Без категорії

Житіє преподобного Антонія Печерського, Київського, начальника усіх руських ченців

Місяця липня на 10-й день

За правлiння благовiрного великого князя Володимира Святославича, самодержця Руської землi, благоволив Бог явити свiтильника Церквi своїй i наставника iнокуючим, приснопам’ятного мужа, преподобного й богоносного отця нашого Антонiя.

Вiн народився у градi Любечi, змалку мав страх Божий i бажав одягнутися в чернечий образ. Чоловiколюбний же Господь поклав йому на серце йти у Грецький край i там постригтися. Вiн же зразу вирушив у дорогу, подорожуючи за Господа, що обходив землi й трудився задля нашого спасення. Досягнув же Константинограда i пiшов на святу Атонську гору, де обiйшов святi монастирi, бачив перебування святих отцiв, якi, понад людське єство, у тiлi ангельське життя наслiдували. I бiльше любов’ю Христовою розпалився, бажаючи дорiвнятися до життя тих отцiв. Прийшов в один iз тих монастирiв i просив iгумена, щоб поклав на нього ангельський образ чернечого чину. Iгумен же, передбачивши тi чесноти, якi мали в ньому бути, погодився, постриг i, настановивши, навчив його чернечого досконалого життя. Антонiй же, у всьому Боговi догоджаючи, на бiльше подвизався, у покорi й послусi встигаючи, що всi тiшилися ним. Коли ж пробув у Святiй горi немало часу, преподобний у всiх дiлах своїх i корисний багатьом, було сповiщено iгуменовi вiд Бога, щоб вiдпустив преподобного цього до Руси. Iгумен же, запросивши його, сказав: «Антонiю, iди назад у Русь, щоб i там iншим на успiх та утвердження бути. I хай буде тобi благословення Святої гори».

Преподобний же Антонiй, наче з Божих уст, прийняв благословення, пiшов у Русь i прийшов до града Києва. Прийшовши, думав, де б перебувати, i походив по монастирях (тодi ченцi, якi прийшли на хрещення Руси з митрополитом Михаїлом iз грекiв, починали їх будувати, але не дотримувалися повного чину й уставу в спiльному життi). I не полюбилося йому нi в одному з них жити, Бог не благоволив, тому почав ходити по чагарниках, i горах, i по всiх мiсцях, аж на Берестове прийшов. I знайшов печеру, яку колись викопали варяги, i помолився, оселився в нiй i перебував у великiй повстримностi.

Коли переставився благовiрний князь Володимир, прийняв владу безбожний i окаянний Святополк, у Києвi сiв i почав вбивати своїх братiв, убив святих мученикiв Бориса i Глiба. Преподобний Антонiй, бачачи таке кровопролиття, пiшов знову на Святу гору.

Коли ж благовiрний князь Ярослав перемiг Святополка i в Києвi сiв, тодi полюбив вiн Берестове, i церкву Святих апостолiв побудував, i пресвiтерiв збирав багато. Був тут пресвiтер, на iм’я Iларiон, муж благочестивий, у Божественному Писаннi розумний i постник (його благовiрний цей князь Ярослав, що зiбрав єпископiв, волею Божою, через багато рокiв поставив у Святiй Софiї митрополитом. Але перед тим його преподобний Антонiй постриг у чернечий чин). Цей-бо пресвiтер ходив з Берестова над Днiпро, на горб, де нинi мiсце старого Печерського монастиря, тодi ж був лiс великий, i викопав там печеру малу, десь на два сажнi, у нiй же псалмоспiви творив i поклони, молився Боговi таємно. Преподобний же Антонiй був у той час на Святiй горi, в монастирi, де постригся. Було знову сповiщення iгуменовi вiд Бога: «Пошли менi, – казав, – Антонiя знову в Русь, бо там його потребую». Iгумен же, запросивши преподобного, сказав йому: «Антонiю, Бог так хоче, iди знову в Русь, i хай буде тобi благословення вiд Святої гори». I прорiк йому, що «багато вiд тебе там мають стати чорноризцями». I, благо словивши його, вiдпустив зi словами: «Iди з миром». Преподобний же Антонiй, прийнявши благословення, прийшов удруге до Києва i зiйшов на горб, де Iларiон викопав ту малу печеру на два сажнi. I, полюбивши те мiсце, помолився Боговi зi сльозами й мовив: «Господи, хай буде на мiсцi цьому благословення святої Атонської гори i молитва мого отця, який мене постриг. Й утверди мене оселитися тут». Це мовивши, оселився тут. I почав жити, молячись Боговi завжди. Їв хлiб сухий i води в мiру пив, i то через день, часом же через два. Часом же тиждень цiлий не їв. У чуваннi перебував вдень i вночi, руками своїми старанно копаючи бiльшу печеру.

Довiдавшись, дехто приходив до нього, приносячи йому що на потребу, i просили благословення вiд нього. Iншi ж бажали i жити з ним, серед них був i блаженний Никон. Тодi-бо прийшов до преподобного Антонiя в печеру i преподобний Теодосiй, мав лiт вiд народження двадцять три. Преподобний Антонiй звелiв його постригти блаженному Никоновi, бо був той єреєм i чорноризцем досвiдченим.

Через багато рокiв, коли переставився благовiрний князь Ярослав, прийняв владу син його старший Iзяслав i в Києвi сiв. Преподобний же Антонiй Печерський пребагатьма чеснотами прославився був тодi в Руськiй землi, як же давно i той великий у Єгиптi Антонiй. Довiдався ж христолюбивий князь Iзяслав про його життя, прийшов з дружиною своєю, просячи в нього благословення i молитви. I вiдтодi знаний став преподобний Антонiй всiм i шанований вiд усiх. I почали приходити до нього христолюбцi, що постригтися хотiли, вiн же приймав їх i постригав.

У той час прийшов до преподобного Антонiя блаженний Варлаам, син Йоана, боярина великого, пiсля того Єфрем, євнух княжий. Їх же преподобний, за бажанням, звелiв блаженному Никоновi постригти. Через постриг тих двох багато бентеги перетерпiв преподобний Антонiй з братами. Не лише-бо Йоан, боярин великий, взявши отрокiв багатьох, прийшов iз гнiвом до печери, розполохав Богом вибране стадо преподобного отця нашого Антонiя, витягнув сина свого, блаженного Варлаама, з печери, тодi i з монашої святої одежi й одягнув у свiтлi боярськi строї та потягнув його насилу у свої палати. Але й сам князь Iзяслав, довiдавшись про постриг боярського сина, як i свого улюбленого євнуха, розгнiвався дуже на те Христове й преподобного Антонiя стадо i звелiв схопити блаженного Никона, що постриг їх. На нього ж дуже лютував, тому що насмiлився постригти, i вимагав, щоб переконав їх знову у свiтi жити. Ще ж обiцяв у вигнання послати його з наставником Антонiєм i всiма, що в печерi, а печеру їхню розкопати.

Преподобний же отець наш Антонiй, примушений таким княжим гнiвом, що його князь пiтьми влаштував, пiшов тодi з братами, що залишилися, в iнший край. Але почула про те княгиня, просила князя наполегливо, щоб не виганяв гнiвом своїм рабiв Божих iз землi своєї, щоб не було гнiву Божого такого, як же у її вiтчизнi, у землi Лядськiй, пiсля вигнання чорноризцiв. (Була-бо та княгиня ляшкою, донькою Болесава Хороборого. Згадувала ж гнiв Божий, що був пiсля вигнання чорноризцiв за постриг преподобного Мойсея Угрина, коли батько її Болеслав, вигнавши тих рабiв Божих, помер наглою смертю, i пiднялася боротьба мiжусобна велика, вибили люди єпископiв i бояр своїх.) Тодi-бо князь Iзяслав, ледве впрошений, отямився i побоявся Бога, послав iз проханням, щоб повернувся старець на своє мiсце. Його ж ледве через три днi знайшли i вмовили повернутися.

I так повернувся преподобний отець наш Антонiй знову в печеру, ненастанно молився Боговi, щоб подав йому твердо перетерпiти всi ворожi наслання й напастi вiд ненависника добра i щоб не передав звiрам душ тих, що сповiдаються йому, i щоб про душi убогих своїх не забув до кiнця. Бог же за молитви його обдарував, що не лише розполоханi вiвцi повернулися з миром до свого пастиря назад, але й iнших багато, що спастися хотiли, приходили до нього в печеру, просячи, щоб визволив їх iз пiтьми слизького шляху i до свiтла спасенного шляху наставив. Вiн же всiх з любов’ю приймав i вчив, як мають iти за Христом, блаженному ж Никоновi наказував постригати. I зiбралися брати до нього числом дванадцять. I викопали печеру велику, де влаштували церкву i келiї, якi є i до сьогоднi, пiд старим Печерським монастирем у печерi, в якiй перебував преподобний Антонiй сорок лiт.

Коли зiбралися брати, преподобний отець наш Антонiй сказав: «Ось Бог вас, братiв, зiбрав, i ви є з благословення Святої гори, яким мене постриг iгумен Святої гори. Я ж вас постриг – хай буде благословення на вас спершу вiд Бога i Пресвятої Богородицi, а також вiд Святої гори». Це мовивши, сповiстив їм: «Живiть собi, поставлю вам iгумена, я ж хочу жити сам, як же й ранiше звик». I поставив їм iгуменом блаженного Варлаама, сам же спершу, не зносячи всiлякого шуму й галасу, замкнувся в однiй келiї тої ж печери, потiм переселився звiдти на iнший горб i почав копати iншу печеру, яка є пiд нинiшнiм великим Печерським монастирем.

Iгумен же блаженний Варлаам i брати, прийнявши вiд преподобного Антонiя благословення, залишилися i жили в першiй печерi. I примножувалося братiв, що не могли бiльше вмiститися пiд час соборного спiву в печерi, – тож задумали поставити малу церкву поза печерою. Тодi прийшли iгумен з братами до преподобного Антонiя в другу печеру i сказали йому: «Отче, примножується братiя, i не можемо вмiститися пiд час соборного спiву в печерi. Тому велiнням Господнiм i Пресвятої Богородицi i твоєю святою молитвою благослови, щоб ми поставили собi церкву малу за печерою». I благословив їх преподобний. Вони ж поклонилися йому до землi, пiшли й почали будувати над печерою малу церкву Успення Пресвятої Богородицi.

Коли ж над печерою завершили малу церкву i тримав iгуменство в печерi блаженний Варлаам, князь Iзяслав збудував церкву кам’яну в iм’я святого великомученика Димитрiя, як свого тезки (був-бо названий у святому хрещеннi Димитрiєм), i при нiй монастир влаштував, i взяв туди на iгуменство блаженного Варлаама. Хотiв-бо зробити свiй монастир понад Печерський монастир, сподiваючись на багатство. Але багато монастирiв, поставлених вiд царiв i бояр, не є такими, як тi, що поставленi молитвою i сльозами святих, постом i чуванням. Так-бо i преподобний Антонiй, не маючи золота i срiбла, але сльозами поливаючи, виростив незрiвнянний монастир. З нього ж, що ще був як зернина i починався в печерi, вiдiйшов iгумен (як же мовилося), блаженний Варлаам, до монастиря святого великомученика Димитрiя. Порадилися брати, що були в печерi, прийшли до преподобного Антонiя i сказали йому: «Отче, постав нам iгумена». Вiн же спитав їх: «Кого хочете?» Вiдповiли йому: «Кого хоче Бог, i Пресвята Богородиця, i ти, чесний отче». I сказав їм преподобний: «Якщо є серед вас покiрний, лагiдний i смиренний, хай буде вам iгуменом». Тодi просили в нього преподобного Теодосiя, як подiбного йому звичаями i у всьому досвiдченого. I благословив його преподобний на iгуменство. Брати ж усi, їх же було числом двадцять, поклонилися преподобному Антонiєвi до лиця землi: були радiснi через такого наставника.

Прийнявши iгуменство в печерi, преподобний Теодосiй почав мати велике старання, з великим постом i слiзними молитвами. Багато помагало благословення i молитва наставника його, преподобного отця нашого Антонiя, що безмовствував на самотi. I почав Бог бiльше примножувати чорноризцiв, так що помалу приєдналося їх до преподобного Теодосiя-iгумена числом сто. Бачив же преподобний Теодосiй, iгумен цей, примноження братiв дуже велике, порадився з ними, щоб поставити монастир. I йшли знову до преподобного Антонiя, казали йому: «Отче, бiльше є братiв, хотiли б ми поставити монастир». Преподобний же Антонiй сповнився радости й мовив: «Благословенний Бог у всьому, молитва ж Пресвятої Богородицi та отцiв, що є у Святiй горi, хай буде з вами i нехай помагає вам». Це мовивши, послав одного з братiв до князя Iзяслава, кажучи: «Княже христолюбивий, Бог примножує братiю, мiсце ж маємо тiсне. Просимо: зволь дати нам гору ту, що над печерою». Князь же, це чуючи, дуже зрадiв i послав боярина, щоб подав їм гору над печерою. На нiй же iгумен, преподобний Теодосiй, i брати заснували церкву дерев’яну велику. I, збудувавши, прикрасили її iконами, i келiй поставили багато, i монастир загородили, i переселилися туди з печери. I вiдтодi монастир той, iз благословення Святої гори, почав зватися Печерським, бо чорноризцi ранiше жили в печерi.

Пiсля того захотiв преподобний Теодосiй, iгумен, утвердити монастир свiй загородою нематерiяльною, мисленою загорожею, тобто – чинним уставом, щоб бiльше не iнокували в затворництвi, а в монастирi. I почав шукати монастирське правило (як же написано в його житiї). Допомагало в тому благословення преподобного отця нашого Антонiя i молитва, бо за благословенням i молитвами його Бог так влаштував. Знайшовся тодi чесний Михаїл, чернець святого Студiйського монастиря, який iз митрополитом Георгiєм прийшов був iз грекiв. Його ж питав преподобний iгумен Теодосiй про устав отцiв-студитiв: як спiвають спiви, i читають читання, i поклони як тримають, i яке стояння в церквi, i сiдання до трапези, i що їдять, i в якi днi. I все точно вiд Михаїла довiдавшись, також вiд блаженного Єфрема Євнуха, що був у святих мiсцях, написане там i сюди принесене прийняв i монастирю своєму передав. Вiд того ж монастиря всi руськi монастирi прийняли устав. I через те вшанований монастир Печерський першiстю i честю понад усiх.

Коли ж так допомагало благословення преподобного отця нашого Антонiя i молитва преподобному Теодосiю, iгумену Печерському, який жив тодi в монастирi, i провадив добродiйне життя за уставом, i приймав кожного, хто приходив, – прийшов i преподобний отець наш Нестор, лiтописець руський, описувач життя цього й iнших, мав лiт сiмнадцять вiд народження свого, як же сам про себе тут пише. Його ж преподобний Теодосiй, за радою i благословенням преподобного отця нашого Антонiя, сердечно прийняв. Вiн же допитувався, чому називається монастир Печерським. У лiтописi своєму коротко про початки подвигiв засновника того монастиря, преподобного отця нашого Антонiя, на користь всiм написав. Однак про чуда, хоч i не всi, як же i про чесну перед Господом смерть преподобного (залишаючи свiдчення самих подвигiв i напастей, якi перетерпiв, лiтописцевi) розкажемо вслiд за блаженним єпископом Симоном i його помiчником Полiкарпом. Преподобний отець наш Антонiй, усамiтнений в iншiй печерi, бачив примноження i благочиннiсть Богом вибраного свого стада, прославляв Господа дуже у своєму тiлi i своїй душi, роблячи поступ у всiх чеснотах, тiлесних i душевних, переходячи iз сили в силу. Тому й Бог його про славив, i просiяв вiн у землi Руськiй рiзними чудами. Найбiльше – даром зцiлення i пророцтвами.

Показав-бо себе преподобний отець наш Антонiй i як лiкар пречудесний, i як пророк руський. Лiкування його чудотворне було таким чином. Служив преподобний старець хворим сам i молитвою своєю їх зцiлював, проте покривав смиренномудрiстю дар зцiлення у своїй молитвi: зiлля, яке їв, благословляв i подавав наче лiки. Його ж скуштувавши, хворi зразу ставали здоровими, якою б недугою не були охопленi. I залишив наслiдувача цього чудотворного лiкування – блаженного Агапiта. Про пророцтва святого свiдчить, окрiм iнших, рiч така.

Якось три князi Ярославичi: Iзяслав, князь київський, Святослав Чернiгiвський i Всеволод Переяславський, – iдучи на вiйну проти половцiв, прийшли до преподобного Антонiя по благословення. Вiн же, духом провидiвши гнiв Божий на них, заплакав i прорiк їм, кажучи: «Через вашi грiхи переможуть вас варвари i виженуть, багато з воїнiв ваших потопляться в рiцi, iнших вiзьмуть у полон, iншi впадуть вiд вiстря меча». Те збулося на Альтi-рiцi, ледве самi князi Iзяслав i Всеволод живими втекли до Києва, Святослав же – до Чернiгова, а половцi розiйшлися по всiй Руськiй землi, беручи в полон i страчуючи людей.

Тодi ж провiстив преподобний i Шимоновi, сину Африкана, варязького князя, що вiн, благодаттю Божою, мав не лише вiльний бути на тiй вiйнi вiд смерти, уже будучи посеред мертвих, але й що через багато рокiв покладений буде першим у церквi кам’янiй Печерськiй, яку, також прорiк, мають збудувати чудесно. I це все було правдою. Сам-бо Шимон, повернувшись з тої вiйни, розповiв преподобному. «Лежав я, – каже, – поранений посеред побитих, але якась Божа сила забрала мне з-помiж них i зцiлила вiд ран, всiх же своїх воїнiв знайшов цiлими». Тодi й про церкву пророковану сказав: «Подобу церкви, яка має бути збудована i в якiй я маю бути покладений, я бачив двiчi в повiтрi: i нинi, коли посеред мертвих лежав при Альтi-рiцi, i ще колись, як був на морi, коли мене вигнав мiй стрий Якун iз князювання варязького i втiк я на Русь до князя Ярослава». Так насправдi сказав про благоволiння Боже, явлене йому в будiвництвi святої церкви. Що преподобний провiстив – Шимон запевнив. Винiс-бо тодi пояс i вiнець золотий i вiддав преподобному Антонiєвi, кажучи: «Ось зняв з образа Iсуса, розп’ятого на хрестi, коли з батькiвщини моєї виходив, бо тут, як ти сказав, менi покладеному бути. Цим поясом – я чув голос Господнiй – нехай вимiряється основа церкви, у якiй маю бути покладений, її ж i подобу я бачив. Вiнець же цей нехай буде повiшений над жертовником». I так стало очевидно, що, з Божого благословення, вiдповiдно до передбачення преподобного отця нашого Антонiя, все цiлком збулося, коли через багато рокiв у Богом створенiй вже кам’янiй церквi Печерськiй першим був покладений Шимон.

Але перед тим про напастi немалi, яких зазнав преподобний, за лiтописцем знову згадаємо. Ненависник свiтла добрих дiл, князь пiтьми диявол наважився через князя Iзяслава вiдлучити вiд стольного града Києва, як же i ранiше, такого свiтильника, преподобного отця нашого Антонiя, що свiтився, хоч i пiд сподом, у темнiй печерi, добрими дiлами i чудами, тому влаштував таке збентеження.

Перемогли у вищезгаданiй битвi, за пророцтвом святого, половцi. Примушували київськi люди князя свого Iзяслава, щоб вийшов з ними знову проти розсiяних по Русi тих ворогiв. Вiн же не хотiв, тож зчинили бунт, визволили з темницi полоцького князя Всеслава, що був у полонi в Києвi, i зробили його київським князем. Князь же Iзяслав у Лядську землю втiк. Всеслав сидiв у Києвi сiм мiсяцiв, тодi прийшов на нього з Лядської землi Iзяслав з Болеславом Смiливим, Всеслав же, супроти вийшовши, втiк таємно до Полоцька.

Тодi Iзяслав увiйшов до Києва i почав на преподобного Антонiя гнiватися дуже: диявол його намовив. Хтось-бо перед Iзяславом наклеп зробив, наче Антонiй Всеслава любив i радив йому, тому наче i всьому бунту був причиною.

Преподобний же Антонiй служив тодi в печерi хворому Iсакiю-затворнику, якого диявол, явившись в образi Iсуса Христа, був звабив i ледь живого залишив, втомивши танцюванням. На це-бо служiння святого найбiльше заздрив звабник, пильнував, щоб зваблений Iсакiй не був скоро зцiлений тим служiнням. I через те всiляко пiдбурював Iзяслава, щоб своїм гнiвом вигнав преподобного Антонiя з меж київських. I на деякий час ворог отримав бажане. Сповiщено було князю чернiгiвському Святославу, що брат його Iзяслав гнiвається дуже на преподобного Антонiя, тож Святослав прислав по святого вночi i до Чернiгова його забрав. Там вiн полюбив мiсце поблизу града в горi Болдинiй, викопав печеру й жив у нiй. На тому мiсцi пiзнiше збудовано й монастир. Але не довго радiв ненависник добра: невдовзi-бо князь Iзяслав, добре роздивившись i незлостивiсть святого зрозумiвши, пiзнав дiю спокусника i пожалiв про вчинене, – послав у державу Святославову, у межi чернiгiвськi, до преподобного Антонiя, просячи, щоб повернувся у його київськi володiння, до свого Богом вибраного стада. Преподобний же Антонiй, покiрний i смиренний серцем, схилився на прохання й повернувся до братiв своїх, якi були збентеженi й вiдкиненi, як вiвцi, що не мають пастиря. Не хотiв Бог, щоб цей всесвiтлий свiтильник, руське свiтлозоре сонце, преподобний отець наш Антонiй iнше мiсто, нiж Богом врятований стольний град Київ, починанням благочинного життя чернечого просвiтлював. Звiдки свiтло православної вiри всю Руську землю через благовiрного князя Володимира освiтило, звiдти й промiнь досконалого постницького закону через преподобного отця нашого Антонiя благоволив засiяти.

Пiсля такої напасти не знемiг преподобний отець наш Антонiй, але, проходячи ступенi бiльших подвигiв, трудився в печерi, доки до кiнця не перемiг немiцну диявольську силу. Бо молитвою i постом виганяється цей пiдступний рiд (за євангельським висловом) й iншими добродiйними трудами: чуванням, стоянням, незлiченним колiносхилянням. Бiльше нiколи не покидав своєї печери, хоч i все життя його в тому темному мiсцi було постiйною боротьбою iз князем темряви цього вiку.

Знову повернувся преподобний до попереднього свого чудотворення, i ще бiльше показав. Почав-бо дуже старатися про кам’яну церкву Печерську, про яку пророкував, про неї ж i свiдчення Божого благоволiння прийняв вiд Шимона. Тому порадився з преподобним iгуменом Теодосiєм i молився ревно до Вишнього Тектона, щоб Вiн сам непорочними своїми руками благословив i допомiг збудувати дiм Непорочнiй своїй Матерi, Великiй нашiй Богородицi. Казав-бо, наслiдуючи Давида: «Якщо не Господь збудує дiм, марно трудитимуться будiвничi».

Коли в такiй молитвi подвизався святий – о чудо! – не вiдлучаючись нiкуди iз Печерського монастиря, як же колись преславний той чудотворець Миколай iз Мири, явився разом з однодумним своїм другом преподобним Теодосiєм у Константиноградi, стоячи перед Небесною Царицею Пресвятою Богородицею. Вiд неї ж i золото з ним прийняв i вiддав каменярам, щоб iшли в Русь будувати Печерську церкву, велiнням Небесної Царицi.

Прийшли-бо з Грецiї будiвничi i сповiстили велике те чудо. I ось на iншi предивнi чуда, властивi давнiм пророкам Гедеону й Iллi, налаштувався преподобний отець наш Антонiй. Коли-бо розпитували майстри про мiсце, на якому б мали збудувати доручену вiд Пресвятої Богородицi Церкву, молився преподобний отець наш Антонiй три днi, щоб сам Бог у Тройцi сповiстив знаменням з небес, де є достойне мiсце для житла Небесної Царицi. I тодi не досить було того, як, натхненний Богом, приїхав князь Святослав до людей, що зiбралися на вибраному мiсцi, i дарував на те своє поле.

Сам цар слави Iсус явився преподобному Антонiєвi, що молився за це першої ночi, i мовив: «Антонiю, ти знайшов благодать передi Мною». Преподобний же Антонiй, те чуючи, попросив у нього тiєї ночi, щоб по всiй землi зранку була роса, а на мiсцi церкви – сухо, i це буде знаменням. Наступної ночi попросив, щоб уся земля була суха, а на мiсцi церкви щоб була роса. Третього ж дня благословив те мiсце i поясом Христовим золотим, який отримав вiд Шимона, розмiряти звелiв: тридцять поясiв у довжину, а двадцять – у ширину, як же наказано було Шимоновi зверху. I вогонь з неба молитвою своєю вивiв, i не лише спаленням дерев, а й викопуванням землi досить мiсця приготував, де нинi свята, чудотворна, до неба подiбна Печерська церква сiяє, як же написано в розповiдi про ту святу церкву.

Коли таким чудотворенням преподобний отець наш Антонiй приготував мiсце i благословив початок будiвництва церкви у святiй Печерськiй обителi, почав готувати самого себе до вiдходу до церкви нерукотворної вiчної, що в обителях небесних, про неї ж Йоан святий в Одкровеннi написав: «Господь Бог Вседержитель є Церква Йому». Так-бо Небесна Цариця, що явилася у Влахернi, назнаменувала, коли мовила майстрам: «Цей Антонiй лише благословив вас на дiло, вiдходить сам на вiчний спокiй. Теодосiй же наступного року по ньому вiдiйде». Але якого приготування треба було на чесну перед Господом смерть преподобному отцевi нашому Антонiю, який мав добродiйне життя в печерi, як у постiйному гробi, що мiг сказати з апостолом: «Щодня помираю»? Тому i з пророком неоманливими устами у всi днi говорив: «Приготувався я i не збентежився зберегти заповiдi Твої». Готовий був преподобний i своїм серцем анi своїми дiлами не бентежився, лише переживав, щоб не залишити збентеженим Богом вибране своє стадо, щоб сповнився у словах преподобного цей апостольський вислiв: «Одержимий обома: хотiв би звiльнитися i з Христом бути, бо так багато краще, а задля вас потрiбнiше було б перебувати у тiлi».

Проте, бачачи, що час звiльнення i покидання його вже надiйшов, утiшав дiтей своїх, обiцяючи й пiсля свого вiдходу не залишати мiсця того святого, на якому подвизався, але завжди наглядати i вiдвiдувати, пiклуючись про нього й допомагаючи тим, що живуть на ньому i приходять з вiрою до нього. Найбiльше ж цю благонадiйну обiцянку, понад будьякий спадок, залишив на своєму святому мiсцi, бо обiцяв молитвами своїми допомагати, i як же сам буде покладений на мiсцi тому, вийшовши з тiла, сповнений покаяння i запевнений у помилуваннi, так i тi будуть удостоєнi вiдходити в покаяннi й бути помилуваними, хто буде покладений тут i матиме до нього любов. Якщо ж хтось iз тих, що будуть покладенi на тому святому мiсцi i матимуть до преподобного Антонiя любов, не до кiнця сповнили покаяння чи навiть ще були грiшниками, але почали справдi стримуватися вiд зла й не лiнувалися чинити добро, хоч не змогли далi вповнi виконати того через смерть, – вiдкрив преподобний, що знайшов у Господа, який явився йому, благодать, що доповнить незакiнчене й те сподобить помилування. Повчав тому учнiв своїх так: «Прошу вас, браття, тримаймося повстримности i не лiнуймося, маємо-бо помiчника в цьому. Чув я Господа, що казав: «Антонiю, якщо хтось тут покладений буде, той буде помилуваний, хоч i був би грiшним». Тобто: якщо повстримнiстю своєю i нелiнуванням хтось i не сповнить цiлковитого покаяння за грiхи, проте i такий тут, його молитвами, за любов свою до нього не лише певний буде щодо визволення з вiчної муки, а й анi темних повiтряних митарств не боятиметься i на небi благу частку отримає.

Такий-бо спадок обiцянки залишив на мiсцi своєму святому всiм, що люблять його, цей преподобний, засновник досконалого чернечого життя на Русi. Перебував же у другiй печерi шiстнадцять рокiв, закiнчив у нiй життя своє тимчасове й до безконечного перейшов мiсяця липня в 10-ий день, у рiк вiд створення свiту 6581-ий, а вiд Рiздва Христового 1073-ий, вiд народження ж свого у рiк 90-ий, за князювання Святослава Ярославича, князя київського, за царювання ж Романа Дiогена, царя грецького. Чеснi мощi цього препо добного первомученика у тiй же печерi пiд великим монастирем, у якiй помер, покладенi були. Як же сам преподобний вiддалявся в життi своєму вiд людських очей, молячись Боговi таємно, в усамiтненнi, так i мощам своїм той самий дар випросив; щоб були вiддаленi вiд людських очей. Годилосябо нашому руському законодавцевi сподобитися рiвного дару з iзраїльським. Не могли колись Мойсея ще живого бачити у свiтлi сяйва великого, коли принiс Iзраїлевi закон з гори Синайської, – також не могли i преподобного отця нашого Антонiя, що ще жив у печерi, бачити у свiтлi добрих дiл, коли принiс закон землi Руськiй з гори Атонської. Схованi вiд зору мощi Мойсея, iзраїльського законодавця, так само схованi вiд споглядання й мощi преподобного отця нашого Антонiя, руського законодавця, їх дотепер не дає нам бачити Бог, дивний у святих своїх. Багато хто насмiлювався розкопати те мiсце, на якому було покладене чесне тiло преподобного отця нашого Антонiя, – i були покаранi вогнем, i своїми власними тiлами потерпiли багато, поки не покаялися, що таке посмiли. Проте хоч i баченням мощi преподобного отця нашого Антонiя вiддаленi вiд нас, але допомогою своєю вони завжди з нами i зi всiма, хто прикликає його, близько. Бо невичерпнi чуда творять, помагаючи всiм, хто з вiрою приходить до чесного гробу преподобного. Найбiльше ж темряву бiсiвську вiд людей вiдганяють, бо справдi є свiтлом, що i в пiтьмi темного гробу свiтиться i його ж пiтьма бiсiвська нiколи не охопить, але завжди вiд блиску його зникає.

Визволяють також чеснi мощi преподобного отця нашого Антонiя вiд рiзних недуг, що нападають не лише на тiло, але й на саму душу. Як же про це святий Багатостраждальний Йоан довiдався, бо вiн боровся з нечистими пристрастями протягом трьох рокiв i багато витерпiв, примушуваний на блуд. Прийшов вiн до гробу преподобного Антонiя i перебував бiля нього, молячись вдень i вночi, i ось почув голос преподобного: «Йоане, Йоане, годиться тобi тут замкнутися в печерi, щоб небаченням i мовчанням уневажнити боротьбу, i Господь тобi допоможе». Йоан же те зробив i, благодаттю Божою, молитвами ж преподобного Антонiя, врятований був: не перемогли його пристрастi тiлеснi нечистi, хоч i озброювалися на нього разом з нечистими духами ледь не всi тридцять лiт, як же написано в його житiї.

Не покинув, як же обiцяв, преподобний отець наш Антонiй мiсця свого святого. Тому що опiкувався ним, явився пiсля успення свого (як же i перед успенням) з преподобним Теодосiєм у Константиноградi, де про зображення чесних iкон до церкви Печерської домовився з грецькими iконописцями, їм же i золота досить дав, як же i ранiше будiвничим, з тим же преподобним Теодосiєм, i послав їх до града Києва у Печерський свiй монастир до блаженного Никона, що був тодi iгуменом, як же написано в оповiдi про прикрашання святої Печерської церкви.

Дотримав слова преподобний отець наш Антонiй i щодо своєї обiцянки благонадiйної, бо обiцяв тим, що люблять його, пiсля вiдходу свого допомагати, i хто буде покладений на мiсцi його святому, у покаяннi кiнець прийме й помилування удостоїться. Сповнилося чудотворно слово його обiцянки на дiлi – на блаженному Еразмовi, чорноризцi печерському, який через розтрачене золото на прикрашання церкви журився. Впав у люту недугу i вже при кончинi був, лежав сім днiв бездиханний, нiяк не мiг померти без покаяння i на мiсцi тому святому похованому бути. I ось восьмого дня явилися йому преподобний Антонiй з Теодосiєм i сказали: «Молилися ми Боговi за тебе, i дарував тобi Господь час покаяння». Еразм же зразу став здоровим, i цiлком покаявся, i помилуваний був, i на третiй день помер, i сподобився бути зарахованим до святих, як же написано в його житiї.

Щодо тих, яких клали на мiсцi святому печерському, преподобний отець наш Антонiй через немалий час пiсля успення свого показав предивну рiч благодаттю Того, хто прославляє його. Бо до обiцянки допомагати тим, що люблять його, хоч i грiшникам, таким, що за грiхи повного покаяння не здiйснили, додав якось (схилився до прохання тих святих, що жили тодi в монастирi його, i змилосердився над душею братньою) молитви i за такого покладеного грiшника, у якому нi одного знаку покаяння перед смертю не можна було побачити. Але i йому звичним чином повне прощення вiд Бога випросив, як же свiдчить блаженний єпископ Симон, згадуючи разом житiє преподобного Онисифора так: «У час iгуменства блаженного Пимина був такий випадок у Печерському святому монастирi. Муж, досконалий у всiляких чеснотах, на iм’я Онисифор, саном пресвiтер, сподобився вiд Бога дару ясновидства, щоб бачити прогрiшення в кожнiй людинi, та чинив i багато iнших дiл. Але ось розкажемо про одне вiдкрите йому преславне чудо преподобного отця нашого Антонiя. Був у цього блаженного Онисифора син духовний, чорноризець один, друг по любовi, але наслiдував життя того святого не насправдi, посником себе показував фальшиво i цноту вдавав, таємно ж їв, i пив, i нечисто жив. I так провадив лiта свої. Це втаїлося вiд духовного того мужа, i нi один з братiв не розумiв. Одного ж дня чорноризець той, хоч був здоровий, раптово вмер. I зразу не мiг нiхто до його тiла наблизитися через сморiд, що виходив вiд нього. Охопив же всiх страх, i насилу з келiї його витягнули. Не могли вiдспiвати його через сморiд, поклали окремо i, ставши здалеку, творили звичнi спiви. Тодi деякi з них, затуливши нiздрi свої, занесли його всередину печери преподобного Антонiя й поклали Але тiло настiльки розсмердiлося, що й звiрi втiкали з тої гори, де печера. I ось явився вночi преподобний Антонiй блаженному пресвiтеровi Онисифору з погрозою, кажучи: «Чому ти це зробив? Такого скверного, i нечистого, i беззаконного, i многогрiшного тут поклав, ще такого нiколи не клали. I ось ти занечистив святе мiсце це». Збудився вiд видiння ясновидний той старець i впав лицем своїм, молився Боговi, кажучи: «Господи, чому Ти сховав вiд мене дiла того чоловiка?» I пiдiйшов ангел, сказав йому: «Для покарання усiм, що грiшать i не каються, це було. Щоб, бачивши, покаялися». I, це мовивши, невидимим став. Онисифор же сповiстив все це iгуменовi, блаженному Пимину, i знову наступної ночi те ж бачив i почув: «Викинь його геть швидко, недостойний-бо тут перебувати». Пресвiтер знову почав молитися, i був йому голос, що казав: «Якщо хочеш помогти йому, то порадься з iгуменом, щоб хтось насилу витягнув його з печери геть i кинув у воду». Добровiльно нiхто не мiг наблизитися до тої гори. I ось знову явився преподобний Антонiй блаженному Онисифоровi, кажучи: «Оце молився за душу брата цього, бо не можу переступити через свою обiтницю, яку вам дав, що кожен, покладений тут, помилуваний буде, хоч i грiшний. Не є бо гiршими отцi, що тут зi мною в печерi, вiд тих, що були перед Законом i пiсля Закону й угодили Боговi. Молився-бо я Господу, Боговi моєму, i його Пречистiй Матерi, щоб нi один iз цього монастиря не був засуджений на муку. Господь же мовив менi, чув я голос Його: «Я сказав Авраамовi: задля десяти праведних не губити града, то настiльки бiльше задля тебе i тих, що з тобою, помилую i спасу грiшника. Якщо тут прийме смерть, буде у спокої». Почув це Онисифор вiд святого, все побачене й почуте сповiстив iгуменовi i всiй братiї. Пимин же, iгумен, був у великому збентеженнi, через страшну цю рiч зi сльозами молився до Бога за спасення душi брата того. I було йому явлення вiд Бога зi словами: «Тому що тут багато грiшних було покладено i всi були прощенi, задля святих, якi в печерi, що Менi угодили, задля Антонiя, раба мого, i молитов чорноризцiв, що з ним, помилував Я душу цього окаянного. I ось тобi буде знак змiни: сморiд-бо на пахощi перетвориться». Це почувши, iгумен сповнився радости, скликав всiх братiв i розповiв їм про явлення. I пiшов з ними до печери подивитися, що сталося. Смороду ж нiякого не почули. Тодi всi насолодилися пахощами, прославили Бога, i угодника його, преподобного Антонiя, за спасення братiв.

Прославмо тому й ми того щедрого Чоловiколюбця за дарування такого чудотворного первоначальника iнокiв у землi нашiй Руськiй – преподобного Антонiя, його ж iнших багатьох дiл, яких найбiльше перед переставленням було, нiкому з людей неможливо записати чи вимовити, бо в тайнi на усамiтненнi печернiм безмовствувати хотiв, хiба самому тому Сердцевидцю, що знає невiдоме й таємне. Його ж язик – тростина книжника-скорописця, Вiн сам просторiше в книгах життя вiчного житiє преподобного отця нашого Антонiя написав. Ми ж iнших книг, через великi вiйни втрачених, не знайшли нинi, але, iз цих трохи взявши, добрим є молитися старанно до чудотворного цього первоначальника, щоб i ми, за його обiтницею, доброї надiї сподобилися (його заступництвом за нас) в покаяннi наше життя закiнчити й помилуваними бути. Якщо й трапиться кому впасти в грiхи з людської немочi й повного покаяння не виконати, нехай так i ми з преподобним цим первоначальником Антонiєм, як дiти з отцем, вiднайдемо iмена нашi, у книгах життя вiчного написанi. Благодаттю i чоловiколюбством першого у всьому начальника спасення нашого Господа Iсуса Христа, Йому ж iз безначальним Його Отцем i єдиносутнiм Духом честь, слава, хвала i держава належить нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.