Страждання святих мученикiв Полiхронiя, eпископа Вавилонського, iз трьома пресвiтерами i двома дияконами, i двох князiв перських Авдона i Сеніса з iншими двома мучениками — Олiмпiєм i Максимом

Мiсяця липня у 30-ий день

Римський цар Децiй нечестивий, багатьох християн замучивши, пiшов зi всiєю силою воїнською на Персiю i, перемiгши перських воїнiв i край їхнiй полонивши, прийняв у володiння Вавилонiю, Вактрiяну, Iрканiю та Асирiю. I багатьох християн, якi були в тих краях, рiзними муками стратив.

Був же тодi у Вавилонi єпископ Полiхронiй, а з ним три пресвiтери – Парменiй, Єлима, Хризотел i два диякони – Лука i Муко. Їх же взявши, Децiй звелiв зразу вести до iдольської жертви. Святий же Полiхронiй смiливо сказав: «Ми Господовi нашому Iсусовi Христовi самих себе в жертву приносимо, бiсам же i суєтним iдолам, дiловi рук людських, нiколи не поклонимося». I звелiв Децiй єпископа з пресвiтерами i дияконами його вкинути до темницi. I почав будувати в градi Вавилонському храм нечистому своєму боговi Сатурну. Й iдола йому позолоченого зробив, i написав у Рим до Валерiянаєпарха, сповiщаючи про щасливу свою перемогу над персами, яка, казав, дана йому вiд богiв його. I велiв йому влаштувати в Римi святкування велике на честь богiв, християн же мучити й убивати. I виконував Валерiян у Римi Децiєвий наказ.

Коли закiнчили у Вавилонi будувати поганий храм Сатурна, Децiй нечестивий поставив перед судом своїм Полiхромiя-єпископа з пресвiтерами його i з дияконами i мовив: «Чи ти – святотатець, який анi богiв не шанує, анi царських наказiв не слухає?» Святий же єпископ нi одного слова йому не вiдповiв, але стояв мовчки. I сказав цар до пресвiтерiв i дияконiв: «Начальник ваш онiмiв». Вiдповiв Парменiй-пресвiтер: «Не онiмiв отець наш, але не хоче чистих i святих уст свої осквернити, чинить за велiнням Господа нашого Iсуса Христа, який казав: «Не кидайте перел ваших перед свинями, щоб не потоптали його ногами своїми i, повернувшись, не роздерли вас». Чи правильно чистi уста мастити гноєм?» Розгнiвався Децiй, мовив: «Чи ми є гноєм?» I зразу звелiв тому пресвiтеровi вiдрiзати язик. Коли ж вiдрiзали Парменiю святому язик, промовив Парменiй (пiсля вiдрiзання язика) виразно до святого Полiхромiя, кажучи: «Молися за мене, святий отче, бачу на тобi царюючого Духа Святого, що на устах твоїх ставить печать, у мої ж стiльники медовi вкладає». (Такий дивний Бог у святих своїх: тому, що мав язик, звелiв мовчати, а кому язик вiдрiзали, тому дає говорити, щоб показати всемогутнiсть сили своєї.) I сказав Децiй єпископовi: «Полiхронiю, принеси жертву богам, щоб бути менi другом, i новозбудований храм Сатурна тобi доручу». Єпископ же нiчого йому не вiдповiв. Децiй сповнився гнiву, звелiв камiнням бити в уста його. I коли били святого, пiднiс руки свої до неба й, звiвши очi, випустив дух. I залишив Децiй тiло мученикове, кинене перед Сатурновим храмом. Наступної ночi прийшли два мужi чеснi, що були в перському родi князями, Авдон i Сенiс, таємнi християни. Вони взяли потай тiло єпископа святого Полiхромiя i поховали при Вавилонськiй стiнi. А Децiй пiшов до града, що звався Кордува, у краю Перському, i звелiв тих в’язнiв, пресвiтерiв i дияконiв, зв’язаних залiзними веригами, вести за собою.

Коли веденi були святi, спало залiзо з шиї i рук їхнiх. I прийшов цар Децiй у град Кордуву, поставив перед судом своїм приведених в’язнiв i сказав їм: «I ви, о безумнi, загинути хочете? Ось переконую вас принести жертви богам безсмертним». Парменiй же пресвiтер, який мав язик вiдрiзаний, голосно вiдповiв: «О окаянний, що переконуєш нас рукотворним iдолам поклонитися! Поклонися ти Господу нашому Iсусовi Христу. Якщо Йому не поклонишся, загинеш разом з богами своїми». I звелiв Децiй всiх повiсити на катiвнi. Коли святi були розтягненi, дякували Боговi i казали Парменiю-пресвiтеру: «Молися за нас, отче». Вiн же мовив: «Бог, Отець Господа нашого Iсуса Христа, нехай дасть нам утiху Святого Духа, що царює навiки-вiкiв». Вони ж вiдповiли: «Амiнь». А Децiй гнiвний був, мовив: «Це чари, щоб людина говорила без язика. «Не є достойнi, щоб я слухав їхнiх слiв, адже богiв моїх не шанують. Достойнi ж смерти, бо мають собi за Бога померлого чоловiка». Мовив святий Максим: «Добре ти сказав – померлого, але чому не кажеш, що Вiн воскрес?» Сказав Децiй: «Розкажiть нам про скарби вашi». Вiдповiв Олiмпiй святий: «Скарб наш, золото, i срiбло, i все багатство – Господь наш Iсус Христос. Задля Нього здоров’я нашого не шкодуємо, знехтувавши всiма земними багатствами». Битi ж були святi жорстоко, взивали: «Слава Тобi, Господи Iсусе Христе, що благозволив нас бути з рабами Твоїми!» Децiй же бiльше лютував, звелiв бити їх олов’яними шелигами. Тодi вручив їх одному намiсниковi своєму, Анисiю. I взяв їх Анисiй, i мучив, i в кiнцi сокирами голови їм стяв, тiла ж їхнi кинув на поїдання псам. I лежали п’ять днiв непохованi, але нiщо їх не торкнулося. Через п’ять же днiв християни, взявши їх вночi, поховали чесно.

Пiсля того Децiй, нечестивий цар, пiшов до Рима. I веденi були святi мученики з Персiї Авдон i Сенiс, веригами зв’язанi, – їх же Децiй на славу свою, на огляд римлянам при собi вiв. Тим часом Валерiян, єпарх у Римi, взяв святiшого папу Сикста i клир його, й iнших християн немало, i замкнув їх у народнiй темницi. У нiй же сидiв багато днiв, приходили до нього потаєнi христини, i приносили дiтей своїх, також приводили для хрещення святого i родичiв, i знайомих, що наверталися вiд нечестя iдольського до Христа, i хрестив їх у темницi папа.

А Децiй зi славою i торжеством великим у Рим увiйшов, при тому торжествi двох тих перських князiв, Авдона i Сенiса, як полонених, вели. Iншого дня скликав Децiй цiлий римський синклiт з Валерiяном-єпархом. Поставив перед ними приведених з Персiї князiв, зв’язаних веригами, прикрашених по-княжому золотом, i срiблом, i коштовними прикрасами з дорогоцiнного камiння – на Децiєву славу, хоч i знеможенi рiзними муками були в дорозi. Показуючи на них пальцем, Децiй говорив до синклiту: «Дивiться на супостатiв, яких же в нашi руки дали боги та богинi. Ось вороги Римського цар- Чи не явний це доказ чарiв?» Вiдповiв Парменiй-пресвiтер: «Господь наш Iсус Христос, що дав колись нiмому говорити, i менi, грiшному, пiсля вiдрiзання язика дав говорити. Ти ж, язик маючи i говорячи, нiмий є, бо не славиш iстинного Бога». I звелiв Децiй вогнем обпалювати їх, i розжаренi залiзнi дошки прикладати до бокiв, i кiгтями залiзними обдирати тiла їхнi. Коли були так мученi святi, пролунав голос з неба, що казав: «Прийдiть до Мене, смиреннi серцем». А Децiй, голос той почувши, до чарiв його зарахував, i звелiв, знявши мученикiв з катiвнi, вiдтяти їм голови, тiла ж їхнi кинути за град при людному шляху, i поставити сторожу, аби хтось не взяв i не поховав їх. I так закiнчили страждання своє за Христа святi мученики, три пресвiтери Парменiй, Єлима, Хризотел i два диякони Лука i Муко. Тiла ж їхнi киненi два вищезгаданi князi, що прийшли туди з царем, викрали вночi й поховали на своєму полi поблизу Кордуви.

У той час Децiй-цар послав по всiй Персiї шукати християн на муки. Дехто зi слуг його, пiдiйшовши до нього, казав: «Тi з полонених, кого ти помилував, життя i свободу їм дарував, є християнами. Вони-бо тiла християнськi збирають, i ховають їх на полi своєму, i не поклоняються богам, анi велiння твого не слухають». Спитав Децiй з гнiвом: «Хто цi нечестивцi?» Слуги ж вiдповiли: «Це Авдон i Сенiс». I зразу цар звелiв прикликати їх до себе. Коли ж вони прийшли, запитав: «Чи ви настiльки безумнi, не бачите, що через те переможенi й пiдкоренi пiд владу нашу римську, що богiв не шануєте?» Вони ж вiдповiли: «Через те зробив нас Христос переможцями над дияволом, що ми богiв ваших зневажаємо». Децiй iз гнiвом мовив: «Хiба не знаєте, що життя ваше в моїх руках?» Вiдповiли святi: «Життя наше в руках Бога нашого, i поклоняємося Тому, хто схилив небо i зiйшов на землю, спасення нашого ради». I звелiв Децiй залiзними веригами обкласти їх i замкнути в тiснiй темницi. Святi ж, веригами обкладенi, мовили: «Ось слава наша, на яку ми завжди сподiвалися вiд Господа нашого».

Того ж дня на iнших двох чесних мужiв – Олiмпiя i Максима донесено було царевi, що вони християни. I зразу цар, взявши їх, звелiв, не допитуючи, палицями бити. Казав-бо: ства». Поглянувши на них, вельможi синклiту римського подивувалися чесностi їхнього вигляду i розчулилися, жалiстю до них були охопленi. Таку-бо благодать дав Господь рабам своїм, щоб розчулювалися тi, якi дивляться на них, бiльше, нiж лютували. I звелiв Децiй прикликати найголовнiшого капiтолiйського жерця, на iм’я Клавдiй. Той же, прийшовши, принiс iз собою iдола i трипод. I сказав Децiй до святих: «Принесiть жертву богам i будете князями вiльними римськими, i всiма маєтками вашими будете володiти, i бiльшим багатством збагатитеся, i великi почестi вiд нас приймете». Святi ж вiдповiдали: «Раз принесли себе в жертву Боговi нашому Господу Iсусовi Христовi, богам же своїм сам жертву принось». I звелiв цар на завтра приготувати видовище, щоб на ньому вiддати на поїдання звiрам Авдона i Сенiса, перських князiв.

Коли ж настав ранок i видовище було приготоване, не прийшов цар Децiй на видовище, але Валерiяна-єпарха замiсть себе послав. Валерiян же, прийшовши i мученикiв поставивши, спершу переконував їх до iдолопоклонiння, кажучи: «Пожалiйте благородство ваше i покладiть богам на вiвтар кадило. Якщо-бо цього не зробите, загинете, розшматованi зубами звiрiв». Вiдповiли святi: «Уже казали ми, що Господовi нашому Iсусовi Христовi жертву хвали i кадило молитви приносимо. I Йому одному поклоняємося, iдолiв же рукотворних нiколи не шануватимемо». Стояв при видовищi iдол сонця, i звелiв Валерiян воїнам, щоб вели мученикiв до iдола того i щоб переконали їх поклонитися йому. Святi ж, до iдола пiдiйшовши, плюнули на нього. Тодi Валерiян гнiву сповнився, звелiв святих мученикiв палицями олов’яними бити, тодi завести нагих на те мiсце, навколо загороджене, де мали їх звiрi з’їсти перед очима людей, що спостерiгали з високих сходiв. Стали-бо святi нагi, у Христа одягненi, i знаменням Христовим себе загородили. I випущенi були на них спершу два леви, тодi чотири ведмедi, але не пошкодили їх звiрi i були при ногах їхнiх як сторожа. I казав Валерiян: «Ось очевидне волхвування християнське». I звелiв вiдвести звiрiв, зброєносцям увійти та вбити мучеників. Святі були заколоті мечами; зачепивши за ноги, тіла їх витягли і кинули перед ідолом Сонця для залякування християн, як наказав мучитель; лежали тут три дні. Один таємний християнин, на ім’я Кірін, саном іподіакон, живучи біля того місця, викрав уночі тіла мучеників і поховав їх у своєму будинку в олов’яній раці. Так закінчили життя святі мученики Авдон і Сеніс, князі перські. Святий папа Сікст з кліром був замучений після них.