Без категорії

Страждання святих мучеників Лаврентія-архідиякона, Секста-папи й інших з ними

Місяця серпня на 10-ий день

Після війни, яка була в римлян із персами, коли Децій-цар з перемогою і торжеством до Риму повертався, святішого папу римського Сикста із кліром його схопив Валеріян, єпарх римський, і посадив до народної темниці. Був же Сикст родом греком з Атен, спершу був філософом, тоді став учнем Христовим. Прийшовши до Риму, добропотрібний був Церкві Христовій і через премудрість, і через добродійне життя своє і з часом по східцях церковних санів підіймався. Коли убили за Христа святішого Стефана, папу римського, Сикста святого замість Стефана на престол було возведено — як на певну смерть, у ті-бо часи не було папи, якого б минула чаша страждання. Коли папа Сикст святий із кліриками й іншими християнами сидів у темниці, мучені були за Христа в Римі два перські князі — Авдон і Сеніс, їх же Децій як полонених зв’язаних привів із собою. Після їх убивства Децій-цар і Валеріян-єпарх звеліли Сикста-папу поставити перед собою вночі у храмі, що називався Телюди. І коли прийшли посланці, аби взяти папу з темниці, сказав він до своїх співв’язнів: «Браття і співвоїни мої! Не бійтеся мук тимчасових, знаєте, які муки перетерпіли святі перед нами, аби отримати вінець життя вічного. Сам Христос Бог наш постраждав спасіння нашого ради, щоб нам залишити прикладі Не бійтеся тому постраждати за Христа, аби з Ним воцаритися».

Привели ж із папою двох дияконів, Фелікісима й Агапета, і поставили перед Децієм і Валеріяном. І запитав цар у папи: «Чи знаєш, за що тебе взято й перед нами поставлено?» Відповів папа: «Знаю, і добре знаю». Сказав цар: «Якщо знаєш, зроби так, аби й інші знади і робили так, щоб і ти живим був, і клір твій примножився». Відповів папа: «Справді про те піклуюся, аби клир мій примножився». Сказав цар: «То принеси жертву богам і будеш першим над усіма жерцями». Блаженний же Сикст-папа відповів: «Я Богові, Отцеві Всесильному, і Синові Його, Господові нашому Ісусові Христу, і Святому Духові приношу завжди жертву чисту й непорочну». Сказав цар: «Жаліємо старість твою, пожалій же й ти себе самого й попіклуйся про клір свій, аби визволити його від смерті». Відповів святий папа: «Аж дотепер жалів я і жалію себе й піклуюся про свій клір, аби зі мною з глибини смерті вічної вихопити його й визволити». Сказав цар до воїнів: «Ведіть його до храму Марсового, нехай принесе жертву йому, якщо ж не захоче — замкніть його в окремій темниці, що називається мамертиновою». Коли ж привели папу з обома дияконами до Марсового храму й переконували його до жертв, сказав до воїнів: «О окаянні, плачу достойні, чому поклоняєтеся ідолам німим і глухим, які ані собі, ані іншому нікому допомогти не можуть? Але послухайте мене, діти, і покайтеся, і визволите душі свої від вічної муки». Вони ж, виконуючи наказ царевий, повели папу й обох дияконів до мамертинової темниці.

Побачивши, що святого папу Сикста ведуть до в’язниці, святий Лаврентій-архідиякон покликав його, кажучи: «Куди, отче, без сина йдеш? Куди, о архієрею святий, поспішаєш без архідиякона свого? Ти ніколи ж без мене не приносив жертви! Що в мені виявилося негожого ОТЦІВСЬІСІЙ твоїй милості? Чи я злочинець? Хіба ти не випробував мене, чи я добрий тобі служитель? І якщо сопричасником був я тобі у сповнюванні Божественних Таїнств Христових, чому і в пролитті крови за Христа не маю спілки з тобою? Візьми мене, отче, із собою, сина твого. Візьми, учителю, учня твого і дай мене перед собою в жертву Богові, як же Авраам сина Ісаака і як верховний апостол Петро першого архідиякона Стефана. І побачивши, що я сповнився мучеництвом, сам після того до вінця поспішиш». Святіший же папа Сикст відповів йому: «Не покидаю тебе, о дитино, але на більші муки тебе бережу, лежать-бо перед тобою більші подвиги за віру Христову. Я, як старий, на легшу битву виходжу, тобі ж годиться показати славнішу перемогу й торжество над катом. Тому не плач, але знай, що через три дні після нашої кончини підеш, левіте, за своїм священиком. Не треба тобі моєї присутносте наче якоїсь допомоги. Ілля покинув Єлисея, але не забрав у нього сили чудодіяти. Іди тим часом і роздай церковні скарби жебракам і потребуючим — на свій розсуд».

Святий же Лаврентій пішов і, все церковне начиння та скарби взявши, шукав по цілому граді кліриків, що ховалися, й убогих християн і, кого знаходив, давав йому на потребу. Прийшовши ж на гору, що звалася Хеліон, зустрів там одну вдову, яка тридцять два роки у вдівстві перебувала. Вона ховала в себе багатьох християн, з пресвітерами і кліриками, ім’я ж їй було Киріякія. І приніс туди Лаврентій святий вночі досить срібла, й одягу, і все, що потрібне. И умив ноги служителям Божим та іншим християнам. Киріякія ж, удова, поклонившись до ніг його, сказала: «Прошу тебе, рабе Христовий, поклади руки твої на голову мою, бо лютий біль голови терплю». Святий же, поклавши рушник, яким ноги утирав, на руки її, руки ж свої зі знаменням хресним поклав на голову її та мовив: «В ім’я Господа нашого Ісуса Христа, будь здорова». І зразу зцілилася вдова та від своєї хвороби. Тієї ж ночі Лаврентій святий пішов на площу, названу Канарійською, і зустрів багатьох християн, зібраних у домі Наркиса, одного з християн. І, увійшовши до них, умив їм ноги і з церковного маєтку дав їм на потребу досить. Був же там один сліпець, Крискентіон, він із плачем сказав до святого: «Поклади руку свою на очі мої, щоб я побачив лице твоє» Лаврентій же святий мовив: «Господь наш Ісус Христос, який відкрив очі сліпонародженому, нехай і тебе просвітить». І зробив хресне знамення на очах сліпого — і зразу той прозрів, і побачив лице Лаврентієве, і зрадів.

Вийшовши звідти, святий довідався, що в печерах Непотіянових зібралося багато християн, які переховуються. Тому пішов туди, несучи їм їжу й інше потрібне. І побачив чоловіків і жінок душ сімдесят три. Серед них же був і пресвітер — святий Юстин. Умив їм ноги й, останнє срібло їм віддавши, пішов. І почув, що святішого папу Сикста ведуть із двома дияконами на суд до храму Телюди. І пішов туди Лавреній святий, бажаючи бачити, що має бути. Поставлено ж папу перед Децієм і Валеріяном. І сказав до нього Децій: «Корисне радимо старості твоїй, послухай нас — і принеси богам жертву». Відповів святий: «Собі самим корисне радьте й не ображайте небесного Бога, покайтеся у пролитті крови святих, щоб не загинути люто». Розгнівався Децій, чуючи слова ті, і сказав до Валеріяна: «Якщо цього не знищити з-поміж живих на землі, не залишиться нікого, хто б мав страх і послух до влади». І сказав Валеріян: «Смертю нехай буде покараний!» Диякони ж звернулися до катів, кажучи: «О окаянні, якби ви послухали переконування отця нашого, то уникнули б мук вічних, що чекають на вас!» Сказав Валеріян: «Доки ці житимуть, що погрожують нам муками? Нехай будуть ведені до храму Марсового, щоб принести жертви, — якщо ж не захочуть, то на тому ж місці нехай відітнуть їм голови!»

Був же той Марсовий храм за стінами градськими, перед воротами, що називалися Аппієвими. Коли туди привели святих, сказав святіший папа до того храму: «Хай розвалить тебе Христос, Син Бога живого». І тільки-но християни відповіли «Амінь», як раптом стався землетрус —і впала частина храму того нечистого, й ідол у ньому розбився. А святий Лаврентій покликав святішого папу, кажучи: «Не покидай мене, отче, вже-бо я роздав скарб, який ти мені вручив». Воїни ж, почувши про скарб, взяли святого Лаврентія й затримали його. Папу ж із дияконами перед тим храмом на горбі потяли й тіла їхні непохованими залишили. Коли настала ніч, прийшли пресвітери, і диякони, й інші християни і, взявши ті чесні тіла, поклали папу в печері, що в усипальниці Калікстовій, а дияконів поховали в гробниці Претекстатовій. Померли за Христа в муках святіший папа Сикст і два диякони з ним — Фелікісим і Агапет місяця серпня в шостий день.

Після убивства святішого папи Сикста привели воїни Лаврентія святого до царя і сповістили йому, кажучи: «Взяли архідиякона Сикстового, який за єпископом своїм взяв скарб і заховав його десь». Цар же, про скарб почувши, зрадів і, поставивши Лаврентія перед собою, запитав його: «Де скарби церковні, які ти сховав?» Святий же Лаврентій не відповідав йому ані слова. І віддав його цар Децій Валеріянові-єпарху, кажучи: «Допитай його про церковні скарби й до поклоніння богам його примусь. Якщо ж не захоче про скарби розповісти й богам поклонитися — муками страть його». Валеріян же, взявши Лаврентія, віддав його одному воєначальникові й тюремному наглядачеві — Іполиту, щоб у в’язниці пильнував його. Іполит же замкнув Лаврентія в темниці з іншими в’язнями, серед яких був один еллін, на ім’я Лукілос, якого давно тримали у в’язниці, через що він багато плакав, стратив зір очей і цілком осліп. Сказав йому святий Лаврентій: «Вір у Сина Божого Господа нашого Ісуса Христа й охрестися, і Він тебе просвітить». Відповів сліпий: «Я давно хочу охреститися в ім’я Христове». Запитав Лаврентій: «Чи віриш усім серцем?» Відповів сліпий з плачем: «Вірю у Господа Ісуса Христа, ідолів же суєтних відрікаюся і плюю на них». Іполит же, терпеливо слухаючи бесіди їхньої, хотів бачити, чи відкриються очі сліпому і як відкриються. А святий Лаврентій огласив Лукілоса і, поблагословивши воду, охрестив його. І зразу відкрилися очі сліпого, і скликнув він, кажучи: «Благословенний Господь Ісус Христос, Бог вічний, який мене просвітив!»

Про те чудо довідалися інші сліпі й приходили до темниці до святого Лаврентія. Він же, прикликаючи ім’я Ісуса Христа й руку зі знаменням хресним на очі їхні кладучи, робив так, що вони прозрівали.

Іполит, бачачи, що діялося, дивувався. Тоді мовив до святого Лаврентія: «Покажи мені скарби церковні». Сказав до нього святий: «О Іполите, якщо повіриш у Бога Отця Всесильного і в Сина Його Господа Ісуса Христа, показано тобі буде скарб і життя вічне тобі дасться». Мовив Іполит: «Якщо слово, яке кажеш, справді сповниться ділом, зроблю, що велиш». Сказав святий: «Послухай мене і зроби швидко, що тобі кажу: відречися ідолів, німих і глухих, і прийми святе хрещення». І погодився Іполит, і вивів Лаврентія із в’язниці у дім свій.

Огласив Лаврентій Іполита й, про святу віру повчивши, охрестив. Після хрещення ж сказав Іполит: «Бачив я душі невинні у великій радості» (то були скарби, про які Лаврентій йому повідомив, що будуть відкриті: у час-бо хрещення показав йому Господь чудесним видінням небесні радощі). І знову до святого Лаврентія мовив: «Прошу тебе в ім’я Господа Ісуса Христа, щоб ти увесь дім мій охрестив». Й охрестив святий усіх, хто був у домі його, обох родів душ дев’ятнадцять.

Тим часом прийшов наказ до Іполита, аби той вів Лаврентія до Валеріяна. І сповістив те Іполит Лаврентієві. І сказав святий: «Ходімо! І мені, і тобі готується вінець мученицький». Коли ж вони прийшли перед Валеріянове лице, сказав Валеріян до Лаврентія святого: «Покинь спротив свій і покажи нам скарби, які, як кажуть, маєш». А святий мовив: «Дай мені часу два або три дні, і я покажу тобі скарби». І сказав Валеріян Іполитові: «Тобі довіряю його на три дні». І відпустив святого, сповістивши цареві, що Лаврентій через три дні хоче показати скарб.

Пішов же Лаврентій з-перед лиця Валеріянового, зібрав за три дні багато убогих, і вдів, і сиріт, і сліпих, і кривих, і немічних у дім Іполита. І через три дні привів їх усіх перед Деція і Валеріяна, що були тоді в палаті Салустрія. І мовив до них голосно: «Ось маєте скарби вічні покладені у тих посудинах, що бачите. Хто маєтки свої в ті посудини вкладає, прийме їх щедро в Небесному Царстві».

Бачили ж цар Децій і Валеріян-єпарх себе осоромленими, сповнилися гніву і вже більше про скарби не допитувалися, але почали примушувати святого до ідолопоклоніння. І сказав Валеріян: «Чого багато пакостиш? Принеси жертву богам, відклавши чарівні хитрощі, на які покладаєшся». Святий відповів, кажучи: «Нащо намовляє вас диявол, аби ви переконували християн поклонятися бісам? Самі судіть: чи праведно схиляти шию перед ідолом, створеним руками людськими, і бісом, що в ньому живе, більше, аніж перед Богом небесним, Творцем усього видимого і невидимого творіння?»

Цар же, лютуючи, звелів оголити Лаврентія і, простягненого на землі, бити скоропіонами (скоропіон —знаряддя катування, що так називалося; був то залізний тонкий ланцюг з гострими зубцями). Битий же був мученик жорстоко, і земля кров’ю забагрянилася. Сам Децій-цар кричав: «Не ображай богів, не ображай!» А зранений мученик відповідав: «Я дякую Богові моєму, що сподобив мене частки рабів своїх — святих мучеників. Ти ж, окаянний, мучишся безумством і гнівом своїм». Тоді Децій-кат звелів перестати бити мученика і з землі його підняти, принести ж ложе залізне, і дошки, і шелиги олов’яні, й інше катувальне знаряддя. І сказав: «Цим усім буде мучене тіло твоє, якщо богам не принесеш жертви». Мученик же відповів: «Окаянний, цього всього я давно бажав, як бенкету. Те-бо, що вам здається муками, для нас — слава». Сказав кат: «Якщо ті муки тобі як бенкет і слава, розкажи нам, де інші, подібні тобі, християни ховаються? Хай будуть приведені сюди і разом з тобою нехай бенкетують». Відповів святий: «Недостойні нечисті очі ваші бачити тих, чиї імена записані на небесах».

Після того звелів цар вести зв’язаного святого Лаврентія в Тиверієву палату, куди хотів сам іти. І, прийшовши туди і в храмі Дієвому сівши, поставив перед собою мученика і сказав йому: «Назви нам усіх нечестивих християн, щоб ми очистили град від них. І ти поклонися богам, не уповай на скарби, які таїш». Відповів святий: «Рабів Христових не назву тобі, на скарби ж справді уповаю і певний щодо них». Запитав цар: «Чи думаєш золотом або сріблом від мук викупитися?» Відповів мученик: «Я — Христовий раб і на Нього уповаю, певний щодо небесних скарбів, які Христос, Бог мій, мені і всім своїм рабам приготував». Розгніваний же цар звелів бити святого палицями й розжареними залізними дошками боки його обпалювати. А святий у тих муках молився Богові, кажучи: «Господи Ісусе Христе, Боже від Бога, помилуй мене, раба Твого, на якого донесли, але не відрікся Тебе, допитаний, і визнав Пресвяте ім’я Твоє». Тоді звелів кат бити мученика шелигами олов’яними. І скликнув святий: «Господи Ісусе Христе, прийми дух мій!». І прилинув до нього голос згори, кажучи: «Щ е більше маєш страждати». І чули той голос усі. А Децій без міри лютував, вигукуючи: «Мужі римські і народне зібрання! Чуєте голос бісів, які втішають волхва і святотатця цього, що ані богів наших не шанує, ані мене, царя, не слухає, ані мук не боїться!» І звелів простягненого на катівні знову бити гострими скорпіонами.

Святий же в тій муці веселився, насміхався з ката, тоді мовив: «Благословенний Ти, Господи Боже, Отче Господа нашого Ісуса Христа, дякую Тобі, що нам, недостойним, являєш милість свою. Але й ще подай мені благодать Твою, хай пізнають ті, що навколо стоять і дивляться на мене, як Ти утішаєш рабів своїх». Коли так святий молився, один із воїнів, що спереду стояв, на ім’я Роман, повірив у Христа і скликнув: «Святий Лаврентію! Бачу юнака пресвітлого, що при тобі стоїть і рушником обтирає рани й ціле тіло твоє. Прошу тебе в ім’я Христа Господа, що послав тобі ангела свого, не покидай мене!»

І сказав Децій до Валеріяна: «Переміг нас волхв цей». Звелів відв’язати мученика з катівні й наказав Іполитові кинути його до в’язниці. Роман же воїн приніс відро води до святого Лаврентія, припав до його ніг, зі сльозами просячи, щоб той охрестив його. Коли прийняв хрещення, зразу воїни схопили його й повели до царя. Він же швидше, ніж почали його питати, скликнув: «Я — християнин!» І зразу цар звелів обезголовити його. І вивівши його з града за Саларійськіе ворота, відтяли йому голову в 9 й день місяця серпня. Тіло ж його вищезгаданий пресвітер Юстин, вночі взявши, поховав чесно.

Тієї ж ночі Децій-цар і Валеріян-єпарх, у лазнях олімпіадських (які при палаті Салустієвій) перебуваючи, звеліли приготувати судище й поставити Лаврентія на останній допит. Веліли ж і все знаряддя катівське перед ним покласти. Про те довідався Іполит, почав плакати, і сказав до нього святий Лаврентій: «Не плач, що я йду до славного вінця мученицького, але, навпаки, —веселися». Запитав Іполит: «Чому я не кричу при тобі, що я християнин, аби померти з тобою?» Відповів святий: «Заховай нині Христове сповідання у своєму серці, а за короткий час, коли покличу тебе, почуєш і прийдеш після мене».

Сів же цар з єпархом на судищі, і поставили перед ними святого мученика Лаврентія. І запитав цар: «Покинь чари свої і скажи нам, якого ти роду» Відповів святий: «Родом я з Іспанії, у Римі ж вихований, із пелен християнин і з юності всього закону Божого навчений». Запитав цар: «Чи то в тебе закон Божий, аби не шанувати богів і мук не боятися?» Відповів святий: «Той, чий закон я вивчив, навчив мене знати й шанувати Бога мого, Господа Ісуса Христа, за Його ж ім’я змагаючись, справді не боюся мук твоїх». Сказав цар: «Принеси жертву богам. Якщо не принесеш — цілу ніч будеш мучений». Відповів святий: «Ніч моя нічого темного не має, але ціла світлом сяє». І звелів кат бити мученика камінням в уста. Святий же ще більше кріпився, і насміхався з ката, і дякував Богові. І казав Децій слугам: «Принесіть ложе залізне, аби цієї ночі спочив на ньому гордий Лаврентій». І принесли ложе, що було як ліска залізна, і поклали на нього мученика нагого перед Децієм і Валеріяном, і вугілля вогненне підклали, і слуги залізними вилами притискали зверху на ложі тому тіло мученикове й підпалювали, обпікаючи, наче їстівне м’ясо. І казав до нього цар: «Принеси жертву богам». Відповів мученик: «Я приніс себе самого в жертву Богові моєму, у пахощах, у дусі розчуленому». Тим часом слуги більше підкладали вогонь і старанніше розжарювали ложе. І казав святий до царя: «Знай, окаянний, що вугілля те вогненне мені прохолоду готує, тобі ж — вічні муки. Знає-бо Господь мій, що не відрікся я від святого імені Його, коли донесли на мене, а коли допитували — визнав Його, нині ж, палений, дякую Йому». Запитав Валеріян у святого: «Де вогонь, яким ти нам погрожував?» Відповів святий: «О безумні, о окаянні, чи не знаєте, що вугілля, яким обпалюєте мене і яке є прохолодою душі моїй, для ваших душ — невгасимий жар». Усі, що там стояли, дивувалися такому царевому катуванню — що людину живцем спекти звелів. А святий Лаврентій, світлий лицем, говорив: «Дякую Тобі, Господи Ісусе Христе, що укріпив Ти мене». Тоді звернув очі до Деція та Валеріяна: «Ось, о окаянні, спекли ви один бік тіла мого, тепер оберніть на другий і їжте спечене м’ясо моє». Після того, славлячи Бога, мовив: «Дякую Тобі, Господи Ісусе Христе, що сподобив мене увійти у ворота Твої». Це мовивши, випустив дух. Цар же і єпарх, побачивши мученика померлим, встали і з соромом пішли звідти. Тіло ж на ложі тому залишили.

Іполит перед світанком викрав чесне багатостраждальне мученикове тіло, і плащаницею з ароматами обгорнув його, і сповістив святому Юстину-пресвітерові. І зразу той до Іполита прийшов, й обидва віднесли тіло те до вищезгаданої вдови Киріякії, і поклали в домі її аж до вечора, і перебували день той у пості зі сльозами. Глибокого ж вечора понесли до печери, що була на полі вдови тої, де зібралася громада християнська, і плакали довго. І сотворили там всенічні молитви, і поховали чесно мученика, а святий Юстин-пресвітер відправив Божественну Літургію, і всі були причасниками Пречистих Таїнств Тіла і Крови Христової.

Закінчив свій страдницький подвиг святий мученик Лаврентій-архідиякон місяця серпня в десятий день.

Іполит же святий з іншими страждав після святого Лаврентія на третій день, тоді ж більше про те сказано. Хай буде за цих усіх слава Богові нашому, у Тройці Святій славленому, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.