Преподобний Серафим Саровський

Місяця січня на 2-й день / липня на 19-й день – знайдення мощей

Праведник з’явився на світ 19 липня 1754 (за іншими джерелами – 1759) р. в Курську і був хрещений під іменем Прохор. Його батьки, Ісидор та Агафія Мошніни, вважалися добрими й благочестивими людьми, які неухильно дотримувалися Господніх заповідей. Коли малюкові виповнилося три роки, його батько взяв підряд на зведення міського храму на честь преподобного Сергія, та рання смерть завадила чоловікові завершити роботу. Наглядати за будівництвом стала вдова. Якось жінка вирушила оглянути собор разом із сином. Коли вони піднялися на високу дзвіницю, хлопчик спіткнувся і впав. Мати миттєво побігла вниз, проте, торкнувшись малюка, побачила, що він лишився цілим та неушкодженим. Усі присутні побачили в цьому особливе Боже заступництво, яке обіцяло юнакові незвичайну долю. Коли Прохору виповнилося дев’ять років, його життя знову опинилося в небезпеці – дитина важко захворіла. Здавалося, недуга ось-ось переможе, та тут перед хлопчиком з’явилася Пречиста Діва і пообіцяла врятувати його від страждань. В цей час по Курську якраз прямував хресний хід, на чолі якого несли чудотворну реліквію Небесної Цариці «Знамення». Мати винесла до неї сина, і він, схилившись перед іконою, став швидко одужувати. Незважаючи на те, що уся сім’я Мошніних здавна належала до купецтва, сам Прохор з дитинства надавав перевагу царині духовного. Хоча старший брат хлопчика намагався привчити його до торгівельної справи, малюк набагато охочіше відвідував церкву. Він щодня прокидався ще до світанку, бажаючи послухати утреню, швидко вивчив грамоту, щоб читати Євангеліє та житія християнських праведників. Коли ж юнакові виповнилося сімнадцять років, він твердо вирішив присвятити себе Господу. Його підтримала мати, вручивши своє лите мідне Розп’яття (цей важкий хрест преподобний носив на шиї протягом усього життя). Хлопець пішки рушив до Києво-Печерської лаври, де зустрівся із старицею Досифеєю. Вона розгледіла у Прохорі вірного слугу Іісуса Христа та порадила йому йти за спасінням до чоловічого монастиря Саровська пустинь (Тамбовська губернія). Дев’ятнадцятирічний подвижник послухав мудру відлюдницю, і 20 листопада 1778 р. постав перед настоятелем обителі, ченцем Пахомієм.

Так почалося служіння Прохора. Він старанно виконував усі обов’язки послушника – був келійником, паламарем, столяром, випікав хліб та проскури, першим приходив на літургії і молебні, багато часу присвячував читанню Псалтиря, Нового Завіту, апостольських послань. Це дозволяло праведнику захистити себе від найнебезпечніших спокус – нудьги, ледарства та недбайливості. Окрім того, він попросив у свого духівника Йосифа благословення і став часто усамітнюватися у лісі, де промовляв молитви. Через два роки послушник захворів на водянку. Тіло його стало обрезклим та набряклим, завдаючи нестерпних страждань. Недуга мучила юнака понад три роки, але за цей час ніхто не чув від нього скарг чи нарікань. Більш того, Прохор попросив не викликати медика, сказавши: «Я віддаю себе істинним лікарям тіла і душі – Спасителю Іісусу Христу та Пресвятій Його Матері…» Після цього юнаку було видіння: перед ним постала Небесна Цариця, яку супроводжували апостоли-проповідники Іоанн і Петро, і прорекла: «Сей – від Нашого роду». Потім Богородиця доторкнулася до боку хворого жезлом, зціливши його. Через кілька років келію, де сталося диво, знесли, спорудивши на її місці освячені на честь преп. Зосими та Саватія Соловецьких храм і лікарню.

13 серпня 1786 р., коли йому виповнилося 28 років, Прохора постригли в ченці. Його нарекли Серафимом (слово походить від давньоєврейського найменування вогненних шестикрилих ангелів). У грудні 1787 р. чоловіка ввели в сан ієродиякона, а у 1793 р. висвятили на ієромонаха. Праведник майже безперервно перебував у служінні, часом нехтуючи сном та їжею. Внаслідок такого самовідданого моління він знову удостоївся Божественного одкровення, під час літургії побачивши осяяного неземним світлом Іісуса Христа, якого оточували архангели, херувими і серафими. Спаситель пройшов по повітрю до церковних воріт, спинився біля амвона та здійняв руки, благословляючи усіх присутніх.

20 листопада 1794 р., після смерті колишнього настоятеля, преподобний залишив монастир, вирішивши жити у відокремленій келії. Вона розташовувалася за 5 км від монастиря, на березі річки Саровки. Подвижник жив дуже бідно – носив пошарпану камилавку, хламиду з білого полотна, шкіряні рукавиці, обмотки й постоли, а на його спині завжди була торбинка з Євангелієм. Чернець щодня ревно молився, перечитував святі книги, строго постив. Він самостійно себе забезпечував: узимку заготовляв дрова, а влітку вирощував овочі на невеликому городі. Пізніше чоловік розвів біля свого житла бджіл, а коли до вуликів унадився ходити великий ведмідь, приручив його та годував з рук сухариками. Одного разу на чудотворця напали розбійники, вимагаючи у нього нібито отримані від мирян гроші. Праведник міг би захистити себе (він був досить сильним), проте лише склав руки на грудях і сказав: «Робіть, що вам треба». Злочинці кинулися на Серафима, зв’язали його й страшно побили, а потім увірвалися в келію – однак роздобули там лише ікону та кілька картоплин. Коли мученик прийшов до тями, він одразу ж помолився Богові, дякуючи Йому за страждання, а тоді ледве дошкандибав до монастиря. Лікарі, оглядаючи його, дивувалися тому, що чоловік ще живий – у нього була розбита голова та зламані ребра. І знову перед святим отцем постала Діва Марія з апостолами. Вона підійшла до ліжка хворого та сказала лікарям: «Що ви працюєте?». А потім, вказуючи на ченця, Божа Матір промовила: «Ти від роду Мого!» Після цього подвижник відмовився від медичної допомоги та ввірив себе Господу. На дев’ятий день до ченця почали повертатися сили. Проте йому довелося перебувати в обителі ще близько п’яти місяців, і решту життя старець ходив зігнутим, спираючись на посох. Чоловік долав й інші випробування. Його намагався побороти диявол, спокушаючи улесливими підступами, створюючи ілюзії звіриного рику або гнівних криків за дверима келії, а також насилаючи «мислену боротьбу». Щоб подолати спокусу, монах почав подвиг стовпництва –упродовж 1000 днів і ночей він смиренно зносив спеку, холод, дощі та укуси комах, стоячи на величезному валуні та невпинно промовляючи молитву «Боже, будь милостивий до мене, грішного!» Про це оповідає стародавня ікона «Серафим Саровський». У цей період чернець харчувався лише яглицею – їстівним трав’янистим зіллям, яке росте в затінку попід деревами. Окрім того, преподобний не розмовляв три роки, дотримуючись обітниці цілковитого мовчання. Проте через деякий час сили праведника підупали – він навіть не міг дістатися до монастиря, щоб причаститися та взяти участь у молебні. Тому 8 травня 1810 р. старець залишив своє лісове житло і повернувся в обитель після 16 років відлюдництва. Утім, він одразу ж почав новий подвиг самітництва – перші п’ять років перебування в лаврі чудотворець ані на крок не виходив з келії. Потім чернець все ж відкрив двері, однак продовжував зберігати мовчання. Нарешті, в листопаді 1825 р. Серафима відвідала Божа Матір і наказала йому послужити людям.

Після цього подвижник почав приймати віруючих, які прагнули отримати допомогу й пораду. На той час старцеві була дарована надзвичайна прозорливість, талант «живого і щедрого слова», а ще здатність до чудотворення – зокрема, він міг відповідати на листи, не розпечатуючи конверт. Праведник розмовляв із грішниками й страждальцями, зціляв хвороби, вказував вірний життєвий шлях, напучував та сприяв каяттю. Крихітну келію відвідували і прості миряни, і знатні люди (серед них був навіть цар Олександр I). Окрім того, чернець був покровителем жіночого монастиря в с. Дівеєво, який в 1780-тих рр. засновала рязанська поміщиця Агафія Семенівна Мельгунова.

Менш ніж за два роки до смерті мудрий старець знову удостоївся видіння Богородиці. Ця подія стала передвістям блаженної кончини преподобного та його великої слави, про яку і донині нагадує всім християнам молитва до Серафима Саровського. Чудотворець помер у своїй келії 2 січня 1833 р., колінкуючи перед запаленою свічкою. Інші ченці дізналися про це, відчувши запах гару та згадавши слова святого, який неодноразово стверджував: «Поки я живий, пожежі не буде; але, коли помру, вогнем відкриється». Коли двері відчинили, люди з подивом побачили, що, хоча всі речі в приміщенні тліли, тіло чоловіка залишалося неушкодженим. Його поклали в заздалегідь приготовану дубову труну і поховали з правої сторони від церковного вівтаря.

Ушанування «батюшки Серафима» мало місце ще за його життя, проте офіційне зарахування старця до лику святих відбулося лише у 1903 р. Процес, за яким спостерігало понад трьохсот тисяч людей, а також цар і члени імператорської родини, набув розголосу як «Саровські урочистості».

16 липня 1903 р. в монастирі відслужили заупокійне всенічне бдіння (Парастас) на честь подвижника. Наступного дня із обителі до пустині вирушила хресна хода, учасники якої усю дорогу виконували канон Богородиці та інші піснеспіви. Їм назустріч йшли віруючі, очолювані тамбовським єпископом Інокентієм. Він благословив християн образом Небесної Цариці «Розчулення», що колись належав подвижнику. Після цього процесії об’єднались і разом попрямували до Сарова. Увечері 18 липня труну старця відкрили, і його прославили як одного із святих Православної церкви. Сучасники стверджували, що вони ніколи не бачили настільки пишного та величного вшанування. Під час церемонії опустився на коліна навіть імператор! Нарешті, 1 серпня канонізація завершилася, і мощі ченця перенесли до дорогоцінної раки, біля якої щодня промовляли молитву до Серафима Саровського про допомогу. На жаль, коштовний ковчег зруйнували в період революції.

Якось із Спасська до Сарова приїхав диякон, котрий оббрехав іншого священнослужителя. Усього лиш поглянувши на нього, преподобний дізнався про це недобре діяння і прогнав чоловіка, наказавши йому не вершити ніяких церковних служб до покаяння. Грішник спокутував свою провину протягом трьох років – увесь цей час у нього німів язик при читанні молитов. 25 листопада 1825 р. мудрий старець побачив на березі місцевої річки Саровки Небесну Царицю. Вона вдарила жезлом об землю, і з-під нього бризнув сяючий фонтан. Подвижник негайно відправився за інструментами та почав копати колодязь. Вода із цього джерела донині вважається цілющою. Багато людей були свідками того, як під час молитви Серафим злинає над землею. Так, вже після смерті праведника про таку подію оповідала черниця Дівеєвської обителі Дар’я Трохимівна.

Тропарі, кондаки, молитви та величання