День успення святого рiвноапостольного великого князя Київського Володимира, названого у святому хрещеннi Василieм, всiєї Руси самодержця i просвiтителя та спомин Хрещення Рсі

Місяця липня на 15-й день

Великий Володимир, князь київський i всiх руських земель самодержець, був сином Святослава, внуком Iгоря i святої Ольги, а правнуком Рюрика, iз варяг на княжiння руське прикликаного, який вiв свiй рiд вiд Августа, цiсаря римського. Рюрик мав престол свого княжiння у великому Новгородi, Iгор же Рюрикович пiсля смерти батька перенiс престол до Києва i народив вiд святої Ольги сина Святослава. Святослав же Iгорович мав трьох синiв: Ярополка, Олега i Володимира, не вiд одної жiнки. Роздiляючи велике Руське князiвство мiж трьома синами, Святослав дав старшому синовi Ярополку Київ, середньому Олегу – деревлян, молодшому ж Володимиру – Великий Новгород. Пiсля смерти великого князя Святослава Ярополк, у Києвi на престолi отчому сiвши, повстав вiйною на деревлянського князя Олега, брата свого, й убив його, i княжiння його собi забрав. Про те довiдався князь великоновгородський Володимир, злякався Ярополка, старшого брата свого, щоб i вiн йому того ж не зробив, i втiк за море до варягiв. Ярополк же взяв у своє володiння i Великоновгородське князiвство, як же i деревлянське. Невдовзi Володимир, велику силу воїнську з варяг i з iнших руських земель зiбравши, пiшов на Ярополка, князя київського, i убив його, i прийняв княжiння київське, i взяв жiнку братову, родом грекиню, i став монархом усiєї землi Руської. I поставив iдолiв у Києвi на мiсцях високих, i кланявся їм iз жертвами, i весь народ до iдолопоклонiння приводив, хто ж не хотiв поклонятися, тих звелiв убивати. I убитий був тодi блаженний Теодор-християнин зi сином своїм Йоаном, бо не хотiв бути спiльником iдолопоклонникам анi сина свого не дав на бiсiвську жертву. Iншi ж християни, яких свята Ольга охрестила й церкву їм на Аскольдовiй могилi збудувала, через страх однi втекли, iншi таємно святу вiру берегли, а ще iншi знову до попереднього нечестя повернулися. I якщо була де церква християнська, зруйнувала її рука iдолопоклонницька. Поставленi ж були вiд Володимира у Києвi найкращi iдоли такi. Перший, найголовнiший, – iдол Перун, у нього ж вiрили як у бога грому, i блискавок, i хмар дощових. Другий – Волос, якого вважали богом худоби. Третiй – Позвизд, чи Вихор, бог повiтря. Четвертий – Ладо, бог весiлля. П’ятий – Купало – бог плодiв земних. Шостий – Коляда, бог святкування, що взимку буває. Й iншi, меншi боги не лише в Києвi, але й по всiх землях Руської держави, велiнням того великого князя, були поставленi й нечестивим поклонiнням вшанованi. Таке ж iдолопоклонство i в Новгородi творилося: послав-бо туди Володимир начальствувати вуя свого Добриню, воєводу, брата матерi своєї. Той же бачив, що в Києвi робив Володимир, все так само i там зробив: подiбних iдолiв поставив i тими ж iменами їх назвав. Ще ж мав Володимир, окрiм iдолопоклонiння, й iнше зло: у пожаданнях тiлесних без повстримности, як у болотi, валятися. Був як давнiй Соломон – дуже любив жiнок, i ненаситний був до тiлесних насолод, i мав багато жiнок, ще бiльше наложниць, i жив прескверно в iдолопоклонницькому блудi. Про все ж життя Володимира, коли був у невiданнi Бога i в нечестi, про братовбивство i кровопролиття, про хоробрiсть у багатьох вiйнах, про бiсослужiння i його несамовитiсть до жiнок написано просторо в лiтописi святого Нестора Печерського, i в iнших багатьох рукописних лiтописах руських, i в друкованому Синопсисi печерському – хто хоче, нехай там прочитає. Ми ж хочемо написати житiє його не як колишнього нечестивого i грiшного, але як нинi праведного i святого, тож не будемо затримуватися довго на його поганих дiлах, що перед прийняттям святої вiри були, досить, що коротко про них згадали. I щоб задовго не тягнулася iсторiя i щоб вухо цнотливе не обтяжилося, ходiмо вже до хрещення його i до богоугодних дiл, вiд яких цiлому руському роду була душеспасенна користь.

Преблагий Бог, не хочучи смерти грiшникiв, але їхнього навернення до життя бажаючи, iз превеликого i невимовного милосердя свого благозволив руським землям, пiтьмою та iдолобiссям потьмареним, не до кiнця загинути, але свiтлом святої вiри просвiтленими бути i на путь спасення наставитися, вибрав їм на те керiвника – цього великого князя Володимира, як же давнiше римлянам i грекам великого царя Константина, а на початку всiм народам святого апостола Павла. Сказав-бо з пiтьми свiтлу засiяти, запалив у Володимировому серцi зорю таїнственного свiтла, яка пробудила в ньому бажання пiзнати iстину й перетворила його iз нечестивого iдолопоклонника на благочестивого християнина, i з гонителя (як же колись Савла) на нового апостола для русичiв й учителя, який вiдтодi вихопив святим хрещенням руськi народи з адського поглинання i вiчної смерти, привiв до вiдродження на життя вiчне. Не буде зайвим тут коротко згадати i про те, що русичi ще перед Володимиром почасти хрестилися. Спочатку хрестився словеноруський народ вiд святого апостола Андрея Первозваного, який, Київських гiр досягнувши, благословив їх i хрест на високому пагорбi поставив, прорiк про створення мiста i про благодать Божу, яка має на тих мiсцях засiяти. I яких тодi зустрiв там людей, навчив їх святої вiри й охрестив. Тодi пiшов i в iншi руськi краї, де є нинi великий Новгород i iншi славнi мiста, i всюди, кого до Христа навернути мiг, просвiтив святим хрещенням. Знову хрестилася Русь за царювання грецького царя Василiя Македона, за святiшого патрiарха Фотiя: прислали вони архиєрея Михаїла, а в той час князь руський Iгор Рюрикович малий ще був вiком, управляв княжiнням Олег, родич i вихователь князя. Коли прийшов iз Царгорода в Руську землю грецький архиєрей, щоб навчити святої вiри народ невiрний, хотiли люди бачити спочатку чудо якесь вiд нього. I спитав архиєрей, якого вони чуда потребують. Вони ж мовили: «Книга, яка вчить вашої християнської вiри, нехай буде вки нена у вогонь. I якщо не згорить, тодi пiзнаємо, що добра i правдива ваша вiра i великий Бог, якого ти проповiдуєш». Архиєрей же, уповаючи на Бога, звелiв розкласти вогонь великий перед усiма i, пiднявши руки до неба, помолився, кажучи: «Прослав iм’я своє, Христе Боже». I, це мовивши, поклав книгу святого Євангелiя у вогонь. I не згорiла книга – усi дрова згорiли, i вогонь погас, а Євангелiє виявилося цiлим, анiтрохи вогнем не пошкодженим. Те чудо бачачи, багато людей повiрило в Христа й охрестилося.

Ще хрестилася Русь у днi великої княгинi Ольги, жiнки великого князя руського Iгоря Рюриковича, матерi Святославової, бабусi ж Володимирової. Вона, як у житiї її написано, пiшла до Царгорода, прийняла святу християнську вiру й названа була у святому хрещеннi Оленою. Повернувшись звiдти, багатьох у Києвi i в iнших руських градах до вiри i хрещення святого привела, проте всiх охрестити не могла, бо й сина свого Святослава нiяк не могла переконати прийняти християнство. Тим хрещенням, що в Русi перед Володимиром було, не могла розширитися й утвердитися свята вiра i через частi вiйни, i через те, що багато князiв до нечестивого iдолопоклонництва вдавалося. Остаточно ж уся Русь охрестилася у днi великого князя Володимира, який сам спершу охрестився й iстинну путь спасення пiзнав, i всiх на неї наставив прикладом свого благочестя i монаршим своїм велiнням.

Почалося ж те хрещення так. Прославився Володимир хоробрiстю, самодержством i величчю царства свого понад iнших царiв i князiв у всiй землi. Почали приходити до нього рiзнi люди, хвалячи перед ним свою вiру. Спочатку прийшли магометяни. I спитав їх Володимир: «Яка вiра ваша?» Вони ж сказали: «Ми вiримо в Бога, що на небi, маємо ж пророка Божого Магомета, вiн велить нам жiнок мати стiльки, скiльки хто хоче, i всiлякими насолодами тiлесними насолоджуватися, але велить робити обрiзання, i не їсти свинячого м’яса, i вина не пити». Ще ж i про iншi дiла у своїй вiрi розповiдали магометяни, безчеснi й безсоромнi, їх же описувати негоже. Володимир же про жiнок iз насолодою послухав, любив-бо жiнок, але обрiзання i непиття вина не полюбилося йому. I сказав їм: «Ми не можемо жити без вина, бо в Русi вся веселiсть i приятельство з келихом буває». Приходили ж i вiд нiмцiв, i вiд Папи Римського, i вiд цiсаря захiдного, i вiд iнших князiв посланцi, кожен свою вiру доброю називав, але нi одна з них йому не полюбилася. Ще ж i юдеї прийшли, розповiдали, що краща вiд усiх старозавiтна вiра. I спитав Володимир: «Де земля i царство ваше?» Вони ж мовили: «Наша земля Єрусалим, i Палестина, й околицi її. Але тому що ми прогнiвали Бога грiхами своїми, розсiяв нас Бог по всiй вселеннiй, а землю нашу вiддав християнам». I мовив до них Володимир: «Як же ви iнших вiри навчаєте, а самi вiдкиненi вiд Бога вашого? Якби вас Бог любив, то не розсiяв би по чужих землях. Хiба й нам бажаєте такого розсiяння?» Те мовивши, вигнав їх з-перед лиця свого. Пiсля цих усiх прийшов до Володимира вiд царiв грецьких Василiя, i Константина, i вiд патрiарха царгородського Миколая Хрисоверга посол з дарами, муж гiдний, вчений i богонатхненний – Кирило Фiлософ (не той це Кирило Фiлософ, що з Методiєм, братом своїм, спершу в хозарах, тодi в Моравiї Христа проповiдував i книги з грецької мови словенською перекладав, але iнший того ж iмени. Той-бо Кирило Фiлософ на 100 рокiв i бiльше перед цим був, а цей пiзнiше). Цей фiлософ Кирило (чи Кир) довго розповiдав Володимировi про християнську вiру, почавши вiд створення свiту, за всiма пророцтвами аж до Воплочення Христового, i до страждання, яке добровiльно витерпiв, i хресної смерти задля спасення людського, i до триденного iз мертвих воскресення i на небо вознесення, як же про те преподобний Нестор Печерський пише детально. Потiм додав слово про Друге пришестя Христове, про воскресення мертвих, про Страшний Суд, про безкiнечну муку, для грiшних приготовану, i про винагороду для праведних у Небесному Царствi. Вiддав йому в дар запону велику вiд тих, що послали його, золототкану, на якiй майстерним тканням зображений був Страшний Суд Божий i вiддiлення грiшних вiд праведних. I стояли праведнi праворуч суддi, з того ж правого боку i рай, i Царство Небесне зображено було. Грiшнi ж стояли лiворуч, з того боку видно було зображену геєну вогненну, i страшнi образи демонськi, i рiзнi муки в пеклi. На все ж те Володимир уважно подивися, питав фiлософа про кожну рiч. Фiлософ же, все детально йому оповiдаючи, казав: «Коли прийде Христос Бог у славi своїй з неба на землю судити живих i мертвих i вiддати кожному за дiлами його, тодi, кого побачить праведним, поставить праворуч себе i пошле в Царство своє Небесне на вiчну радiсть. Кого ж побачить грiшним, того поставить лiворуч i пошле в геєну вогненну невгасиму на безконечнi муки». Володимир же, те чуючи, зiтхнув i мовив: «Блаженнi тi, що стануть праворуч. Горе ж тим, що будуть лiворуч». I мовив йому фiлософ: «Якщо i ти, царю, зупинишся у злих дiлах i приймеш святе хрещення, сподобишся стояти праворуч. Якщо ж у нечестi залишатимешся, то i твоє мiсце буде лiворуч». Володимир же послухав слiв фiлософа i, подумавши, сказав: «Почекаю ще трохи, поки точнiше випитаю про всi вiри». I, обдарувавши фiлософа i тих, що з ним, вiдпустив їх iз честю до Царгорода.

Коли пiшов грецький фiлософ, скликав Володимир всiх своїх бояр i старiйшин i мовив їм: «Ось приходили до мене з рiзних народiв мудрецi: вiд Магомета, i нiмцiв, i римлян, i жидiв, й iнших народiв – i хвалив кожен з них свою вiру. Пiсля всiх прийшли i греки, казали понад iнших багато дивного про свою вiру, повiдаючи про подiї, якi були на землi вiд початку свiту аж дотепер. I кажуть, що є iнший вiк i iнше життя i що пiсля смерти всi люди воскреснуть. I якщо хтось добро в цьому вiцi робив, той у майбутньому має радiти, живучи безсмертним життям. А грiшнi – повiк мучитися будуть». I сказали до нього бояри його i старiйшини: «Нiхто нiколи свого не ганить, а хвалить. Ти ж, великий князю, якщо хочеш достовiрно iстину пiзнати, маючи багато людей мудрих, пошли найкращих з них у рiзнi землi i народи, щоб побачили й довiдалися про всiляку вiру i як хто служить своєму Боговi. I потiм, повернувшись, сповiстять тобi i нам про все детально i повнiстю, як самовидцi». Такої ради Володимир послухав, послав мужiв второпних i розумних у рiзнi землi оглядати вiри i служби кожного люду i народу. Вони ж, пройшовши багато країв i царств, прийшли пiзнiше й до Царгорода i розповiли царям грецьким Василiю i Константиновi про причину свого приходу. Царi ж зрадiли i зразу святiшого патрiарха про них сповiстили. Патрiарх же звелiв прикрасити церкву, i влаштувати свято, й одягнутися в найдорожче святительське облачення з багатьма єпископами i священиками, i вiдправляти Божественну лiтургiю. Прийшли на лiтургiю царi з посланцями вiд Володимира, i ввели їх до церкви, поставили на такому мiсцi, звiдки їм було добре все видно i чути. Тi ж, бачивши невимовну красу хвали Божої, якої ранiше нiколи не бачили, i почувши пресолодкi голоси церковного пiснеспiву, яких нiколи не чули, дивувалися дуже, i здавалося їм, що не на землi, а на небi стоять. Осяяло їх у той час небесне свiтло, i були наче самi не в собi з духовної радости, якою серця їхнi тодi сповнилися. Пiсля закiнчення Божественної лiтургiї царi i патрiарх учинили велику честь i гостину тим руським послам i, дарами багатьма обдарувавши, вiдпустили. I коли тi до Володимира повернулися, знову Володимир скликав бояр своїх i старiйшин i звелiв, щоб посланцi, якi повернулися, розповiли всiм, що бачили i чули. Тi ж почали говорити все за порядком про вiру кожного народу i про службу їхню, але всiм, хто чув, не подобалися тi вiри.

Тодi почали розповiдати, що в Грецiї бачили. «Коли ми прийшли, – казали, – до Царгорода, ввели нас греки до своєї церкви, де вони Боговi своєму служать, i бачили ми там таку красу i славу, якої язик наш вимовити не може. Одяг єреїв їхнiх пречудовий, i чин служiння дуже чесний, i предстояння всiх людей благоговiйне, спiв же таку дає насолоду, що подiбного ми нiколи не чули. Й охопила нас якась радiсть, i не чули себе анi не знали, чи на землi ми, чи на небi. I нема такої краси i преславного богохвалення у всiй пiднебеснiй, як же у грекiв. Через те вiримо, що вiра їхня iстинна i лише з тими людьми живе iстинний Бог». I сказали бояри до Володимира: «Якщо б вiра грецька не була добра та iстинна, то бабуся твоя Ольга не прийняла б тої вiри, жiнка-бо була вельми премудра». Тодi Володимир, дiяла в ньому благодать Святого Духа, почав потрохи просвiтлюватися в умi своєму, i пiзнавати праведну християнську вiру, i бажати її. Але нiкого не було при ньому такого, хто б його до здiйснення намiреного дiла скоро привiв: усi бояри та радники були пiтьмою нечестя потьмаренi. Через те затрималося увiрування i хрещення його до якогось часу, поки придумав раду собi, щоб пiти у Грецьку землю вiйною, i взяти гради їхнi, й отримати учителiв християнських, якi б його на вiру наставили.

Зiбрав тому вiйськову силу, пiшов на Таврикiю (що нинi Перекопом називається) i взяв спершу Кафу, град грецький, тодi прийшов пiд Херсонес, стольний град тої землi, що при березi Євксинського понта стояв, при ньому ж є прекрасна пристань для кораблiв. Й обступив град той, i добивався його сильно немалий час, i не мiг взяти: град був сильний, i грецьке вiйсько в ньому мужньо проти нього боролося. I казав Володимир херсонесцям, щоб добровiльно покорилися йому, якщо хочуть у нього отримати милiсть. Якщо ж нi, то має стояти пiд їхнiм градом до трьох рокiв, доки не вiзьме, i в ту годину не буде їм помилування. Але херсонесцi не зважали на його слова, хоч i скруту в градi терпiли: вже-бо шiсть мiсяцiв були в облозi й бракувало їм необхiдного. Боже Провидiння, недовiдомими судами дивлячись, що кориснiше не лише для грекiв, але i для всього руського роду, влаштувало, що Херсонес-град покорився Володимировi. Було це так: протопоп херсонеський Анастас написав до Володимира на стрiлi так: «Царю Володимире, якщо хочеш взяти град, шукай зi схiдного боку в землi труби, якими ж вода прiсна тече в град. Якщо їх перекриєш i забереш з града воду, легко покоряться тобi греки, переможенi спрагою». Так протопоп на стрiлi написав, натягнув лук i випустив її на шатро Володимирове. I впала стрiла перед шатром, i зразу, побачивши її, взяли, i бачили на нiй писання грецьке, i до Володимира принесли. I прикликано тлумача грецької мови, i, коли той прочитав написане, звелiв Володимировi старанно шукати в землi зi схiдного боку тi воднi труби. I, знайшовши, перекрив їх, i не було води градовi, i знемогли люди вiд спраги, тодi, i не хотячи, покорилися Володимировi. I взяв Володимир град Херсонес, увiйшов до нього урочисто, не вчинивши людям нiякого зла нi кривди.

Пiсля взяття Херсонеса i всiєї Таврiї послав Володимир до царiв грецьких, кажучи: «Ось я взяв славний град ваш Херсонес i цiлу землю Таврiйську, чую ж, що маєте сестру, дiвчину гарну, дайте тому менi її за жiнку. Якщо ж не хочете менi її дати, зроблю вашому Царгороду те, що зробив Херсонесовi». Таке послання вiд Володимира отримавши, царi грецькi були в немалiй печалi: сестра їхня, їй же iм’я Анна, не хотiла йти за поганина. Боялися греки великої сили руських воїнiв i хоробрости Володимирової, i вiдписали царi до нього так: «Не годиться нам, християнам, за того, хто в нечестивiй вiрi перебуває, вiддавати сестру нашу. Якщо хочеш її мати, то вiдречися iдолiв своїх, вiр у Христа, iстинного Бога, як же й ми, i прийми святе хрещення, тодi безборонно вiзьмеш собi в подружжя нашу сестру i з нами, як єдиновiрний, у любовi перебуватимеш, ще ж i Небесне Царство успадкуєш». Отримавши таку вiдповiдь грецьких царiв, Володимир знову послав до них, кажучи: «Полюбилася менi вiра ваша з того часу, коли посланцi мої дослiджували рiзнi вiри, i були у вас, повернулися й розповiли детально, що вiра ваша краща вiд усiх вiр i служба, якою служите Боговi вашому, найкраща з усiх народiв. Тому хочу прийняти вашу вiру, ви ж пошлiть до мене єпископа, щоб мене охрестив, i самi прийдiть до нас iз сестрою вашою чи сестру пошлiть менi в подружжя, я ж поверну вам Херсонес зi всiєю Таврiєю».

Таку добру вiстку прийнявши, грецькi царi зрадiли радiстю великою i сестру свою переконували з проханням, щоб пiшла за Володимира, кажучи: «Змилосердися над царством християнським. Якщо-бо не пiдеш за нього, то не перестане полонити землi нашi, i страшно, щоб не зробив iз Царгородом так, як iз Херсонесом. Якщо ж задля тебе Володимир охреститься i через тебе наверне Господь до себе землю Руську i Грецьку звiльнить вiд тяжких i частих воєн i нападiв руських, будеш мати вiд усiх вiчну славу й безсмертне блаженство». Царiвна ж Анна, хоч i не хотiла, проте, думаючи про спасення такого роду руського, що до Бога навернутися хоче, ще ж i батькiвщинi своїй, Грецькому царству, миру бажаючи, погодилася з радою i проханням своїх братiв i сказала зi сльозами: «Хай буде воля Господня». I послали її царi морем у кораблях з архиєреєм Михаїлом, i зi священиками, i з чесними боярами. Коли досягла Херсонеса, зустрiли її славно i в палату царську ввели.

Тим часом за небагато днiв перед приходом царiвни Володимир захворiв на очi й ослiп. I почав сумнiватися щодо святої вiри i хрещення, i бентежився, кажучи: «Боги руськi розгнiвалися на мене, що хочу їх покинути й iншу вiру прийняти, i через те кару слiпоти на мене послали». Царiвна ж послала до нього, кажучи: «Якщо хочеш здоровим бути i бачити очима, прийми святе хрещення скоро, инакше-бо слiпоти своєї не уникнеш. Якщо ж охрестишся, то не лише вiд слiпоти тiлесної, але разом i душевної звiльнишся». Це почувши, Володимир вiдповiв: «Якщо правдивим буде це слово, то з нього пiзнаю, наскiльки великий Бог християнський». I зразу прикликав єпископа, просячи святого хрещення. Єпископ же спершу огласив його i про святу вiру добре повчив, тодi у святiй церквi Софiї, що була посеред града, охрестив i дав йому iм’я Василiй. Було ж у хрещеннi його чудо, подiбне до того, що в Дамаску iз Савлом, який Церкву Божу гонив, що ослiп вiд небесного свiтла, яке його осяяло на дорозi. Коли-бо Володимир, слiпий очима, увiйшов у святу купiль, а єпископ, за чином хрещення, поклав на нього руку, зразу вiдпала з очей його слiпота, як луска, i прозрiв, i прославив Бога, що привiв його до iстинної вiри. I дякував Христовi Господу, радiючи i веселячись. Те чудо бачачи, бояри його i воїни охрестилися. I була радiсть велика русичам i грекам, а найбiльше святим ангелам на небi. Якщо-бо через одного грiшника, що кається, вони радiють, наскiльки бiльше стiлькома душами, що Бога пiзнали, втiшилися i «Слава на висотах Боговi» заспiвали. Вiдбулося хрещення Володимирове, i бояр його, i воїнiв у Херсонесi в рiк буття свiту 6496-ий, воплочення ж Бога Слова у рiк 988-ий. Пiсля хрещення привели до Володимира царiвну Анну, сестру грецьких царiв, на заручини. I не через багато днiв обвiнчався з нею законним шлюбом, i повернув грекам Херсонес зi всiєю Таврiєю, i мир з ними утвердив, i повернувся у свою землю. Взяв же з собою архиєрея Михаїла, який прийшов iз Царгорода з царiвною, i був вiн першим митрополитом всiєї Руси (не той це Михаїл, про якого вище згадувано, що Євангелiє у вогонь клав i, вийнявши не пошкоджене вогнем, привiв до вiри багатьох людей, але iнший того ж iмени, останнiй роками: вiд першого Михаїла до цього другого минуло лiт сто i бiльше). Ще ж архиєреїв iз Херсонеса Володимир взяв, i священикiв багато, i клирикiв, i монахiв. Взяв же звiдти й мощi святого священомученика Климента, папи Римського, i учня його Фiва, i святi iкони, i книги, i всiляке начиння церковне. Взяв же й того Анастаса-протопопа, який стрiлою навчив його, як взяти Херсонес-град. I прийшов Володимир до Києва з великою радiстю, славлячи Христа Бога. I зразу почав докладати зусиль, щоб охрестити стольний град свiй Київ i всi руськi землi.

Спочатку звелiв Володимир охрестити синiв своїх, їх же мав дванадцять вiд рiзних жiнок: Iзяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода вiд Рогнiди, княжни полоцької, Святополка вiд грекинi, жiнки братової, Вишеслава вiд чеської княжни, Святослава i Станiслава вiд другої чешки, Бориса i Глiба вiд болгаринi, Брячислава i Судислава вiд iнших. I охрестив їх митрополит Михаїл в одному джерелi (ще не було церкви в Києвi пiсля зруйнування попереднiх), джерело ж те в горi над Днiпром, що з того часу i донинi зветься Хрещатиком. Тодi послав проголошувачiв по цiлому градi, наказуючи, щоб на завтра зiбралися всi на рiку (Почайну, що з Днiпра витiкала i знову в Днiпро впадала), старi i молодi, великi й малi, багатi й убогi, чоловiки та жiнки. Якщо когось не буде в той час на рiцi, той Боговi i великому князевi буде противний. I, коли настав ранок, прийшов сам князь з боярами на рiку, i архиєрей з ним, i всi священики, i зiбрався цiлий град до рiки, всiлякого чину i вiку, чоловiкiв i жiнок незлiченна кiлькiсть на те мiсце, де нинi церква святих страстотерпцiв Бориса i Глiба. I наказано було їм, скинувши одяг, увiйти у воду, окремо жiнкам, окремо чоловiкам, старшим у глибше мiсце, малим бiля берега. I стояли у водi однi по шию, iншi ж до пояса, роздiлившись на полки. Священики ж у єрейських облаченнях стояли при березi на дошках, навмисне на те влаштованих, читали над людьми молитви, що до хрещення належать, й iмена їм давали: кожному полку окреме одне iм’я. I тричi зануритися їм у воду велiли, самi взивали над ними iм’я Святої Тройцi, за чином хрещення прикликаючи. I так охрещений був увесь люд київський у рiк буття свiту 6497-ий, Воплочення ж Бога Слова у рiк 989-ий, наступний пiсля хрещення Володимира. Дивився ж святий Володимир на хрещення стiлькох людей, радiв духом i, звiвши очi до неба й руки пiднявши, казав: «Господи Боже, Ти створив небо i землю, зглянься на новоохрещених людей Твоїх i дай їм справдi пiзнати Тебе, Бога iстиннного, й утверди їх у православнiй вiрi. I менi поможи повстати на видимих i невидимих ворогiв, i прослав у руських краях iм’я своє пресвяте».

Пiсля хрещення людей Володимир зразу звелiв розбивати iдолiв i храми iдольськi до основи руйнувати. Найперше iдола Перуна звелiв прив’язати до коня за опаш i волокти з гори до Днiпра. I приставив мужiв дванадцять, щоб волоченого iдола палицями били. Це ж зробив не тому, що вiдчував iдол якийсь бiль, будучи дерев’яним, бездушним i без чуття, але щоб бiльше завдати бiсовi безчестя. I, притягнувши до берега, кинули у Днiпро. I заповiв, щоб нiде не пiдпускали iдола того до берега, доки не мине пороги, що внизу Днiпра. Нижче ж вiд порогiв занесло його вiтром i хвилею пiд одну велику гору, що й донинi Перуновою називається.

Розповiдають також, що одного iншого iдола вiрнi, зачепивши, тягнули до Днiпра, щоб утопити, а iншi нещадно палицями били його. Бiс же в iдолi, наче бiль вiд биття терплячи, кричав сильно – i вкинений був у Днiпро. Коли плив вниз, люди, потьмаренi невiрством, iшли берегом, плачучи за ним, i кликали: «Видибай, пане наш боже, видибай». Тобто «випливи i на берег вийди». Iдол же той, бiс його рухав, видибав на берег там, де нинi Видубецький монастир. Але коли невiрнi хотiли взяти iдола, iншi прибiгли, прив’язали йому камiнь i знову в рiку вкинули, втопили. А мiсце, на якому видибав був iдол, з того часу прозвано Видибичi, нинi ж Видубичi. I всi iншi iдоли, велiнням великого князя, були розбитi, однi у воду, iншi ж у вогонь вкиненi. Кияни ж, котрi були безумнi, бачачи давнiх богiв розбивання i погибель, плакали над ними та ридали. Розумнi ж говорили: «Розумний князь iз боярами його знають, який Бог лiпший. Бо якби були добрi цi боги, не велiли б їх розбивати, не вибрали б iншої вiри. Краще вибрали, гiрше ж вiдкинули».

Пiсля робиття iдолiв i пiсля зруйнування iдольських жертовникiв звелiв Володимир на тих мiсцях збудувати святi церкви. Спочатку збудував церкву святого Спаса на тому мiсцi, де був Перун, тодi церкву в iм’я святого Василiя Великого, тому що й сам у хрещеннi святому Василiєм був названий, й iнших церков багато всюди збудував, найкращу кам’яну ж церкву постарався звести в iм’я Пречистої Богородицi, яка пiзнiше була названа Десятинною, її ж нинi пiсля зруйнування Батиєм видно тiльки частину, у нiй же щодня вiдправлялися служби. Та церква була понад усi церкви в Києвi, у днi Володимировi збудованi, бiльша й гарнiша, грецькими премудрими майстрами зроблена i всiлякими красотами прикрашена. Коли її викiнчили, увiйшов Володимир у час освячення i (як же давнiй Соломон у єрусалимську церкву, яку збудував) помолився до Бога, кажучи: «Господи Боже, поглянь з неба, i подивися, i вiдвiдай виноградник свiй, i докiнчи те, що насадила правиця Твоя. Глянь на нових цих людей Твоїх, серця яких Ти обернув на розум, щоб пiзнали Тебе, iстинного Бога. Глянь i на церкву цю, яку збудував я, недостойний раб Твiй, в iм’я тої, що народила Тебе, пренепорочної Матерi, Приснодiви Богородицi. I якщо хтось iз вiрою i сердечнiстю молитиметься у церквi цiй, почуй молитву його, вiдпусти всiлякий грiх йому i, що проситиме корисне, подай молитвами Пречистої Богоматерi». Помолившись досить, Володимир мовив: «Ось з усього маєтку мого i зi всiх градiв моїх даю десяту частину в цю церкву Пречистої Богородицi». Те мовивши, утвердив писанням i присягу поклав на останнє, щоб нiхто не посмiв забрати дане святiй церквi. З того часу названа була та церква Десятинною. Вручив же церкву ту вищезгаданому протопоповi Анастасу, якого з Херсонеса привiв, i мощi святого Климента, Папи Римського, внiс до неї, i всiляке церковне коштовне начиння, з Херсонеса принесене, сюди вiддав.

Доклав же старання i до навчання книжного синiв своїх, а при них i боярських дiтей багатьох, звелiв учити письма грецького i глаголицi (що нинi зветься руським), приставивши до них досвiдчених учителiв. Ще ж i з простих людей дiтей звелiв брати на навчання книжне. Матерi ж безумнi плакали за дiтьми своїми, як за мертвими. Не лише ж Київ, а й цiлу державу свою Володимир свiтлом вiри святої просвiтити хотiв, послав у всi гради руськi хрестити людей, а тим, що не хотiли хреститися, велику данину встановлював. I жив Володимир богоугодно i праведно, перемiнивши давнi свої звичаї, що в нечестi були, на всiлякi чесноти, наставлюваний був чесною дружиною своєю, царiвною Анною, з нею ж за законом християнським жив. Iнших же попереднiх своїх жiнок, якi перед хрещенням були, багатством задовольнивши, вiдпустив, дав їм свободу, щоб кожна, якщо хоче, за iншого мужа вийшла замiж. До першої жiнки своєї Рогнiди, доньки Рогволода, князя полоцького, яка йому була понад усiх любiша, на початку свого повернення з Херсонеса послав, кажучи: «Я прийняв вiру i закон християнський i годиться менi мати одну жiнку, яку нинi взяв у християнах. Ти ж вибери собi з вельмож моїх, кого хочеш, i поєднаю тебе з ним». Вона ж вiдповiла: «Хiба тобi одному треба Небесного Царства, а менi нi? До цього бувши княгинею, як можу стерпiти, щоб бути рабою слуги твого? Не хочу за iншого мужа, але, прошу, уневiсти мене Христовi твоєму». Коли це сказала, сидiв при нiй син її Ярослав, кривий вiд народження. Вiн, коли почув слова цi вiд матерi, подякував Боговi за розум i добру волю її, i зразу здоровим став, i почав ходити той, хто до того не ходив. Володимир же подвiйно зрадiв: i через Рогнiду, що прийняла в серце Христа, i через сина Ярослава, що дiстав зцiлення нiг. Пiсля хрещення Рогнiда прийняла постриг у святий ангельський образ чернецтва, iм’я ж їй було наречене Анастасiя.

Пiсля цього послав Володимир до Царгорода до святiшого патрiарха, що в той час настав, Сергiя, просячи його, щоб ще послав до нього архиєреїв та єреїв, тому що жнива були великi, а робiтникiв мало. Багато-бо руських градiв потребувало хрещення, людей же серед русинiв, до духовного чину придатних, ще не було досить: недавно-бо в них книжне учення почалося. Послав тому святiший патрiарх Сергiй iз грекiв єпископа Йоакима Херсонянина й iнших з ним єпископiв i пресвiтерiв немало. Взяв Володимир єпископiв, якi прийшли до нього, i пiшов з ними у землю Словенську, у край залiський, в область Ростовську i Суздальську. I поставив над рiкою Клязьмою град, i назвав його першим своїм iменем – Володимиром, i збудував у ньому церкву Пречистої Богородицi, i звелiв хрестити людей всюди, i церкви будувати, i дав їм єпископа. Звiдти пiшов у Ростов, збудував церкву дерев’яну i дав єпископа. Пiсля того прийшов у Великий Новгород i посадив у ньому Йоакима Херсонянина архиєпископом. Той архиєпископ розбив там iдола Перуна, що подiбний був на київського, i звелiв вкинути його в рiку Волхов, iнших же мужiв приставити бити палицями волоченого iдола, на бiльшу наругу демоновi. Демон же, який в iдолi жив, почав голосно, наче дуже хворий, кричати: «О лихо, лихо, горе, горе, як впав у руки цих немилостивих людей, що мене вчора, як бога, шанували, нинi ж стiльки злого менi завдали. Горе, горе!» Люди ж притягнули його, б’ючи, на мiст, кинули у рiку Волхов, i зразу у глибину занурився. Та невдовзi сплив, явився з води i проти течiї рiки поплив. Один же чоловiк кинув у нього палицею, а iдол, ту палицю схопивши, кинув на мiст i поранив декого з тих, що в безумствi своєму жалiли за ним, i знову, взиваючи, погруз i загинув з шумом. Володимир же святий й iншi вiдомi гради своєї держави пройшов, i всюди людей хрестив, i церкви будував, єпископiв же i пресвiтерiв на життя влаштовував, i, велику користь всiй землi Руськiй зробивши, повернувся до Києва, стольного града свого, i роздiлив землю Руську на дванадцять князiвств – дванадцятьом своїм синам. Насамперед найстаршого сина свого Вишеслава посадив у Великому Новгородi, Iзяслава – у Полоцьку, Святополка – у Туровi, Ярослава – у Ростовi. Коли помер Вишеслав у Великому Новгородi, на його мiсце перевiв з Ростова Ярослава, а в Ростовi посадив Бориса, Глiба ж – у Муромi, Святослава – у деревлянах, Всеволода – у Володимирi, Мстислава – у Тьмутороканi, Станiслава – у Смоленську, Брячислава – на Волинi, у Луцьку, Судислава – у Псковi. I заповiдав їм жити в мiцнiй любовi i згодi й не кривдити один одного, не переступати меж, кожному визначених, але задовольнятися удiлом свого княжiння. Не менше ж заповiдав i те, щоб кожен у княжiннi своєму примножував славу Христа Бога i шукав спасення душ людських, невiрних у вiру приводячи й церкви будуючи. Для того кожному дав єпископа i пресвiтерiв. Так їх влаштував i на княжiння розiслав, сам же перебував у Києвi, вже старий, i творив добрi дiла, церкви та монастирi будуючи i прикрашаючи, i милостиню нескупу всiм подаючи, i трапези щедрi у дворi для убогих часто ставлячи. А хто був недужий i не мiг дiйти до княжого двору, тим на возах посилав їжу i пиття. Мав же мир i любов з навколишнiми державами: з польською, угорською i чеською. Переставши воювати, з одними лише печенiгами мав вiйну, але перемiг (як же i давнiй Константин) супротивних силою Iсуса Христа. Настiльки ж був милостивий i милосердний святий Володимир, що й поганих людей, кари достойних, не поспiшав страчувати хоч i за яку провину. Через те побiльшало розбiйникiв, злодiїв та iнших злочинцiв. I сказав митрополит зi старцями Володимировi: «Чому, княже, злих не караєш?» Вiн же сказав: «Боюся грiха». Митрополит же i старцi мовили: «Ти – володар, поставлений вiд Бога на покарання злим, на милiсть добрим. Належить тому тобi карати поганих з допитом: якщо не каратимеш злих, то знай, що добрим погано робиш. Бо через те, що нiчого не робиш, стає бiльше злих на шкоду добрим. Тому страть поганих, щоб добрi в мирi жили».

За цього великого князя прийшов вперше до Києва преподобний отець наш Антонiй зi святої Атонської гори й оселився у варязькiй печерi, над Днiпром, поблизу урочища Берестового.

Тодi наблизилася блаженна кончина святого Володимира, але спершу дружина його, велика княгиня Анна, царiвна грецька, яка стала причиною охрещення всiєї землi Руської i спасення стiлькох незлiченних людських душ, за три роки перед його кончиною переставилася до Господа. Незадовго до свого вiдходу до Бога святий Володимир прикликав до себе сина свого Бориса, який був любий йому понад усiх. У той час трапилося i Святополку прийти до Києва. I сповiщено було Володимировi, що печенiги iдуть на Русь. А тому що сам Володимир не мiг вийти проти печенiгiв, хворий-бо вже був, послав замiсть себе сина Бориса зi всiєю вiйськовою силою. I почав день за днем знемагати тiлом, а Святополк не вiдходив з Києва, чекаючи, чи бiльше бажаючи, отчої кончини. I хворiв Володимир днiв досить, i все, що до кончини християнської годиться, здiйснив, у доброму iсповiданнi передав праведну душу в руки Божi мiсяця липня у п’ятнадцятий день, у рiк буття свiту 6523-ий (за численням святого Нестора, лiтописця Печерського), Воплочення ж Бога Слова 1015-ий. Так помер святий великий князь Володимир, названий у святому хрещеннi Василiєм, пробув на великому княжiннi київському (прийшовши з Великого Новгорода) лiт тридцять п’ять, перед хрещенням – вiсiм рокiв, пiсля хрещення – двадцять сiм рокiв i декiлька мiсяцiв, на двадцять восьмий рiк помер. Зрадiв владолюбець Святополк через кончину батька, хотiв захопити престол великого княжiння, але спершу таїв смерть його, тодi утаїти не змiг i принiс тiло в Десятинну церкву Пречистої Богородицi. I зiйшлися всi кияни i навколишнi до чесного його тiла, духовнi i миряни, плачучи i ридаючи, як за батьком своїм, що клопотався про їхнє спасення. Зробили йому похорон славний i в тiй же церквi, яку збудував, у гробi мармуровому поклали. Тодi й пам’ять його встановили вiдзначати як святого i рiвноапостольного, що цiлу землю Руську просвiтив святим хрещенням. Якщо-бо хтось одного грiшника наверне з блуду i виведе чесне з недостойного, буде як уста Божi. Наскiльки бiльше Володимир святий таких грiшникiв – людей, що не знали Бога, вiд згубної зваби iдольської до Бога навернув i з недостойних достойних Боговi зробив, Божими устами явився i зi святими учинений у Церквi Христа, Бога нашого, Йому ж з Отцем i Святим Духом честь, слава, дяка i поклонiння нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.