Перенесення чесних мощей святого первомуненика архідиякона Стефана

Місяця серпня на 2-ий день

Коли був убитий камінням від юдеїв святий архідиякон Стефан, лежало чесне його тіло без поховання день, і ніч, і ще один день, бо на поїдання псам, і звірам, і птахам було кинене, проте ніщо до нього не торкнулося, Господь-бо оберігав його. Другої ж ночі Гамалиїл, славний законовчитель єрусалимський, у Діяннях апостольських згаданий, що почав схилятися до Христової віри й був таємним другом святих апостолів, послав благоговійних мужів взяти потай тіло первомученика і відніс у своє село, що від його імені називалося Кафаргамала, тобто Гамалиїлове, і лежало за двадцять поприщ від Єрусалиму. І там чесне йому здійснив поховання, поклавши в печері, у новому своєму гробі. Невдовзі Никодим, князь юдейський, який приходив уночі до Христа Господа, плачучи над гробом святого Стефана, переставився, і там, поблизу мученикового гробу, поховав його Гамалиїл. Тоді й Гамалиїл, хрещення святе зі сином своїм Авивом прийнявши і якийсь час у благочесті християнському благоугодно проживши, помер, і в тій же печері при Стефановому й Никодимовому гробі обох поховали.

Минуло багато років, і загинули кати, які Церкву Божу, довго гонили, настало ж царство християнське від хрещення І Костянтина Великого. І тиша церковна була, і благочестя І всюди сіяло, і віднайдено було, Божим одкровенням, чесні мощі святого первомученика Стефана і похованих при ньому богоугодних мужів: Никодима, Гамалиїла й Авіва. Знайшов їх пресвітер того села, на ім’я Лукіян, після явлення, яке йому було. Однієї ночі, на п’ятницю, о третій годині, коли спочивав, явився йому в сонному видінні муж старий, на зріст високий, дуже гарний, сивиною прикрашений, бороду довгу мав, одягнений в білий одяг, оздоблений золотистими блискітками, що подобу хреста собою утворювали. У руці ж своїй тримав палицю золоту, штовхнувши якою пресвітера в спину, покликав його тричі, на ім’я називаючи: «Аукіяне! Лукіяне! Аукіяне!» І почав говорити: «Іди в град Єрусалим і скажи святому архієпископові Иоану: «Доки будемо замкнені, чому нас не відмикаєш, адже в час твого святительства годиться нам бути явленими. Відчини, не гаючись, гріб наш, де лежать без шани мощі наші, і дощем мочені, і ногами невірних людей топтані. І не стільки про себе турбуюся, як про тих святих, великої чести достойних, що лежать зі мною. Відчини їх, хай відчинить Бог двері милосердя свого світові, охопленому багатьма бідами». Пресвітер же Лукіян злякався, спитав явленого йому мужа, кажучи: «Хто ти, пане, і хто ті, про яких кажеш, що є з тобою?» Він же відповів: «Я — Гамалиїл, Павла, апостола Христового, годувальник й учитель. Спочиває ж зі мною Стефан, архідиякон, камінням побитий від юдеїв і первосвящеників за віру Христову. Його ж, киненого на поїдання псам, і звірам, і птахам, взяв я вночі і приніс у це моє село, поклав у печері моїй, у приготованому для мене гробі, бажаючи мати частку з ним у воскресенні й у благодаті Господній. У другому ж гробі, у тій самій печері, покоїться Никодим, який від самого Христа Господа віри святої навчився, хрещення святе (після вознесення Господнього) від апостолів прийняв. Про його ж хрещення і віру в Христа довідавшись, юдеї сповнилися гніву й хотіли його убити, як і Стефана. Проте не зробили цього через мою честь, бо він родич мій. Забрали ж від нього владу, і маєток його до церковних маєтків долучили, і прокляли його, і вигнали з града з багатьма образами та безчестям. Я ж прийняв його в моє село і годував його до кончини. Коли ж він помер, поховав його біля мощей первомученика Стефана. Там же і Авіва, сина мого найлюбішого, який хрещення святе від Христових апостолів зі мною разом прийняв, віком двадцятилітній був, швидше від мене помер, поховав я в третьому гробі, у стіні печери викопаному. З ним разом і моє тіло покласти я заповідав, помираючи». Пресвітер же знову спитав його, кажучи: «Де маємо вас шукати?» Відповів Гамалиїл: «Шукайте нас перед селом з південного боку, на ниві, що зветься Делагаври (тобто нива мужів Божих)». Те мовивши, невидимий став. А пресвітер, прокинувшись, віддав хвалу Богові й помолився, кажучи: «Господи Ісусе Христе, якщо це явлення від Тебе, а не якась зваба, звели, щоб і вдруге, і втретє було мені». І почав Лукіян постити із сухоїдженням до другої п’ятниці, у молитві перебуваючи й нікому не розповідаючи, що бачив.

Наступної ж п’ятниці уночі, о годині третій, знову явився Гамалиїл пресвітерові Лукіяну, як же і вперше, і сказав: «Чого знехтував піти й сповістити святому архієпископу Іоаннові, як же я тобі сказав?» Пресвітер же відповів йому: «Пробач мені, пане мій, боявся я після першого видіння зразу йти і сповістити, аби не обманути його. Але молився я Господові, щоб і вдруге, і втретє послав тебе до мене, аби впевнився я у правді». Він же, зробивши знак рукою, мовив: «Мир тобі, пресвітере, спочивай». І видно було, що відходить з-перед очей пресвітерових. Тоді знову до нього звернувся, кажучи: «Лукіяне, тому що ти думаєш, як знайти і пізнати мощі кожного з нас, побач і зрозумій, що показуємо тобі». Те мовивши, явлений приніс до пресвітера чотири кошики: три на вигляд золоті, четвертий же срібний. Один-бо з тих золотих кошиків повний був цвіту червоного, другий і третій повні були цвіту білого, а четвертий, срібний, кошик повний був шафрану жовтого, пахучого. І поставив перший золотий кошик з червоним цвітом праворуч пресвітера зі сходу, другий, золотий, білоцвітний, поставив з боку північного, третій же та четвертий разом поставив із західного боку напроти перших, що на сході. І спитав пресвітер того, що показував йому, кажучи: «Щ о це, пане?» Він же сказав: «Це гроби наші, де ми спочиваємо. Перший-бо золотий кошик з червоним цвітом на сході — гріб святого Стефана, який мученицькою кров’ю за Христа обагрянився. Другий золотий кошик з білим цвітом, що на півночі стоїть, — гріб Никодима. Третій же кошик, також з білим цвітом, на заході — мій гріб. Четвертий же кошик, срібний, з пахучим шафраном, який стоїть разом з моїм — гріб сина мого Авіва, був-бо він чистий з лона матері своєї тілом і душею і в непорочному дівстві помер». Те мовивши, Гамалиїл невидимим став, і кошики також зникли. А пресвітер після того видіння дякував Богові й віддався молитві та посту до третьої п’ятниці, сподіваючись і втретє сподобитися того явління.

У третю ніч на п’ятницю знову той самий чесний і святістю гарний муж Гамалиїл пресвітер став перед ним у видінні, з погрозою кажучи: «Чому досі не пішов ти до архієпископа й не сповістив йому явлене і сказане тобі? Хіба не бачиш, яка посуха і скорбота на землі? Ти ж не дбаєш. Хіба немає в пустелях кращих від тебе мужів святих, одкровення цього достойних? Ми ж, проминувши їх, через тебе захотіли бути явленими. Тому встань, і йди, і скажи архієпископові, аби відкрив місце, де ми спочиваємо. І нехай зробить молитовний храм, аби нашими молитвами милостивий був Господь до людей своїх».

Пресвітер же, вставши й віддавши дяку Богові, пішов швидко до Єрусалиму й сповістив архієпископу Іоаннові святому про трикратне те видіння і ведіння. Архієпископ же просльозився з радості й мовив: «Благословенний Господь Бог, чоловіколюбець, який хоче явити нам милість свою через відкриття своїх святих. Якщо знайти їх сподобимося, то належить мені мощі святого первомученика архідиякона Стефана перенести сюди, до града, у якому ж він подвиг чинив проти юдеїв, і бачив небеса відкриті, і Христа Бога, який у славі своїй стояв. Ти ж, дитино (мовив до пресвітера), йди на ту ниву й пошукай місце, де лежать святі, і, прокопавши до гробів їхніх, сповісти мені, коли знайдеш».

Повернувся ж пресвітер із града до свого села, скликав благоговійних мужів і пішов з ними на ниву, що звалася Делагавра. Був же на ниві тій посередині горб. Думаючи, що там спочивають мощі святих, хотів копати, але спершу на горбі тому сотворив всенічну молитву. Тієї ж ночі святий Гамалиїл явився одному ченцеві, на ім’я Нугетій, що поблизу того місця перебував, кажучи: «Іди скажи Лукіяну-пресвітереві, щоб не трудився, на горбі тому копаючи, не там-бо ми лежимо. Але нехай шукає нас коло яру, що з південного боку, там ми поховані. На тому ж горбі нас клали, коли несли ховати, і там нас оплакували, за давнім звичаєм, і через те горб той насипаний — як свідчення плачу, що за нами був». Устав тому чернець, пішов і застав пресвітера Лукіяна з багатьма мужами, які на горбі тому почали копати, і розповів йому, що бачив і що чув. Пресвітер же прославив Бога, що явив і другого свідка одкровення. І пішли до яру, знайшли при ньому камінь, на якому було написано єврейською мовою «Хеліїл», що означає «Раб Божий». Відкопавши той камінь і відкотивши його, знайшли тісний вхід до печери. Залізши туди зі свічею, побачили викопані в стінах гроби і в них мощі святих. Був же вхід до печери з півдня, а праворуч, зі сходу, був гріб святого Стефана. Напроти входу, на північ, — гріб святого Никодима. На західному ж боці, напроти святого Стефана, спочивав святий Гамалиїл із сином, як же раніше явлено було пресвітерові через кошики у видінні.

І зразу пресвітер сповістив про віднайдення святих архієпископові єрусалимському Иоану. Архієпископ же, взявши двох єпископів, які йому трапилися: Єлевтерія Севастійського й іншого Єлевтерія — Єрихонського, прийшов швидко на те місце, до мощей святих. І, розкопавши вхід до печери широко, увійшли всередину. Коли відкрили гріб святого первомученика, зразу затряслася земля, і достойні почули голос ангелів, що вгорі співали «Слава во вишніх Богові і на землі мир». Пахощі ж від мощей святого вийшли такі, яких ніхто з людей ніколи раніше не відчував. І думали всі, що в раю стоять, бо невимовні пахощі сповнювали повітря, що й за десять поприщ їх було чути. Багато ж було людей, які прийшли з архієпископом з Єрусалиму і з навколишніх сіл, з них же й хворобами різними багато хто був одержимий: одні сліпі на очі, інші криві на ноги, деякі на внутрішні недуги страждали, інші — бісами мучені, деякі іншими ранами й виразками недужі. І в ту ж годину всі зцілення прийняли. Було ж число зцілених — сімдесят три. Взявши всіх чотирьох мощі, винесли на горб, псалми та пісні співаючи, і торкалися до них люди, з благоговінням цілуючи. Збудував же архієпископ скоро церкву на горбі тому в ім’я віднайдених святих і поклав у ній Никодима, Гамалиїла й Авіва. А мощі святого архідиякона Стефана переніс славно до Єрусалиму й поклав у церкві, що на святому Сіоні.

У ті ж часи хтось із царського синкліту, муж на ім’я Олександр, із жінкою своєю Юліяною прийшов із Царгорода до Єрусалиму на поклоніння святим місцям. І, бачачи чуда, які бували від гробу святого первомученика Стефана, збудував в його ім’я церкву кам’яну в граді й довго просив архієрея, щоб переніс мощі святого Стефана в новозбудовану церкву. І зробив те архієрей, переконаний наполегливим проханням.

Через якийсь рік Олександр розхворівся в Єрусалимі до смерті і заповідав жінці своїй під присягою, щоб збудувала йому ковчег, подібний до ковчега первомученика, і в ньому щоб його поклала при мощах святого Стефана. Те заповівши, помер. І вчинила жінка за мужевим заповітом: зробила ковчег, у всьому подібний до ковчегу святого, і в нього тіло мужа зі славним похованням поклала при ковчезі святого. І жила в Єрусалимі при церкві тій, не бажаючи розлучатися з мужем, хоч і померлим, вірила-бо, що він живий для Бога. А тому що та Олександрова жінка Юліяна молода ще була, і гарна з лиця, і багата, багато з благородних підбивали її до другого шлюбу. Вона ж, цнотлива, ніяк не погоджувалася за іншого мужа вийти заміж: берегла незмінно подружню вірність першому чоловікові, з ним же сподівалася мати частку у воскресінні серед чину праведних. Коли ж хтось із сильних володарів вельми їй у тому надокучив, вирішила, взявши тіло мужа, на батьківщину свою, до Царгорода, повернутися: минуло ж уже вісім років від переставлення мужа. І просила архієпископа єрусалимського, щоб не боронив їй тіло мужа забрати. Архієпископ же не погоджувався. Написала жінка скоро листа до батька свого, який у Царгороді жив, щоб випросив для неї в царя такий наказ, аби вона могла без перепон взяти з Єрусалиму тіло чоловікове і прийти до Царгорода. І невдовзі прийшов від царя наказ такий, якого вона просила, і показала те архієпископові. Бачачи ж царське писання, архієпископ нічого не міг супроти відповісти й благословив, щоб було за проханням її. Тоді Юліяна, із благословенням відкривши те місце в землі, де обидва ковчеги — святого первомученика Стефана і мужа її Олександра — разом стояли, взяла, помилившись, ковчег із мощами святого, замість мужа. Така була Божа воля, і так первомученик захотів! І, поклавши на колісницю, мулами запряжену, вирушила в дорогу. Був же вечір, коли з Єрусалиму виїхала.

І тієї ночі над везеними мощами чути було в повітрі голос ангелів, що славослів’я Божі співали. І пахощі великі від ковчега виходили, наче багато мира пролилося. Чути було й бісівські голоси, які здалеку взивали: «Горе нам, бо Стефан іде і б’є нас». Слуги ж Юліяни, таке чуючи, тремтіли й казали їй: «Щ о то таке, пані, що чути різні голоси, які Стефанове ім’я промовляють? Чи не взяли ми ковчег первомученика замість пана нашого Олександра?» Вона ж, плачучи з радості, мовила: «Мовчіть, діти, така воля Божа і святого Його раба. Так і є». Досягнувши Аскалона, приморського града, знайшли корабель, що до Царгорода плив, і, давши навклірові плату, сіли в корабель з мощами святого й вирушили у плавання. Коли вони були у відкритому морі, піднялася буря велика, що й корабель накривали хвилі. І налякалися ті, що були в кораблі, сильного збурення. І ось явився їм святий первомученик Стефан і мовив: «Я з вами, не бійтеся». Те мовивши, невидимий став. І зразу буря на тишу перемінилася, і плили далі безтурботно. Видно було вночі світло над мощами святого, і пахощі великі виходили з ковчега, і співи ангельські в повітрі лунали.

Приставши до Халкидона, перебували там п’ять днів. І стало відомо мешканцям про мощі Стефана святого, і сходилися до корабля, і приносили недужих своїх. І всі, хто був у місті хворий, отримали зцілення через прихід первомученика. І біси з людей утікали з криком: «Стефан, камінням від юдеїв побитий, мучить нас люто! І звідусіль, на землі та на морі, жене нас!»

Після того як корабель від’їхав із Халкидона й щасливим плаванням Царгорода досягнув, благочестива жінка Юліяна до батька прийшла і все про мощі святого архідиякона Стефана сповістила йому детально. Тоді пішла разом з батьком, сповістила цареві, також і патріархові. І всі радості великої сповнилися, і вийшов патріарх із кліром і всім народом до пристані морської назустріч мощам первомучениковим. І, винісши з корабля ковчег, поклали його на царську колісницю, і проводжали чесно із псалмоспівами, аби внести до царевих палат, так-бо цар звелів. Наскільки ж багато в той час діялося чуд від святих тих мощей — вимовити неможливо! Усі-бо, хто якими недугами був одержимий, отримували зцілення. І коли з почесним тим супроводом дійшли до місця, названого Костянтиновими термами7, мули, які везли царську колісницю з мощами, стали. Слуги ж били їх, примушуючи йти, але вони ніяк з місця зрушити не могли. Тоді мул один, Божим велінням голос людський прийнявши, сказав таке: «Нащо б’єте нас, хоче святий первомученик Стефан, щоб його мощі були покладені на цьому місці». Той голос всі чули, дивувалися дуже, і жахалися, і прославили Бога великими голосами. Тому цар звелів зразу на місці тому збудувати церкву кам’яну. І скоро збудували прекрасну церкву в ім’я святого первомученика архідиякона Стефана, і чесні його мощі в ній поклали на славу і хвалу Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, з Отцем і Святим Духом разом славленого. Йому ж від нас, грішних, хай буде честь і слава, поклоніння і дяка нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.