...
Без категорії

Убієння блаженного Ігоря Ольговича, князя Чернігівського та Київського

Місяця червня на 5-й день

Після смерти великого князя Ярослава Володимировича залишилося троє синів його — Ізяслав, Святослав і Всеволод Ярославичі. Ізяслав-бо, як найстарший, сів на престолі отчому, на великому княжінні київському. Святослав же сів у Чернігові, а Всеволод — у Переяславі. Після довгих літ княжіння їхнього помер спершу чернігівський князь Святослав Ярославич, його ж син Олег, або Ольг, пізніше був князем Чернігова, а від Олега народився цей, про якого в нас слово, — Ігор блаженний. Тоді помер і київський великий князь Ізяслав Ярославич, залишивши після себе двох синів — Ярополка і Святополка. Після його смерти Всеволод Ярославич, князь переяславський, прийняв велике княжіння київське. Братаничам своїм, Ярополку і Святополку Ізяславичам, дав одному град Володимир Волинський, а другому — Турів. Сина ж свого Володимира, прозваного Мономах, посадив на княжінні чернігівському, але після того Володимир Мономах відступив княжіння чернігівське Олегу Святославичу, а сам сів у Переяславі. Коли закінчив тимчасове життя великий князь київський Всеволод Ярославич, прикликав Володимир Всеволодович Мономах на велике княжіння київське Святополка Ізяславовича. Після кончини Святополкової сів у Києві Володимир Мономах. Після Володимира Мономаха був старший син його Мстислав, тоді другий син — Ярополк, тоді третій — В’ячеслав. Всі один по одному, по кончині попереднього брата, княжіння київське приймали (у той час четвертий син Мономаха — Юрій Володимирович, прозваний Довгоруким, у Москві княжив). У Чернігові ж після кончини Олега Святославича княжив Всеволод Ольгович. Його братами були цей блаженний Ігор, Святослав й инші Ольговичі. Той Всеволод, син Олега, бажаючи собі більшої влади, зібрав велику силу війська, пішов на В’ячеслава Володимировича Мономаховича, князя київського, щоб вигнати його з престолу, а самому на більшому княжінні сісти. В’ячеслав же, боячись Бога і не хочучи кровопролиття, послав до нього митрополита Михаїла (який був другий того імени), просячи миру, — і відступив йому княжіння київське, сам же пішов у Турів.

Всеволод Ольгович прийняв велике княжіння київське, а брат його, цей блаженний Ігор, залишився на чернігівському княжінні. Княжив Всеволод Ольгович у Києві десь шість років, розхворівся до смерти і, скликавши братів своїх, князів руських і киян, звелів їм цілувати хрест й обіцяти, що після нього посадять на княжінні київському Ігоря, брата його, князя чернігівського, а Ігор цілував хрест, що любитиме братів і нікого не ображатиме. Всеволод Ольгович помер, і поховали його у Вишгороді в церкві Святих страстотерпців Бориса і Гліба. Кияни ж, хоч і хрест цілували під примусом, проте не любили Ігоря і не хотіли мати його собі за князя, але зразу послали таємно до Переяслава до князя Ізяслава Мстиславовича, внука Володимира Мономаха, і просили його, щоб на княжіння київське прийшов. Також і всі князі руські не любили Ігоря і всіх Ольговичів, і не мав Ігор однодумців, лише брата свого Святослава Ольговича, братанича Володимира Давидовича, князів чернігівських, та Святослава Всеволодовича, княжича київського, внука Олегового, свого братанича. Ізяслав же Мстиславич, князь переяславський, зібрав велику силу свою і, з князів руських декого прикликавши, пішов до Києва. А кияни потай вістки йому посилали. Ігор же, князь київський, чуючи, що Ізяслав іде на нього, зібрався також із братом Святославом Ольговичем і з братаничем Святославом Всеволодичем і пішов проти Ізяслава. І зійшлися, билися сильно, проте Ігорове військо знемогло і було переможене. І втік Святослав Ольгович, брат Ігорів, князь чернігівський, з битви, а Святослава Всеволодовича взяли в полон. Ігор же сховався в болото. Через чотири дні знайшли його і привели до Ізяслава. Так позбувся блаженний Ігор великого княжіння київського, заледве два тижні пробувши на ньому.

Ізяслав же Мстиславович, внук Володимира Мономаха, перемігши Ігоря, увійшов до Києва славно, і прийняли його кияни з радістю. Святослава Всеволодича, внука Олегового, княжича київського, у битві взятого, відпустив, бо сестрінком йому був, ще ж і гради йому дав — Бузько і Межибож. А Ігоря Ольговича, закувавши, посадив в поруб у Переяславі. Тієї ж осені Ігор, сидячи в порубі, розхворівся і просив постригти його в чин чернечий. Великий же князь київський Ізяслав Мстиславич звелів відпустити його з порубу й постригти — і був Ігор пострижений у чернецтво в Переяславі від єпископа переяславського Євфимія. Після постригу одужав, і привели його до Києва в монастир Святого Теодора, який збудував великий князь Мстислав Володимирович Мономашич, — і в тому монастирі схиму на Ігоря наклали. Святослав же Ольгович, князь чернігівський, зжалився вельми над Ігорем, братом своїм, — посилав прохання до Ізяслава, щоб відпустив Ігоря до Чернігова. Але Ізяслав не хотів відпустити, через те бунт великий піднявся серед князів, і було битв і кровопролить багато. І коли Ізяслав стояв з військом на Супої, сповіщено було, що Святослав Ольгович, князь чернігівський, з иншими князями збирається воювати на нього за Ігоря, брата свого. Зразу послав у Київ до Володимира Мстиславовича — брата, і до митрополита Клима, що став після Михаїла, і до киян, потребуючи допомоги, і наказував київським людям, аби прийшли до нього на Супій, бо хотів раттю піти на Чернігів на Святослава Ольговича.

Кияни ж мовили: “Раді ми були з дітьми нашими піти битися за князя нашого, але пильнуємося, щоб не сталося тут чогось поганого, як же раніше було при великому князі Ізяславі Ярославичі, коли, висікши з порубу Всеслава, посадили його на княжому престолі. А ось нині ворог князя нашого і наш — Ігор — не в порубі, а в монастирі святого Теодора ходить на волі”. І, скликавши всіх, пішли вбивати Ігоря. Володимир же Мстиславич, брат княжий, сказав їм: “Браття і дружино, цього брат мій, а ваш великий князь, не наказував вам. Ви ідіть проти ворогів його, а Ігоря пильнує сторожа, і митрополит, і Ладар, тисяцький”. Але кияни, не послухавши його, побігли з гнівом у монастир Теодорівський, і ніхто не міг їх спинити, хоч митрополит з великими погрозами боронив, і двоє бояр були від великого князя, і два тисяцькі, Ладар і Рагуйло, боронили, зупиняючи і завертаючи людей, бунт народний вгамувати намагалися — проте нічого не досягли.

Довідався блаженний схимонах Ігор, що хочуть його вбити, побіг швидко до церкви і впав перед іконою Богородичною, зі сльозами молився. Збунтований же людський натовп прибіг в монастир під час Божественної літургії. Володимир, брат княжий, гнав за ними конем, хотівши не дати їм Ігоря вбити, але не встиг — вже бунтарі з великим галасом і криком до церкви вбігли, збентежили всіх, що в церкві були, і, схопивши Ігоря, виволокли геть, б’ючи, і зірвали з нього мантію, і схиму, і весь чернечий одяг на ньому розшматували до нагого, і з монастиря вели. Володимир же зустрів їх у воротах монастирських. На нього глянувши, страждалець Ігор сказав: “Ох, брате, куди мене ведуть?” І зразу Володимир, з коня зіскочивши, почав захищати його від рук убивць, кажучи до людей: “Брати мої, не чиніть зла цього”. І повів його до двору матері своєї. Розлютовані ж люди били Ігоря, вдарили й Володимира. Те бачив князь Михалко, скочив з коня, хотівши допомогти Володимиру, і почав захищати Ігоря й Володимира. Тим часом Володимир зайшов з Ігорем у двір матері своєї і замкнув ворота — вони ж і на Михалка руки наклали, б’ючи його. Обірвали на ньому утвар князівську, і хрест, і золоту гривну, і ланцюги. Тоді виламали ворота двору того, двері сіней вирубали, виволокли преподобного й убили немилостиво. Після того, зачепивши його шнуром за ноги, волочили по вулицях, насміхаючись, і кинули на торжищі мертвого й нагого. Так помер блаженний Ігор, князь чернігівський і київський, у п’ятницю, — співстраждав з Христом Господом, що за нас постраждав. І багато добрих і чесних людей приходило, покривало наготу мертвого тіла, плачучи над невинним його убієнням. Брат же княжий, Володимир Мстиславич, послав домашніх своїх спорядити і взяти тіло убитого. Спорядивши його, поклали в церкві Святого Михаїла. Тої ж ночі проявив Господь над ним знамення таке. У церкві, де лежало тіло, запалилися всі свічки самі по собі, і сповіщено про те було митрополитові. Він же заборонив про те розповідати, звелів приховувати чудо. Коли світала субота, митрополит прикликав ігумена Теодорівського Ананію і послав його, щоб поховав тіло убитого князя. Ігумен же пішов, побачив тіло преподобного, кров’ю змочене, вельми плакав й одягнув його у монаший і схимницький одяг. Коли почав відспівувати його звичними поховальними співами, був грім страшний, і блискавиця велика — і раптом явився стовп світловий над церквою, і затряслася земля, і всі люди вжахнулися й воскликнули: “Господи, помилуй!” Взявши ж тіло мученикове, віднесли до монастиря Святого Симеона — був то монастир діда його, князя Святослава Ярославича, і там у кам’яному гробі поклали в церкві чесно й поховали. Бог же, прославляючи святих своїх, прославив і цього нового страстотерпця. Одного-бо святкового дня, коли зійшлися люди до святого храму, свічки, що були над гробом преподобномученика, коли всі дивилися, самі від себе запалилися (як же й раніше в церкві святого Михаїла), і світло велике засяяло, і пахощі дивні розійшлися. І всі, що бачили це, прославили Бога.

Прийшла ж вістка до Святослава Ольговича, князя чернігівського, що Ігоря вбито. І, скликавши дружину свою, плакав плачем великим за братом своїм. І були того року й наступного війни великі в князів чернігівських із київським Ізяславом за вбивство Ігоря блаженного. Тоді прийшов з Москви князь Юрій Володимирович Мономашич, прозваний Довгоруким, з великою силою — це ж на прохання чернігівських князів. Об’єднавшись, пішли на Ізяслава Мстиславича, князя київського, помщаючись за вбивство Ігоря, і вигнали Ізяслава з Києва. І сів на великому княжінні київському Юрій Володимирович Довгорукий. Тоді Святослав Ольгович переніс мощі блаженного мученика Ігоря, брата свого, з Києва до Чернігова з великою честю і поклав у церкві Святого Спаса в єпископії у вежі красній. І шанували люди мощі Ігоря як мученичі, і поклонялися їм, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, одного в Тройці Бога, якого все творіння славить навіки. Амінь.

У тій же вежі красній в єпископській церкві Святого Спаса в Чернігові десятьма роками пізніше покладено блаженного Константина, митрополита Київського. Про його ж кончину, дивну і страшну, не зайвим буде тут згадати. У ті часи, коли між вищезгаданими князями руськими через київське велике княжіння багато було боротьби, ще ж і серед духовенства за престол митрополичий київський збентеження діялося. І така річ трапилася.

Знайшли помилку