Без категорії

Житie преподобної матерi нашої Макрини

Мiсяця липня у 19-ий день

Свята Макрина народилася в Каппадокiї за царювання Великого Константина. Батьками її були Василiй та Емiлiя, i була це їхня перша дитина, старша сестра Василiя Великого, Григорiя Ниського й iнших братiв i сестер. У тих чесних батькiв було десятеро дiтей: четверо синiв i шiсть доньок.

Iм’я першої доньки – Текля – наречено було матерi перед народженням Божим одкровенням у сонному видiннi. Перед самим часом народження заснула мати й бачила, наче носить на руках не народжене, а ще в утробi, немовля. Чоловiк же якийсь свiтлий i чесний пiдiйшов i на дитину свiтло поглянув, тричi Теклею найменував, назнаменувавши, що дiвчина та має бути наслiдувачкою цнотливого життя святої первомученицi Теклi й добровiльною безкровною мученицею. Пiсля видiння того збудилася Емiлiя, зразу народила дiвчинку i назвала її Теклею. Але домашнi i родичi хотiли бiльше назвати її Макриною, iменем бабусi її, матерi ж батька святої Макрини, яка за царювання Максимiяна Галерiя з мужем разом гонiння за Христа витерпiла i сiм рокiв у пустелях поневiрялася, терплячи брак необхiдного, доки не припинилося гонiння. Тому народжена дiвчинка мала подвiйне iм’я: Текля за одкровенням, Макриною ж кликали. I немарно, бо стала пiзнiше наслiдувачкою богоугодного життя обох тих угодниць Божих, так, як i вони, мала серце своє запалене полум’ям божественної любови до Бога. Проте перемiг звичай людський, щоб Макриною її називати, навiть друзi не знали першого її iмени, всi кликали її другим iм’ям. Вiриться ж, що обома тими iменами записана на небесах у книзi життя ця Христова наречена. Коли вигодувана була дитина i дитячим розумом до розумiння приходила, виховувала її мати в книжнiй настановi, починаючи подавати учення не з еллiнських (як же iншi матерi звикли) байок i поетичних вiршiв, в яких багато такого, що чистого дiвочого розуму не є достойне, а з Премудрости Соломонової, i з Псалмiв Давидових, i з iнших книг Божественного Писання вибираючи найкращi вiршi, якими є молитви та славословлення Бога i добрi повчання. I вчилася дiвчина скоро, мала гострий розум, i були в устах її завжди слова Божi i спiв молитовний, вiдповiдний на кожну годину i на частини подiлений. Коли до обiду сiдала, то пiсля трапези дякувала, полудне i вечiр не минала без псалмоспiву, i на сон встановлену молитву здiйснювала. Ще ж i належного рукодiлля дiвчину навчала мати i не дозволяла їй у неробствi i дитячих забавах гаяти час, але завжди то в книжному читаннi, то в ручнiй роботi була зайнята. Коли ж мала дiвчина лiт дванадцять, почала розцвiтати краса її дiвочого лиця настiльки, що не було рiвної їй дiвчини в цiлому краї тому анi iконописна майстернiсть не могла зобразити краси її лиця, через що багато заможних i славних батьковi їй надокучали, кожен своєму синовi в подружжя взяти її хотiв. Батько ж, благорозумний, вибрав одного зi всiх юнака, який не лише родом, а й розумом i добрими звичаями iнших перевищував, i йому заручив прекрасну свою доньку Макрину. Але вiдклав шлюб, поки дiвчина дiйде дорослого вiку, вiдповiдного до шлюбу. Мав же той юнак добру надiю, i в зовнiшнiй фiлософiї з добрим успiхом вправлявся, i часу шлюбу чекав. Бог, що все мудро влаштовує, Провидiнням своїм перетяв його тимчасове життя – переставив його на життя безсмертне. Тодi блаженна та дiвчина, у молодих лiтах своїх старий розум маючи, вирiшила, що нi за кого iншого не буде виходити замiж, але чисто берегтиме дiвство своє до кiнця життя свого. I коли багато просило її у подружжя, батьки та родичi надокучали, кажучи їй про шлюб, вона не в мiру своїх лiт, не юним-бо розумом, але бiльше старим, розсудила найрозумнiше: «Негоже дiвчинi, що одному нареченому була заручена, iти замiж за iншого, беззаконно не берегти утверджених раз заручин, адже за законом єства подружжя повинне бути одне, як же одне народження i смерть одна. А той, про якого ви кажете, що помер, наречений мiй, вiрю в надiї воскресення, що буде живий Боговi, тiльки вiдiйшов далеко в iнший край, до часу спiльного воскресення. Немалий же грiх i сором подружжю, коли кудись вiдiйшов чоловiк, не берегти подружньої вiри, а за iншого йти замiж». Так благорозумна дiвчина Макрина кожному, хто їй про шлюб говорив i виходити замiж радив, вiдповiдала, у непорочному дiвствi себе берегла, i перебувала при матерi своїй завжди, як при бадьорому сторожевi життя її, i служила їй сердечно зi смиренням, не соромлячись i тої роботи, яку виконували рабинi, але все з ними разом робила, наче одна з рабинь. А найбiльше, коли батько її до Господа вiдiйшов, овдовiлiй матерi була невiдступною служителькою, i у всiх її печалях i скорботах утiшителькою, i всього дому доброю урядницею, й iншим братам i сестрам своїм, як старша за народженням, була учителькою i наставницею, наче друга мати. А найбiльше останньому братовi Петровi, який народився перед кончиною батька: вiн-бо тiльки з утроби материнської вийшов, як батько зi свiту вiдiйшов. Того останнього брата сама свята Макрина навчила книг, i всiлякого благорозумнiння, добрих звичаїв i цнотливого життя, що став вiн пiзнiше святителем, не меншим серед Божих угодникiв.

Коли ж брат її Василiй, який пiсля неї народився, повернувся додому з навчання, у якому багато рокiв у рiзних краях провiв, i вихвалявся, як юний, своєю премудрiстю, свята Макрина лагiдними i богонатхненними словами своїми за короткий час привела його в таку смиренномудрiсть, що все житейське вiн скоро зневажив i прийняв чернече життя. Ця Христова iстинна раба й iншого брата, Навкратiя, коли юний був, душекорисними бесiдами своїми до любови Божої i до чистого життя наставила – i знехтував всiм Навкратiй, пiшов у пустелю i служив старим пустельникам. Закiнчив життя своє в молодих лiтах. За порадою тої благорозумної дiвчини i мати її, блаженна Емiлiя, влаштувавши iнших доньок у чесне подружжя, рабiв i рабинь свободою обдарувавши, покинула галас i турботи свiту суєтного цього i пiшла в дiвочий монастир. Й обидвi спiльно, мати i донька, заручилися Христовi, прийнявши на себе чернечий образ. Захотiли i деякi з рабинь, разом з ними вiдрiкшись свiту, iнокувати, i все їм було спiльне: одна келiя, одна трапеза, один одяг. I все, для життя потрiбне, рiвно приймали, i служили Господовi єдинодушно, у смиреннi, i покорi, i любовi. Не було в них гнiву, анi заздрости, анi ненависти, анi зневаги, анi нiчого iншого такого, що було б Боговi немиле. Вiд суєтних бажань i марнотного величання цiлком звiльнилися, слава їхня була в тому, щоб бути нiкому не знаними, багатство – в убогостi, їжа – в повстримностi, все ж земне, як порох iз тiла, струшували, в одному Бозi весь розум заглиблювали i вiддавалися молитвам, i псалмоспiвам, i читанню книжок вдень i вночi. I те було їм постiйним дiлом i спочинком вiд дiла, щоб завжди в богомисленнi i молитвах вправлятися. А турботи i труди щодо потреб тiла – те їм було як поробiття, а не як сама робота. I якi слова можуть передати богоугодне їхнє життя в постницьких подвигах, яким же до ангелiв уподiбнилися, i були наче посередниками мiж ангелами i людьми, тiлесних людей перевищували, безплотних же ангелiв досягали чистотою i повстримнiстю. В одному лише не дорiвнялися ангелам: тi безтiлеснi, цi ж у тiлах були. Але якщо б хто порiвняв їх до ангелiв, то не згрiшив би, бо, i в тiлi бувши, наслiдували безплотних, боголюбивим серцем з ними на небi перед Богом стояли. Таке їхнє життя було не короткий час, а продовжилося на довгi лiта, аж до старости й кончини. I коли преподобна Емiлiя, сповнена днiв, наблизилася до блаженної своєї кончини й знемогла тiлом, прийшов до неї останнiй її син Петро, який встигав у богоугодженнi, i разом зi святою Макриною служив матерi у її хворобi. При самiй же її розлуцi з тiлом сидiли при вмираючiй по обидва боки лiжка обоє її дiтей, Макрина i Петро, i згадували поiменно iнших братiв i сестер, вона ж усiм своє материнське благословення, як скарб, залишала. Тодi, одну руку на Макрину, а другу на Петра поклавши, сказала до Бога: «Тобi, Господи, даю початок i десятину з плоду лона мого, початок – ця первородна донька, десятина – цей останнiй син. Ти-бо в старозаконнi звелiв, аби початок i десятину плодiв тобi приносили, тому нехай цi будуть тобi приємною жертвою, i святiсть Твоя на них нехай прийде». Те мовивши, передала святу свою душу в Божi руки. I поховали дiти матiр свою чесно, поклали її тiло в гробi свого батька, при мощах її мужа, так-бо заповiдала перед кончиною.

Пiсля того минуло трохи часу, i святий Василiй Великий поставлений був архиєпископом Кесарiї Каппадокiйської, i брата свого Григорiя (названого Ниським) у пресвiтери рукопоклав, також i другого брата до себе привiв, до церковного клиру прийняв. Про те довiдавшись, свята Макрина возвеселилася духом. На дев’ятий же рiк по тому почула, що святий Василiй переставився до Господа. I була дуже сумна, не тому що за рiдним братом сумувала, але що таке церковне свiтило згасло i стовп благочестя впав. Тодi й самiй святiй Макринi зблизився час вiдходу до Бога, про її ж чесне переставлення святий Григорiй Ниський, єпископ, брат її, пише так: «Дев’ятий мiсяць по кончинi Василiя минув, коли був собор єпископiв в Антiохiї, на ньому ж був i я (говорить Григорiй). Пiсля собору того захотiв пiти я до сестри нашої Макрини, вiдвiдати i побачити її: давно-бо з нею не бачилися. Перепоною було багато бiд i скорбот, якi я витерпiв, гнаний звiдусiль арiянами. Iшов тому я до неї, пройшов великий шмат дороги, i коли вже наблизився до намiреного мiсця, було це за один день до мого приходу до сестри, вночi, коли я спочивав, видiння увi снi було таке: здавалося, що несу на руках мученицькi мощi, вiд них же виходив свiтлий промiнь, наче з чистого дзеркала, проти сонця покладеного. I не мiг я очима своїми дивитися на той дуже свiтлий блиск. Таке видiння тричi повторилося менi тiєї ночi. I не мiг я зрозумiти побаченого, печаль якась була в моїй душi, i пiшов у дорогу, очiкуючи, як збудеться той сон. Коли наближався до мiсця того, де блаженна Макрина ангельське i небесне провадила життя, багато збиралося до мене зустрiчних у дорозi i честь любо нам вiддавали. I спитав я одного зi знайомих про сестру Макрину, той же сказав менi, що у хворобi вона великiй, тому швидко я пiшов, тужачи духом. I, дiйшовши до обителi, увiйшов спершу до церкви, де чекали нас чорноризцi. Коли була молитва i благословення, побачив, що не було серед черниць iгуменi їхньої – моєї сестри Макрини. I стривожився я серцем, пiшов до її келiї i побачив її дуже хвору, лежала не на ложi, а на землi, на дошцi, покритiй веретищем, i узголiв’я дерев’яне iншим веретищем було накрите. Побачивши мене у дверях, вона поклонилася i впала на руки, встати не могла, проте, скiльки можна їй було схилитися з постелi, вклонилася менi. Я ж швидко пiдняв її i поклав на тому ж мiсцi, i зi сльозами привiтав її. Вона ж, руки до Бога здiйнявши, мовила: «Дякую Тобi, Владико, Боже мiй, що й це добре дiло здiйснив для мене i не позбавив мене бажання мого, але послав слугу Твого на вiдвiдання раби Твоєї». Тодi почала розмовляти зi мною, таячи в собi бiль тiлесний, не хотiла-бо засмутити душу мою, рiдко й легко стогнала i частi зiтхання якось стримати намагалася. До нас же являла лице свiтле, промовляючи слова кориснi. Я згадав Великого Василiя, i печальна була душа моя через Василiя, анi не мiг стриматися вiд слiз. Вона ж, бачачи що я дуже заплаканий, зразу покинула слово про Василiя, i почала iнше, кажучи про Боже дивне Провидiння i Промисел, i про майбутнiй вiк, i для чого людина створена, i як смертною стала, i як через тимчасову смерть на вiчне життя переходить. Й iншi богонатхненнi слова промовляючи, нам користь велику, душi ж своїй радiсть творила. Наповнена була Духом Святим, наче з джерела якогось, текла благодать з уст її i цiлий ум її в небесному був. Закiнчивши ж бесiду, сказала менi: «Час, отче, щоб ти трохи спочив з довгої дороги i пiдкрiпив їжею тiло». Я ж, хоч i не хотiв вiдлучатися вiд бачення її i солодкої бесiди з нею, в якiй же справдi був спокiй душi моїй, проте й не послухати її не посмiв. Тому що вона так захотiла, пiшов вiд неї.

Було ж приготоване нам для спочинку мiсце в ближньому вертоградi, дуже гарному, в тiнi садових дерев. Але нiщо мене не могло розвеселити, бо болiло моє серце, адже бачив сестру свою при смертi i чекав, як має збутися сонне моє видiння, яке вже починав пiзнавати, тлумачачи його собi так. Мощi мученицькi – сестра Макрина, яка справдi постницькими подвигами стiльки лiт щодня мучила себе задля любови Божої, умертвила тiло своє, як мучениця, i цiлком померла для грiха. Променi ж свiтлi, що з мощей виходять, знаменують благодать Святого Духа, яка в нiй перебуває. Коли я так розмiрковував i тужив, розумiла те духом блаженна i прислала до мене, сповiщаючи, що сталася їй вiдрада у хворобi i їй полегшало. Це ж вона зробила, аби я не журився, але мав надiю на її одужання. Проте вона не про тiлесне, але про душевне своє здоров’я загадкою розповiдала, втiшаючи мене. Я ж доброю тою вiсткою возвеселився, прийняв їжу i спочив трохи. Пiсля того знову прийшов до неї, i знову почала душекорисну бесiду, згадуючи всi благодiяння Божi, явленi їй з юности i цiлому нашому дому, i дяку велику за те вiддавала Господовi. Я ж, солодко слухаючи її слiв, думав собi: «Хай би цей день тягнувся, щоб бiльше насолодилися вуха нашi». Але вже схилявся день до вечора, час вечiрнього спiву скликав нас до церкви. Тому вiдпустила нас недужа, сама стараннi молитви творила до Бога.

Наступного дня, коли я прийшов до неї, – говорить Григорiй святий, – пiзнав, що вже має померти. Бачив-бо, що вся її природна сила знемогла, i дуже був засмучений. Вона ж, зрозумiвши печаль мою, втiшала мене рiзними богонатхненними словами й душекорисними розповiдями, сама ж сповнена була духовної радости. Не було в нiй страху смертного анi якогось збентеження, але велике уповання на Бога. Коли настало полудне, бiльше знемогла i, покинувши розмовляти, почала бесiдувати з Богом молитвою, руки до Нього здiймаючи. Молилася ж тихим голосом, що ледве ми чули, слова її молитви були такi: «Владико, страх смерти забрав Ти вiд нас, влаштував так, що кiнець життя цього тимчасового буде нам початком вiчного кращого життя. Ти тiла нашi сном смерти на малий час заспокоюєш i знову збудиш останньою трубою. Ти наше тлiнне тiло, Твоїми руками створене, як скарб, довiряєш землi, i що їй даєш, те знову вiзьмеш з неї, переобразивши наше смертне й потворне в безсмертя i красу. Ти визволив нас вiд прокляття i грiха, Ти розтоптав голову змiєву i вирвав з пащi його людину поглинену. Ти зруйнував ворота аду й потоптав силу того, хто мав державу смерти. Зробив нам шлях для воскресення. Ти дав тим, що бояться Тебе, знамення – хрест Твiй святий на перемогу супротивного, на утвердження ж i збереження життя нашого. Боже вiчний, до якого я привернулася з утроби матерi моєї, Його ж з усiєї сили полюбила душа моя i Йому ж душу i тiло моє вiддала з юности моєї, Ти пристав до мене ангела свiтлого, щоб вiв мене на мiсце свiтле i прохолодне, де вода спокою i лоно святих отцiв. Ти зупинив полум’яну зброю, що не дає зайти до раю, i вiдкрив рай для розбiйника, який був розп’ятий з Тобою i довiрив себе милосердю Твоєму. Згадай i мене, рабу свою, у Царствi своєму, бо я спiврозп’ялася Тобi, прибиваючи страхом Твоїм тiло своє i судiв Твоїх завжди боячись. Хай не розлучить мене провалля те страшне вiд обранцiв Твоїх анi хай не зупинить дороги моєї заздрiсник, щоб не виявилося перед очима Твоїми грiхiв моїх, якими з немочi єства нашого грiшила я перед Тобою словом i дiлом чи помислом. Прости менi Ти, що маєш владу вiдпускати грiхи. Дай, щоб душа моя скинула тiло й непорочною постала перед Тобою, без грiхiв i скверни, i нехай буде як кадило перед Тобою». Так блаженна говорила, знамення хресне кладучи правицею на очах, i на устах, i на серцi, i з молитвою передала душу свою в руки Божi. I здавалося, наче природним сном заснула, очi мала примруженi, й уста замкненi, i руки на грудях гарно лежали, i цiле тiло добре споряджене було, не потребувало вiд рук людських нiякого споряджання. Я ж, дивлячись на неї, плакав дуже. Також i черницi, якi доти стримувалися вiд слiз, пильнуючи, щоб не засмутити плачем матерi своєї духовної, i таїли всерединi сердечний бiль, коли побачили, що вона вже була без дихання, зразу пiдняли голоси плачу й ридали великим риданням. I нескоро змiг я переконати їх, щоб обернули плач на звичний спiв i молитву. Пiсля того я попросив їх вийти на короткий час з хатини тої i залишився при померлiй з деякими небагатьма, якi угодно їй в цьому життi послужили. Серед них же була Вестiяна, сенаторского роду, що колись вийшла замiж, короткий час з чоловiком пожила, бо скоро вiн з життя цього переставився. Овдовiвши, не захотiла другого шлюбу, але, знехтувавши славою i багатством, красою та насолодою свiту цього, до блаженної Макрини прийшла i мала її за хранительку i виховательку вдiвству своєму, i перебувала при нiй, багато рокiв добре iнокуючи. До тої Вестiяни мовив я: «Годиться нинi в чистiший одяг одягти це мертве дiвоче тiло». Вестiяна ж до другої черницi, на iм’я Лямпадiя, мовила: «Що заповiдала нам духовна мати наша про поховання своє?» Лямпадiя ж, заплакавши, мовила до мене: «Преподобної матерi нашої кончина прикрасилася чистим життям, а тiлесного прикрашання як же в життi своєму тимчасовому нiколи не потребувала, так i до поховання свого не приготувала. Ось волосяниця колюча, ось багатошовна ряса, ось мантiя стара i покриття на голову, ось сандалi дуже стоптанi – все її багатство. I нема нiчого нiде схованого анi в скринi, анi в ризницi. Себе саму мала за ризницю, а за скарбницю – небесну обитель, там все своє поклала, на землi ж нiчого не залишила». Я ж, – каже Григорiй святий, – сказав до тих черниць: «Маю з собою новий одяг, який я приготував собi на поховання, чи буде угодно їй, якщо в мiй одяг її вберемо?» Черницi ж сказали: «Хоч би й жива була, не вiдкинула б твого давання, вельми-бо тебе шанувала та любила. Шанувала як священика, любила як родича, i не чуже сестрi те, що є братове». Тодi я послав принести мiй поховальний одяг i звелiв Вестiянi та Лямпадiї одягнути в нього мертву.

Споряджаючи чесне тiло святої Макрини, Вестiяна зняла з шиї хрест залiзний i перстень, також залiзний, на якому було зображення хреста, i сказала до мене: «Ось яку красу носила на шиї Христова наречена». Я ж роздiлив: собi взяв перстень, Вестiянi ж дав хрест. I сказала менi вона: «Добру частку вибрав ти собi, отче: у тому перснi є частиця з животворного дерева Чесного хреста Господнього». Тодi знову сказала до мене: «Знай i цю чудесну рiч, отче». I, вiдкривши трохи груди померлої, показала менi знак на тiлi вiд рани, що колись була, i те, що сама з уст її чула, розповiла менi: «Коли при матерi була блаженна, зробилася їй на цьому мiсцi рана люта й невилiковна, що потребувала рiзання i зцiлення вiд досвiдчених лiкарiв, iнакше-бо мала розiйтися по цiлому тiлi, i самого серця торкнутися, i заморити. Просила її мати i переконувала, щоб показала ту рану лiкарям i лiкування вiд них щоб прийняла, кажучи, що лiкарська майстернiсть дана вiд Бога людям на зцiлення. Вона ж тяжким це для себе мала, щоб дати на себе дивитися чоловiчим очам, на оголенi груди свого тiла, чи дати кому торкнутися до себе, i волiла терпiти лютий бiль i прийняти смерть, анiж вдатися до лiкарiв. Одного ж вечора, послуживши, як же звикла, матерi руками своїми, увiйшла до молитовного храму й замкнулася в ньому, перебувала цiлу нiч на молитвi, колiна й лице долi схиляючи й сльозами змочуючи землю: вiд самого Бога, справжнього лiкаря душi i тiла, просила зцiлення. Тодi, взявши iз землi грудку, сльозами її розмочену, приклала до своєї рани. Коли ж настав ранок, знову мати, журячись нею, наполягала дуже, щоб вона дозволила лiкарям полiкувати ту рану. Вона ж мовила: «Досить менi для зцiлення, о мати моя, щоб ти правицю свою поклала на рану менi й знамення хресне на нiй зробила». I коли мати поклала руку свою їй на груди, торкнулася ушкодженого мiсця, перехрестивши, то не виявила рани: Божою силою зцiлилися рана та i бiль вiдiйшов, залишився лише малий знак вiд тої рани на пам’ять про чудо Боже». Те розповiдала Вестiяна, а святий Григорiй записав.

Ще ж i про похорон її описав просторо, ми ж, щоб не продовжувати слова, коротко нагадаємо таке. Мертве лице святої Макрини було таке гарне, наче промiнь якийсь чудесний вiд краси її виходив. Собор багатьох людей, нiким же не кликаний, але Богом зрушений, зiйшовся на її поховання. Єпископ краю того, на iм’я Араксiй, прийшов зi всiм освяченим собором. Плач був великий вiд усiх людей i тиснява велика, бо люди хотiли торкнутися до раки i мощей святої, i ледве її могли донести до гробу через натиск людей. Поклали її в гробi батькiвському, при мощах її матерi. Так-бо звелiла: як їхнє життя було вкупi, так i тiла разом щоб спочили.

Iз чуд її святий Григорiй, брат її i житiя описувач, лише одне згадав: як преподобна за життя свого подала зцiлення однiй дiвчинi, що мала слiпе око з бiльмом, поцiлувавши його. Вiд поцiлунку її святих уст зникло бiльмо, око прозрiло. Про iншi чуда її той-таки святий Григорiй говорить так: «Iншого багато чув вiд черниць, що бiля неї жили i про всi її дiла добре знали. Не написав те в повiсть, бо багато людей вiрить з оповiданого лише в те, що самi можуть зробити. А що перевершує їхню силу – у те не вiрять, але звинувачують у неправдивостi. Тому опускаю розповiдь, як у час голоду не малiло пшеницi i хлiба, якi подавали її руки голодним i потребуючим, й iнших немало чуд її: швидке вiд хвороб зцiлення, бiсiв проганяння, i пророче ясновидство, i передбачення майбутнього. Усе те, хоч i справдi правдиве й неоманливе, оминаю мовчанням, щоб не бути причиною грiха невiрства немiчних людей, якi тiлеснi i не знають, що Бог за мiрою вiри роздiляє свої дари: тим, що мають малу вiру, дає малi дари, бiльше ж дає тим, що бiльше вiрять. Ми ж всемогутнiй силi Божiй вiримо, славимо Отця, i Сина, i Святого Духа нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь».