Пам’ять святих отців наших Гурія, архієпископа Казанського, та Варсонофія, гапископа Тверського, і віднайдення їхніх мощів

Місяця жовтня на 4-ий день

Преподобний Гурій народжений і вихований був у місті Радонежі, родом із менших бояр, ім’я йому раніше було Григорій, син батька таки Григорія, що прозивався Руготін. Жив-бо юнаком блаженний спершу в одного князя, на ймення Іван, смиренний і тихий мав норов і в церкву часто ходив, мав старання до посту, і молитов, і милостині, і до інших чеснот, жив нежонатий. Пан його, бачачи добрий норов його, доручив йому весь свій дім, і через це оббреханий був перед паном слугами його через заздрість, ніби він чинить перелюб із жінкою його. Пан же, пойнявши віру наклепникам, звелів його забити.

Син же пана того розумний був, умолив батька свого, щоб так швидко не давав віри наклепникам і щоб не посоромив себе. Вивідав отож обережно щодо цього й дізнався, що неповинний той є, і звільнив його від смерті. Однак батько його, переможений ярістю, посадив його до глибокої ями. І два роки в ній пробув, голодом утяжений, харч-бо, який подавали йому, нелюдський був: на три дні вкидали по снопу вівса і трохи води. Один його друг обіцяв йому їжу приносити, але той не захотів, а звелів йому принести паперу й чорнила, і писав, сидячи в рові, книжиці в науку дітям, давав продавати, а кошти з того жебракам роздавати. Після двох років милосердний Господь, бачачи добре терпіння раба свого, котрий так неповинно страждав, доброзволив, ніби із пекла, визволити від узилища того, і відчинив рукою невидимої сили своєї темничний затвор. Григорій же, побачивши у дверях світло, жахнувся, гадаючи, що це вороже навадження, оскільки два літа не відчинялися ті двері і, вставши, почав молитися, і знову світла було в дверях більше першого. Григорій же, приступивши, торкнувся дверей рукою[1] — і тоді відчинилися двері. Він-бо збагнув, що це Боже зволення, щоб звільнився він із того затвору, помолився подячно до Бога молитвою і, взявши ікону Пресвятої Богородиці, яку із собою в темниці тій мав, вийшов, — хоча був день, ніхто не побачив його, — і пішов з дому того й міста. І прийшов до монастиря Пресвятої Богородиці, чесного і славного її Успення, що Йосиповим називається, і постригся там, і став неабиякий постник та чорноризець, по тому зробився ігуменом тієї обителі. Згодом той залишив паству через тілесну неміч, але невдовзі його знову послали на ігуменство у Селіжарів монастир. Коли ж Бог покорив царю Іванові Васильовичу місто Казань, тоді, за порадою преосвященного митрополита Макарія та інших святителів Російської митрополії, поставлений був місту Казані першим архієпископом у літо 7063 [1555], лютого в 7-ий день. І послав його цар у Казань із великою честю, і численні коштовні речі дав йому, і провів його із чесним та животворящим Деревом, та з іконами, із митрополитом і з усім освяченим собором, із литією, при всенародному здвизі. І так прийшов до міста Казані і прийняв престола, не захопивши влади і не за честю гонячись, але від Бога те прийняв. Жив-бо преподобний боговгідно, жебраків годуючи і задовольняючи всілякими потребами немаєтних, бідних та вдів, і сиріт заступаючи, від бід звільняючи. Труд до труду прикладав, всеношні стояння в молитвах звершував і невірних навчав пізнанню та віри у святу Тройцю, в Отця, і Сина, і Святого Духа — єдиного Бога. І багатьох із невір’я у віру привів та й хрестив. По тому в хворобу впав і довгий час хворів, але ніколи не перемагала тілесна болість душевної любомудрості — і тоді ж бо наказував до церкви себе носити. І так три роки трудився, а пізнавши, що має відійти до Бога, закликав архімандрита Варсонофія і повелів дати йому схиму. На четвертий же день грудня, о 8-ій годині вечора, відійшов до Бога, у літо 7072 [1564], пас Церкву Божу вісім років і 9 місяців. І поклали тіло його в обителі святого Спаса, боголіпного Преображення, за олтарем у великій церкві, поховавши чесно із псалмами та піснями духовними.

Преподобний же Варсонофій був родом із міста Серпухова, ім’я мав раніше Іван, син одного священика на ім’я Василій, який віддав його у навчання грамоті. Ще не досяг він віку, полонений був від кримських татар і там працював на них із усім старанням, мало й сплячи і з вуст співаючи псалми, які пам’ятав. Невірні ж, бачачи, що він доброго норову, у праці щирий та смиренний, який на них працював невідмовно, дивувалися з цього і звеліли йому в ослабі жити. Через три роки викупив батько його в татар, і прийшов у царське місто Москву, і постригся в монастирі, названому Андроників, і проходив життя своє чеснотливо, через що поставлений був ігуменом в монастирі, що на Пісноші. По тому архімандритом був у місті Казані, і там заснував монастиря, церкви й келії поставивши, жив добре й боговгідно, великою повстриманістю та неспанням тіло своє утяжував і вериги на тілі своєму носив — ніхто про це не знав, і був в усьому братії взірцем для чеснотливості, і багатьох невірних навернув до Бога та хрестив. До преподобного святителя Гурія любов свою нелицемірну мав, в усьому йому повинуючись. По тому був поставлений єпископом місту Твері і, добре пасучи словесне стадо Христових овець, передусім себе ставив до подвигу: в пості-бо, в молитвах, сльозах та у всенощному стоянні завжди пробував. Багатьох болящих вилікував, був-бо і в лікарській управності вмілий, мзди ж ані від кого не приймав, але дармо лікував, а найбільше цілив душевні пристрасті благодаттю Духа Святого. Руками працював: виготовлював грецькі клобуки й посилав братії своїй, молячи їх, щоб молилися про нього Богові. Коли ж був святий у глибокій старості, залишив паству свою і знову переселився у заснований ним монастир боголіпного Преображення Господнього, що в місті Казані, й прийняв великий образ. Старістю і великою слабкістю пойнятий бувши, не змінив свого правила, але й тоді учні його возили до церкви. Коли ж остаточно занеміг і пізнав, що відійти має із цього світу, причастився пречесних Христових таїнств і відійшов до Господа, якого полюбив, у літо 7084 [1576] і похований був там, у монастирі, поблизу преподобного Гурія.

У літо ж 7104 [1596], за повелінням благочестивого государя царя Феодора Івановича всієї Росії, побудовано було кам’яну церкву Преображення Господнього. Коли ж почали копати рови і одкопали гробниці святих Гурія та Варсонофія, жовтня в 4-ий день, то звістили про це митрополитові Єрмогену, що тоді був у Казані. Він же відслужив літургію і, співаючи панахиду, пішов до монастиря з усім освяченим собором. І, відчинивши гроба святого Гурія, знайшли повний запахущого мира, тіло ж його поверх мира, як губка, плавало ціле, тління торкнулося трохи тільки верхньої частини вуст. Також і ризи його цілі й більше нових були міцні. Подібно відчинили й гроба святого Варсонофія і знайшли мощі також нетлінні й цілі, як і святого Гурія, тільки ніг тління трохи торкнулося, кістки ж були непорушені. І поклали чесні їхні тіла від гробів у нові ковчеги і, співаючи надгробне, поставили їх поверх землі, щоб усі, хто приходить, бачили й цілували з вірою їхні чесні мощі. Звіщено про це було писанням царю Феодору Івановичу всієї Росії і святішому патріарху Иову. Почули про це святий цар і святійший патріарх, і весь царський синкліт, і багато народу, воздали щодо цього хвалу Богові, що прославляє своїх святих. І повелів благочестивий цар у великій церкві, з південного боку олтаря храм збудувати і покласти в ньому наяву святі мощі святителів Божих, що подавали вірним зцілення, в славу Богу, у Тройці славленого тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день пам’ять преподобномученика Петра, пресвітера капітолійського, що постраждав у Дамаску за Христа. Коли мучителі відрізали йому язика, то ясніше заговорив, тоді праві руку й ногу його відсікли, очей виколення перетерпів і у голову усічений був.

І святої мучениці Домнини та двох дочок її: Віринеї та Проскудії, що, в Єдесі від нечестивих схоплені, були ведені до Єраполя[2]. Трапилася їм річка по дорозі; коли ж воїни сіли хліба з’їсти, мати з дочками, розсудивши, що ліпше любові ради Христової у воді потопитися і чисто перед Ним постати, аніж живим у руках нечестивих лишатися, сотворили молитву швидко, вручаючи Йому душі свої, і кинулися у глибину річну і так померли.

І святого мученика Давикта, що був од Єфеса Азійського князем та єпархом царя Максиміяна, і дочки його Калісфенії. Коли нечестивий цар хотів пойняти її в шлюб із собою, не дав її батько, щоб не було оганьблено її християнство чоловіком поганим та богомерзьким[3]. Через це Давикт був позбавлений честі й багатства і до Мелетини прогнаний, а там у голову всічений був. Калісфенія ж спершу в Никомидії ховалася, по тому в Тракію пішла і жила в однієї жони, в якої вилікувала молитвою дочці хворі очі. Коли ж Максиміян пішов із життя, а на царство прийшов Лікиній, Калісфена прийшла до цариці Лікинієвої Констанци, що була сестрою великого Константина і християнську тримала віру, тій усе про себе сказала. Цариця ж прийняла її люб’язно і допомогла їй повернути батьків маєток, що його відібрав Максиміян. Його ж Калісфенія прийняла, роздала тим, що потребують, тіло ж батька свого із заслання в Азію перенесла і збудувала церкву в його ім’я. Сама ж, решту життя по-апостольському провівши, до Господа одійшла.

І святих мучеників Гая, Фауста, Євсевія і Херимона, що були освячені служителі Господні, єреї й диякони, учні ж святого священомученика Діонисія, єпископа олександрійського, його ж пам’ять завтра буде. Ці почали страждати в царство Декієве, здійснили ж подвига мучення в царство Валеріянове.

 

---