Бог, про що вже йшлося в одній із попередніх бесід. Любов тільки до людини, без любові до Бога, часто не з’єднує, а, навпаки, роз’єднує людей, бо вона ніколи не буває рівносильною щодо всіх, і навіть часто любов до одних викликає жорстоку ненависть до інших. Шкодуючи пригноблених, ми зазвичай ненавидимо гнобителів. Крім того, любов до людей не може слугувати зв’язком загального єднання тому, що вона ніколи не буває всеохоплюючою, не охоплює всього людства і в найкращому разі обмежується межами свого суспільства, класу або нації. Ми говоримо, звичайно, про практичну, діяльну любов. У сентиментальному відволіканні, у мрії, звісно, можливі й настрої всеосяжної любові.

Далі, “від любові до Бога може походити щира любов до брата”, – каже преподобний Макарій Єгипетський. Людина, яка щиро любить Бога, не може бути байдужою до Його творінь, що відобразили в собі Його всемогутність і благість, і особливо до Його образу і подоби, що сяє в душі кожної людини. У авви Дорофея є прекрасне порівняння, що пояснює цей зв’язок між любов’ю до Бога і любов’ю до людини.

Уявіть собі коло, каже він, середину його, центр, і радіуси – промені, що виходять із центру. Ці радіуси чим далі йдуть від центру, тим більше розходяться і віддаляються один від одного; навпаки, чим ближче підходять до центру, тим більше зближуються між собою. Припустимо тепер, що коло це є світ, сама середина кола – Бог, а прямі лінії (радіуси), що йдуть від центру до кола або від кола до центру, – це шляхи життя людей. І тут те саме. На скільки святі входять всередину кола до середини його, бажаючи наблизитися до Бога, на стільки в міру входження вони стають ближче до Бога і один до одного; і до того ж так, що скільки наближаються до Бога, стільки наближаються і один до одного, і скільки наближаються один до одного, стільки наближаються і до Бога. Так розумійте і про віддалення. Коли віддаляються від Бога і звертаються до зовнішнього, то очевидно, що тією мірою, якою вони відходять від осередку і віддаляються від Бога, тією самою мірою віддаляються і один від одного; – і скільки віддаляються один від одного, стільки віддаляються і від Бога. Така і властивість любові: наскільки ми перебуваємо поза і не любимо Бога, настільки кожен віддалений і від ближнього. Якщо ж полюбимо Бога, то скільки наближаємося до Бога любов’ю до Нього, стільки з’єднуємося любов’ю і з ближніми, а скільки з’єднуємося з ближніми, стільки з’єднуємося з Богом.

Без любові до Бога навряд чи взагалі можлива любов до людини, принаймні, справжня, християнська, самовіддана любов неможлива.

Життя природи в її природному стані завжди є боротьба – боротьба всіх проти всіх, де переможцями виявляються організми сильніші та більш пристосовані до життя. Оскільки людина, оскільки її існування підлягає дії природних законів, виявляється також втягнутою в цю боротьбу, то в душі її неминуче виховується інстинкт боротьби, що завжди має характер деякої ворожості до конкурентів на арені життя. Один із нових письменників порівнює життя з переповненим трамваєм, де всі ми – пасажири, що зустрічають бурчанням і недоброзичливістю кожного нового подорожнього, який бажає зайняти місце в нашому відділенні. Такий тон звичайних стосунків між людьми.

Там же, де немає виразно вираженої ворожості, ви, звичайно, знайдете байдужість і непричетність, але знову-таки не любов.

Усі забобони винищи,

Ми вважаємо всіх нулями,

А одиницями – себе.

Ми всі дивимося в Наполеони;

Двоногих створінь мільйони

Для нас знаряддя одне;

Нам почуття дике і смішне.

Ось це-то байдуже-безпристрасне і вороже-опасливе ставлення до ближнього, настільки звичайне в невіруючому суспільстві, майже немає можливості подолати в собі без віри в Бога і без любові до Нього. Природний інстинкт боротьби залишається тоді єдиним володарем душевних настроїв, абсолютно виключаючи в них можливість розвитку любові і самовідданих поривів служіння ближньому.

Якщо без любові до Бога важко перемогти навіть перші перешкоди на шляху розвитку любові до людини, важко зробити навіть перші, несміливі кроки, то годі й казати, що вищі ступені любові, де суцільно вимагають забути власні інтереси та принести їх у жертву заради інших, абсолютно неможливі, тому що тоді людина не має ні коштів, ні підстав для боротьби з вимогами особистого егоїзму, який не бажає відмовитися від своїх домагань в ім’я користі ближнього.

Нарешті, вища досконалість життя, святість, недосяжна, коли єдиним керівним мотивом життя є любов до людини. Ця любов розвиває лише ті чесноти, які мають місце у стосунках людини до людини, наприклад, милосердя, співчуття, послужливість тощо. Але вона часто зовсім не вимагає боротьби з внутрішніми пристрастями, якщо вони нешкідливі для інших, і, таким чином, значна частина душевного життя залишається без контролю та впливу свідомої моральної волі; величезне поле боротьби поступається без бою поганим інстинктам і впливу ворожих сил. Любов до Бога, навпаки, вимагає боротьби з кожною вадою характеру, з кожною спокусою, з кожною пристрастю, з кожною слабкістю, бо кожна поступка тут є зрада Богові. В ім’я любові до Бога потрібна повна досконалість: будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний. Потрібна постійна чистка всього механізму душевного життя. У процесі досягнення моральної досконалості заповідь про любов до Бога є, таким чином, принципом всеосяжним, чого не можна сказати про любов до людини.

Якщо заповідь про любов до Бога є першою і найбільшою заповіддю в християнському законі, то найкраще вже на самому початку духовного життя мати завжди перед очима цю любов як головну мету моральних досягнень і йти до неї прямо і безпосередньо. Звичайно, можна прийти до Бога і через служіння людям, але це шлях окружний, довший. У духовному житті більш природним є такий порядок, коли любов до людини буває наслідком любові до Бога, але не навпаки.

Після всього сказаного, думається, зрозуміло, наскільки важливо для кожного християнина перевірити свої стосунки до Бога і як необхідно всіма силами прагнути до того, щоб ці стосунки були стосунками любові.

Які наші стосунки до Бога?

Для багатьох із нас не існує жодних стосунків. У душі цілковита байдужість: ми не думаємо про Бога, не відчуваємо Його доброти і всемогутності, живемо поза Богом; не в Нього шукаємо натхнення і допомоги, не до Нього несуться наші молитви. Головне – немає особистого ставлення: ми не уявляємо Його реально перед собою так, щоб бачити Його не бачачи, чути не чуючи, відчувати у власному житті Його вплив і промислительну діяльність. Навіть не заперечуючи Бога, часто почуваємося так, наче перебуваємо поза полем Його уваги, наче ні Йому до нас, ні нам до Нього немає жодного діла. Ми знаємо, що Він є, але ми з Ним незнайомі.

Інші обмежують свої стосунки до Бога формальним виконанням обрядових приписів релігії, подібно до того фарисея в притчі, який постив і давав “десятину з м’яти, анісу і тмину, і залишили те, що є найважливіше в законі: суд, милість і віру” (Мф. 23:23). Таких людей надзвичайно багато серед так званих віруючих, і їм необхідно нагадати слова Спасителя: “кажу бо вам, якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете в Царство Небесне” (Мф. 5:20).

Існує, нарешті, доволі чисельний розряд людей, “ставлення яких до Бога можна визначити доволі грубим словом – “жебрацтво”. Ці люди згадують про Бога тільки в хвилини нужди і лиха і приходять до Нього з єдиною метою що-небудь випросити і що-небудь отримати. У багатьох сільських парафіях помічається тепер таке явище: йде все благополучно, у житті немає ніяких ускладнень – і церкви порожні; навіть у свята майже немає нікого, крім десятка прочан-дідусів. Повторюється те явище, на яке колись обурювався автор Второзаконня: “І [їв Яків, і] розповнішав Ізраїль, і став упертим; розповнішав, потовстішав і розжирів; і залишив він Бога, Який створив його, і знехтував твердиню спасіння свого” (Повт. 32:15). Але настає посуха – сохнуть ниви, спалені сонячною спекою, на небі немає ні хмаринки, що обіцяє дощ, – і призначаються спеціальні молебні про дарування дощу. Але навіть і тут торгуються з Небом лукаві раби, призначаючи на молебні чергових молитовників, начебто відбуваючи важку, але необхідну повинність і намагаючись отримати прохане якомога дешевше, з найменшою затратою сил. І скільки докорів, суперечок і докорів буває при призначенні “чергових”!.. Ні в кого немає бажання відбувати нудну повинність, і кожен намагається звалити її зі своїх плечей… Шум, роздратування, лайка – один гріх!

Навіть до людини можна ставитися краще. На багатьох людей нам часто хочеться тільки дивитися, захоплюватися ними, нічого від них не очікуючи особисто для себе і нічого не вимагаючи. А в Бога ми тільки жебракуємо і часто замість хліба насущного просимо масу непотрібних дрібниць. Хтось помітив, що в церкві починають особливо старанно хреститися, коли лунає прохання про “предстоящих людех, ожидающих великия и богатыя милости”.

А тим часом, заповідь Господня ясна.

“Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю”.

Що це означає і яким має бути наше ставлення до Бога?

“Любити Бога всім серцем, – каже о. Іоанн Кронштадтський, – значить не мати ні до чого у світі пристрасті і віддати все серце Господу Богові, творячи в усьому волю Його, а не свою; всією душею, тобто весь розум мати завжди в Бозі, все серце утверджувати в ньому і всю волю свою віддавати Його волі в усіх обставинах життя, радісних і сумних; усією міцністю, тобто любити так, щоб жодна противна сила не могла нас відторгнути від любові Божої, жодні обставини життя: ані скорбота, ані тіснота, ані гоніння, ані висота, ані глибина, ані меч; усією думкою, тобто завжди думати про Бога, про Його доброту, довготерпіння, святість, премудрість, всемогутність, про Його діла і всебічно віддалятися від марнославних думок і спогадів лукавих. Любити Бога – значить любити всією душею правду і ненавидіти беззаконня, як сказано: “Ти полюбив праведність і зненавидів беззаконня” (Пс. 44:8); любити Бога – значить ненавидіти себе, тобто свою стару людину: “Коли хто приходить до Мене і не зненавидить… душу свого, той не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:26). У нас, у наших думках, у нашому серці й у нашій волі є сила зла, надзвичайно живуча й дієва, яка завжди, щоденно, щохвилини, намагається віддаляти нас від Бога, навіюючи марнославні думки, бажання, клопоти, наміри, забажання, слова, справи, збуджуючи пристрасті й підбурюючи до них із силою, саме до злості, заздрості, користолюбства, гордості й честолюбства, марнославства, ледарства, неслухняності, упертості, обману, нездержанності”.

“Любити Бога всім серцем, – продовжує він, – значить любити безроздільно, не двоячись між любов’ю до Бога і любов’ю до світу, і взагалі до створіння; якщо, наприклад, молишся, – молись не з роздвоєним серцем, не розважайся марнотратними помислами, життєвими пристрастями, будь увесь у Бозі, в любові Його”.

Серце людини має цілком належати Богу. “Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене, говорить Господь, – і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене” (Мф. 10:37).

Цією сильною, недвоякою, безроздільною любов’ю і любили Бога його вірні слуги і подвижники, ретельно оберігаючи при тому цю цілісність почуття від усяких сторонніх впливів.

Наприкінці царювання Септимія Севера під час гоніння на християн серед багатьох засуджених на смерть було схоплено і молоду, благородну жінку – Фівію Перпетую. Її відірвали від сім’ї, від дитини, і кинули, як злочинницю, в сиру, задушливу в’язницю… Для бідної жінки настали болісні дні. Низькі, похмурі склепіння в’язниці тиснули її, а вистраждана душа матері рвалася геть із темних тюремних стін до залишеної дитини. Але тільки зречення від Христа могло відкрити їй замкнені двері в’язниці. І ось призначено день страти. Перед виходом мучениці на арену цирку, де кровожерливі й голодні звірі вже чекали на свою жертву та грізним гарчанням висловлювали своє нетерпіння, до ніг Перпетуї кинувся старий батько… Він тримав на руках її дитину й, обливаючись сльозами, благав доньку відмовитися від християнства. Невинне немовля посміхається матері і своєю ангельською посмішкою ніби посилає їй свій останній, прощальний привіт. Жахлива хвилина. У серці Перпетуї в цей час з усією силою прокидається любов до сина, і материнське почуття вступає в боротьбу з вірою християнки. Раптом, немов подих легкого вітерця, донеслися й повіяли на її душу забуті було слова Спасителя: “хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене”… Поривчастий, гарячий поцілунок дитині… і мучениця сміливо вийшла на арену цирку: у ній матір були переможена християнкою!

Коли до преподобного Пимена, що подвизався в пустелі, прийшли його старі батьки, він відмовився прийняти їх, побоюючись, як би знову не прокинулася в його серці прив’язаність до рідної домівки і як би любов до близьких не потягнула його з пустелі у світ.

“Бачить Бог, – говорив інший святий старець, який проводив усамітнене життя, братії, яка прийшла відвідати його, – що люблю вас, браття! Але не можу бути разом із вами і з Богом!”

Вище Бога нікого не було в їхній любові!

Любити Бога всією душею – значить любити всіма силами і здібностями душі, не одним тільки розумом без участі серця і волі. Існує чимало людей, які люблять розмірковувати про Бога, багато говорять про Нього, вивчають Святе Письмо, але в серці яких немає нічого, крім холодної цікавості. Книжники часів Господніх були чудовими знавцями біблійного тексту, все життя проводили над його тлумаченням і знали Біблію так, що могли безпомилково сказати, скільки разів повторюється в ній кожна літера, і однак це було холодне, суто головне почуття, а не справжня любов. Звертаючись до них, Господь прямо каже: “знаю вас: ви не маєте в собі любові до Бога” (Ін. 5:42). З іншого боку, можливо і в серці мати певне почуття потягу і навіть благоговіння до Бога, проте не виконувати в житті Його заповідей. Це означає, що воля людини ще не перейнялася любов’ю до Бога, і тому це ще не є істинною любов’ю. Любов до Бога всім розумінням починається тоді, коли Господь стає центром усіх наших дум і коли думка нестримно тягнеться до Нього, чим би ми не були зайняті. Це зосередження помислів у Бозі досягається з великими труднощами, і багато старань докладали святі подвижники до того, щоб уберегти свій розум від непотрібних і розважальних вражень.

Цим зосередженим богомисленням особливо відомий преподобний Арсеній Великий. Віддалившись у дику пустелю, він проводив час у безмовній самоті й майже нікого не приймав. Одного разу знатна, багата римлянка, начувшись про подвиги і святе життя преподобного, захотіла особисто бачити його. В Александрії її застерігали, що святий Арсеній не любить, щоб порушували його усамітнення; проте вона вирушила.

Вона знайшла преподобного одного в саду і кинулася до його ніг.

– Ну, ось ти домоглася свого! – сказав їй із гнівом Арсеній. – Ти бачила обличчя Арсенія! Скажи, навіщо тобі це? Щоб розповідати про це іншим жінкам, яким теж нічого робити? Хіба це не марнославство?

– Помолися за мене, святий отче! – сказала гостя. – І не забудь про мене!

– Навпаки! – заперечив преподобний Арсеній. – Я буду молити Господа, щоб Він зовсім викреслив твій образ із моєї пам’яті!

Пригнічена і засмучена повернулася римлянка в Александрію і повідала своє горе архієпископу.

– Повір, дитино моя, – сказав той, – що старець молиться і буде молитися за всіх нас і за тебе також… Але він береже свій розум і серце від усяких розваг, щоб заглибленою любов’ю жити тільки в Бозі!

Нарешті, любити Бога всією силою, як каже отець Іоанн Кронштадтський, “значить любити не упівсили або злегка; коли треба буде виконати будь-яку заповідь, виконуй її старанно, до поту і крові, до положення життя, якщо знадобиться, а не ліниво і мляво або неохоче”.

Любити Бога всією силою – значить приліпитися до Нього всією енергією волі так, щоб жодна сила не могла від Нього відірвати, або, як каже апостол Павло: “Хто відлучить нас від любові Божої: скорбота, чи утиски, чи гоніння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч?… Все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас.            Бо я впевнений, що ні смерть, ні життя, ні Ангели, ні Начала, ні Сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ні інше яке творіння не може відлучити нас від любові Божої в Христі Іісусі, Господі нашому” (Рим. 8:35:37-39).

Ось один із нескінченної низки прикладів міцної, християнської любові до Бога, яку ніяка сила не могла подолати.

У Севастії армійській у полку воєводи Агріколи було сорок воїнів-християн одного звання, пов’язаних між собою тісною дружбою. Коли Лікіній влаштував на християн велике гоніння, повсюдно було наказано солдатам принести жертви богам. Цей наказ отримали і сорок друзів.

– Ми не принесемо жертв, – відповідали вони.

Їх кинули в темницю. Минув тиждень, і з в’язниці воїни вийшли на смерть. Воєвода наказав поставити мучеників оголеними у воду озера. Озеро було вкрите тонким льодом. Мученики, закликавши ім’я Боже, занурилися по шию в крижану воду. А тут же на березі була влаштована лазня, з якої валив пар на застиглу воду озера.

Жахливі години йшли один за одним. Вода різала на шматки бідне тіло. Минула північ; мороз усе міцнішав. Один із мучеників, знесилений, вийшов із води і приспів до лазні, але щойно нога його торкнулася порога, він упав мертвим. Бачачи його смерть, мученики стали молитися не про те, щоб Бог припинив муки їхні, а про те, щоб дав силу перенести їх. І молитва була почута. Яскраве світло немов від літнього сонця в гарячий полудень облистало озеро. І це світло перемогло мороз. Лід скрес, і під зігріваючими променями чудесного світла мученики стали знову здорові й сильні. Воїни, приставлені до них, спали. Не спав один тільки темничний сторож…

І ось він побачив блискучі промені невідомого світла і тридцять дев’ять світлих вінців, що зійшли на голови мучеників, оточивши їх райдужним сяйвом. “Їх було сорок”, – подумав він, потім згадав про відступника, і йому захотілося поповнити дружину.

– Я – теж християнин! – крикнув він і приєднався до мучеників.

На ранок мученикам перебили гомілки, а потім зібрали їхні тіла на величезне вогнище і спалили, а кістки кинули в річку. І волею Божою яскраве світло білою зірочкою світило над їхньою могилою-рікою.

Ніщо не могло відлучити їх від любові Божої!

Як навчитися цієї любові? Як набути її?

Таємниця ця відкривається в Євангелії від Іоанна в словах Господа: “Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене; а хто любить Мене, той возлюблений буде Отцем Моїм; і Я полюблю його і явлюся йому Сам” (Ін. 14:21).

З одного боку, виконання заповідей Божих має бути вираженням і свідченням нашої любові до Бога, бо не в словах тільки виражається любов. “Діти мої, – пише апостол Іоанн, – будемо любити не словом чи язиком, а ділом і правдою” (1Ін. 3:18). “Якщо любите Мене, то виконуйте Мої заповіді, – заповідає Спаситель. – …хто любить Мене, той слово Моє виконуватиме… А хто не любить Мене, слів Моїх не виконує” (Ін. 14:15:23-24).

З іншого боку, виконання заповідей є і засобом розвитку любові до Бога.

Існує особливий закон взаємодії душі й тіла, або внутрішніх настроїв і зовнішніх дій. Зазвичай наші зовнішні вчинки спричиняються внутрішніми мотивами та настроями, але, своєю чергою, і зовнішні дії можуть самі викликати відповідні настрої душі. Почніть грати в карти або рулетку – і у вас може розгорітися жага наживи. Візьміть участь у якомусь спорті – і непомітно для себе ви можете увійти в азарт. Почніть битися – і почуття жорстокості або озлоблення майже неминуче охопить серце.

Так само і в даному випадку: благодійте людям – і ви полюбите їх. Виконуйте заповіді Божі, поводьтеся так, ніби ви вже любите Бога, будьте Йому слухняні – і мало-помалу серце ваше зігріється справжньою любов’ю.

Звідси закон такий: треба спочатку віддатися Богові в послуху, щоб з’єднатися з ним у любові. “Якщо заповіді Мої виконаєте, будете перебувати в любові Моїй”, – каже Господь (Ін. 15:10). Таким чином, першу і, можливо, найбільш дійсну опору для розвитку любові до Бога можна знайти у волі людини. Іншу опору слід шукати в її пізнавальній діяльності, в розумі.

Необхідно пізнавати Бога.

“Кожен, хто любить… знає Бога, – свідчить апостол Іоанн. – Хто не любить, той не пізнав Бога” (1Ін. 4:7-8). Отже, той, хто пізнав Бога, не може не любити Його. Особливо, пізнаючи любов Божу, виявлену до нас, ми виховуємо в собі почуття відповідної любові.

“Будемо любити Його, бо Він раніше полюбив нас” (1Ін. 4:19).

“Любов пізнали ми в тому, що Він поклав за нас душу Свою” (1Ін. 3:16).

Отже, пізнавайте Бога, пізнавайте любов Його, особливо виявлену в викупній жертві Господа, який поклав за нас душу Свою. Вивчайте життя Спасителя, Його особистість, Його характер, Його діяльність і вчення, історію Його страждань. Перед вами відкриється особистість висока, незвичайна, свята, характер чистий, благородний, який не можна не полюбити.

Ясніше уявіть собі крок за кроком, момент за моментом усе це дивовижне життя: ніч Різдва… Чудове Немовля, яке проміняло заради нас престол неба на зв’язку соломи… Убозтво печери й холод ночі… Виховання в Назареті… Бідність і необхідність наполегливої праці… Піст у пустелі та жах спокуси… Поневіряння по Палестині без свого кута, без даху над головою… Настирливі юрби народу і цю постійно кротку посмішку… Слова милосердя і співчуття… Чудеса зцілень і благословення дітей… Шпигунство фарисеїв і ненависть, що згущується дедалі більше навколо нього… Дзенькіт срібняків і зрада Іуди… Гефсиманію з її передсмертною тугою… Тріск факелів і поцілунок зрадника… Зрада учнів і цілковита самотність… Обурююче жорстокий і несправедливий суд… Крики роздратованого, озлобленого натовпу: “розіпни, розіпни Його! ” Хресна дорога… Голгофа… Розп’яття… Останній подих і цей передсмертний крик: “Боже Мій! Боже Мій! навіщо Ти Мене залишив?” (Мк. 15:13:34)

І коли яскраво й виразно пройде перед вами все це страдницьке життя з його ганьбою й болем, з його приниженнями й тугою, з його самотністю й любов’ю, і коли зрозумієте ви, що вас любив і жалів Він, за вас молився і страждав, тоді гостре відчуття жалю й подяки пронизає серце… А це – початок любові.

Нарешті, великий засіб розвитку любові до Бога, що з’єднує з Ним безпосередньо і дає відчути солодкість цього єднання, – це щира, сердечна молитва.

Мк. 12:35-44

Цей уривок Євангелія містить у собі три відділи, три теми, очевидно, мало пов’язані між собою.

Вірші 35-37 містять у собі думку, засновану на 109-му псалмі Давида, що Христос-Месія є Бог.

Вірші 38-40 містять у собі застереження проти духовних вождів Ізраїлю, книжників і фарисеїв, і вказівку на їхні найголовніші пороки.

У віршах 41-44 розповідається епізод про бідну вдову, яка поклала в скарбницю храму дві лепти.

Незважаючи на зовнішню незв’язаність розповіді, між цими трьома відділами є безсумнівний внутрішній зв’язок.

Визначивши на підставі старозавітних заповідей сутність релігійного життя і головний обов’язок людини – любов до Бога, Господь переносить далі думку слухачів на те, що і Месія, обіцяний пророками, є також Богом, і тому безмежна любов до Нього та відданість з боку людини становить неодмінний обов’язок останньої. Книжники, говорячи про Месію, найчастіше мали на увазі Його людське походження і згадку про Нього, головним чином, як про нащадка Давида. Це тішило їхню гордість і самолюбство, бо і в собі вони бачили родичів по плоті Великому Месії, але, з іншого боку, це послаблювало релігійне почуття благоговіння до Нього як до Бога, переводячи Його в сферу звичайних людських стосунків родинної любові. Тим часом, навіть для Давида, праотця Христа, Месія був насамперед Господом і Богом, перед яким цар і псалмоспівець схилявся з почуттям релігійного благоговіння. Про це і нагадує Господь Своїм слухачам, застерігаючи їх від помилки книжників. Невисловлена, передбачувана відповідь на запитання Спасителя має бути такою: так, Христос-Месія – Син і нащадок Давида за людською природою, але Він – Бог за Своєю сутністю. Господь тут, можливо, вперше дає Своїм учням і народу натяк, хоча й не прямий, на те, що Він – не проста людина, але Боголюдина. Навряд чи, втім, хто-небудь із народу зрозумів Його цілком, і можливо, що тільки деякі з Його учнів лише смутно проникають у цю таємницю.

Якщо Христос є Бог, то насамперед повинні були це зрозуміти ті, хто вважав себе керівниками народу і стояв на варті його духовного життя, тобто книжники і священники. Вони першими повинні були впізнати в Господі Іісусі Спасителя і Месію і поставитися до Нього з тією любов’ю, яка належить Богові.

Але вони не хотіли і не могли цього зробити, і головна причина полягала в тому, що в їхньому серці не було щирого прагнення і любові до Бога. Вони любили тільки себе, любили пошану, славу, повагу натовпу, любили матеріальні вигоди життя, і все їхнє служіння Богові було лицемірним, розрахованим лише на те, щоб цінували й шанували іх люди. З таким серцем наблизитися до Бога, вгадати божественну особистість Спасителя і полюбити його безроздільно як Бога вони не могли. Тому важкий осуд був для них неминучий.

Набагато ближче стояли до Бога люди прості, бідні, але ті, що любили Його всім серцем. Бідна вдова, яка віддала в храм свій останній кодрант, була нескінченно вищою за цих пихатих, лицемірних, гордих, самовпевнених книжників, і саме її ставить Господь Своїм учням за приклад, бо з кодрантом вона віддала і серце своє.

Такий внутрішній зв’язок тем цього євангельського уривка.

Всі вони об’єднуються однією основною думкою – про необхідність щирого, сердечного служіння Христу.

Головну перешкоду для такого служіння становлять ті вади, які Господь зазначає в книжників, від яких Він застерігає слухачів і які можна назвати головними вадами серця, за наявності яких християнське життя неможливе, бо вони зводять до нуля та засуджують на марність усі спроби й зусилля благочестивої волі.

Пороки ці в словах Спасителя визначаються так: “стережіться книжників, які люблять ходити в довгому одязі і приймати вітання на народних зібраннях, сидіти спереду в синагогах і возлежати на першому місці на бенкетах,– ці, котрі поїдають доми вдів і лицемірно довго моляться, приймуть найтяжче осудження” (Мк. 12:38-40).

Отже, марнославство, славолюбість, честолюбство, користолюбство і лицемірство – ось головні пороки, що перешкоджають християнському служінню Богу.

Неважко бачити, що всі ці вади по суті є не що інше, як служіння людини самій собі, своєму “я”, і в цьому вся біда. Не можна служити одразу двом господарям, і той, хто поряд із Богом поставить кумир свого “я” в серці своєму, той неминуче відійде від Бога. Ми вже бачили раніше і знаємо, що має бути єдиний центр життя і діяльності людини – Бог. Зазначені вади представляють підміну цього центру іншим, цим і пояснюється, чому вони роблять християнське життя безплідним.

Перші три вади – марнославство, славолюбість і честолюбство – являють собою вади одного роду, де головним мотивом є любов до людської слави. Людина найбільше дбає про те, що думають про неї люди, як до неї ставляться, дбає про їхню думку, повагу, прихильність до неї. Для неї важливіше здаватися, ніж бути насправді, і думка натовпу дорожча за вирок Божий,

Такими були фарисеї, які “полюбили більше людську славу, ніж славу Божу” (Ін. 12:43). Це найбільше заважало їм визнати Месію в Іісусі Христі. “Як ви можете вірувати, – докоряє їм Спаситель, – коли приймаєте славу один від одного, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44). Усі справи свої вони робили з тим розрахунком, щоб прославляли їх люди. Але, досягаючи цього, “вони вже приймають нагороду свою” (Мф. 6:2). Нагороди від Бога очікувати вони вже не могли. Як каже преподобний Ніл Синайський, “марнославний християнин – безплатний працівник: праці несе, а нагороди не отримує”. Це цілком природно: якщо людина служить не Богу, а самій собі та людській славі, то, очевидно, її служіння не може бути заслугою перед Богом. Навіть більше: воно є безсумнівним гріхом перед лицем Божим як пряме порушення другої заповіді. Ось чому Господь суворо карав за гріхи гордості й честолюбства навіть людей, які догодили Йому, як це ми бачимо на прикладі нещасного царя Іудейського Озії.

“Шістнадцяти років був Озія, ко­ли став царем, і п’ятдесят два роки царював у Єрусалимі… І робив він угодне в очах Господніх точно так, як робив Амасія, батько його; і звертався він до Бога у дні Захарії, який навчав страху Божого; і в ті дні, коли він звертався до Господа, сприяв йому Бог. І він вийшов і воював з филистимлянами, і зруй­нував стіни Гефа і стіни Іавнеї і стіни­ Азота; і побудував міста в області Азотській і у филистимлян… і давали аммонитяни данину Озії, і дійшло ім’я його до меж Єгипту, тому що він був дуже сильний. І побудував Озія вежі в Єрусалимі… і… над воротами долини і на розі, і зміцнив їх. І побудував ве­­­жі в пустелі, і зробив багато водойм,­ тому що мав багато худоби, і на низині і на рівнині, і хліборобів і садів­ників у горах і на Кармилі… Було в Озії і військо… військової сили — триста сім тисяч п’ятсот, які вступали у битву з військовою мужністю, на допомогу ца­рю проти ворога… І зробив він в Єрусалимі майстерно придумані машини… для пускання стріл і великого каміння. І пронеслося ім’я його далеко, тому що він дивно огородив себе і зробився сильним. Але коли він зробився сильним, загордилося серце його на загибель його, і він зробився злочинцем перед Господом Богом своїм, тому що ввійшов у храм Господній, щоб запалити фіміам на вівтарі кадильно­му. І пішов за ним Азарія священник, і з ним вісімдесят священників Господніх, людей відмінних, і стали проти Озії царя і сказали йому: не тобі, Озіє, кадити Господеві; це справа священників, синів Ааронових, посвячених для кадіння; вийди зі святилища, бо ти вчинив беззаконно, і не [буде] тобі це за честь у Господа Бога. І розгнівався Озія, — а в руці в нього була кадильниця для кадіння; і коли він розгнівався на священників, проказа з’явилася на чолі його, перед лицем священників, у домі Господньому, біля вівтаря ка­дильного. І глянув на нього Азарія­ первосвященник і всі священники; і ось у нього проказа на чолі його. І примушували його вийти звідти, та й сам він поспішав відійти, тому що вразив його Господь. І був цар Озія прокаженим до дня смерти своєї, і жив в окремому домі і відлучений був від дому Господнього” (2Хрон. 26:3-6,8-13:15-21).

Таким було зовнішнє покарання, послане Господом Озії за гріх марнославства і честолюбства. Внутрішнім же неминучим наслідком цього гріха є відпадання від Бога і забуття Його.

Дух марнославства є “дух різновидний, змінний, тонкий” і тому дуже небезпечний.

“Марнославство, – каже преподобний Іоанн Ліствичник, – радіє про всі чесноти. Наприклад, марнославлюся, коли пощуся; але коли дозволяю піст, щоб приховати від людей свою стриманість, знову марнославлюся, вважаючи себе мудрим. Перемагаюся марнославством, одягнувшись у гарний одяг; але і в худі одягаючись, також марнославлюся. Стану говорити, перемагаюся марнославством; замовкну, і знову ним же перемігся. Хоч як кинь цей триріжник, все один ріг стане вгору”.

“Кожна людина, яка любить себе показувати, марнославна. Піст марнославного залишається без нагороди, і молитва його безплідна, бо він і те й інше робить для похвали людської”.

“Марнославство є… марнотратство праць, втрата потів, викрадач душевного скарбу… мураха на гумні, яка хоч і мала, але розкрадає всяку працю і плід”.

“Марнославна людина є ідолопоклонником… Вона думає, що шанує Бога, але насправді догоджає не Богові, а людям”.

Справжній же християнин повинен насамперед догоджати Богові. Його суд і Його заповіді повинен мати завжди на увазі, не переймаючись тим, що скаже про нього світ, але щоразу ставлячи собі єдине запитання: а чи угодно це в очах Божих?

Інша, не менш небезпечна вада, що відволікає людину від Бога, є користолюбство. Апостол Павло каже навіть, що “корінь всіх зол є сріблолюбство, якому віддавшись, деякі ухилились від віри і самі себе віддали багатьом скорботам” (1Тим. 6:10).

“Християнин, прив’язаний до матеріального, – пише преподобний Єфрем Сирин, – подібний до яструба, який летить із ременями на ногах; де б не сів, негайно заплутається. А не прив’язаний до матеріального, те саме, що подорожній, завжди готовий у дорогу”.

Пристрасть ця, що дійшла до скупості, позитивно ненаситна: скільки б людина не придбала, їй усе здається мало, і турбота про земне, про матеріальне, про наживу постійно відволікає її думку від неба і від Бога. Маммона, мабуть, найнижчий і найбрутальніший кумир, перед яким схиляються люди: він стоїть постійною стіною між людиною і Богом, не допускає справ милосердя і любові до ближнього, витравлює з душі всі вищі, благородні почуття, роблячи її грубою і нелюдяною. Немає, здається, у світі того злочину, який не було б скоєно заради пристрасті до багатства.

Про цей кумир Господь прямо говорить: “Не можете служити Богу і мамоні” (Мф. 6:24), і страшна правда цих слів справдилася на одному з близьких учнів Його, Іуді, який зрадив свого Вчителя за тридцять срібняків.

У життєписі блаженного Андрія, Христа ради юродивого, який жив у X столітті в Константинополі, є така розповідь.

Прийшовши одного разу на ринок, святий Андрій зустрів одного ченця, якого всі вихваляли за доброчесне життя. Щоправда, він подвизався, як личить ченцям, але був схильний до сріблолюбства. Багато хто з жителів міста, сповідуючи йому свої гріхи, давали йому золото для роздачі жебракам. Він нікому не давав, а все клав у сумку і радів, бачачи, як збільшується його багатство. І ось блаженний Андрій побачив прозорливими очима, що навколо сріблолюбця в повітрі написано темними письменами: “Корінь усякому беззаконню – змій сріблолюбства”.

Озирнувшись назад, святий помітив двох юнаків, які сперечалися між собою, – один із них був чорний і мав темні очі. Інший – Божий ангел був білий, як світло небесне.

Чорний говорив:

– Чернець – мій, бо він виконує мою волю. Він немилосердний і не має частини з Богом, працює на мене, як ідолослужитель.

– Ні, він мій, – заперечував ангел, – бо постить і молиться, і до того ж він кроткий і смиренний.

Так вони сперечалися, і не було між ними згоди. І був з неба голос до світлоносного ангела:

– Немає тобі частки в тому чорнеці, залиш його, бо він не Богу, а мамоні служить.

Після цього відступив від нього ангел Господній, і дух темряви отримав владу над ним. Зустрівши після на вулиці ченця того, святий узяв його за праву руку і сказав:

– Рабе Божий, без роздратування вислухай мене, раба твого, і милостиво прийми убогі слова мої. Я більше не можу переносити, щоб ти, будучи спершу другом Божим, став тепер слугою і другом диявола. Ти був сонцем, але зайшов у темну і тяжку ніч. У той час, як інші помирають від голоду, холоду і спраги, ти веселишся, дивлячись на велику кількість золота. Благаю тебе: роздай майно жебракам, сиротам. Постарайся ж, щоб тобі знову бути другом Божим.

Третя вада, яку Господь відзначає в книжниках, це – лицемірство. Лицемірство рідко зустрічається в чистому вигляді. Лицемірити тільки для того, щоб бути лицеміром, не має сенсу. Зазвичай лицемірство є лише маскою, щоб прикрити якусь внутрішню ваду, з якою воно найчастіше і пов’язується. У книжників і фарисеїв воно прикривало їхнє марнославство і користолюбство. Старанно і довго молячись напоказ людям, вони, звісно, думали не про те, щоб догодити Богові, а про те, щоб люди вважали їх праведними і благочестивими. Таким чином, ця маска зовнішньої побожності одягалася з певною метою обдурити інших. “Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, – викриває їх Спаситель, – що уподібнюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти; так і ви на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня” (Мф. 23:27-28).

Можливо, головна небезпека лицемірства полягає в тому, що, обманюючи інших, людина мало-помалу починає обманювати і себе. Користуючись повагою людей за свою уявну святість, бачачи це схиляння перед своєю праведністю, вона і сама мимоволі підкоряється гіпнозу громадської думки, переймається перебільшеною повагою до своєї персони, яку так цінують люди, і, врешті-решт, свою фальшиву праведність зовнішнього благочестя починає сприймати за справжню монету, за чисте золото святості. Дійшовши до такого стану, людина стає майже безнадійною для Царства Божого, бо перестає розуміти, що в служінні Богові потрібна щирість, внутрішнє почуття і непідробна любов. Звикнувши задовольнятися лише лицемірною зовнішністю, він стає вже нездатним до щирого служіння. Такими були ті люди, які скупчувалися навколо Господа в той час, коли Він зі Своїми учнями сидів проти скарбниці храму і дивився, як народ кладе гроші в скарбницю. І тут також перед Ним була картина цього ж лицемірства і показного благочестя. Багато багатих клали багато, повільно й урочисто розв’язуючи свої гаманці, не поспішаючи перераховували дзвінкі срібняки з удавано-недбалим і байдужим виглядом, але під пристальним поглядом, пильно спостерігаючи, чи дивляться на них оточуючі, і чи захоплюються їхньою щедрістю. Це були гідні учні своїх вождів.

На тлі цього порожнього чванства і пихатого лицемірства книжників і багатих відвідувачів храму так відрадно вимальовується постать бідної вдови, щирої, скромної і сердечної у своїй старанності до Бога! Сором’язливо підійшла вона до скарбниці і крадькома, червоніючи і соромлячись за свій нікчемний дар, поклала останні дві лепти.

Але який великий був цей дар в очах Божих!

“Покликавши учнів Своїх, Іісус сказав їм: істинно кажу вам, що ця бідна вдова поклала більше за всіх, хто клав у скарбницю, бо всі клали з достатку свого, а вона від нестатків своїх поклала все, що мала, весь прожиток свій” (Мк. 12:43-44).

Так цінує Господь щирість, старанність і любов.

Для нас у цьому великий урок і велике зобов’язання. Ми часто схильні до відмовки, що нічим не можемо служити Богові, бо не маємо для того ні засобів, ні здібностей. Одних ця думка пригнічує, інші, навпаки, не без задоволення знаходять у ній виправдання своїй лінощам і безтурботності. Приклад бідної вдови вчить нас, що і маленькі жертви та справи можуть бути цінними перед Богом, якщо робляться з сердечною ретельністю; а незначні розміри цих жертв роблять їх можливими та доступними для кожного. Тому жодна людина не може вибачати себе тим, що не має достатніх коштів для служіння Богові. Дар може бути невеликим, і в цьому немає гріха перед Богом. Погано те, коли в серці немає старанності й бажання зробити що-небудь для Бога.

“Життя, – пише преосвященний Феофан, – є час торгу. Продавай що є, хоч постоли, хоч лико. Що-небудь та й є у кожного. Придивися до себе і визнач: що в тебе є і що можеш ти придбати, і дій неліностно”.

“Але я така маленька людина, – скаже Один, – як можу я служити Великому Богові в нікчемності своїй, і що може вимагати від мене Господь?”

Але для Бога немає маленьких, нікчемних людей. Усі однаково дорогі Йому, бо всі Його діти. Скромна вдова, яка була біднішою за інших і нижчою за своїм становищем, зуміла в старанності своїй принести Богові найбагатший дар.

“Але я можу зробити так мало, – скаже інший, – у моїх силах лише дріб’язкові послуги і дрібні жертви любові. Що значать для Всемогутнього Бога ці дрібниці?”

Але в духовному житті дрібниць немає: все важливе, бо і велике складається тут із дрібниць.

Ось чому християнин має бути дуже уважним навіть до дрібниць своєї поведінки.

На жаль, цим дрібницям життя ми часто не надаємо жодного значення. Дрібні сварки, легкі глузування, мимохідь кинуті уїдливі слівця – все це здається таким маловажним. Тим часом, як каже один французький психолог, Літью, “всякий значний успіх пояснюється уважністю до дрібниць. Наполеон здобував свої великі перемоги тільки тому, що був надзвичайно уважний до всіх дрібниць військових приготувань, не випускаючи з уваги нічого, включно з останнім солдатським ґудзиком… Дуже багато хто хапається з ентузіазмом і захопленням за кожну вподобану справу, але не витримує сухої, чорнової роботи, яка для неї потрібна. Тому й гине багато талантів без жодного практичного результату”.

Велике створюється з малого, бо велике є результат поступового накопичення, і, нехтуючи дрібним, ніколи не досягнеш великого. Величезні Альпи складені все-таки з піщинок, і кожен подвиг створюється шляхом накопичення попередніх дрібних зусиль.

Особливо це слід сказати щодо розвитку волі та морального характеру. Воля людини розвивається не інакше, як шляхом дрібних перемог. Ось на вашому шляху виросла спокуса. Ви не піддалися спокусі, напругою волі придушили погане бажання, перемогли себе – ваша воля трохи зміцнилася, стала сильнішою, бо всяка вправа, пов’язана з напругою, супроводжується як у фізичному організмі, так і в душі людини нагромадженням сил. Друга, третя перемога зміцнять вашу волю ще більше… І так поступово зростає сила характеру і його стійкість у добрі. Святість є не що інше, як довга низка моральних перемог, нескінченна низка блискучих точок, які зливаються для стороннього ока в безперервну світну лінію, подібно до Чумацького шляху. Погляньте вночі на ясне зоряне небо. Ви побачите над собою світну туманність, що хвилястою смугою простяглася від горизонту до горизонту. То Чумацький шлях, який здається безперервною вогняною річкою. Але вдивіться уважно, і ви побачите, що він весь складається з незліченних міріад окремих маленьких зірочок.

У Філадельфії, на монетному дворі, кажуть, є кімната, підлога якої вкрита суцільним шаром золота. Під час обрізання монет найдрібніші порошинки золота падали на підлогу і з плином часу вкрили її суцільною позолотою.

Так і в людині: ми часто милуємося моральною красою, лагідністю, кришталевою чистотою її душі, але чи знаємо ми, чого це коштує і як досягається? Найчастіше, це не природний дар, даний людині сповна від народження, а результат незліченних зусиль і окремих дрібних моральних перемог над собою.

Але, з іншого боку, і негативні якості душі розвиваються також шляхом численних поступок і моральних поразок. Кожна така поступка вже розкладає моральну енергію волі. Опустіть одну краплю болотного бруду в склянку з чистою водою, і вода стане помітно мутною. Отрута шкідлива і в малих дозах, і її слід остерігатися. Скрипкова струна, що ослабла на секунду, вносить фальш у всю гармонію концерту. Ось чому й до дрібних слабкостей і проступків треба ставитися суворо й уважно.

Бачили ви, як утворюються ті струмочки, що каламутними потоками мчать вулицями в непогожий осінній день? Подивіться на вікно: дрібним водяним пилом падає волога осіннього дощу на холодне скло; з цього пилу набрякають, ростуть великі краплі; вони збільшуються, скочуються донизу, зливаючись з іншими та утворюючи маленькі струмочки; до них приєднуються інші, нові… і ось уже біжать водостічними канавами каламутнобрудні потоки. Так і в моральному житті: каламутні потоки пристрасті й пороку утворюються з окремих гріховних вчинків, повторених багато разів. Часто дрібні гріхи дають у сумі великий порок. Бережіться ж дрібних гріхів!

Бережіться їх особливо тому, що моральне почуття при цьому слабшає і совість притупляється. Виходить щось на зразок звичайної дитячої історії з новою сукнею. Нову сукню діти, звичайно, дуже бережуть і дбайливо чистять. Але з першою випадковою брудною плямою падає всяке почуття поваги до нової речі. Про сукню вже не дбають, не бережуть, вона одразу потрапляє в розряд буденних костюмів і за короткий час вкривається плямами та латками.

Те ж саме буває і з душею. Людина іноді довго бережеться від гріха, але з першим же падінням може махнути рукою на чистоту душі, яку дбайливо оберігали, і сказати собі: “Не втримався!.. Все одно тепер! Що було, те було. Минулого не повернеш! Більше нема про що й дбати: не варто більше й оберігатися від бруду!..” І за короткий час чистий одяг душі весь вкритий плямами гріха.

Але про які плямочки може бути мова? Ми вражені язвами і проказою від голови до п’ят, як каже пророк Ісая. Весь одяг у нас у бруді. До чого ж берегтися?

Не зовсім так. Ми брешемо, наприклад, але намагаємося кому-небудь (матері, другу) не брехати. Це – наш шматочок, вкрадений для правди в душі, що зілгалася, і цей куточок правди ми дбайливо бережемо. Але перша поступка, і “загородь” зламана. Хвилі гріха хлинуть через пролом, і скоро від куточка правди залишиться один сумний спогад.

Бережіться ж дрібних гріхів і моральних поступок!

Зовнішні наслідки малих гріхів здебільшого незначні, але вплив їх на душу того, хто грішить, дуже згубний.

“Принижуючи мале за мале впаде”, – каже премудрий син Сирахів (Сир. 19:1), тобто той “хто ні у що ставить мале, мало-помалу прийде у занепад”. “Не заперечуй, як може впасти духовний? – пише пр. Марк у слові “про покаяння”. – Коли він візьме в себе що-небудь мале з області гріха і не вивергне цього малого з себе покаянням, то воно, вкосівши в ньому і розвинувшись, вже не терпить перебувати на самоті, але тягне і до іншого, спорідненого з собою, насильно, як би ланцюгом. Якщо духовний вступає в боротьбу зі злом, що з’явилося, і відкине його молитвою, то залишиться у своїй мірі успіху, втративши, однак, частково безпристрасність такою мірою, якою потурала пристрасть до зла, яке вкралося”.

Пилинка, що потрапила на очне яблуко, дратує його. Так чутлива буває і совість до допущення в неї малих гріхів. Але при повторенні їх совість стає подібною до шлунка страуса, який переносить і залізо. Совість можна ще порівняти з озером, яке влітку не тримало на своїй поверхні й дрібного камінчика, а, замерзнувши, витримує й обози.

Совість – сторож душі, спочатку пильний, чуйний. Але малі гріхи заліплюють цьому сторожу і очі, і вуха. Ось приклад втрати чутливості серця від одиничного допущення гріха. Аліпій, друг Августина, ненавидів криваве видовище боротьби гладіаторів. Але одного разу, за наполяганням друга, пішов до амфітеатру. Спочатку він не розплющував очей від жаху й огиди. Коли глядачі захлопали від захвату, він боязко проглянув. Відтоді він став любителем кривавих видовищ.

З малого починається велике. Від маленької свічки згоріла Москва. Цілий черв’як губить дуб, від малої щілини тоне корабель. Від ковтка горілки, випитого з огидою, переходять до пияцтва. Рідко хто починає з грубих гріхів, бо проти таких гріхів обурюється совість, але вона охоче допускає малі. Попелиця гріховна заражає душу поступово. Проліз маленький злодій, відімкнув двері великому. І хворобу, і пожежу потрібно знищувати спочатку. “Привчайся перемагати мале, якщо хочеш перемогти велике”, – вчить Іоанн Ліствичник.

Коли християнин перед вчиненням гріха заспокоює себе, що це гріх – малий, то він посилює тяжкість гріха через це лукаве заспокоєння. Малі гріхи… Але вони нас обступають щогодини, день від дня, рік від року. Ім’я їм легіон. Яка ж радість загинути не від одного Голіафа, а від безлічі филистимлян? Не велика й не сильна сарана, але вона безліччю своєю приносить лихо цілій країні.

Увага до дрібниць зазвичай є мірою особистості людини. Це свого роду барометр душі. Чим вища людина духовно, тим вона більш чуйна до дрібниць. Один російський письменник розповідає про людину, яка, забувши попрощатися з випадковими супутниками, яких вона зустріла на пароплаві або у вагоні залізниці, іноді поверталася за півверсти, щоб виконати цей обов’язок ввічливості й не образити майже незнайомих їй людей. Покійний старець Оптиної пустелі, отець Амвросій, на сповіді плакав ридма, журячись про те, що через фізичну неміч дозволив собі з’їсти яйце: у середу. Преподобний Макарій Єгипетський уже в глибокій старості все ще оплакував свій гріх раннього дитинства, коли він потайки з’їв знайдений ним на дорозі стручок, загублений одним із його однолітків-хлопчиків.

Наша нечутливість до подібного роду гріхів – вірний показник забрудненості душі. Чим уважніша людина до дрібниць, тим на вищому ступені морального розвитку вона перебуває. Людина, здатна образити кого-небудь у дрібниці, не помітивши, навряд чи володіє сердечністю.

У назві тих чи інших гріхів малими бачиться неправильне поняття про праведність, яка нібито виражається в героїчних подвигах. Праведність не є героїзм, з яким під впливом хвилини жертвують своїм життям і здійснюють подвиги надзвичайної хоробрості. Праведність щодня проявляється в малому, хоча іноді доходить до ступеня героїзму. У загальному підсумку, життя праведне, сповнене наполегливої боротьби з дрібницями, вище за великий подвиг або героїчний вчинок. Герой може бути нехорошого життя людина, а праведник завжди добрий. Героїзм часто є результатом нервового збудження хвилинного пориву; праведність – справа морального переконання і наполегливої, тривалої боротьби із собою. Не збрехати, не засудити, пожаліти, пробачити, утриматися, змиритися – ось ті малі справи, в яких учень Христовий має бути вірним. Така воля Божа. Порушення цієї волі, хоча б часткове, чи може бути названо малим гріхом? Фальшивомонетник винен і тоді, коли підробляє дрібну монету. У малому гріху іноді виявляється більш злочинна воля, ніж у великому.