...
Без категорії

Житie святого отця нашого Теодора, єпископа Едеського, й iнших угодникiв Божих, яких при ньому згадано

Мiсяця липня у 9-ий день

У градi Едесi був муж, на iм’я Симеон, який мав дружину Марiю. Обоє були благочестивi й богобоязливi, i ходили в заповiдях Господнiх безгрiшно, i творили багато милостинi: були-бо багатi. Тi батьки народили доньку одну, а тому що хотiли сина, приходили до церков Божих iз постом i молитвами, просячи вiд Господа такого дару, щоб їм народити сина.

Настала перша субота Великого посту, коли Церква прийняла святкувати пам’ять святого великомученика Теодора Тирона, i прийшли обоє до церкви святих апостолiв на утреню з приношенням. I було їм (обоє наче задрiмали) одне, кожному окремо, видiння таке: бачили, що стояв у церквi святий апостол Павло зi святим великомучеником Теодором Тироном. I сказав святий великомученик до святого апостола, вказуючи перстом на Симеона та Марiю: «Цi, о учню Господнiй, моляться гаряче, просячи плоду чоловiчого. Будь їм заступником перед Богом у проханнi їхньому, щоб за приношення i милостинi, якi роблять церквам, мали винагороду». I видно було, що апостол кладе їм на руки немовля чоловiчого роду, кажучи: «Ось маєте сина». Великомученик же мовив: «Хай буде iм’я йому Теодор, справдi-бо дар Божий ця дитина». Пiсля того видiння i пiсля закiнчення утренi розповiли одне одному бачене й дивувалися, що одне було обом видiння, i вельми дякували Боговi, що прийняли сповiщення про зачаття сина, i, радiючи, повернулися додому. Зачавши ж, мати берегла себе у великiй повстримностi, як та, що носить у собi того, хто має бути посудиною Святого Духа. Коли ж сповнився час, народився їм син, i дали iм’я йому Теодор, як же великомученик назвав у видiннi, i хрещенням святим просвiтили. Хлопець рiс, i, коли лiт юнацьких дiйшов, вiддали його батьки на науку грамоти. I виявився нездiбним до науки, тугий пам’яттю, нескоро розумiв те, що кажуть йому. Це ж було з Божого Провидiння, щоб не вiд людей, а вiд благодатi Господньої далася йому премудрiсть. I зазнавав юнак часто вiд батькiв i вiд учителя кривди, й однолiтки з нього кпили. I через якийсь час прийшла йому думка, щоб просити в Бога нарозумлення, i почав часто до церкви прибiгати i молитися старанно.

Якось, божественним натхненням настановлений, у день недiльний, перед святою Лiтургiєю, до церкви й у вiвтар увiйшовши, сховався пiд святим престолом, коли нiхто того не бачив. I прийшов архиєрей, почав вiдправляти святу службу. Тим часом юнак Теодор пiд святою трапезою заснув i спаваж до кiнця Лiтургiї. У тому снi було йому таке видiння. Бачив одного юнака, наче однолiтка свого, що сяяв, наче сонце. Вiн годував його медовими стiльниками, i пастирський жезл давав йому в руки, i благословляв його. Пiсля видiння того збудився Теодор зi сну i вийшов з-пiд престолу. Архиєрей же й тi, що з ним були у вiвтарi, побачивши його, здивувалися i питали, чого там був. Вiн же розповiв про себе i яке йому було видiння. Перелякався був архиєрей i зразу приєднав хлопця до свого клиру, поставив його читцем. I вiдтодi був Теодор швидкий на розум i вчений, не лише однолiткiв своїх, але й старших перевищував розумом. Ще ж, крiм духовної премудрости, i зовнiшньої навчився фiлософiї. Був-бо тодi в Едесi славний учитель фiлософiї, на iм’я Софронiй. До нього пiшов на науку й невдовзi всi науки закiнчив.

Було ж Теодоровi вiсiмнадцять рокiв вiд народження, як переставився до Бога батько його Симеон. Через рiк i Марiя, мати його, до Господа вiдiйшла. Теодор же маєтки, яких багато пiсля батькiв залишилося, роздав потребуючим, частину лише вiддiлив сестрi своїй, яка вже була пошлюблена мужевi. Вона народила Василiя, який сподобився архиєрейського сану в Амасiйському градi i написав житiє цього преподобного Теодора.

Пiсля смерти батькiв блаженний Теодор пiшов до Єрусалиму, двадцятий рiк мав вiд народження. I поклонився гробу Господньому, i всi святi мiсця обiйшов, у Лавру преподобного Сави прийшов, якою в той час керував авва Йоан. I, прийнявши ангельський образ, навчався в постницьких подвигах i проходив усi труди в послушництвi. Не лiнуючись, служив у всiх монастирських службах лiт дванадцять. Тодi попросив настоятеля, щоб звелiв йому окремо в безмовностi перебувати – у вiдлюдницькiй келiї. I, прийнявши пустельну келiю, безмовствував, служачи Боговi. Їжею його був малий окраєць хлiба пiсля заходу сонця i вода – в мiру, i то не щодня, часом-бо два днi чи три перебував без їжi. Багато разiв у пустелю Йорданську виходив, багато днiв у нiй затримувався, не ївши i не пивши, i молився вдень i вночi, як безплотний, i знову до келiї своєї повертався. I двадцять чотири роки таке в постницьких подвигах життя провадив.

Почув про виняткове його iнокування родич його, на iм’я Михаїл, прийшов з Едесу до нього, хотiвши наслiдувати його чесноти. Вiн же, прийнявши його в постриг, мав його собi за учня, спiвпостника i спiвподвижника. Навчився ж Михаїл плести кошики, i тарiлки, й iнший посуд дуже гарно, який, за велiнням учителя, вiдносив у святий град Єрусалим i продавав. Заробленi грошi приносив до отця свого Теодора, той же вiдсилав їх у Лавру до авви, щоб не було так, наче задарма з обителi їжу приймають.

У тi часи землi палестинськi й фiнiкiйськi були вже не пiд державою грецьких царiв, а пiд сарацинською рукою, з Божого допусту, через грiхи людськi, i перськi царi володiли ними. Християни ж, даючи їм велику данину, життя своє i вiру викуповували. Утiшав же Господь вiрних людей своїх, роблячи знамення й чуда бiля Святого Гробу, вони ж загороджували нечистi уста агарян, хулителiв Христових. I багато їхнiх старiйшин приходило здалеку до Єрусалиму, щоб побачити грiб Христовий, i вiддавали честь християнському патрiярховi й iншим святителям, i вiдраду людям робили. У той час Адрамелех, цар перський, iз жiнкою своєю Сеїдою вирушив iз Вавилону, до Єрусалиму прийшов, щоб побачити грiб Христовий i чуда, що дiялися. Був же Адрамелех мужем покiрним, не бажаючи ображати християн (окрiм данини, яку збирав), про вiру розмовляв тiльки з досвiченими у книгах, ставлячи питання–вiдповiдi за своїм перським розумiнням. Ще ж вiн у святому градi був, коли блаженний Михаїл, учень i родич преподобного Теодора, за велiнням отця прийшов у святий град, щоб продати своє рукодiлля, i перебував у гостинницi преподобного Сави, що була в градi. Спершу пiшов поклонитися гробу Христовому i святiй Голготi, тодi на торг iз рукодiллям вийшов. I зустрiв його скопець Сеїдицарицi, i бачив добре зробленi кошики та гарно сплетенi тарелi, здивувався такому надзвичайному рукодiллю i мовив: «Iди вслiд за мною, хлопче, i за весь свiй посуд добру заплату приймеш». Михаїл же пiшов за ним, як ягня незлостиве, до дверей хатини нової єгиптянки. Пiшов же i скопець до царицi сповiстити, що якийсь монах продає дуже гарний посуд. I зразу цариця звелiла монаха з посудом привести поперед себе. I коли увiйшов блаженний Михаїл перед лице її, зранилася нечиста жiнка брудним помислом на юного монаха: був-бо вiн справдi з лиця гарний, зростом прекрасний, борода вже почала рости йому, тонкий i блiдий вiд великого посту, у зовнiшньому ж гарному його виглядi виявлялася внутрiшня добродiйна краса його душi. I дивилася на нього цариця уважно, розпалювалася тiлесною любов’ю i почала питати його, хто вiн i звiдки. Вiн же вiдповiдав, кажучи: «Я – монах убогий iз Лаври святого Сави». I сказала йому цариця: «Бачу тебе, о юначе, блiдого й худого, i милосерджуся над тобою, i хочу тобi добро вчинити. Якщо ти чийсь раб – то звiльню тебе, якщо полонений – визволю тебе, якщо хворiєш – зцiлю тебе, якщо убогий – збагачу тебе». Цнотливий же Михаїл, почувши звабливi слова, пiзнав її лукавий помисел, пiднiс серце своє до Бога i, внутрiшнi очi до Нього звiвши, помолився в умi, кажучи: «О Владико, чоловiколюбче, Iзбавителю полонених i надiє тих, що не надiються! Ти пророка твого Даниїла з пащi лева визволив, визволь i мене в годину цю вiд лютої левицi цiєї, що хоче поглинути душу мою i звести в ад живу». Тодi до царицi сказав: «Полонений я був колись насолодами свiту, але Владика мiй, Христос Бог, визволив мене благодаттю своєю. Був я рабом грiха, але Господь мiй, вигляд раба на себе прийнявши, звiльнив мене. Вiн знайшов мене хворим i немочi мої забрав, цiлком здоровим мене поставив. Злиденний був я i убогий, але пребагатий Син Божий, задля мене зубожiвши, невимовно збагатив мене. I нiчого менi нинi не бракує, анi твого не потребую, бо своє маю багатство, i здоров’я, i звiльнення, i всiма благами, з милости Спаса мого, втiшаюся». Жiнка ж безсоромна любодiйними словами до нього говорила: «О юначе, якщо будеш моїм другом, багатьма благами насолодишся, i багато хто прославить тебе, i над багатьма паном будеш». Святий же Михаїл вiдповiв: «Я Владику мого Христа, що полюбив мене i передав душу свою за мене, люблю i любити хочу невтомно. За друзів маю небеснi ангельськi чини i всiх святих лики, що на землi жили, їхня краса i врода невимовнi. Такого-бо доброго Владику i таких любих друзiв маючи, твоїм другом нiяк не хочу бути, нема менi частки з тобою». Сеїда ж цариця почала грiзно до нього говорити: «Якщо не вчиниш волi моєї, то великi муки накладу на тебе й розшматую ранами тiло твоє». Вiдповiв монах: «Я волю Господа мого виконувати намагаюся, а твоїй волi скоритися нiяк не погоджуюся. Якщо ж муки i кари накладеш тiлу моєму, вiчну насолоду душi моїй випросиш. Знай же точно, що нiякою облеснiстю не схилиш мене до бажання твого анi муками не настрашиш». Сказала цариця: «О окаянний, яких благ себе позбавляєш! Чому не виконуєш бажання мого, хiба я не гарна? Чи не люба i бажання не достойна?» Вiдповiв монах преподобний: «Не лише не гарна, але i дуже погана, i смердюча, i мерзенна. Не любови, але ненависти достойна». Тодi нечестива цариця, сповнившись великого гнiву, звелiла цнотливого ченця на землi розтягнути й палицями бити немилостиво. I, мучивши його довго, послала, веригами зв’язаного, до царя, написавши так: «Цей поганий монах насмiлився мене принизити безчесними насмiшками. Якщо залишиш його живим, то мене будеш мати мертвою». Цар же писання її прочитав i погодився з її проханням: не хотiв-бо її засмучувати. Проте спершу забажав сам побачити монаха i звелiв привести його до себе.

Коли привели преподобного перед лице цареве, не захотiв поклонитися йому, як же звичай був у персiв кланятися перед царем i вельможами, але стояв непохитний, душевну доблесть i непокору до супротивних мужньо являючи. Цар же, гнiвними очима на нього поглянувши, сказав: «О гордий монаше, що маєш вiдповiдати про дiло, яке вчинити посмiв? Але думаю, що не маєш вiдповiдi». Вiдповiв страстотерпець: «Годиться царевi мати три чесноти понад iншi: страх Божий, правосуддя i милостиве довготерпiння до грiшникiв». Цар же, такi слова його почувши, вгамувався вiд лютi, i зупинився у гнiвi, i з вериг звiльнити монаха звелiв, i почав лагiдно питати його, звiдки вiн. Вiн же сказав: «Народився я в градi Едесi, нинi є монахом Лаври святого Сави». Коли ж спитав його цар про написану на нього провину, вiдповiв святий: «Збулася на менi ця притча. Один чоловiк випадково натрапив на змiя, що називається василиск, який самим поглядом убиває людей. Хотiв-бо вiд нього втекти i зустрiв лева, проте бажанiше йому було сусiдство з левом, анiж з отруйним змiєм василиском, що очима убиває». Зрозумiв же цар силу притчi i, пiзнавши, що той невинний, полюбив його i за красу, i за благорозумнiсть. I захотiв його вiд християнської вiри вiдвернути й до свого перського зловiр’я привести. Мав же в себе одного жида, законовчителя, у словах балакучого. Його за помiчника собi взявши, почав говорити до ченця: «Я милосерджуся над тобою i жалiю молодiсть твою, бачачи розум твiй. Раджу ж тобi, i наказую, i прошу: вiдступи вiд жорстокого Христового учення, i християнської вiдречися вiри, i приєднайся до мого перського служiння, i будеш менi замiсть сина, i вище вiд усiх моїх князiв i владик тебе поставлю, i над усiм добром моїм зроблю тебе господарем». Преподобний же Михаїл, очi до неба звiвши i з глибин серця зiтхнувши, мовив: «Не буде менi, о Христе Царю, вiдступити вiд Тебе, Бога мого, хоч i незлiченнi прийму муки». До Адрамелеха ж мовив: «Я, о царю, раб Отця, i Сина, i Святого Духа – одного нероздiльного Божества. Це iсповiдую i не вiдступлю вiд такого iсповiдання, але є i буду в ньому завжди». Сказав же до нього цар: «Хiба подобається тобi бути одягненим у цей темнообразний чин, у якому ти є?» Вiдповiв святий: «Я цим чернечим одягом краще прикрашаюся вiд тебе, що носиш царський одяг». Сказав цар: «Добре знаю книги вашi i ваше християнське писання, що Євангелiєм називаєте, прочитав i нiде не знайшов такої заповiдi, щоб уникати шлюбу i м’яса». Вiдповiв святий: «На двi частини роздiлилося життя в християн: на монаше i на просте. Простим-бо благословенно женитися i м’ясо їсти, i нема грiха в тому, якщо тiльки iншi заповiдi Христа збережуть непорушно. Нам же, що вiдреклися вiд свiту i дiвствувати обiцяли, не годиться приєднуватися до шлюбу. Казав-бо учитель народiв Павло-апостол: «Той, хто не одружується, пiклується про Господнє, як догодити Господовi, а той, хто одружився, пiклується про свiтське, як догодити жiнцi». I знову: «Той, хто одружується, добре робить, а хто не одружується, краще робить». Ми-бо одному Господовi нашому, Iсусовi Христу, угодити бажаючи, вибрали йти кращим шляхом, щоб жити безшлюбно. I м’яса не їмо не через якусь нечистоту, але задля повстримности. «Не є бо Царство Боже їжею i питтям, – говорить Павло, – але правда i мир, й iншi добрi дiла, як же i пiст зi святинею». Сказав цар: «Звабив вас Павло». Вiдповiв святий: «Не звабив, але зi зваби вивiв i наставив, як увiйти в блага, яких же «око не бачить i вухо не чує, i на серце людинi не прийде, що приготував Бог для тих, хто любить Його». Якщо справдi хочеш, о царю, пiзнати звабника i предтечу антихристового, то це ваш Магомет, що весь рiд сарацинський аж до Персiї спокусив, отруту зваби своєї проливши». Жидовин, перед царем стоячи, мовив до святого Михаїла: «Павло ваш хiба не жидом був?» Вiдповiв святий: «Хоч i жидом був, але проповiдував Господнє велiння, уневажнив тiнь старого закону, благодать же iстинну благовiстив, про неї ж пророки в Старому Завiтi звiщали». Сказав жид: «Якщо ти вiд Павла навчився, нiколи його не бачивши, навчися вiд мене, бачачи мене нинi й чуючи з уст моїх слова мої». Сказав Михаїл: «Якщо почнеш так, як же й вiн, то послухаю тебе, якщо ж протилежне учення вводиш, втiкаю вiд тебе, наче вiд змiя. Сказав-бо Павло: «Якщо вам хтось благовiстить бiльше, нiж я вам благовiстив, анатема хай буде». Запитав цар: «Чому ви вiдрiкаєтеся пророка Магомета, хiба не Бога проповiдував сарацинам, аравитянам i персам? Хiба не розбивав iдолiв i не вчив доброго життя?» Вiдповiв святий: «Якщо хтось виведе когось iз темницi i в iншiй темнiй темницi його замкне, яке йому вчинить добро? Хiба не звабив його, з пiтьми у пiтьму ввiвши? Так зробив вам Магомет ваш. Ми ж знаємо одну правдиву, незвабливу дорогу до iстинного свiтла – вiру, говорю, праведну в Отця, i Сина, i Святого Духа, єдиного у трьох особах Бога». Сказав цар: «Розумним i освiченим ти видаєшся, але двоє одного переможуть всiляко». Мовив святий: «Не є вас два, але три, та вiд одного переможенi будете силою Христовою». Спитав цар: «Двоє до тебе говоримо – я i жид. Чому двох трьома називаєш? Хто серед нас третiй?» Вiдповiв святий: «Посеред вас двох стоїть невидимо учитель ваш – диявол». Цар же, хоч i сповнився гнiву, проте стримався, сподiваючись словами здолати Христового воїна, i сказав до нього: «Покинь балакучiсть свою, i скорися менi, i визнай Магомета пророком i апостолом Божим, i будеш менi за сина, i багатьма благами насолодишся». Мовив святий: «Чи визнаєш ти, о царю, Бога i Боже Слово?» Вiдповiв цар: «Так, iсповiдую». Спитав святий жида: «Чи свiдчиш ти, що словом Господнiм небо утвердилося i Духом уст Його вся сила чия?» Вiдповiв жид: «Так є». Сповнений Духа Святого, Христовий iсповiдник сказав до них: «Це ви самi послухайте iстину, хоч i не вiрите, як належить. Я ж брехливих нiяк не слухаю i вже казав i знову кажу, що Магомет не пророк, не апостол, а звабник, i брехун, i предтеча антихриста. Ти ж, о жиде, знай точно, що Христос вже у свiт прийшов нетлiнним Рiздвом вiд Пречистої Дiви, i бiльше народження Його в тiлi не чекай. А той, кого ти сподiваєшся, буде нечистий антихрист, що має цiлу вселенну збентежити. Перед ним прийшов уже предтеча його Магомет-звабник».

Коли таке святий говорив, стояли перси i сарацини, лютуючи на нього. А тi, що були християнами, радiли духом, говорили мiж собою: «Перемiг монах благодаттю Христовою». Цар же на жида розгнiвався, мовив: «Марно хотiв я тебе за помiчника мати, бо нiякої допомоги вiд тебе не знайшов». I вигнав його з-перед лиця свого, сказавши: «Я сам монаха здолаю i наверну його до себе». А святий Михаїл сповнився радости i мовив: «Ось один, силою Христа мого переможений, втiк iз соромом, а два ще є, але скоро й цi переможенi будуть. Мiй-бо заступник непереборний i непереможний». Пiсля цього сказав цар до страстотерпця: «Одне з двох належить тобi, о монаше: або покоритися менi i бути нашої вiри, або гiркою смертю позбутися цього солодкого життя». Мовив святий: «Одне з трьох зроби менi, о царю, прошу тебе: або пусти мене до старця мого, або до Христа мого вiдiшли мене такою смертю, або будь християнином i будь з нами спiльно». Не стерпiв же цар його вiдваги, сповнився гнiву i звелiв вугiлля вогненне на землi покласти й поставити на ньому мученика босими ногами. I стояв страстотерпець на гарячому вугiллi нерухомо, нiхто його не тримав, терпiв мужньо жар вогненний задля любови Христової i спiвав псалми Давидовi. Довго ж вiн так стояв, звелiв [цар] звести його з вугiлля i дати чашу смертельної отрути. Перш нiж її прийняти, вiн спершу прочитав Символ святої вiри, тобто «Вiрую в єдиного Бога», до кiнця. Тодi, хресним знаменням загородившись, випив отруту смертну i залишився неушкоджений. Здивувався ж цар дуже i звелiв привести одного зi злодiїв, смерти достойного, i таку ж отруту йому дати. I коли злодiй випив чашу, зразу iз зойком випустив душу, i розпалося все тiло його, а святий Михаїл цiлим i здоровим перебував. Тодi всi християни, що там були, великої радости сповнилися, єдиними устами прославляли Бога. Сарацини ж великим встидом осоромилися i мали те за наругу для своєї вiри, кричали царевi, щоб або монаха того убив, або всiх християн звелiв стратити. Цар же, щоб догодити роду сарацинському, звелiв мученика вивести за град i мечем вiдтяти йому голову. I вивели страстотерпця на смерть. Багато ж людей християнських i сарацинських за ним iшло, щоб бачити кончину його. Коли ж прийшли на мiсце страти, став до сходу, очi та руки до неба пiднiсши, помолився, кажучи: «Владико, Вседержителю Всевишнiй, Безначальний, Завждисутнiй, всього творiння Творче, Царю царюючих i Владико владарюючих, дякую Тобi, що сподобив мене закiнчити подвиг i нинi прошу Твою Благiсть, щоб не торкнулася до мене рука диявола i щоб не висмикнула мене в глибину загибелi, але через святих ангелiв твоїх душу мою прийми i в спокiйнi оселi введи. Бо Тебе, Господи, я полюбив i Тобi спiваю, i величаю Отця, i Сина, i Святого Духа, єдине Божество i Царство, бо Твоя слава навiки. Амiнь». Так помолившись i мир вiрним вiддавши, схилив пiд меч свою голову i, страчений, помер. Християнський же люд возсилав славу Боговi, що укрiплював свого страждальця. I прийшли ченцi, якi жили в гостинницi святого Сави, що в Єрусалимi, хотiли взяти мученикове тiло й вiднести до Лаври. Християни ж, що були в Єрусалимi, заперечували ченцям, кажучи: «Тут страждав, тут i покладений нехай буде на святиню i благо словення вiрним». А ченцi, навпаки, говорили, що «вiн – вихованець пустелi i дитина отця нашого Сави, i не годиться нiде його ховати, лише в Лаврi». Довга ж мiж ними була суперечка, дiйшла аж до царя, i присудив цар взяти монахам тiло мученикове. Вони ж зразу взяли, в гостинницю принесли.

Того ж дня вiдкрито було преподобному Теодоровi про святого Михаїла. I прийшов до церкви, розповiв аввi i братам, кажучи: «Нинi брат Михаїл мученицький подвиг у градi здiйснив». I зразу авва послав братiв принести мученика в Лавру з шаною. Тi ж пiшли, несли його звiдти вночi, щоб сарацини не вчинили якогось безчестя. Показав Господь чудо над мощами раба свого: стовп-бо вогненний з неба зiйшов, iдучи перед несеним мучениковим тiлом, i всiх, що перед ним iшли, осявав. Ще ж i з громадян, яким же трапилося тiєї ночi без сну перебувати, багато хто бачив той стовп, що до Лаври йшов i край той осявав. Вийшов же преподобний Теодор назустрiч мучениковi, рiки слiз проливаючи i з жалю, i з радости. Плакав-бо як за учнем своїм i родичем, радiв же, що любий його спiвмешканець мученицького вiнця сподобився. Також i авва лаврський зi всiєю братiєю вийшов, зi свiчками i кадилами, спiви мученицькi зi сльозами спiваючи, i внесли святого до церкви. Був у Лаврi хворий брат, на iм’я Георгiй, який три роки розслаблений лежав, його ж преподобний Михаїл часто приходив вiдвiдувати. Той розслаблений почув про Михаїла i просив братiв, якi до церкви йшли, щоб i його несли до церкви побачити мученика, любого свого брата. Але нiхто тодi не зважав на розслабленого, коженбо собi поспiшав. Заплакав тому хворий з великого жалю i мовив: «О Михаїле, брате, якщо знайшов ти благодать перед Богом i отримав дерзновення до Христа, згадай i мене, друга свого, i випроси розслабленому менi силу, щоб, прийшовши, я побачив тебе i вiддав тобi в Господi цiлування». Коли він це говорив, раптом вiдчув у собi силу – i той, що на лiжку зрушитися не мiг, – встав з ложа здоровий i прийшов до церкви. I, припавши до мученикового тiла, цiлував його з великими сльозами, кажучи: «Справдi, брате мiй любий, велике до Христа дерзновення маєш, справдi досконалу любов менi, страсному, показав ти. Коли живим був, менi, недостойному, послужив i, до Христа вiдiйшовши, несподiване здоров’я раптово дарував менi». Спiвали брати звичнi поховальнi спiви, положили мученика у гробницi святих отцiв, що ранiше постраждали. Так сповнився святий преподобномученик Михаїл мiсяця липня у 29-ий день. I являвся потiм часто преподобному Теодоровi в нiчних видiннях, мученицьким одягом i вiнцями прикрашений i невимовним осяяний свiтлом, говорячи йому: «Не сумуй через мене, отче, я-бо отримав милiсть вiд Христа, Бога мого, вiд Нього ж i тобi приготованi винагороди за науку твою, якою ти мене вчив». Доти про святого мученика Михаїла. Повернiмося ж знову до оповiдання життя преподобного Теодора.

Господь, який все на користь влаштовує, не захотiв бiльше ховати пiд сподом пустельного перебування такий свiтильник – Теодора блаженного, який мiг бути прикладом добродiйного свого життя на користь багатьом i, як свiтло свiтовi, свiтити. Тому поставив його на свiчнику високого архиєрейського сану таким чином. Одного року, у святу велику Чотиридесятницю, прийшов до Єрусалиму святiший патрiях Антiохiйський i щоб поклонитися життєдайному Христовому гробу, i задля якихось потреб церковних. I були два патрiярхи вкупi: Антiохiйський i Єрусалимський. I багато з обох єпархiй єпископiв зiбралося, прийшли з Едеса чеснi мужi духовного i свiтського чину просити єпископа для свого града, бо їхнiй єпископ переставився. I мiркували, хто б мiг бути достойним того сану i престолу. Святiший патрiярх Єруслимський, Божим Духом наставлений, згадав про блаженного Теодора й мовив: «Нi одного, думаю, такого бiльше нема, щоб мав життя, ангелам подiбне, i був придатний i вправний до правлiння церковними дiлами, як же дивний серед мовчальникiв Теодор, монах Лаври святого Сави». I свiдчили палестинськi отцi, що це правда: славне-бо було життя Теодорове по всiй Палестинi. I зрадiв увесь собор. I зразу патрiярхи, пославши, прикликали його i єпископом назвали, хоч i вiдмовлявся з багатьма сльозами, i звелiли йому пройти звичнi ступенi церковнi i прийняти єрейське свячення. Зрадiли й едеськi мужi через вибраного єпископа: i тому, що чули про життя його богоугодне, i що знали, що в їхньому градi вiн народився. I коли надiйшов Великий четвер Тайної Христової Вечерi, служили обидва патрiярхи, i багато єпископiв з ними, i рукопоклали преподобного Теодора на єпископа. Пiд час же його рукопокладення було чудо, яке всi бачили: голуб, бiлiший вiд снiгу, кружляючи у висотi церкви, опустився над головою висвячуваного єпископа. I бачили те патрiярхи i тi, що з ними, єпископи i священики, i дивувалися, i славили Бога, i казали: «Справдi муж цей достойний святительства». Пiсля освячення був преподобний Тодор наче ангел Божий: лицем свiтло сяяв, весь богоносний, прещедру благодать Духа Святого сподобився прийняти.

У святу ж велику суботу, також i в пресвiтлий празник Воскресення Христового з обома патрiярхами служив разом. У понедiлок же свiтлий пiшов до Лаври привiтати святих отцiв, i була їм радiсть i плач великий. Радiли, що брат їхнiй сподобився святительського сану, плакали ж, що позбуваються спiвжиття такого отця. Плакав же довго i Теодор святий, покидаючи любу спiльноту свою, i вiдлюдницьку келiю, i бажану йому безмовнiсть. I попрощався з усiма зi сльозами, й до святого града повернувся. Тодi, пiсля Томиної недiлi, оскiльки просили едесяни, щоб бiльше не затримуватися, вирушив до Едеса. Був же з ним i Василiй, описувач життя його, що й небожем йому був по кровi. Коли ж досягли рiки Євфрат i стали на березi, щоб заночувати, i поставили кущi свої, преподобний, журячись, що втратив святий град i святу Лавру, промовив Давидове слово: «На рiцi Вавилонськiй тут сидiли ми i плакали, згадуючи Сiон». Те мовивши, плакав i вирiшив втiкати. Зрозумiли те едесяни, поставили сторожу, щоб не втратити пастиря свого. I тiєї ночi було преподобному якесь божественне видiння, що говорило: «Не годиться тобi уподiбнюватися до лiнивого раба, що талант, вiд Господа даний, у землi сховав, але будь подiбний до раба, що п’ять талантiв прийняв i десять здобув. Не вiдмовляйся тому нести покладеного на тебе ярма Христового». Пiсля того видiння святий Теодор мовив: «Хай буде воля Господня». I пiшов з едесянами, вiдклав намiр втечi i нарiкання. Коли ж наближався до Едеса, вийшов увесь град назустрiч новому архиєреєвi, i прийняли його вiрнi з невимовною радiстю. Зрадiв же духом i святий Теодор. Бачив спорудження соборної церкви в Едесi, що величчю i красою у всьому подiбна була до єрусалимської церкви Воскресення Христового, лише дечим малим не дорiвнялася. I, мир усiм давши, припав до чесної раки святих мученикiв Гурiя, Самона й Авiва, i досить пролив слiз. I так святитель Христовий прийняв престол свiй. (Царював у той час у грекiв Михаїл iз матiр’ю Теодорою.) I пас добре Богом довiрену собi паству словом i дiлом, пашею богонатхненних учень годуючи, прикладом же добродiйного життя на путь спасення наставляючи. А тому що бачив, що єресi в градi тому примножилися: однi-бо Несторiєвого, iншi Севiрового, iншi Євтихiєвого, а ще iншi Манихеєвого мудрування трималися, – через те дуже засмутився й великi здiйснював труди, борючись з ними, наче зi звiрами. I був святитель Христовий для правовiрних радiстю, для зловiрних же журбою. Тi-бо, що трималися праведних догм, веселилися через богомудрого пастиря й учителя свого, тi ж, що єретично мудрували, нарiкали i на погане наставлялися, бунт на нього пiднiмаючи. Вiн же, наче дiямант твердий, жодними напастями не був переможений. I як журився грiшниками, якi покидали закон Божий i православне учення зневажали, так радiв через добродiйних мужiв, у благочестi утверджених, i любив часто дружньо з ними розмовляти.

У тi днi поблизу Едеса i близько монастиря святого великомученика Георгiя, у якому черницi постницьке життя мали, був стовпник дивний, на iм’я Теодосiй, муж духовний, престарий, понад сто лiт мав, дар яснобачення вiд Бога прийняв. До нього преподобний єпископ Теодор часто приходив i розмовляв з ним, наче зi щирим другом, i утiшав той його: «Не знемогай, служителю Господнiй, у трудах своїх, i хай не здається тобi, що важке ярмо Господнє, все-бо на благо тобi перемiниться. Хоч i багато з єретикiв радять на тебе погане, але нiчого не досягнуть, зруйнує-бо Господь ради їхнi, i будуть переможенi, осоромленi й прогнанi з церковних дворiв». Тi слова стовпниковi збулися свого часу, про що мовимо пiзнiше. Тут же йдеться про частi духовнi бесiди єпископа зi стовпником, у яких же стовпник розповiдав багато корисного. Одного разу розповiдав таке: «Був, – казав, – у градi цьому багато рокiв тому муж, на ймення Адер, благородний i славний. I мав багатство велике, як же колись праведний Йов. Був же до всiх дуже милостивий, чинив щедроти нескупо убогим i чернечим обителям i приходив часто до мене, – говорив стовпник, – i в духовних бесiдах повчався. Мав же дружину i троє дiтей, i був муж праведний, незлостивий, лагiдний, смиренний, лiтами молодий, тiлом мiцний. Одного дня прийшов вiн до мене, як же звичай мав приходити, i бачив я його вельми понурим i сумним. I спитав я: «Чого такий сумний, духовна дитино моя?» Вiн же, сльозами обливаючись, мовив до мене: «Нагий я вийшов з лона матерi моєї, нагий i увiйти в грiб я повинен, нiчого з тимчасового багатства i суєтної слави не заберу з собою. Говорить бо Давид: «Той, хто збирає, не знає, для кого збирає», «анi зiйде з ним слава його», залишить-бо чужим багатство своє i неможливо, щоб було инакше. I апостол говорить: «Минає образ свiту цього». Ще ж чую i Христа, Спаса нашого, який зрозумiло пояснює: «Якщо хто не вiдречеться всiх маєткiв своїх, не може бути моїм учнем». I знову: «Хто не вiзьме свого хреста i услiд Менi не пiде, не є Мене достойний». Хочу-бо, отче, все покинути: жiнку, дiтей i маєтки – задля любови Божої i до одного приєднатися Господа, що з небуття в буття мене привiв. Ти ж дай менi благословення своє, отче, i хлiб один iз келiї твоєї i помолися за мене». Здивувався я, – говорить стовпник, – словам його, i кажу йому: «Бачу, що добрий твiй намiр, але терпiння велике перед тобою. Той, хто витерпить до кiнця, той спасеться. Пильнуй тому, дитино моя, щоб наостанок не розкаявся: краще-бо тобi не обiцяти, анiж, пообiцявши, не виконати. Якщо ж виконаєш – блаженний будеш, перемiнивши тимчасове на вiчне». Вiн же мовив: «Воля Господня нехай буде». I помолився я за нього, i, хлiб один давши, вiдпустив його. Вiн же, наче з темницi, iз бентежного свiту втiк, до Єрусалиму дiйшов. I помолився гаряче біля гробу Христового, i, всi святi мiсця обiйшовши, прийшов у Лавру святого Сави, i прийняв чин чернечий, i на Атанасiя, замiсть Адера, був переiменований. I досконалим ченцем був, угодив Боговi добре й до Нього переставився. Чесна ж дружина його пiсля вiдходу його вiд неї дуже плакала довгi днi, ридаючи над своїм сирiтством. У плачi ж своєму говорила, наче перед лицем його стоячи: «О пане мiй, ти постарався спасти душу свою, менi ж залишив дiтей твоїх. Хай бачить це Всевидець Бог i хай судить помiж мною i тобою». Досить часу минуло, як однiєї ночi став перед нею в сонному видiннi муж її, сяючи лицем свiтло, в одязi бiлому свiтловидному. I мовив до неї: «Припини плакати й нарiкати на мене. Ось я дiтей моїх заберу до себе, ти ж, якщо хочеш, постарайся спасти свою душу». Явився i менi, – каже стовпник, – так само той муж i сказав: «У монастирi, що поблизу тебе, найстарша безмовниця через три днi вiдiйде, ти ж дружину мою на її мiсце вчини, щоб у її келiї в чернечому постництвi безмовствувала. Хай перебуває при нiй i молодша дитина, поки виросте. Буде-бо моїм послiдовником i апостольський престол в Єрусалимi прийме». Пiсля того явлення на третiй день переставилася в монастирi тому стара безмовниця, також i двоє дiтей жiнки Адерової померли. Менше ж дитя зосталося живе, але й воно було хворе i мало вмерти. Мати ж i через втрату чоловiка, i через смерть двох дiтей, ридаючи, ще й останню дитину при смертi бачачи, була в тузi великiй, гiрко плакала i з болю серця взивала. Тодi, взявши на руки дитину, побiгла скоро до моєї недостойности, i на пiвдорозi дитина на руках матерi померла, i не розумiла мати, що робити з великої печалi. Випадково чи, краще сказати, з Божого провидiння, зустрiла її одна блудниця. I зразу мати, мертву дитину на руки блудницi поклавши, сама кинулася їй у ноги, просячи її з великими сльозами, щоб помолилася до Бога за дитину. Блудниця ж дивувалася такому її проханню, визнала себе вiдкрито грiшницею, що винна у великих беззаконнях i нечистотах тiлесних, що не має смiлости до Бога, анi поглянути на небо, анi уст до молитви вiдкрити не смiє. Мати, наче вражена вiд печалi, невтомно просила її, обiймаючи за ноги. Тодi блудниця, до сходу ставши, зiтхнула з глибини серця, i вдарила себе в груди, й облилася сльозами, i почала молитися, кажучи: «Недостойна я, Господи, поглянути i бачити висоту небесну через багато грiхiв моїх. Проте, уподiбнюючись до давньої блудницi, що плакала бiля Твоїх нiг, молюся Твоєму чоловiколюбству: пролий на нас нинi з доброти Твоєї милосердя Твоє. Та грiшниця прощення грiхiв своїх просила, я ж за незлiченнi беззаконня мої просити прощення не смiю, але за непорочне це дитя прошу, примушувана цiєю цнотливою рабинею Твоєю. Якщо я, жорстока й немилостива, жалiю його, наскiльки бiльше Ти, з єства милостивий i чоловiколюбний, милосердишся над творiнням своїм». Коли так грiшниця молилася, ожило дитя. О невимовна доброта Божа! Жiнку явногрiшну, яка в сердечному розчуленнi, i смиреннi, i грiхiв своїх визнаннi помолилася, почув i, задля молитов її, мерця воскресив як Всевидець, що наперед знав про майбутнє її велике покаяння i святе життя. Мати ж, побачивши дитину живою, сповнилася невимовної радости i хвалу вiддала Боговi. А грiшниця, таке чудо бачачи, дивувалася, i злякалася дуже, i стала наче безголоса, i кинулася ниць на землю, слiзнi потоки з очей проливаючи. Такий дивний у дiлах своїх Бог: воскресивши дитя, матiр печальну утiшив, i блудницю до iстинного покаяння привiв, i достойного собi раба на святительське служiння приготував. (Те-бо воскресле дитя стало потiм патрiярхом Єрусалимським.) Коли це все на дорозi вiдбувалося, дивився я зi стовпа, – каже стовпник, – i, з Божого одкровення, побачив свiтло пресвiтле, що з неба зiйшло й осяяло грiшницю в молитвi, i померле отроча, i матiр заплакану. I, покликавши учня, послав я прикликати обох тих жiнок з воскреслою дитиною. I, коли вони прийшли, розпитався про них. I сказали менi все детально, як же i Господь менi вiдкрив. Сказала дружина Адерова: «Суди мене, чесний отче, мiж мною i подружжям моїм, духовним же твоїм сином. Я, непорочним шлюбом поєднавшись з ним, була матiр’ю трьох дiтей. Вiн же, нi однiєї вади в менi не знайшовши, пiшов невiдомо куди. Плакала я довго, явився менi у видiннi, свiтло одягнений, кажучи: «Ось я заберу дiтей до себе, ти ж, якщо хочеш, спаси душу свою». I пiсля видiння того померло менi двоє дiтей. Нинi ж останню дитину хоче забрати й убити печаллю i жалем душу мою. Якщо-бо за твоїм велiнням це робить, то нехай судить Бог мiж мною i вами». Я ж сказав їй: «Не будь печальна, донько, не помре-бо син твiй, але живий буде i великої слави сподобиться. Ти ж, за порадою дружини свого, попiклуйся про спасення душi своєї. Ось готова для тебе безмовна келiя в монастирi, що поблизу мене, пiсля переставлення богоугодної раби Христової, що в постництвi зiстарiлася. Будь її мiсця наступницею й життя наслiдувачкою». Коли я їй це сказав, зразу погодилася жiнка. Просила ж i грiшниця зi сльозами, щоб прийнято її було на покаяння i зараховано до святих постниць. I через кiлька днiв обидвi тi жiнки, роздавши маєтки свої убогим, увiйшли до монастиря святих постниць i стали дуже добродiйними черницями, i в багатьох подвигах послужили Боговi усiм серцем, i догодили Йому врештi. Дитя ж воскресле, хлопчик, вiку дiйшовши, пiшов до Палестини i, вiдвiдвiши Лавру святого Сави, довiдався, що батько його iнокував там. Тому постригся i вiн в чернецтво, випросив батькову келiю i подвизався в нiй постницьки досить лiт. I розiйшлася слава про його добродiйне життя серед усiх палестинських отцiв, i, Божою волею, возведений був на Єрусалимське патрiяршество, на ньому ж сiм рокiв добре Церквою Христовою правив i життя своє непорочно закiнчив, до вiчних обителей перейшов».

Цiєю розповiддю дивного того стовпника святитель Христовий Теодор насолодився вельми i спитав: «Скажи менi, отче духовний, скiльки лiт перебуваєш на стовпi цьому? I нiчого зi свого життя не приховуй вiд мене, ради Господа, прошу тебе».

Старець же, з глибини серця зiтхнувши й сльозами очi свої наповнивши, сказав: «Задля iмени Господнього i задля iстинної любови все, що про себе розповiм тобi, о добрий пастирю словесного стада Христового, збережи в собi, нiкому не розповiдаючи, допоки Господь не вiдпустить мене з цього життя. Я у днi юности своєї вiдрiкся свiту зi старшим братом моїм, на iм’я Йоан. I, три роки в монастирi служивши, захотiли ми безмовного пустельного життя. I, за порадою нашого духовного батька, вiдiйшли в пустелю, що бiля Вавилону. I знайшли двi печери, недалеко одна вiд одної, безмовствували в них, кожен окремо перебуваючи. I було нам їжею бадилля i плоди пустельних дерев. У суботу ж i в недiлю разом були, спiваючи i молячись. Скуштувавши ж звичної пустельної їжi, знову кожен вiдходив у свою печеру, наодинцi вiддаючись молитвi та богомисленню. Коли ж ходили пустелею, не приєднувалися один до одного, але кожен окремо ходив. Ангел же Господнiй часто приходив, кожного з нас вiдвiдував й утiшав. Одного дня, коли ми нарiзно ходили пустелею i збирали зiлля, я побачив, що вiддалiк iде мiй брат. I раптом вiн з подивом зупинився, трохи постояв, хресним знаменням себе загородив i перескочив мiсце, що перед ним було, наче якiсь сiтi, i втiк швидко до своєї печери. Я здивувався сильному стрибку i швидкому братовому втiканню i пiшов до того мiсця, щоб довiдатися, яке зло побачивши, мiй брат утiк. Коли я прийшов, то побачив купу розсипаного золота, i помолився, i зняв мантiю, зiбрав у неї розсипане золото, i ледве змiг донести до своєї печери, не розповiдаючи про те братовi. Пiсля того пiшов я у град i купив дiм добрий, мiцно загороджений, що всерединi мав прекраснi покої й чисту воду. I збудував церкву, i влаштував монастир, i зiбрав сорок монахiв. Збудував же я i притулок для подорожнiх, i лiкарню для спочинку подорожнiм i недужим. I купив поля i всього потрiбного, i, все достатньо впорядкувавши, знайшов чоловiка, урядника доброго, i поставив його iгуменом того монастиря. Залишилося ж було пiсля будови монастиря двi тисячi золотих, тисячу я вручив iгуменовi – на монастирськi потреби, а тисячу роздав убогим. I нi одного золотого собi не залишив. Тодi попрощався з iгуменом i братами й повернувся знову в пустелю шукати брата мого. Коли ж iшов я пустелею, увiйшов помисел зарозумiлости в моє серце, що брат мiй знайденим золотом не змiг добре розпорядитися, я ж здiйснив велике й богоугодне дiло. Так думаючи, наблизився я до того мiсця, де було братове перебування, i не переставав бентежитися помислами, себе над iншим вивищуючи. I ось зустрiв мене ангел, що вiд початку вiдвiдував мене, i, поглянувши на мене грiзними очима, з гнiвом мовив: «Чого марнославишся i гордими помислами пiдносишся над братом своїм? Кажу тобi правду, що весь твiй труд за стiльки часу: будування церкви, влаштування монастиря i все, що ти зробив, – не дорiвняється до стрибка твого брата, яким же вiн перескочив знайдену купу золота. Не золото-бо перескочив, а провалля велике, що утвердилося мiж багатим i Лазарем, перелетiв легкими крилами. I лоно Авраама чекає на нього: вiн-бо постарався угодити Боговi, ти ж – людям. Без всiлякого розмiрковування, вищий перед Богом брат твiй. Ти ж його мiри нiяк не досягнеш, хоч i зарозумiлiстю хвалишся, наче кращий. I через те не побачиш обличчя його у всi днi життя ствого, анi споглядання лиця мого не отримаєш, поки багатьма сльозами не умилостивиш Бога». Те мовивши, ангел невидимим став перед очима моїми. Я ж постарався дiйти до братової печери i, не бачачи в нiй брата мого Йоана, пiднiс голос свiй, почав плакати й ридати гiрко, поки знемiг вiд плачу. У такому риданнi перебував я сiм днiв, коли почув голос ангела, що здалеку до мене промовляв: «Тобi треба йти до Едеса-града i там, поблизу церкви святого Георгiя, зiйти на стовп i в покаяннi перебувати, доки змилостивиться Господь над тобою». Пiшов тому я з пустелi, плачучи, i прийшов сюди, зiйшов на стовп i пробув сорок дев’ять лiт, борючись iз багатьма помислами, що находили на мене, наче темна хмара. I скорбота якась невтiшна наповнювала моє серце. На п’ятдесятий рiк, пiзнього суботнього вечора, свiтло солодке засяяло в моєму серцi й розiгнало хмару помислiв. I перебував я цiлу нiч без сну, в розчуленнi серця молячись i сльозами утiшення себе зрошуючи. Коли настав недiльний день, i була третя година, i спiвав я звичнi свої для того часу псалмоспiви, раптом став передi мною святий ангел, кажучи: «Мир тобi i спасення». Я ж утiшився серцем, впав на землю i зi сльозами сказав: «Чому вiдкинув мене вiд лиця свого i з братом моїм мене розлучив? I ось лежу, великими охоплений напастями!» Ангел же, взявши мене за руку, пiдняв i мовив: «За твою зарозумiлiсть i тому що в думках своїх принизив ти свого брата, вiдступив я з-перед очей твоїх. Але не покинув цiлком тебе, бо невидимо перебував з тобою, оберiгаючи тебе, як же звелiв менi Бог. Нинi ж у смиреннi твоєму згадав тебе Господь i послав мене бути явно з тобою у нинiшньому вiцi i в майбутньому. I дасться тобi благодать вiд Бога мати ясновидiння, щоб бачити праведне i грiшне, щоб за праведних ти тiшився, за грiшних молився, аби навернулися вiд грiхiв своїх до покаяння. Живий i брат твiй, i завжди за тебе до Господа молиться. Побачиш його в безсмертному життi». Ось це про себе розповiв тобi, о святий архиєрею Божий».

Спитав же святий Теодор, як вiн праведних i грiшних бачить. Сказав стовпник: «Якщо попри це мiсце iде муж праведний i богобоязливий, то я бачу благодать Божу, що над ним сяє, i ангелiв святих i пресвiтлих, якi з обох бокiв крокують з ним. Бiси ж iдуть здалеку, не смiючи до нього наблизитися. Якщо грiшний чоловiк мене минає, то бачу полк бiсiв, що навколо нього ликує. Ангел же здалеку iде, журячись через загибель грiшного. Коли ж бiси хочуть погубити того чоловiка, зразу ж ангел, iз вогненною зброєю прибiгши, вiдганяє їх».

Iз цих душекорисних слiв преподобного стовпника святий єпископ Теодор велику духовну радiсть у серце прийняв, вельми дякував Боговi, що такого мужа, угодника Господнього, богонатхненного i ясновидного отця, серед пастви своєї знайти сподобився. I з того часу вiдвiдував його i в духовних бесiдах з ним вправлявся.

Пас добре святий Теодор Христове стадо й намагався винищити єресi, що множилися. Сповнилися гнiву й лютi єретичнi серця i на вiдкрите зло пiднялися. I зiбралися у великiй кiлькостi своїй, вирiшили, озброєнi, несподiвано напасти на церкву пiд час соборної вiдправи на якесь свято, i поранити пастиря, i розлякати овець, але нiчого не досягнули, бо збулося на них Писання: «Задумали раду, її ж не змогли здiйснити». Коли-бо кинулися, як домовилися, злiсно до церкви, сила Божа не пускала їх. Тодi руки їм потерпли, полум’я вогненне з церкви назустрiч їм вийшло, проганяючи. Не розумiли, що робити, тому вдалися до другого пiдступу. Намовили на Церкву Божу i на святого архиєрея мешканцiв того краю, що були агарянами (Едес був уже пiд перською владою), грiшми руки їхнi наповнивши. I забрали багато з надбань церковних: поля, ниви, виноградники й iнше все, звідки дiм архиєрея i причет церковний мали прогодування. Й iншим правовiрним робили немало кривди i насилля в їхнiх маєтках, а найбiльше манихеї, що втiшалися багатством. Скрута примусила святителя Теодора йти до Вавилону до перського царя, що Мавiй називався (який був пiсля Адрамелеха), i просити його припинити кривду, яку чинили Церквi, i справедливого суду. I пiшов спочатку до преподобного стовпника, шукаючи вiд нього корисної поради. Стовпник же похвалив намiри його i провiстив, що має бути i що дорога його буде благословенна: не лише-бо все, Церквi потрiбне, добре влаштує, а й царя наверне до Христової вiри. Радив же йому шукати брата його Йоана, який у верхнiх краях Вавилону в пустелi перебував. I написав до брата свого послання вiд себе. Святитель же попрощався зi стовпником, повернувся до єпископiї i за кiлька днiв приготувався до подорожi. Досить до Бога за стадо своє i за себе помолився i вирушив у дорогу, що перед ним лежала. Досягнувши ж Вавилону, прийшов до церкви християнської й тамтешньому митрополитовi явив себе. Митрополит же з радiстю прийняв святого Теодора i з любов’ю дав йому в себе спочинок. Коли ж спитав про причину його приходу, розповiв святий Теодор детально про всi єретичнi злiснi ради, i повстання, i розграбування церковного майна, i страждання правовiрних, i скорботи. Трапилося, що були тодi в митрополита двоє царських мужiв, з них же один був старiйшина царських писцiв, а другий старiйшина лiкарiв, обидва правовiрнi християни. Вони з митрополитом слухали, що розповiдав єпископ, спiвчували йому серцями своїми. I велiв митрополит тим царським мужам, щоб нагадали царевi про едеського єпископа, який прийшов. Вони ж вiдповiли: «Не час нинi нагадувати, бо цар важко хворий, i очi його вiд хвороби помутнiли, зробилося бiльмо на обох його зiницях. Ще ж i вiд запалення легень страждає, i думаємо, що хвороба та до смерти. Хто-бо нинi смiє йому нагадати про яку справу?» I сказав їм святий Теодор: «Хто знає, пани мої, може, задля мого смирення, зцiлить його Господь». Вони ж сказали йому: «Якщо ти досвiдчений у лiкуваннi чи вiд Бога маєш цiлющу благодать, то це щасливий час, щоб легко отримати твої прошення». Зранку ж старiйшина лiкарiв, увiшовши до царя, провiв звичне лiкування i згадав при тому про єпископа, що прийшов з Едеса i досвiдчений у лiкарськiй майстерностi. Цар же зразу звелiв прикликати його. I пiшов єпископ до царя, молячись i спiваючи псалом Давидiв: «Хто живе у допомозi Вишнього» й iншi. Коли увiйшов до царевої спочивальнi, хворий цар, що ледве мiг говорити, немiчним голосом промовив: «Якщо можеш, о єпископе, поможи менi, бо я страшно хворий i при смертi». Святитель же Христовий, очi сердечнi до Бога пiднiсши i Владику Христа, швидкого лiкаря, з вiрою безсумнiвною на допомогу прикликавши, звелiв принести чисту посудину й чисту воду. Мав же з собою землю iз життєдайного Христового гробу. Ту-бо землю водою розчинивши, частину звелiв випити царевi, частиною, що залишилася, помастив йому голову, i чоло, i повiки, й очi, i серце, i плечi, i звелiв усiм мовчати, аби цар трохи заснув. Це зробивши, святий пiшов до гостинницi, а хворий заснув солодким сном. I пiд час його спання вiдступила вiд нього всiляка хвороба, i вiд дверей смертних, благодаттю Христовою i молитвами святого єпископа Теодора, був повернений. Збудився ж цар зi сну, i вiдчув себе цiлком здоровим, й очима свiтло дивився, i дивувався вельми такiй швидкiй i несподiванiй перемiнi з важкої недуги в повне здоров’я. I радости великої сповнився, зразу звелiв прикликати доброго лiкаря – єпископа святого, i дуже йому дякував, i велику почесть з любов’ю вiддавав. Святий же звелiв царевi прийняти їжу, i їв цар, i пив, як здоровий, наче нiколи не хворiв. Наступного ж дня скликав усiх своїх старших вельмож, вийшов бадьоро на мiсце видовищ i сiв на високому престолi, показуючи всiм, що вiн здоровий. I всi тiшилися царевим здоров’ям. I зробив цар того дня бенкет великий всiм вельможам, i градоначальникам, i воїнам, i всьому людовi, i всi, бенкетуючи, веселилися. Святого ж Теодора-єпископа перед усiма вшанував, i дарами великими обдарував, i називав його свiтлом очей своїх. Третього ж дня прикликав його до себе цар з великою честю, кажучи: «Яка причина, чоловiче Божий, свiтло очей моїх, твого сюди приходу, скажи менi? I що потребуєш вiд моєї влади, все буде тобi». Тодi святитель Христовий Теодор почав розповiдати детально царевi, що єретики чинять Церквi святiй i правовiрним християнам образи, грабунки, кривди, напастi й утиски. I зразу цар звелiв написати до урядникiв Киликiї, i Сирiї, i Месопотамiї, щоб все церковне майно швидко повернули Едеськiй церквi й образи, християнам вчиненi, щоб вiдшкодували праведним судом. Тi ж, що звуться єретиками, нехай приєднаються до соборної Церкви. Якщо ж не захочуть, то манихеям язики рiзати, несторiян же, i євтихiян, i севирiян вигнати з града i храми їхнi до основ зруйнувати. Коли таке велiння цареве написане було, сказав цар до святого: «Ти, отче, з нами до часу побудь, я ж пошлю воєводу з писанням вiд мого iмени, щоб виконав усе наказане. Пошли ж i ти з ним декого з учнiв твоїх i нi про що бiльше не турбуйся, все буде за бажанням твоїм». I так послано було вiд царя воєводу, вiд єпископа – трьох клирикiв. I, скоро Едеса досягнувши, все за велiнням царським влаштували добре. I багато з єретикiв, злякавшись царських погроз, до правовiрних приєдналося. А iншi, що у злостi своїй незмiнно перебували, рани та вигнання прийняли.

Перебував святий єпископ Теодор у Вавилонi, часто до царя його кликали як лiкаря, до нього ж входив i виходив, сiяв потрохи зерна слiв Божих. I потрапляли вони на добру землю царевого серця: почав цар почасти просвiтлюватися пiзнанням iстини. Тодi святитель просив царя, аби звелiв йому на декiлька днiв пiти в пустелю, щоб знайти сповiщеного йому пустельника. I звелiв цар, i вийшов святий Теодор з двома учнями своїми i пiшов iз града, десь за сто поприщ, Бог його наставляв. Знайшов преподобного Йоана, брата стовпникового, в пустелi, який у непрохiдному мiсцi, у темному вертепi жив. Вiн вийшов назустрiч єпископовi, прикликаючи святителя та учнiв його на iм’я. I помолилися, i один одного привiтали, сiли й духовними бесiдами насолоджувалися. Був же преподобний Йоан у всьому подiбний на брата свого Теодосiя-стовпника. I просив святителя, щоб у його вертепi вiдслужив Божественну Лiтургiю i причастив його пречистих Таїнств Тiла i Крови Христових. I зробив єпископ за бажанням його, лiтургiсаючи, i причастив його. Пiсля прийняття святого Причастя пустельник весь сповнився духовної радости i поставив перед ними пустельну трапезу, сповнену дивних якихось ласощiв. I, скушувавши, дякували Боговi i знову в бесiдах духовних вправлялися. I спитав старець єпископа: «Де, отче, те, що написав менi брат мiй стовпник?» Здивувався ж єпископ ясновидству старцевому, спитав його: «Хто сповiстив тобi, авво, що я маю писання брата твого до тебе?» Вiдповiв преподобний старець: «У той час, коли було написане писання, тодi ж i прочитане було, i зразу на тiй же хартiї ззаду вiдписав я братовi». Вийняв єпископ з торбини запечатане писання, вiддав пустельниковi. Але той велiв єпископовi зняти печать i прочитати. Єпископ же розкрив i прочитав, побачив на другому боцi написане таке: «Йоан, останнiй серед ченцiв iз печер вавилонських, Теодосiєвi, стовпнику Сирiї, преподобному братовi моєму в Господi радiти. Прочитав я писання твоє вiдразу, коли написане було, i в ту ж годину вiдписав тобi, бо хоч ми й далеко один вiд одного, але дух мiй невiдступно при тобi перебуває, i що тобi вiд Бога вiдкривається, це й менi вiдоме. Що ти написав про святого єпископа, те все добре Провидiнням Божим влаштовується, Церква свята примножується, єретикiв осоромлюють i виганяють, невiрний цар iз просвiтленням очей тiлесних разом i душевними прозрiває. Здоровий будь у Господi, брате, i за мене до Владики Христа молися, щоб у майбутньому життi сподобилися ми один одного бачити й перебувати нерозлучно».

Таку чудесну вiдповiдь єпископ iз подивом прочитав, згадав Авакума, що з Юдеї у Вавилон до Даниїла ангелом був перенесений i знову з Вавилону за одну годину до Юдеї повернувся. I сказав собi: «Всесильний Бог, що зробив давно те чудо, сильний i нинi подiбне вчинити. Дивний-бо у святих своїх».

Пробув же святий єпископ у преподобного пустельника того день i нiч i зранку, пiсля закiнчення молитви, попрощавшись з ним, повернувся до Вавилону i прийшов до царя.

I сказав йому цар: «Хотiв би я, о любий отче, нiколи не розлучатися з тобою, у нинiшньому життi i в майбутньому, невимовним-бо союзом любови зв’язалася душа моя з тобою». Вiдповiв єпископ: «Бачу, що дверi мiж тобою i мною вiдчиненi, я не виходжу зовнi, ти ж до мене всередину не заходиш. Коли ж замкнуться дверi, розлучимося, i через те болить менi вельми душа». Цар же сказав: «Що таке дверi i їх замикання? Прошу, скажи менi, щоб я зрозумiв». Тодi святитель вийняв з-за пазухи своєї святе Євангелiє i мовив: «Це, о царю, дверi, що ведуть до спасення i до нерозлучного перебування з Богом i зi святими Його». I почав читати йому святе Євангелiє наодинцi, у внутрiшнiй кiмнатi, тлумачачи по-сирiйськи та по-iзмаїльськи. Цар же уважно слухав, розпалився душею до божественного бажання й розчулився серцем. Було ж iз царем троє найвiрнiших його слуг, родом з Аравiї. I вони, послухавши святе Євангелiє, розчулилися i пробули до вечора, слухаючи його.

Зранку ж цар вiд усiх справ i суєти звiльнився, знову святителя до себе прикликав, наче лiкуватися вiд нього хотiв: справдi-бо приймав лiкування душi своїй. I знову цiлий день той уважно слухав євангельськi розповiдi i повчання Спасителя. I повiрив у Христа вiн i три найвiрнiшi його отроки. I звелiв їм святитель приготуватися до святого хрещення, заповiвши пiст, i навчив їх, як молитися до Бога, i написав їм їхньою мовою трисвяте, i «Отче наш», й iншi молитви, ще ж i Символ святої вiри, що є «Вiрую в єдиного Бога». Усе це було таємно, щоб не довiдалися сарацини: боявся ж бо цар повстання їхнього проти себе. I приходив єпископ до царя щодня як лiкар й осiбно повчав його i з ним трьох хлопцiв про таїнства святої вiри. А через короткий час охрестив таємно царя й отрокiв i дав iм’я царевi Йоан. I вiдправив святу Лiтургiю у царевiй спочивальнi, причастив новоохрещених Божественних Таїнств Тiла i Крови Христових, i була радiсть велика царевi, i святителю, i трьом отрокам. Радiли й святi ангели через навернення грiшникiв. I вiдбувалося у внутрiшнiх царевих паталатах духовне ликування, спiврадiли їм небеснi сили. Новоохрещений цар Йоан, маючи перед умовими очима своїми Вiдкупителя роду людського Христа Iсуса, що на хрестi постраждав, забажав дуже мати якусь частину iз Чесного дерева животворного Хреста Господнього, на якому Господь наш був прибитий. А тому що в Єрусалимi вже не було хресного дерева, бо грецькi царi звiдти ранiше його забрали i до Царгорода перенесли, треба було святителю Христовому Теодору пiти до Царгорода з прохальним царевим листом, де було написано так: «Превисокому i благочестивому самодержцю Грецького царства Михаїлу-царевi, з благочестивою i богомудрою матiр’ю Теодорою, Йоан, цар перський, у Господi радiти. Дякую предоброму Боговi, що визволив мене зi зваби i наставив на пiзнання iстини cвятого Євангелiя i на iсповiдання християнської вiри. Прошу ваше царське благочестя дарувати менi частину животворного Чесного дерева хресного, на якому Христос мiй розiп’явся, хочу мати його на захист собi». Таке писання i дари великi послав цар перський царевi грецькому через святого єпископа Теодора. Той же, до Царгорода дiйшовши й послання з дарами царевi вiддавши, прийнятий був з шаною вiд царя i вiд святiшого патрiярха. Трапилося, що в той час мати царева, Теодора, мала хворi очi, i видно було бiльмо на очах, i потьмарився погляд її. Святитель же Христовий, землю з гробу Господнього з чистою водою змiшавши, помастив очi її i зцiлив. Не лише царицi, а й iншим багатьом недужим подавав здоров’я. Цар же звелiв зробити золоте хрестохранилище, коштовним камiнням i перлами прикрашене, поклав у нього частину Чесного дерева животворного хреста Господнього i написав царевi перському так: «Михаїл, що у Христа Бога благочесно вiрить, самодержець всiх грекiв, Йоановi, любому покiрностi нашiй, царевi перському, у Господi радiти. Прийняв я твоє послання, всiлякого благочестя сповнене, i вельми зрадiв, i дякую Боговi, що вивiв тебе з темряви в чудесне Його свiтло i на спадкоємство вiчного життя i нескiнченного царства. Ось нинi став ти сином Авраамовим, а не Iзмаїловим, i дитиною Сари, а не Агари. Хвалимо твiй розум, що iстинного царя ти пiзнав. Залишайся до кiнця у вiрi Христовiй i в заповiдях Його. Прохання твоє виконуємо радiсно, хай буде тобi Чесне животворне дерево хреста Господа на захист вiд всiх видимих i невидимих ворогiв i на блаженне уповання на майбутнє життя». Таке писання до перського царя грецький цар святому Теодоровi, єпископу Едеському, вручив iз часткою животворного Хресного Дерева, ще й iкону Спасителеву дав, i, дуже обдарувавши, вiдпустив з миром.

Повертаючись до того, хто послав його, святитель зайшов до пастви своєї в стольний град Едес, i звеселив дуже стало словесних овець Христових, i любого стовпника преподобного Теодосiя вiдвiдав, i, трохи в Едесi затримавшись, до Вавилону пiшов. Всюди в дорозi чудесно зцiлював всiлякi в людей хвороби покладанням Хресного Дерева, i землi з гробу Господнього, i своїми святими молитвами. Коли ж прийшов до царя Йоана, прийняв той його з невимовною радiстю, i поклонився до землi Хресному Дереву i Спасителевiй iконi, i цiлував її з радiсними сльозами, i в спочивальнi своїй поставив, влаштував своїми руками перед тою святинею лампаду невгасиму. I писання грецького царя прочитав з великою любов’ю.

Затримався святий Теодор у Вавилонi, i багато зцiлень благодаттю Христовою робив, i виганяв бiсiв з людей. Радiли дуже християни, а сарацинiв i жидiв з’їдала велика заздрiсть. Був серед них один жидовин, старiйшина собору єврейського й учитель їхнього закону. Вiн намовив вельмож перських i сарацинських говорити царевi, щоб звелiв бути спiльним дебатам християн з євреями про вiру. Знав же цар, що раби Христовi не будуть переможенi, тому й погодився на це прохання. I встановлено було день дебатiв, i зiбралося багато людей: персiв, сарацинiв, жидiв i християн. Прийшов i цар зi всiм синклiтом на той собор. I коли сiв цар на високому престолi, став жидiвський законовчитель вiд усiх жидiв один проти християнських учителiв i святителiв митрополита Вавилонського i єпископа Едеського. Був же той жидовин велемовний i розумом своїм пишався. I коли почав не з Писання говорити, але поганi речi злословити i багато образливого на Христа, Господа нашого, нечистими своїми устами голосно вимовляти, тодi святий Теодор сповнився божественної ревности, дав рукою знак, щоб було мовчання i сказав до жидовина: «Якби ти щось iз закону Мойсеєвого i з iнших святих пророкiв нам представив, вiдповiдали б тобi. Але тому що на образи й обман вiдкрив ти свої велемовнi уста i не зi святих пророкiв звiщав, а те, що батько твiй сатана тобi каже, у вуха всiм говориш, сину дияволiв, сповнений всiлякої злости i неправди, тому проти твоєї образливої i брехливої балакучости одне Давидове скажу слово: «Хай занiмiють уста облеснi, що говорять на праведного беззаконня, гординею i приниженням». I зразу той багатослiвний жидовин став безголосим, i хульний язик його зв’язався нiмотою, i нiчого не мiг сказати. У ту годину осоромилися юдеї, а християни возвеселилися. I радiв цар духом, що перемогли християни i славилася сила Iсуса Христа. Тодi звелiв цар того законовчителя жидiвського, нiмотою вiд Бога враженого, жилами худоби бити нещадно i в темницi замкнути. Тодi й iнших головних жидiв били i з безчестям i докорами iз собору вигнали. Через три днi той жидовин, що був вкинений у темницю i не мiг говорити, написав на паперi прохання до святого єпископа Теодора, милости просячи i християнином бути обiцяючи. Святитель же сповiстив про те царевi й вивiв жидовина з темницi. I припадав жидовин до нiг святителевих, знаками рук просячи хрещення, язик-бо його нiмим був. Огласив його єпископ, а коли в купiль святого хрещення ввiв та iм’я Пресвятої Тройцi над ним прикликав, зразу розв’язався вiд нiмування язик його, i почав вiн голосно прославляти Отця, i Сина, i Святого Духа. I визнавав, що Iсус Христос справдi Син Бога живого, законом i пророками проповiдуваний. I так жидовин став християнином. Дано було йому у святому хрещеннi iм’я Самон. На нього дивлячись, й iншi iз жидiв прийняли святу вiру й охрестилися. Також i з персiв, i сарацинiв багато хто повiрив у Христа, але берегли свою вiру в таємницi, боячись суддiв i володарiв роду свого, щоб вони їх не покарали.

Пiсля цього, коли минуло небагато днiв, захотiв святий Теодор iти до пустельника Йоана преподобного i сповiстив про те царевi. I сказав цар: «Хотiв би i я бачити того угодника Божого i слiв його послухати». Вiдповiв святий: «Добре твоє бажання, якщо його побачиш, багато скористати маєш вiд нього, вельми-бо духовний чоловiк, i ясновидства дар має, i сповiстить тобi майбутнє, як теперiшнє». Так поради лися обидва разом iти до пустельника, i спорядився цар, наче на лови iде i хоче кiлька днiв затриматися, ловлячи у пустелi диких звiрiв. Вийшов iз багатьма слугами i вельможами, мав iз собою єпископа, як лiкаря, невiдступно. I минали гори та долини пустельнi, i велику мали здобич. Коли ж наближалися до того мiсця, де пустельник у печерi перебував, розiслав цар слуг i воїнiв своїх праворуч i лiворуч шукати диких звiрiв, сам же залишився з малим загоном. Тодi, ближче пiдiйшовши, i їх залишив, лише взяв iз собою трьох тих найвiрнiших отрокiв, з якими разом охрестився. А святитель взяв учня свого Василiя (який потiм був цього [житiя] описувачем), i пiшли до святого пустельника. Преподобний же Йоан, духом передбачивши прихiд до нього царя i єпископа, вийшов їм назустрiч, несучи в руках вогонь i тимiян, i поклонився їм, i привiтав їх, увiв до вертепу свого, i, сiвши, розмовляли з користю. I сказав до царя пустельник: «Блаженний ти, царю, що втiк вiд темряви i сподобився стати сином свiтла. Блаженний ти, що вiдкинув суєтне i брехливе, полюбив iстину, що вводить тебе у життя. Блаженний, бо маєш мученицьким вiнцем бути увiнчаним i, замiсть земного тимчасового царства, отримаєш небесне вiчне з Христом царювання. Слава Боговi, у Тройцi єдиному, що вивiв тебе з ями пристрастей i з глибини трясовини, i поставив на каменi ноги твої, i виправив стопи твої, i вклав в уста твої пiсню нову». Пiсля цього преподобний старець поставив перед тими, що прийшли, пустельну їжу i воду. I, ївши, дякували Боговi. I сказав цар: «Правду кажу, що у всi днi царювання мого нiколи не смакувала менi їжа i пиття так, як сьогоднi. Справдi, отче духовний, ти – цар, я ж бiдний i убогий». I мовив старець: «Дасть тобi Господь скоро отримати справжнє царство, бо ти прийшов мене, убогого, вiдвiдати». I давав цар старцевi багато золота, але той не прийняв, сказав: «Тому, хто в пустелi живе, не потрiбне золото. Роздай у градi це убогим i приймеш сторицею на небi». I дивувався цар рiвноангельському життю преподобного старця. З ним же пiсля достатньої бесiди попрощавшись, благословення i молитов його сподобившись, вiдiйшов. I, з’єднавшись зi слугами i воїнами, повернувся до града. I сказав цар до святого Теодора: «Яку дяку маю вiддати тобi, чеснiший отче, що ти сподобив мене бачити чоловiка воiстинну небесного, його ж недостойний цiлий свiт?»

Пiсля цього добрий пастир вирiшив повернутися до свого стада: боявся, щоб без нього знову єретики не увiйшли, як вовки лютi, i не пошкодили словесних овець. Просив тому царя, щоб вiдпустив його до Едеса. Цар же зi сльозами мовив: «Пiсля твого вiдходу, отче, не сподiваюся довго серед живих перебувати, не хочу-бо нiчним богочитцем бути анi таємно християнином називатися. Iди-бо собi з миром, вiзьми ж iз собою i Чесне дерево животворного хреста Господнього, щоб пiсля кончини моєї невiрнi не потоптали його. Якщо ж пiсля цього року почуєш, що я живий, знову прийди вiдвiдати мене й Чесне це дерево принеси. Коли ж довiдаєшся, що я помер, то за упокiй моєї душi помолися». Дав же цар святому єпископу Теодоровi багато золота, i срiбла, i всiляких коштовних речей: на прикрашання Божих Церков i на роздавання убогим. I попрощалися один з одним, з великими сльозами розлучилися. Коли вiдходив святитель у свою дорогу, залишив у Вавилонi одного зi слуг, щоб бачив, що буде пiсля нього, пiшов iз Вавилону до своїх овець i до Едеса щасливо прибув.

Пiсля вiдходу святого Теодора мало часу минуло, коли благовiрний цар Йоан у Вавилонi свою гарячу таємну вiру i любов, яку до Христа мав, не хотiв бiльше пiд сподом ховати, але явно всьому свiтовi самим дiлом бажав показати. Прикликав до себе всiх своїх князiв, i воєвод, i градоправителiв i сказав до них: «Таємницю Божу хочу вам сказати, i нехай нiкого не буде, хто не вiрив би моїм словам. Вiдкрито менi вiд Бога, що наблизилася кончина життя мого i за короткi днi маю вiдiйти з цього життя. Тому наказую, щоб завтра зi всiм народом ви зiбралися до мене на поле (назвав те мiсце), заповiт-бо мiй хочу вам оголосити». Те мовивши, вiдпустив їх сумних. I звелiв проголошувачам кричати по мiсту, аби всi люди зранку на те поле зiбралися. Сам же цiлу нiч перебував у молитвах, i рано-вранцi прикликав митрополита, i розповiв йому про свiй намiр, i просив його, щоб вiдслужив Божественну лiтургiю у внутрiшнiй молитовнiй кiмнатi.

Коли було служiння, причастився зi святителевих рук Божественних Таїнств Тiла i Крови Христових з великим розчуленням. Обдарувавши святителя коштовними дарами, вiдпустив його. Тодi сiв на коня в царськiй свiтлiй одежi й вийшов iз града зi славою на назване поле, на якому вже незлiченно зiбралося люду: перси, iзмаїльтяни, жиди i християни, i всi начальники та володарi. Приготовано ж було мiсце високе, i престол на ньому царський поставлено, щоб усi бачили царя. Дивувалися всi тим собором i один одного питали, що це має бути i яка буде царева бесiда.

Прийшов цар, сiв на своєму престолi i, трохи посидiвши, звелiв мовчати. Тодi, iз престолу вставши, почав великим голосом говорити так: «Почуйте, перси всi, й агаряни, i жиди, i вибранi люди християнськi! Я – християнин, iм’я моє Йоан. Вiрю в Отця, i Сина, i Святого Духа, i Триєдине єство Божества, iншої-бо нема правдивої вiри на землi, лише ця одна. I тому що Господь мiй Iсус Христос сказав у Євангелiїi: «Кожен, хто визнає Мене перед людьми, того Я визнаю перед Отцем моїм на небi», – ось тому визнаю Його перед небом i землею, перед ангелами i людьми». Це мовивши, вийняв золотий хрест, що мав на тiлi, камiнням коштовним прикрашений, i пiднiс його увись, щоб усi бачили. Тодi загородив себе хрестом, дивлячись на схiд, i поклонився до землi, поцiлував чесний хрест, кажучи: «Хресту Твоєму поклоняюся, Христе, чесному, i Тебе знаю, Бога i Спаса мого. I Тобi славу возсилаю з безначальним Твоїм Отцем i з пресвятим, i благим, i животворним Твоїм Духом навiки. Амiнь».

Це почувши, всi дивувалися i стояли наче нiмi. Тодi князі та воєводи з iншими володарями сповнилися гнiву й крикнули: «Хай буде убитий той, хто зневажає нашу вiру!» I напали на царя, мечами i списами дуже поранили його й убили. Убили з ним i трьох вiрних отрокiв, що iм’я Христове визнавали. I так мученицьки помер благовiрний цар Йоан з трьома своїми отроками у Вавилонi у третiй день мiсяця травня. Тодi всi християни, бачивши, що сталося, побоялися гнiву агарянського i втекли з видовища, ховаючись. Тiло ж цареве кинене було на тому полi без поховання. Наступної ночi явився святий страстотерпець старiйшинам i володарям з великою погрозою, кажучи: «Швидко вiддайте тiло моє митрополитовi християнському, щоб поховав його. Якщо ж нi, то всiх вас зразу страчу». Збудилися вони зi сну i, вранцi зiбравшись, один одному розповiдали побачене й були наляканi. I зразу послали до митрополита християнського, наказуючи, щоб взяв тiло цареве й поховав його. Митрополит же швидко прийшов, взяв мученицьке тiло святого царя Йоана i з ним тiла святих трьох отрокiв його. I принiс їх до церкви, i поховав з шаною разом.

Були ж чуда вiд гробу їхнього: багато-бо подавалося зцiлень на всiлякi хвороби, що не лише християни, а й агаряни отримували i до християнської вiри схилялися. Тiєї ж ночi, як його вбили, святий цар Йоан явився в Едесi святому єпископовi Теодору у видiннi, одягнений у бiлий одяг, свiтлом невимовним виблискував i вiнець на головi мав пречудесний. Його ж краси неможливо людською мовою переповiсти. I сказав до єпископа: «Ось, чесний отче, прославив мене Христос Господь славою великою i до мученицького лику зарахував мене. Вчора-бо я визнав пресвяте iм’я Його перед усiма, i вбили мене перси та сарацини, i вийшла душа моя з темницi тiлесної й отримала блага, якi ти проповiдував менi. Благословенний ти вiд Бога, що став заступником моєму спасенню. I ось молюся спiльному Владицi, аби звелiв i тобi прийти до мене швидко, щоб ми разом насолоджувалися блаженним життям у благодатi Пресвятої Тройцi». Коли ж збудився зi сну святий єпископ Теодор, пiшов до преподобного Теодосiя-стовпника i розповiв йому про своє видiння. Повiдомив стовпник, що воно правдиве, бо i йому про те вiдкрито було вiд Бога. Через кiлька днiв прийшов iз Вавилону слуга, що був там залишений, i розповiв святому єпископовi про все дiйство детально, як благовiрний цар Йоан з трьома отроками за Христа постраждав. I радiв святий Теодор духом, дякуючи Боговi, що труд його не марним був, а настiльки красний плiд принiс у Небесне Царство. Пiсля цього через деякий час бачив стовпник в одкровеннi брата свого, преподобного Йоана-пустельника, що до Господа вiдiйшов, i сповiстив про те святителю. Тодi й сам стовпник, преподобний Теодосiй, трохи похворiвши, переставився. I поховав його святитель у церквi святого великомученика Георгiя в монастирi святих постниць.

Коли ж минуло три роки пiсля вбивства святого царя Йоана, явився той страстотерпець знову святому Теодоровi, подiбно до першого явлення, i сказав: «Iди, отче любий, кличе тебе Христос, зволив-бо, щоб обидва ми разом жили в Його Царствi й невимовним свiтлом насолоджувалися». Iз цього видiння святитель Христовий Теодор пiзнав, що зближається його вiдхiд до Бога. Все-бо щодо Церкви Едеської i правовiрних людей добре влаштував, благословення i мир вiвцям словесним дав, залишив паству свою i пiшов до Єрусалиму. I поклонився життєдайному Христовому гробу, прийшов до Лаври святого Сави, у якiй вiд початку iнокував, й оселився в попереднiй своїй вiдлюдницькiй келiї. I перебував у нiй три тижнi, тодi до обителi нерукотворної переселився, у руки Бога передав святу свою душу мiсяця липня в 9-ий день. I прийшов святiший патрiярх Єрусалимський з єпископами, многотрудне тiло угодника Божого у тiй же Лаврi поховав чесно, славлячи Отця, i Сина, i Святого Духа, єдиного у Тройцi Бога, Йому ж i вiд нас, грiшних, хай буде честь, слава, i поклонiння, i вдячнiсть нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.

 

 

Знайшли помилку