Без категорії

Житіє преподобного отця нашого Нифонта, єпископа Констанції, града Кіпрського

Місяця грудня в 23-й день

Нифонт преподобний родом був з краю Пафлагонійського, града Плагіона, син одного славного мужа на ім’я Агапіт. Він в юнацьких літах вручений був воєводі Савватію, що із Царгорода в Пафлагонію від царя Константина Великого присланий був. Воєвода ж до жінки своєї в Царгород із протовестіярієм своїм відіслав отрока заради учення книжного, і вчився отрок у пресвітера Петра, що жив у дворі воєводському. Вчився ж старанно і швидко, був-бо тямовитий, і вдачею спершу добрий, тихий, лагідний, смиренний, і до церкви завжди ходив. Віку ж юнацького доходячи, почав помалу розбещуватися від злих приятелів: молодь-бо, що без наставлення живе, легко може посковзнутися. І якщо між дорослими мужами добрий від злого легко розбещується, “з непокірними, каже, розбестилися”, наскільки більше між молодими, що природою більше до злого, ніж до доброго схильні, як написано, — лежить помисл людський близько до злого з юности. Почав-бо молодий Нифонт у неробстві і лінощах жити, їсти без міри й упиватися, тоді марнословити і сквернословити навчився від хлопців безчинних, і на позорища зі скоморохами ходити, потім і на погані діла, і всі ночі проводив у пустощах з юними у беззаконні, осквернявся гріхами нечистими. Ще ж і красти почав, і сваритися зі всіма, і битися. Був же й иншим юним на спокусу: не лише-бо сам всіляке беззаконня пройшов, але й инших багатьох на те ж наставив. Один же муж на ім’я Василій, Нифонта знайомий, завжди йому говорив: “Горе тобі, Нифонте, живий-бо ти тілом, а вже помер душею, і лише тінь твоя ходить серед людей!” Нифонт же словами тими часом нехтував, часом же стогнати і плакати за гріхи починав. Проте, злим звичаєм тягнений, ніби вуздечкою, у нечистих ділах потопав, мов у морі, і зовсім втратив надію на спасіння своє, і говорив: “Вже я загинув, і на покаяння повернутися не можу, то нехай тут насолоджуся земними насолодами”. І настільки озлобив серце його диявол, що й молитви не міг тоді здійснити, маючи завжди ніби камінь, що лежав у нього на серці. Пані ж та, у неї ж Нифонт своє мав перебування, бачила таке його життя розбещене, сумувала в собі, кажучи: “Горе мені, звідки прийшла на мене ця напасть!” І багато разів карала його, сварячи, ображаючи і б’ючи, але він без виправлення перебував. Це ж розповідається, щоб показати велике милосердя Боже, що ним же виводить чесне від недостойного, і з грішників праведників робить, і що нема гріха, який би переміг чоловіколюб’я Боже. До того ж — щоб і ми, грішні, мали образ, щоб не впадали у відчай, у багато беззаконь занурені, але щоб виправили себе покаянням, як же і цей — наскільки виправив себе добре! І той, що був посудом гріха, той пізніше через покаяння істинне став посудом Духа Святого, як же зараз почуємо.

Був у Нифонта один приятель на ім’я Никодим, до нього ж прийшов він. Поглянув на нього Никодим і, дивлячись з подивом на лице його, вжахнувся, проте мовчав. Сказав же Нифонт: “Чому на мене дивишся, ніби на незнайомого тобі”. Відповідав Никодим: “Повір мені, брате, що ніколи тебе не бачив таким, як нині: лице-бо твоє страшне, наче в мурина”. Це почувши, юнак настрашився, разом же і засоромився і, закривши лице своє рукою, відійшов печальний. Ішов же шляхом, говорячи до себе: “Лихо мені, грішному: якщо у цьому світі чорний душею і тілом, то на Суді Божому яким буду? Як явлюся перед Лице Боже? Горе мені, пристрасному, де ти нині, душе? Лихо мені, що зроблю? Чи зможу покаятися? Чи є хтось, щоб мене до покаяння наставив і щоб мені сповістив, чи зможу я врятованим бути? Як-бо скажу Богові: “Помилуй мене”, коли стільки зробив перед Ним діл нечистих”. Це і більше до себе говорив, прийшов в дім, сумний і пригнічений вельми, і бентежився думками суперечливими. Добра-бо думка говорила йому: “Помолися вночі до Бога, щоб, як Його воля, це для тебе влаштував”. Протилежна ж сперечалася, кажучи: “Якщо станеш на молитву, то збіснуватися маєш, і будеш юродивим та всіма осміюваний”. І вкладався йому страх в розум від біса, і бентежив душу вельми. Він же, ледве трохи скріпився, каже до себе: “Коли ходив блудно, ніяке зло мене не перестріло. Коли ж нині хочу помолитися Богові, чи тоді маю якось погано постраждати? Проклятий будь, нечистий і пронирливий бісе, що це мені вкладаєш”. Коли ж була ніч, встав він з постелі, і почав плакати, і в груди себе бити, кажучи: “Як жив благочесно і добрим звичаєм у попередні мої роки, нині ж помер, гріхами зранений люто. Але, Господи, Господи, уповаю, спаси мене, щоб ніколи диявол не викрав, як лев, душу мою, що не є спасенною”. Стояв же він на молитві і дивився на схід: ось мряка темна перейшла і наблизилася до нього, розслабила його і вкинула в біль і страх безмірний. Налякався ж Нифонт, і ліг на постелі своїй, стогнав і плакав через гріхи свої. Зранку ж прийшов до церкви і, звівши очі свої, поглянув на ікону Пречистої Діви Марії Богородиці і, застогнавши, сказав: “Помилуй мене, Заступнице християн, Обрадованна, Чиста, поможи мені задля великої милости твоєї, ти-бо для тих, що каються, уповання і надія”. Коли він це говорив, образ Богоматері схилився, і Лице показало світло. Це чудо побачивши, Нифонт здивувався і почав радіти та веселитися серцем. Тоді каже: “О глибино людинолюб’я Божого, яка сила-силенна милости Твоєї, Господи, яку показуєш на тих, хто згрішив перед Тобою. Заради них-бо дав єси і Пречисту Свою Матір, щоб була молебницею до Величности Твоєї”. Помолився ж доволі і, ікону Богородичну поцілувавши з любов’ю, відійшов. І сказав до себе: “Бачиш, окаянна душе, як Бог любить нас, ми ж Його самі уникаємо. Ось дав нам в заступництво Пречисту Свою Матір, ми ж і її зневажаємо, Помічницю”. Після цього в сонному видінні явився йому диявол в образі одного хлопця, що’ був йому у беззаконнях приятелем, і стояв проти нього пригнічений, ніби в печалі він великій. На нього поглянувши, Нифонт сказав: “Чому сумуєш так?” Відповів диявол: “Це третій день, відколи ж ходив ти до друга свого Никодима, і розбестився, через те сумую, не можу знести того, що ти зневажив мене”. Сказав йому Нифонт: “І яка тобі печаль з того?” Диявол же відвернув лице своє і не дав йому відповіді. І зразу збудився Нифонт, розумів, що диявол сумує через покаяння його. Швидко-бо вставши, поспішив до церкви і, до ікони иншої богородичної ум і очі піднісши, молився, аж поки знову не побачив її усміху і не відчув божественної в серці своєму насолоди.

В один же з днів, ідучи в церкву на молитву, побачив чоловіка одного, що беззаконствував на дорозі, й осудив його в умі своєму. Коли ж прийшов до Храму Божого і за звичаєм возвів до ікони очі, зразу побачив Пречисту Богородицю, лицем сувору і насуплену, що відвернулася від нього. Настрашився ж Нифонт вельми і, долі дивлячись, сказав до себе: “Лихо мені, грішному, єдину радість мав — твій, Владичице, Пресвятий Образ, нині ж і він Лице своє відвертає, через яку причину, не знаю”. Тоді, зібравши думки свої, ледве згадав, як осудив того, хто грішив, і зрозумів, що за те відвернула Лице своє від нього Мати Господня. Застогнавши з глибини серця, сказав з плачем: “Боже, прости мене, грішного, це-бо, взявши собі славу і сан Твій, осудив ближнього свого швидше, аніж Ти судиш. Проте помилуй мене, Владико, бо на Тебе душа моя уповає, відтепер не осуджу брата свого ніколи”. Це і більше зі сльозами говорив, поглянув на ікону знову і бачив її усміхнену, як і перед тим, і з того часу уважніше почав пильнувати себе, щоб не осуджувати. Так було завжди: коли якось траплялося йому згрішити, то образ Пречистої Богоматері Лице своє відвертав, — і тим був покараний Нифонт, і виправлявся. Якось черпав він воду відром, штовхнув його диявол, і послизнувся обома ногами, впав у колодязь і, лежачи долі, схопився за відро і закричав: “Владичице, допоможи мені!” І зразу опинився стоячи на дереві, в колодязі, неушкоджений. Відтоді, зрозумівши, що Богородиця його береже, почав ім’я її весь час в устах своїх носити. Після цього трапилося йому захворіти від празника Воскресіння Христового аж до дня Переполовинення1″, в хворобі ж він нічого иншого не говорив, лише: “Слава Богові моєму, слава Помічниці моїй Пречистій Діві Марії”. Перед середою Переполовинення, в понеділок, помолився, кажучи: “Господи, Боже мій, сподоби мене причаститися Святих Твоїх Таїнств в день Переполовинення. Бо ж вельми спрагла душа моя від Пречистого Тіла Твого насититися”. Тоді заснув, і було йому видіння таке: дві жінки пресвітлі повз ложе його йшли в подобі Мироносиць, одна в багряниці, вона тримала гілку оливкову, друга ж, їй подібна, услід ішла, несла посуд малий, повний якоїсь святині, тримала ж тростину, вмочену у святий єлей. І, підійшовши до ложа, стали. Сказала ж багряноносна до другої: “Бачиш, Анастасіє, чим страждає цей юнак?” Відповіла Анастасія: “Цей, пані, страждає від вогню язика свого: коли був здоровий, уста свої не тримав замкненими, і нині Господь карає, щоб тим не осудився зі світом, — вельми-бо любить його Бог і карає його. Ти ж, якщо хочеш, помилуй його і допоможи йому”. Відповіла та, що в багряниці: “Помилую, лише веди його, куди ідете”. Взявши ж Нифонта за руку, Анастасія ввела його у храм Святих апостолів. Тоді каже до неї багряноносна: “Візьми єлей з кадила, що горить у вівтарі, і помаж його з голови до ніг”. Та ж, помазавши, сказала: “Глянь, Владичице, це зробила за наказом твоїм”. Усміхнулася ж та, що в багряній ризі, і сказала: “Це знамення є милосердям, заради нього й прийшли”. І дала Нифонтові гілку оливкову, яку ж в руках тримала, кажучи: “Подивись і зрозумій, що гілка ця є з благодати Господньої, тобі ж даю її, бо нині вилилася на тебе милість прещедрого Бога. Ти ж будь відтепер озброєний на бісів і переможеш їх, як тростину і сіно”. Нифонт же поклонився до ніг і, збудившись, зрозумів, що видіння те — благословення Пречистої було Богородиці, — і зразу виздоровів, почав ходити. У вівторок же їжею підкріпився і в сам Преполовинення день прийшов до церкви, з великою радістю причастився Божественних Таїнств. Так з допомогою Божою Нифонт блаженний виправив життя своє, зрікся світу і став монахом, і віддався подвигам і трудам великим, умертвлюючи тіло своє і підкоряючи його духові, в сльозах же і в суворім покаянні проводив дні свої. Наклав же сторожу устам своїм, стерігся марнослів’я вельми, ще більше сквернослів’я чи допікання і наклепу. І поклав собі устав: сорок разів ударити себе рукою по лиці сильно, якби колись ненароком трапилося йому слово яке сороміцьке чи образливе сказати. Часом же, камінь в уста вклавши, довгий час носив, кажучи до себе: “Краще тобі, беззаконнику, каміння їсти, аніж погане якесь вимовити слово”. Часто ж, в хатині своїй замкнувшись і скинувши одяг, бив себе чим-будь по цілому тілу своєму і зранювався настільки, що, бувало, й тіло відпадало від ран багатьох. І озброївся на ворога невидимого сильно. Але і той велику з ним боротьбу вів, пакостячи йому і перемогти хотівши непереможну його мужність. Коли молився він, являвся біс то в подобі птахи, що скакала перед ним, то в образі пса чорного, що кидався на нього, щоб настрашити його і перервати йому молитву, але він хресним знаменням відганяв його. Голодному йому приносив біс різні наїдки з риби і м’яса і солодкі страви. Блаженний говорив: “їжа нас не поставить перед Богом, сам їж, дияволе, свої наїдки, або неси їх туди, де люди черево за Бога мають”. Коли святий чував, вкладав диявол дрімоту і сон надмірний — їх відчувши, блаженний брав палицю, бив себе сильно, кажучи: “Дав тобі їсти і пити, а ти хочеш і спати. Ось я палицею упокою тебе”. Часом, відчувши в собі боротьбу плотську, цілий тиждень не куштував хліба і морив себе голодом та спрагою, поки пристрасть шкідливу не умертвив у собі. Маючи ж спрагу велику, зачерпував воду, ставив перед собою і, дивлячись на неї, казав: “Яка ця вода солодка”. І брав в уста трошки, намочивши язик, і проливав її на землю. Біс же, такого терпіння блаженного не терплячи, возвав велегласно: “Переміг мене ти, Нифонте”. Але святий Нифонт, Божій силі і допомозі, а не своїм подвигам і повстримности зараховуючи на бісів перемогу, відповідав йому: “Не я тебе перемагаю, але сила Бога нашого, що береже рабів Своїх”.

Допустив же Бог, аби прийшла на нього спокуса, щоб, як золото в горнилі, випробуваний бувши, став достойний благодаті Господньої. Випробовуванням ж тим стало чотирилітнє розуму розслаблення від диявольського нападу. Одного разу стояв він на молитві з вечора до ранку, раптом почув шум, що гримів сильно, — з правого боку до лівого пішов. Святий же настрашився і думав, що-бо це буде. І зразу диявол прийшов, ревів з великими погрозами і гнівом — і так настрашив святого, що й розум його помикитився. Аедве опритомнівши, хотів помолитися і знаменувати себе знаменням хресним, диявол же напав на нього, кажучи: “Залиш молитву, і не буду боротися з тобою”. Блаженний же відповідав: “Ніяк не слухаю тебе, нечистий духу. Якщо тобі Бог звелів мене погубити, то з вдячністю це прийму. Якщо ж ні, то скоро допомогою Вишнього маю тебе перемогти”. Диявол же сказав: “Звабився ти, Нифонте, Бога нема, де-бо є Бог?” Це увесь час йому біс говорив, розбещуючи і потьмарюючи ум. Святий же відповідав: “Це ти говориш, дияволе, як безумний: каже-бо безумний в серці своєму, що нема Бога”. І хотів, молитву сотворити, але не зміг, уста-бо говорили, а ум розбещувався йому. І був святий в печалі великій, потьмарений ум мав, залишився і без повного людського розуму, і страждав так. А коли приходив трохи до тями, знову біс не переставав говорити: “Нема Бога”. До нього ж святий: “Якщо навіть зблуджу, чи якщо уб’ю, чи якщо щось инше погане зроблю, проте Христа мого не зречуся”. Диявол же до нього знову говорив: “Що кажеш? Чи є Христос? Так, нема Христа, я один утримую все і царюю над всіма, тобі ж хто сказав, що є Бог чи Христос?” Відповідав святий: “Не маєш зманити мене, темна владо, відступи від мене, враже всілякої правди”. Диявол же невідступно боровся з ним, потьмарюючи розум йому і примушуючи говорити, що нема Бога. Так перебував святий чотири роки, борючись з бісом і примушуючи себе до молитви. Якось молився він і сумнівався, чи є Бог. Поглянув на ікону Спасителеву і, з глибини сердечної зітхнувши, простягнув руки до ікони, кажучи: “Боже, Боже мій, чому мене покинув, сповісти мені, якщо Ти є Бог й иншого нема, окрім Тебе, щоб не схилився до поради ворожої”. Це сказавши, побачив Лице Христове, що на іконі світилося, як сонце, і почув пахощі невимовні. Страхом же одержимий, на землю кинув себе, кажучи: “Прости, мені, Владико, що спокушав Тебе, сумніваючись у Тобі, Бозі моїм. Ось віднині вірую, що Ти — один єси Бог і Творець всього живого”. Лежачи на землі, поклонився, і поглянув на образ Спаса, і побачив річ чудесну. Образ Владики повертав очима, ніби жива людина, і вигиналися брови його. Закричав же Нифонт: “Благословен Бог мій і благословенне Ім’я слави Його нині і навіки! Амінь.” Відтоді зійшла на нього благодать Божа, а тривало вже чотири роки випробовування те, і завжди веселий і світлий з лиця виглядав. Дехто ж говорив: “Що-бо йому є, що багато років ходив насуплений, нині ж радіє і веселиться”. Прийняв же дерзновення святий на бісів, на них же сварячи, казав: “Де ті, які кажуть, що Бога нема?” І переміг їх безперестанною молитвою. Роздумував про попередні гріхи свої, говорив до себе: “Ходімо, грішний Нифонте, до церкви, висповідаємо гріхи наші Господеві, там-бо чекає нас Отець наш щедрий”. І пішов. Наблизившись до дверей церковних, підняв руки вгору і закричав стогоном тяжким: “Прийми Господи, Ісусе Христе, Боже мій, померлого мене душею і розумом, прийми ганьбителя і грішника, нечистого душею і тілом, прийми неприязнь безстидну і не відверни лиця Твого, не кажи, Владико, ”не знаю, хто ти”, але почуй голос молитви моєї і спаси мене, бо не хочеш грішникам смерти. Не залишу ж Тебе, не відступлю від Тебе, почуй мене і дай гріхам моїм розрішення”. Коли так він молився, був раптом шум великий з Небес. Він бачив явлене в хмарі лице мужа пресвітле, і руки видно було при лиці простерті, ними ж обняв блаженного, як блудного сина колись отець, цілував рамена його, кажучи: “Добре, що прийшов сюди, ображена дитино моя, багато-бо журився, багато тужив через тебе, як серце моє боліло, чекаючи, коли навернешся до мене: увечері чи зранку? Нині радію, нині веселюся, бачачи тебе, що навертаєшся до мене всім серцем”. Це потім розповів Нифонт учневі своєму, і плакав дуже. Після цього знову молився він, і явився ангел Божий, тримаючи чашу, повну мира, яку вилив зверху на голову йому, і сповнилося пахощів місце те. Тоді ж, коли бив себе по тілу, накладаючи рани, ангел, зійшовши, кадив обіч нього, наповнюючи пахощами те місце.

Настільки ж блаженний Нифонт мав просвітлені очі ума, що знав потаємне сердець людських, з ангелами ж, як із приятелями своїми, бесідував відкрито і бачив бісів очевидно. Одного разу від церкви святої Анастасії ішов до своєї хатини, бачив при воротах дому одної жінки-блудниці ангела в образі юнака, що плакав вельми. І спитав, чому плаче він. Той же відповів: “Я даний від Бога на збереження одного тут чоловіка, який у домі цім з блудницею нині відпочиває, — тим ображає мене вельми, не можу бачити, що беззаконня він чинить. Як-бо маю не плакати, бачачи, що беззаконня він чинить? Як-бо маю не плакати, бачачи, у яку пітьму падає образ Божий?” Сказав же до нього блаженний: “Чому не покараєш його, щоб від гріха відвернувся?” Відповів ангел: “Не маю місця, щоб наблизитися до нього, відколи почав грішити, рабом є бісів — я ж над ним вже не маю влади. Бог створив чоловіка самовладного, показавши йому тісний шлях і широкий, щоб ним хотів ходити”. Сказав же Нифонт святий до учня свого: “Нічого ж нема смердючішого від гріха блудного, проте якщо покається блудник, то прийме його Бог швидше від инших беззаконників, бо гріх цей є з природи, за поученням диявольським. Відженеться ж ця пристрасть молитвою належною, і постом великим, і тіла умертвлюванням всіляким”. Явлено ж було святому і те, як біси в народі ходять, спокушають людей, вкладаючи осуд, наклеп, сварки і всіляке пригнічення. Одного разу бачив мужа, що робив своє діло, і ось прийшов до нього мурин і почав йому шептати на вухо. Був же й инший чоловік, недалеко від того працював, біс же, прийшовши, і йому на вухо пошептав — вони ж, залишивши справи свої, почали сваритися. Блаженний же, застогнавши, сказав: “О бісівська омано, як ти сієш ворожнечу між людьми!” Якось напав на нього біс марнослав’я, кажучи: “Ти відтепер будеш знамення робити, і возвеличиться ім’я твоє по цілій землі, бо догодив ти Богові”. Блаженний же сказав до біса того: “Почекай, ось і тобі зроблю знамення”. Знайшов же камінь перед собою, сказав: “Тобі, каменю, кажу: піди звідси і перенесися туди”. Камінь же лежав нерухомий. Тоді святий сказав до біса: “Це дар твій, дияволе”. І плюнув у лице йому, тоді помолився — і став диявол безвісний. Знову бачив чоловіка одного духовного, що йшов перед ним, за ним же ззаду йшов услід мурин, нечисті і зневажливі вкладаючи думки. Муж той, розуміючи бісівське дійство, часто обертався і плював на біса. Блаженний же сказав до лукавого духа: “Перестань, дияволе, рабам Божим надокучати, яка-бо тобі користь від того, якщо душа та піде на загибель?” Відповідав біс: “Нема мені користи з того, але маю наказ від царя нашого і князів, що володарюють над нами, щоб боротися з людьми. Якщо ж князі наші виявлять, що ми не боремося з християнами, то битимуть нас сильно”. Знову бачив блаженний якогось чорноризця, що йшов, шепочучи молитву, з уст же його полум’я вогненне виходило, до неба сягало. Ішов же і ангел його з ним, маючи спис в руці вогненний, ним же проганяв бісів від того чорноризця. Надходив празник Воскресіння Христового. У вечір великої суботи, стоячи у церкві з людьми, бачив Нифонт Пречисту Богородицю: з апостолами і з багатьма святими прийшла до церкви, по-материнськи дивилася на людей навколо. Тими ж. яких бачила, що про спасіння своє піклуються, тішилася вельми. Недбалих же бачивши, похитала головою і заплакала. Проте, над всіма руки простерши, молилася Богові, щоб всі спасіння прийняли. Те бачивши, преподобний невимовної радости сповнився, що не відлучається від християн Пречиста Богородиця, але завжди їм допомагає. Вона-бо і самому йому, зокрема, Помічниця і Захисниця. Якось він відпочивав, прийшов диявол несподівано, тримав в руці зброю і кинувся на нього, хотівши його вбити, але, силою Божою стриманий, не міг нічого злого зробити святому і відбіг, скрегочучи зубами і кажучи: “О Маріє, ти мене завжди проганяєш від цього жорстокого”.

Мав же преподобний і в устах своїх благодать, щоб корисно наставляти й утішати зажурених. Брат один прийшов до святого, журячись і кажучи: “Що зроблю, отче, що вельми утискають мене біси зневаги. І коли їм, чи п’ю, чи стою на молитві, то або єресі, або образи тяжкі на Господа мого Ісуса Христа, і Пречисту його Матір, і на ікони святі в серце мені вкладають, і боюся, щоб колись вогонь, з Небес зійшовши, не спалив мене живцем”. Відповів святий: “Прийми, брате, втіху за розумом моїм. Море, коли спіниться, які підносить хвилі і б’є об камінь — хвилі ж знову повертаються в море. Так само і помисли злі, що від диявола надходять, до людського наближаються розуму. Коли ж чоловік послухає його ради і піде за ними, то загине, як же і багато хто, покорившись, загинув. Якщо ж хтось, поборюваний, помислам зневаги не потурає і знову мужається і противиться їм, опльовуючи біса, то зло його вертається йому на голову, чоловік же той вінець прийме. І ти, дитино, терпи, противлячись бісу молитвою і постом, — і втікати від тебе буде швидко, бережися наклепів і гніву, вони-бо найбільше образ породжують”. Так утвердивши брата, відпустив його з миром. Але і без зцілювальної благодаті преподобний не лишився. Прийшла-бо до нього якась жінка, маючи зубний біль, і просила святого, щоб зцілив її. Він же каже: “О мати, ми люди є грішні і нечисті і не можемо тебе зцілити, якщо Бог милості тобі не зробить”. І, те сказавши, увійшов до церкви помолитися і, взявши єлей з лампади Пресвятої Богородиці, помазав лице її по всьому напухлому. І зразу перестало боліти, і зцілилася жінка, і пішла, славлячи Бога. І другу жінку, яка на одрі хвороби лежала і при смерті була, зцілив молитвою і зробив її здоровою. Ще ж ясновидними очима бачив і душі людські, що з тіл виходять. Якось-бо стояв у церкві святої Анастасії і молився, очі на Небо возвівши, і бачив Небеса розкриті і багато ангелів, від них же одні на землю опускалися — инші ж вгору сходили, підносячи людські душі в Небеса. Коли він так дивився, бачить: ось два ангели ідуть у височінь, несучи якусь душу, і коли наближалися до блудної митниці, вийшли митники-біси, з гнівом кажучи. “Це наша душа, як ви смієте пронести ту, що наша є?” Відповідали ангели: “Яке знамення на ній маєте, називаючи своєю?” Казали біси: “До смерти грішила, не лише по природі, але і проти природи себе оскверняючи. До того ж осуджувала ближнього, а що від цього гірше? Але і померла без покаяння. Ви ж що кажете на це?” Відповідали ангели: “Насправді ні вам, ні батькові вашому дияволу віри не ймемо, поки не спитаюся ангела, душі тої хоронителя”. Його ж коли спитали, сказав: “Справді багато згрішила душа та, але все-таки, розхворівшись, почала плакати і гріхи свої ісповідати перед Богом. Якщо-бо простив їй Бог, Він знає, Він владу має, і Його праведному суду слава”. Тоді ангели насварили на бісів й увійшли в небесні ворота з душею. Після цього побачив блаженний, що ось знову другу душу ангели несуть. Біси ж, до них вибігши, кричали: “Чому носите душі безвісно, як же і цю золотолюбну, блудну, докірли що розбій робила?” Відповідали ангели: “Напевне знаємо, що коли це і робила, то плакала, і стогнала, сповідаючись і подаючи милостиню, і через те має її Бог прощеною”. Біси ж казали: “Якщо ця душа милости Божої достойна, то візьміть грішних всього світу — ми ж для чого трудитися будемо?” Відповідали їм ангели: Всі грішники, які висповідалися з гріхів своїх смиренно зі сльозами, по милості Божій приймуть прощення. А ті, що без покаяння помирають, тих Бог судить”. І так посоромивши лукавих духів, перейшли. Знову побачив святий, як підноситься душа одного мужа боголюбного, чистого і милостивого, що до всіх любов мала. її побачивши, біси здалеку скреготали. Ангели ж Божі, з воріт небесних виходячи, зустрічали і цілували душу ту, кажучи: “Слава тобі, Христе Боже, що не замкнув її в руках ворожих, але вибавив її від преісподнього аду”. За якийсь час ще бачив Нифонт блаженну душу, яку біси волокли до аду, — душа ж та була якогось раба, якого ж пан голодом і ранами морив, він же, не витримавши морення, бісами навчений, взяв шнурок і задушився. Ангел-бо його, хоронитель, ішов здалеку, плакав вельми, біси ж веселилися. І звелів Бог ангелові, що плакав, іти в Римський град і там пильнувати якесь новонароджене, хрещене у той час немовля. І знову бачив преподобний душу якусь на повітрі ангелами несену, їх же зустріли бісівські полки. Не дійшовши до четвертої митниці, віднята була з рук святих ангелів душа та і в безодню зі збиткуванням вкинена. Була ж то душа одного клирика церкви Єлевтерія святого, той-бо клирик у всі дні гнівив Бога, блудячи, волхвуючи і розбій чинячи. Помер же раптово без покаяння, і була радість бісам.

Збудував же преподобний церкву в ім’я Пречистої Богородиці в Царгороді і при ній мав своє перебування, багатьох невірних до Христової навертав віри. Не терпів цього диявол, що багатьох Нифонт від омани його відштовхує, прийшов на нього з безліччю бісів, аж до тисячі, і напали вночі, хотівши мучити його, і була хатина його повна бісів. Він же силою хресною заборонив йому, маючи ж допомогу Божу і сприяння ангела святого, відтак брав кожного з них по одному і, по тисячі ран даючи їм, примусив, щоб поклялися йому навіть не наближатися до місця того, де ж ім’я Нифонта згадується. Бесідуючи якось із братією про користь для душі, преподобний згадував таке: “Був, — казав, — у цьому граді в якогось патрикія раб на ім’я Василій, ремеслом швець, вдачею злий, сквернитель, непокірний і скоморох, що марнував весь час свій в іграх і гріхах плотських нечистих з любодійницями і не слухав наказів пана свого. Дивним же провидінням милосердного Владики влаштувалося йому спасіння так: трапилося, що голод був великий, — Божим через гріхи людські допустом, і почав господар рабів своїх від себе виганяти через брак їжі. Вигнав же і Василія того господар його, патрикій. Він же, вийшовши, у перший день продав одяг свій на їжу, тоді почав нагим ходити і просити милостиню — була ж тоді зима і, змерзши, трясся від холоду. Врешті знеміг, ліг на вулиці одній, помалу ж погнили йому пальці ніг, тоді й самі відпали ноги — Василій же терпів, приймаючи те за гріхи свої, і нічого иншого не говорив, лише: “Слава Богові за все”. Так пробув два місяці, лежачи на дорозі без накриття, стогнучи і ридаючи через гріхи. Випадково ж ішов шляхом тим один христолюбець на ім’я Никифор. Він, бачивши Василія, що страждав, звелів рабам своїм нести його в дім свій, де ж упокоїв його люб’язно, стелячи йому і годуючи своїми руками. Після двох тижнів у день суботній почав хворий той Василій говорити: “Добре прийшли, ангели святі, трохи відпічніть, і підемо”. Вони сказали: “Ні, але йди швидко, бо кличе тебе Господь”. Відповів Василій: “Потерпіть мені трохи, поки віддам довг. Взяв-бо в одного приятеля свого в позику десять мідяків і ще не віддав, і щоб через те не затримав мене в повітрі диявол”. Чекали ж ангели, поки Василій, попросивши десять мідяків, послав тому, кому був винен, і тоді передав дух свій Богові. Це бачите, діти, які є суди Божі і якими ж, знайте, судьбами рятує грішника”. Прийшов якось блаженний цей з учнем своїм у церкву на молитву, яка була біля згаданих палат Апонія, де ж Спаситель божественну починав службу. І тут відкрилося душевним його очам: побачив вогонь, що з небес зійшов і покрив вівтар і архиєрея. Під час же співів трисвятого явилося ангелів чотири і зі співаючими співали. А коли послання апостольське читане було, бачив святого апостола Павла, що зазирав позаду того, що читав. Коли ж почалося Євангеліє, слова, ніби свічники, на Небо сходили. Коли настало ж приношення дарів, відкрився покров церковний, і розкрилося Небо, і чути було великі пахощі. Тоді зійшли ангели, співаючи: “Слава Христу Богові”. Несли ж отроча дуже гарне, яке на дискосі поставили, самі престол оточили. Над святителями ж, що служили чесним Дарам, два серафими, два ж херувими літали над головою, покривали їх крилами своїми. Коли підійшов час освячення Дарів і здійснення страшного Таїнства, один із ангелів світліших приступив і, взявши ніж, заколов отроча і кров виточив у святу Чашу, отроча ж поклавши на дискосі, сам встав у чині своєму з благоговінням знову. Тоді почалося причастя Таїнств Божественних, і бачив блаженний, що в одних, тих, що причащалися, були лиця світлі, ніби сонце, а в инших темні і потьмарені, ніби в етіопів. Ангели попереду наглядали, хто як приступає: достойних-бо причасників вінчали, від недостойних же відверталися і бридилися. Коли закінчилося служіння святе, бачив, що ось знову отроча цілим опинилося на руках ангельських і вознеслося на Небо. Це сам преподобний пізніше розповідав учневі своєму, котрий писанню його передав для користи багатьох.

Одного ж разу святий ішов до церкви Пречистої Богородиці, яку ж сам створив, і бачив на шляху, що мурин іде вельми сумний, — був же то князь бісівський, ішли-бо після нього й инші біси. І коли наближалися, і церковний спів почули, почали менші біси ганьбити князя свого, кажучи: “Бачиш, як Ім’я їсусове славиться від цих, їх же мали під владою нашою колись, де-бо сила наша, все переможеться і зруйнується наше царство . Так сварили на свого князя, відповідав він: “Не журіться тим, не сумуйте, скоро зроблю так, що залишать християни Ісуса і нас славити будуть”. Недалеко ж вони відійшли, знайшли мужів числом тридцять, приступив же князь бісівський і пошептав одному мужеві на вухо. Той же спохмурнів розумом, почав срамословити, сміятися і співати безстидне. Тоді зустріли сопілкаря, що грав і йшов. Блаженний же бачив одного мурина, що всіх в’язав одним шнуром і тягнув за сопілкарем, і ті всі йшли вслід за сопілкарем і скакали. Багато ж люду приєдналося до них, ішли, сороміцьке співаючи і танцюючи: біси-бо, путами за серце їх зціпивши, тягнули. Один же муж багатий, поглядаючи з палат, вийняв мідяк і дав сопілкареві, щоб перед ним потанцював. Коли поклав у кишеню свою сопілкар того мідяка, взяли біси і послали його в пекло до батька свого сатани, кажучи: “Радуйся, отче наш, це Алазіон, князь наш, прислав тобі жертву, яку християни, вороги наші, принесли, даючи мідяки на ігри”. Сатана, прийнявши те, розвеселився і каже: “Трудіться, діти, щоб росла жертва наша, і перемагайте християн.” Тоді знову повернув мідяк у кишеню сопілкареві. Блаженний же Нифонт душевними очима дивлячись на це, застогнав, кажучи: “О горе тим, що приносять через ігри бісам жертви”. І наказав слухачам, щоб береглися нечистих і безчинних ігр, що від диявола є. Знову якось після молитви святий бачив поле велике, в довжину і ширину однакове, а на ньому стояло багато муринів, розділених на полки, що було всіх триста шістдесят і п’ять полків, за кількістю гріхів тяжких. Якийсь же найпохмуріший етіоп, перерахувавши воїнів, шикував полки, як на боротьбу, і казав: “На мене взираючи, не бійтеся нічого, за те сила моя з вами буде”. Деякі з бісів багато зброї різної принесли і роздали на полки. їх же віддав кожному полку диявол — оману і чари, — і пустив їх у всю землю на Церкву Христову. На це блаженний Нифонт поглянув, зразу був до нього голос: “Повернися, Нифонте, на схід і поглянь”. Він же, обернувшись, бачив це поле — чисте і красне, на ньому ж подвійно більше від муринів стояло білоризців, кількість незчисленна, сила-силенна. Всі ж озброєні, як на війну. Прийшов же якийсь муж, світліший від сонця, і каже: “Так велить Господь Саваот: ідіть у всі землі, помагаючи християнам і життя їм оберігаючи”. Те бачивши, преподобний прославив Бога, що помагав Своїй Церкві. Після цього до старости вже проподобний Нифонт наблизився, надійшов час його святительства, що передвозвіщено йому було від Бога таким видінням. Явилося одне місце, багатьма вівцями наповнене, до тисячі тисяч, пастиря ж у них не було. Блаженний же собі подумав, чи не бояться вовка ці вівці, без пастиря ходячи. Зразу постав муж святоліпний, подібний на святого Павла-апостола, і сказав: “Чому стоїш, дивлячись на вівці царські? І, без роботи будучи, чому не пасеш їх?” Відповів блаженний Нифонт: “Хіба я буду пасти царські вівці? Не навчений я до такого діла і немічний зовсім”. Явлений ж каже: “Тобі звелів цар трохи їх попасти, і потім, на спочинку, відплату приймеш велику”. І, те сказавши, дав йому палицю, вручивши вівці і загороду, і відійшов. Збудився ж блаженний і думав, що то є. І зрозумів, що явлений муж був святий апостол Павло, вівці ж — люди, а загороди — Церква. І забоявся вельми, щоб не поставили його єпископом царського граду. Був же у той час єпископом Олександр по Митрофані. І сказав до себе Нифонт: “Чи так я впросив Бога, щоб нікому володарем не бути? І ось хоче мені владу дарувати. Зроблю-бо, як Йона, і втечу звідси”. Взявши ж учня свого, вийшов з келії своєї і в корабель увійшов. Вітер ж був тихий, досягнув корабель, не затримуючись, Олександрії, де ж був тоді єпископом Олександр, п’ятий по Петрі, що при Диоклитіяні за Христа постраждав. У той же день прийшли люди з Кипрського острова, із града, що називається Констанція, і просили архієпископа Олександра, щоб поставив їм єпископа, якого знає достойним: переставився-бо їм пастир на ім’я Христофор, муж святий і чесний. Сказав же їм архиєпископ: “Почекайте трохи, поки Бог покаже такого чоловіка”. У ту ж ніч бачив архиєпископ святого апостола Павла, що казав йому: “Кого поставиш єпископом Констанції-граду?” Відповідав архиєпископ: “Не знаю я, але кого ж Бог захоче”. Сказав явлений: “Явить тобі Бог достойного, тільки з клиром всім будь зранку в церкві і дивись на тих, хто заходить, і кого ж побачиш на мене у всьому подібного, тому доручи паству”. Настав же ранок, патріярх у церкві сидів і дивився на тих, хто входив, хто буде подібний на явленого. Нифонт же, ні про що не відаючи, пішов до церкви і сказав учневі по дорозі: “Чую якусь на серці печаль і радість, щось має з нами трапитися” . І так у церкву увійшов. Побачив же його архиєпископ, сказав до архидиякона свого: “Поглянь, Атанасію, цей чоловік подібний лицем до образу святого апостола Павла”. Відповідав архидиякон: “Справді, отче, так, і є достойний пасти Христову Церкву, бачу-бо ангела Божого, що з ним ходить і бесідує, до того і вінець видно на голові його з каміння коштовного”. Тоді архиєпископ, призвавши святого, цілував його, і сіли. Усміхнувся архиєпископ, сказав до Нифонта: “Від чого втікав ти, отче, на те нині і, не хотячи, прийшов”. Довідався блаженний, що має з ним бути, зітхнув і сказав: “О горе мені, бо недостойному мені і грішному така влада має датися”. Відповідав архиєпископ: “О, якби я був таким недостойним”. І, те сказавши, встав, і почав Божественну Літургію, освятив преподобного Нифонта у ступінь клирика за всім чином, як же належить. Тоді на диякона і пресвітера поставив за кілька днів, після цього і на архиєрейський сан возвів — всі люди раділи з такого пастиря, явленого від Бога. Пробув же блаженний Нифонт після поставлення свого три дні в Олександрії, бесідуючи зі святителями, що там були. Після цього відпустив його архиєпископ на престол свій, пославши з ним архидиякона свого й инших мужів святих заради чести. Дійшли ж у град Констанцію Кипрську місяця вересня в день четвертий, і, посадивши його на престолі, послані поверталися в Олександрію, славлячи Бога. Святитель же Божий Нифонт почав з ревністю великою пасти вівці Христові, піклуючись про спасіння їхнє. Був же сиротам і вдовицям ніби справжній батько, немічним благодійник, і лікар безкорисливий, до того ж і чуда робив різні, їх же описати неможливо. Через те всі шанували і любили його вельми. Мав же на паству свою незасинаюче око: бачив якось в полудень нечистого етіопа великого, що на палицю опирався, ніби побитий, і в град заходив, ідучи ж, відпочивав багато разів. І святий, розумівши, що то диявол є, закричав на нього: “Тобі кажу, прескверний, нащо і як посмів ти прийти сюди?” Мурин же поглянув на нього з гнівом, ніби пожерти хотів, і сказав: “Почув тебе тут і прийшов знищити тебе з вівцями твоїми”. Святий же до нього каже: “Немічний, сам знищений, ти мене хочеш знищити? Я бачив одного подвижника, що боровся з вами, і тридцять вас бісів боролося з ним, і знемогли. Хто-бо не посміється з немочі вашої?” Диявол же каже: “Не дивуйся тому: якби мав попередню силу, мало би мені було тебе знищити. Але відколи Ісус розп’явся, немічний я справді”. Відповів святий: “То й нині, якщо Христу моєму помолюся, що тобі буде, безсоромний”. Диявол же: “Знаю, — каже, — можеш багато, але не роби мені зла, вже-бо піду з града твого і до нього не наближуся”. Те побачивши, святитель дякував Богові, що охороняє його і паству його від неприязного біса зберіг.

Пас же Нифонт святий Церкву Христову якийсь час, до кончини своєї наблизився, про неї ж перед трьома днями довідався. Прийшов же до нього і Великий Атанасій, що був архидияконом і який після переставлення Олександра престол Олександрійської Церкви прийняв. Йому-бо перед часом сповіщено було від Бога про те, що наблизиться кончина Нифонтова. Зі всім-бо клиром своїм прийшов останнє дати цілування угодникові Божому. Бачивши ж Атанасія, Нифонт сказав: “Нащо потрудився, блаженний отче, до мене, грішного чоловіка?” Відповідав Атанасій: “Дізнався, що зранку йдеш до Вишнього Єрусалиму, і прийшов побесідувати з тобою. Прошу ж тебе, коли станеш перед престолом Божим, пом’яни і мене там, щоб і я знайшов у Господа милість”. Відповідав святий: “І ти-бо, отче, коли таїнственні підносиши жертви, поминай і мою нікчемність”. У ніч же ту Нифонт святий простяг молитву тривалу за себе, і за своє стадо, і явився йому ангел Господній, втішаючи його і про спокій приготований йому повідомляючи. Під час же утреннього співу почав вогонь хвороби тілесної пекти сильно, тому сказав учневі своєму: “Дитино, кинь мені рогіжку на землю”. Коли той так зробив, ліг на ній дуже хворий. Коли ж настав день, прийшов до нього Атанасій Великий і, сівши при ньому, сказав: “Отче, чи є яка користь з хвороби чоловікові, чи ні?” Відповідав святий: “Як же золото, вогнем випалюване, іржу скидає, так людина, хворіючи, від гріхів своїх очищується”. Тоді, трохи помовчавши, заплакав. Після того усміхнувся, і просвітилося лице його, і сказав: “Добре прийшли ангели святі”. І згодом сказав: “Радуйтеся, мученики святі”, і просвітилося лице його більше. За короткий час знову каже: “Благодать вам, блаженні пророки”. Тоді відкрилися очі й Атанасію святому, і бачив, що всі лики святих по одному цілують блаженного. Тоді сказав Нифонт, усміхнувшись: “Радуйтеся, священики преподобні і всі святі”. І замовк. І за трошки крикнув: “Радуйся, обрадованная, красний мій світе, Помічнице моя і кріпосте, благословлю тебе, Блага, пам’ятаю-бо твоєї благодаті милість!” Після цього затих, і просвітилося лице його, ніби сонце, що всі, які стояли там, вжахнулися. Чути ж було і пахощі ароматні превеликі, після цього був голос із Небес, що прикликав його у спокій вічний, — і так передав чесну і святу душу свою в Руки Божі грудня в 23-ій день. Був же плач і ридання велике у всьому граді, і поховали його чесно у великій церкві Святих Апостолів, славлячи милосердного серед грішників, дивного ж серед святих Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь.

Знай, читачу, що цього святого Нифонтієвого житія окрема в Четіях міститься немала книга. Не ціле-бо тут житіє поклалося через великий розмір історії, але трохи з великого списалося, бо лише на одне читання мало бути. Той, хто хоче довідатися все, до Великих Четій відсилається.

У той самий день пам’ять преподобного отця нашого Павла Неокесарійського, одного із трьохсот вісімдесяти святих отців, що на першому Нікейському Вселенському соборі були. Дивись про нього у Пролозі.