Cвященомученик Симеон, єпископ Перський і з ним Авдел й Ананія-пресвітери, Устазана-євнуха, Фусика-приставника й Аскитреї, доньки його, Азата-скопця та инших Багатьох з ними

Місяця квітня на 17-й день

Коли вже було багато в Персії християн, і церкву ж свою, і єпископів, і пресвітерів, і дияконів мали, зрушилися на гнів і лють волхви, що з найдавніших волхвів рід свій вели, учителями, провідниками і захисниками були нечестивої перської лжевіри. Зрушилися з ними разом на заздрість і юдеї, які завжди були для християн ворогами, і, об’єднавшись з волхвами, намовили царя перського Саворія відновити гоніння на християн, а спочатку оббрехали перед ним святого Симеона, який був єпископом градів, названих Салік і Ктісифон, наче той християнський єпископ ворожий Перському царству, має приязнь з царем грецьким і сповіщає йому все, що діється в Персії.

Саворій спочатку наклав данину велику і нелегку на християн і приставниками данини учинив мужів найсуворіших, утискаючи такими тягарями вірних. Тоді відкрито почав пресвітерів і служителів Божих убивати, церковні скарби грабувати й самі церкви руйнувати, зі землею рівняти, а Симеона святого, як ворога царства Перського і їхньої злочестивої неправдивої віри, схопити й до себе привести звелів. Коли ж схоплений і веригами залізними зв’язаний був Симеон святий і приведений до царя з двома пресвітерами — Авделом й Ананієм, не лише не настрашився його гніву, а й не поклонився йому. Через те ще дужче розлютився цар, спитав святого, кажучи: «Чому не вклонишся, як же спершу кланявся?» Відповів святий: «Спершу не приводили мене до тебе так, як же нині я приведений, і кланявся я, віддаючи достойну честь царству твоєму.

А нині, тому що приведений я, щоб відректися від Бога свого і відступити від віри своєї, не годиться мені кланятися тобі, ворогові мого Бога». Переконував його цар, щоб поклонився сонцю, і обіцяв йому за те багато дарів і почестей: якщо ж сонцеві не поклониться, то нахвалявся все християнство винищити у своєму царстві. Але коли бачив святого мужнім, що ні ласкою, ні погрозами не схиляється, звелів вкинути його до в’язниці. Коли ведений був святий із царських палат, побачив його Устазан-євнух, старий літами, який виховував царя Саворія з дитинства його і в пошані був, перше мав у домі царське місце. Він, сидячи при царській палаті, побачив, що єпископа Симеона святого виводять, зразу встав з місця свого і поклонився низько Божому архиєрею.

Святий же Симеон відвернув лице своє від нього і гнівно підняв голос свій, докоряючи йому як відступникові, бо християнином спершу був, а потім поклонився сонцю через страх перед царем. Устазан же зранився серцем, почав плакати, і ридати, і скинув одяг дорогоцінний, одягнувся в чорний і поганий одяг і, сівши біля дверей палат, плакав, кажучи собі: «Горе мені, окаянному, як явлюся перед Богом моїм, якого ж я відрікся. Ось Симеон відвернув лице своє від мене через відступництво моє, як же на мене погляне Творець мій?» Те кажучи, ридав невтішно. Довідавшись же про те, цар Саворій зразу прикликав до себе Устазана, годувальника свого, і, бачивши його заплаканим, спитав, яка причина такої його печалі і що настільки скорботне трапилося з ним у царському дворі. Відповів Устазан: «Ніколи нічого нещасливого чи сумного не траплялося зі мною у твоєму царстві, проте волів би я витерпіти всі нещастя у світі, аніж те одне, через яке болить в мене нині серце і плачу, що дотепер живу на землі такий старий, давно мав би померти, і ще дивлюся на сонце, йому ж, як богові, поклонився. І не помер швидше, ніж відступив від Бога, Творця всього творіння, і пошанував творіння більше, ніж Творця.

Але зробив те не правдивим серцем, а лицемірно, вдаючи, що тобі благоугодний. І став з обох причин достойний смертної кари: і тому що від Христа, Бога мого, відступив, і що тобі, на старість свою, невірним став. Але присягаю Богом, неба і землі Творцем, що більше такого гріха не буду чинити, не прогніваю більше Господа мого і Бога Ісуса Христа, Царя безсмертного, задля смертного царя. Не схилю більше колін своїх перед творінням Божим, але поклонятимуся самому Творцеві віднині довіку». Те чуючи, Саворійцар здивувався вельми несподіваній зміні Устазана і більше почав на християн лютувати, думаючи, що вони волхвуванням якимось звабили й перемінили Устазана. Жаліючи ж старця, просив його, як батька, щоб не чинив такого богам їхнім приниження, і собі безчестя, і царському дому печалі, і переконував його то ласкою, то погрозами. А Устазан сказав: «Досить того, що було, безумства, у старості моїй сподіяного, більше такого не зроблю, щоб вшановувати творіння більше, ніж Творця». Після довгих і різних вмовлянь бачив цар, що не схилився Устазан до його волі, засудив його на страту мечем. Коли вели Устазана блаженного на смерть, прикликав той до себе одного вірного друга свого, євнуха, кувикуларія царського, і просив його, аби пішов до царя, сповістив прохання його, кажучи: «Царю, так говорить Устазан: згадай служби мої, якими ж з юности моєї спершу батькові твоєму, тоді тобі послужив аж дотепер зі всілякою приязню. І не треба свідків, які б говорили, ти сам добре знаєш. За все ж те одного в тебе прошу дару: зроби відомим усім, за що помираю, звели проголошувачу голосно проголосити, щоб знали князі, і бояри, і весь люд, що не за якусь неприязнь і недоброзичливість до царя Устазан помирає, але саме за те, що християнин і не хоче відректися від Бога свого». Коли ж це було сповіщено Саворію, він зразу звелів, щоб було за проханням Устазановим: сподівався-бо цар у більший страх кинути всіх християн, коли почують, що й Устазана старого, чесного і люб’язного мужа, вихователя царського, не пожаліли, але за ісповідання імені Христового без милосердя передано смерті. А Устазан святий инакше собі думав: що християни, яких відступництвом своїм настрашив і засмутив, почувши про його навернення і за Христа мученицьку смерть, зрадіють і до подібного страждання мужньо укріпляться. І так, коли мученикові святому відтинали голову, у той час проголошувач голосно викрикав, що не за що інше, лише за Христа Устазан під меч дав голову. Про таку кончину Устазана довідався святий Симеон-єпископ, який у в’язниці з пресвітерами та іншими християнами сидів, невимовної радости зі всіма сповнився і прославляв Бога, який вернув Устазана з блуду й вінцем мученицьким увінчав.

Був же після того вдруге прикликаний до царя Симеон святий, і багато сміливо говорив перед царем про віру християнську, і поклонитися сонцю і цареві не хотів — через те цар у гніві був, звелів усіх християн вивести з темниць і ув’язнення на смерть у день Спасителевих страстей — Господа нашого Ісуса Христа. Було ж виведених числом сто, серед них же було багато пресвітерів і дияконів та інших клириків. І засудив цар, щоб усіх мечем убили перед очима Симеоновими, а в кінці й Симеона щоб потяли. Коли всіх на смерть вели зв’язаних, старійшина волхвів, голосно взиваючи, говорив: «Коли хтось із вас хоче живим бути і з царем поклонитися сонцю, зразу відпущений буде на свободу». І жоден до нього не озвався, не відповів, ніхто з них не захотів вибрати життя тимчасове, але кожен хотів усім серцем померти за Христа Життєдавця. А святий єпископ, укріпивши їх до небоязливої смерти, сповіщав їм багато з Письма слів божественних й утішав надією вічного життя в Небесному Царстві. І потяті були всі. На кінець і пастир словесного стада Симеон святий, передпославши стадо своє до Христа, Пастирів начальника, схилив голову свою під меч і перейшов до Господа. Потяті були й обидва пресвітери, з ним разом взяті, — Авдел й Ананій, обидва літами постарілі. Коли Ананія схилили під меч, почав боятися і тремтіти зі страху. Стояв же там муж один сановитий на ім’я Фусик, який був приставником всіх справ ручних у домі царському, був же потаєним християнином. Він, бачивши Ананія-пресвітера, який злякався страти, крикнув йому: «Не бійся, старче, замруж очі й будь мужнім, бо зразу побачиш світло божественне». Ледве це муж той сказав, зразу пізнали, що він християнин, взяли його і до царя привели.

Він же без страху перед царем визнав себе християнином, нечестя ж перського відрікався. І сповнився гніву цар, звелів його не мечем, але іншою, лютішою, заморити смертю: прорізавши шию його ззаду, витягнути язик назад і відрізати, тоді з усього тіла шкіру здерти. І так заморили святого. У той самий час взяли і доньку його, діву на ім’я Аситрія, і після катівського допиту вбили за Христа. Й інших багато в той час убитих було за визнання імені Ісуса Христа. А через рік після того, також у Велику п’ятницю, святого Азата, скопця царського улюбленого, убили, і з ним — тисячу святих мучеників. їх же всіх об’єднуючи, Церква нараховує тисячу сто п’ятдесят. А Созомен і Никифор, історики, у книгах своїх розповідають, що незліченну кількість християн у той час, у день страждання Христового і у свято Пасхи, вбито було. Коли-бо вийшов наказ нечестивого царя Саворія, аби всіх християн землі його винищити, тоді вірні обох родів, старі й молоді, самі виходили поспіхом із домів своїх, віддавалися на смерть з ревністю й помирали з радістю за Господа свого. Коли ж убитий був святий Азат-скопець, пожалів за ним цар, бо дуже любив його, і звелів припинити убивство. Лише учителів і провідників християнських, єпископів і пресвітерів на муки шукати доручив своїм волхвам — інших людей християнських жаліти звелів. Ми ж, пам’ять святих численних і незліченних мучеників шануючи, славимо подвигоположника і вінцедавця Христа, Спаса нашого, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.