Повість святого Діонисія про святого Карпа та двох грішників

Місяця жовтня на 3-ій день [1]

Великий Діонисій Ареопагіт, пишучи послання до ченця Демофіла, що вигнав одного ієрея із церкви, навчав його покірливості та незлоб’я і згадав йому таку річ.

“Коли був я на Криті, прийняв мене у дім свій блаженний Карпо, учень святого апостола Павла, муж великий у чеснотах[2], що для великої чистоти ума свого вельми був схильний до боговидіння, і не починав звершувати пречесні і животворящі таїнства раніше, ніж побачить із неба явленого йому божественного видіння. Того святого мужа, як сам оповідав мені, опечалив хтось із невірних, причина ж печалі була така: невірний той вірного чоловіка від Церкви відвернув і до свого злочестя привів, через що блаженний Карпо вельми уразився. Потрібно ж було йому терпеливим бути і відпалого від віри ненастанно корисними словами наставляти, а того невірного своєю благістю пересилювати. І належало про обох молитися старанно до Бога, щоб відверненого на безчестя знову до своєї Церкви привернути, а невір’ям осліпленого щоб світлом віри просвітити. Одначе не знаю, від чого тоді (оскільки раніше ніколи не виявлявся нетерпеливим) вельми уразився в душі своїй. Коли ж настав вечір і північ наближалася, став на молитву: звичай-бо мав завжди опівночі вставати і молитися. Стояв ото на молитві, печалячись вельми щодо вищеназваних двох людей, і сказав подумки: “Це не є праведно, щоб жили на землі незаконні люди, котрі перекручують путі Господні правдиві”. І молив Бога, щоб на тих вогонь із неба спав і обох щоб життя скінчилося від немилостивого спалення. Коли так старанно молився, раптово струснулася хоромина, в якій стояв, і розпалася зверху надвоє, аж уявилося йому, що надворі стоїть, а перед нього зійшло світле вогненне полум’я із небес. Глянув горі й побачив відчинене небо і Ісуса, що сидів, біля Нього ж незчисленна кількість ангелів людиновидних стояла. Це-бо блаженний Карпо бачачи вгорі, зчудувався. Коли ж спустив очі долі, побачив розвержену землю, і прірву глибоку й темну в ній; при краю прірви тієї стояли двоє тих людей, щодо яких печалився, погибелі їм від Бога просячи. Стояли ж з великим замилуванням, і страхом, і трепетом, і вже мали вони впасти у ту прірву. А в глибині тієї прірви був змій, що звивався і скреготав зубами. Були й інші якісь мужі, які тих двох били, й тусали, і тягли до страшного того змія. Карпо ж, бачачи тих, що печалили його, утішився, що впадуть у прірву і будуть на з’їжу змію, і не так хотів дивитися на розверсте небо й на Ісуса, котрий там сидів, як на погибель тих двох грішників. Одначе знову тужив і печалився, що не впали, і знову молився Богові: хай упадуть і загинуть. Коли ж звів очі на небо, як і спершу, побачив Ісуса, що встав із небесного престолу і до людей отих, котрі стояли при краю прірви, прийшов і руку помочі простяг; ангели ж прийняли тих людей і обабіч їх підтримували й укріплювали, від прірви тієї відводячи. Каже-бо до Карпа Ісус: “Бий і мене міцніше, готовий-бо за спасіння людське знову розіпнутим бути[3], і любо мені це є, щоб напевне ці люди гріхи свої зненавиділи. Однак дивись, чи догідніше зі змієм у прірві жити, аніж із Богом і з добрими та людинолюбними Його ангелами?”

Ту повість святий Діонисій приводячи у своєму посланні до раніше згаданого ченця Демофіла, не тільки його, але і нас учить, щоб не були жорстокі до тих, що грішать, а щоб бажали більше їм навернення, а не покари, і щоб наставляли їх люб’язно, терпеливо чекаючи їхнього покаяння, і що молити про таких старанно маємо Бога, який не хоче смерті грішних, щоб Сам своєю благостинею навернув і помилував їх; Він-бо праведних любить, а грішних милує, Йому ж і слава навіки. Амінь.

У той-таки день пам’ять преподобного отця нашого Івана Хозевита, єпископа Кесарійського, що заради Бога залишив свого престола і відійшов у пустелю, його якось, як ішов відвідати знайому братію, зустріла по дорозі жінка і, припавши до ніг його, молила не зневажити її, але ввійти в її дім і освятити молитвою своєю та благословенням[4]. Упрошений бувши, святий пішов і ввійшов, і тоді погана звабниця ворота зачинила, всі вуди свої оголила і до гріха потягла преподобного. Той же вирвався із рук її і, відчинивши двері, втік, по тому, численні чудеса сотворивши, почив у Господі.

У той-таки день пам’ять блаженного Ісихія Хоревита, безмовника, що спершу у недбальстві жив, у хворобу впав і помер. По одній годині знову ожив і, двері келії своєї зачинивши, дванадцять літ безвихідно жив у безмов’ї, не говорячи ані до жодного із братії, численні сльози проливаючи. Коли ж мав померти, братія зруйнувала двері його затвору, ввійшла і немало молила його, щоб якесь останнє корисне їм промовив слово. Він же тільки прорік: “Простіть мені, кожен, хто пам’ять про смерть має, не може ніколи грішити”[5]. Це сказавши, заснув у Господі.

---