Без категорії

Страждання святих новоявлених мучеників Михайла, князя Чернігівського, і Теодора, боярина його, що від нечестивого Батия постраждали

Місяця вересня в 20-й день

Усілякі сум’яття та брані чи якісь інші пагуби коли уздриш бува, не гадай, що просто бувають із мінливості непостійного світу чи від якогось випадку, але відай, що все це за зволенням всемогутнього Бога попускається за гріхи наші, аби тії, котрі грішать, приходили до тями і виправлялися. Спершу Бог малими покарами нас, грішних, карає; коли ж не виправляємося, тоді й великі наводить, як колись і на ізраїльтян; на тих, що не захотіли від мотуззя Христового бича виправлятися, що попустив? “Ти їх попасеш, — рече, залізною палицею!”, тобто римлянами, за пророцтвом Даниловим. Малі ж покари, що спершу Господь попускає, такі: сум’яття, голоди, марні смерті, міжусобні війни і тому подібне. Коли ж тим грішнії не уцнотливлюються, наводить немилостиве й найважче нашестя іншоплемінних, щоб принаймні так прийшли до тями люди і відвернулися від доріг своїх лукавих, за пророком: “Як він їх побивав, то шукали його”. Таке було і щодо нас по всій землі руській. Коли ми доброту всемилостивого Бога лихими діями своїми прогнівили і доброутроб’я його пребагато огірчили, до тями ж прийти і відхилитися від зла, а добро творити аж ніяк не захотіли, тоді вельми розгнівався на нас ярістю Господь і захотів найлютішою покарати наші беззаконства карою. Напустив отож прийти на нас безбожним і нелюдським варварам, що називаються татари із нечестивим та беззаконним царем їхнім Батиєм, що в безчисленному множстві своєї поганської сили на Руську землю нашу найшли, в літо від створення світу 6746, а від воплочення Бога Слова в літо 1238, всю силу християнських царів та князів побили й потоптали, всі городи розоривши, і всю землю мечем та вогнем пополонивши й порожньою вчинивши, і ніхто не міг супроти безбожної тої сили постати, їй-бо через гріхи наші віддав нас Бог, кажучи у пророцтві: “Як захочете ви та послухаєтеся, то будете добра землі споживати, а коли ви неслухняними будете — меч пожере вас”.

У той час християни, що врятувались од меча й полону, ховалися по горах і непрохідних пустелях, і молена було побачити разюче видовище: поселення людські, городи й села порожні і де дикії звірі живуть, там люди поселялися, ховаючись від варварів. Був тоді благочестивий і завждипам’ятний великий князь київський та чернігівський Михайло, син Всеволода Красного внук Олеговий, що змолоду звик до чеснотливого життя; Христа-бо полюбив і йому від усієї душі служив, і світилося в ньому душевне беззлоб’я, був-бо покірливий, і смирний, і любовний до всіх, а до жебраків вельми милостивий, молитвами ж і говіннями завжди догоджав Богові, і всіма добрими ділами прикрасив свою душу, щоб бути їй красним поселенням Бога, Творця свого. Мав же цей благочестивий князь улюбленого собі боярина, що був йому подібний у всіх чеснотах, на ймення Теодор, з ним-бо й душу свою за Христа поклав, постраждавши від поганого Батия, як про це явить подальше слово.

Коли був той добровірний і христолюбивий князь на великому княженні Київському, прислав злочестивий Батий татарів своїх подивитися Київ, ті-бо побачили величність та красу його, здивувалися і повернулись та й розповіли Батию про преславне місто Київ. Знову ж послав Батий до князя Михайла в Київ, зваблюючи його, щоб поклонився йому. Великий князь Михайло розумів звабу їхню, що лукавством хочуть узяти город і спустошити його. Почувши ж про безбожних тих варварів, котрі всіх, хто й волею піддався і поклонився їм, немилосердно побивають, звелів послів тих погубити. По тому, довідавшись про перебування великої татарської сили, що у великому числі (було тоді воїнства шістсот тисяч), як сарана на всю землю Руську найшла, і взяла міцні міста, та втямивши, що неможливо Києву від ворогів, що наближаються, бути цілому, втік із боярином Теодором в Угри і став прибульцем у чужій землі, тиняючись і ховаючись од Божого гніву, слухав-бо того, що каже: “Сховайся трохи, ледь-ледь, доки мине гнів Господній”. Коли відійшов він із Києва, інші князі руські, що входили в Київське князівство, не змогли захистити Києва від нечестивого Батия, що прийшов з усією своєю силою, взяв Київ, так само й Чернігів та інші великі й міцні руські міста та князівства, і вельми спустошив його вогнем та мечем у літо від буття світу 6748, а від воплочення Бога Слова в літо 1240. Тоді преславний і превеликий престольного великого князівства Руського город розорений був вкінець рукою христоненавистних поган; упали від меча агарянського сильні; люди, одні побиті, інші в полон відведені були, чудові Божі церкви осквернені й попалені, що сповнилося за словом Давидовим: “Боже, погани ввійшли до спадку Твого, осквернили церкву святу Твою… рабів твоїх трупи вони віддали на поживу птаству небесному, тіла твоїх преподобних — звірині земній. Вони розливали їхню кров, немов воду … і не було погребальників”. Князь Михайло, почувши про таке, що в руській землі учинилося, ридав невтішно за єдиновірною своєю братією і на запустіння землі своєї. Також довідався він, що людям, котрі залишилися, а їх небагато було, хто уникнув меча та полону, звелів нечестивий цар безбоязно на місцях своїх жити, данини наклавши на них. І численні руські князі, що втекли в далекі країни і в чужі землі, почувши про те, поверталися на Русь і, кланяючись царю нечестивому, приймали свої княжіння, і , данину йому подаючи, жили в розорених своїх городах. Отож і благочестивий князь Михайло із боярином своїм Теодором і з усіма людьми своїми повернувся із блукань, зволяючи данину подати царю нечестивому і на батьківщині своїй, хоч і спустошеній, жити — це ліпше, ніж прибульцем бути в чужій землі. И прибув спершу до Києва, й побачив міста свої спустошені, і до небес подібну церкву Печерську напіврозорену, плакав гірко, тоді пішов у Чернігів. І ледве трохи відпочив з дороги, почули татари про повернення його, прийшли від Батия й почали кликати його, як і інших князів руських, до царя свого Батия, кажучи: “Неможливо вам жити на землі Батиєвій, не поклонившись йому, ходіть-бо і віддайте йому поклона і данниками йому будьте, і так у житлах своїх пробувайте”. Було ж таке у нечестивого царя уладження: коли котрий із князів руських прийде йому поклонятися, то волхви та жерці татарські їх брали і вели через вогонь, а коли що несли в дар цареві, від усього того по малій якійсь частці брали і в огонь метали. Ті ж, що приходили через вогонь, мали поклонятися ідолам Кану, і Кусту, і Сонцю, і тоді їх ставили перед царем. І багато князів руських через страх перед царем і щоб узяти князівство своє, так чинили, через вогонь проходили та ідолам кланялися і діставали від царя, що просили.

Почув про те благочестивий князь Михайло, що багато хто із князів, звабившись славою світу цього, поклонялися ідолам, пожалів вельми і з ревності до Господа, Бога свого, намислив іти до царя неправедного й найлукавішого від усіх на землі і дерзновенно перед ним ісповісти Христа, і кров свою за Господа пролити. Таке намисливши і запалавши духом, закликав вірного свого радника Теодора-боярина й оповів йому думку свою. Той же добророзумний і вірний був, похвалив такий намір пана свого й обіцяв не відступити від нього до кончини, але вкупі із ним за Христа покласти свою душу. І так радилися обидва, утвердили слово, щоб неодмінно й обов’язково іти й померти за ісповідання Ісус Христове. Вставши [рано], пішли до отця свого духовного на ім’я Іван, хотіли йому звістити раду свою. І прийшли до нього, тоді каже князь: “Хочу, отче, іти до царя як і всі руські князі”. Духовник важко це слово сприйняв і з глибини [душі] зітхнувши, рече: “Багато там, ідучи, й душі свої погубили, сотворивши волю цареву і поклонившись вогню й сонцеві, й іншим ідолам. І ти, коли хочеш, іди з миром, але тільки молю тебе, щоб не наслідував їм і не учинив того, що вони сотворили заради тимчасового княжіння, щоб не йшов ти крізь вогонь нечестивих і мерзьким богам їхнім щоб не поклонявся, один є Бог наш Ісус Христос, і хай ніщо не ввійде із поганої ідоложертвенної їжі до вуст твоїх, щоб не погубив ти душі своєї”. Князь же із боярином кажуть: “Ми хочемо за Христа пролити кров свою і покласти за нього душі наші, хай доброприємною жертвою йому будемо” . Те почувши, Іван порадів духом і, веселими очима на них глянувши, рече: “Коли так учините, блаженні будете і, в цьому останньому роді новоявленими мучениками наречетеся”. Повчивши їх достатньо від Євангелія та від інших книг, причастив їх божественних таїн тіла і крові Владичних і, благословивши їх, відпустив із миром, кажучи: “Господь Бог нехай укріпить вас і хай пошле вам дар Святого Духа, щоб бути вам міцними у вірі й дерзновенними у ісповіданні імені Христового, і мужніми у стражданні, і хай причислить вас Цар Небесний до лику перших святих мучеників”. І по тому відійшли в доми свої.

Приготувавшись у дорогу, мир воздали домашнім своїм і рушили спішно, молячись до Бога, і розпалюючись сердечно до нього любов’ю, і бажаючи вінця мученичного, як прагне олень до джерела водного. Коли ж дісталися вони до безбожного царя Батия, сповіщено було тому про пришестя їхнє, і прикликав цар волхвів та жерців своїх і повелів їм, хай чернігівського князя за звичаєм через вогонь проведуть і хай принудять й ідолам кланятися, а по тому хай поставлять його перед ним. Пішли волхви до князя й кажуть йому: “Кличе тебе великий цар!” І взявши його, повели, пішов за ним, як за паном своїм, боярин його Теодор. Коли ж дійшли місця, де був вогонь розпалений з обох боків, а посередині шлях приготований, яким крізьно ходили численні [князі], то тим-ото шляхом і князя Михайла хотіли вести. Тоді князь рече: “Не подобає християнину крізь вогонь іти, його ж бо нечестиві мають за бога, я ж християнин є: не піду я крізь вогонь і не поклонюся тваринам, а Творцю поклонюся, Отцю, і Сину, і Святому Духу, що є єдиний у Тройці Бог, неба й землі Творитель”. Ці слова волхви та жерці почули і наповнилися сорому та ярості, полишили його та й побігли звістити цареві. В той час до святого князя Михайла приступили інші руські князі, що з ним прийшли на поклоніння цареві, серед них був князь Борис Ростовський; ті ж бо, жаліючи його й страждаючи нутром за нього, за одно й боючись і на себе гніву царського, радили Михайлові, щоб сотворив волю цареву: “Хай не погинемо, — казали, — і ми з тобою, можеш позірно вчинити звелене й поклонитися вогню та сонцю, аби тільки збавитися царевої ярості й лютої смерті. Коли ж із миром повернешся додому, чини як хочеш, не спитає Бог і не прогнівиться на тебе за це, адже неволею те чиниш. Якщо ж таке за гріх від духівника буде тобі поставлено, то ми всі твоє покаяння на себе візьмемо, тільки послухай нас і пройди крізь вогонь та й поклонися богам татарським, щоб і себе, і нас од гніву царського і від гіркої смерті увільнив, багато ж добра землі своїй здобудеш”, — це вони говорили святому з великими слізьми. Блаженний-бо боярин Теодор, слухаючи їхніх слів, був у печалі великій, — боявся, аби не пристав князь його на раду їхню і не відпав од віри. І приступивши до нього, почав згадувати обітниці його й слова духівника, кажучи: “Згадай, благочестивий княже, як обіцявся ти Христу покласти за нього душу свою. Спом’яни слова євангельські, якими нас духовний отець навчав: “Хто хоче душу свою, — рече, — спасти, той погубить її, хто ж за мене та за Євангеліє погубить душу свою, той спасе її”. І знову-таки: “Яка користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?”г. І знову-таки: ‘Кожного, хто мене визнає перед людьми, того перед Отцем моїм, що на небесах визнаю й я. Хто ж мене відцурається перед людьми, того і я відцураюся перед Отцем моїм, що на небесах”. Князь же Михайло ці слова від боярина свого солодко вислухав, і запалав ревністю до Бога, й весело чекав мучення, готовий померти за Життєдавця Христа. Князь же Борис, якого раніше згадали, з іншими молив його старанно, щоб сотворив він волю цареву. Він же до них мовив: “Не хочу словом християнин іменуватися, а діла поганих чинити”. І відкинув від себе меча свого, кинув його до них, кажучи: “Прийміть славу світу цього, я ж її не хочу”.

По тому прийшов від царя присланий один вельможа, чином стольник, на ім’я Єлдега, той святому князю Михайлові царські звістив слова, кажучи: “Цар великий каже тобі таке: пощо повеління мого не слухаєш й богам моїм не поклоняєшся? Це нині двоє лежить перед тобою: життя і смерть — вибери собі з двох одне. Коли повеління моє учиниш і крізь вогонь пройдеш, і богам моїм поклонишся, то живий будеш і велику від мене благодать знайдеш і княжінню своєму паном будеш. Коли ж не послухаєшся мене і богам моїм не поклонишся, то лихою смертю помреш”. Святий же Михайло, ті слова, від Єлдеги мовлені, вислухавши, не застрашився нітрохи, але дерзновенно відповів, кажучи: “Скажи царю, так мовить тобі Михайло-князь, раб Христовий: оскільки тобі, царю, вручене є від Бога царство і слава світу цього і нас за гріхи наші правиця Вишнього покорила твоїй владі, то маємо ми тобі як цареві кланятися і належну честь твоєму царству віддавати, а щоб Христа відкинутися і богам твоїм поклонятися, того небуде, не є бо вони богами, а творені [людьми], у нас-бо Писання пророчі кажуть так: “Боги, що неба і землі не сотворили, нехай погинуть”. Що є безумніше того, щоб відкинути Творця і поклонитися твореному?” Єлдега ж рече: “Зваблюєшся, Михайле, називаючи сонце творінням. Скажи-но мені: хто зійде на безмірну висоту оту небесну і створить таке велике світило, що освітлює весь усесвіт?” Святий же відповідає: “Коли хочеш послухати, я відповім тобі: хто сотворив сонце і все видиме й невидиме? Бог безначальний та невидимий і Його Єдинородний син, Господь наш Ісус Христос, і той також не створений, ні початку, ані кінця не має, так само й Дух Святий, — трискладене Божество, один же Бог, той створив небо і землю, і сонце, якому ви кланяєтеся, і місяць, і зорі, так само й море, і сушу, і найпершу людину Адама і дав йому все на службу. Закон же людям поклав: хай не кланятиметься нічому створеному ані на землі долі, ані на небесах угорі, але єдиному Богу, що все створив, хай кланяється. А що обіцяє мені цар княжіння та славу світу цього, то про це не дбаю, бо і сам цар тимчасовий є і тимчасове дає мені царювання, його ж я не потребую — покладаюся-бо на Бога мого, в нього ж вірую, що дасть мені царство вічне, яке ніколи не матиме кінця”. Єлдега ж рече: “Коли в цьому своєму непокоренні, Михайле, пробудеш і царевої волі не вчиниш, тоді помреш”. Святий же відповідає: “Не боюся цієї смерті, адже вона є здобуттям і проханням вічного з Богом пробуття, і що багато говорити: християнин я є і Творця небес та землі ісповідую і в нього безсумнівно вірю і помру за нього, радуючися”. Побачив-бо Єлдега, що ані ласкою, ні погрозою не може його до волі царської прихилити, відійшов до царя повідати все, що почув від князя Михайла.

Вислухав цар Михайлові слова, що переказав йому Єлдега, розбісився від ярості і, дихаючи полум’ям, погрозою, повелів тим, що були біля нього, щоб забили Михайла, князя чернігівського. І кинулися слуги мучителеві, як пси на лов чи як вовки на вівцю побігли. Святий же Христовий мученик, стоячи на одному місці із Теодором, не дбав про смерть, але співав псалми і старанно молився до Бога. Коли ж побачив убійників, що бігли до нього, почав співати:

Мученики твої, Господи, численні муки перетерпіли

І любов’ю твоєю душі поєднали святії …

Досягли вбійники місця того, де стояв святий, схопили його, наче звірі, і розтягли по землі за руки і за ноги, немилостиво б’ючи по всьому тілу, що й земля кров’ю обагрилася, і битий був довго нещадно. Він же, терплячи доблесно, нічого не казав, тільки це: “Християнин я є!”. Один зі слуг царевих, на ім’я Доман, що спершу християнином був, а потім одкинувся Христа й приняв нечестя татарське, той законопреступник, бачачи святого, що доблесно терпить муки, огірчився на нього і, як ворог християнський, витяг ножа свого і простяг руку, схопив святого за голову й відрізав її та й відкинув од тіла, а вона ще мала на вустах ісповідницьке слово й казала: “Християнин я є!” О чудо предивне! Голова від тіла насиллям відтята й відкинена, говорила і Христа вуста ісповідали!

По тому почали нечестиві говорити до блаженного Теодора: “Сотвори принаймні ти волю цареву і поклонися богам нашим, і не тільки живий будеш, але й велику честь од царя приймеш і княжіння пана свого наслідиш”. Святий же Теодор відповів: “Княжіння пана свого не хочу, ані честі від царя вашого не прошу, але бажаю тим-таки шляхом піти до Христа Господа, яким пішов святий мученик Михайло-князь, пан мій. Бо як він, так і я в єдиного Христа, Творця небес та землі, ‘ вірую і за нього хочу постраждати навіть до крові та смерті”. Убивці ж, бачачи несхитного святого Теодора, схопили його й мучили немилосердно, як і святого Михайла. Нарешті й чесну йому голову відсікли, сказавши: “Хто не хоче поклонитися пресвітлому Сонцю, ті недостойні на сонце дивитися”.

Так добре постраждали святі новоявлені мученики Михайло і Теодор, передавши душі свої в руки Господу, вересня в 20 день, в літо буття світу 6753, а від воплочення Бога Слова в літо 1245. Святі ж їхні тіла кинуті були на з’їжу псам і проздовж багатьох днів лежали цілі, ніхто до них не доторкнувся, так за благодаттю Христовою неушкоджені пробули. Являвся-бо стовп вогнений над тілами їхніми, що сяяв пресвітлими зорями, і свічі запалені в усі ночі бачили. Це уздрівши, вірні, що трапилися там у той час, узяли потай святі тіла їхні і поховали чесно. Після ж забиття тих святих мучеників безбожний Батий подвигнувся далі й пішов зі всіма ордами на північ і західні країни, тобто на Польщу та Угрів. І вбитий був проклятий від угорського короля Владислава та й прийняв лихий кінець лихому життю своєму. Той-бо наслідував пекло, а святі мученики наслідують Царство Небесне, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа вовіки. Амінь.

Мощі святого добровірного князя Михайла Чернігівського перенесено від Орди до Чернігова, тоді після багатьох літ із Чернігова в Москву були перенесені, лютого і 14 день. У Пролозі кладеться в цей день пам’ять святих отців Іпатія та Андрія, але про них дивись завтра.